Микити, преподобного монаха і пресвітера обителі Студійської, Діяльних глав сотня перша

Микити, преподобного монаха і пресвітера святішої обителі Студійської, Діяльних глав сотня перша

1 Гадаю, що є чотири причини, котрі спонукають нас писати про душеспа сенні речі. Перша – це свобода, себто безпристрасність душі, котра через діяння і труди досягла природного споглядання сотворених речей і відтодівступила в глибину богослов’я. Друга – чистота ума, здобута сльозами й молитвою, від якої народжується благодатне слово і виточуються потоки спасенного знання. Третя – вселення в нас Святої Тройці, від якої походить світло вилиття Духа на користь кожному, хто очищується, на виявлення таїн ЦарстваНебесного й одкровення прихованих у душі скарбів Божих. Четверта – повин ність, покладена на кожного, хто одержав талант “слова знання”, повинність, про яку нагадує Господь, коли суворо каже: “Лукавий слуго і лінивий! Тож треба було тобі віддати мої гроші торгівцям, і я, повернувшись, забрав би своє з відсотками” (Мт. 25, 26-27). З тієї ж причини й Давид каже: “Ось устам моїм не забороню; Господи, пізнав Ти правду мою, я не затаїв у серці моїм істини Твоєї і спасіння Твоє я оповів. Не затаїв я милости Твоєї й істини Твоєї від зборів великих” (Пс. 39, 10-11).

2 Початок життя в Бозі – це цілковите віддалення від світу. А це віддалення – це відкинення бажань душі й відхилення земного мудрування, завдяки чому, возходячи до Божественного мудрування, ми із тілесних стаємо духовними, умертвляємося для тіла і для світу, й оживляємося в душі у Христі і Святому Дусі.

3 Істинне знання про Бога, глибока, тверда віра, і зневага до всього видимо го, і чинення добрих діл, без усякого самолюбства, – це “троїста нитка”, що, за словами Соломона, “не так хутко рветься” (Проп. 4, 12).

4 Вірою сподіваємося одержати нагороду за труди, тому легко переносимотруди добрих діл. А що Дух Святий запевняє нас у цьому, то любов’ю злітає мо до Бога.

5 Не тоді стаємо належними до тих, що чинять лихі діла, коли терпимо при логи нечистих помислів, а тоді, коли в душі ослабне ревність до добра й ум, через недбалу й безладну поведінку, стане обертатися в бентежних мареннях,що потьмарюють його, і припиняться труди чеснот через лінощі в богомис ленні та молитві. Тоді, хоч і не чинимо нічого лукавого, належимо до тих, що з власної волі валяються в болоті нечистих насолод.

6 Коли ослабнуть віжки владичних чуттів, тоді зразу ж повстануть пристрасті і заворушаться рабські чуття. Бо для цих нерозумних чуттів звично, звіль нившись від уз здержливости, кидатися на те, що збуджує їхні пристрасті, і пастися на них, як на смертоносних долинах, і чим довше насолоджуватисяними, тим вони ненаситніші. Бо не можуть вони, коли вільні від уз, стрима тися від того, до чого підштовхує їх їхня природа.

7 Одні чуття – себто зір і слух – є словесні і більше від інших любомудре ніші і владичніші, а інші – себто смак, нюх і дотик – безсловесні й тваринні, що призначені служити словесним. Бо спочатку бачимо й чуємо, а потім – оскільки нам підказує помисел – торкаємося до певної речі, тоді нюхаємо, а тоді вже куштуємо. Отож, три останні чуття більш тваринні і, безперечно, більш рабські, ніж два перші. Більш ненаситні й більш похітливі домашні тварини та дикі звірі увесь час намагаються задовільнити їх, або ненаситно напихаючись їжею, або безперестанку шукаючи злучення.

8 Хто дію зовнішніх чуттів замінює дією внутрішніх: зір – прямуванням ума до бачення світла життя, слух – душевною уважністю, смак – розумноюрозсудливістю, нюх – умовим відчуттям, дотик – бадьорою тверезістю сер ця, – той живе на землі ангельським життям. Для людей він – людина, і люди бачать його таким, а для ангелів – ангел, і ангели бачать його таким.

9 Умовим зором сприймаємо Божественне світло, знання прихованих Божихтаїн; душевною уважністю розглядаємо, як у серці виникають помисли, і від різняємо добрі від поганих; розумною розсудливістю, як смаком, розпізнаємо види розумінь, а ті, що виростають із гіркого кореня, або перетворюємо в їжу, солодку для душі, або зовсім відкидаємо, ті ж, що виростають із рослин добрих і плідних, приймаємо “і беремо в полон усякий розум на послух Христові” (2 Кр. 10, 5); умовим осяганням чуємо аромат мисленого мира благодаті Святого Духа, наповнюючись веселости й радости серця; бадьорою тверезістю серця благоумно відчуваємо, як Святий Дух з висоти зрошує полумінь наших добрих прагнень або зігріває наші сили, що охололи від холоду пристрастей.

10 Як у нашому тілі є п’ять чуттів – зір, слух, смак, нюх, дотик, так і в душіє п’ять чуттів – ум, слово, умове чуття, споглядання і знання. Душевні чуття виражаються в трьох діях душі – в умі, слові та відчутті. Умом приймає мо роздуми, словом – сказане, а відчуттям – подихи Божественного знання і споглядання.

11 Ум розглядає помисли та розрізняє добрі й лихі і приймає чисте Божествен не знання. Слово пояснює природні рухи всіх видимих сотворінь і причини всього сущого. Умове чуття береться за небесну премудрість і споглядання знання, а коли осіяє його Сонце правди, воно стає понад чуття і насолодиться солодкістю невидимих.

12 Є чотири найголовніші сили ума: знання, гострий розум, сприйняття і впевненість. Хто до цього додав найперші чесноти душі, себто до знання ума доклав ціломудріє душі, до гострого розуму – мудрість, до сприйняття –правду, а з упевненістю з’єднав мужність, той збудує собі полум’яну коліс ницю, щоб їхати на небо. На три перші чесноти й сили ополчуються такі пристрасті: сріблолюбство, сластолюбство і славолюбство.

13 Хто переміг сріблолюбство, осягнувши законну правду, себто співчуття до собі подібних, подолав сластолюбство благорозумним ціломудрієм, себтоцілковитою здержливістю, подужав славолюбство, як безсильне, гострим ро зумом і мудрістю, себто благорозумним розглядом Божественних і людських речей, і міцними ногами потоптав його, як нічого не варте, – той настільки осилив мудрування тіла, наскільки закон духу життя дозволяє йому, звільнив від закону тіла-мучителя і сказав: “Дяка хай буде Богові… Бо закон духа, що дає життя,.. визволив тебе від закону гріха і смерти” (Рм. 7, 25; 8, 2).

14 Хто за всяку ціну шукає слави від людей, – а вона є ніщо, – вітає сла столюбство з душевною ненаситністю й охоче віддається сріблолюбству, той через зарозумілість і гординю перетворюється в демона або уподібнюється до скотів, бо стає рабом похотей черева і підчеревних частин, або стає звіром для ближніх через ненаситне й нелюдське сріблолюбство. Такий, за словомГосподнім, відпадає від віри в Бога, бо “приймає славу від людей”, відверта ється від ціломудрія й чистоти, бо ненаситністю розпалює підчеревні частиний підкоряється їхнім соромітним потягам, відторгається від любови, бо кло почеться тільки про себе й нічого зі свого майна не вділяє ближнім, коли ті потребують. А через це все стає як якесь чудовисько, складене із численних протилежностей, вороже Богові, і людям, і тваринам.

