Преподобного й богоносного отця нашого Петра Дамаскина книга перша

Початок з Богом цієї книги преподобного й богоносного отця нашого, священномученика Петра Дамаскина ногих і великих дарів за благодаттю сподобився я, окаянний, від Бога, а що нічого не вчинив доброго, то злякався, щоб через лінощі та нудьгу не забути мені про ці дари й такі Божі добродіяння, і промої прогрішення і навіть не стати перед Богом, як розсудливому і вдячному, перед Доброчинцем. Тому й написав ці настанови як дорікання окаян ній душі моїй, і поіменно назвав усі ті писання, Житія і Слова святих отців, що прочитав, аби зміг хоча б трохи згадати, чого вони вчили. А що ніколи не мав своїх книжок і не намагався придбати, то позичав у Христолюбцівте, що потрібно мені було для тіла, заради любови Божої. І, старанно прочитавши позичену книжку, віддавав її тому, у кого позичив. А це були книж ки Старого Завіту й Нового. А зі Старого Завіту такі: книги Виходу, Царів, Хронік, Псалтир і книги пророків. А Нового Завіту: святі Євангелія, Діянняапостольські, а крім цього, пояснення на всі ці книги. Усі книги отців: Діоні сія, Атанасія, Василія, Григорія Богослова, Золотоустого, Григорія Ниського, Антонія, Арсенія, Макарія, Ніла, Єфрема, Ісаака, Марка, Йоана Дамаскина, Йоана Ліствичника, Максима, Доротея, Филимона та інших святих, Житіяі Слова. І сподобився я, недостойний, випробувати все з упованням і старанням, шукаючи початку спасіння і погибелі людської. І вивіряв, чи всяке по чинання і діло спасе людину чи ні? І чого шукають усі люди? І як у давнину годили Богові і як тепер? Як годили в багатстві й убогості, посеред численних грішників і в пустелі, в подружжі і в дівстві? Словом, як на будь-якому місці й починанні знаходимо життя і смерть, спасіння і погибель. І не тільки це – бо й у нас, монахів, бувають різні устави. Себто послух отцеві тілом і душею; безмовність, що очищає душу; духовна рада замість послуху; ігуменство таархиєрейство. І серед них усіх знаходимо тих, що спасаються, і тих, що по гибають. І не тільки їм я дивувався, а й давньому ангелові на небесах, що був за природою духовний, мав премудрість й усяку чесноту і раптом став дияволом, пітьмою і незнанням, початком і кінцем усякого гріха й лукавства. Дивувався й Адамові, що був у такій честі й насолоджувався благами, і жив із Богом, прикрашений і премудрістю, і чеснотою в раю, один із Євою, – і враз був вигнаний, став пристрасним і смертним, і трудився у зусиллях і тягарях,у поті й великій скорботі. І в нього народилися Каїн і Авель – єдині рідні бра ти на цілій землі. Дивувався, що одного з них зборола заздрість і лукавство і вчинив він убивство, прокляття й заворушення. Дивувався й тим людям, що походили від них, – вони загинули в потопі через многоту своїх прогрішень.Але Бог за своїм чоловіколюбством врятував тих, що були в ковчезі, а серед них і Ханаана – сина Хама, що согрішив, і Ханаан підпав під проклят тя. Праведний Ной, щоб не відвернути Божого благословення, прокляв сина, а не батька. Потім дивувався тим, котрі будували Вавилонську вежу, потім содомлянам, ізраїльтянам, Соломонові, ніневітянам, Гехазі, Юді і всім, щобули добрими і стали лихими. Дивувався й тому, що Бог, всеблагий і много милостивий, сам добрий, допустив, аби у світі були великі й многочисленніскорботи і спокуси. Одні Він допускає сам – це труди покаяння, спрага, голод, плач, позбавлення всього потрібного, здержливість від задоволень, зне моження тіла в подвигах, чування, труди, болі, многі й гіркі сльози, зітхання, страх смерти, випробування, перебування з демонами в аді, страшний деньсудний, сором, що буде нам перед усіма сотворіннями, трепет, гірке викрит тя діл, слів і помислів, погрози й гнів, вельми різні й вічні муки, некориснеридання, неперестанні сльози, безпросвітна тьма, страх, страждання, відвер нення, печаль, утиски й муки душі в теперішньому віці і в будучому, біди, що бувають на світі, розбиття кораблів, вельми численні хвороби, блискавки, громи, град, землетруси, голод, потоп, передчасні смерті – словом, усяке зло, що стається з нами за Божим допустом. А інші не Бог допускає, а ми їх хочемота демони – це війна, пристрасті, численні гріхи, що будуть названі в наступ ному Слові, від безумства до розпачу і цілковитої погибелі, нашестя демонів,битви, муки від пристрастей, залишення, турботи й зміни в житті, гнів, накле пи і всяка образа, яку ми добровільно завдаємо самі собі й одні одним, – а Бог цього всього не хоче. І ще дивувався тому, що серед стількох зол численні спаслися і ніщо їм не зашкодило, а інші загинули проти Божої на те волі. Це все і ще багато чого пізнаючи із Божественного Писання, сокрушився душею і “як вода я розлився” (Пс. 21, 15), і часто слабнув, бо й трохи не міг відчути того, про що розповідав. Бо якби відчув, то не зміг би жити в життіцьому, сповненому гріха й непослуху Богові, через які й сталося всяке зло те перішнє і будуче, однак, прийнявши від благодаті бажання пошуку, знайшов я такі роздуми святих отців: початком усякого добра є природне знання, що Бог дав людині, або людина довідалася із Божественного Писання, або від ангела-хоронителя, даного нам у святому хрещенні, аби беріг душу кожного вірного, – ми називаємо його совістю, – і нагадував про божественні Христові заповіді, що ними в охрещеному зберігається благодать Святого Духа, коли захоче її зберегти. А після знання йде згода. Вона є початком спасіння; цеозначає, що людина залишає своє хотіння і розуміння, а чинить за Божими хо тіннями і розумінням. І коли зуміє так зробити, то не знайдеться серед усього сотвореного ні речі, ні вчинку, ні місця, котрі б не дали їй стати такою, як Богхотів від самого початку, – за Його образом і подобою, і за станом, як Бог, че рез благодать – безпристрасною, праведною, благою і премудрою в багатстві й убогості, у дівстві і в подружжі, в начальствуванні й свободі, у підкоренні і в рабстві, – словом, в усякий час, і на всякому місці, і в усіх речах. І тому багато було праведних і до закону, і в законі, і за благодаттю, бо вони знання Боже і Його волю поставили перед своїм хотінням і розумінням. А ще бачимо численних, що загинули в ті ж самі часи і в тих самих ділах, бо свої знання й хотіння поставили перед Божими. І так воно й було.Є різні знання й діла. І кожен нехай набуває розсудливістю або смиренно мудрістю, дарованою від Бога, або питаючи тих, що мають дар розсудливости. Адже без неї не буде добрим те, що ми робимо, хоч через незнання й думаємо, що воно добре. Завдяки розсудливості людина пізнає свою силу і справу, до якої хоче взятися, і так починає своїми ділами годити Богові. Однак у всьомуподобає їй відректися від своїх хотінь, – про що ми вже сказали, – аби збаг нула Божі наміри, себто, яких діл хоче від нас Бог. А коли так не робить, тонічим не зможе спастися. Після Адамового переступу ми всі ростемо в при страстях і, звикнувши до пристрастей, не хочемо з радістю того, що добре, не шукаємо Божого знання і не робимо цього з любов’ю, як безпристрасні. Але більше любимо пристрасті і лукавство, а добра зовсім не хочемо, хіба що з потреби, боячись мук, – це так чинять ті, що з кріпкою вірою приймаютьБоже слово, а інших і муки не лякають. Хоч і знаємо про скорботи цього життя і будучу муку, та всією душею служимо пристрастям, а деякі, не відчуваю чи їхньої гіркоти, через силу й неохоче трудяться над чеснотами. Через наше безумство ми прагнемо того, що варте ненависти. Як хворим буває потрібно, щоб їхні рани розрізали й припікали, аби вони загоїлися, так і нам потрібні спокуси і труд покаяння, і страх смерті і мук, аби повернути первісне здоров’я душі й позбутися недуги, котру принесло нам наше безумство. Та й хоч би скільки добровільного чи недобровільного труду подавав нам Лікар нашихдуш, стільки треба нам благодарити Його чоловіколюбство і з радістю при ймати. Сприяючи нам, Він примножив добровільні скорботи через покаянняі недобровільні через спокуси й муки, аби ті, що хочуть добровільно потер піти, вилікувалися від недуги і збавилися від будучих, а може, і теперішніхмук. А нерозумні нехай би зцілилися благодаттю Лікаря, боячись мук та усіляких спокус. Отож ті, що люблять недугу і перебувають у ній, слушно за слуговують на вічну муку, бо вподобляються демонам і терпітимуть із нимивічні муки, приготовані демонам, бо захотіли бути з ними й не були вдячни ми своєму Доброчинцеві. Ми ж не всі однаково приймаємо благодіяння: одні приймають вогонь Господній, себто слово Його, і завдяки діланню їхні серця стають м’якими, як віск; другі через безділля стають твердими, як суха земля, і серце їхнє кам’яніє. Але нікого з нас Господь не примушує приймати. Сонцепосилає промені й освітлює весь світ, і хто хоче бачити його, того й воно ба чить, а хто не хоче бачити, того воно не силує, і ніхто не винен людині, коли вона позбавляється світла, хіба що вона сама не захотіла його. Бог сотворив сонце й око, а людина має владу дивитися чи ні. Так і тут. Бог просвітлює всіх знанням, як променями, а крім знання, дарує ще й віру, як око. І хто хоче через віру прийняти істинне знання, той ділами зберігає пам’ять, і Бог дарує йому більшу пильність, знання і силу. Хто має природне знання, бо захотів його мати, в того зі знання породжується пильність, із пильности – сила ділати, а діланням зберігається пам’ять, а від пам’яті походить ретельніше ділання,через яке дарується вище знання, а від цього знання, що зветься мудрістю, по роджується здержливість від пристрастей і перенесення скорбот, а від них –труди задля Бога і пізнання дарів Божих і своїх прогрішень, із яких породжу ється добре розуміння, що через нього буває страх Божий; від страху Божого походить береження заповідей, себто плач, лагідність, смиренномудрість, щопороджують розсудливість, а від неї – прозорливість, себто передбачення бу дучих прогрішень і відтинання їх завчасу з допомогою досвіду та пам’яти, бо завдяки чистоті ума пам’ятаємо й те, що вчинили колись, і те, що тепер, і те, що вчинилося в тайні. Передбачення прогрішень і відтинання їх породжують надію, а від неї походить безпристрасність і досконала любов. Така людина нічого вже не хоче, окрім волі Божої, і це тимчасове життя заради любови до Бога і ближнього залишає з радістю, аби премудрістю, вселенням Святого Духа і синівством розіп’ятися, бути похованою і воскреснути, і вознестися духовно із Христом, наслідуючи Його, себто Його життя на землі. І просто приймає запоруку будучого блаженства, як каже Богослов у Слові про вісімпомислів: “Має [людина] Бога в собі і стає безпристрасною, праведною, бла гою і премудрою, бо – як каже сам Христос – зберігає заповіді (Йо. 14, 21),починаючи від першої, і всі інші”. Після цього скажу, як треба зберігати запо віді. А що йдеться про знання чеснот, то скажемо й про пристрасті.Знання освітлює нас, як сонце, і безумний сам затуляє очі, себто згоду не вірством і лінощами, і відразу забуття, породжене безділлям і нудьгою, долає знання. Тож від безумства буває нудьга, а від нудьги – безділля, а від безділля –забуття, а від нього – самолюбство, коли людина любить свою волю і свої ба жання, що називається сластолюбством і славолюбством. А від них походить сріблолюбство – корінь усіх зол, а від нього – клопітливість про житейські речі, а від неї – цілковите незнання Божих дарів і своїх прогрішень, через щовселяються в людину інші вісім головних пристрастей – маю на думці обжер ливість, а через нього блуд, через них сріблолюбство, а від нього гнів, якщо людина не одержує бажаного, себто своєї волі. Від цього печаль, а через неї нудьга. Потім марнославство, а від нього гордість. І від цих восьми походитьусяке зло, пристрасть і гріх. Через них людина впадає у відчай і цілковиту по гибель і відпадає від Бога, і, як ми вже сказали, уподібнюється до бісів. Міжцими двома дорогами стоїть людина, себто між дорогою правди і дорогою грі ха, і ступає, на яку хоче, і проходить по ній. Дорога, що на неї ступила, і ті, щоведуть по ній, чи ангели й Божі люди, чи демони і люди лукаві, доводять лю дину до кінця дороги, хоч би й не хотіла1. Праведні йдуть до Бога і в Царство Небесне, а грішні – до диявола й на вічну муку. Та причиною погибелі є не що інше, як власна воля, а причиною спасення є Бог, що після звичайного буттядарує добре буття, знання і силу. Людина не може мати цього без Божої благо даті. І диявол не може нічого зробити для нашої погибелі: ні не вирве в нас згоди на супротивне, ні не доведе до знеможення чи мимовільного незнання, ні не зробить чогось іншого, аби змусити людину, – він лише вкладає людині спомин зла. Отож, хто чинить добро, нехай дякує Богові, що все дарував нам із буттям. А хто вибрав і чинить супротивне, хай звинувачує тільки себе. Адженіхто не може змусити його силою: Бог-бо сотворив його вільним, аби сподо бився похвали, бо вибрав добро із власного бажання, як годиться словесній істоті, якою Бог сотворив його, а не з примусу, як безсловесні і бездушні. А ми зі своєї волі і власної думки чинимо зло, навчившися цього у винахідника зла. І не примушує нас всеблагий Бог, щоб не зазнали ми більшого осуду, коли, змушувані, не послухаємо, і не відбирає в нас нашої волі, що сам нам дарував. А хто хоче чинити добро, нехай просить Бога в молитві, і зараз дасться йому знання й сила, щоб явилася праведно благодать, послана Богом. Хоч Він і без молитви дав би те, що дає через молитву, але якщо в того, кому для життя данеповітря і він знає, що не може жити без нього, бракує слів похвали, то наскільки більше має благодарити того, хто сотворив його і дарував дихання і здо ров’я, аби дихати й жити. Так і нам слід вельми дякувати Богові, що за своєю благодаттю сотворив і молитву, і знання, і силу, і чесноти, і нас, і все, що є для нас. І не тільки сотворив, а й не перестає клопотатися нами, аби перемогти нашу злобу і ворогів наших – демонів. Бо ж і сам диявол, втративши знання, дароване Богом, через незнання та гордість мимоволі став безтямним і тому сам від себе не може знати, що подобає чинити, а придивляється, що чинить Бог для нашого спасення, і з цього навчається, хитруючи й підступно чинячи

1 Тут сказано, що демони ведуть людину до кінця дороги, хоч і не хоче. Це означає, що їїдобрий намір зв’язаний у ній, а вона сама слабка й бездіяльна, бо схильність до зла пере важає в людині. подібне нам на погибель. Тому він і ненавидить Бога, а що не може воювати проти Нього, то воює проти нас, що сотворені на образ Божий, бо думає, що цим відомстить Богові. І бачить, що ми слухаємо його, як каже Золотоустий.Він бачив, як Бог сотворив Єву, аби була помічницею Адамові, і вчинив її сво єю помічницею в переступі й непослусі. Бог дав заповідь, аби Адам, зберігшиїї, зберіг пам’ять про великі дари і благодарив Бога. А диявол учинив ту заповідь причиною непослуху й смерти, і замість пророків прикликав лжепророків, замість апостолів – лжеапостолів, замість закону учинив беззаконня, за мість чеснот – гріхи, замість заповідей – переступи, замість усякої правди – всякийгріх і замість правдивих догм – мерзенні єресі. І знову, бачачи Христа, що най більшою благістю ходить до святих мучеників і преподобних отців або сам,або через ангелів, або являється якимось іншим невимовним промислом, почав і диявол являти деяким численні омани на погибель. Тому й написали роз судливі отці, щоб цих оман не приймати, хай це буде чи постать, чи світло, чи вогонь, чи якась інша омана. Диявол намагається спокусити нас хоча б через сни або через чуття. А якщо цього всього не приймемо, то навіває на ум через зарозумілість і крайній нерозум мріяння про якісь образи чи вигляд, щоб ми думали, що це видіння від Бога або від ангела. Часто показує демонів у снах і через чуття, так ніби вони переможені, і коли хто покоряється йому, чинитьвсякі підступи на погибель такого. А буває, що вчинить це, а його надія не спов ниться. На те й говорять святі отці, аби під час молитви тримати ум без усякого виду, без образів і уявлення, аби він не приймав нічого: ні світла, ні вогню, ні чого-небудь іншого, – а тримав думку тільки в словах, що їх вимовляє. Бо хто молиться самими тільки устами, той повітрю молиться, а не Богові: Бог-боприслухається до ума, а не до слів, як люди. “Ті, що Йому поклоняються, по винні в дусі й правді поклонятися” (Йо. 4, 24), – каже Христос. І “волію п’ять слів розумом моїм сказати, ніж десять тисяч слів мовами” (1 Кр. 14, 19). Тоді диявол, не тямлячи, що діється, вкладає в нас помисел відчаю, що в інші часи були інші люди і через них Бог творив чудеса задля віри. А тепер не час їх творити. Усі ми християни і всі охрещені, а в Писанні сказано: “Хто увірує й охреститься, той буде спасенний” (Мр. 16, 16). Чого ж іще треба? Та коли ми прислухаємося до цього і на цьому зупинимося, то втратимо геть усе і будемо лише називатися християнами, бо не знатимемо, що той, хто увірував й охрестився, має зберігати всі заповіді Христові, а коли всі їх сповнить, нехай скаже: “Я слуга непотрібний” (пор. Лк. 17, 11). Як каже Господь апостолам: “Навчаючи їх берегти все, що я заповідав” (Мт. 28, 20). Кожен-бо, хто приймаєхрещення, каже: “Відрікаюся сатани і всіх діл його; з’єднуюся з Христом і всіма заповідями Його”. Де ж наше відречення, коли не відкинемо всякої при страсти і всякого гріха, що підсуне нам диявол? Зненавидьмо ж гріх цілою душею і полюбімо Христа, зберігаючи Його заповіді. А як нам зберегти Його заповіді, коли не відречемося всякого свого хотіння і всякого розуміння? Себто того хотіння й розуміння, що суперечить Божій заповіді. Багато є таких, що з природи чи зі звички в деяких ділах люблять те, що добре, а лихе ненавидять. Є і добрі розуміння, що їх підтверджує Божественне Писання, та треба, аби їх розглянули досвідчені. Бо поки досвідчені не розглянуть, не буде добрим те, що вважаємо за добре, бо воно або невчасне, або й зовсім непотрібне, себто недоречне, або ми неправильно розуміємо сказане. І не тільки Писання,а й будь-яке питання, – коли неуважні до нього і той, хто питає, і той, кого пи тають, – дуже далеко відходить від змісту сказаного й неминуче завдає шкоди.І я не раз постраждав, коли мене запитували і коли я запитував. Коли ж пра вильно розумів сказане, то пізніше дивувався, які схожі між собою слова і як по-різному можна їх зрозуміти. Так і в усьому іншому потрібно розгляду, якнам чинити, аби вчинили ми за волею Божою. Бог найкраще знає нашу приро ду як Творець усього, і Він улаштував й узаконив, що корисне для нас, що не чуже нашій природі, а властиве їй і служить тільки для вдосконалення тих, що хочуть з власної волі піднестися понад природу до Нього, – себто дівство,ненабування і смиренномудрість, – але не розсудливість, бо розсудливість природна. Смиренномудрість надприродна, бо всяку чесноту звершує смиренно мудрий, і, хоч нічого не винен, почувається боржником і нижчим від усіх. А розсудливий має борг і визнає його. Бо коли робить добро, то робить із того, що має, і тому він не піднімається понад природу як той, хто ненабуває. А той, хто одружився, не може бути як дівственник, бо й цей дар надприродний. Отак один спасається, коли залишить свої бажання і сповняє Божу волю, а іншийодержить від Бога вінець терпіння і славу, бо не тільки полишив те, що забороняють заповіді, а й з Божою допомогою переміг свою природу, і надприрод но з усієї душі полюбив Бога, і за своєю силою наслідував Божу безпристрасність. А що ми не розуміємо себе самих і всього, що стається задля нас, і чому воно стається, і чого ми всі шукаємо, тому Божественне Писання і слова святихдревніх мужів, себто пророків, і праведних, і новозавітних святих отців зда ються нам не однозгідними, і ті, що тепер хочуть спастися, теж не однозгідні між собою, чого не має бути. Із декількох слів та із природи речей знаємо, що коли людина захоче спастися, ніщо не стане їй на перешкоді: ні час, ні місце,ні діла. Аби тільки робила все, що треба для спасення, як подобає, розсудли во, не забуваючи про Божий намір. Бо не те потрібне, що робимо, а те, задля чого робимо. Не згрішимо мимоволі, якщо спочатку не згодимося з помислом і він не полонить нас. І тоді помисел доводить до падіння того, кого мимоволіполонив. Подібно до цього несвідомі прогрішення стаються через прогрішен ня свідомі. Бо хто не сп’яніє від вина чи від похоті, в того не потьма рюється свідомість. А від сп’яніння потьмарюється розум, а потьмарюючись, грішить, а коли грішить – умирає. Тому смерть приходить не несвідомо; правильніше сказати, що свідоме пияцтво тягне за собою несвідому смерть. І часто буває так, що від добровільних думок переходимо до мимовільних, а від свідомихдумок переходимо до несвідомих. А що перші здаються нам легкими й со лодкими, то мимоволі й несвідомо переходимо до других. Бо коли б ми від самого початку захотіли зберігати заповіді і залишатися такими, як були післяхрещення, не дійшли б до такого зла і не потребували б трудів і болю покаяння. Однак, якщо захочемо, то друга Божа благодать, себто покаяння, може по вернути нам первісну красу. Коли ж і цієї не шукаємо, то так, як і нерозкаяні демони, відійдемо у вічну муку, чи хочемо цього, чи ні. Не на те сотворив нас Бог, аби гніватися на нас, а на те, аби дати нам спасення, щоб, насолодившися Його благами, були благодарними й добромисленими щодо Благодійника. Та наша недбалість щодо розуміння його дарів довела нас до зневіри. А вона вкинула нас у забуття, від чого запанувало в нас незнання. Коли ж хочемо покласти початок, аби повернутися туди, звідки ми впали, багато треба трудів, бо ж ми не хочемо полишити наших бажань, а думаємо,що з Божими бажаннями можемо чинити й наші власні, а це неможливо. Сам бо Господь каже: “Зійшов я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав”, себто Отця (Йо. 6, 38), хоча в Отця, і Сина, і Святого Духа воля єдина, бо в Них єдина нероздільна природа. Та сказано цезадля нас і про бажання плоті. Коли не умертвиться плоть і людину не води тиме тільки Дух Божий, не зможе вона без примусу чинити волю Божу. Коли ж воцариться в нас благодать Святого Духа, то не буде вже більше нашої волі,а все, що станеться, буде по Божій волі. Тоді матимемо мир у собі і ті, що лю блять Божу волю, як Син Божий і Бог, назвуться Божими синами. А цьогоніхто не зможе осягнути, коли не зберігатиме заповідей, котрими відтинає всілякі насолоди, себто свої бажання, і терпить всякі болі, що при цьому бувають. Безумство породжує насолоду й біль, як ми вже говорили, а ці двоє по роджують всякий гріх, бо безумний стає самолюбним і не може бути ні братолюбним, ні Боголюбним, і не здержується від пристрастей, себто своїх бажань, і не переносить скорбот. То йому вдається вчинити за своєю волею – і в ньому примножуються пристрасті й гордовитість, то не вдається – і йому прикро за це, і він впадає в малодушність і душевне пригнічення – початок геєни. А знання, себто мудрість, породжує здержливість і терпеливість. Адже мудрий стримує свої бажання і зазнає при цьому болю, і, вважаючи себе занедостойного насолод, буває добророзумним і благодарним щодо Благодійни ка, боячись, щоб через блага, котрі дарував йому Бог у цьому віці, не втратити їх у будучому. Він вправляється в здержливості та в інших чеснотах, в усьому вважаючи себе за боржника. І не знаходить нічого, навіть найменшого, що міг би воздати своєму Благодійникові, і самі чесноти вважає за великий борг, бо приймає, а не віддає. Навіть те, що він сподобився благодарити Бога і Бог приймає його благодарення, він вважає за великий борг і завжди благодарить,роблячи добрі діла і завжди смиренномудрствуючи, і вважає себе за найбільшого боржника і найменшого з усіх. Радіючи в Бозі, що благодіє йому, і веселячись із трепетом, і зі смиренномудрістю наближаючись до незмінної Боже ственної любови, приймає скорботи як належне. Та коли й більші скорботи найдуть на нього, вважає, що вартий того, і радіє, що сподобиться потерпіти в нинішньому віці, і будуть полегшені йому муки, приготовані в будучому віці. І в цьому пізнає свою неміч, і не гордіє. А що сподобився це знати і за благодаттю Божою перетерпіти, починає любити Бога. Смиренномудрість-бопоходить від знання, а знання походить від спокус. Хто пізнав себе, тому дається знання всього. І хто повинується Богові, тому покоряється всяке плот ське мудрування, а після цього – коли смирення запанує в усіх членах його – йо му підкориться все. “Хто пізнав себе, – кажуть святі Григорій і Ва си лій, – перебуває у величі і в смиренні, бо має розумну душу і смертне зем не тіло, а тому ніколи не гордіє і не впадає у відчай, а, соромлячись розумної душі, відвертається від усього ганебного і, пізнавши свою неміч, утікає від усякоїгордовитости”. Хто через численні тілесні спокуси й душевні пристрасті зро зумів свою неміч, той пізнає нескінченну Божу могутність, як Бог збавляєсмиренних, що покликають до Нього болісною молитвою серця. І тоді молит ва стає для Нього ще солодшою. Знаючи, що без Бога він нічого не може, і боячись упасти, подвизається приставати до Бога і дивується, роздумуючинад тим, що Бог визволив його від стількох спокус і пристрастей, і благода рить того, хто може визволити його, і з благодаренням приймає смирення і любов, і зовсім не наважується когось судити, знаючи, що як йому поміг Бог, так і всім іншим може помогти, коли зволить, як каже святий Максим. Може, і бачить когось, хто бореться з численними пристрастями й перемагає їх, а себе вважає за немічного. І тому Бог невдовзі допоможе йому, аби душа йогоне загинула. І пізнаючи ще більші речі, і роздумуючи про свої немочі, не па дає в гріх. Та неможливо досягнути цього тому, хто не перетерпить багатьох душевних і тілесних спокус. І коли сила Божа укріплятиме його в терпінні, навчиться з досвіду. Такий зовсім не наважується йти за своїми бажаннями, не спитавши досвідчених, ні висловлювати своє розуміння. Та й навіщо це тому, хто хоче щось мислити або чинити не для тілесного життя чи душевного спасіння? Коли ж хто не знає, яке бажання чи яке розуміння слід відкинути,нехай випробовує всяку річ і всяке розуміння, віддалившися від них і здержу ючись. І коли, не маючи чогось, турбується, а одержавши, відчуває насолоду, коли ж те заборонено – відчуває невдоволення, то ця річ провадить до зла.І належить зневажити її, поки вона не затрималася в нас, і подвизатися пере могти її, коли відчуємо від неї шкоду. Кажу це про всяку річ і розуміння, щобез них можемо жити в тілі й добре годити Богові. Бо коли звичка затримаєть ся, то зміцніє і стане властивою людині, коли ж не попустити їй – слабне й поволі гине. І добрий звичай, і лихий час живить так, як дрова живлять вогонь. Тому подобає нам усіма силами навчатися доброго й чинити добре,аби ввійшло у звичай і робилося само без зусиль, так, як і отці малим пере могли велике. Хто не хоче мати того, що потрібне для тіла, і відмовляється від цього, аби ходити вузькою й болісною дорогою, не дійде до любостяжання. Бо любостяжання – це не тільки надбання багатьох речей, а й пристрасть до якоїсь речі чи зберігання її в себе без потреби чи понад потребу. Багато хто зістародавніх отців, хоч і мали велике майно, як-от Авраам, Йов і Давид та й ба гато інших, не мали до нього пристрасти, дивилися на всі речі як на Божі і саме тим добре вгодили Богові. А Господь – найвища досконалість і єдина Самопремудрість – відітнув і корінь цієї пристрасти, бо повелів не мати не тільки майна і багатства тим, хто йде за Ним – найвищою чеснотою, а й своєї душі, себто своєї волі й своїх розумінь. Знаючи про це, отці утікаливід світу, бо він заважає досконалості, і не тільки від світу, а й від волі, бо ніхто з них ніколи не чинив за власною волею. Деякі з них перебували в тілесному послусі і замість Христа мали духовного отця, на розсуд котрого відда вали своє розуміння. А інші в пустелі й цілковитому віддаленні від людей самого Бога мали за вчителя, за Нього з власної волі бажали й смерти зазнати. Ще інші пішли середнім шляхом, себто зберігаючи безмовність і живучи вдвох або втрьох, стали добрими порадниками один одному, як добре вгодитиБогові. Деякі, навчившися послуху, повелінням отця були поставлені за стар ших над братією, і вони далі жили, ніби під послухом, зберігаючи переданнятих самих отців, і був добрим кожен їхній почин. А тепер, оскільки ми не хо чемо залишити свої хотіння, чи то під послухом живемо, чи поставлені за старших, тому ніхто й не має успіхів. А ще залишилося віддалення від людей і житейських діл, аби йти середнім шляхом і зберігати безмовність із одним або двома братами і навчатися вдень і вночі Христових заповідей і СвятогоПисання, аби Писання і совість докоряли подвижникові і він уважним читан ням і молитвою осягнув першу заповідь, себто страх Божий, що буває від віри і на вчання Божественного Писання. А через страх дійшов до плачу, а черезнього й до інших заповідей, що їх назвав апостол, себто до віри, надії і любови. Хто-бо вірує в Господа, той боїться муки, а боячись муки, зберігає запові ді; зберігаючи заповіді, переносить скорботи, переносячи скорботи, плекає надію на Бога; а надія відриває ум від усякої пристрасности, а відірваний від пристрасности ум матиме любов до Бога. Коли хтось, де б він не був, схоче такчинити, то спасеться. А безмовність – початок очищення душі – без труду на вчить сповняти всі заповіді. “Утікай, – сказано було одному великому отцеві, – мовчи і зберігай безмовність, бо це корені безгрішности”2. І ще: “Утікай відлюдей і спасешся, бо бесіди не дають умові бачити ні своїх прогрішень, ні демонських підступів, аби людина могла берегтися, ні добродіянь і промислу Бо жого, аби набувала через них пізнання Бога і смирення”.

