Троїцький монастир «Китаєва пустинь» в Києві: прп. Досифея і Феофіл, благословення Серафима Саровського, історія та практична інформація

Китаївська пустинь (офіційно — Свято-Троїцький Китаївський чоловічий монастир) — печерна обитель на південній околиці Києва, у лісовому урочищі Китаєво. Її слава кристалізувалася з образу двох святих: юродивої преподобної Досифеї — жінки-подвижниці, що жила в крайній утаєні під чоловічим чернецьким ім’ям і приймала саму імператрицю Єлизавету Петрівну, — та осяйного старця Феофіла, перед яким молився юнак Прохор Мошнин, майбутній Серафим Саровський. Назва місцевості відома вже від XII століття; печери тут викопували монахи із середньовіччя. [2][3][5]

Коротко про монастир

Повна назва: Свято-Троїцький монастир «Китаївська пустинь» (чоловічий).
Розташування: м. Київ, Голосіївський район, урочище Китаєве, вул. Китаївська, 15.
Заснування: печерний монастир з XIV ст.; як скит Києво-Печерської лаври — з XVII ст.; документована історія — з 1716 року.
Головні пам’ятки: Китаївські печери (вік невідомий, ймовірно XVI ст.), Троїцька церква (1763–1767), церква преп. Серафима Саровського (1904, відбудована 2013), каплиці, джерела.
Особливість: «Київський Афон» — місце зцілення одержимих; спочинок преподобних Досифеї Київської та Феофіла Китаївського.
Статус: діючий чоловічий монастир (УПЦ).

Історія Китаївської пустині

Китаєво з глибини віків

Урочище Китаєве було населеним від давнини: залишки городища IX–X століть свідчать про укріплене поселення. Одна з версій виводить назву від тюркського «китай» — фортеця, городище. У 1159 році, за княжою грамотою Андрія Боголюбського, Китаїв разом із сусідніми землями увійшов до володінь Києво-Печерського монастиря. Тоді, напевно, й почалося місцеве чернече життя. У XIV столітті в Китаєві вже існував печерний монастир, заснований ченцями-пустельниками, а з XVII століття він підпорядкований Києво-Печерській лаврі. Відтоді пустинь стає скитом — притулком старців і відлюдників, яким була неприяна міська метушня. [2][5][6]

Схимниця Досифея: імператриця і чорна печера

Найдивовижніша постать Китаєва — схимниця Досифея (†1776), у світі — рязанська дворянка Дарина Тяпкіна. Вона втекла з розмаїтої домівки, дісталася Києва, викопала собі на Китай-горі печеру — не бажаючи користуватися чужою працею — і жила в крайньому затворництві. За літописними переказами, 1744 року до неї приїжджала російська імператриця Єлизавета Петрівна зі спадкоємцем Петром і нареченою Катериною; з пустині вона «взяла у дорогу мудрість», подарувала торбинку із золотом, яке Досифея передала Лаврі, — з нього пізніше збудували церкву в селі Пирогові. [4][6][9]

Саме тут, у Китаєві, вона благословила молодого послушника Прохора Мошнина — в дорогу до Саровської обителі, десятиліттями пізніше він прославиться святим Серафимом Саровським (1776 рік). Наставляла вона — за переказом — і відомого соловецького старця, якому веліла йти на Соловки. [1][4][6]

Таємниця Досифеї — вона була жінкою — відкрилася тільки після її смерті, коли рідна сестра, заїхавши до монастиря, впізнала в могилі Досифея власну близьку людину. Старицю канонізовано Українською православною церквою (Московського патріархату) у 1993 році разом із старцем Феофілом та іншими київськими святими. [4][6][8]

Старець Феофіл і «одержимі»

Другим великим старцем Китаєва був схиархимандрит Феофіл (у світі Федір Росоха, 1788–1852), відомий пророцтва зцілення хворих, особливо одержимих, — його вважали справжнім чудотворцем. Він передбачив заснування в Києві трьох обителей: Іонинської, Покровської (жіночої) та Преображенської пустині — усіх трьох. Могили Досифеї і Феофіла спочивають поруч із соборною Троїцькою церквою. [4][7]