15 Коли ярість, пожадання і розумна сила ума перебувають і діють у своємуприродному стані, тоді чинять всю людину ніби божественною і богоподіб ною, що завжди тверезо поводиться й не ухиляється від природного для неїжиття. Коли ж вони всупереч природі ухиляються від належного способу діяння і рухаються або повертаються в напрямі, не властивому для їхньої природи, тоді чинять людину, як уже було сказано, якимось чудовиськом, складе ним із численних протилежностей.

16 Ярість стоїть поміж пожаданням і розумною силою душі, служачи за зброю для кожної із цих сил, чи то за природою вони діють, чи проти природи.Коли пожадальна і розумна сила душі діє за природою, прямуючи до Боже ственних речей, тоді гнів служить кожній із них за зброю правди проти змія злоби, що нашіптує їм скуштувати тілесних насолод і втішитися славою від людей. Коли ж вони ухиляються від природного для них руху, звертаються допротиприродного і трудяться не над Божественними речами, а над людськи ми, – тоді він служить їм за зброю неправди, котрою вони борються і воюють з усіма, хто чинить їм перешкоди в їхніх хотіннях і пориваннях. Отож людина в Церкві вірних є або діяльною, споглядальною і богословною, коли чинитьза природою, або стає як скотина, подібна до звірів і демонів, коли відхиля ється до протиприродних речей.

17 Коли людина не перетворить спершу болісним покаянням і кріпкими по двигами своїх душевних сил і не зробить їх такими, якими на початку Бог дав їх Адамові (коли, сотворивши Адама, вдихнув у нього подих життя), то ні саму себе не зможе ніколи пізнати, ні здобувати владичного помислу надпристрастями – негордовитого, нецікавого, нелукавого, простого, смиренномудрого, без заздрости й наклепу – через полонення всякого помислу послу хом Христовим. Та й душа її ніколи не буде горіти й палати любов’ю до Бога. Душа її переступатиме границі здержливости, не задовольнятиметься тим,що має, і не бажатиме упокоєння зі святими. Коли ж вона не стяжає владичного помислу, то й серце її ніколи не буде лагідним, смиренним, негнівли вим, благим, незухвалим, повним милости й радости, бо вона тоді так нападає сама на себе і так розладнує свої сили, що стає нездатною вмістити промені благодаті Святого Духа.

18 Хто таким способом не відновить у собі первісної краси й не відтворить питомих рис образу того, хто на початку сотворив людину за своїм образом,то як зможе він з’єднатися коли-небудь з тим, від кого віддалився через неподібність питомих рис, як зможе з’єднатися зі Світлом Сущим той, хто, пога сивши світло, притягнув до себе пітьму? А якщо не з’єднається з тим, від кого одержав початок буття і з несущого став сущим і одержав владу над сущими, то куди буде вкинутий, як неподібний до того, хто сотворив його, коли буде відітнутий від Нього? Це явно для тих, хто бачить, а я промовчу.

19 Поки в нас є причини пристрастей і з власної волі ми плекаємо їх, не зби раючись відкинути, доти їхня сила панує над нами, маючи владу на те віднас самих. Коли ж ми відкинемо їх від себе й очистимо серце сльозами по каяння, зненавидівши навіть те, коли нас зводять видимі речі, тоді станемо причасниками відвідин Духа-Утішителя, тоді побачимо Бога і Він побачить нас.

20 Ті, що звільнилися від уз пристрасности до світу, вільні від усякого раб ства чуттів, бо в них живе і з ними провадить бесіду Єдиний Дух. Він керує ними, і через Нього вони єднаються і з Отцем, і зі Словом, що єдиносущні з Ним, – за словами святого апостола Павла, “стаючи одним духом із ними”.Такі стають не тільки невловимими для демонів, а й страшними, як причас ники Божественного вогню, що й самі стали вогнем.

21 Дотик – це не якесь окреме чуття, що діє в якійсь одній частині тіла,а чуття загальне, поширене по всьому тілу. Тому коли воно, ще будучи при страсним до речей ніжних і м’яких, доторкнеться до чогось без потреби, тоді розхитує ум пристрасними помислами. Коли ж, уже відірвавшись від усяких ніжностей і подолавши чуттєвість, доторкнеться до чогось з необхідности й природної потреби, тоді воно не розхитує душевних чуттів.

22 Коли ум переселиться до речей надчуттєвих, тоді чуття, будучи у своє му чині, безпристрасно дотикаються до предметів пристрасти, досліджуючитільки їхню причину й природу і правильно визначаючи їхню дію і власти вості, не маючи пристрасти до них і не прихиляючи до них бажання проти природи.

23 Подвиги й духовні труди породжують душевну радість, якій передує вми ротворення пристрастей. Наслідком цього є те, що речі, тяжкі й неприємні для людей, підкорених чуттєвості, легкі й вельми солодкі для душі, що перебуваєв духовних трудах, священним потом громадить любов до Бога і вражена лю бов’ю до Божественного пізнання. Для перших – котрі дають спокій своєму тілові й насолоджуються чуттєвими задоволеннями – труди і подвиги чесноти неприємні та жорсткі, бо їм не доводилося омивати потоками сліз солоногоприсмаку цих задоволень; а для душі, що служить Богові, вони бажані й со лодкі. А що вона нехтує задоволеннями, котрі приносять їй зло, і відкинулавсяку пристрасність до них, і всяке самолюбне догоджання тілові, то їй смут ку завдає тільки одне – відпочинок від трудів і припинення подвигів. Тому те, що їм служить для задоволення тіла, завдає болю душі, схильній до всього Божественного, а що їй приносить духовну радість, те для них є причиною зітхань і муки.

24 Усім, хто починає духовні подвиги, труди спочатку видаються причиноюболів. А тим, хто дбає про примноження чеснот і пройшов уже половину до роги, – причиною насолоди і дивної втіхи. Коли ж мертвенне мудрування тіла буде поглинуте безсмертним життям, що подається через прихід Святого Духадо тих, котрі трудами наближаються до досконалости чеснот, тоді вони на повняться невимовною радістю й веселістю, бо в них через це відкривається джерело сліз і з висоти на них спадає дощем солодкий струмінь зворушення.

25 Коли хочеш дійти до найвищої межі чеснот і певно віднайти дорогу, щопровадить до Бога, не дай сну очам своїм, ні дрімоти повікам своїм, ні відпочинку скроням своїм, поки великими трудами і сльозами знайдеш у пригні ченій своїй душі місце безпристрасности, увійдеш у святилище спогляданняБожого і Його іпостасною премудрістю мислено подивишся на те, як закінчу ються людські речі, і, зневаживши долішнє, з найбільшим бажанням подасися на високі гори споглядання.