2 У Четьї-Мінеї за 8-е травня, у житії Арсенія Великого.Тому, коли хто хоче йти до Христа короткою дорогою, себто безпри страсністю й пізнанням, і з радістю досягнути досконалости, нехай ходить не будь-куди, себто праворуч чи ліворуч, а пильно прямує середнім шляхом,тікаючи від надмірностей чи послаблення подвигів, бо одне й друге спричи няє сластолюбство. Не треба, отже, потьмарювати ум надміром бесід і страві засліплювати його клопотаннями, ні бентежити думку тривалим постом і чу ванням. Але сім тілесних діянь треба терпляче чинити, аби підніматися вгору, як по драбині, безнастанно сповняючи оці сім діянь, ідучи до морального діяння, через яке тому, хто вірить, благодаттю Божою дарується умозріння, як говорить Господь.“Усе Писання – натхнене Богом і корисне” (2 Тм. 3, 16). Ніщо не перешкодить тому, хто хоче спастися, і ніщо не має над нами влади, окрім єдиного Бога, що готовий помогти нам і вберегти від усякої спокуси тих, що взивають до Нього і хочуть чинити Його святу волю. Без Нього-бо ніхто не може добра чинити ні зла мимоволі терпіти, коли не допустить Він такого за кару грішникові і на спасення його душі. Лукаві діла походять від нас і чиняться через наші лінощі і співдію демонів. А всяке знання, чеснота і кріпость – це благодать Божа, як і все інше. За благодаттю дано нам “право дітьми Божими стати” (Йо. 1, 12) збереженням Його заповідей. Ці заповіді більше оберігають нас, і вони є Божою благодаттю. Адже без Його благодаті не можемо зберігати їх. І нічого не можемо воздати Йому, хіба що віру й згоду. Словом, зберігаючи всі правдиві догми віри, які ми чули, годиться починати по порядку, як навчання в школі, чинити згадані сім діянь і звикати до них самими вчинками. А ці сім діянь такі. Потрібний і докладний опис семи тілесних діянь Перше діяння – безмовність, себто безклопітне проживання, віддалене відусіх житейських турбот, аби зуміла людина, віддалившися від людей і тур бот, уникнути суєти і противника, що, як лев ревучий, ходить і шукає, кого б пожерти бесідами і житейськими турботами. І щоб мала одну турботу – як вгодити Богові і приготувати до смертного часу неосуджену душу, і з усякою пильністю могла пізнати, як окрадають нас демони і свої прогрішення, що їх більше, ніж піску в морі, – вони тонкі, як порох, тому невідомі багатьом. І, завжди плачучи, сумувала над людською природою, і Бог утішить її, як благорозумну, і вона насолоджувалася, бо змогла побачити те, чого ніколи не сподівалася бачити, бо ніколи не виходить зі своєї келії. І, пізнавши свою неміч і Божу силу, лякалася й мала надію, що не стане зухвалою і не впаде від нерозуму, і не забуде про Боже чоловіколюбство, і не впаде у відчай, коли щось станеться з нею.Друге діяння – помірний піст, себто щоб їсти один раз на день, і то не до сита. Їсти якусь одну просту страву, яку легко готувати і якої душа не хоче, – хіба що нема нічого іншого, – аби перемогти обжерливість, гортанобісся,похіть і залишатися безпристрасною, а водночас хай ні від чого зовсім не від даляється, нерозумно відкидати те, що Бог сотворив вельми добрим. Нехай не їсть усього разом нездержливо й сластолюбно, а здержливо раз на день усе споживає на славу Божу, ні від чого не відвертаючися, як роблять прокляті єретики. Вино корисне у свій час – у старості і в немочі, і коли холодно, вонодуже корисне, але й тоді пити його небагато. А в юності і коли тепло, і є здо ров’я, найкраще пити воду. Однак і її пити дуже трохи, бо спрага краща за всі тілесні діяння. Третє – помірне чування, себто половину ночі спати і половину – співати псалми, молитися, зітхати й плакати. Щоб через помірний піст і чування тілокорилося душі, було здорове й готове на всяке добре діло. Душа ж нехай на буває мужности і просвічення, аби бачила, що належить чинити, і те чинила. Четверте – псалмоспів, себто тілесна молитва, що звершується співом псалмів і прихилянням колін, аби втомилося тіло, і смирилася душа, і втекливороги наші демони, і прийшли поборники наші ангели, – і пізнає тоді людина, звідки їй приходить допомога. Щоб, не знаючи цього, не загорділа, дума ючи, що сама вона звершує свої ділання, – і тоді Бог відступить від неї, – аби пізнала власну неміч. П’яте – духовна молитва, що буває в умі, вільна від усяких думок, коли ум перебуває в словах молитви і, з невимовним сокрушенням припадаючи до Бога, просить Його про одне: аби воля Божа була в усіх його починаннях і розуміннях, аби не приймав він помислів, чи образів, чи видів, чи вогню, чи світла – узагалі нічого. Але щоб залишався безвидний, не бачив образів і не уявляв, – таким-бо його бачить Бог і з ним бесідує. Оце і є чиста молитва, що подобає діяльному, а того, хто споглядає умом, чекає інше, вище від цього. Шосте – читання Слів і Житій святих отців, не приділяючи уваги чужим чи ще якимось, а тим паче єретичним догмам, аби зрозуміти із Божественного Писання та з роздумів отців, як перемагати пристрасті і набувати чеснот, абиум наповнився словами Святого Духа і забув попередні неподобні слова й розуміння, що почув поза келією, і щоб тривалим проказуванням молитви і чи танням прийшов у добрі мислі. Молитві допомагає читання в безмовності, а читанню – чиста молитва, коли не лінуючись читати чи співати, хоч через потьмарення пристрастями неможливо зрозуміти всієї сили прочитаного. Насчасто зводить високодумство, особливо тих, котрі думають про себе, що ма ють мудрість світу цього, не знаючи, що нам потрібне діяльне знання, аби ми це зрозуміли, а не тільки слухання допоможе нам пізнати Бога. Бо одна річ – слухання, а зовсім інша – діяння. Хто тільки слухає, не може стати майстром, треба йому бачити, і працювати, і робити помилки, і щоб його виправляли досвідчені, і терпіти, і відтинати свої хотіння – і, коли багато потрудиться, стане добрим майстром. Так і духовне знання не приходить через саме тількинавчання, його дарує Бог смиренномудрим за благодаттю. Нічого нема дивно го в тому, що той, хто читає Писання, думає, що хоча б дещо знає, особливо, якщо він діяльний. Але він ще не пізнав Бога, а тільки слухає слова тих, що Бога пізнали. Багато-бо хто з тих, що писали, мали знання Бога, а цей ще не має. Так і я те, що написав, зібрав із Божественних Писань, а не сподобився почути від Святого Духа; почув від тих, що чули від Святого Духа, як, бува, чують люди про якесь місто чи людину від тих, хто знає це місто чи людину.Сьоме – питати досвідчених про кожне слово й починання, щоб через не умілість чи догоджання собі не подумати й не зробити, чого не треба, як каже апостол: “Коли хтось думає собі, що він щось знає, той ще не знає, як треба знати” (1 Кр. 2, 8).Окрім цих семи тілесних діянь подобає мати терпіння до всього, що ста ється, що допустить Бог для нашого пізнання й досвіду, аби ми побачили нашу неміч і не були ні дерзкими, ні не впадали в розпач, хай би що там сталося, чи добре, чи зле. Подобає відвертатися від усякого сновидіння і всякого пустого слова й діла, а ім’я Боже повторювати частіше, ніж дихаємо, у всякий час, навсякому місці й з усяким ділом, всією душею припадати до Нього, відриваючи ум від усіх мирських помислів і шукаючи тільки волі Божої. І тоді ум почи нає бачити всі свої прогрішення, як пісок морський. І це початок просвіченнядуші й ознака її здоров’я. Словом, душа стає сокрушенною, а серце – смирен ним, і справді вважає себе нижчим за всіх, і починає пізнавати благодіяння Божі, і особливі, і загальні, що про них мовиться в Божественному Писанні,і пізнає наші прогрішення. Та й заповіді зберігає розумно від першої до ос танньої. Бо Господь поставив їх, як драбину, ніхто не може, переступивши через один ступінь, перейти до другого. А йдучи як по ступенях, переходить від першого до другого, від другого до третього, поки вони вчинять людину богом, бо так зволив той, хто дарував їх за благодаттю. Хто хоче зберігати заповіді, нехай починає від страху Божого, аби не посковзнувся і не впав у безодню Хто хоче здобути успіх, той нехай потрудиться над цими заповідями, а не над чимось іншим. Коли ж ні, то посковзнеться і впаде в безодню. Бо як зі сімома дарами Святого Духа: ніхто не досягне інших, коли не почне від першого, – так і з Господніми блаженствами. “Початок мудрости, – каже Давид, – страх Господній” (Пс. 110, 10). Інший пророк, промовивши словами з висоти, каже:“Дух мудрости й розуму, дух ради і кріпости, дух знання й страху Господньо го” (Іс. 11, 2-3). Та й Господь спершу почав навчати про страх, коли сказав:“Блаженні вбогі духом” (Мт. 5, 3), себто нехай кожен пройметься страхом Бо жим та невимовною скрухою душі. Господь поклав цю заповідь як основу, бо знав, що без неї, навіть коли б людина жила на небі, не мала б з того користи через гордість, через яку впав диявол і Адам та й багато інших. Тому той, хто хоче зберегти першу заповідь, себто страх, нехай пильно роздумує про ті події в житті, що про них ми написали, і про незмірні й недослідимі Божі благодіяння, і про все, що Бог сотворив і творить задля нас через видимий і невидимий світ, заповіді й догми, заборони й обітниці, оберігаючи, живлячи, промишляючи, животворячи, визволяючи від ворогів видимих і невидимих, молитвами й заступництвом Його святих лікуючи недуги, котрі бувають через наше безчинство, завжди довго терплячи наші беззаконня, нечестя й гріхи і все, що ми вчинили й чинимо, і що маємо вчинити, – нехай від цього береже нас Його благодать – і коли гнівимо Його словом, ділом і думкою. І не тільки терпить нам, а й більше добра нам чинить сам, через ангелів, Писання, через праведників, пророків, апостолів, мучеників, учителів і преподобних отців.І, дивлячись на страждання одних, подвиги інших, дивуючись сходженню Го спода нашого Ісуса Христа, Його життю у цьому світі, пречистим страстям, хресту, смерті, погребенню, воскресенню, вознесенню, пришестю Святого Духа, невимовним чудесам, що бувають повсякчас і повсякдень, Раю, вінцям,синівству, якого сподобив нас, і всьому, про що мовить Божественне Писан ня, і роздумуючи про це, – вражаємося, дивлячись на Боже чоловіколюбство,тремтимо і дивом дивуємося з Його довготерпіння і низходження до нас, і на рікаємо на втрату, якої зазнала наша природа, – ангельську безпристрасність, рай і всі блага, що від них ми відпали, – і на все зло, в яке впали, себто на демонів, пристрасті й гріхи, і сокрушаємося душею, роздумуючи, скільки зла вийшло через наш гріх і лукавство демонів. Про другу заповідь і про те, що страх породжує плачІ тоді подарує подвижникові Бог другу заповідь – блаженний плач. “Блажен ні, – каже Спаситель, – ті, що плачуть, бо вони будуть потішені” (Мт. 5, 4)3,себто ті, що плачуть за себе самих і за ближніх з любови й співчуття. І та кий плаче над собою, як над мертвим, бо зі страхом розуміє, що буває післясмерти і перед смертю; плаче, зітхаючи з глибини серця, численними гір кими й болісними сльозами і невимовними риданнями. І не клопочеться ні честю, ні безчестям, а й саме життя зневажає, і часто від сердечного болю й безнастанного плачу забуває про їжу. Тоді благодать Божа – спільна мативсіх – дарує йому лагідність і початок наслідування Ісуса Христа, себто тре тю заповідь, як каже Господь: “Блаженні лагідні”4. І стає він утверджений, як камінь, і не розхитає його ні вітер, ні житейські хвилі, завжди він залишається незворушним в надлишку і в нестачі, в благополуччі і в злигоднях, у честі

3 Цитовано за перекладом Р. Турконяка.

4 Цитовано там само. й безчесті – словом, у всякий час; і про всяку річ, розсудивши, знає, що все минає – і приємне, і скорботне – і що все це життя – це дорога в будучий вік,і, хоч ми й не хочемо, з нами станеться те, що має статися, і ми даремно три вожимося й губимо вінець терпіння й опираємося Богові. Бо все, що творить Бог, вельми добре, а ми й не знаємо. “Навчить покірливих у суді” (Пс. 24, 9), – каже Писання, а ще більше навчить розсудливости. Навіть у час якоїсьприкрости такий не бентежиться, а радіє, бо знайде в прикрості користь і лю бомудрість, роздумуючи, що не без причини прийшла спокуса, що покривдив або Бога, або брата свого, або когось іншого в незнанні чи в знанні, і щоб так знайшлася причина, за що прощати його, аби заради терпіння прийнявпрощення багатьох своїх зол, і що коли він не простить своєму братові про вин його, то й Отець Небесний не простить йому його провин, і що нема коротшої чесноти за цю, себто заповіді про відпущення гріхів. “Простіть, – каже Писання, – і вам проститься” (Лк. 6, 37). А що сподобився це пізнати й наслідувати Христа, то став лагідним через благодать заповіді. Сумує, що брата його через гріхи спокушає спільний ворог, аби цим вилікувалася його неміч. Бо Бог допускає всяку спокусу – як ліки для немічної душі. Бо даруєвідпущення і попередніх, і теперішніх гріхів, і стримує прийдешні. Але не за слуговує похвали ні диявол, ні той, хто спокушає, ні той, хто зазнає спокуси. Бо диявол, як творитель зла, достойний ненависти, він не клопочеться нічим, коли творить зло. Той, хто спокушає, достойний помилування від того, когоспокушає, не тому, що робить це з любови, а як той, кого змушують і пригні чують. А той, кого спокушають, переносить скорботи за свої прогрішення,а не за когось, і теж не вартий похвали. Він же ж не безгрішний, а коли й без грішний, – що неможливо, – то терпить, уповаючи на нагороду і страхаючись мук. Отак воно з ними буває. А Бог, що все має і всім чинить усе на користь, достойний благодарення, бо терпляче переносить диявола і людську злобу, нагороджуючи всяке добро і до гріха, і коли каються після гріха. Хто ж осягнув розсудливість, той сподобився сповняти третю заповідь. Щоб не посміялися з нього демони в знанні чи в незнанні, він, прийнявшидар смирення, вважає себе за ніщо. Початком смирення є лагідність, а сми рення – це двері до безпристрасности, а через безпристрасність неухильної і досконалої любови набуває той, хто пізнав свою природу, – чим він був до народження і чим стане після смерти. Адже людина – це не що інше, як малий сморід, що швидко зникає, гірша вона від усякого сотворіння. Бо ніяке інше сотворіння, живе чи неживе, ніколи не ламало Божої ради, а тільки людина, що зазнала багато благодіянь від Бога, завжди багато гнівила Бога. Сподобляється подвижник і четвертої заповіді, себто бажання набувати чеснот. “Блаженні голодні та спрагнені правди” (Мт. 5, 6)5, – каже Писання,

5 Цитовано за перекладом І. Огієнка.і бувають як ті, хто бажає й прагне усякої правди, себто чесноти тілесної і моральної, себто душевної. “Коли людина не спізнає чогось, не знає, що втра чає”, – каже Василій Великий. А спізнавши, вельми прагне. Так і той, хто спізнав солодкість одних заповідей, і знає, що заповіді поволі приводять його до наслідування Христа, вельми прагне стяжати інші заповіді і заради нихзневажає навіть смерть. Відчувши щось із Божих таїн, прихованих у Боже ственних Писаннях, вельми прагне зрозуміти їх, і наскільки здобуває знання, настільки більше прагне його й розпалюється, ніби полум’я п’є, а що не для всіх зрозумілі божественні речі, то завжди залишається спраглим. Чим є здоров’я і хвороба для тіла, тим є чеснота й гріх для душі і знання й незнання для ума. І наскільки хто шукає благочестя, себто діяння, настільки ум просвічується знанням і так сподобляється милости через п’яту заповідь, як каже Господь: “Блаженні милосердні” (Мт. 5, 7). А милосердний той, хто являє милосердя своєму ближньому тим, що сам прийняв від Бога, – чи то майном, чи харчами, чи силою, чи словом на користь, чи молитвою. І коли може виявити милосердя тому, хто просить, вважає себе за боржника, бо вінприйняв більше від того, що в нього просять. І він ніби сподобився, аби Христос назвав його милосердним – подібно до Бога – в теперішньому й буду чому віці перед усіма сотворіннями. А через брата ніби Бог у нього просить і сам стає його боржником. Убогий може жити й без того, про що просить, а той, у кого просять, не може жити чи спасатися, не виявляючи милосердя. Бо коли не хоче змилосердитися над тим, в кого з ним спільна природа, то як може просити Бога, аби змилосердився над ним самим? Роздумуючи про це і про багато іншого, той, хто сподобився заповідей, дає не тільки те, що має, а й душу свою віддає за ближнього. Це і є досконала милостиня, бо й Христос перетерпів смерть задля нас, показавши всім спосіб і приклад, як умирати один за одного, а коли потрібно, то й за ворогів.Не треба мати щось особливе для того, щоб виявити милосердя. Не виправдаємося тут своєю неміччю. Навіть і той, хто не має чим виявити ми лосердя, нехай буде милосердний до всіх і допоможе тим, що потребують, ставши безпристрасним до житейських речей і маючи співчуття до людей. Та не годиться навчати з марнославства, не показавши спершу на ділі, аби той, хто лікує душі, не виявився слабшим за тих, що потребують лікування. Бо на всяке діло треба часу й розсудливости, щоб ніщо не сталося невчасно чи без потреби. Немічному краще віддалитися від усього, і нестяжання набагато краще від милостині. Через безпристрасність сподобляється подвижник шостої заповіді, за Господніми словами: “Блаженні чисті серцем” (Мт. 5, 8), – себто ті, котрі звершили всяку чесноту зі святими помислами і досягнули того, аби бачитиприроду речей, і так здобувають мир у помислах. “Блаженні, – каже Писан ня, – миротворці” (Мт. 5, 9), – себто ті, що умиротворяють душу й тіло, абипокорити плоть духові, щоб плоть не повставала проти духа, а благодать Святого Духа царювала в душі і кермувала нею, як захоче, дарувавши божествен не знання, завдяки якому така людина переносить гоніння, зневаги й образи правди ради, і радіє, бо нагорода її велика на небесах. Усі блаженства чинять богом за благодаттю ту людину, що стала лагідною, спраглою всякої правди,милостивою, безпристрасною, миротворцем, що терпить усякий біль з раді стю задля любови до Бога й ближнього. Тому це дари Божі, і ми маємо вельми благодарити Його за них і за приготовану нагороду, себто Царство Небесне в майбутньому віці та утіху тут, і повноту всякого добра й щедрот від Бога, і за одкровення божественних таїн, прихованих у божественних Писаннях,і в усіх Його сотворіннях, і за велику нагороду на небесах, наслідування Хри ста на землі, і блаженство кожної заповіді, себто найвище благо і повноту бажань. Адже, за словами апостола, блаженний тільки Бог, “що в світлі живенеприступнім” (1 Тм. 6, 16), а нам залишається зберігати заповіді. Краще ска зати: вони бережуть нас – а чоловіколюбний Бог дарує нагороду тому, хто вірить у Нього, і тут і там, згідно із заповіддю.Завдяки цьому всьому, що буває через блаженний плач, ум одержує по легшу від пристрастей, гіркими і многими сльозами примиряючись із Богом за свої гріхи і мислено розпинаючись із Христом моральним діланням, себтосповненням заповідей, як ми вже сказали, і береженням п’яти чуттів, аби ні чого не чинили без потреби. Ум, стримуючи словесні поривання, починає загнуздувати пристрасті, що є в ньому, себто ярість і бажання. Він то вгамовує люту ярість лагідністю бажання, то твердістю ярости вгамовує бажання. Ум, опам’ятавшися, пізнає свою гідність, бо він самовладний, і починає бачити речі за їхньою природою. Відкривається в нього ліве око, котре диявол осліпив владою пристрастей, і сподобляється людина мислено поховати себе із Христом від речей цьогосвіту, і вже не окрадає її зовнішня краса. Коли дивиться вона на золото й срі бло, і коштовні камені, то бачить, що вони походять із землі, як і всі інші бездушні сотворіння, каміння й дерева. Так само дивиться й на людину, як натління і жменю пороху після смерти у гробі. Маючи за ніщо всі житейські на солоди, завжди бачить, як вони змінюються, із великою радою, що походить від знання. І стає мертвою для світу, а світ мертвим для неї, і вже не спонукує себе, а має спокій і безпристрасність.Отак через чистоту душі ум сподобляється мислено воскреснути з Христом і має силу безпристрасно дивитися на зовнішню красу речей і, спізна ючи її, прославляє того, хто все сотворив; бачачи в чуттєвих сотворінняхБожу силу й промисел, благість і премудрість, як каже апостол, і споглядаю чи тайни, приховані в Божественних Писаннях, ум, возносячись із Христом, сподобляється видіння мислених сотворінь, себто пізнання духовних сил, і, пізнаючи многими сльозами знання і радости, через видиме здогадуєтьсяпро невидиме, через тимчасове – про вічне. А що цей тимчасовий світ, назва ний вигнанням і осудженням тих, що переступили заповідь Божу, настількипрекрасний, то наскільки прекрасні вічні й незбагненні блага, які Бог приго тував тим, що люблять Його. І якщо ті блага неосяжні за своєю величчю, то наскільки неосяжний Бог, що все сотворив із нічого.Коли людина звільниться від усього і клопотатиметься про тілесні та ду шевні діяння, що їх отці називають благочестям, не довірятиме вона ніякомусну ні своєму розумінню, котрого не підтверджує Писання, й уникатиме вся кої пустої бесіди, щоб зовсім не чути й не читати нічого пустого, а тим більше єресі; примножаться в ній сльози знання і радости, так що вона буде пити їх від їхньої многоти і дійде до іншої молитви, чистої, що подобає умозорцеві. Бо як тоді треба було мати інше читання й інші сльози, так і тепер. Відколи ум досягнув духовних видінь, відтоді має читати все Божественне Писання, не боячись тяжких для розуміння слів Писання, як через незнання бояться діяльні і немічні. Триваючи в подвигах, в тілесних і душевних діяннях, він розп’явся з Христом і був похований із Ним, пізнавши природу і зміну речей, і воскрес разом із Ним через безпристрасність і пізнання Божественних таїн,що відкриваються в чуттєвих Божих сотворіннях, і через це сходить із Хри стом у понадсвітнє пізнанням мислених таїн, прихованих у Божественних Писаннях. Від страху подвижникові приходить благочестя, від благочестя –знання, від нього – рада, себто розсудливість, а від неї кріпость, від тої – ро зум, а через розум – премудрість. Усіма згаданими діяннями й спогляданнями сподобляється подвижник чистої і досконалої молитви, що буває через мир і любов Божу та вселення Святого Духа. І це те, що називають “набувай Бога в собі” і “явлення і вселення Боже”, – як сказав Золотоустий. Нехай будуть тіло й душа, наскільки можливо, як Христові, безгрішні, щоб наш ум мислив так, як мислив Христос, за благодаттю Духа і премудрістю, що і є розумінням Божественних і людських речей. Про чотири чесноти душі Є такі чотири види премудрости: мудрість, себто знання, що можна робити і чого не годиться, і жвавість ума; ціломудріє, себто щоб думки були цілими й утримувалися від діл, слів і помислів, невгодних Богові; мужність, себто кріпость і терпіння в трудах задля Бога, і в спокусах; правда, себто розподіл, що подає порівну кожній із цих трьох чеснот. Ці ж чотири головні чесноти ось як породжуються від трьох душевних сил: від словесної сили, себто ума,дві чесноти – мудрість і правда, себто розсудливість, від пожадальної – ціло мудріє, від ярісної – мужність. Кожна з них стоїть між двома неприроднимипристрастями. Мудрість стоїть вище від зневажливости, але нижче від безум ства, ціломудріє – вище від закам’янілости, але нижче від блуду, мужність – вище від зухвальства, але нижче від страху, правда – вище від нестачі, нижче від лихварства. І ці чотири – це образ небесного, а ті вісім – земного. А все це достеменно знає тільки Бог. Йому відоме і минуле, і теперішнє, і будуче.Частково знає і той, хто за благодаттю Божою ділом навчився в Нього і спо добився стати за Його образом і подобою. А той, хто каже, що знає це, тільки почувши, обманює себе. Людський ум не може без наставника зійти на небо, а якщо не зійде туди й не побачить, то не може говорити про те, чого не бачив. Коли ж він чув щось із Писання, подобає йому про те доброчинно говорити, як про почуте, і сказати, звідки це слово, як говорить Василій Великий. “Хтодумає, що має знання, той гірший від невігласа, бо така думка не дає засумні ватися у своїх знаннях”, – каже святий Максим. “Незнання можна похвалититоді, – каже Золотоустий, – коли хтось розумно знає, що не має знання”. Є не вігластво, гірше від усякого невігластва, коли хтось не знає, що в нього нема знання. Буває і хибне знання: коли “хтось думає собі, що він щось знає, той ще не знає, як треба знати” (1 Кр. 8, 2), – каже апостол. Про діяльне знання Є знання істинне і є цілковите незнання, а найкраще з усіх – діяльне знання, бо яка користь людині, коли вона має все знання і навіть прийняла його від Бога за благодаттю, як Соломон, що ніколи іншій такій вже й не бути, яквона, але піде на вічну муку, бо не отримала підтвердження через діла і твер ду віру свідчення совісти, що звільняється від будучої муки, бо не докоряє собі, що занедбала щось із потрібних речей, хоч могла й не занедбати, як каже святий Йоан Богослов: “Коли серце не винує, то ми маємо довір’я передБогом” (1 Йо. 3, 21). Однак, як каже святий Ніл, часом і сама совість обманю ється, коли буває зневажена потьмаренням пристрастей, як каже Ліствичник.