XVIII–XIX століття: від скиту до шестикутного ансамблю

Документована історія обителі починається з 1716 року, коли генерал-губернатор Києва князь Дмитро Голіцин збудував тут дерев’яну церкву на честь преподобного Сергія Радонезького; поступово скит обростав келіями. У 1763–1767 роках на місці згорілої дерев’яної споруди звели муровану Троїцьку церкву — робота лаврського майстра Степана Ковніра за проєктом архітектора Петра Неєлова. [6][9]

У 1853 році монастир офіційно перейменували на Свято-Троїцький (за головною церквою). У 1857-му було знайдено й досліджено китаївські печери XVI–XVIII століть у товщі гори. У другій половині XIX століття сформувався характерний шестикутний ансамбль монастирського подвір’я; з 1898 року тут працював лаврський свічковий завод, а в 1904 році до нового корпусу богадільні прибудовано церкву преподобного Серафима Саровського — у пам’ять про давнє благословіння. [2][3][6]

Радянське знищення і відродження

У 1920-х роках у келіях уже розмістилася дитяча колонія; у 1930 році пустинь остаточно ліквідували, передавши територію інституту плодового і ягідного господарства (організованого Володимиром Симиренком). Дзвіницю розібрано в 1932 році; у післявоєнні десятиліття — тут республіканський бджільництва комбінат і НДІ захисту рослин. [2][5][6]

Після археологічних досліджень 1993–1994 років печери впорядкували й освятили в них храм преподобного Досифея Київського. Відродження почалося в 1993 році поверненням статусу скиту Лаври; у 1996 році рішенням Священного Синоду Китаївська пустинь стала самостійною чоловічою обителлю. У 2013 році освячено відроджений храм преподобного Серафима. Сьогодні тут живе монаше життя, до печер спускаються паломники, шукаючи «Київський Афон» відпочинку від міста. [5][8][10]

Архітектурний комплекс

Троїцька церква (1763–1767) — мурований храм майстра Степана Ковніра; українське бароко.
Храм преп. Серафима Саровського (1904, відбудований 2013) — у богадільні.
Китаївські печери (XVI–XVIII ст.) — вертикальні яруси з келіями; над входом — капличка, всередині — печерний храм преп. Досифеї.
Каплиці та джерела — облаштовані купальні.
Могили Досифеї та Феофіла — біля Троїцької церкви.

Практична інформація для паломників

Адреса: вул. Китаївська, 15, Київ (Голосіївський район, урочище Китаєве).
Як дістатися: метро «Либідська» чи «Іподром», далі маршрутками до Китаєва; від зупинки — лісова стежка до обителі.
Богослужіння: діючий чоловічий монастир; щоденні літургії.
Печери: доступні для паломницького відвідування (зазвичай у супроводі); над входом — дерев’яна каплиця.
Джерела й купальня: на території пустині — для зцілення від хвороб.
Одяг й інструкція: печерам бажано взяти ліхтарик або скористатися послугою монастиря.

Часті запитання

Що таке «Київський Афон»?

Так віддавна звали Китаївську пустинь — за її тишу, суворе чернече життя й славу зцільців одержимих. [5]

Хто така преподобна Досифея?

Рязанська дворянка Дарина Тяпкіна (†1776), яка десятиліттями жила в Китаєві під чоловічим ім’ям Досифей; приймала Єлизавету Петрівну, благословила Прохора Мошнина (майбутнього Серафима Саровського) до Сарова. [4][6]

Чим відомий старець Феофіл?

Схиархимандрит Феофіл (Росох) — великий цілитель і пророк; передбачив появу трьох київських монастирів; канонізований 1993 року. [4][7]

Чи діють китаївські печери?

Так — після археологічного дослідження 1993–1994 років у печерах освячено храм; паломники спускаються в товщу гори. [5][8]

Як монастир пережив радянську добу?

Закритий 1930 року; територія відійшла інститутам садівництва; відроджений 1993 року, з 1996-го — самостійний чоловічий монастир. [2][5]

Висновок

Китаївська пустинь — живий мемуар Києва: тут молилися пустинники XIV століття, імператриця Єлизавета і юнак Прохор, який став Серафимом Саровським; тут печерні келії перетворилися на храми, а імператорське золото — на нові церкви. Сьогодні Китаєво продовжує бути «Афоном», до якого йдуть втомлені містом душі. [2][6]