26 Швидкою дорогою до чесноти є для початківців мовчання уст, затуляння очей і глухота вух. Коли вони бездіяльні, ум закриває свої входи і починаєрозглядати себе й свої рухи. І зразу він перевіряє, які спогади плавають у мис леному морі помислів і які думки вкладаються йому в горнило розуміння. Чи вони чисті, без домішок гіркого насіння, і походять від ангела Світла, чи з домішками сміття й полови і походять від противників Світла? І так стоїть посередині, як якийсь владика-самовладець, розрізняє думки і відокремлює кращі помисли від гірших. І перші з них вкладає в мислені житниці, як хліби,випечені вогнем Святого Духа і замішані на Божественній воді, ними ж і жи виться, набирається сили й наповнюється світла. А другі відсилає в глибину забуття, струшуючи гіркоту від них. Це може робити тільки той, хто мислено став на дорогу, котра незаблудно веде до небес і до Бога, і скинув із себе темні одежі пристрастей.

27 Душа, котра відкинула лукавство й цікаве мудрування лютої гордині, збагатилася простим і незлобивим серцем приходом Утішителя, зразу опиня ється в Бозі і в собі. І що чує і бачить, те вважає за правдиве й істинне, бо проминула вже люті безодні невірства і піднеслася понад ад заздрости.

28 Тверда віра передує всім чеснотам, коли душа приносить безсумнівнураду і відкидає самолюбство. Ніщо так, як всезлобне самолюбство, не заважає сповняти заповіді тому, хто зібрався чинити подвиги. Воно заважає пиль ним прямувати до успіху. Підкидає їм недуги і пристрасті тіла, котрі нелегкозцілити, і ними остуджує теплоту душі, і спонукає її відмовитися від перене сення страждань, аби здобути чесноту, бо страждання заважають спокійномужиттю. Самолюбство – це нерозумна любов до тіла; вона чинить інока само любним, себто душелюбним і тілолюбним і віддаляє його від Бога і Божого Царства, за євангельськими словами: “Хто життя своє любить, той погубить його” (Йо. 12, 25).

29 Хто в трудах почав сповняти Божі заповіді і з пильною ревністю узяв насвою шию легке ярмо іночого життя, не щадить тілесного здоров’я, не знема гає від твердости діл чесноти, не печалиться в трудах, ні на кого не дивиться, не думає про подвиг безпечно і недбало, але з гарячою любов’ю, переносячистраждання, прокладає борозну чеснот, дивлячись тільки на себе і на Божі заповіді, і повсякдень сіє насіння своє на землі живих, поки не проросте в ньому паросток безпристрасности, і виросте стеблом Божественного споглядан ня, і вродить колосом, що приносить зерно слова й багатство його правди.

30 Думаю, що нічим іншим душа так не досягне успіху, як тільки вірою.Але не такою вірою, якою віримо в Бога і Його єдинородного Сина, а твер дою вірою, якою віримо в істинність усіх Христових обіцянок, що Він обіцяв і приготував усім тим, що люблять Його, і в істинність погроз і пекельних мук, приготованих для диявола і всіх ангелів його. Така віра підтримує душу,щоб вона в подвизі уповала, що одержить такий устрій, як святі, себто блаженну їхню безпристрасність, і піднесеться до висоти їхньої святости, і ра зом з ними успадкує Царство Боже. Впевнена в цьому, вона пильно береться сповняти заповіді, не сумніваючись щодо себе й наслідуючи труди святих, і подібними подвигами поспішає досягнути їхньої досконалости.

31 Зовнішність людини змінюється так, як змінюється внутрішній устрійдуші. Як діють її духовні порухи, так і вигляд обличчя виявляє настрій лю дини тим, хто на неї дивиться. Порадившись із помислами, котрі діють у ній,і змінившись залежно від них, вона стає то світла на обличчі, коли серце ве селиться восходженням добрих помислів і роздумів у Бозі, то темна й понура, пригнічена недоречними помислами. Тому помисел не приховається від тих,хто досвідчений щодо чуттів душі. Так виявляється зміна правиці Всевиш нього. Ті, що через неї народилися від Духа з висоти, стають для ближніхсвітлом і сіллю або бунтом сил і сум’яття. Чим хто стає, видно з того, наскіль ки відкидає помисли і носить світло на собі накреслення образу Сина Божого Божественними даруваннями.

32 Внутрішнє ділання приносить душі або вінці, або томління і муки. Коливоно звернене на Божественні речі і з любов’ю удобрює поля смиренному дрости, то зрошується сльозами з висоти і плекає любов до Бога і віру та співчуття до ближнього. Ними душа, переображаючись в красу Христового образу, стає світлом для людей, променями чеснот притягує до себе їхні погляди і спонукає всіх славословити Бога. Коли ж внутрішнє ділання дбаєпро речі долішні і людські, розворушує глибинні місця і розпалює гріх, маючи знизу лихий сморід і морок, вирощує ненависть і відвернення від до бра, через що душа переображується в земляний і спотворений образ старої людини, – стає пітьмою для тих, що наближаються до неї, лихими ділами та недоброю бесідою псує душі прості й не утверджені і піднімає хулу на Бога. І в якому із цих станів застане душу смерть, за таким вона й одержить свою нагороду.

33 Хто плекає лихі помисли, стає понурий і млявий з вигляду, його язик стає безголосий до Божественних пісень, а сам він – неприємний у розмовах. Хто плекає добрі й безсмертні сади серця, у того просвітлений погляд і радісне обличчя, язик його солодко співає в моліннях, а сам він приємний у розмовах.З цього ті, хто добре бачить, розрізняють, хто ще служить нечистим пристра стям і перебуває під законом земного мудрування, а хто звільнився від цього служіння законом Духа, як каже премудрий Соломон: “Веселе серце звеселяє обличчя; а як журба на серці, то й душа ниє” (Прип. 15, 13).

34 Пристрасті звершуються ділами, ділами і зцілюються. Нездержливість, солодкість і об’їдання, недбале й ліниве життя породжують у душі звичку допристрасти і ведуть її до недобрих діл. А тіснота й здержливість, труди й ду ховні подвиги чинять її безпристрасною і від пристрасности переводять до безпристрасности.

35 Коли хтось через болісні й трудні подвиги своєю смиренномудрістю спо добиться великих дарувань від Бога, а потім оступиться й осунеться вниз, то буде переданий пристрастям і бісам. Нехай знає тоді, що він вивищував себе над іншими, був високої думки про себе і повставав проти інших. Ніяк інакше не знайде він зцілення й звільнення від пристрастей і бісів, котрі володіютьним, як тільки повернувшись покаянням до першого ладу й попросивши до брого заступника – смирення і пізнання своєї міри, завдяки котрим кожен, що добре стоїть на основі чеснот, бачить себе меншим за всі сотворіння.

36 Однаковим злом є перед Богом і перед людьми, що живуть у Бозі, і коли хтось пристрасний і нездержливий у своїх ділах, і коли пишається, бо має чесноти. Про діла першого і про те, що в нього потай буває, соромно й казати, так само і гординя серця другого мерзенна перед Богом. І перший противний Богові, бо він тілесний, за Божественним словом, і Бог не може мати в ньому спокою, і другий нечистий перед Господом, бо він – гордий.

37 Не буває так, що коли є пристрасть, то зразу чиниться гріх. Пристрасть – це одне, а гріх – інше. Далі: пристрасть – це те, що рухається в душі, а діло гріха – видиме в тілі. Себто сластолюбство, сріблолюбство і славолюбство – це люті пристрасті душі, а блуд, лихварство і кривда – це грішні діла тіла. Пожадання, ярість і гординя – пристрасті душі, що постають тоді, коли їїсили рухаються протиприродно, а перелюб і вбивство, розбійництво і пияц тво, і ще й інше, що вчиняє тіло, – це гріховні діла плоті.