“Коли ж навіть один гріх потьмарює ум, – каже Василій Великий, – засліплює думку і не допускає зробити, що задумане, то що скажемо про тих, ко трі постійно служать пристрастям?” Невже вони думають, що мають чисту совість? Адже вони знають, як святий апостол Павло, що на словах і на ділі мав у собі Христа і говорив так: “Я не почуваю себе винним ні в чому, алетим я не виправданий” (1 Кр. 4, 4). Багато хто від своєї великої нечутливо сти думає, що він є чимось, хоч насправді він – ніщо. Тому каже апостол: “Саме, як говоритимуть: мир і безпечність, – тоді зненацька злетить на них погибель” (1 Сл. 5, 3). Бо не мали миру, але через свою велику нечутливість думали, що мають мир, – каже Золотоустий. А Яків, брат Господній, каже про таких, що вони “забудьки” (Як. 1, 25) щодо своїх прогрішень. “Численні горді не знають себе, – каже Ліствичник, – тому думають про себе, що вони безпристрасні”. І я, тремтячи перед трьома диявольськими велетнями, що про них написав святий Марко Посник, себто нудьгою, забуттям і невіданням, завжди опанований ними і боячись, аби не забути своєї міри й не збитисяз правої путі, як каже святий Ісаак, написав оцю збірку. “Хто не любить докорів, той виявляє, що його опанувала пристрасть гордости, – каже Ліствич ник, – а хто приймає їх, той звільняється від уз пристрасти”. Каже Соломон: хто, не знаючи, запитає про мудрість, той “здається мудрим” (Прип. 17, 28). Тому я спочатку подав назви книг та імена святих, щоб, говорячи про кожен вислів, чий він, не розтягувати цього Слова. Та й святі отці часто наводять слова Божественних Писань такими, як вони є: так робив Григорій Богослов, подаючи слова Соломонові, та інші. Так і автор Слів Симеон Метафраст каже про Золотоустого: “Неправильно буде пропускати його слова, а говорити мої, навіть якщо б я і міг так”. Усі-бо прийняли від одного Святого Духа. Але одні називають, чиє це Слово, ніби прикрашаються цим ради смирення, надаючи перевагу словам Писання, а інші багато слів залишають без імени автора, щоб Слово не розтягувалося надовго. Про те, що тілесні чесноти є знаряддями душевних Чим частіше згадувати, тим краще, тому почну говорити більше про те, щовже було сказано. Але це не мої слова, а святих Писань, і роздуми не мої, а божественних мужів. Каже Дамаскин, що тілесні чесноти, як знаряддя душев них, потрібні тоді, коли хтось проходить їх зі смиренням і духовним знанням, бо без них не буває і душевних чеснот. Якщо ж проходить їх без смирення,то не приносять вони ніякої користи, як рослини без плодів. Бо без вправ ляння й волі ніхто не стане добрим і вправним майстром. Тому до діяння треба нам ще й знання і для всього – віддалення від усього в Бозі і навчанняБожественних Писань, без чого ніхто ніколи не здобуде чесноти. І хто сподо биться досконало й повсякчас віддалятися, той прийме найвище благо. А хто не сподобиться, той принаймні не занедбає. Але блаженні ті, що досконало вправляються або в послусі якомусь діяльному і розумно безмовному, або в безмовності і безклопітності від усього, повинуючись Божій волі, точно і з порадою досвідчених у всякому починанні щодо слів і помислів, що хочутьбез труду осягнути безпристрасність і духовне знання, досконало віддаляю чись від усього задля Бога, як і Він сам каже через пророка: “Заспокойтесь і пізнайте, що я – Бог” (Пс. 45, 11). Житейські люди, себто ті, що у світі, а тимпаче монахи, віддалімося хоча б частково, як давні праведники, щоб випро бувати окаянну душу ще до смерти і знайти їй виправлення або смирення, а не остаточну погибель цілковитим незнанням і прогрішеннями, свідомими й несвідомими. Цар Давид щоночі сльозами зрошував постіль (див. Пс. 6, 7), відчуваючи Божественний страх, про який сказав Йов: “Волосся в мене сталодуба” (Іов 4, 15). І ми хоча б якусь частину дня і ночі віддалімося, як житей ські люди, і подивімося, що будемо відповідати праведному Судді в страшний день суду. Потурбуймося і про те, що потрібно, боячись вічної муки, аніж про те, як житимуть убогі і збагачуватимуться сріблолюбці. “Не клопочімося, о безумні, тільки житейськими справами”, – каже божественний Золотоустий. Працювати треба, але не побиватися й клопотатися багато про що, як говоривГосподь до Марти (див. Лк. 10, 41). А житейський клопіт не дає потурбувати ся про душу і знати її стан, як знає той, хто вправляється і пильнує за собою,як сказано в законі: “Пильнуй, щоб у твоєму серці не зродилася ось така гріш на думка” (Втор. 15, 9). Про це Василій Великий написав пречудове Слово, повне всякої премудрости. Про те, що неможливо спастися інакше, як тільки тверезістю і береженням умаБез уважности й бадьорости ума неможливо нам спастися і збавитися від ди явола, що ходить, як лев ревучий, і шукає, кого пожерти, як каже Дамаскин. Тому Господь часто говорив своїм учням: “Чувайте ж, моліться” (Мр. 14, 38),провіщаючи цими словами, що треба пам’ятати про смерть, аби ми були го тові дати добрий одвіт, що походить від діл і уважности. “Бо демони, – каже святий Іларіон, – нечуттєві, безсонні і турбуються тільки тим, щоб нападати на нас і погубити наші душі словом, ділом і помислами”. А ми не такі, ми клопочемося то про насолоди і проминаючу славу, то про житейські справи, та й про багато чого іншого, і не хочемо перевірити наше життя, не хочемопривчити ум пильнувати себе, хоч застерігає Соломон: “Посеред сітей многих ходиш”. Про них писав Золотоустий, дуже точно, із досконалою прему дрістю пояснюючи, що це за сіті. А Господь, бажаючи відтяти всякий клопіт, повелів нам зневажити і їжу, й одіж, і мати єдину турботу, як спастися, – яксарна рятується від мисливця, і як пташка від тенет, – і щоб ми безклопітні стю осягнули пильність зору, як у сарни, і висоти пташиного лету. І дивно, що Соломон сказав це, коли був царем, і батько його так говорив і чинив. І з такою уважністю, і многими подвигами, перебуваючи в усякій премудрості й чесноті, з такими дарами і явленнями Божими обох переміг гріх. Бо одиноплакував і перелюб, і вбивство (2 Сам. 11, 4.15), а другий впав у вельми жах ливі діла (1 Цар. 11, 30). Хіба ж ті, що мають розум, не наповняться від цьогострахом і трепетом, як каже Ліствичник і Филимон Посник? Як же не жахати ся нам і не втікати від житейських клопотів, бо ми – ніщо через нашу неміч, ми нечутливі, як безсловесні істоти. О, якби ж я був зберіг свою природу, як безсловесні! Пес кращий за мене. Ті, що хочуть бачити себе самих, який їхній стан, досягнуть цьогоне інакше, як тільки віддаляючись від своїх бажань послухом і безмов ністю, особливо ті, кого поневолюють пристрасті Коли хочемо бачити себе самих, у якому ми смертоносному стані, утікаймовід своїх бажань і житейських речей, віддаляймося від усього й перебувай мо з трудами в блаженному віддаленні задля Бога, шукаючи кожен для своєї душі повчання в Божественних Писаннях, або в цілковитому послусі душі й тіла, або у преславному стані ангельському – безмовності. Особливо це сказано про пристрасних, котрі не можуть стримувати своїх малих і великих бажань.“Сиди у своїй келії, і вона всього тебе навчить”. І ще: “Безмовність – початок очищення душі”, – каже Василій Великий. І Соломон каже: “Це ж не вдячне заняття, що Бог дав людям, щоб вони клопоталися” (Проп. 1, 13), – тобто щоб клопоталися про суєтне, аби від суєтного і пристрасного безділля не впали в щось гірше. Хто ж благодаттю Божою уникнув цих двох безодень і сподобився бути монахом, носячи ангелоподібний іночеський образ, нехайнаслідує єдиного Бога, наскільки може, ділом і словом, як каже святий Діонісій. “Чи ж не має він вправлятися повсякчас і пильнувати свій ум у всякому ділі й мати неперестанне поучення про Божі речі, про стан, якого досяг нув?” – говорять до новоначальних святі отці, Єфрем та інші. Один нехай тримає в устах псалом, інший – стих, а ще інші пильнують умом у псалмах і тропарях, бо вони ще не сподобилися дійти до якогось розуміння, себто знання, тому нехай не буде нікого такого, хто, працюючи, подорожуючи чи відпочиваючи, залишався б без якогось повчання. Коли виконає дорученейому правило, нехай зразу замикає свій ум у якомусь повчанні, щоб не знай шов його ворог, коли він перестане пам’ятати про Бога, і не додав йому свогозла. Це сказано до всіх взагалі. Коли ж хто зможе численними подвигами, тілесними й душевними чеснотами розумно зійти Христовою благодаттю в ду ховне, себто мислене ділання – плач за свою душу, тому подобає берегти, як зіницю ока, ту думку, що приносить болісні сльози, як каже Ліствичник, поки за промислом вогонь і вода не відійдуть, себто за возношення. Вогонь – це біль серця і тепла віра, а вода – сльози. “Вони даються не всім, – каже великий Атанасій, – а тим, які сподобилися бачити те лихо, що буває перед смертю й після смерти, і тримають його безнастанно в пам’яті, безмовствуючи”. Яккаже Ісая: “Вухо безмовника чує дивні речі”. І ще сказано: “Заспокойтесь і пі знайте” (Пс. 45, 11). Тільки це одне породжує в нас пізнання Бога, як таке, що може найбільше помогти пристрасним і немічним через безклопітне життя та віддалення від людей та від бесід, що потьмарюють ум, і клопотів не тільки житейських, а й незначних, що видаються безгрішними, бо каже Ліствичник: “Мала вія подразнює око…” і далі, і святий Ісаак говорить: “Не думай, що сріблолюбство є тільки тоді, коли маєш золото й срібло, воно є й тоді, коли помисел прив’язується до чогось”. І Господь каже: “Де твій скарб, там буде і твоє серце” (Мт. 6, 21), – чи в Божественних, чи в земних речах і помислах. Тому всім подобає набувати безклопітности і заспокоєння в Бозі. Мирським людям потрохи, щоб поволі приходили в духовну мудрість і знання. А ті, що можуть цілковито віддалитися від усього, хай клопочуться тільки тим, абиблаговгодити Богові, аби бачив Бог їхню добру волю і дарував їм спокій через духовне знання і повчив їх через перше відання, аби набували невимовного сокрушення душі і були вбогі духом. І так поволі, возводячи в інші ві дання, сподобить їх дотримувати блаженств, поки досягнуть миру помислів, котрий є місцем Божим, як навчає святий Ніл, узявши із Псалтиря такі слова: “І було, – каже, – в мирі місце його” (Пс. 75, 3). Про вісім духовних відань Думаю, що духовних відань є вісім. Сім із них – нинішнього віку, а восьме – діяння будучого, як каже святий Ісаак. Отож, перше – це пізнання скорбот і спокус життя цього, як каже святий Доротей, і досадує на все, чого людська природа зазнала від гріха.Друге – пізнання своїх прогрішень і Божих благодіянь, як кажуть Ліствич ник, святий Ісаак та багато інших отців.Третє – пізнання того лиха, що буває перед смертю і після смерти, як на писано в Божественних Писаннях. Четверте – знання про життя Господа нашого Ісуса Христа в цьомусвіті, життя Його учнів та інших святих, діла і слова мучеників і преподо бних отців. П’яте – знання природи і зміни речей, як кажуть святі отці, Григорій і Дамаскин.Шосте – пізнання всього сущого, себто знання й розуміння чуттєвих Бо жих сотворінь. Сьоме – розуміння духовних Божих сотворінь. Восьме – знання про Бога, що називається богослов’я.Із цих восьми відань три подобають діяльному подвижникові, аби мно гими й гіркими сльозами очистив свою душу від усіх пристрастей і прийняв від Бога за благодаттю й інші відання. А п’ять подобають умоглядному, себтотому, хто має знання, бо добре беріг і повсякчас чинив діяння тілесні та мо ральні, себто душевні, тому й сподобляється відчувати їх явно й мислено. Від першого відання починається діяльне знання, і наскільки трудиться в діланні і повчається в даних йому розуміннях і здобуває успіх у них, настільки вони стають звичними для нього, що наступне відання саме приходить в ум, а за ним і всі інші. Але, щоб зрозумілим було те, про що розповідаю, потрохи скажу – хоч і не можу говорити – про кожне з відань, як їх розуміти і як описати. Аби ми могли пізнати себе, що нам робити, коли благодать почне відкривати очі душі, і ми зрозуміємо і вразимося тим, що зрозуміли, і від слів, що можуть вселити в нас страх, себто сокрушення душі. Потрібне пояснення про перше пізнання і про те, з чого воно починається Перше пізнання – це те, задля якого тóму, хто має добру волю, даруються і всі інші. Хто сподобився дійти до нього, нехай сяде лицем до сходу, як колисьАдам, і роздумує так: “Сів Адам тоді проти солодкости райської і плакав, і ру ками вдаряв себе по обличчі, кажучи: Милостивий, помилуй мене, впалого!” А ще хай повторює в думці інший ікос: “Бачив Адам ангела, що вигнав його і зачинив двері божественного саду, зітхнув вельми і промовив: Милостивий,помилуй мене, впалого!” Потім, розглядаючи те, що буває тепер, нехай починає свій плач, зітхаючи з усієї душі і хитаючи головою, нехай промовляє з бо лем серця: “Горе мені, грішному! Що я втратив! Горе мені! Чим я був і чим став! Горе мені! Що загубив я і що знайшов! Замість раю – цей тлінний світ, замість Бога і перебування з ангелами – диявола і нечистих демонів, замістьспокою – труд, замість насолоди й радости – мирську скорботу і печаль, за мість миру й неперестанних веселощів – страх і гіркі сльози, замість чеснот і правди – неправду і гріхи, замість благости і безпристрасности – лукавство і пристрасті, замість премудрости й наближення до Бога – нерозум і вигнання, замість безклопітности і свободи – клопітливе життя й прегірке рабство. Горе,горе! Був я сотворений як цар, а через безумство став рабом своїх пристра стей. Горе мені, окаянному! Як я непослухом замість життя притягнув смерть? Горе мені! Горе мені! Чого зазнав я, окаянний, через моє безумство? Що мені діяти? Звідси битва, а звідти сум’яття. Звідси болі, а звідти спокуси. Звідсибіди, а звідти кораблетроща. Звідси страхи, а звідти гріхи. Звідси горе, а звід ти тіснота. Горе мені, окаянному! Що мені робити? Куди тікати?” “Скрутно мені звідусіль” (Дан. 13, 22), – говорила Сусанна. Не знаю, чого шукати мені. Коли проситиму життя, боюся спокус житейських і змін його, і випадків. Бачу ангела, сатану, що засяяв спершу, як денниця, і став дияволом, і промовляє. Бачу первозданного вигнаного, Каїна – братовбивцю, Ханаана – проклятого,содомлян – спалених вогнем, Ісава – відпалого, ізраїльтян – що під гнів підпа ли, Гієзія та Юду – апостолів, що відпали, хворі на грошолюбство, великого пророка й царя, що плакав через два гріхи, Соломона, що відпав, маючи таку мудрість, тих, що були із семи дияконів і відпали від сорока мучеників. Про них каже Василій Великий: “Радіючи, злоначальник викрав від дванадцятьох окаянного Юду, з Едему – людину і того, що відпав від сорока мучеників”. Оплакуючи його, той самий святий каже: “Суємудрий і достойний плачу, щовтратив одне й друге життя: розтав-бо від вогню [сумління] і відійшов у во гонь незагасний”. І численні впали, а їх є без ліку, і не тільки невірні, а йбагато хто з отців після численних трудів зазнав падіння. Хто ж я такий, най гірший, і найбільш твердосердий, і найбільш немічний? Що ж скажу про себе самого? Адже Авраам називав себе “землею і порохом” (Бут. 18, 27), Давид –“здохлою собакою і блохою в Ізраїлі” (1 Сам. 24, 15), Соломон – “недорост ком, що не знає виходу та входу” (1 Цар. 3, 7 – цит. за пер. І. Огієнка), три отроки кажуть, що їх покрили “ганьба й сором” (Дан. 3, 33), пророк Ісая каже “окаянний я” (Іс. 6, 5). Пророк Єремія запевняє, що він – дитина. Верховний апостол називає себе грішником, і всі інші говорять про себе, що вони – ніщо. Що ж мені чинити? Де сховаюся від многих моїх гріхів? Що буде зі мною, сам я – ніщо і гірший від усякого ніщо. Бо ніщо не згрішило і не одержало такої благодаті, як я. О горе! Як мені прожити решту життя мого? Як мені втекти від диявольських сітей? Біси безсонні і нечуттєві, а смерть близько, і я немічний. Господи, поможи мені. Не дай загинути Твоєму сотворінню, Ти ж бо дбаєш про мене, окаянного. “Покажи мені, Господи, путь, що нею маюходити, бо до тебе підношу я душу мою” (Пс. 142, 8). “Не покинь мене, Го споди, Боже мій, не відступи від мене! Зглянься, щоб помогти мені, Господи спасення мого!” (Пс. 37, 22-23). І такими словами душа сокрушиться, якщо є в ній хоча б трохи чуття. А ум, повторюючи ці слова і звикнувши до страху Божого, починає пізнавати й розуміти слова другого відання, а вони такі. Про друге відання Горе мені, окаянному! Що мені робити? Що буде зі мною? Багато согрішив, великої благодаті зазнав, велика моя неміч. Спокус багато та й нудьга охопила мене. Забуття потьмарює мене і не дає мені бачити себе і многоту моїх зол. Незнання – зло, а переступ, коли є знання, – ще гірший. Нелегко звершитичесноту. Пристрастей багато, демони лукаві, гріх легкий, смерть близька, гір ке перевіряння слів. Горе мені! Що робити? Як утечу сам від себе? Це ж бо я є причиною своєї погибелі, вшановано мене самовластям, і ніхто не може мене примусити. Я согрішив і всякчас согрішаю, і не дбаю про всяке добреділо, і нема кому змусити мене. Кого ж мені винуватити? Бог – добрий і чоловіколюбний, завжди бажає, аби я навернувся до Нього й покаявся. Анге ли люблять мене й оберігають. Люди також бажають мого успіху. Демони не можуть змусити нікого, хто не хоче загинути, чи то недбальством, чи то розпачем. Хто ж мені винен, як не сам я, окаянний? Оце я трохи знаю, як погибає душа моя, і не хочу покласти початок благочестю. Чому, душе моя, не дбаєш про себе? Чому, коли согрішаєш, не соромишся Бога та ангелів Його так, як соромишся людей? Горе мені, окаянному! Горе мені! Горе мені! Бо не соромлюся перед моїм Творцем і Владикою так, як перед людиною.Тільки перед людиною не можу согрішати, а по-всякому хитрую, аби показати, що чиню правду. А стоячи перед Богом, лукаве помишляю і соромлю ся багато говорити. О безумство моє! Не боюся чинити зла перед Богом, щобачить його. І жодній людині не можу сказати нічого про себе, аби мене ви правила. Горе мені! Горе мені! Бо знаю, що є мука, а каятися не хочу. Небесне Царство люблю, а чеснот не громаджу. Вірую, що є Бог, а Його заповіді всякчаспереступаю. Диявола ненавиджу, а не перестаю чинити вгодне йому. Коли мо люся – неуважний і залишаюся як нечуттєвий. Коли пощу – гордію і стаю ще більше достойний осуду. Коли чуваю – думаю, що роблю щось, то ж і це мені не на користь. Коли читаю – чиню, нечуттєвий, одне із двох зол: або читаю, аби багато знати із марнославства, – і більше потьмарююся, або знаю, а більше не чиню, і за те приймаю засуд. Хоча за благодаттю Божою перестаю грішити ділами, та не перестаю всякчас грішити словом; коли ж від цього благодать вбереже мене, – завжди я, окаянний, прогнівляю Бога помислами. Горе! Горе! Що робити? Куди не піду – знаходжу гріхи. Усюди демони. Розпач – найгірший з усього. Я Бога прогнівив і ангелів опечалив, людям багато нашкодив і звів їх. Хотів би я сльозами обмити рукописання гріхів моїх, Господи, і решту життя мого покаянням благовгодити Тобі, та ворог спокушає мене і поборює душу мою. Господи, поки я ще до кінця не погинув, спаси мене.Согрішив я перед Тобою, Спасе, як блудний син, прийми мене, Отче, ка юся, і помилуй мене, Боже. Взиваю до Тебе, Христе Спасе, як взивав митар; очисти мене, як і його, і помилуй мене, Боже. Що ж буде останнього часу, і що будучого? О горе мені, окаянному, горемені! Хто дасть голові моїй воду і очам моїм джерело сліз? Хто зможе достой но мене оплакати? Бо я сам цього не можу. Прийдіть, гори, покрийте мене, окаянного. Горе, горе, що мені казати? О скільки благ сотворив мені Бог! Тільки Він сам це знає, і скільки зла виявив мій нерозум! Словом, думкою і ділом завжди прогнівляю мого Доброчинця. І наскільки Він довготерпить,настільки я не дбаю, окаянний, твердіший від бездушного каміння. Та не впа даю в розпач, а пізнаю Твоє чоловіколюбство. Не громадив я ні покаяння, ні сліз, тому молю Тебе, Спасе, навернути мене, поки не прийшов кінець мій, і збавити мене від муки.Господи, Боже мій, не покинь мене; я ж, як ніщо перед Тобою, увесь грішний; як мені пізнати многоту моїх гріхів. Уже те, що не чиню добра, – це ве ликий осуд для мене. Задля мене сотворені небо й земля, задля мене – чотиристихії і все, що від них походить, за словами Богослова. А про все інше про мовчу, бо недостойний я щось говорити через многоту зол моїх. Хто зможе зрозуміти дані мені безмірні благодіяння, хоч би й мав ангельський ум? Але через моє нерозкаяння відпаду я від них усіх. Отак роздумуючи над цим, приходить за якийсь час до третього відання і, повсякчас плачучи, промовляє таке. Про третє відання Горе мені! Який подвиг звершує душа, коли розлучається з тілом. О як же жплаче вона, і ніхто не помилує її. Вона зводить до ангелів очі й даремно про сить, до людей простягає руки, і ніхто не допоможе їй.Плачу і ридаю, коли роздумую про смерть, і бачу, як у гробах лежить со творена за Божим образом наша краса; уже без образу вона, і без слави, і без вигляду. О чудо! Що це за таїнство сталося з нами? Як ми підпали під владу тління? Як поєдналися зі смертю? Воістину Божим повелінням, як написано. Горе! Горе! Що ж робити мені, всеокаянному, в годину смерти, коли демониоточать мою окаянну душу, тримаючи записані всі мої гріхи, свідомі й несві домі, словом, ділом і помислом, вимагаючи за них одвіту. Але горе мені! Бо й без гріхів засуджений я, бо не зберіг достойно заповідей.О окаянна моя душе! Скажи мені нині: де обітниці хрещення; де з’єд нання із Христом і відречення від сатани; де береження Божих заповідей; денаслідування Христа душевними й тілесними чеснотами, через які назива юся християнином? Коли ж виправдаєшся тілесною неміччю, то де віра, що покладає на Бога всяку печаль свою, що нею ти могла б і гори переставляти, коли б вона була в тебе, як зерно гірчиці; де цілковите покаяння, що віддаляє від усякого лукавого слова й діла; де сокрушення душі й найдосконалішийплач, лагідність, милість, чистота серця від лукавих помислів; цілковита здержливість, що стримує кожний член тіла і всяке розуміння і бажання непоруш ним, окрім того, що потрібно для спасення душі і життя тіла; де терпіння, що переносить численні скорботи заради Царства Небесного і за все дякує; денеперестанна молитва, печаль про смерть, сльози скорботи, коли не досягну ла ще сліз із любови; де Божественна мудрість, що береже душу від ворожих сітей і супостатів; де ціломудріє, що віддаляє від усього, що не Боже, або приходить із помислами; де мужність, що перетерплює зло і постає на ворогівупованням; де справедливість, що кожному воздає належне; де смиренному дрість, що знає свою неміч і свій нерозум, і Боже чоловіколюбство, що нимдуша могла б уникнути усіх ворожих підступів; де безпристрасність і найви ща любов? Де мир, що перевершує всяке розуміння, заради якого назвався я сином Божим? Це все може мати той, хто бажає цього, навіть коли нематілесної сили. Що ж мені сказати на це? Що мені робити, окаянному? Я стра шуся через свою непевність, бо зовсім занедбав те, що за своїми силами міг би зробити; в аді опинюся, як каже Атанасій Великий. Горе окаянству моєму! Що я самому собі заподіяв – не тільки тим, чим согрішив, а ще більше тим, за що не хотів покаятися. Коли б я був розкаявся, як блудний син, дітолюбнийОтець прийняв би моє навернення; і коли б я розсудливим був, як митар, осу джуючи тільки себе, а не когось іншого, то прийняв би я від Бога відпущення гріхів. А ще, якби помолився з усієї душі, як він. А нині бачу, що я не такий, тому страшуся перебування в аді з демонами і будучого суду. Бо там тече рікавогняна, стоять престоли і книги відкриті, ангели йдуть попереду і всяка люд ська істота предстоїть, все наге і неприховане перед страшним і праведним Суддею.Горе мені! Як я витримаю викриття і гнів страшного й невблаганного Судді, зібрання незліченних ангелів і випробування зі страшною забороною, не змінний присуд, неперестанний плач, непотрібні сльози, безпросвітну тьму, невсипного черва, невгасний вогонь і прерізні муки, відпадіння від Царстваі розлуку зі святими, віддалення від ангелів і відчуження від Бога, малодуш ність і вічну смерть, страх, біль, печаль, і сором, і муки совісти? Горе мені,грішному! Що я втратив? Задля чого люто гину? Ще є час для покаяння. Владика призиває мене, чи ж відвернутися мені? Доки, душе моя, залишатимеш ся в прогрішеннях, доки відкладатимеш покаяння? Згадай про прийдешній суд. Взивай до Христа Бога: “Серцевідче, согрішив я, перш ніж осудиш мене, помилуй мене. Хай не почуємо ми, Христе, на страшному Твоєму пришесті:“Не знаю вас”. Ми-бо на Тебе, Спасе, уповання поклали, хоч заповідей Тво їх і не сповнили через недбальство наше. Але молимо Тебе, щоб помилував душі наші. Горе мені, Господи! Бо я опечалив Тебе і навіть не відчув. Та осьблагодать Твоя дала мені трохи відчути, тому й не розумію, окаянний. Затре петала окаянна моя душа. Та чи зможу я в житті своєму плакати гірко, аби омити мою осквернену плоть і душу? Чи, поплакавши якусь годину, зразу й перестану, нічого не відчуваючи, як і було. Що ж зробити мені, аби віднайти неперестанний біль душі? Чи постити мені й чувати? Та без смирення не буде з цього ніякої користи. Чи мені тільки співати устами й читати? Та пристрасті потьмарили мій ум, і не можу збагнути сили вимовлених слів. Чи припадати мені до Тебе, Подателю благ? Не маю дерзновення. Безпросвітне моє життя, погубив я душу мою. Господи! Поможи мені! Прийми мене, як митаря! Як блудний син, согрішив я проти неба й проти Тебе, і як блудниця, що плакала і що про неї сказано: вона жила безпросвітно і відома була своїми звичаями; несучи миро, приступила до Тебе, покликаючи: “Не відкинь мене, блудну, Ти, що родився від Діви, не зневаж моїх сліз, Радосте ангелів, але прийми мене, бо каюся”. І Ти не відкинув її, Господи, ради великої Твоєї милости. Тому і я,окаянний, у розпачі через многоту моїх гріхів – невимовне Твоє чоловіколюб ство пізнало мене і в незмірну глибину щедрот Твоїх занурив Ти розпач душі моєї – відважуюсь збирати мій ум у святу Твою пам’ять і, встаючи, сотворю молитву з премногим страхом і трепетом, аби сподобився і я, недостойний, бути Твоїм рабом, і мати за благодаттю ум безвидний, без уявлень, без образіві нечуттєвий, і припадати перед Тобою, Богом і Творцем усього, як колись Да ниїл перед ангелом Твоїм “упав ниць” (Дан. 8, 17), приносити Тобі спочатку благодарення, а потім ісповідання. Отак я, окаянний, починаю просити Твоювсесвяту волю, воздаючи Тобі благодарення за всякі блага, яких Ти сподо бив мене, хоч я земля, порох і попіл. А що сподобився я стати перед Тобоюєдиним умом, хоч земний весь, і думаю, що бачиш мене, з усієї душі кли чу і промовляю: Владико многомилостивий! Благодарю Тебе, славлю Тебе, оспівую Тебе й поклоняюся Тобі, бо сподобив Ти мене, недостойного, в час цей благодарити Тебе і почути про деякі чудеса й благодіяння Твої, що Тисотворив і за благодаттю твориш заради нас, – душевні й тілесні, безконечні й недослідимі, явні і неявні, що знаємо їх і не знаємо. Ісповідаю благо дать, не приховую добродіянь, проповідую милості. Ісповімся Тобі, Господи, Боже мій, усім серцем моїм, і прославлю ім’я Твоє повік, бо милість Твоя велика наді мною, і невимовне низходження й довготерпіння через многоту моїх беззаконь і прогрішень, нечестя й лукавства, що вчинив і завжди чиню, і міг би вчинити. Від них збавила мене Твоя благодать, від гріхів свідомих і несвідомих, словом, ділом і помислом, що знаєш їх, Серцевідче Господи, від народження мого до кінця життя мого, що їх дерзаю, окаянний, визнати перед Тобою. Согрішив я, чинив беззаконня й нечестя, лукаві діла вчинивперед Тобою і недостойний поглянути й видіти висоту небесну, та, упова ючи на невимовне Твоє чоловіколюбство, і благість, і милосердя Твоє, що понад усяке розуміння, припадаючи, молюся Тобі: помилуй мене, Господи,бо немічний я, і прости мені многоту зол моїх, і не попусти мені більше со грішати чи сходити з правої путі Твоєї, ні покривдити, ні опечалити когось; але загнуздай всяку мою злобу, і лукавий звичай, і безсловесні поривання душі й тіла, і ярості й похотіння, і навчи мене чинити волю Твою. Помилуй братів і отців моїх, і всіх іноків і єреїв, батьків моїх, братів і рідних, тих, що служать нам і служили, що моляться за нас і просили нас молитися за них, тих, що ненавидять і люблять нас, що їх я покривдив чи опечалив, усіх, що мене покривдили чи мали покривдити, і всіх, що вірують у Тебе. І прости нам всяке прогрішення добровільне й недобровільне, і збережи життя наше і вихід наш із цього світу від нечистих духів і від усякої спокуси, і всякогогріха й лукавства, уявлень і розпачу, невірства й безумства, гордині та бо язні, омани й мучительства, окрадення і сіті диявольської. І даруй кориснедушам нашим і в нинішньому віці, і в будучому, як благоволить Твоє чоло віколюбство. І упокой отців і братів наших, що вже відійшли, і молитвами всіх ущедри моє окаянство, змилосердься наді мною, щоб я не загинув. Ти бачиш у всьому неміч мою, виправ життя моє і мою кончину, і вчини мене, яким хочеш і як хочеш, чи хочу я чи не хочу, тільки щоб не був я відлучений від стояння праворуч Тебе в день судний, Господи, Ісусе Христе, Боже мій, хоч я і останній з усіх рабів Твоїх, що спасаються. Й умиротвори світ Твій і помилуй усіх, як сам знаєш. І сподоби мене причаститися пречистого Твого Тіла і Чесної Крови Твоєї на відпущення гріхів, на Причастя Святого ТвогоДуха, на заручини життя вічного, що в Тобі, із вибраними Твоїми, молит вами всепречистої Твоєї Матері, святих Твоїх і небесних сил і всіх святих Твоїх, бо благословен єси навіки віків. Амінь.