Самарський Свято-Миколаївський пустинний монастир: головна святиня запорізьких козаків з 1576 року

Самарський Свято-Миколаївський пустинний монастир — найдавніша обитель Придніпров’я і колишня головна святиня запорізьких козаків. Він стоїть поблизу Новомосковська, на острові, який утворюють річки Стара й Нова Самара, а його підземний храм святих мучеників Кирика і Улити лежить на глибині десяти метрів під землею. Історія обителі сягає 1576 року. [2][3]

Коротко про монастир

Повна назва: Свято-Миколаївський Самарський пустинний чоловічий монастир (УПЦ, Дніпропетровська єпархія). [1]
Адреса: село Орлівщина, Новомосковський район, Дніпропетровська область (за кілометр від Новомосковська). [2][1]
Заснування: церква козаків — 1576; монастир із притулком для літніх козаків — 1602. [2]
Статус: військовий монастир Запорізької Січі; з 1791 — заміський архієрейський будинок. [4]
Святині: «Самарська» (Охтирська) ікона Божої Матері, ікона святителя Миколи, підземний храм Кирика і Улити. [2][4]
Відродження: парафія 1993, монастир з 1995; з благословення Синоду УПЦ від 12.03.1998 — чоловічий. [4]

Історія монастиря

Заснування козаками (1576–1602)

За історичними джерелами, початок обителі покладено незабаром після 1576 року, коли польсько-литовський король Стефан Баторій дарував козакам старий городок Самар «з монастирем і перевозом». [3] У 1602 році фортеця з церквою святителя Миколи, лікарнею та житлом для недужих і літніх козаків була перетворена на монастир. [2][3]

Спочатку це були кілька дерев’яних келій навколо каплички, але вже тоді обитель мала неабияке значення: її називали Запорізькою Палестиною, бо тут дотримувалися суворих монастирських правил, яких дотримувалися навіть січовики. [5]

Військова фортеця Січі (XVII–XVIII століття)

Монастир належав Запорізькій Січі й перебував під проводом січового коша; він вважався військовим і слугував форпостом запорожців у російсько-турецьких війнах 1735–1739 та 1768–1774 років. [4] Святиня давала притулок полоненим татарам і туркам — із ними поводилися так добре, що багато з них приймали в обителі хрещення, а деякі після війни лишалися приймати чернецтво. [4]

Відродження у 1720-х пов’язують із миргородським полковником Данилом Апостолом, до володінь якого входила Самарська паланка. Коли запорожці 1734 року повернулися на рідні землі, вони взялися за облаштування монастиря: побудували село Чернече для підданих обителі й зробили опис усього майна. У 1760-му настоятеля Володимира Сокольського було призначено «начальником січових церков», а в 1774 році, за клопотанням Григорія Потьомкіна, він отримав сан архимандрита. [3]

Мурований храм і архієрейський дім (1782–1917)

У 1782–1787 роках було зведено кам’яний головний храм обителі. [4] З 1791 року монастир, як найближчий до Катеринослава, призначено місцем перебування архієреїв — заміським архієрейським будинком. Головними святинями тоді були Охтирська ікона Божої Матері, що звалася «Самарською», та ікона святителя Миколи Чудотворця. Храми: Миколаївський із приділом святих Кирика та Улити й Хрестовий за архієрейських покоїв. За монастиря діяла школа для хлопчиків. [4]

Радянські перетворення (1920-ті – 1990-ті)

Після перемоги радянської влади обитель зачинили; у 1930-х роках у ній відкрили будинок для людей похилого віку, а згодом — інтернат. [4] Німецька окупація тимчасово відновила богослужіння, але в середині століття споруди знову змінили профіль. [4]

Відродження 1990-х

У 1993 році у будівлях монастиря відроджено прихід, а через два роки відновлено обитель як жіночий монастир. З благословення Священного Синоду УПЦ від 12 березня 1998 року монастир та Свято-Миколаївська парафія перетворено на чоловічий монастир. [4]

Ансамбль і святині

Монастирський комплекс складається з чотирьох храмів; найпоширеніший серед них — підземний храм святих мучеників Кирика і Улити, що лежить на глибині десяти метрів. За стародавньою легендою, якщо загадати бажання у підземному храмі, воно неодмінно здійсниться. [2] Сучасна територія поділяється на чотири частини, а краса архітектури та берегів річки Самари вражає і парафіян, і випадкових мандрівників. [5]

Духовне значення

Самарський монастир навчає, що молитва може бути одночасно фортецею та лікарнею: запорожці йшли сюди не лише за захистом, а за покоєм, і навіть полонені вороги знаходили тут батьківську церкву. Коли заходиш у підземний храм Кирика і Улити, мовлявши про молитву, відчуваєш: на цьому острові між Новою й Старою Самарою віра жевріла безперервно майже п’ять століть. [2][4]

Практична інформація

Адреса: село Орлівщина, Новомосковський район, Дніпропетровська область. [2]
Як дістатися: з Дніпра — маршруткою до Новомосковська, далі локальним транспортом або пішки вздовж берегів Самари. [2][5]
Що подивитися: комплекс із чотирьох храмів, підземну церкву, берегові краєвиди річок Стара і Нова Самара. [2]
Богослужіння: чинний чоловічий монастир; служби за чернуним розкладом, головні престольні свята — 22 травня та 19 грудня (святитель Миколай). [1]
Паломникам: монастир радий гостям; легенда про підземний храм приваблює тих, хто задумується над молитвою. [2]

Поширені запитання

Хто заснував монастир?

Запорізькі козаки — після дарування королем Стефаном Баторієм городка Самар у 1576 році; 1602 року фортеця стала монастирем. [2][3]

Що таке «Запорізька Палестина»?

Таке прізвисько мала обитель за суворий монастирський устав, що його шанували навіть вільні січовики. [5]

Яка головна святиня обителі?

«Самарська» (Охтирська) ікона Божої Матері, ікона святителя Миколи та підземний храм святих Кирика і Улити. [2][4]

Чи дійсно підземний храм виконує бажання?

Так говорить стара легенда — віра в чудо підземної молитви жива в народній традиції й сьогодні. [2]

Чому монастир називають військовим?

Бо він перебував у віданні Запорізької Січі й виконував форпостну роль у війнах XVIII століття. [4]

Висновок

Самарський монастир — це ядро козацької Волині (Дикого Поля): від дару Баторія 1576 року, через огонь турецьких війн і піклування архієреїв XIX століття, до відродження 1990-х. Над річками Самарами й досі пливе запах старовини, а у підземному храмі, де десь колись горіла свічка козака, лунають ті самі слова молитви. [2][4]