38 Є три пристрасті, найголовніші над усіма, і три чесноти, що воюють проти них, і троє, що перемагають їх і скидають. Це початківець, середній і до сконалий, що перемагають триголового змія – сластолюбство, сріблолюбство і славолюбство.

39 Не однаковий подвиг проходять ці троє над трьома головними пристра стями і силою духа, котрий переважає. Інакше воювати одному проти однієїпристрасти й інакше тому, хто дивиться на його боротьбу й природно озбро юється праведною ярістю.

40 Хто тільки тепер зібрався до подвигів благочестя і починає воювати про ти пристрастей, той підніме всю свою боротьбу проти духа сластолюбстваі сильно воюватиме проти нього, переносячи всякі страждання. Він витончу ватиме тіло постом, лежанням на землі, чуванням і всенічними моліннями, сокрушаючи душу пам’яттю пекельних мук і роздумами про смерть, сльозами покаяння очищуватиме серце від скверни, прилогів і з’єднання з помислами.

41 Хто пройшов початок подвигу і дістався до середини, і після боротьби зісластолюбним духом втерся губкою безпристрасности, а тепер у нього від крилися очі і він почав бачити природу речей, – той бере в руки зброю вірипроти невірного духа сріблолюбства. Він підносить свій ум розумінням Боже ственних речей, а словом торкається розуміння сотворінь і пояснення їхньоїприроди. Душу возводить вірою від видимих речей на висоти невидимих і ві рить, що сам Бог, котрий з небуття все привів до буття, дбає про нього, тому й покладає на Бога надію на Божественне життя.

42 Хто спогляданням і безпристрасністю пройшов середину подвигу й обминув омани світського чуття, а тепер словом знання й іпостасної Божої пре мудрости ввійшов у морок богослов’я, той силою смиренномудрости піднімезброю проти духа славолюбства, зворушуючи душу священними одкровення ми й безболісно проливаючи сльози. Мудрування своє поборюватиме пам’яттю про людську неміч і вивищуватиме його розумінням Божественного знання.

43 Постами, чуваннями й молитвами, ляганням на землю, тілесними труда ми й відсіканням волі припиняємо дію духа сластолюбства. Схоплюємо йогосльозами покаяння і, ведучи до в’язниці здержливости, чинимо його нерухо мим і невдатним нічого зробити, але це можливе тоді, коли ми належимо до ополчення ревних подвижників.

44 Зброєю віри і духовним мечем, яким є слово Боже, перемагаємо духа сріблолюбства і заколюємо його, а тоді словом премудрости переходимо до споглядання того, що існує, словом знання стаємо вище від усього видимого і спочиваємо в царських домах любови з пребагатими скарбами надії на Бога.

45 Ширяючи крилами безпристрасности і смиренномудрости в повітрі таїнственного богослов’я і входячи з Божественним Духом у горішню висоту споглядання, спалюємо духа славолюбства блискавками Божественних догм і ро зумінь. А зливами сліз і ріками зворушення, дивлячись на кінець людських речей, потоплюємо його вершників – бісів, що воюють проти нас мріяннями, гординею і марнославством.

46 Хто похіть тіла, і похіть очей, і житейську гордість – ці мирські неправди, люблячи котрі ми стаємо ворогами Бога, – зненавидів усією душею і відріксявід них, той розп’яв себе світові, і світ став розп’ятий для нього. Він зруйну вав перегороду, що була в його тілі між Богом і душею, і вчинив мир в обох.Бо, скинувши зі себе тілесне мудрування, він умертвився, примирився з Бо гом, убив ворожнечу зі світом умертвленням солодкостей і життям, розп’ятимдля світу, і любов’ю з Ісусом. Такий уже не буде ворогом Божим і другом сві ту, він стає другом Божим, бо розп’явся для світу, і може сказати: “Для мене світ розп’ятий, а я – світові” (Гл. 6, 16).

47 З усіма подвижниками бувало таке, що вони впадали в марнославство, осуд ближнього і гординю через свої чесноти. Коли щось із цього знайдеться в душі подвижника, то стає це причиною Божого залишення. І не уникнути йому праведного засуду за падіння, поки він не відкине причини падіння і не вдасться до храму смиренномудрости.

48 Не той нечистий, у кого є пристрасні помисли, – це тільки нечистота сер ця і скверна душі, а той, хто пишається своїми успіхами, багато думає, що пізнав Божу премудрість, і докоряє лінивим і недбалим братам. Це видно із притчі про митаря і фарисея.

49 Не думай, що ослабнуть пристрасті й уникнеш скверни пристрасних помислів, коли гордо мудруватимеш і пишатимешся своїми чеснотами. Не по бачиш дому миру в благостині помислів і ввійдеш у храм любови з усякою благістю і тишею серця, поки покладаєшся на себе і на свої діла.

50 Коли твою душу пристрасно приваблює краса тіл, а потім вона мучить ся від пристрасних помислів, що нібито від цього породжуються в тобі, то не думай, що це є причиною твого сум’яття і порухів пристрасти. Знай, що причина прихована в глибині твоєї душі. Це вона силою пристрасної звички і лукавого звичаю притягує до себе шкоду від краси тіл, як магніт притягує залізо. Бо всі Божі сотворіння вельми добрі, за словом Бога, і не мають у собі нічого такого, за що можна було б докорити Божому творінню.

51 Той, хто перепливає море і хворіє на морську хворобу, страждає не тому, що така природа моря, а тому, що всередині в нього є загнилі мокроти. Так і душа страждає не через особи, а через те, що в її глибинах прихована звичка до зла, тому вона переносить порухи і сум’яття пристрасти.

52 Залежно від внутрішнього настрою душі змінюється і сама природа ре чей. Коли в ній за природою зібрані умові чуття і ум, не блукаючи, розглядає природу сотворінь, пояснюючи, як вони живуть і рухаються, то душа бачитьі речі, й особи такими, які вони є за природою, вона бачить і природу не чуттєвих речей і не зазнає ніякої шкоди чи урази, бо нема якоїсь прихованої причини для цього. Коли ж її сили рухаються проти природи, зводячи наклеп самі на себе, то й душа бачить речі викривленими всупереч їхній природі; вони не приводять її своєю природною красою до пізнання Творця, а через її пристрасні звички зводять її в глибину погибелі.

53 Коли тебе покинула благодать і ти впав через плоть, чи язик, чи помисел, – а досі жив у трудах і здержливості, – нехай не дивує тебе твоє падін ня. Воно походить від тебе, і причина його в тобі. Бо якби ти сам про себе не подумав чогось нового, повного пихи, чого не повинно бути, чи запишавсяперед кимось гордовитим мудруванням, чи в немочі людської природи не осу див когось, то не був би залишений праведним Божим судом і пізнав би свою неміч. А тепер сталося це з тобою, щоб ти навчився не осуджувати і не думати більше, ніж треба думати і ні над ким не возноситися.