Пресвята Владичице, Богородице, усі небесні сили святих ангелів і ар хангелів, і всі святі, моліться за мене, грішного. Владико, Боже, Отче Вседержителю, Господи, Сину єдинородний, Ісусе Христе, і Святий Душе (і далі). І відразу ж каже до своїх помислів: “Прийдіте поклонімся і припадімо до Царя нашого Бога”. І так повторює тричі. І починає псалми, творячи накожен антифон трисвяте, а ум тримає у словах, що вимовляє, а на кінці – “Го споди, помилуй” 40 разів. Творячи молитву на кожному антифоні, один разпромовляє в собі, поклоняючись: “Согрішив я, Господи, прости мені”. Встав ши і здійнявши руки, каже один раз: “Боже, очисти мене, грішного”. А коли помолиться, нехай промовляє другу молитву: “Прийдіте, поклонімся” – тричі,і другий антифон так само. Однак наскільки благодать зворушує його сер це, подобає йому тримати свій ум в помислах зворушення. Коли уста будуть вільні від співу, а думка буде полонена добрим полоном, як каже святий Ісаак,тоді настає час збирати, а не час садити. І тому подобає перебувати в таких по мислах, аби серце ще більше зворушилося і дало плід, себто сльози за Богом. “Коли, – каже Ліствичник, – якесь слово молитви приносить тобі зворушення, то перебувай у ньому”. Бо всяке тілесне діло – чи то піст і чування, чи то спів і читання, чи безмовність та інші – буває задля очищення ума. А ум не може очиститися без плачу, аби з’єднатися з Богом чистою молитвою, що захоплює його від усіх помислів і чинить його безвидним і безóбразним. Бо всі ці речі добрі самі по собі, коли їх добре чинити, – і навпаки. Бо всяке діло вимагає розсудливости, щоб добре його зробити, і без розсудливости ми не пізнаємо природи речей. Хоч, можливо, нас часто збивають розбіжності в тому, що говорили й робили святі отці. Себто так: Церква прийняла співати тропарі з багатьма піснями й приспівами. А Ліствичник похваляє тих, що плачуть за Богом, кажучи, що вони не покликатимуть у піснях самі до себе. І святий Ісаак говорить про тих, що чисто моляться: “Часто буває, коли подвижник збере свій ум у молитві, то зразу, без принуки, падає на землю, на коліна, як колись пророк Даниїл, і руки його розпростерті, а очі його споглядають на хрест Христовий, помисли його змінюються і члени його розслабляються від нових помислів, що самі приходять в ум”. І багато хто зі святих отців пише подібне про подвижників, що деякі в захопленні ума перевищили не тільки пісні й псалмоспіви, а забули і про самий ум, як каже святий Ніл. Церква ж добре й боговгодно прийняла пісні й тропарі через неміч нашого ума, аби ми, нерозумні, оспівували Бога солодким піснеспівом, хоч би й не хотячи. А ті, що, розглянувши сказане, набувають знання, приходять у зворушення, і, як по драбині, сходять на благі думки, як каже Дамаскин. І наскільки звикаємо до божественних думок, настільки й божественне бажання тягне нас осягати, пізнавати і поклонятися Отцеві “у дусі й правді” (Йо. 4, 24), як каже Господь. А апостол додає: “Волію п’ять слів розумом моїм сказати, ніж десять тисячслів мовами” (1 Кр. 14, 19). І ще: “Я хочу, отже, щоб мужі молилися на вся кому місці, зводивши до неба чисті руки, без гніву й суперечки” (1 Тим. 2, 8). Перше служить для лікування немочі, а друге – для вдосконалення ума. Так пояснюємо ці розбіжності. Добре все, що буває у свій час; а що не у свій час буває, те видається недоречним для тих, що не знають часу кожної речі, як каже Соломон: “Для всього свій час” (Проп. 3, 1). Однак, коли досягне хто добрих думок, нехай пильнує, щоб не втратити цих відань через недбальство чи гордість, як кажесвятий Ісаак. Бо коли в людській душі примножуються думки про Бога і при водять її до зворушення і більшого смирення, подобає всякчас благодарити та ісповідувати Божу благодать, що сподобилася душа таких відань, вважаючисебе саму за недостойну. Коли ж вони припиняться і думка знову потьмарить ся і втратить страх і плач, довго треба нарікати і смиряти себе словом і ділом,бо вже благодать покинула душу. Хай пізнає вона свою неміч і набуває сми рення, і поспішає виправитися, як каже Василій Великий. Бо коли б хтось не занедбав плачу за Богом, то не втратив би був сліз, коли б хотів їх мати. Тому подобає нам завжди бачити свою неміч і Божу благодать і не впадатив розпач, коли щось з нами станеться, і не бути зухвалими, ніби ми якісь осо бливі, а завжди смиренно уповати на Бога. І ці сльози дуже доречні тому, хто шукає словом і ділом, бо сподобився такої благодаті, але не зберіг предвідань Божих через теперішнє чи будуче недбальство або гординю. А хто з власної волі залишив такі дарування, себто плач, сльози і світлосяйні думки, що інше йому належить, як не горе? Бо нема в усьому світі безумнішого за нього, що сподобився речей, вищих від природних, себто сліз пізнання і любови, алечерез якісь маловажливі речі або незрозумілі помисли і свої хотіння поверта ється знову до свого тваринного нерозуму, як пес повертається до блювотини своєї. Та коли схоче знову задля Бога віддалитися в читанні Божественних Писань, з уважністю і пам’яттю про смерть, і, наскільки зможе, збереже уму молитві від суєтних помислів, то віднайде те, що втратив. І ще: коли ніко ли ні на кого не гнівається, хоч і багато великих зол терпить від когось, і ні від кого не відвертається, хто опечалився б на нього, а з усіх сил лікує йогословом і ділом, тоді ще більше веселиться ум, звільняючись від турботи яро сти. І звикає ніколи не клопотатися за свою душу, боячись, аби знову не був залишений, і через страх не допускає падінь, завжди маючи сльози покаянняі плачу, аж поки буде возведений до сліз радости і любови, а від них благо даттю Христовою перейде до миру помислів. І так воно відбувається. А ми ще пристрасні й тяжкосерді, тому подобає нам завжди повчатися слів плачу і випробовувати себе на всяк день перед установленим правилом, і посеред нього, і наприкінці його. Подобає випробовувати себе і коли працюємо, бо ми ще безсилі, аби віддалитися задля Бога від усього, як каже святий Ісаак; і коли сидимо без діла тільки заради цього, коли очі наші не дрімають, а думка твереза, як каже Ліствичник: “Дивися, яким буде твій успіх, щоб сокрушилася душа твоя”; і “виточила сльози”, як каже святий Доротей. Усе це сказали ми про згадані вже три відання, аби тепер перейти до четвертого. Про четверте відання “Коли зрозуміємо низходження солодкого Спаса нашого Ісуса Христа, Йогоперебування у світі, то поволі забудемо й про їжу”, – каже Василій Вели кий. Це те, що чули ми про блаженного Давида, що забув він їсти “хліб свій” (Пс. 101, 5), “коли були захоплені думки його, – каже Ліствичник, – до Божихчудес” з великим жахом і здивуванням щодо винагороди, як каже небоявлен ний Василій: “Що воздам Господеві за все, що Він воздав нам?” Нас ради Бог оселився між людьми, заради тлінної природи Слово стало тілом й оселилося між нами. Доброчинець прийшов до невдячних і Відкупитель до полонених; до тих, що сиділи в пітьмі, – сонце правди, на хресті – безпристрасний, в аді – світло, в смерті – життя, підняття – заради впалих, до Нього ж покликаймо: “Боже наш, слава Тобі!” А ще Йоан з Дамаску каже так: “Вразилося небоі здивувалися кінці землі, бо Бог явився людям у тілі, і лоно Твоє стало про сторіше від небес, тому Тебе, Богородицю, разом ангели і люди величають”. І ще: “Устрашився всякий слух невимовного Божого схождення, бо Вишній волею зійшов аж до тіла, від дівичого лона став чоловіком, тому Пречисту Богородицю, вірні, величаємо”. Прийдіте покорімся, ми, люди, зійшовши на гору святу, пренебесну; мислено станьмо в граді Бога живого й узрімо умомБожество неоречевлене Отця і Духа, що променіє в єдинородному Сині. На солодив Ти мене любов’ю, Христе, і змінив Ти мене Божественним Твоїм промислом, але попали вогнем надприродним гріхи мої і сподоби насититися в Тобі насолоди, щоб, ликуючи, звеличав я, Благий, два пришестя Твої. Весь єси, Спасе, солодкість, весь єси бажання і любов, воістину ненаситна, весьєси краса невимовна. Хто пізнав це через душевні й тілесні чесноти і дові дався про тайни, сховані у словах святих мужів і Божественних Писаннях, а найбільше у святих Євангеліях, – не втихає в тому бажання і великі сльози, що бувають йому без принуки. А ми, що слухаємо про це тільки з Писань, маємо завжди вправлятися й повчатися, щоб за довгий час у наших серцях закарбувалося бажання Бога, як каже святий Максим, і, як чинили отці, поки не прийняли самодіючого знання. Усе бажання мучеників простиралося до єдиного Владики, єднаючись із Ним любов’ю і співаючи. Дамаскин так і каже про трьох отроків: “За отцівські закони, блаженні, у Вавилоні юнаки, біду терплячи, зневажили царське повеління безумне і вкупі, вогнем не опалені, Владиці достойну співали пісню”. І слушно. Коли хто пізнає чудеса Божі,стає як в нестямі і забуває про життя тимчасове, бо знає Божественні Писання, каже святий Ісаак. А не так, як ми, що мало зворушуємося від Пи сань і потьмарюємося нудьгою, забуттям і незнанням і стаємо нечутливими від пристрастей. Хто плачем очистив себе від пристрастей, пізнає таїнства,приховані в усіх Писаннях, і вражається всім, а найбільше святим Євангелі єм, ділами, описаними в ньому, і словами. Також тим, як премудрість Божа неосяжне вчинила осяжним, як поволі чинить богом людину добру і навчаєлюбити ворогів (Мт. 5, 44) і бути милосердним, бо й Отець небесний ми лосердний (Мт. 5, 48), безпристрасним, бо Бог безпристрасний і має всяку чесноту, і досконалим, бо Отець – досконалий. Словом, священна ця книга навчає людину того, що подобає Богові, аби вона стала богом за синівством. І хто ж не здивується дії святого Євангелія, що за саме тільки бажання дарує спокій і в нинішньому, і будучому віці з усякою честю, як каже Господь: “Хтопринижується, [буде] вивищений” (Лк. 18, 14). І тут свідчить Петро, що поки нув сіті і прийняв ключі небесні, і інші апостоли. Кожен з них покинув щось те мале, що мав, і весь світ покорив у нинішньому віці, а в будучому одержав те, чого око не бачило, і вухо не чуло, і на думку людині не спадало. І так було не тільки з апостолами, а й донині буває з усіма, котрі бажають цього, як говорив хтось із отців, що вони хоч і трудилися в пустелі, але мали великий спокій, себто життя непотривожене й безклопітне. І як нам видається, хто має більший спокій: той, хто вправляється в божественних справах і робить своє, чи той, хто перебуває в турботах, і на судилищах, і в клопотах житейських? Хто повсякчас бесідує з Богом, навчаючись Божественних Писань, чи той, хто трудиться й пильнує за розбоями і беззаконними діяннями і, не здобувшив них нічого, матиме з них тільки труд і сугубу смерть? Та й смерть перено симо ми з великим трудом і безчестям, коли нема ніякого надбання. А деякі зазнали величезної шкоди і прийшли до погибелі. Розбійники і потопителі, блудники й сварливі, що не хотіли спасатися з честю, спокоєм і надбанням. О горе! О сліпото! Приймаємо смерть задля погибелі і не любимо ні спасіння, ні життя. Коли ж нас чекає смерть заради Царства Небесного, то чи зробимощось більше від того, що зробив розбійник, грабар чи воїн, котрі задля само го тільки хліба зазнають смерти і в теперішньому, і в будучому віці? Більше в нас хіба що те, що маємо намір приймати смерть Христа ради, завдяки чому й дається Царство Небесне тим, хто в нинішньому віці бажає умом зневажити все і підкорити собі, панувати не тільки над речами, а над тілом, зневажаючийого, і над смертю – добросміливістю віри, а в будучому віці вічно з Христом царювати благодаттю спільного воскресення. І грішник вмирає, і пра ведник, та вмирають по-різному. Умирають обидва, бо вони смертні, і нема в цьому нічого дивного. Та один з них залишається без нагороди і може бути засуджений, а другий – блаженний і в нинішньому, і в будучому віці. Що жвеликого в тому, щоб тільки покинути свої маєтки, коли доведеться їх ми моволі покинути тому, хто думає, що їх має, не тільки в годину смерти, а й ще раніше, з великим стидом, трудом і болем? Либонь, через маєтки деякі і смерти зазнали після численних спокус багатства зі страхом, клопотами, всякчасною печаллю і збентеженням по волі й по неволі. А Божа заповідьзвільнює людину від цього всього і дарує їй усяку безклопітність і безбояз ність, а до того ж і невимовну веселість, особливо тим, хто найбільше любить ненагромадження. Що ж солодше від того, ніж бути безпристрасному, зовсім не опанованому ярістю або бажанням світських речей, маючи за ніщо те, що бажане для багатьох, і, ставши понад усім, жити, як у раю або, краще сказати, у небі, ставши вище від усякої нужди безклопітністю і віддаленням задля Бога? Коли хтось переживає з радістю усе, що стається, тоді все заспокоює його. І коли хтось любить усіх, то всі і його люблять. І коли зневажає все, то стає вище від усього, також коли не хоче мати чогось, за що інший сваритьсяі печалиться, коли не одержує, а коли й одержить бажане, то буває засудже ний. Хто ж нічого не бажає, той сам завдяки заповіді звільнюється від усіх речей у нинішньому віці, а в будучому – від лютих мук. Адже не бажати мати щось, чого не маєш, – це вище понад усякий спокій і багатство, а бажати того, чого не маєш, – це величезна мука ще до будучої муки. І така людина є рабом, хоч і думає, що вона – цар і багач. Про яку ж тяжкість сповіщають нас заповіді Господні, котрих не сповняємо пильно? Хто, отже, збагнув благодать святого Євангелія і хоча б трохи зрозумів,про що йдеться в ньому, себто Господнє діяння і вчення, Його заповіді й до гми, заборони та обітниці, той знає, який невичерпний віднайде скарб, хоч і не може ісповідати його, як подобає, бо небесні речі невимовні. Христос-боскритий у Євангелії, і хто хоче знайти Його, має продати спершу все своє майно і купити Євангеліє, щоб не тільки зміг знайти Його через читання, а й прийняти в себе, наслідуючи Його перебування у світі. “Тому-бо, хто шукає Хри ста, – каже святий Максим, – подобає шукати Його не зовні, а всередині себе,себто бути тілом і душею як Христос – безгрішним, наскільки можливо люди ні, і всіма силами берегти свідчення совісти, аби воцаритися над усією своєюволею і перемогти її зневагою, хоч у світі він і убогий, і безрідний”. Бо яка ко ристь тому, хто має себе за царя, а ярість і бажання терзають його в цьому віці, а в будучому він знаходить вічну муку, коли не збереже заповідей Божих? Але яке ж безумство! Чому ж ми не хочемо через малі й тимчасові речі прийнятивеликих і вічних благ? Ми ж відкидаємо те, що добре, і бажаємо супротивно го. Що є легше, ніж подати чашу холодної води чи кусень хліба чи здержативолю і мале своє знання, а заради цього нас чекає Царство Небесне за благо даттю того, хто сказав: “Божеє Царство всередині вас!” (Лк. 17, 21 – цит. за пер. І. Огієнка). “Воно не десь далеко, – каже Дамаскин, – і не зовні, а всередині”. Тільки забажай перемогти пристрасті – і матимеш його в собі боговгоднимжиттям. А коли не захочеш, то нічого не матимеш, бо Царством Божим – кажуть отці – називається боговгодне життя, і перше пришестя Господнє, і дру ге. Про друге вже було написано у Словах про плач. А хто завдяки благодаті зрозумів про перше, той з усієї душі, вельми жахаючись, нехай промовляє: “Великий Ти, Господи, і дивні діла Твої, і ніяких слів не стане, щоб належно оспівати чудеса Твої. Оце, найсолодший мій Владико, раб Твій безголосий і непорушний, стоячи перед Тобою, чекаю від Тебе просвічення розуму. Ти ж бо сказав, Господи: “Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо. 15, 5). Отож Ти навчи мене про себе. Тому й відважився я сісти коло пречистих Твоїх ніг, як сестра Лазаря, Твого друга, щоб і мені щось почути умом: як не про неосяжне Твоє Божество, то про тілесне перебування у світі. Щоб хоч трохи відчути мені благодаті Твоєї, про яку каже святе Євангеліє. І як перебував Ти з нами, покірний і смиренний серцем, як говорили пресвяті Твої уста, щоб і ми від Тебе цього навчилися. І в такому убожестві багатий Ти був милістю, в трудах і в добровільній спразі, що подав живу воду самарянці, як і сам Ти сказав, Господи: “Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є!” (Йо. 7, 37), – Ти-бо єси джерело зцілення. І хто зможе оспівати Твоє перебування у світі? А що Ти сподобив мене – землю, порох і попіл, злочинця, самогубця, що много согрішив перед Тобою і повсякчас согрішає, – досконало зрозуміти щось із Твоїх діянь і слів, то й відважився я запитати Тебе про них, бо вірою думаю, що бачу Тебе, невидимого для всього сотворіння. Прости мені моє дерзновення, Ти ж бо знаєш, Господи-Серцевідче, що не з цікавости питаю, а хочу навчитися, віруючи, що сподоблюся від Тебе, Сущого, знання, котре Ти подаруєш мені, як даруєш тим, що люблять Тебе, Чоловіколюбче, і наскількистане мені сил на це ділання, щоб наслідував я Твоє перебування в тілі, че рез яке я за благодаттю називаюся християнином. Хоча й ніхто не може так, як Твої учні, приймати смерть за ворогів і багатіти Твоєю і їхньою убогістю і чеснотою, а кожен з нас може це потроху, за своїм бажанням. Коли-бо хтосьі повсякчас вмиратиме за Тебе, то й так не зможе звільнитися від своїх про вин. Адже Ти, Господи, досконалий Бог і досконала Людина, безгрішно пожив у цьому світі і за всіх усе перетерпів. Ми ж, як щось і потерпимо за себе, то це за гріхи свої терпимо. І хто не подивується, коли розгляне Твоє невимовненизходження? Бо Ти Бог неосяжний, всесильний, що всім управляєш, що си диш на херувимах, названих рясною премудрістю, смирив себе заради нас – що багато прогнівляємо Тебе від початку й іздавна – і прийняв народження і виховання. Тебе проганяли й кидали в Тебе камінням, з Тебе насміхалися, глузували, Тебе штовхали, били, ганьбили й обпльовували. Ти прийняв хрест, цвяхи, губку, тростину, оцет і жовч – я навіть недостойний стільки всього чути. Та ще й нетлінне Твоє ребро було пробито, а з нього Ти виточив нам вічне життя – чесну Твою кров і воду. Оспівую Твоє Різдво і ту, що породила Тебе, що її сохранив Ти Дівою і по Різдві, як була до Різдва. Поклоняюся Тобі, що лежав у вертепі і яслах, сповитий пеленами. Славлю Тебе, що відходив до Єгипту з Дівою, Пречистою Матір’ю Твоєю, жив у Назареті і слухняний був батькам своїм за тілом – названому отцеві і справжній матері. Оспівую Тебе, Господи, що хрестився в Йордані від Твого Предтечі і прийняв свідчення від Отця, і Святий Дух явив Тебе і хрещення Твоє, і хрестителя Йоана – пророка й раба Твого. Прославляю Тебе, що постив нас ради і добровільно піддавсяспокусам, і переміг ворога в тілі, яке прийняв Ти від нас, і дарував нам пере могу над ним невимовною Твоєю премудрістю, що перебував разом із учнями Твоїми, очищав прокаженних, випростовував кривих, і сліпим дарував світло, подавав мову й слух глухим і німим, благословляв хліби, і ходив по морю, якпо суші, і навчав людей про діяння і видіння, що сповіщають про Отця і Свя того Духа і прорікають про будучі заборони й обітниці і про все, що служить нашому спасінню, що ворога випереджує і цілковито викорінює пристрастівсепремудрим ученням і немудрих умудряє, лукавих безконечною своєю премудрістю чинить немудрими; мертвих воскрешав невимовною Твоєю могут ністю і з владою виганяв демонів, як Бог усіх, і не тільки сам це чинив, але й рабам своїм владу дав чинити більші речі, щоб ми більше дивувалися, як сам сказав Ти, Господи. Велике ім’я Твоє, бо Тобою творять чудеса святі Твої.Владико, Господи, Ісусе Христе, Сине і Слово Боже! Найсолодше ім’я спасіння нашого! Велика слава Твоя, великі діла Твої, дивні слова Твої і солодші від меду і сотів. Слава Тобі, Господи, слава Тобі, і хто може славити й ос півувати Твоє низходження, благість, силу, премудрість, перебування у світі й учення? І які природні святі Твої заповіді і легко вчать чеснотливого життя, як сказав Ти сам, Господи: “Простіть, і вам проститься (Лк. 6, 37); шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (Мт. 7, 7-8, 12). І хто, відчувши Твої заповіді таінші слова, не здивується, розглядаючи безконечну Твою премудрість? Прему дросте Божа, Життя всього, радосте ангелів, невимовне Світло, воскресення мертвих, Пастирю добрий, що поклав душу свою за вівці свої! Оспівую Твоєпереображення, розп’яття, смерть і воскресення, вознесення й сидіння пра воруч Отця, сошестя Святого Духа і друге Твоє пришестя зі силою і славою многою і незбагненною. Знемігся я, Господи мій, дивитися на чудеса Твої і від подиву хочу замовкнути. Але що робити, не знаю. Бо коли мовчу – вражаюся,коли ж відважусь сказати щось – чудуюся і захоплююся. Мислю, що я недо стойний неба і землі, а достойний всякої муки. Не тільки за те, чим согрішив,а ще більше за те, в чому зазнав благодаті, невдячний я і окаянний; напов нив-бо Ти душу мою усяким добром, преблагий Господи, зрозумів я трохи діла Твої і захопилася думка моя. Зовсім не стає мене, тільки Тебе бачу, Владико, але це не через моє знання чи діяння, а через Твою благодать. Тому прикладаю палець до уст моїх, як колись Йов, і до святих вдаюся, бо чудуюся, окаянний. Блага Владичице світу! Ти знаєш, що ми, грішні, не маємо дерзновення до Бога, якого породила єси, та, надіючись на Тебе, раби Твої, через Тебе припадаємо до Владики, бо Ти маєш дерзновення до Нього як Сина свогоі Бога нашого. Уповаючи на це, і я, недостойний, молю Тебе, Владичице, не хай буде даровано мені чуття дарувань Твоїх і інших святих. Як ви явили такі чесноти? А Тебе тільки те, що Ти породила Сина Божого, поставило вище від усіх живих істот, бо Він побачив Тебе достойною, щоб вселитися в Тебе; Він, що знав усе, поки настав світ, як Творець усього. І ніхто не наважитьсярозпитувати щось про Тебе, бо Ти перевищуєш природу, ум і розуміння. Во істину Богородицю Тебе ісповідуємо, спасенні Тобою, Діво Чиста, величаючи Тебе з ликами безплотних сил. Адже ж Бога людям неможливо побачити, на Нього не сміють глянути й ангельські чини, а через Тебе, Всечиста, явилося людям Слово воплочене, що, Його величаючи з небесним воїнством, Тебе славимо. Як назвемо Тебе, о Благодатна? Небом, бо… і далі. Богородице! Ти єси лоза істинна, що виростила нам плід життя, до Тебе молимося: молися, Владичице, зі всіма святими, щоб були помилувані ми, що православно Тебе Богородицею ісповідають і славлять Тебе, присноблаженну, як передвістила єси, Владичице. Бо всі роди ублажають Тебе, єдину Богородицю, чеснішу від херувимів і незрівнянно славнішу… і далі.