1 Людина, що від жінки народжена, короткоденна та повна печалями:
2 вона виходить, як квітка — й зів’яне, і втікає, мов тінь, — і не зостається.
3 І на такого Ти очі Свої відкриваєш, і водиш на суд із Собою його!
4 Хто чистого вивести може з нечистого? Ані один!
5 Якщо визначені його дні, число його місяців — в Тебе, якщо Ти призначив для нього мету, що її не перейде, —
6 відвернися від нього — і він заспокоїться, і буде він тішитися своїм днем, як той наймит.
7 Бо дерево має надію: якщо буде стяте, то силу отримає знову, і парост його не загине;
8 якщо постаріє в землі його корінь і в поросі вмре його пень,
9 то від водного запаху знов зацвіте, і пустить галуззя, немов саджанець!
10 А помре чоловік — і зникає, а сконає людина — то де ж вона є?
11 Як вода витікає із озера, а річка спадає та сохне,
12 так і та людина покладеться — й не встане, — аж до закінчення неба не збудяться люди та не прокинуться зо сну свого.
13 О, якби Ти в шеолі мене заховав, коли б Ти мене приховав, аж поки минеться Твій гнів, коли б час Ти призначив мені, — та й про мене згадав!
14 Як помре чоловік, то чи він оживе? Буду мати надію по всі дні свойого життя, аж поки не прийде заміна для мене!
15 Кликав би Ти, — то я відповів би Тобі, за чин Своїх рук сумував би,
16 бо кроки мої рахував би тепер, а мойого гріха не стеріг би, —
17 провина моя була б запечатана в вузлику, і Ти закрив би моє беззаконня.
18 Але гора справді впаде, а скеля зсувається з місця свого,
19 каміння стирає вода, її злива сполощує порох землі, — так надію того Ти губиш.
20 Ти силою схопиш назавжди його, — і відходить, Ти міняєш обличчя його — й відсилаєш його.
21 Чи сини його славні, того він не знає, чи в прикрому стані — того він не відає.
22 Боліє він тільки тоді, коли тіло на ньому, коли в ньому душа — тоді тужить“.