54 Коли впадеш у глибину зол, не впадай у відчай, що не виберешся звідти,хоч би ти й потрапив на найглибшу глибину пекельної злоби. Бо якщо ді яльними чеснотами збереглася в тобі основа благочестя, то хоч від падіннязахитався і зруйнувався аж до підвалин, до пристрасної землі гріха, дім благочестя, котрий ти звів із каменів чеснот, Бог не забуде твоїх давніх трудів і подвигів, якщо твоє серце, сокрушене падіннями, згадує колишні дні і, зітхаю чи, покликає до Бога про свої падіння. Споглядаючи, Він незабаром спогляне на тебе, що тремтиш від слів Його, і невидимо для твоїх очей доторкнетьсядо печального серця, поставить його на основі чеснот, котру ти заклав із тру дами, і дасть тобі кріпость, кращу й досконалішу від попередньої, з теплотоюпалаючого Духа, щоб знову терпляче відновити діла чесноти, зруйновані не навистю лукавого, і в дусі смирення звести дім, гарніший за попередній, щоб там був відпочинок твій повік-віки, як написано (Пс. 131, 14).

55 Всяке безчестя, яке стається з нами або через людей, або через бісів, стається за Божим праведним промислом, аби смирити суєтну пиху нашої душі. Бог – окормитель життя нашого – має намір навчити нас смирення, щоб нам “не думати понад те, що треба думати, а думати скромно, мірою віри” (Рм. 12, 3). Щоб ми не мали високої думки про себе, а споглядали на Нього і, наскільки можемо, наслідували Його блаженне смирення. Адже Він сам був смиренний і лагідний серцем, тому й бажає, щоб ми стали такими, ми,за котрих Він перетерпів смерть неправедну й безчесну. Ніщо інше не подо бається Йому так, і не властиве кожній чесноті, і не може піднімати із гноюпристрастей, як лагідність, і смирення, і любов до ближнього. Коли ж ми чи нимо чесноти, а в нас нема смирення, лагідности і любови до ближнього, то всі наші діла суєтні і всі подвижницькі труди некорисні й неприємні.

56 Тих, котрі починають чеснотливе життя, страх мук спонукає сповняти заповіді й уникати гріха. А тих, що чеснотами досягли споглядання Божої слави, супроводжує інший страх, вельми страшний їм через любов до Бога, – чистий страх, що й помагає їм непохитно стояти в Божій любові, бо вонибояться випасти з неї. Коли перші падають, розкаюються і встають, їх су проводжує перший страх і добрі уповання. Коли ж ці другі через заздрістьсупостата грішать падінням із висоти Божого споглядання, то їх одразу супро воджує не другий страх, а якась імла і темрява відчутна, повна печалі, і болю, і гіркоти з першим страхом мук. І коли б Господь Саваот не вкоротив цих днів нестерпного болю, не спасся б ніхто з тих, котрі звідти впали.

57 Коли ослабляться пристрасні помисли, що нападають на душу, і згасне полумінь, котрий мучить тіло, то знай, що це сталося через прихід до нас Святого Духа; Він сповіщає, що наші прогрішення прощено і нам дарованобезпристрасність. А поки душа відчуває сморід помислів через часті їхні напади і розпалюється підчеревне тіло, то знай, що далеко від неї аромат Свято го Духа, і пристрасті й чуття тримають її в міцних узах.

58 “Бачив я під сонцем, – каже премудрий – чоловіка, що себе за мудрого вважає” (Прип. 26, 12), – бачив його і я: він у житті своєму уповав на діла своїі багато мудрував про людську мудрість, і земну, і душевну. І через неї він ви вищував себе не тільки над простими людьми, а й сміявся із християнських учителів, що перебували в божественному спокої, і глузував з їхньої простої мови, із того, що вони не захотіли піти за вишуканими словами зовнішнього знання і не подбали про вишуканий виклад своїх записаних учень. Про нього, котрий не зрозумів, що для Бога важливіші не вишукані слова чи мелодійні голоси, а добра слава, краща від розумінь, скажу таку притчу: “Ліпший живий пес, ніж лев мертвий” (Проп. 9, 4), – і ще: “Ліпший юнак убогий та розумний, ніж цар старий та дурний, що вже не годен слухати поради” (Проп. 4, 13).

59 Пристрасть хули люта, і нелегко її перемогти. Її причиною є горді сата нинські думки, що допікають усім, котрі живуть у чесноті в Бозі, і часто тим, котрі досягли успіхів у молитві і спогляданні божественних речей. Тому требапильно берегти всі чуття і благоговіти перед усіма страшними Божими тай нами, священними зображеннями і словами і пильнуватися, коли приходить цей дух. Він сідає біля нас, коли співаємо чи молимося, і якщо ми неуважні,то через наші уста він викидає прокляття на нас і неподобну хулу на вишньо го Бога, додаючи їх до стихів псалмів і слів молитов. Подобає нам обертати проти нього слово Христове, коли він щось таке вкидає в наші уста чи всіваєв наші думки. Скажімо йому: “Геть від мене, сатано, повний всякого злосмо ріддя і вартий вічного вогню. На голову твою нехай буде хула твоя”. І зразу звернімо ум до якоїсь речі божественної чи людської або й вознесімо його зі сльозами до небес і до Бога – і так з Божою допомогою звільнимося від тягаря хули.

60 Печаль – це пристрасть, розтлінна для душі й тіла, що торкається навіть самого мозку. Така печаль цього світу, що нападає на людей через тимчасові лиха і часом стає причиною смерти. А печаль, що по Бозі, спасенна і вельмикорисна, вона помагає витерпіти хвороби й спокуси, розширює джерело зво рушення подвижникові й тому, хто прагне Божої правди, живить сльозами його серце. Так що сповняються слова Давидові, коли каже: “[доки… будеш] живити нас хлібом слізним, поїти нас сльозами в міру” (Пс. 79, 6).

61 Сили душі, котрі впали через те, що чинили зло, вельми відновлює пе чаль, що по Бозі, і повертає їх до природного стану. Вона витончує сльозами зиму пристрастей і хмари гріха й виганяє їх із мисленого простору душі, так що в нашому умі відразу настає погіддя, тиша в мисленому морі, веселість у серцях наших і зміни на обличчі нашому. Той, хто дивиться на нього і вмієдобре бачити, може покликати разом із Давидом: “Це зміна правиці Всевиш нього” (Пс. 76, 11).

62 Не приймай тих помислів, що їх всіває тобі лукавий проти ближнього. Вони неправдиві і згубні й доводять до зваби. Знай, що біси намагаютьсячерез них вкинути в безодню погибелі ті душі, що вже досягли успіху в чеснотах. Не можуть-бо інакше вкинути подвижника в глибину осудження і грі ха, поки не змусять його прийняти лукаву підозру щодо зовнішніх звичаїв і настроїв ближнього. Так вони підводять його до падіння в гріх і під суд, щоб він був осуджений разом із цим світом, за словом Писання: “Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили. Коли ж Господь нас судить, Він нас тим поправляє, щоб не були ми засуджені зо світом” (1 Кр. 11, 31-32).

63 Коли через нудьгу дозволимо бісам говорити нам на вухо підозри проти нашої братії і не будемо оберігати порухів наших очей, тоді вони вчитимуть нас осуджувати навіть досконалих у чеснотах. Той, у кого радісний погляд і усміхнений вигляд і з ним легко говорити, може видатися тобі схильним досластолюбства й інших пристрастей, а хто нахмурений і млявий, той видасть ся тобі гнівливим і гордовитим. Та не подобає судити за зовнішнім виглядом, таке судження буде хибним. Люди дуже різняться між собою за природними ознаками і звичками чи будовою тіла, і правильно судити про них можуть тільки ті, що великим зворушенням набували чисте душевне око і мають за співмешканця нескінченне світло Божественного життя. Таким і дано бачити тайни Царства Божого.