Та не можу я зрозуміти всього, що знаю про Тебе, тому, дивуючись, скажу про інших святих. Як перебував ти в пустелі, Хрестителю і Предтече Го сподній? І як нам тебе називати? Чи пророком, чи ангелом, чи апостолом, чимучеником? Ангелом, бо ти жив, як безплотний. Апостолом, бо уловив ти на роди. Мучеником, бо твоя голова була зітнена заради Христа – Його ж моли,щоб спаслися душі наші. Каже-бо Соломон: пам’ять праведного з похвала ми, а тобі подобає свідчення Господнє, Предтече, бо ти показався воістину… і далі. Святі апостоли й учні Спасові, що були самовидцями таїн, проповідали ви Невидимого, що не має початку, кажучи: “На початку було Слово”. Не були ви сотворені раніш від ангелів, навчилися ви не від людей, а від небесної премудрости, тому, маючи дерзновення, моліться за душі наші – молимося. Дивуюся вашому боголюбію, як сказано в давніх тропарях. Господи, Тебечисто на землі апостоли полюбили, усім знехтували, аби придбати Тебе єди ного, і за Тебе тіла віддали на рани, за це були прославлені і моляться за душі наші. Як же ви, хоч були людьми, такими, як і ми, і носили тлінне тіло, такі явили чесноти, що перетерпіли смерть за тих, що убивали вас? І як, хоч булитакі малі, перемогли увесь світ? І це ви вчинили, неозброєні й нагі, і тим пе ремогли невидимих демонів, вбогі й обтяжені неміччю плоті. І що ж це булаза сила, як не віра, що нею ви прийняли силу Святого Духа? Ви ж, святі му ченики, що добре постраждали й увінчалися, моліться до Господа, щоб бутипомилуваним душам нашим. Апостоли, мученики й пророки, святителі, пре подобні і… далі. І хто не здивується, святі мученики, бачачи добрий подвиг,що його ви творили? Як ви, будучи тілесними, перемогли безтілесного воро га, ісповідаючи Христа і озброївшись хрестом? Тому ви явилися достойними прогонителями демонів і протиборцями ворогам, безнастанно моліться, щоб спаслися душі наші. Бо й перед вами три святі отроки не надією на відплату подвиги перетерпіли, а заради любови Божої, як і самі казали: “Хоч не врятує нас Бог, то не відкинемося від Нього, як від такого, що не рятує”. Дивуюсянайвищому вашому смиренню, святі три отроки, як ви, ув огні стоячи, вага лися, як благодарити Господа, і промовляли: “Оце тепер нема у нас ні князя, ні вождя, ні пророка… якби ж то Ти міг нас прийняти заради сокрушеного серця і смиренного духу” (Дан. 3, 39). Дивуюся і силі Божій, що була у вас і в Іллі-пророці, як каже Дамаскин: “Із полум’я преподобним ти росу виточив, а праведного жертву водою спалив, усе-бо твориш, Христе, як Сам захочеш”. Але що ж мені розглянути першим? Чи святе Євангеліє, чи Діяння святихапостолів? Страждання святих мучеників чи святих отців подвиги? Старо давніх чи нових святих мужів і жон? Житія і слова всіх чи тлумачення їх? Чудуюся і приходжу в захват Але молюся Тобі, Чоловіколюбче Господи, не допусти, щоб пізнаваннятаких Твоїх тайн, котрі відкрив Ти святим своїм, а через них і мені, грішному й недостойному рабові Твоєму, був мені на осудження за мою недостой ність і мій невдячний норов. Се бо, Владико, раб Твій, вільний від усього перед Тобою і безголосий, як мрець, не насмілюється щось інше промовити чи безсоромно глянути, але, як звичайно, припадає, із глибини душі взиваючиі промовляючи: “Владико, многомилостивий”… і інші слова молитви. По тру дитися в іншій молитві і псалмах подобає, зберігаючи звичаї душі і тіла, аби звикнути розуміти Божественні речі, щоб у великому відчутті зрозуміти всі тайни й дивні речі, що містяться в Божественних Писаннях, і, дивуючись Божественним дарам, навчитися любити тільки самого Бога і з радістю за Нього постраждати, як і всі святі. Бо каже Соломон: “Божественні Писання повні всяких див”. Дивуюся й іншим чудесам, і силі манни Божої, що вона не зберігалася до ранку, а засмерджувалася, і заводилися в ній черви (Вих. 16, 20), щоб невірні не турбувалися про завтрашній день, але в кивоті, що стояв у храмині, манна ніколи не псувалася. І коли пекли її на вогні, вона не згоряла, а від сонячних променів танула, аби ненаситні не набирали понад потребу (Вих. 16, 21). О чудо! Як Бог усюди звершує людське спасіння! Як говорить Господь про Божий промисел: “Отець мій творить аж по сю пору, то ж і я творю” (Йо. 5, 17). Хто вправляється в цьому задля Бога, той чуттєво навчається із Божественних Писань, а мислено – з промислу Божого. Починає бачити природу речей, як кажуть Григорій Ниський і Йоан Дамаскин, і йоговже не окрадає зовнішня краса речей цього світу, себто краса, багатство, ми нуча слава і подібні речі, і не спокушає його їхня тлінь, як спокушає вона пристрасних. Про п’яте відання З цього п’ятого відання, котре пророк називає “радою”, пізнає подвижник, як сказано наприкінці блаженств, природу і зміну чуттєвих творінь, що вониіз землі взяті і в землю повертаються, за словами Еклезіаста: “Марнота мар нот, геть усе – марнота” (Проп. 1, 2). Так і Дамаскин: “Усе суєта людська, щоне залишається після смерти. Не залишається багатство, не супроводить сла ва. Коли прийде смерть, усе це гине”. І ще: “Воістину все – суєта, а життя – тінь і сон, бо даремно клопочеться всяка людина, адже каже Писання: «Коли світ здобудемо, тоді у гріб вселимося, де вкупі царі й злидарі»”. Про шосте відання Коли подвижник звикне до безпристрасности, дарується йому шосте відання, назване “кріпость” (Пс. 28, 11), і починає він безпристрасно дивитися на красу чуттєвих сотворінь. Бо всі помисли бувають трьох устроїв: один – людський, один – бісівський і один – ангельський. Людський – це той, коли на серце прийде якась думка про сотворені речі, приміром, чоловік, золото чи ще щось із чуттєвих сотворінь. Бісівський помисел складається із думки і пристрасти, себто спонукає людину або до безсловесної дружби, себто любови одне до одного не заради Бога, або до блуду, або до нерозсудливої ненависти, себто злопам’ятности чи осудження. Золото ж спонукає до грошолюбства, або до крадежу й грабунку, або ще до чогось такого, або до ненависти й хули на Божіділа, щоб призвести через щось до погибелі. “А що любимо речі не так, як по добає, і надаємо їм перевагу над любов’ю до Бога, то нічим не відрізняємося від ідолослужителів”, – каже святий Максим. І ще: “Коли ненавидимо їх, бовони не дуже добрі, то прогнівляємо Бога”. Ангельський помисел – це без пристрасний погляд на речі, себто істинне знання, що є серединою між двомабезоднями, що береже ум і відділяє правий намір його від шести дияволь ських сітей, що оточують його. Себто від горішньої і долішньої, від правої і лівої, від тої, що спрямована всередину правого наміру, і тої, що спрямована назовні від нього. Істинне знання – воно як стовп, що стоїть посеред згаданих шести сітей; ті, що умертвили себе для світу, навчаються істинного знання від ангелів, аби ум став безпристрасним і бачив речі такими, як подобає, і абине возгордився понад правий намір, гадаючи, що осягнув щось своєю мудрі стю, і щоб незнанням не сходив додолу, ніби не може осягнути досконалости;і щоб не ухилявся праворуч зневагою і ненавистю до речей, ні ліворуч – безсловесною любов’ю, себто пристрасністю. Та й щоб не залишався він все редині правого наміру цілковитим незнанням і лінощами, ні зовні – частим випробуванням і безсловесним старанням через недбання чи лукавство. Але нехай з терпінням і смиренномудрістю прийме знання від твердої віри, аби тим, що трохи щось зрозумів, зійшов до Божественного дбання і тим, що хоч має знання, та через розгубленість не знає про це, здобути смиренномудрість і тривалою надією і вірою одержати те, чого прагнув у своєму намірі. Такалюдина не відчуватиме ні до чого ненависти, бо воно зле, ні, навпаки, – безсловесної любови; дивитиметься на людину, дивуючись, що її ум – це безмеж ний образ невидимого Бога, хоч і обмежений тілом, як каже Василій Великий, як він досягає аж до кінця того, що містить образ, як Бог, що керує світом. Бо ум приймає образ всякої речі і накреслюється за виглядом речі, яку сприймає. Коли ж сподобиться бути в безóбразному і безвидному Бозі, тоді сам стає безóбразним і безвидним.Тоді дивується, як ум може зберігати всяку думку, і останні думки не можуть змінити перших, а перші думки – перешкодити останнім, як думка, по дібно до скарбниці, все утримує, нічого не забуваючи. І коли ум захоче, тоді язиком висловлює те, що думає, – не тільки нове, а те, що давно вже ховаєтьсяв скарбниці думки. І як слова, знову ж, завжди виходять, а ум залишається не вичерпним. А ще дивується, розглядаючи тіло, як очі, вуха і язик за бажанням душі одержують користь іззовні: одні – через світло, другі – через повітря,і ніяке чуття не заважає іншому і не чинить нічого наперекір душі. І як без душне тіло за Божим повелінням з’єдналося з духовною і словесною душею, що з нею співдіє Святий Дух і надихає її, – як каже Дамаскин, – хоч деякі і не знають цього, гадаючи, що душа походить від предвічного Божества, що неможливо. Каже-бо Золотоустий: “Хай не уявляє собі людський ум, що він –Бог; Бог уклав у нього забуття й незнання, щоб він через них набував смирен ня”. І ще: “А що Творець хотів розділити це природне з’єднання, то словеснадуша, – каже Ліствичник, – йде або вгору, себто на небо, або – о, горе! – до долу, в ад, відходить, а земне тіло повертається в землю, що з неї було взяте”. І ще: “Благодаттю Господа нашого Ісуса Христа при другому Його пришесті розділені з’єднаються, аби прийняв кожен із нас за своїми ділами”. О чудо!Хто не вжахнеться, коли хоч трохи зрозуміє цю тайну? Господь знову воздви гає людину із землі після всього того зла, що вона вчинила і зневажила Його заповіді, і дарує їй безсмертя, котре вона мала спочатку, і не зберегла заповіді, що хоронила б її від смерти і тління, але загорділа і стягнула на себе смерть.Дивуючись цьому всьому щодо людини і багато щодо чого іншого, жа хається людина, котру мислено навчають вчинки ангелів. І знову дивиться вона на красу золота і його вжиток, і дивується, як таке щось було заради нассотворене із землі, аби немічні, роздаючи милостиню, позбувалися нагрома дження, набування, збагачення, а ті, що не захотіли його роздавати, мимоволіодержали допомогу через спокуси, щоб і їм спастися, коли із вдячністю тер пітимуть скорботи; отож спасуться і перші, і другі. Ті, що більше шануютьнабування, увінчаються, як ті, що чинять щось надприродне, і як ті, що в дів стві чинять подвиг, і ті, що тлінні й земні речі не шанують більше, ніж Божі заповіді, а дивляться на них, як на Боже творіння, потрібне для життя в тілі й для спасіння, достойне не ненависти, а здержливости й любови. Словом,просвітлений безпристрасністю дивиться на красу всякої речі і вжиток її, лю бить Творця і, розглядаючи всю природу, горішні й долішні творива – небо, сонце, місяць, хмари, дощі, сніг, град, і на якому холоді замерзає вода, а після цього грім, блискавку, вітри, повітря і його зміну, пори, роки, дні, ночі, години,миті, землю, море, незліченні створіння, чотириногих тварин, звірів і плазунів, численні роди птахів, джерела й ріки, незліченні роди рослин і трав са дових і диких, – у всьому бачить чин, лад, велич, добро, число, єдність, згоду,вжиток, схожість, розмаїття, красу, стан, рух, барви, образи, вигляд, повернення до того самого, перебування в тлінні і, просто згадуючи все, що сотворе не в природі, дивується Творцеві, як Він з нічого єдиним повелінням вивів чотири стихії, себто землю, воду, вогонь і повітря, і як вони, супротивні одні одним, не шкодять одні одним Божою премудрістю, і як із них усе сотворив заради нас, і це все дуже мало супроти Христового низходження і будучихблаг, як каже Богослов. Розглядає скриту в сотворіннях Божу доброту і прему дрість, силу й промисел, про які сам Господь розповів Йовові (Іов 38) і про які розповідають Слова і писання; дивується, що краплями бездушного чорнила так багато таїн відкрилося нам через Божественне Писання. Дивно воно, що святі пророки й апостоли з великими трудами й любов’ю стільки одержали благ; а ми вчимося зі самого тільки читання. Бо Писання, наділені словом, кажуть нам про найславніші речі, і хто знає це, той вірить, що нема нічогонепотрібного у творіннях, потрібне навіть і те, що лихе і стається проти Бо жої волі, бо Бог чудом перетворює його на добро. На падіння диявола не було Божої волі, але воно вийшло на користь тих, що спасаються. Допускає Бог, щоб диявол спокушав тих, що хочуть спастися, за силою кожного, як каже святий Ісаак, аби посоромили його рівноангельні люди і перемогли з Божоюдопомогою не тільки мужі, а й численні жони, терпінням і вірою до Подви гоположника, що від Нього приймають і вінці нетління через Його благодатьі чоловіколюбство – бо Він той, хто переміг і перемагає безстидного змія і лю диновбивцю. І той, хто прийняв дар духовного знання, знає, що все сотворене“вельми добре”; той, хто прийняв тільки початок богорозуміння, нехай у сми ренні знає, що йому ще не все відомо, і нехай так і говорить, що “не знає”, як каже Золотоустий. Каже він: “Коли хтось щось скаже про висоту небесну, яка вона, і я сказав би «не знаю», – правду сказав би”. “Коли хтось думає собі, що він щось знає, той ще не знає, як треба знати”, – сказав апостол (1 Кр. 8, 2). Тому маємо ми, твердо вірячи і питаючи досвідчених, приймати догми Церквиі роздуми вчителів про Божественне Писання і про чуттєві й мислені сотво ріння, аби не впали ми скоро, утверджуючись тільки своїм розумом, як каже святий Доротей. Але в усьому треба знаходити нам своє незнання, щоб той, хто шукає і не довіряє своєму розумінню, захотів навчитися і, дивуючись із великої науки, побачив своє незнання поряд із великою Божою премудрістю.“Ум духовний всяке відчуття сприймає духовно, коли очистить себе перед Бо гом”, – каже Богослов. “Однак треба нам мати знання для більшого страху, щоб не знайшлася в душі прихована якась догма лукава, що могла б побити душу без будь-якого іншого гріха”, – каже Василій Великий. Тому не подобає нам через лінощі або марнославство передчасно поспішати до цього відання,нам треба сповняти заповіді Христові і по черзі згадані відання чинити, не воз носячись. І коли омиємо свою душу терпінням і многими сльозами страху та плачу і почнемо бачити за природою, і звикнемо до цього, тоді ум сам ввійдев це відання – ангели навчать його духовно. Коли ж знайдеться хтось зухвалі ший і перед першим захоче увійти в друге, то нехай знає, що не тільки не може він мати богоугодного наміру, а й численні напади підніме на себе, особливо щодо знання про людину, як ми чули про Адама. Нема ніякої користи з того, коли пристрасні починають робити діла безпристрасних або мислити, як вони. Бо немовлятам не дає користи тверда їжа, хоч вона така корисна досконалим. Слід їм розсудливо хотіти й ухилятися, як недостойним. І в розпачі та зневіріне відвертатися від благодаті, коли вона прийде, ні від зухвальства не шука ти нічого передчасно. “Щоб, шукаючи передчасно того, що приходить у свій час, – каже Ліствичник, – не втратили його й тоді, коли настане час”. Може й так бути, що, будучи зведені, не одержимо виправлення ні через людину, ні через Писання. Коли хтось спрямовує свій намір до Бога і, смиренно терплячи спокуси, що находять, почне шукати причини спокус і буде зведений, то Бог поможе йому. І так з великим стидом і радістю повертається назад, шукаючи путі отців. “Бо те, що буває заради Бога, а не заради чогось іншого, – каже Ліствичник, – благодать зарахує нам за добро, хоч би й воно було не дужедобре”. Коли ж не заради Бога, без витривалости й смирення, то багато по терпить, як многі вже потерпіли й загинули через своє безумство, бо вірили своєму розумінню і гадали, що вони добре простують і без наставника чи бездосвіду, що приходить через терпіння й смирення. Бо в досвіді нема ні скорбо ти, ні спокуси, а може, навіть нема і нападів. Коли буде допущено малий напад, то ця спокуса для досвідченого буде причиною великої радости й користи, боБог допускає її, аби подвижник набув досвіду і мужньо став проти ворогів. Оз накою цього є сльози і сокрушення душі перед Богом і безмовне прибігання доНього з терпінням, пильне дослідження Писання і з вірою бажання Божого на міру. А ознакою першого є: сумніватися в Божій допомозі, соромитися питати зі смиренням, уникати безмовности й читання, любити клопітливість і бесіди, сподіваючись одержати від них спокій, що неможливо. Навпаки, у такий часвкоріняються пристрасті і приходять сильніші спокуси, помножуються мало душність, невдячність і нудьга через велике незнання. Бо одні є спокуси на синів, аби покарати їх і навчити, а інші – на ворогів, їм на погибель. Особливо ж, коли когось, буває, осміє гордість, бо “Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать” (Прип. 3, 34). Всяка скорбота, коли переносити її в терпінні, добра є і корисна; скорбота без терпіння – це Боже відвернення, і не корисна вона, поки не полікувати її смиренномудрістю, а інших ліків нема. Бо смиренномудрий звинувачує себе й собі докоряє, а не комусь, коли приходить скорбота. І заради цього терпить, шукаючи в Бозі звільнення від скорботи, а знайшовши, радіє і з вдячністю терпить – так, набуваючи досвіду в терпінні, одержує знання. І, пізнаючи свою неміч і незнання, всіма силами шукає лікаря, шукаючи ж, знаходить зцілення (Мт. 7, 8), як і сам Христос каже, і, одержавши його, любить, і чимбільше любить, тим і сам буває більше люблений, отож, очищаючись, на скільки можливо, силкується влаштувати місце для того, кого любить. І той, знайшовши місце, поселяється, як говорили старці, а поселяючись, оберігаєдім свій, і він починає просвітлюватися. “А коли просвітлюється, то здобу ває знання, а коли має знання, то і його краще знають”, – каже Дамаскин. І це, і раніше сказане подобає кожному зберігати і чинити, наскільки осягне. “Чого ж не зможе осягнути, має благодарити в мовчанні, – говорить святийІсаак, – і хай не надумається безстидно увійти”. Знову промовляє святий Іса ак, повторюючи слова Ісуса Сираха: “Знайшов ти мед, їж, скільки потребуєш, та гляди, щоб з переситу не довелося його вертати” (Прип. 25, 16). І як кажеБогослов: “Відання незагнуздане деколи може і в провалля потягнути”, – себ то коли шукати відання понад свою міру і не хотіти сказати: “Про це Бог знає, а я хто такий?” Вірити треба, що “Той, хто сотворив гори і великих китів,витончив і бджолине жало”, – каже Василій Великий. Хто від кріпости пере йшов до знання, від чуттєвого пізнає мислене, а від тимчасового й видимого – невидиме й вічне. І за благодаттю знає про горні сили і про те, що весь світ не достойний одного праведника. “Пильно подивися, – каже Золотоустий, – від скількох народів і племен праведник більший”. Ангел завжди більший відлюдини. Досить побачити одного ангела, аби вельми вжахнутися. І як наля кався рівноангельний Даниїл, коли побачив ангела (Дан. 8, 17). Про сьоме віданняХто сподобився сьомого відання, той дивується многоті безплотних сил, влас тей, престолів, господств, серафимів, херувимів, дев’яти чинів, що про нихнаписано в усіх Божественних Писаннях. Він дивується їхній природі, кріпо сті та іншим благам, які може побачити, і тóму, що вони бачать Бога-Творця і перед Ним стоять. Небесні воїнства мають ще й інші достоїнства, що про них говорить Золотоустий: “Господь Саваот означає Господь воїнств, сил, а сили просвічують одні одних. Ангели, – каже, – просвічують людей, а саміприймають просвічення від архангелів, а ті – від начал, і так кожен чин при ймає від іншого просвічення і знання”. І ще: “Як сказано про людський рід? Що це одна вівця, яку не Бог погубив, а вона сама себе погубила, а ангели – дев’ятдесят дев’ять овець”. Розглядаючи премудрість Творця і силу, спитати хочеться, як таку многоту всього сотворив єдиним повелінням? “По-перше, – каже Богослов, – слід розуміти ангельські сили та інше”; “і зайшовши умом всередину храму, тобто за завісу, стає нечуттєвим”, – як каже святий Ісаак.“Зовнішній храм є прообразом цього світу, завіса – двері храму – є прообра зом тверді небесної, а святая святих – прообразом вишніх світів, де безплотні й надприродні сили безнастанно оспівують Бога і молять Його за нас”, – як каже великий Атанасій. “І так приходить подвижник у світ помислів, і стаєсином Божим за благодаттю, пізнаючи тайни, сховані в Божественних Пи саннях”, – говорить Дамаскин. Роздерлася божественна завіса храму, колиСотворитель був розп’ятий на хресті, являючи істину, сховану в Писанні, вір ним, що кличуть: “Благословен єси, Боже отців наших!” І як каже святий Косма-піснеспівець: “Перший з людей спожив із дерева і став рабом тління, як найбезчесніший, був осуджений на відкинення від життя; як тлінний тілом,передав усьому роду людському якусь шкоду від недуги, але ми, люди, від найшовши спасіння через хресне дерево, кличемо: “Преславний отців і наш Боже, благословенний Ти”. Про восьме віданняВід сьомого відання до відання в Бозі возводиться подвижник другою і чистою молитвою, як подобає умозорцеві, бо й у самому тому спрямуванні мо литви Божественна любов захоплює ум і він уже зовсім нічого не знає з цього світу, – говорять Максим і Дамаскин. “Ум забуває не тільки про все, а про себе самого”, – каже святий Ніл. Бо коли ум ще знає себе, то він перебуває не тільки в Бозі, а й у собі. “Тоді приймає він, – каже святий Максим, – у БозіЄвангеліє і стає богословом, сподобившись зішестя Святого Духа”. “Слухаючи про Бога, хай від незнання ніхто не думає, що сам Бог – це те, що ми в ньо му бачимо, себто благостиня, благодать, правда, освячення, світло, вогонь, сутність, єство, сила, премудрість і подібне”, – каже великий Діонісій. Алей не те, що може визначити ум, адже Божество безмежне й неописанне, і бо гослови говорять не про те, що є в Ньому, а про Нього – як пояснював великий Діонісій святому Тимотеєві, наводячи свідчення святого Єротея. А найбільш слушно буде сказати, що Бог неосяжний, недослідний, незмірний, такий, що Його не можна окреслити, бо Він – понад ум і думку, і тільки сам Він знає просебе, єдиний Бог, триіпостасний, безначальний, безконечний, предобрий, пре оспіваний. І те, що про Нього сказано в Божественному Писанні, сказано від здивування, щоб ми знали, який Бог, а не хто Він, бо Він неосяжний для всієїсловесної і духовної природи. Подобає дивуватися і воплоченню Сина Бо жого, і з’єднанню за іпостассю, як каже святий Кирило, і як у Божестві Його тримається плоть, котру Він прийняв від нас, – каже Василій Великий. Бо як залізо з’єднується з вогнем, таке і це з’єднання, щоб ми знали, яким є Христос у двох природах, як каже Дамаскин до Богородиці: “Єдину іпостась у двохприродах, породила єси Бога воплоченого, що Йому всі співаємо: Боже, бла гословен єси”. І ще: “Безмежний залишився неосяжним, з тілом з’єднався за іпостассю, як благоутробний в Тобі, Пресвята, єдиний благословенний”. Про те, що в Божественних Писаннях нема розбіжностейКоли той, що хоча б трохи просвітився, розглядає всяке читання чи псал моспів, він знаходить відання і богослов’я і помічає, що зміст одного писаннязасвідчує зміст іншого. А в кого ум ще не просвічений, той думає, що в Божественних Писаннях є розбіжності; насправді розбіжності не в Божествен них Писаннях, нехай такого не буде. Але щодо деяких Божественних Писаньє свідчення в інших писаннях, а причиною постання деяких став час чи особа – і тому все, що сказане в Писаннях, непомильне. Інша річ – наше нерозуміння. І ніхто нехай не нехтує Писаннями, а з усіх сил дотримується їх таки ми, які вони є, а не як йому хочеться. Так робили греки і юдеї, бо не хотіли сказати: “Не знаю, що це означає”, – а через зарозумілість і догоджання собі нехтували Писаннями і їхнім змістом і розуміли їх так, як їм здавалося, а не за Божою волею – тому вони були зведені і прихилилися до всякої злоби. Кожен, хто шукає те, що каже Писання, не складе собі ніколи власного розуміння, доброго чи поганого, а – як сказали Василій Великий і Золотоустий – має за наставника Божественне Писання, а не навчання цього світу. “І коли Бог щось вкладе у чисте серце без розгляду, воно прийме, якщо з ним знайдеться свідчення із Божественних Писань”, – навчав Антоній Великий. “Коли в умбезмовника Божественні мислі входять самі, без розгляду, їх можна приймати”, – каже святий Ісаак. А випробовувати й розглядати їх – це своя воля і ті лесне відання. “Особливо ж, – каже Золотоустий, – коли хтось, як розбійник, примушує тлумачити Писання по-різному, то не дверима смиренномудрости він входить, а вдирається ззовні”. Бо коли хтось перекручує зміст Писання абоосуджує його, щоб утвердити своє знання, себто незнання, то він – найбезумніший у світі. Яке ж це знання, коли як хто хоче, так і пояснює Писання і змі нює його слова. Насправді розуміє його той, хто бачить слова непорушними і премудрістю Духа проникає в глибинні тайни, про які свідчить Божественне Писання. Такими були великі три світила Василій, Золотоустий і Григорій, що знаходили свідчення чи в тих самих, чи в інших висловах Писання. І нехаймовчить той, хто захоче сказати щось проти, бо вони не з інших книжок бра ли свідчення, щоб можна було сказати: “Це їхнє розуміння”, – а зі самих тих слів або з інших слів Писання. І воістину від Святого Духа вони навчилися розуміти й говорити, як достойні. Всяку річ, про яку нема свідчення, що вона добра, але є сумніви, не подобає чинити або звертатися до неї помислом. Яка потреба в тому, щоб залишати річ явну, про яку є свідчення, що вона добра й боговгодна, і чинити якусь іншу, не відаючи, чи вона добра, чи ні? Хіба що тільки з пристрасти. Отак-то воно. Як треба молитися у віданнях Подобає нам знати про вісім відань, що в чотирьох треба повторювати те, щоприписано в кожному з них, а в інших – повторювати тільки “Господи, поми луй”, як сказано про святого Филимона, і щоб ум від розумінь безнастанно був у захваті; так подобає жити пильному. Іноді тримати ум у спогляданні чуттєвих речей, іноді – у пізнанні мислених і безвидних; і ще в думці якогосьПисання або в чистій молитві. А тіло – то в читанні, то в молитві, то в сльо зах за себе чи за когось іншого через співчуття ради Бога, а ще – допомагати комусь, немічному душевно або тілесно, щоб увесь час чинити діла святихангелів, зовсім не турбуючись нічим із цього світу. І Бог, що вибрав подвиж ника і відділив, нехай буде йому за співбесідника, а що дарував йому такий стан і безклопітність, то сам поклопочеться ним і живитиме його душевной тілесно. “Здай на Господа турботу твою, – каже Писання, – і Він буде живи ти тебе” (Пс. 54, 23). І наскільки той покладає надію на Бога у всьому щодо душі й тіла, настільки Бог промишляє про нього, тому подвижник і бачить себе гіршим від усякого сотворіння, бо прийняв багато Божих дарів явних і неявних, душевних і тілесних; почуваючись боржником, соромиться і не може загордіти, бо бачить Божі добродіяння. І наскільки благодарить Бога і подвизається заохотити себе за любов Його, настільки й Бог наближаєтьсядо нього зі своїми дарами і бажає заспокоїти його і вчинити так, щоб він по любив безмовність і ненабування понад усі земні добра, не згадуючи навіть про відплату в будучому віці. Бо святі мученики страждали, зазнаючи ран від ворогів, однак прагнення Царства і Божа любов перемагали біль, і саме те, що вони мали силу перемагати ворогів, сприймали за велику втіху й обов’язок,щоб сподобитися перетерпіти смерть за Христа, тому часто ставали й нечут ливими. Подібно й святі отці часто обтяжували себе спочатку різноманітними подвигами і боротьбою, що находили через лукавство духів. Однак бажання і надія на безпристрасність перемагали. Бо після трудів безклопітний стає безпристрасним, таким, що переміг пристрасті. І пристрасний думає, щоз ним усе добре, але він думає так через свою сліпоту. Тільки той, кого назива ють подвижником, подвизається і бореться, бо він хоче перемогти пристрасті й немочі. Часом Бог допускає, щоб подвижника перемогли ті, котрі воюють проти нього, аби він набував смирення. Для того подобає бачити свою немічі твердо віддалятися від того, що шкідливе, аби забути про свої первісні звич ки. Бо коли хтось не віддалиться спершу від клопотів і не набуває цілковитоїбезмовности, не може дійти до того, аби мати щось безпристрасно або гово рити тільки добре й коротко. У всякій речі першою має бути цілковита втеча від клопотів – щоб не притягували до себе первісні звички. Однак нехай ніхто через нерозуміння, чуючи про смиренномудрість, безпристрасність та подібні речі, не думає, що він їх уже має. Нехай шукає, які ознаки кожної з цих чеснот, і чи є вони в ньому. Про смиренномудрістьОзнаки смиренномудрости такі: той, хто має всяку чесноту душевну й тілес ну, вважає себе за більшого боржника перед Богом, бо багато чого одержав через благодать, хоч недостойний цього. І коли найде на нього якась спокуса через бісів чи через людей, думає, що заслуговує на таку спокусу і навіть на більші, аби потроху звільнитися від боргу, і знайде на суді полегшу від мук, що чекають його. Коли ж не витримає цього, то багато сумує й горює і шукає,чим би обтяжити себе. Коли ж одержить це знову, як дар від Бога, тоді смиря ється і не може нічим відплатити Доброчинцеві. Так і трудиться далі і завжди має себе за боржника. Про безпристрасністьОзнаки безпристрасности такі: не бентежитися й без страху перебувати в усьо му, як ті, що одержали від Бога благодать “могти усе”, за словами апостола (Флп. 4, 13); ніяк не турбуватися про тіло, а, наскільки можна, обтяжуватисебе і досягти навику у спокою і, благодарячи, знов обтяжувати себе вже в чо мусь іншому, аби бути безперестанно в боротьбі і перемагати зі смиренням. У тому й успіх людини. “Те, що буває без обтяження, це не діла, а дари”, – каже святий Ісаак. Якщо після першого труду настав спокій, то це нагорода заперемогу, і ще нема чим що хвалитися. Бо хвалять не тих, що приймають нагороду, а тих, що силують себе до ділання і нічого не приймають. І що тут ска зати: скільки ми всього чинимо, скільки дякуємо Доброчинцеві, стільки миЙому й винні і набагато більше від того. Бо Він невичерпний і нічого не по требує, а ми без Нього не можемо нічого доброго вчинити. Хто сподобився оспівувати Бога, той набуває більше, бо приймає великий і пречудесний дар. І наскільки оспівує, настільки більше стає боржником, і не знаходить кінця чи краю пізнання Бога, чи благодарення, чи смирення, чи любови. Вони ж не з цього віку, щоб був їм кінець, а з іншого безконечного віку, що не має кінця, а навпаки, – в ньому зростає пізнання й дарування. Тож хто сподобився цього словом і ділом, той звільняється від усіх пристрастей. Хто ж хоче цеодержати, має перебувати в Бозі і зовсім не клопотатися цим віком, і не бояти ся ніякої спокуси, бо через це буде виведений до більшого успіху і на вищий ступінь. І не турбуватися снами поганими чи нібито добрими, чи якимось помислом лукавим чи благим, ні печаллю, чи нібито радістю, чи уявленням,чи розпачем, чи висотою, чи глибиною, чи залишенням, чи якоюсь допомо гою й силою, чи недбальством, чи здобутками, чи зневірою, чи ревністю чи видимою безпристрасністю, чи великою пристрасністю. Але зберігати життябезмовне й безклопітне зі смиренням, віруючи, що ніхто не може нам вчини ти ніякого зла, коли не захочемо. Зло допускається на нас тільки за гординю і коли не завжди вдаємося до Бога, себто не припадаємо до Нього, просячи, щоб у всьому була воля Його, кажучи до всякого помислу, що приходить нам: “Не знаю, хто ти; Бог знає, чи ти добрий, чи ні. Я ж у руки Його віддав себе і віддаю, і Він клопочеться мною. Як з нічого сотворив мене, так благодаттю має спасти мене, як Йому буде вгодно. Тільки Його свята воля нехай будев нинішньому віці і в будучому, як хоче і коли хоче. Я ж волі не маю, одне тіль ки знаю, що багато согрішив і багато благодаті зазнав, але я ще не благодарю Його доброту ділом і словом. При всьому цьому Він хоче й може всіх спасти, а з усіма й мене, як захоче. Звідки я – людина – знаю, чи так Він хоче, щоб було зі мною, чи інакше? Я не согрішив через страх, і прийшов сюди, і черезмногі мої гріхи і многі немочі сиджу бездільно в келії, як в’язень, чекаючи ви року Владики”.