64 Коли ми із власної волі чинимо лихі тілесні діла, тим самим служимопротиприродному бажанню і душевній ярості, бо сквернимо тіло лихими грі ховними витоками, а душу потьмарюємо гіркотою ярости і відчужуємося від Божого Сина. Подобає нам очищати скверні тілесні витоки потоками сліз,щоб, коли солодкість осквернить тіло природним витоком, біль печалі очи стив його природним потоком сліз. А темряву душі, що настала через гіркоту ярости, проганяти світлом зворушення і солодкістю любови до Бога і знову з’єднуватися з тим, від кого відчужилися через лихі тілесні діла.

65 Як оскверненню, котре буває через солодкість, передує сатанинська рев ність, що спонукає до гріха, так і очищенню, котре буває від болісної печалі, передує ревне покаяння, що спонукає до плачу і сліз. І це промисел Божоїблагости щодо нас, аби болючими трудами відбивали труд солодкости, а по токами сліз – ганебні витоки плоті й очищали лихі образи в умі, відганяли їх від душі й чинили її гарнішою природною красою.

66 Як під дією злого духа людина чинить блуд і в нагороду одержує тілеснунасолоду, а кінцем того зла є скверна, так і той, хто перебуває під дією Святого Духа, одержить у нагороду радість душевну, і кінцем того є добро, очи щення і відродження через сльози і з’єднання з Богом.

67 Є в нас два природні витоки – витік сімени і витік сліз. Першим осквер няємо ризу душі, а другим очищуємо її. Треба ж скверну, що походить від нас самих, очистити сльозами, котрі теж походять від нас самих. Інакше-бо неможливо очистити скверни, що походить від природи.

68 Устрій душі, котра согрішає, спонукувана злими звичаями, руйнує ко ротка насолода від трудів. Кожна душа, що очищується від лихих звичаїв та устроїв, простягає свої труди в довгу насолоду веселости. О чудо! Насолода вгамовує солодкість й усолоджує болі, що походять від солодкости.

69 Часом від витоку сліз до духовного чуття серця припливає гіркота й біль, а часом веселість і радість. Коли покаянням очищуємося від гріховної іржі,а теплотою вогню від скверни гріха, тоді бувають у нас сльози, котрі розпалює Божественний вогонь, і так, ніби по наших помислах вдаряють моло ти, зітхаємо тяжко із глибини серця і мислено, і чуттєво відчуваємо гіркоту й біль. Коли ж достатньо очистимося цими сльозами й досягнемо свободи від пристрастей, тоді утішає нас Божественний Дух, бо ми здобули тихе й чисте серце, і наповнюємося невимовною радістю і насолодою від радісних сліз зворушення.

70 Одні сльози проливаються через покаяння, а інші – через Божественнезворушення. Перші потопляють і розмивають усі твердині гріха, а другі при ходять, як дощ на молоду траву і як сніг на зелень, вирощуючи колос знання і чинячи його повним зерен і плодоносним.

71 Коли є сльози, це не означає, що зразу є зворушення, між ними великарізниця. Сльози приходять від розкаяння звичаїв і спогадів про давні падін ня душі, щоб, ніби вогнем і гарячою водою, очистити серце. А зворушення з висоти від Божественної роси Святого Духа сходить у душу, котра зновуввійшла в глибину смиренномудрости і насолоджується спогляданням непри ступного світла, і покликає до Бога, як Давид, з радістю: “Ми перейшли крізь вогонь і воду, і Ти вивів нас на відпочинок” (Пс. 65, 12).

72 Я чув, як деякі говорили: “Неможливо звикнути чинити чесноти, коли не відійдеш далеко від людей і не втечеш у пустелю”, – і здивувався, як вониневизначуване визначають місцем. Бо ж звикнути до чесноти означає відно вити давнє благородство душевних сил і об’єднання найголовніших чеснот, аби вони могли діяти за своєю природою. А це не приходить до нас ніби ззовні, а перебуває з нами від сотворення. Через них і з ними, спонукуваніїхньою природою, входимо в Царство Небесне, котре є всередині нас, за сло вом Господнім. Отож, зайва нам пустеля, бо й так входимо в неї покаянням і береженням заповідей Божих, що можна робити на всякому місці володінняЙого, як каже божественний Давид: “Благослови, душе моя, Господа на кож ному місці володіння Його” (Пс. 102, 22).

73 Як зможе той, хто в царському війську під орудою воєвод і полководців, захищений і призначений до бою, не зумів у битві проти ворога виявити своєїхоробрости чи хоча б одного ворога перемогти, воювати сам з багатьма тисячами ворогів, коли він не досвідчений у бою. Якщо таке неможливе на зви чайній війні, то тим більше на війні духовній. Хто, втікши в пустелю, зможе розпізнавати напади бісів і находи пристрастей або зуміє чинити їм опір, колине навчився добре відсікати свою волю, живучи з братією і маючи досвідченого полководця такої битви, справді невидимої і мисленої? Коли ж це не можливо, то взагалі неможливо, щоб такий переміг інших і навчив когось перемагати невидимих ворогів.

74 Відкинь від себе ганьбу недбальства і нехтування Божими заповідями,відкинь самолюбство і нещадно візьмися за своє тіло, шукай Господнього за кону і Його свідчень, зневаж славу й безчестя, зненавидь сладострасні похотітіла, уникай ситости, через котру розпалюються підчеревні частини, приві тай убогість і перенесення зла, стань проти пристрастей, зверни свої чуття всередину душі, подивися всередину і навчися робити добро, оглухни для людських речей, спрямуй усю свою силу на сповнення заповідей, плач, лягай на землю, пости, перенось терпіння, безмовствуй, пізнай нарешті не те, що навколо тебе, а самого себе, стань вище від видимих речей, спрямуй своє умове око на споглядання Бога і через красу сотворінь побачиш солодкість Господню. І, зійшовши звідти, розкажи своїй братії про тайни вічного життя і Царства Божого. І це і є діло втечі від людей цілковитою ревністю, задля якого ми йдемо в пустелю.

75 Коли хочеш побачити блага, котрі Бог приготував для тих, що люблять Його, перебувай у пустелі відречення своєї волі і втікай від світу. Від якогосвіту? Від похоті очей, тіла, гордости помислів й омани видимих. Коли утікатимеш від такого світу, “тоді світло твоє засяє, як зірниця” (Іс. 58, 8), бо по бачиш Божественне життя і зцілення своєї душі. Кажу тобі, що сльози скоровозсіяють і змінишся зміною десниці Вишнього (Пс. 76, 11), і рана пристра стей не наблизиться до твого тіла. Так перебуваючи посеред світу і людей, будеш як той, хто живе в пустелі і не бачить людей. Коли ж не так тікатимеш від світу, ніщо тобі не прибуде до вдосконалення чеснот і єднання з Богом через саме тільки віддалення від видимих речей.

76 Бути іноком не означає бути окремо від людей і світу; це означає навчи тися бути окремо від похотей тіла і піти в пустелю пристрастей. Якщо й довеликого подвижника було сказано: “Утікай від людей, і спасешся”, – то тре ба це розуміти саме в такому значенні. Бо він, коли втік від світу, жив потімсеред людей і приходив у їхні села, і з учнями проживав, але мисленою вте чею спішно втікав від чуттєвих речей, тому йому не шкодило спілкування з людьми. Так і хтось інший покликав, виходячи із богослуження: “Утікайте, братіє”, – і на уста показував, коли питали, від чого втікати.