І коли побачить подвижник себе бездіяльним і погиблим, хай не боїться, бо настане в нього зворушення душі і [потечуть] болісні сльози,аби тільки не виходив із келії. І коли матиме велику ревність до всякого ду ховного ділання і сліз, нехай не радіє з цього, а чекає обкрадання і готується до боротьби. Словом, нехай зневажає всяку річ, добру чи супротивну, щобзалишився безклопітний у всьому і безмовний, по силі подвизаючись і спов няючи те, що прийняв, якщо має якогось порадника. Якщо ж ні, то нехай за порадника має Христа, щоб у всякому починанні й помислі запитував Його у смиренні чистою молитвою із серця, навіть не наважуючись думати, що він – досвідчений монах, поки не побачить Христа в будучому віці, як кажуть Ліствичник і авва Агафон. І якщо в нього є намір угодити Богові, то сам Бог вчить Його своєї волі або духовно сповіщає про неї через людину чи через Писання. І коли він відтинає ради Бога свої хотіння, сам Бог із невимовноюрадістю сотворить, що той досягне досконалости, а як – то й не знатиме. І побачивши це, вельми здивується, як звідусіль почне витікати радість і розумін ня, і від всякої речі матиме користь, і царюватиме в ньому Бог, як у такому, щоне має своєї волі, бо покоряється святій Божій волі. І стає як цар: коли що тіль ки задумає, без труду одержує це від Бога, який клопочеться ним. І це та віра, про яку каже Господь: “Коли матимете віру…” (Мт. 17, 20 і далі), – і на цій вірі будуються інші чесноти, за словами апостола (Юда 1, 20). Тому ворог чинить усякі підступи, щоб людина відійшла від безмовности і впала в пристрасність і хоча б у чомусь стала невірною, уповаючи на свою кріпость і мудрість – чи цілковито, чи частково. І тут ворог завжди матиме нагоду перемогти її і взяти в полон, окаянну. Хто пізнав це, той залишає всяку солодкість світу і спокій, як нічого не варті, і дбає про безклопітність: або в послусі, маючи, замість Христа, наставника і покладаючи на нього все розуміння словом і ділом, щоб зовсім нічого не мати, або в безмовності у твердій вірі віддаляється від усього і, замість усіх, має Христа, і той стає для нього всім, як кажуть Золотоустийі Дамаскин, у нинішньому віці і в будучому, живлячи, одягаючи, радуючи, утішаючи, веселячи, заспокоюючи, навчаючи, просвічуючи, – словом, як про уч нів своїх, так і про нього дбає. Хоч він і не так трудився, як ті, але має тверду віру, а маючи її, не клопочеться собою, як інші люди. Але, боячись духів, як апостоли колись боялися юдеїв, сидить у келії, чекаючи свого Учителя, щобістинним віданням, себто пізнанням Його сотворінь, співвоскресив його мис лено від пристрастей і мир дарував, як апостолам, увійшовши через замкнені двері, – каже святий Максим. Про точне розпізнання семи тілесних діянь Те, що було написано спочатку про сім діянь тілесних і моральних, подобає повсякчас зберігати і не применшувати, і не перебільшувати; хіба що окрімтого часу тілесної боротьби в юності або за надміру сил, коли потрібен якнай більший подвиг; або, знову ж таки, у немочі, через яку треба трохи спокою.Однак не можна цілковито від них відмовлятися, бо це може зашкодити і без пристрасним, як каже святий Ісаак, але за потреби нехай буде спокій, як ліки від недуги. І хай душа, знайшовши для нього причину, не запрагне послабитисвоєї кріпости. Послаблення буде тоді, коли хтось усією своєю душею захо че спокою. А спокій, – кажуть святі, – шкодить молодим і здоровим. Адже говорять святі отці Василій і Максим, що для заспокоєння голоду й спраги потрібні тільки хліб і вода, а все інше для здоров’я і сили тіла чоловіколюбнодарував нам Бог. І щоб одна й та сама їжа не надокучила немічному, то корис но їсти то одне, то інше. Бо відмова від їжі і непомірність приносять недуги,а здержливість і щоденна зміна страв допомагає видужати, аби тіло зберегло ся без пересичення і недуг і мало силу набувати чесноти. Це сказано до тих, що чинять подвиг; а безпристрасні, як немовлята у Христі, часто не їдять і подекілька днів, забуваючи про тіло, як святий Сисой, що, поївши, хотів причас титися Святих Таїнств, бо був у Божественному захваті. Як каже апостол на користь багатьом: “Бо коли ми не при собі, то для Бога; а коли розсудливі, то для вас” (2 Кр. 5, 13); і як каже Василій Великий, а з ним і інші, про деяких: “Та й коли деякі споживали багато страв, то не відчували їх, а почувалися так, ніби нічого не їли. Ум-бо таких був не в тілі, аби відчувати спокій тіла чи біль”. І про це свідчили численні святі отці й святі мученики, це явив і один святий, що про нього написав святий Ніл: “Був, – каже, – один старець, щомислено молився в пустелі. Його, за допустом Божим, на його користь та ко ристь багатьох інших біси хапали за руки й за ноги і підкидали вгору, а щобне побилося його тіло, коли падатиме з великої висоти, ловили його на рогож ку. І так довго чинячи, спокушали його, чи зійде його ум із небес, і не змогли цього досягнути”. Чи ж відчує коли така людина потребу в їжі чи в питті чище якусь тілесну потребу? І ще: святий Єфрем, перемігши всі душевні й ті лесні пристрасті, благодаттю Христовою, щоб не звільнитися від ворожих нападів і не зазнати осуду, – так думав він через своє невимовне смирення, – просив, аби благодать безпристрасности віднялася від нього. Здивувавшись йому, Йоан Ліствичник написав, що є безпристрасніші за безпристрасних, як отой Єфрем Сирійський, і далі. Про розсудливість Тож у всякому ділі нам потрібна розсудливість, аби ми вчасно обдумували всякий почин. Розсудливість – це світло, котре показує тому, хто його має, час починання, стан людини, кріпость, розум, вік, силу, неміч, бажання, ревність, сокрушення, навички, незнання, силу тіла, статуру, здоров’я і хворобливість,звичай, місце, спосіб життя, виховання, віру, налаштування, намір, помеш кання, відраду, знання, природну мудрість, ревність, бадьорість, повільність і подібне. А також природу речей, уживання, кількість, види, намір Божий, що містяться в Божественних Писаннях, значення кожного слова. Як сказано в Євангелії від Йоана: коли прийшли греки побачити Господа, Він сказав їм: “Прийшла година…” (Йо. 12, 23 і далі), кажучи цим, що настав час призвати поган, надійшов-бо час страстей – це і є знаком. Отож розсудливість усе це пояснює, та й не тільки це, а й наміри тлумачення отців. “Бо шукаємо не того, що робимо, – каже святий Ніл, – а того, задля чого робимо”. “І хто робить щось, не знаючи сказаного, хоч і багато потрудиться, але нічого не зможе вчинити”, – кажуть Антоній Великий і святий Ісаак про тих, що трудяться в тілесних чеснотах, але не дбають про умове ділання, хоч це і є те, чого треба шукати. Каже святий Максим: “Дай тілу ділання по силі і зверни весь твій подвиг на ум”. Хто трудиться тілесно, того перемагає то обжерливість і сонливість, то пристрасність і велика говірливість – і потьмарюють його ум; то тривалий піст, чування і надмірна праця тривожать думку. А хто ревно трудиться умом, той умозрить, молиться, богословить і може звершити всякучесноту. Бо мудра людина вправно подвизається, щоб, наскільки можна, змен шити тілесні потреби, аби мати менше клопотів або й стати безклопітною, аби зберігати заповіді. Та й Господь каже: “Не турбуйтеся вашим життям…” (Мт. 6, 25.34 і далі). “Коли є багато клопотів, то подвижник навіть самого себе не бачить – як же може бачити передчасно уготовані ворожі підступи, адже ворог не завжди веде явну боротьбу”, – каже Золотоустий. Якби це було так, то не так легко падали б ми в його сіті, але, за словом Господнім: “Мало буде тих, що спасуться” (Лк. 13, 23). Бо ворог, коли захоче втягнути нас у щось велике, спонукає спершу не пильнувати в малому й непомітному, тому передперелюбом ідуть часті пожадливі погляди, перед убивством – мала ярість, пе ред потьмаренням думки – мала пристрасть, а перед цим – малі потреби тіла.Тому Господь, що знає все наперед, бо Він – Отча премудрість, випереджую чи диявольське лукавство, наказує людям заздалегідь відтинати приводи до гріха, щоб, думаючи, що малі гріхи легко прощаються, не впали ми у великі й тяжкі прогрішення. І говорить: “Ви чули, що було сказано давнім, – себто тим, що були під Законом, – а я кажу вам…” (Мт. 5, 21.27 і далі). Хто навчився від святого Євангелія, нехай пильнує і чинить так, як вчить Спаситель, щоб визволитися від ворожих сітей, а заповіді нехай будуть для нього як щедротиі великі добродіяння, бо з премудрістю великою можуть спасти душу; запо віді – це Божий дар. І воістину “Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить” (Як. 1, 17), – каже брат Божий. Так говорить і Дамаскин: “Ти, Христе, поставив нам за непостидну Заступницю ту, що породила Тебе, її заступництвом подавай нам Духа, який служить для уділення благості, що Тобою від Отця ісходить”.Хто прийняв дар уважности до Божественних Писань, як кажуть отці, зна ходить у цих Писаннях усяке приховане добро, тому каже Господь: “Ось чому кожний книжник, навчений про Небесне Царство…” (Мт. 13, 52 і далі), – себтонавчений віддалятися задля Бога і читати Божественні Писання. Бо Писан ня по-одному являють себе мирянам, хоч ті й думають, що знають Писання, а по-іншому тому, хто віддалився, аби безнастанно молитися, себто щоб матиБожу думку замість дихання в усьому, хоч він у світі й неук, і не навчений люд ського вчення, як каже Василій Великий. “Бог найчастіше являється простоті і смиренню, – каже Ліствичник, – а не трудам і порожній премудрості”. Бог відвертається від неї, бо в ній нема смирення. Каже апостол, що кращий “неук словом, але не знанням” (2 Кр. 11, 6). Бо духовне знання – це дар, а мистецтво слова – це людська наука, як і всі інші науки цього світу, і не допомагають нікому в спасінні душі. І це відомо від греків. Читання є для нагадування тим, котрі знають з досвіду, а недосвідченим – для навчання. “Коли, – каже Василій Великий, – Господь знайде серце, чисте від усіх світських речей і наук, тоді, як у чистій книжці, записує в ньому свої догми”. Кажу це, щоб ніхто не читав того, що не служить на догоду Богові, а коли навіть щось мимоволі прочитає,то нехай спішить загладити це у своїй пам’яті духовним читанням Божественних Писань і тих книг, що служать для спасіння його душі, за станом, якого до сягнув. Коли він діяльний – нехай читає Житія і Слова отців, коли ж благодать возвела його в Божественне знання – нехай читає всі Божественні Писання, що можуть, за словами апостола, зруйнувати “всяку гордість, що постає проти спізнання Бога” (2 Кр. 10, 5), і відвести всякий непослух і переступ діянням і істинним знанням Божественних заповідей і догм Христових, а, окрім них, нехай нічого не читає. Чи ж треба нам прийняти духа нечистого замість Духа Святого? Адже хто в якому слові вправляється, таку хоче мати властивість слова, хоч ця річ і не здається йому недоброю, як бачать досвідчені. Про читання в БозіНехай читання в Бозі буде для того, щоб ум не блукав, а це – початок спасін ня. Хто ненавидить утверджуюче слово (Прип. 11,15), – каже Соломон, – той ворог; а витання думки – це початок прогрішень, – каже святий Ісаак. Хто хоче цілковито цього уникнути, нехай багато вправляється в келії. Коли йогообтяжує нудьга, нехай трохи працює – чи безпристрасний він, чи має спогля дання, – на користь багатьох і на допомогу немічним, як чинили великі отці, низходячи й уподобляючись пристрасним задля смиренномудрости, яко ті, щоможуть скрізь мати Бога в собі, вправляючись у віданні про Бога і в рукомес лах, і на торжищі, – як каже Василій Великий про досконалих, – навіть серед многоти люду завжди ніби самі в собі і в Бозі. А хто ще цього не має, а хоче відігнати нудьгу, нехай відкине від себе всяку бесіду з людьми і зайвий сон і дасть нудьзі виснажувати своє тіло й душу, аж поки вона відійде, бачачи йоготерпіння в безперестанному роздумуванні про Бога, у читанні і в чистій мо литві. Усякий-бо ворог, коли бачить, що може щось вчинити, веде свою рать,коли ж ні – відходить або назовсім, або на якийсь час. Тому той, хто хоче перемогти ворога, нехай буде витривалим. “Хто витриває до кінця, той спасеть ся” (Мт. 10, 22). “Така вже Божа справедливість, – каже апостол, – відплатити утисками тим, які утискають вас, а вам, що утисків зазнаєте, відпочинок” (2 Сл. 1, 6-7). Не буде поганим ніяке діло, що звершується в Бозі зі смиренням,але є різниця між ділами й починаннями. Усе, що діється без потреби, стає пе репоною для того, хто хоче спастися, себто все, що не служить спасінню душі або є для тілесного життя. Адже не страви лихі, а обжерливість, не маєтки –а пристрасть до них, не слова – а пустослів’я, не приємності світу – а нездерж ливість, не любов до своїх – а недбальство через неї до благовгодження Богові, не одяг, що тільки прикриває тіло і захищає від морозу й спеки, – а зайвийі дуже дорогий, не доми, що захищають від напасників, звірів і людей, – а дво поверхові й триповерхові, великі й густо заселені, і не те шкодить, щоб матиякусь річ, а те, щоб мати її не для тієї потреби; і нема зла в тому, щоб безсрібле ник мав у себе книжки, – зло буде тоді, коли він не матиме книжок, корисних для душі; і нема зла в тому, щоб мати жінку, – зло в тому, щоб чинити перелюб; і не у вині зло – а в пияцтві, ні в природній ярості, даній, щоб воювати проти гріха, – а коли вживаємо її проти подібних нам людей; не в начальстві – а в любові до начальствування; не у славі – а в славолюбстві і в гіршому за нього марнославстві; не в набуванні чесноти – а в думці, що маєш її; не в знанні – а вдумці, що воно є, і, що гірше, не помічати, що нема знання; не світ злий, а при страсті; не природа – а протиприродні речі; не одностайність – а застосування її до чинення зла і не на спасення душі; ні члени тіла – а зловживання ними, щоб ми не чинили похоті, чого не подобає; щоб очима дивилися на сотворіння і в них прославляли Творця і щоб ходили добре на користь душі й тіла; а вухане для того, аби слухати обмови й пусті слова, а щоб слухати слово Боже і всякий голос, що чуємо від людей, птахів і інших сотворінь і заради них прославляти Творця; і ніс даний нам не для розслаблення душі і послаблення її міц ности пахощами, як каже Богослов, а щоб ми дихали і приймали повітря, котре нам дарував Бог, і за це славили Бога; без цього ж ніхто не може жити – ні людина, ні тварина. І дивуюся премудрості Благодателя, що всі можуть мати, що їм потрібне, себто повітря, вогонь, воду і землю.Та й не тільки це Бог сотворив, а й те, що може спасти душу, – а воно лег ше, за все інше; і зовсім не легке те, що може душу погубити. Бо убожество звичайно спасає душу, а багатство буває перешкодою для багатьох. І бідністьзнаходить кожен, а багатство не в нашій волі. Також і безчестя, смирення, терпіння, послух, покора, здержливість, піст, чування, відсікання своєї волі, ті лесні немочі, подяка за це все, спокуси, суєта, позбавлення найпотрібнішого, уникання насолод, нагота, довготерпіння – словом, усі починання, що заради Бога бувають, легко звершити, і вони дозволені, і ніхто за них не гнівається, а навпаки, дозволяє, щоб їх мали ті, що бажають, чи находять вони вільно чи невільно.А те, що веде до погибелі, нелегко здобути, себто багатство, славу, гордість, обман, зневагу влади, владолюбство, нездержливість, переїдання,багатослів’я, сваволю, здоров’я і силу тіла, зручне життя, надбання, нагрома дження всього, чого побажаємо, задоволення приємностями, нагромадження одягу і покривал численних і дорогих і подібного, що за нього буває великийподвиг, та мале надбання і тимчасова користь і велика скорбота, але коротка на солода. Бо все це стає скорботою не тільки для тих, що мають його, а й для тих, що бажають мати, хоч і нема зла у вживанні цього всього, як ми вже сказали. Бо ж маємо руки й ноги не для того, аби красти і грабувати чи піднімати рукуодне на одного, а для того, аби всяке діло робити задля Бога, аби подати мило стиню убогим, вдосконалити немічних душею, помогти тим, що потребують, а тим, хто сильніший душею і тілом, аби здобути нестяжання і наслідуватиХриста і святих Його учнів і щоб прославляти Бога й дивуватися Його сокро венній премудрості, що виявляється в частинах нашого тіла. Як [наприклад] у цих руках і невеликих пальцях, що готові на всяку майстерність і ділання, написання і всякий почин за Божим промислом, від якого походить знання незлі ченних ремесел і писання, премудрости і цілющих ліків, мов і різного письма.Словом, усе, що було раніше, що є і що буде, було дароване нам через найбіль шу доброту і завжди дарується для тілесного життя і спасіння душі, коли все це будемо вживати за Божим наміром. Коли ж ні, то відпадаємо і гинемо, і все наявне стає скорботою для нас у нинішньому віці, і не тільки в нинішньому, але й у майбутньому стає нам вічною мукою, як було вже сказано. Про істинну розсудливістьХто благодаттю Божою прийняв дар розсудливости, той має його берегти всі ма силами, зовсім нічого не чинячи нерозсудливо, щоб, знаючи, не согрішитинедбальством і не стати самому собі причиною більшого осуду. Хто ще не при йняв цього дару, зовсім не може мати своєї думки, говорити щось чи робити,не запитавши і не маючи твердої віри і чистої молитви, без яких не може роз мірковувати про істину. Це народжується від смиренномудрости, а хто має її, в того народжується прозріння, щоб, як кажуть Мойсей і Ліствичник, могти передбачати потайні ворожі підступи і заздалегідь відтинати причини їх, за словами Давида: “І поглянуло око моє на ворогів моїх” (Пс. 91, 12). А ознакирозсудливости такі: істинне розпізнання доброго й супротивного, бачення Бо жої волі в усіх справах, прозріння, пізнання своїх гріхопадінь, поки вони щене стали ділом, і тих, що бувають після демонського обкрадання, а після цьо го пізнання таїн, укритих у Божественному Писанні і в чуттєвих сотворіннях.Мати цього всього – смирення – має свої ознаки, що про них уже було сказа но. Можна його розпізнати із того, що коли хтось смиренномудрий, мусить мати всяку чесноту, і навіть більше, має вважати себе за гіршого від усякого сотворіння і воістину в це вірити. Коли ж він таким не буває, то це й означає, що він гірший від усякого сотворіння, хоч би й здавалося, що він живе, як ангел. Бо й справжній ангел, хоч має стільки чеснот і премудростей, не зможе угодити Богові без смирення. Що ж скаже той, хто вважає себе за ангела, але не має смирення – причини всього сущого і того, що добре? Від нього [від смирення] народжується розсудливість, що просвічує кінці світу, а без неї все темне. Розсудливість є світлом, і називають її світлом, і тому потребуємо цього світла більше, ніж будь-якого слова чи починання, щоб дивувалися ми, бачачи все інше. Дивуємося Богові, що першого і Господнього дня спершу сотворив світло, щоб не було невидимим сотворене опісля, так, ніби його немає, – каже Дамаскин. Отож світло, як ми вже сказали, – це розсудливість, а прозріння, що народжується від неї, – найпотрібніше з усіх дарів. Що ж є потрібніше, ніж бачити бісівські підступи й берегти свою душу у співдії благодаті? А чистота совісти – найпотрібніше з усіх ділань, як каже святий Ісаак, і “святість [тіла], без якої ніхто Господа не побачить” (Євр. 12, 14), – як каже апостол. Про те, що не подобає впадати у відчай, навіть коли хтось багато согрішитьНе треба нам впадати у відчай, коли ми не такі, якими мали б бути. Недобре це, коли согрішив ти, чоловіче. Чого ж ти гнівиш Бога і через свій неро зум вважаєш Його немічним? Чи ж не може спасти душі твоєї той, хто задля тебе сотворив світ, що бачиш перед собою? Коли ж кажеш, що це буде тобіна осудження, як і Його поблажливість, то покайся і Він прийме твоє покаяння, як прийняв покаяння митаря і блудниці. Коли ж не можеш покаяти ся, а за звичкою согрішаєш, хоч і не хочеш, май смирення, як митар (Лк. 18, 12), і цього буде досить для твого спасіння. Бо хто нерозкаянно согрішає і невпадає у відчай, той по нужді має себе за гіршого від усіх сотворінь і не на смілюється когось осудити чи комусь докорити, а тільки дивується Божому чоловіколюбству, дякує Доброчинцеві і ще може придбати багато благ. Хоч і послухався диявола в прогрішеннях, але заради страху Божого не скориться ворогові, що спонукає його до відчаю. І тому стає часткою Божою, бо має благорозум’я, благодарення, терпіння, страх Божий, щоб не судити і не стати осудженим, що вельми потрібно. Каже Золотоустий про геєну, що вона явно благодіє нам, навіть більше від Царства Небесного, бо нею численні входятьу Царство Небесне, а мало хто – Царством, більше ж – Божим чоловіколюбством. Вона спонукає страхом, а Царство – приймає, й обома спасаємося благодаттю Христовою. Якщо терплять це ті, кого поборюють численні душев ні й тілесні пристрасті, і не полишають через недбальство свого самовладдя і не впадають у відчай, то приймають вінці; а той, хто зі спокоєм і легкістюздобув безпристрасність, зразу відпадає, коли не ісповідує благодаті повсяк час, нікого не осуджуючи; коли ж наважиться осуджувати, то тим являє, що своєю силою надбав собі це багатство, – каже святий Максим. І як велику біду має той, хто ще пристрасний і не причасний до просвічення знанням, коли має начальство над кимось, – каже святий Дамаскин, – так і той, хто прийняв безпристрасність від Бога і духовне знання, коли не подасть користи іншим душам. Ніщо інше не йде так на користь немічному, як віддалятися на безмовність, а пристрасному й невігласові – як послух у безмовності. Нема нічого кращого, ніж побачити свою неміч і незнання, і нема нічого гіршого,як не бачити цього. Нема більш ненависнішої пристрасти за гордість і до стойнішої глузування, ніж сріблолюбство – воно є коренем усякого зла. Болюди, що з великим трудом роблять із земного металу срібняки, знову безді яльними кладуть їх у землю. Тому каже Господь: “Не збирайте собі скарбів на землі…” і далі. І ще: “Бо де твій скарб, там буде і твоє серце” (Мт. 6, 19.21). Бо коли людський ум у чомусь укорениться, то звичка тягне його бажання чи до земних речей, чи до пристрастей, чи до небесних і вічних благ; а звичка, коли вкорениться, стає такою ж міцною, як природа, – каже Василій Великий. Коли нездужає хтось, тоді подобає прислухатися до свідчення совісти, щобзвільнив свою душу від усякого осуду, щоб не настав кінець життя і не дове лося йому даремно розкаюватися і вічно плакати. Хто не може перетерпіти за Христа чуттєвої смерти, як Христос перетерпів, то має своєю волею терпітимислено і стане мучеником совістю, коли не покорятиметься демонам чи бажанням, що поборюють його, а перемагатиме їх, як святі мученики й препо добні отці – а одні з них були мучениками чуттєвими, інші ж – мисленими. Хто трохи змусив себе, той переміг ворога, а хто трохи занедбав себе і став потьмареним, той загинув. Коротке повчання про набування чеснот і віддалення від пристрастей “Ніщо так не потьмарює думки, – каже Василій Великий, – як лукавство, і ніщо так не просвічує ум, як читання в безмовності”. Ніщо не приводить такшвидко душу до болю, як думка про смерть, а до невидимого успіху – доко ряння собі і відтинання своїх бажань; ніщо не веде до невидимої погибелі так, як уява і догоджання собі, ніщо так не стає причиною Божого відверненняі людської кари, як нарікання; ніщо легше не приводить до гріха, як клопо тання і численні розмови; ніщо так не допомагає нагромаджувати чесноти, як усамітнення і зітхання; ніщо так не веде до доброго розуміння і благодарення,як роздуми над Божими дарами і нашими гріхами; ніщо – до повернення бла годіянь, як похвала їх; і ніщо не подає мимовільного спасіння так, як спокуси. Нема ближчої дороги до Христа, себто до безпристрасности й премудрости Святого Духа, як середній шлях, що в усьому ухиляється від перебільшеньі применшень. Ніяка інша чеснота не осягне Божої волі так, як смиренному дрість і залишення свого розуміння і своєї волі. Ніщо так не помагає всякому доброму ділу, як чиста молитва, і ніщо так не шкодить набуванню чесноти, як пристрасть і гордовита думка, хоч якою незначною вона буде. Наскількихто має чистоту, настільки бачить, що він согрішає, а наскільки согрішає, на стільки й потьмарюється, хоч і здається йому, що має чистоту. І ще: наскількидумає, що має знання, настільки нічого не знає, і наскільки подвижник пе реносить скорботи, настільки переможе ворога. І наскільки трудиться хтось вчинити щось добре за день, настільки має подвизатися по всяк день життясвого, – каже святий Марко, – так, ніби це робиться його силою і пильні стю. Коли ж це благодаттю Божою, і, коли приходить благодать, тоді може так чинити, то яка йому похвала? Бо він думає, що може чинити щось добре й неслушно осуджує тих, що не можуть. Хто вимагає чогось від ближнього,ще більше має вимагати від себе. Як ті, що согрішають, почуваються боржни ками, бо вони прогнівляють Бога, так і ті, що покриті Його благодаттю, через свою неміч і близькість до відчаю, ще більше мають тремтіти, бо вони – щебільші боржники. Великим лихом є незнання Писань, – каже святий Епіфа ній, – але більшим злом є переступ, коли є знання. Більше є благотворення душі словом, ніж молитвою. І коли терпить хтось ближнього свого, нехай не образиться на нього той, кого він покривдить, а коли ще й заспокоїть волю його, як той бентежиться, – каже святий Доротей, – той чинить милість душі його, носячи тягар його і молиться за нього, бажаючи йому спасіння і всякогодобра тілесного й душевного. Це чиста незлобивість, що очищує душу і воз водить її до Бога. Бо лікувати людину – краще від усіх ділань і чеснот. Неманічого більшого й досконалішого в чеснотах, ніж любов до ближнього. Озна кою її є те, щоб не тільки не затримувати в себе речі, котра потрібна іншому, а й з радістю смерть за нього прийняти, за Господньою заповіддю, і мати це за свій обов’язок і за велику гідність, бо треба любити ближнього не тільки за природою, а й через пролиту за нас пречисту кров того, хто заповідав нам, – Христа (Йо. 15, 3). “Не будь самолюбним, – каже святий Максим, – і будеш боголюбним, не будь самовгодником, і будеш братолюбним”. Братолюбністьнароджується через надію, надія – це безсумнівна віра з усієї душі, що одер жимо те, на що сподіваємося. А надія приходить через тверду віру, щоб ніякне клопотатися своїм життям чи смертю, а весь клопіт віддати Богові, як ска зано про того, хто хоче отримати ознаки безпристрасности, основою котрихє віра. Той, хто має віру, нехай поміркує, що Бог, котрий усе і нас з усім со творив із небуття через свою найбільшу доброту, так і влаштує все з усяким тілом, як сам знає. Про те, як можна здобути істинну віруХто хоче здобути її, – а вона є основою всіх благ і дверима Божих таїн, і без трудною перемогою над ворогами, і потрібнішою за всяку чесноту, і крилом молитви, і вселенням Божим у душу, – має перетерпіти всяке випробування, яким спокушають його вороги і численні й різні помисли, що про них ніхтонічого не може знати, ні про них щось сказати, ні їх винайти, окрім вина хідника злоби – диявола. Але нехай такий не боїться, бо коли з великими зусиллями переможе спокуси, що находять на нього, й утримає ум свій, щоб не послабити його помислом, що народжується в його серці, то одним махом переможе всі пристрасті – бо це не він їх переможе, а Христос, що ввійшову нього з вірою. Про таких каже Господь: “Коли матимете віру, як зерно гір чиці…” (Мт. 17, 20 і далі). Та коли помисел, знемігши, і поступиться трохи, то нехай подвижник не боїться і не впадає в розпач, і не приписує своїй душітого, що говорить злоначальник, а терпляче по силі нехай пильно береже чес ноти і сповняє заповіді в безмовності й віддаленні задля Бога від усього, про що волею помишляє. Щоб ворог, підкидаючи йому всякий підступ і мріяння вдень і вночі, побачив, що той зовсім не клопочеться ворожими маревамий хитрощами та всіма думками, якими ворог лякав його, себто подавав за істину брехливі марення, і тоді ворог засмутиться і відійде. І подвижник, здобув ши досвід у заповідях Христових, не боїться ворожої немочі й не жахаєтьсяворожої хитрости, а з радістю чинить у Бозі все, чого хоче і чого бажає, укрі плений і підсилений вірою в Бога, в якого увірував. І сам Господь каже: “Все можливо тому, хто вірує” (Мр. 9, 23). Бо не він сам провадить битву з ворогом, а Бог, що дбає про нього заради віри, як каже пророк: “Всевишнього обрав за пристановище своє” (Пс. 90, 9), – і такий нічим не клопочеться, знаючи, що “Коня готують на день бою, але від Господа перемога” (Прип. 21, 31), – як каже Соломон. І тому на все наважується, як каже святий Ісаак: “Здобудь віру в собі, щоб потоптати ворогів твоїх”. Бо такий живе не як свавільний, а як тварина, яку веде Божа воля, за словами пророка: “Немов скотиною стався перед Тобою. Але я завжди з Тобою” (Пс. 72, 22-23). Хочеш мене заспокоїти знанням Твоїм – не перечу. Чи хочеш задля мого смирення допустити на мене спокуси – і тоді я з Тобою, нічого-бо не зможу чинити від себе. Без Тебе я не вийшов би з небуття, тому без Тебе не можу жити й спастися; що хочеш, те й чини з Твоїм сотворінням. Вірую, що благий Ти, і влаштуєш мені благо, хоч, на користь мені, я й не знатиму цього, і не прошу про розуміння цього, щоб мати мені спокій, якщо це мені не на користь, і не смію просити про полегшення боротьби, хоч я і немічний і всім пригнічений, бо не знаю, що для мене корисно. Ти знаєш усе, і вчини, як знаєш, аби тільки я не згрішив, хай би що там сталося; але чи хочу, чи не хочу, спаси мене, якщо це вгодно Тобі. Нема мені діла до того. Я перед Тобою як бездушний; душу мою віддаю в пречисті Твої руки в нинішньому віці і в будучому. Ти ж бо все можеш і всезнаєш, і всякого блага всім хочеш, і завжди бажаєш спасіння мого. Це виявля ється з усіх Твоїх благодіянь, котрі вчинив і чиниш завжди нам за благодаттюявно і неявно, що ми знаємо і чого не знаємо і з Твого, понад усяке розумін ня, низходження до нас, Сину і Слове Божий. Хто ж я такий, що відважуюсь звертатися до Тебе, Серцевідче, але кажу, щоб було відомо мені й ворогам, що я до Тебе прибігаю, мого пристановища і спасіння. Пізнав-бо я з благодаті Твоєї, що Ти Бог мій єси, тому не наважуюсь багато говорити, а тільки хочу поставити перед Тобою свій ум бездіяльний, глухий і німий. Не я, а благодать Твоя все чинить, не пам’ятаю я себе, коли робив щось добре, – тільки многоту зол виявляю Тобі, припадаючи до Тебе, бо сподобив єси мене каятися, і я раб Твій і син рабині Твоєї. Але Ти не покинь мене, Господи мій, Господи мій, Ісусе Христе, Боже мій, щоб я не вчинив, не сказав чи не помислив, чого Ти не хочеш. Досить-бо мені многоти стількох попередніх гріхів моїх, але, якщохочеш, помилуй мене. Согрішив я, помилуй мене, як сам знаєш. Вірую, Го споди, що Ти вислухаєш мій зворушений голос; поможи моєму невірству, Ти, що дарував мені буття, і щоб бути мені християнином. “Велике це діло для мене, – каже Йоан Карпатійський, – що названий я іноком і християнином”. Як сказав Ти, Господи, до когось із Твоїх рабів, що велике це діло, що Ти названий моїм іменем. Для мене це більше за всі царства землі й неба, тількищоб не перестав я називатися найсолодшим іменем Твоїм. Владико многоми лостивий, благодарю Тебе… і далі, як написано.Як інакші читання підходять діяльним, і інакші слова, і сльози, і молит ва, так і ця віра інакша від тієї першої, що породжує безмовність. Вона є вірою слуху, а ця – вірою відання, як каже святий Ісаак, а відання – певнішевід слуху. Від природного-бо знання породжується перша й спільна право славна віра, що від неї походить віддалення задля Бога, себто піст, чування, читання, псалмоспів, молитва, розпитування досвідчених. А від цього всього народжуються душевні чесноти, себто береження заповідей і зберігання та влаштування звичаїв, а від них – велика віра, надія і цілковита любов, що захоплює ум до Бога, як сказано, у молитві, коли хтось мислено з’єднуєтьсяз Богом, – як каже святий Ніл. Слова молитви написано один раз, щоб завжди молився тою самою молитвою той, хто хоче свій ум поставити непоруш ним перед святою живоначальною Тройцею так, ніби бачить її, хоч насправдіне може нічого бачити, але ум нехай буде безвидний, без уявлень, без обра зів, нестурбований, безпристрасний, непорушний, нечуттєвий, щоб ні про що не помишляв і нічого не розглядав з того, що є в сотворіннях, а в глибокому мирі й цілковитій тиші бесідував з Богом і пам’ятав тільки про Нього, покидосягне захоплення ума, після чого сподобиться промовляти, як подобає, Го сподню молитву, себто “Отче наш”, як промовляв святий Филимон зі святими апостолами, мучениками і преподобними. Що буває поза цим – це омана, котра походить від уяви. Божество ж безмежне й неописанне, і ум, що став у собі, таким і має бути, щоб сподобитися за благодаттю зішестя СвятогоДуха. “Бо ходимо вірою, а не видінням”, – каже апостол. Саме тому нам дов го треба перебувати в подвизі, щоб ум за довгий час звик пильно тягнутися до божественного. Бо хоч ум і не знайде нічого більшого від чуттєвих речей, то все-таки вже не тягнеться до них і залишає те, до чого звик за довгий час. Людинолюбним і безпристрасним не дуже шкодять житейські речі, бо вони їх добре влаштовують, так само й тим, що мають великі дари, бо вони в Богові бачать досконалість. Про те, що пристрасним безмовність найбільш кориснаБезмовність і віддаленість від речей і людей корисні всім, а найбільше пристрасним і немічним. Бо не може ум стати безпристрасним тільки від зо внішнього ділання, якщо не прийме численних духовних відань. І дбання про когось, і начальствування над кимось не бувають без шкоди для того, хто спершу не набував безпристрасности через віддалення. Житейський клопіт і суєта шкодять і досконалим, і безпристрасним. “Нема ніякої користи відлюдського ділання, – каже Золотоустий, – без небесної прихильности”. А небесна прихильність не приходить на того, хто не хоче її. Та нам потрібне і перше, і друге, і Боже, і людське, і ділання, і знання, і страх, і надія, і плач, й уті ха, і боязнь, і смирення, і розсудливість, і любов, бо сказано, що все в життіподвійне: день і ніч, світло й темрява, здоров’я і хвороба, чеснота й гріх, добробут і лихоліття, життя і смерть, щоб через перші з них, ми, немічні, полю били Бога, а через другі тікали від гріха, боячись спокус. І, будучи сильними в усьому, полюбили Бога як Отця, бачачи, що Він влаштовує всі блага вельми добре й корисно, й утримувалися від насолод, а бажали труднощів, знаючи, що завдяки їм наші тіла будуть живими на славу Творця і допомагатимуть душам спасатися невимовною Божою милістю. Є люди трьох устроїв: раби, наймити і сини. Раби не люблять добра, але, боячись мук, тікають від зла. “Це благо, – каже святий Доротей, – але не благовгодно”. Наймити люблять доброі ненавидять лукаве, бо мають надію на нагороду. А сини, будучи досконали ми, віддаляються від лукавого не тому, що бояться мук, а тому, що кріпко його ненавидять, а добро чинять не тому, що мають надію на нагороду, а мають цеза свій обов’язок. І безпристрасність люблять як наслідування Бога і причи ну того, що Він вселяється в них, через що віддаляються від усякого гріха, хоч і нема заборони. Бо коли подвижник не стане безпристрасним, преблагий Бог не зішле на нього Всесвятого Духа, щоб звичка не потягнула його ще до пристрастей і не був він винен за зішестя на нього Святого Духа і не прийнявбільшого осуду. Але коли, звикнувши до чесноти, не матиме ніякого товари ства з ворогами і не потягне його пристрасний звичай, тоді прийме благодатьі не буде осуджений, коли прийме дар. “Тому, – каже Ліствичник, – не відкри ває нам Бог своєї волі, бо, не зрозумівши її, не послухаємо Його і приймемо більший засуд, хоч ми, як немовлята, не знаємо Його безмірного милосердя до нас, невдячних. Хто хоче зрозуміти Божу волю, – каже він, – має вмерти в усьому для всього світу і для своєї волі в усьому”. Отож, коли є сумніви щодо якоїсь речі, не треба робити її або думати про неї як про добру, хіба щоне можна прожити чи спастися без неї. Треба подвижникові питати досвідче них, а тоді через тверду віру й молитву настає певність щодо цієї речі ще до цілковитої безпристрасности, котра чинить ум незборимим і неподоланним у всякому доброму ділі; хоч і велика боротьба, але людина не зазнає шкоди. “…моя сила виявляється в безсиллі” (2 Кр. 12, 9), – каже Господь апостолові, а той відповідає: – “…коли я немічний, тоді я міцний” (2 Кр. 12, 10). Не добре бути безпристрасному, бо демони часто відходять з багатьох причин або задля підступу чи уяви, щоб викликати в нас високу думку просебе, чи гординю, чи ще якесь інше зло, аби воно заповнило місце інших при страстей. Тому одні отці з великих старців берегли заповіді, інші після нихзаписали це, а ми склали написане на підвіконні – і якщо й захочемо прочита ти, то не вправляємося в тому, щоб розуміти сказане й те чинити. Читаємо ж зовсім не те, що треба, або думаємо, що чинимо щось велике, і возносимося,не бачачи, що більшого зазнаємо осудження, коли не чинимо, – каже Золотоустий. “Той, що, знавши волю свого пана…” (Лк. 12, 47 і далі). Тому добри ми є читання і знання, коли вони приводять до більшого смирення. Так само й порада, коли слухаємо її, не випробовуючи життя учителя, як каже Богослов: “Не шукай достовірности того, хто вчить тебе або проповідує тобі”. І Господь каже: “Робіть і зберігайте все, що вони скажуть…” (Мт. 23, 3 і далі). Коли хтось питає свого вчителя, не має з цього ніякої шкоди, але не має й користи, коли не робить сам. “Кожний з нас сам за себе дасть відповідь” (Рм. 12, 14): учитель – за свої слова, а учень – за діла свого послуху. А те, що поза цим, –протиприродне і заслуговує на осуд. “Бо добрий і праведний Бог, – каже свя тий Євстратій, – і з доброти своєї дарує нам добро, коли за благорозумністюприймаємо його із вдячністю, як від праведного надбання”. А коли стаємо не вдячними, Боже правосуддя позбавляє нас добра, тому доброта Божа і правда Його подають нам усяке благо за природою, а за зловживання – вічну муку. Про те, що істинне покаяння є великим добром Однак коли хтось захоче, то знову покладає початок покаянню. Якщо впав ти,то встань; і знову впав – знову встань, і не впадай у розпач щодо свого спасін ня, хай би там що було, ні з власної волі не віддавай себе ворогові, і досить тобі для спасіння цього терпіння із докорянням собі. “Ми теж були колись безглузді, непокірні, збаламучені, служили пристрастям…” (Тит. 3, 3 і далі). Ти ж зовсім не впадай у відчай, якщо не бачиш Божої допомоги, може Він, коли захоче, подати допомогу, ти тільки уповай на Нього, і Він щось зробить; або якимись спокусами чи якимось іншим способом, який Він знає, влаштує твоє виправлення, або прийме твоє терпіння і смирення замість ділання, абоіншим способом, якого ти не знаєш, чоловіколюбно вчинить за твоїм упован ням, аби спасти несміливу твою душу. Тільки щоб ти не полишав Лікаря, бо люто зазнаєш подвійної смерти через незнання сокровенного Божого наміру. Як сказали ми про знання, так скажемо тепер про ділання. Усяке душевне й тілесне ділання міститься посеред шести сітей. Сіті праворуч і ліворуч – це надмірність і применшення трудів. Сіті вгорі і внизу – це високомірність і відчай. Сіті всередині й зовні – це страх і зухвалість, про яку Богослов каже,що вона далека від відважности, хоч і схожа за назвою. А посеред цих шести сітей міститься помірне ділання зі смиренням і терпінням. Розумові люд ському залишається тільки дивуватися, як він перетворює за своїм бажанням усе, що є в ньому, хоч воно й незмінне і в інших таким і залишається. І тому не всі маємо один намір щодо сущого, а кожен, як хоче, використовує речі: чи добре, чи зле, чуттєві – ділом, а мислені – словом чи помислом. Усі люди, заБогословом, належать до чотирьох видінь і устроїв: одним добре тут і в буду чому – так було з усіма святими й безпристрасними; іншим було добре тільки тут, бо вони, не маючи вдячности до Доброчинця, виявилися недостойними душевних і тілесних доброчинств, – такі, як той багач, та інші; ще інші тут довго мучаться, ніби одержимі довгою недугою, – такі, як розслаблений, – їхня думка спокушає їх, але вони благодатні; деякі ж мучаться і тут, і там, боїх спокушають їхні хотіння, – як Юда й подібні. А ще люди мають чотири на міри щодо чуттєвих речей. Одні ненавидять Божі діла, як демони, і через злу волю зло чинять; інші ніби й люблять добро, але пристрасно, як безсловесні тварини, зовсім не дбаючи про природне відання і вдячність; ще інші – якприродні люди з духовним знанням і благодаренням, що все вживають здер жливо; а ще інші – надприродні, як ангели, на все дивляться на славу Творця, нічого не вживаючи, хіба що потрібне для життя, за апостолом (1 Тм. 6, 8). Про загальні й окремі Божі дари Тому-то маємо ми, усі люди, повсякчас дякувати Богові за загальні й окремі добродіяння душевні й тілесні. Є чотири загальні стихії і все те, що походитьвід них, і все те, про що сказано в Божественних Писаннях про дивні й чудесні діла Божі. А окремі Божі дари – це ті, що Бог дав кожній людині: чи багат ство, щоб роздавати милостиню, чи убожество, аби благодатно його терпіти, чи владу правосуддя, аби нею утверджувати чесноту, чи підкорення й рабство заради певного спасіння душі, чи здоров’я, аби помагати потребуючим, чизнання і кріпость, аби громадити чесноту, чи безсилля й незнання, аби без мовно зі смиренням віддалятися від речей, чи мимовільну втрату речей задля добровільного спасіння і допомоги тим, хто не може прийти до цілковитогоненабування чи хоча б милостині; чи спокій і благоденство, аби волею подви затися й трудитися в чеснотах, щоб стати безпристрасним і спасти інші душі; чи спокуси й лихоліття, аби мимоволі спаслися ті, що не можуть відітнути своїх бажань, або задля досконалих, що можуть перетерпіти їх з радістю. Усе сказане, навіть якщо воно суперечить одне одному, при потребі вельми добре. Якщо нема потреби, то воно шкідливе для душі й тіла. А найкраще з усього сказаного – перенесення скорбот. І той, хто сподобився цього великого дару, нехай дякує Богові, бо зазнав найбільших благодатей. Це-бо наслідування Христа, Його апостолів, мучеників і преподобних. Бо велику силу і знання приймає від Бога той, хто по своїй волі віддаляється від насолод і, відтинаючисвої бажання, прагне ще більших скорбот: відкидаючи своє розуміння, що су перечить Божій волі, нехай завжди задумує і чинить те, що вгодне Богові. Хто сподобився користуватися речами тільки тоді, коли має потребу в них, нехайбагато благодарить Бога з великим смиренням, бо за благодаттю Божою звіль нився від того, що суперечить природі і від переступу заповідей. А ми – щепристрасні і недобре вживаємо речі, що суперечить природі, – маємо трепе тати й багато дякувати Доброчинцеві з усякою благорозумністю, дивуючись Його невимовному довготерпінню: хоч ми й переступаємо Його заповіді і зле вживаємо речі, і відвертаємося від Його дарів, а Він терпить безумство наше і не перестає чинити нам добро, і до останнього нашого подиху чекає, аби минавернулися й покаялися. Отак всі ми, люди, маємо благодарити Його, як ска зано: “Подяку складайте за все, – а від цього походять й інші слова апостола, що каже: – безперестанку моліться!” (1 Сл. 5, 17-18), себто щоб пам’ятати про Бога у всякий час, на всякому місці і при всякій речі. Коли хтось щось робить, нехай при тому пам’ятає Творця, себто коли бачиш світло, не забувай про того, хто його тобі дарував; коли бачиш небо, землю, море і все сотворене, дивуйся і прославляй Сотворителя; коли в одяг зодягаєшся, пізнавай, що це дар, й оспівуй того, хто провадить тебе в житті. Словом, усе, що робиш, нехай буде для тебе нагодою прославити Бога, тому й молися безперестанку. І цим нехай завжди радіє душа, як каже апостол (1 Сл. 5, 6), бо пам’ять про Бога веселить її, – каже святий Доротей, – прикликаючи за свідка Давида: “Згадав я Бога, – каже той, – і звеселився” (Пс. 76, 4). Про те, що Бог сотворив усе для нашої користи Оскільки все, що існує, Бог сотворив для нашої користи, а ангели бережуть нас і навчають, демони ж спокушають, то смирімось і звернімося до Бога, а цим спасемося й визволимося від гордині і недбальства, остерігаючись спокус. І ще: насолоди світу, здоров’я, благоденство, кріпость, спокій, радість, світло,знання, багатство, успіх у всьому, мирний устрій, насолода, честь, влада, до статок і всі нібито блага цього життя спонукають нас до вдячности і доброго розуміння Доброчинця і до того, щоб любити Його і за своїми силами чинитидобро, маючи це за природний обов’язок і бажаючи за дари відплатити до брими ділами; хоч це й неможливо, але це великий обов’язок. А нібито біди, себто недуги, лихоліття, труди, немочі, мимовільні печалі, темрява, незнання, убозтво, невдачі в усьому, страх, втрати, безчестя, пригнічення, вичерпанняі всі вже згадані тягарі приводять нас до терпіння, смирення і доброго упован ня і стають для нас великою утіхою не тільки в будучому, а й у нинішньому віці. Отак Бог усе влаштував добре для нас невимовною добротою. І хто хоче це зрозуміти, як належить, нехай потрудиться згромаджувати чесноти, нехай усе згадане приймає із вдячністю – і те, що добре, і супротивне – і в усьому нехай не тривожиться. І не тільки в цьому, а й коли демони підкинуть йому помисел гордости, щоб він вивищився, тоді нехай згадає все, що було про них сказано найогидніше, і потопче цей помисел і перейде до смирення. І коли демони подадуть йому якийсь бридкий помисел, то нехай, згадавши гордий помисел, потопче цей новий, і через цей спогад помисли нехай топчуть один одного за співдією благодаті, щоб через бридкі помисли не впасти у відчай,а через горді – у високодумство. Але коли вороги вознесуть ум його, нехай по движник вдається до смирення, і коли смириться ум його, нехай возноситься упованням до Бога, щоб, насмілившись, не впав, і, злякавшись, не перебував у розпачі до кінця життя. І це велике ділання інока, – кажуть старці: коли ворог підсовує одне, інок береться за інше, а коли ворог підсовує інше, інок звертає свій погляд до першого, знаючи, що в цьому житті не буває нічого незмінного. “Але хто витриває до кінця, той спасеться” (Мт. 10, 22), – а хто хоче, щоб усе діялося так, як він думає, той сам не знає, чого хоче. Він – як сліпий, котрим колише вітер: що тільки прийде йому, до того він і схиляється,і, як раб, боїться прикростей, і, як невільник, піддається уяві, гадаючи з неро зумної радости, що знає він те, чого ніколи не бачив і не знає, що воно і звідкиприходить. А коли ж каже, що бачить, тоді ще більше засліплюється. Так бу ває, коли він не докоряє собі, а з цього виходить догоджання собі й непомітнапогибель, як каже святий Максим у главах про інока, котрий загинув, поба чивши горний Єрусалим, коли молився з братією і ум його був у захопленні, бо уявив собі, що досягнув чогось, а не думав про більший обов’язок. Так ото пристрасні через пітьму пристрастей не бачать того, що явне для багатьох, а безпристрасні через чистоту ума бачать те, чого не бачать інші. Про те, що слово Боже – це не багатослів’я“Слово Боже, – каже святий Максим, – це не багатослів’я”. Усі ми, люди, ба гато говоримо, але не сповнили й одного Божого слова, а Бог сказав: “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею…” (Мт. 22, 37 і далі). Скільки отці вже говорили і скільки написали, і ще говорять і пишуть, і не сповнили ми жодного з цих слів. “Усією душею, – каже святий Василій, – означає не любити зовсім нічого, окрім Бога, а коли хтось любить свою душу, то Бога любить уже не всією душею, а половиною її”. Коли ж любимо і себесамих, і ще багато кого, то як можемо любити Бога чи наважуватися так го ворити? Так воно і з любов’ю до ближнього: коли не знехтуємо теперішнього життя, а може, і будучого, задля любови до ближнього, як Мойсей і апостол Павло, то як можемо сказати, що любимо ближнього? Бо Мойсей каже Богові про народ: “Ой, коли б Ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з Твоєїкниги, що Ти написав” (Вих. 32, 32). А апостол: “Бажав би сам бути відлуче ним від Христа за братів моїх, – особливо за тих, що хотіли Його вбити, бо вони – ізраїльтяни” (Рм. 9, 3-4). Отакі душі у святих – вони люблять ворогівбільше, ніж себе. Тому в нинішньому віці і в будучому в усьому надають пе ревагу ближньому, хоч це й ворог їхній із власної злої волі. Вони не шукають нагороди від тих, кого люблять, а, даючи іншим усе своє, радіють так, нібиприймають, аби вгодити Доброчинцеві і по силі наслідувати Його чоловіко любство – а Він добрий до невдячних і грішних. А коли хто сподобиться мати такі дарування, то за боржника має вважати себе перед Богом, що підняв йоговід землі і сподобив, аби порох хоч трохи наслідував Творця і Бога. А перено сити кривди з радістю й незлобиво, добро чинити ворогам і покладати душу свою за ближнього – це дари Божі, даровані тим, що хочуть прийняти їх із ревністю, аби “порати [їх] й доглядати” (Бут. 2, 15), як сказано було Адамові, щоб дари були подякою Доброчинцеві. Бо нема ніякого добра, яке походило бвід нас, а всяке добро дароване нам від Бога за благодаттю, як із небуття по ходить те, що існує. “Що маєш, чого б ти не одержав? – каже апостол, себто даром одержав від Бога. – Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?” (1 Кр. 4, 7), – а так, ніби сам зробив, що неможливо, бо Господь сказав: “Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо. 15, 5). Про те, що без смиренномудрости неможливо спастисяНе знаю, чи від великого потьмарення пристрастями людина доходить до та кого безумства, що часом має себе за рівну з ангелами, а навіть і за більшу, бо думає, що спасеться без смиренномудрости. Денниця, втративши її, навітьбез будь-якого іншого гріха став тьмою. Чого ж зазнає той, хто не має смирен ня, смертна людина і порох, щоб не сказати “грішник”? Хіба що сліпа вона і не вірить, що грішна? “Звичайно ж, – каже Золотоустий, – досконала людинабуде в майбутньому віці рівноангельською, як сказав Господь, себто у воскре сенні мертвих, а не в нинішньому віці”. Але й тоді люди будуть не ангелами,а рівноангельськими; бо не можуть змінити своєї природи, але що будуть не змінні за благодаттю і вільні від усякої нужди, то матимуть владу над собою, і неперестанну веселість, і любов до Бога, якої око не бачило… і далі. Тут же ніхто не може бути досконалим, може тільки прийняти запоруку обіцяних благ. Ті, що не мають ніяких дарувань, нехай смиряються, як убогі; так і ті, що мають дарування, бо прийняли їх від Бога, нехай не осудяться, як нерозумні. І як багаті мають благодарити Бога за Його дари, так і ті, що збагачуютьсячеснотами, також і вбогі мають благодарити Бога і любити багатих, що чи нять їм добро; а багаті тим більше мають любити бідних, бо і в нинішньому, і в будучому віці спасаються промислом Божим через милостиню. Адже без убогих не матимуть спасіння душі й не уникнуть спокус від багатства. І якучні мають любити вчителів, так і вчителі мають любити учнів, й одні за од них дякувати Богові, що дарував нам знання і всяке добро, що за них подобаєповсякчас дякувати Йому, а тим більше, що прийняли ми силу відновити свя те хрещення покаянням, без якого ніхто не може спастися. Бо ж каже Господь: “Чому ви мене звете: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?” (Лк. 6, 46). Нехай ніхто не буде настільки безумний, що, чуючи таке, подумає, що колине призиватиме Господа, то не матиме ніякої вини; навпаки, він буде ще біль ше осуджений, як каже Господь: “Бо коли так обходяться з деревом зеленим, що тоді з сухим буде?” (Лк. 23, 31). “Коли праведник ледве спасеться, – каже Соломон, – то що буде з нечестивим і грішним?” (Прип. 11, 31). І бачачи, як його звідусіль утискають Божественні заповіді, хай не впадає у відчай, щоб не бути йому осудженому гірше від самогубця, а нехай більше дивується ізБожественних заповідей і Писань, що тут і там спонукають людину до доско налости, аби вона не шукала, як їй утекти від добра і знайти послабу на гірше. Але завжди, коли захоче щось таке вчинити, бачачи перед собою все зло нехай звертається до благого Бога, котрий зі свого чоловіколюбства чинить дивні чудеса, аби кожна людина якимось способом ставала досконалою і не хотячи,хоч би й мала владу в собі. Благорозумні ж, соромлячись ще більше від одер жаних благодіянь, чинять подвиг, як ті, що уві сні перейшли ріку, – як каже святий Єфрем6. “На те, – каже святий Ісаак, – примножив Бог спокуси, абими, боячись їх, прибігали до Нього”. Хто ж цього не розуміє, але через сла столюбство осуджує такий дар, той сам себе убив і погубив; прийнявшизброю проти ворогів, обернув її проти себе самого. Каже-бо Василій Вели кий: “Бог сам добрий і хоче всіх вчинити добрими; так і диявол, сам лукавий, хоче, хоч і не може, всіх втягнути у свою злобу”. І як батьки, що люблять своїхдітей, забороняючи їм чинити нерозумно, навертають їх, спонукувані любов’ю, так і Бог допускає спокуси, як різку, що навертає достойних від ди явольських лихих порад. “Хто щадить різки, ненавидить сина; хто ж йоголюбить, той завчасу карає” (Прип. 13, 24). Тож нам, сластолюбним і самолюбним, звідусіль слід чекати біди, – хоч боголюбним вона може бути на спасення, – себто спокус, які нам допустить Бог, і відпадання в погибель через гор дість і через те, що не перебуваємо з Богом. Тому нам, синам, що зазнаютькари, а не умертвлення, краще вибрати те, що легше. Краще-бо, коли находить терпіння, прибігати до Бога, аніж, боячись бід, відпасти від Нього й по трапити в руки диявола, ще й відпасти навічно і стягнути на себе муку. Бо насчекає одне з двох: або перетерпимо перше й тимчасове, або друге і вічне. Пра ведних не стосується жодна із цих двох бід, бо вони з радістю приймають усе, що нам видається за лихо, і коли приходять спокуси, приймають їх як час надбання, і вони їх не вражають. Бо звичайно вмирає не той, в кого пустилистрілу й не поцілили, а той, кого вона смертельно поранила. Хіба ж зашкодила Йовові рана? Навпаки, вона увінчала його! Чи жахнула коли-небудь апо столів і мучеників? Сказано ж, що вони були “раді, що удостоїлися перенестизневагу за ім’я Ісуса” (Ді. 5, 41). І наскільки переможець зазнав битви, на стільки й увінчується і велику радість має з цього. Така людина, коли почує голос сурми, не боїться її, ніби вона сповіщає про заколення, а веселиться, бо вона провіщає вінець нагороди. Ніщо не одержує перемоги без труду, окрім доброї сміливости з твердою вірою, і ніщо так швидко не приносить поразки, як самолюбство і страх, що походить від невірства. Нема кращого провідникадо мужности, як пильність і досвід, ні до тонкости помислів, як читання в безмовності. Ніщо інше не стає так причиною забуття, як безділля, і ніщо не по магає швидше позбутися гріхів, як незлобивість, і ніщо так не допомагаєосягнути примирення після гріхів, як покаяння і відсікання зла. Нічим швид ше не досягнеш душевних успіхів, як відтинанням своїх бажань і розумінь. І нема нічого більшого за те, коли подвижник вдень і вночі падає ниць перед