77 Життя у спільноті певніше за життя в усамітненні. Про потребу життя в спільноті свідчить священне слово Ісуса і Бога: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18, 20). А про трудність життя в усамітненніговорить Соломон: “Горе ж одному, як упаде, і нема нікого, щоб його підве сти” (Проп. 4, 10). І Давид похваляє тих, що в любові й згоді співають Богові,кажучи: “Блаженні люди, що знають клич: «Господи!»” (Пс. 88, 16). І ще по хваляє спільне життя, кажучи: “От що добре, от що гарне, – це коли браття живуть разом!” (Пс. 132, 1). І Господні учні мали “одне серце й одну душу” (Ді. 4, 32). А Боже зішестя до них було не в пустелі, а в місті серед грішнихлюдей. Отже, потрібна згода і спільне життя, а усамітнення небезпечне й пов не бід.

78 “Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку спокуси приходять!” (Мт. 18, 7). Хто втратив благоговіння і недбало й без Божого страху перебуває посеред собору братії, зводить багатьох із простих братів. Чи то ділами, виглядом і поганими звичаями, чи словами і шкідливою бесідою псує душі й добрі звичаї.

79 Той, хто береже Божі заповіді, не стає для людей каменем спотикання і нема в ньому спокуси – “мир великий для тих, що люблять закон Твій,і нема для них спокуси” (Пс. 118, 165) – вони є світлом для світу і сіллю жит тя, за словом Господнім: “Ви – сіль [життя]. Ви – світло світу” (Мт. 5, 14). Світлом є така людина, бо живе чеснотливо, і ясна словом, і премудра умом. А сіллю – бо багата на Божественне знання і сильна в Божій премудрості.А життям – бо словами своїми оживлює умертвлених пристрастями, і підводить їх із аду розпачу, і світлом своїх праведних діл сяє перед людьми і про свічує їх. Солодкістю і теплістю слів піднімає їх із розслаблення і звільнює від гниття пристрастей. Життям своїх слів дає життя душам, котрі умертвив гріх.

80 Пристрасть марнославства – це будяк із трьома колючками, що його біси розжарюють і виковують марнославством, зарозумілістю і гординею. Але ті, що оселяються в домі небесного Бога, бачать його і ламають його колючки, а самі злітають угору смиренням і спочивають у саду життя.

81 Коли цей нечистий і вельми підступний біс підкидає прилоги тобі, що успішний у чеснотах, і пропонує тобі високі престоли, нагадуючи про твої діла і похваляючи їх, як кращі за діла інших, і радить тобі, що ти здатний наставляти душі, то, притримавши його мислено, не давай йому втекти, якщо маєш з висоти силу так чинити. І, спіймавши його, пройди думкою і згадкою до якогось злого діла, котре ти колись учинив, і, показавши йому, запитай: “Чи достойні ті, що таке чинять, зійти на висоту перед Богом? Чи справдіздатні вони наставляти душі і приводити їх спасенними до Христа? Ти го вори, а я мовчатиму”. Йому не буде чого сказати, і він розтане як дим і вже не буде докучати тобі. Коли ж у тобі нема ніякого лихого діла чи слова через твоє премирне життя, то подивися на заповіді Господні і Господні страсті і побачиш, що тобі ще так далеко до досконалости, як лісовому озеру далеко до моря. Правда-бо людська настільки менша від Божої правди, наскільки земля менша від неба, а комар – від лева.

82 Кого глибоко вразила любов до Бога, той не має досить сили, щоб відпо вісти на неї. Ненаситний він у трудах і потах подвижництва. Він подібний дотого, кого палить спрага і не можна її втамувати: ревні подвиги не заспокою ють його, він прагне день і ніч трудитися, але йому бракує сили. Думаю, що й мученики Христові були охоплені цієї природною пристрастю, тому й не відчували болю від мук і не насичувалися ними. Вони перемагали самі себе великою ревністю до Бога, а міра їхніх страждань була завжди менша за ту, яку вони готові були прийняти.

83 Хто себе якось порівнює з подвижниками чи з тими братами, з якими живе, той обманює себе і віддаляється від Бога. Такий або себе не пізнав, або збився з дороги, що веде до неба. По ній ідуть ті, що повергли долу своємудрування; цим вони пролітають понад ворожими сітями крилами безпристрасности, входять у мислений простір і веснують у світлих місцях, прикра шені смиренномудрістю.

84 Той, хто пихатий і зводиться, возносячись умом, ніколи у світлі зворушен ня не одержить благодаті смирення, через яку тому, в кого сокрушене серце, дарується світло Божої премудрости, як написано: “У світлі Твоєму побачимо світло”. Його покриє ніч пристрастей, у якій ходять усі лісові звірі людськоїприроди і леви зарозумілости, марнославства, і біс блуду, що, рикаючи, шука ють, кого б пожерти і вкинути в черево розпачу.

85 Для того, хто живе по-людськи і піддається дії духа зарозумілости, це життя стає морем зол, що поливає мислену силу його душі солоною водою солодкостей і лютими хвилями пристрастей б’є її три сили, бо їх піднімають на те духи лукавства. На нього простягається люте здивування превеликоїпечалі, коли його човен і душевне кермо сокрушають пристрасті тіла і керманич, себто ум, гине в глибині гріха від мисленої смерти, поки море зол не вти хомирить своїх хвиль у безодні смирення і тиші, а солоність солодкостей не перетвориться в потоки сліз і стане світловидною солодкістю зворушення.

86 Хто досита послужив солодкості тіла і його ділам, той нехай досита по трудиться в подвижництві і перенесенні терпінь, аби ситість відштовхнутиситістю, солодкість – болем, послаблення – тілесними трудами і знайти вдосталь веселости й радости в заспокоєнні. Так насолодишся й приємним за пахом чистоти й ціломудрія і скуштуєш невимовної солодкости безсмертних духовних плодів. Так і очисні рослини звикли ми класти в забруднений одяг, щоб очистити його, коли забрудниться так, що не можна й носити.

87 Недуги корисні для тих, хто розпочинає чеснотливе життя, вони даються нам для витончення і смирення розпаленого тіла. Вони чинять немічною силуплоті, витончують земне мудрування душі, роблять її силу сильнішою і міц нішою, як каже божественний апостол: “Бо коли я немічний, тоді я міцний” (2 Кр. 12, 10). Але наскільки недуги корисні початківцям, настільки шкідливі вони для тих,котрі успішно потрудилися в чеснотах, стали понад чуттями і ввійшли в споглядання небесних речей. Вони не дають подвижникам вправлятися в Боже ственних речах і обтяжують болями мислену силу душі, затягують її хмарою печалі і болями висушують зворушення. Апостол Павло, що добре пильнував себе, знав про це і говорив за законом розсудливости: “Умертвляю своє тіло і поневолюю, щоб, проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним” (1 Кр. 9, 27).

88 Коли нема впорядкованого уставу трапези, у багатьох породжуються різні недуги, коли хтось то майже перестає їсти і нерозсудливо й безмірно береться до трудів чесноти, то, навпаки, тіло спонукає його до об’їдання й си тости. І тим, хто починає подвиг чеснот, потрібна здержливість, і тим, хто пройшов середину подвигів, потрібна вона для досконалого восходженнядо споглядання. Вона-бо є матір’ю здоров’я, подругою чистоти і співмешкан кою смиренномудрости.

89 Знай, що безпристрасність є подвійна і в ревних подвійно виявляється. По-перше, коли ревні досягають кінця діяльного любомудрія, у них буваєперша безпристрасність, котра через численні успішні труди в подвизі умер твлює пристрасті, і робить безчинними поривання тіла, і спонукає сили душі рухатися за природою, і ум приводить до навчання божественних речей. Тодіз початками природного споглядання настає друга й досконала безпристрасність, котрою ум, коли замовкнуть помисли, переходить у мирний стан і по чинає більше бачити і дивитися вперед. Краще бачить божественні речі і в спогляданні кращого, і в одкровенні Божих таїн, а передбачає людські речі, котрі ще не настали і колись прийдуть. І в баченні, і в передбаченні діє один і той самий Дух, котрий за першої безпристрасности тримає і стримує, а за другої відпускає на свободу життя вічного, як каже апостол Павло (Рм. 6, 22).

90 Хто наблизився до границь безпристрасности, має істинне видіння Богаі природи всього сущого. За мірою своєї чистоти від краси сотворінь перехо дячи до Творця, приймає світловилиття Духа. Маючи добру думку про всіх,завжди до всіх ставиться добре. Бачить усіх святими й чистими і справед ливо судить про Божі й людські речі. Не дбає він про ті всі речі, що їх такцінують люди світу. Вийшовши умом зі світового чуття, підноситься до не бес і до Бога, чистий від усякого бруду і вільний від усякого служіння, і весь буває в мислених Божих благах в одному Дусі, і бачить Божественну красуі боголіпно перебуває в божественних місцях блаженної Божої слави в неви мовному мовчанні й радості. Усі його чуття змінені, і він духовний, як ангел, у земному тілі спілкується з людьми.

91 Розумові відомо п’ять чуттів і навчань: чування, повчання, молитва, здер жливість і безмовність. Хто до цих чуттів додасть свої, себто зір до чування,слух до повчання, нюх до молитви, смак до здержливости, а дотик до безмов ности, той скоро очистить ум своєї душі і, ними його витончивши, чинить безпристрасним і прозорливим.

92 Ум стає безпристрасним, коли переможе пристрасті і піднімається вище від радости й печалі. Від печалі, коли надходять скорботи, він не стає млявим,а від радости, що приходить із добрими подіями, – не розливається. У скор ботах душа радіє, а коли настає щось добре, – здержується і не виходить поза свою міру.

93 Часто на тих, хто досягає успіху у спогляданні, несамовито нападають біси і вдень і вночі. Вони залишаються біля подвижників і насилають на нихлюті спокуси: гупають, аби їх налякати, і нападають на сонних, заздрячи їх ній радості, і по-різному печалять їх, хоч і не можуть покривдити тих, котріпристали до Бога. І якби їх не оберігав ангел Господа Вседержителя, не уник нули б вони бісівських нападів і смертних сітей.

94 Чинячи подвиг у діяльному любомудрії чесноти, добре стережися згубних бісівських нападів. Наскільки ти входиш далі у високі чесноти, і в молит вах примножується Божественне світло, і духом наближаєшся до одкровень і невимовних споглядань, настільки вони, бачачи, як ти виходиш на небо,скрегочуть зубами і густі сіті своєї злоби старанно розтягують по мислено му просторі. Похітні, і ярісні, і плотолюбні, і звірячі біси не тільки дихнуть на тебе, а й повстануть проти тебе гіркою заздрістю хули. І до них видимой невидимо летючи, повітряні начала і власті, набуваючи дивного і страш ного вигляду, піднімуться проти тебе, аби скривдити, наскільки можна. А ти,вправляючись бадьорим оком ума в умовому діланні молитви і думками природного споглядання навчаючись із Божих творінь, не злякаєшся їхньої стрі ли, що летить удень, і не зможуть вони наблизитися до твого тіла, бо світло, що в тобі, прожене їх, як пітьму, і Божественний вогонь попалить їх.

95 Лукаві духи вельми бояться благодаті Божественного Духа, а найбільше,коли вона щедро найде на нас, що очищаємося повчаннями і чистою молитвою. Вони не наважуються наблизитися до осяяних благодаттю тіл, тому намагаються налякати і збентежити подвижників уявленням, і страшним грю котом, і дикими голосами, і відводити від діл чування і молитви. Навіть колиподвижники приляжуть на землі відпочити, заздрять їхньому короткому від починку і смикають, аби прогнати сон із їхніх очей і так зробити їхнє життя, повне болів і трудів, ще труднішим.

96 Здається, що духи пітьми набувають якихось тонких тіл, про що свідчить досвід. Чи вони підсовують таке уявлення про себе, чи справді на це засуджені через давнє падіння. Однак вони намагаються воювати з душею подвижника тоді, коли тіло хилиться до сну. Здається мені, що це випробування для душі, котра вже стоїть вище від тіла, наскільки її ярісна сила і мужність постане проти них, що погрожують їй несамовито з великою ярістю. Душа, вражена любов’ю до Бога й наповнена найголовнішими чеснотами, не тільки чинить опір праведною ярістю, а й побиває їх, якщо в них є якесь чуття, як здається про них, що уподібнилися до земних, відпавши від першого й Божественного світла.

97 Перед битвою і перемогою біси часто тривожать чуття душі і проганяютьсон від повік. Але душа, наповнена відваги й мужности Святого Духа, зневажає їхні напади й гірку несамовитість. Животворним зображенням і прикли канням Ісуса і Бога руйнує їхні мріяння і змушує утікати.

98 Якщо діяльна любомудрість спонукає тебе вийти, відібрати здобич су противних духів, дивися уважно й пильнуй, озброївшись духовною зброєю. Знай-бо, чиї посудини намірився ти відібрати – посудини ворогів мислених і безплотних; а ти, сам ще в тілі, воюєш за Царя духів і Бога. Знай-бо, що вонипочнуть нападати на тебе ще гірше і підступатимуть до тебе з багатьма під ступами, поки, відвойовуючи свою здобич, і тебе візьмуть у полон, наповнять твою душу великою гіркотою або наведуть на тебе злі й болючі спокуси, аби пристіснити й покривдити твоє тіло.

99 Не можуть із доброго джерела витікати води каламутні і смердючі мирськими речами. А серце, котре ще поза Царством Небесним, не може вито чувати струменів Божественного життя, поширюючи аромати мисленого мира. Сказано-бо: “Хіба криниця з одного джерела б’є солодким і гірким?” (Як. 3, 11). Хіба на тернині ростуть оливки, а на оливці – жолуді? Так і одне джерело – серце – не може породжувати одночасно і лукавих, і добрих думок, але “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого (серця) лихе виносить” (Лк. 6, 45).

100 Як неможливо, щоб світильник горів без оливи і вогню і світив тим, що в оселі, так і душа не може без Божественного Духа і вогню явно говоритипро божественні речі і просвічувати людей. Усякий-бо досконалий дар з ви соти сходить від Отця світла, і той розділяє його всякій боголюбній душі. “У ньому ж нема тіні зміни чи переміни”, – каже Писання.