6 Його Слово про це подано в Пролозі на 1-ше листопада. Богом і молить Його, аби в усьому була воля Його; і нема нічого гіршого за те,щоб любити вільність і витання душі чи тіла. Бо нам, що любимо добро, боя чись мук і спокус, зовсім не на користь вільність, нам корисно берегти себе і віддалятися від речей, аби віддаленням від того, що шкодить нашій немочі, ми змогли боротися з помислами. Бо духів, що начальствують, перемагають безпристрасні начальники, як такі, що вже перемогли ганебні пристрасті, а ті, що ще під послухом отця, перемагають підвладних демонів. Кажуть святийМакарій і авва Кроній, що є демони начальники і підвладні. Демони-начальники – це марнославство, гординя і подібні, а демони-підвладні – це обжер ливість, блуд і подібні. Ті, що досягли цілковитої любови, панують над ними, бо без принуки чинять добро і радіють, коли чинять його, і не хочуть його залишати. І коли трапиться їм якась перешкода, щоб чинити добро, то для нихце стає як мука. І, спонукувані Божественною лобов’ю, зразу втікають у безмовність і ділання, – і це для них як насолода і звична справа. Таким отці радять: трохи молися, трохи читай, трохи навчайся, трохи працюй, трохи бере жи ум і так проводь час. Вони кажуть так, бо самі безпристрасні і їх не поневолює ніяке бажання, окрім того, що подобає; і ум свій тримають там,де хочуть, і тілові наказують, як рабові. А нам треба бути під законом і прави лом, щоб чинити добро ніби з обов’язку, навіть мимоволі й не хотячи. Бо мибільше любимо пристрасті й насолоди, себто спокій тіла і свої бажання. І во рог водить наш ум, як хоче. Так і тіло має невпорядковані поривання: чого тільки захоче, те і чинить безсловесно. І, воістину, там, де не керує ум, усе безсловесне і відбувається протиприродно, не так, як в істинних ізраїльтян, як говорить Господь про Зилота Симона Кананіта: “Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства” (Йо. 1, 47), – проповідуючи його чесноту. Ім’я “Натанаїл” означає “Божа ревність”, його власне ім’я було Симон, Кананітом його називали, бо родом був із Кани Галилейської, а Натанаїлом звали за йогочесноти, так само й ізраїльтянином, себто умом, котрий бачить Бога без усякої лести. “Божественне Писання, – каже Василій Великий, – має звичай називати людину за чеснотою, а не за народженням”. Взяти верховних апосто лів Петра й Павла: один з них називався Симоном, а Господь через йоготвердість назвав його Петром, а другий – Савлом, що означає “тривога”, а Го сподь змінив його ім’я на Павло, себто “заспокоєння” або “спокій”. І справді, наскільки він спершу тривожив вірних, настільки опісля заспокоїв усі душі ділом і словом, як каже про нього Золотоустий: “Дивися, яке благоговінняв апостола: він згадав Бога і не починав навчати, поки не воздав Богові належ ного благодарення і моління, вказуючи цим, що від Нього має знання і силу.І, воістину, з молитвою навчає. І божественний Лука не дописав Апостольських Діянь не через недбальство чи з якоїсь іншої причини, а тому, що віді йшов до Господа. А ми, коли залишаємо щось недокінченим, то робимо так через недбальство чи неуважність. Бо не будуємо пильно діл Божих і не любимо їх по-справжньому, а зневажаємо їх, як непотрібні й тяжкі, і тому або не маємо успіху, або часто повертаємося назад, як ті, що “відступилисявід Нього [Ісуса] і більше з Ним не ходили” (Йо. 6, 66). “Хоча, – каже Золо тоустий, – Його слово й не було твердим, як думали, – а їм тоді було сказано про догми”. Але там, де нема бажання і пильности, і легке стає тяжким, і навпаки. Про те, як душа будується чеснотами Василій Великий говорить, що “кожній людині треба передусім терпіння”. А апостол говорить, що людині терпіння потрібно так, “як землі дощу”(Євр. 6, 7), щоб покласти на ньому основу, себто віру, і поволі будувати роз судливість. Ось як майстерний будівничий зводить дім душі. Спершу кладеглину із землі смирення, аби з’єднати камінь із каменем, себто чесноту з чеснотою, аж поки не покладе покрівлю, себто досконалу любов. І тоді прихо дить господар дому й оселяється в душі, якщо є добрі воротарі, що завждитримають зброю, себто світлі думки і боговгодні діла, що можуть не турбу вати Царя, а не жінка-воротарка ще й з рукоділлям у руках, як каже святий Ніл, пояснюючи давні розповіді. “Тому, – каже, – поставив патріярх Авраам не жінку-воротарку, а якийсь могутній і твердий помисел”, що носить зброю, як каже апостол і інші, “і меч духовний, тобто слово Боже” (Еф. 6, 17), щоб або вбивати, або проганяти тих, що приходять до нього. А що він стоїть і недрімає, убиваючи чужі помисли діланням, що чинить опір і заперечливим сло вом, то відштовхує все, що поза Божим наміром намагається увійти в серце, зневажючи його й відкидаючи, аби просвічений ум не виходив зі споглядання Бога і Божественних думок. “Те, про що я розповідаю, – каже він, – це ділобезмовности”. І в іншому місці читаємо, що святий Ніл, цитуючи Божествен не Писання, пояснює, що пристрасність є причиною потьмарення ума. Тай справді. Якби ум не тримати з усіх боків, як воду у трубі, то думка не зібра лася б у собі, аби зійти до Бога. А хто не зійшов умом і не скуштував нічого із горішнього, то як зможе він з легкістю зневажити долішнє? Тому нам з вірою треба бігти, за словами апостола, і з терпінням, тільки про те думаючи, як би благовгодити Богові. І з часом ті, що добре біжать, бачать це і частково можуть осягнути. А потім побачать і все в майбутньому віці, коли розіб’ється тлінне дзеркало цього життя, де вже душа не постає проти тіла, а тіло проти духа (Гл. 5, 17), ні нудьга не може принести забуття, а забуття – незнання, а тепер багато хто з нас страждає через це, так що написати треба на спомин. Бо часто прийде якась думка сама від себе і записуєш її, щоб не забути. А підчас нападу вона може стати допомогою, або полегшенням, або благодарен ням, коли була підтверджена Божественним Писанням. Коли б занедбав такі думки, то не було б при потребі до чого вдатися, і через всезлобне забуттявтратив би користь від них. Тому треба нам не на словах, а на ділі вчити ся чеснот, аби, звикнувши до них, зберігати пам’ять про добре. “Бо Царство Боже, – каже апостол, – не у слові, а в силі” (1 Кр. 4, 20). Хто шукає ділом, тойна ділі знає втрату і надбання, що бувають у пошуках, і такий може давати ін шим поради, бо перетерпів багато і пізнав на досвіді, – каже святий Ісаак. Бо є речі, що видаються добрими, а насправді несуть за собою втрати, і є інші речі, що зовні видаються лихими, а насправді несуть зі собою великий здобуток. Тому й каже святий Ісаак: “Не кожна людина може дати добру пораду тому, хто шукає”. “А тільки та, що прийняла від Бога дар розсудливости і тривалим подвигом здобула просвітлений ум”, – каже святий Максим. І радити треба з великим смиренням не всім, а тим, що своєю волею шукають і запитуютьне з примусу, і відповідати так, ніби сам ще учень, щоб смиренням і добро вільним прошенням того, хто питає, відповідь закарбувалася в його душі.І зігріється він вірою, бачачи доброго порадника, як того “чудесного порад ника”, що про нього пророк Ісая каже: “Сильний Бог, Князь миру” (Іс. 9, 6). Йдеться про Господа нашого Ісуса Христа, що сказав до зломовного юдея: “Хто настановив мене суддею або подільником над вами?” Хоча каже Він, що “Отець… Синові дав суд увесь” (Йо. 5, 22), але і в цьому, як і в усьому іншому, являючи нам путь спасіння своїм святим смиренням, не примушує, а каже: “Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого,.. і йде за мною” (Мт. 16, 24). Себто нехай ніяк не клопочеться своїм життям, а так, як я чиню і переношу чуттєву й добровільну смерть за всіх, так і він нехай наслідує мене ділом і словом, як апостоли й мученики. Якщо ж не може так наслідувати, то нехай хоча б за згодою сущу смерть перетерпить. І ще каже до того багатого юнака: “Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш…” (Мт. 19, 21 і далі). Про цього юнака каже Василій Великий, що він сказав неправду, щозберігав заповіді. Бо якби зберігав, то не назбирав би багато майна, бо най перша заповідь у Законі каже: “Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю” (Втор. 6, 5). Слова “всією душею” не дозволяють тому, хто любить Бога, любити щось інше, а хто клопочеться чим-небудь,той уже перечить цим словам. І ще: “Любитимеш ближнього твого, як са мого себе” (Лев. 19, 18), – себто кожну людину. Як же ж може говорити він, що зберіг заповіді, коли інші люди не мають чого їсти, а він назбирав великі маєтки, та ще й має пристрасть до них. Якби він управляв цими маєтками, як Авраам, Йов та інші праведники, а вони управляли ними, як Божим майном, то не відійшов би сумний. Подібно каже й Золотоустий: “Повірив, що слова Господні, сказані до нього, правдиві, тому й відійшов сумний, бо заслабкийбув, аби так вчинити”. Багато є таких, що вірять словам Писання, але заслаб кі, аби сповнити написане. Про те, що великим благом є любов і порада зі смиреннямГосподь радить нам це і ще більше від цього. Подібно писали й апостоли: воз люблені, робіть те і те. Ми ж не беремося утішати тих, котрі шукають у наспоради, щоб, побачивши, як ми смиряємося і шануємо їх, з радістю вислуховували й одержували певність, бо ми з великою любов’ю і смиренням про мовляємо слово Святого Писання. І заради пошани й любови, яку бачитимуть від нас, поспішать і тягарі прийняти, як святий апостол Петро. Він багато разів чув про хрест і смерть і радів, так ніби й не чув нічого такого від любови до Учителя. І зовсім не клопотався чудесами, як невірні, а казав Господеві: “Це ж у Тебе – слова життя вічного!” (Йо. 6, 68). Не так було з Юдою, що двічівмирав: повісився і не вмер, а жив нерозкаяно і тяжко розхворівся, і “тріс нув надвоє” (Ді. 1, 18), – як каже апостол Петро в Діяннях апостольських. А ще святий апостол Павло, пишучи до братів, часом каже: “Ми, з палкого до вас почуття, раді були передати вам не лише Божу Євангелію, а й власні душі” (1 Сл. 2, 8), – а часом: “самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса” (2 Кр. 4, 5). А ще, пишучи до Тимотея, навчав: “Зо старшим суворо не поводься, а радшеумовляй його, як батька; молодших – як братів” (1 Тм. 5, 1). І хто зуміє зро зуміти смирення святих і їхню палку любов до Господа і до ближніх? Однак не тільки в цьому нам треба бути уважними, а й у тому, що говоримо і що пишемо. Бо хто хоче повчити іншого або дати йому пораду чи настанову, має,як каже Ліствичник, спочатку очиститися від пристрастей, аби по-справжньо му зрозуміти Божий намір і стан того, хто просить у нього слова. Бо не всім підходять одні й ті самі ліки, навіть і при одній хворобі. Потім упевнитися щодо того, хто просить поради, чи повинується йому тільки душею і тілом, чи зі свого бажання просить з теплою вірою і шукає слова, не випробовуючи вчителя, чи якась інша потреба примушує його лицемірити, так, ніби хоче чути слово, щоб обидва не впали в обман і багатослів’я, лукавство та все інше. І той, хто навчається, змушений говорити проти свого бажання, бо його спонукає вчитель, і, соромлячись, говорить неправду і лицемірить, бо хоче зробити добре, а той, хто вчить, лукавить і лагідно говорить з учнем, аби пізнати потаємне, себто його думки, – словом, вдається до всяких хитрощів і багатослів’я, як каже Соломон: “В багатомовності гріха не бракуватиме” (Прип. 10, 19). Написав і Василій Великий, які з цього бувають прогрішення. Але ми сказали про це не для того, аби відмовлятися вчити тих, що з твердою вірою приходять під наш послух, особливо коли ми – безпристрасні, а для того, щоб не вчити зухвало, з марнославством, коли самі ще пристрасні, тих, що не хочуть слухати ні про діла, ні про теплу віру, і щоб не робили ми цього, як ті, що мають владу. А щоб робили, як кажуть отці: “Не запитавши братії,не подобає говорити кому-небудь, себто ради користи, щоб усяке добро похо дило з бажання”, – і, навчаючи, поводилися так, як кажуть апостоли: “не як пануючі над вибраними, але бувши зразком для стада” (1 Пт. 5, 3). І до святогоТимотея апостол каже: “Рільникові, що працює, належиться першому кори статися з плодів” (2 Тм. 2, 6), – а рільник – це той, кому подобає навчати. І ще:“Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує” (1 Тм. 4, 12), – себто щоб ти не ро бив нічого, характерного для молодечого віку, а будь як досконалий у Христі. Подібно і про старців сказано, що отці, не запитавши братії, не говорили про спасіння душі, а вважали це за пустослів’я. Та воно й справді так: коли ми думаємо, що знаємо більше за іншого, то починаємо говорити самі від себе. Бо наскільки ми підневільні, настільки бачимо себе вільними. Так, як святі: наскільки наближаються до Бога, настільки бачать себе грішними, як каже святий Доротей. А ті, що одержали знання від Бога, вражаються і не виходять з дива. Так і ангели від нескінченної радости і здивування ніяк не наситятьсяславослов’ям. А що сподобилися настільки оспівувати Владику, то безнастан но оспівують, “дивуючись тому, що Він чинить”, – як каже Золотоустий, і “все більше пізнають його”, – як каже Богослов. Так і всі святі в нинішньому віціі в будучому. І як духовні сили подають просвічення одні одним, так і словес ні одні від одних навчаються. Одні, маючи досвід із Божественних Писань, навчають нижчих, а другі, навчені духовно Святим Духом, передають своїпізнання іншим на письмі. Тому й потрібно всім смирятися перед Богом і од ним перед одними, як таким, що одержали від Бога буття і все інше, а тим самим – знання одні від одних. Хто має смирення, більше просвічується, а хто не хоче смиритися – у пітьмі перебуває, як спершу Денниця, а потім диявол.Бо спочатку він був із найвищого чину духовних сил, себто з десятого із го рішніх чинів, що стояв перед страшним престолом, і першому від землі. А за гордість став не тільки нижчим від дев’яти чинів, а нижчим від нас, земних, з тими, що послухали його, ще й був скинутий вниз, в тартар, за незнання. Тому багато разів було сказано, що тільки гордість, без усякого іншого гріха,може погубити душу. “Хто думає, що його прогрішення малі, – каже Ісаак Си рійський, – тому допускається впасти в більші”. І “хто прийняв від Бога дар і був неблагодарний, втрачає його”, – каже Василій Великий. Благодарення молить за нас. Однак нехай не буде благодарення як у фарисея, що осуджував інших, а себе виправдовував, а як у найбільшого боржника, що знічено дякуєі вражено розглядає невимовне Боже довготерпіння. Та й не тільки це, а й дивуватися подобає, що всеоспіваний Бог невичерпний, приймає від нас благо дарення, навіть коли роздратовуємо і кривдимо Його повсякчас при стількох таких Його благодіяннях, загальних і окремих, що про них писав ГригорійБогослов та інші отці, не тільки тілесних, а й душевних, різноманітних і не зліченних. Одним із благодіянь є те, що деякі місця із Божественних Писань явні і їх легко зрозуміти, а інші – неявні і їх нелегко зрозуміти, щоб ниминедбалих притягнути до віри і відшукати тих, що втрачають віру, і щоб ми че рез неспроможність зрозуміти не впадали у відчай і невірство. Ці оберігають нас, щоб ми не впали в більший осуд, незважаючи на зрозумілі слова, а щобтрудилися добровільно і, “бажаючи на ділі збагнути невідоме, мали за це по хвалу”, – як каже Золотоустий. Про те, що часте повторення в Божественному Писанні – це не багатослів’яБожественне Писання часто повторює одне й те саме слово, але це не багато слів’я. Це для того, щоб частим нагадуванням навіть дуже лінивим нагадатиі дивно й людинолюбно довести до розуміння висловленого. Хоч слова ко роткі й прочитуються швидко, вони не пролетять мимо слуху, особливо тоді, коли вправляємося в житейських речах, нічого не знаючи хоча б трохи. Тому й каже Золотоустий: “Трохи – це не ціла частина, це частина частини”. Вона зникне, але не знищиться і не стане нічим. Бо якби не було в нас знання, то не були б ми людьми, але часткове зникне, бо будемо бачити повністю, “якобличчям в обличчя”, як зникає “дитяче”, коли дитина стає мужем, як пояснює сам апостол, беручи за приклад дитину (1 Кр. 13, 10-11). Себто, як зно ву каже Золотоустий: “Зараз ми знаємо, що є небо, але не знаємо, яке воно; а потім зникне менше через більше, тобто наше знання, і ми будемо знати,яке воно, отак і росте наше знання”. Бо багато є таїн, укритих в Божествен них Писаннях, і ми не знаємо наміру Божого зі сказаного. “Але не пишайся незнанням”, – каже Богослов, осуджуючи те, що сказали ми, і проповідуючи благорозумність. “Безсловесно й безумно звертати увагу не на силу наміру, а на сказане”, – каже великий Діонісій. Коли ж хто шукатиме з блаженним плачем, тоді набуде, бо це є діяння страху, що через нього настає одкровення таїн. Про це каже пророк Ісая: “Мертві не оживуть уже більше” (Іс. 26, 14), а потім каже “воскреснуть мертві”. Але це не розбіжність, як думають ті, що не знають наміру, як сказано про споглядання Божественного Писання. Про поганських ідолів сказано, що не оживуть вони, бо бездушні. А про загальневоскресення і радість праведних сказано: “воскреснуть мертві”, – та й не тіль ки про це, а й про воскресення покійних зі Спасом нашим Ісусом Христом.Так само й у святому Євангелії говорять євангелисти про переображення Го спода: один каже “Шість же день по тому” (Мр. 9, 2), а другий каже: “Днів з вісім по оцій розмові” (Лк. 9, 28), рахуючи ті дні, коли Господь творив чудай навчав. Але один рахує, оминаючи перший і останній день, тому й гово рить про шість днів, а другий додає перший і останній день, тому каже про вісім днів. А ще Йоан Богослов у своєму святому Євангелії у двох місцях говорить по-різному; в першому уривку каже: “Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус на очу своїх учнів” (Йо. 20, 30), а в другому: “Є багато ще й іншого, що сподіяв Ісус”, – і вже не каже, що це було сподіяно перед учнями. Про це згадує святий Прохор, а він написав і про одне, і про друге: що євангелист згадав про чудеса, які вчинив Господь, але не описував їх докладно, бо це зробили вже інші євангелисти, тому вінтільки додає слова “на очу своїх учнів”, а другий його вислів стосується со творення світу, коли Слово Боже було безтілесним і Отець із Ним сотворив усе з небуття, промовивши: “Нехай буде”. І “сталося так” (Бут. 1). “Та якби оте все поодинці записати…” (Йо. 21, 25 і далі), – каже Богослов. Це означає, що всяке Писання і всяке Слово Боже чи Слово якогось святого має в собіприхований намір щодо чуттєвих чи мислених сотворінь, так само і з люд ським словом. І ніхто не знає змісту певного вислову, як тільки з одкровення, як каже Господь про вітер: “Дух дихає, де хоче…” (Йо. 3, 8 і далі). Про нього каже Золотоустий: “Христос не має на увазі, що повітря має владу дихати, де хоче, але з огляду на неміч Никодима взяв Господь за приклад вітер, щоб Никодим зрозумів, про що мова. І притчею про повітря розповів про Святого Духа, кажучи: “Дух – ті слова, що їх я вимовив до вас, – себто слова, сказані до Никодима та до деяких інших, – це слово про духовні речі, а не про те, що ви думаєте, я не кажу про тілесні речі, бо тілесне ви розумієте”. “Тому, – каже Дамаскин, – коли не почуєш від того, чиє це слово, який намір слова, не можеш сказати, що знаєш його намір”. І як сміє хто-небудь сказати, що знає намір Божий, укритий у Святих Писаннях, без одкровення Божого Сина; та й сам Христос каже: “Та кому Син схоче відкрити” (Мт. 11, 27). Себто тому,хто має бажання прийняти від Нього мислено, береженням Божественних за повідей, а хто каже, що знає без них, той зведений. Думає, що він знає, а не справді прийняв знання від Бога, – каже Ліствичник, – хоча від зарозумілостихвалиться надміру. До нього звертається Богослов або так: “О ти, любому дрий,..” і далі, а іноді так: “О ти, книжнику”, – осуджуючи вивищення, через яке такий думає, що щось має. Але й те, про що він думає, ніби має, буде взято від нього, бо не захотів сказати, як усі святі, “не знаю”, щоб через смирення було йому дано, і з надлишком дано, як і тим, що, хоч і знали, говорили, що не знають, – каже Золотоустий. Бо апостол не сказав “ще не знає”, а сказав, що не знає, “як треба знати” (1 Кр. 8, 2). Тому, хоч і знає, то не так, як треба. Пояснення про неправдиве знання Неправдиве знання – це коли хтось думає, що щось знає, хоч ніколи не знав. І це гірше від цілковитого незнання, – каже Золотоустий, – бо не приймає зауваження від учителя, думаючи, що його найгірше незнання добре. Томукажуть отці, щоб ми досліджували сказане в Писаннях зі смиренням і порадою досвідчених і навчалися більше ділом, ніж словом. А про що Божествен не Писання замовчує, того щоб не досліджували. “Бо це безумно”, – кажеАнтоній Великий про тих, що намагаються провіщати майбутнє, а не уника ти цього, як недостойного діла. Хоча майбутнє може і стати відомим через Божий промисел, як було з Навуходоносором (Дан. 4) і стародавнім Валаамом(Чис. 22), для загальної користи, хоч вони й були недостойні, і не через демо нів, зокрема, коли такі провіщення бувають у снах чи видіннях. Але про це не сказано для того, щоб ми досліджували Писання тілесними і моральними діяннями і за заповіддю Господньою знаходили “життя вічне” (Йо. 5, 39). І щоб не тільки словом шукали і думали, що ми щось розуміємо, особливо те, що приховане від нас; щоб це було для нашого більшого смирення і щобми не були осуджені, як ті, що мають знання. Бо коли ум, що сподобився здо бувати знання, не подвизається вправлятися багато й уважно, зі смиренням і страхом Божим у навчанні Божественних Писань і дарованого йому знання, то позбавляється знання як недостойний дарованого, “як Саул позбувся свого царства”, – каже святий Максим. Хто вправляється і подвизається, має, як Давид, повсякчас молитися (1 Цар. 13) і промовляти: “Серце чисте утвори в мені, Боже, і духа праведного віднови у нутрі моєму” (Пс. 50, 12), щоб бути достойним зішестя Святого Духа, як колись апостоли, що прийняли благодать о третій годині дня (Ді. 2, 15), як сказано в Діяннях: “бо тільки третя година дня”, а день був недільний, – як каже божественний Лука. П’ятдесятниця – цесьома неділя від неділі, коли буває празник, що юдейською мовою називаєть ся “Фаска”, а грецькою перекладається “перехід” або “свобода”. І та неділя,що настає після п’ятдесятьох днів, називається П’ятдесятниця – як сповнен ня тих днів, що посередині, і Пасха п’ятдесяти днів, що за законом. Як каже Йоан Богослов у своєму Євангелії: “Останнього ж великого дня свята”, – бо тоді було віддання празника Пасхи. Потрійна з годин успадкувала благодать, як каже Дамаскин, – і далі. Себто о третій годині, у єдиний день Господній,щоб навчити нас почитати три Іпостасі в простоті влади, себто єдиного Бо жества, бо неділя – це єдиний день тижня, а не перший день тижня, – кажеЗолотоустий. Та й Божественне Писання відділяє цей день від інших, і про роцтва Старого Завіту не називають її по порядку другою, як інші дні. Бо якби Писання не відділяло цей день, то називало б його першим, а тому що відділяє, називає “першим після суботи”, тобто першим у тижні. А в новій благодаті цей день називається святою неділею, бо цього дня звершилися особливі й найбільші владичні діла, такі, як Благовіщення й Різдво Господнє і Господнє Воскресення, і в неділю буде загальне воскресення мертвих. “Унеділю, – каже Дамаскин, – Бог сотворив природне світло, і в неділю відбудеться Господній прихід, щоб безконечні віки тривав той день, єдиний і вось мий, поза цими сімома віками, що мають дні й ночі. А що сподобилися ми дізнатися від святих про намір таких діл, то дізнаємося з висоти і про намір і кожне починання, про які розповідає це Слово. В ньому один раз згадувано назви книг та імена святих, а це для того, аби ми завжди пам’ятали їхні слова і ревність їхнього життя, – як каже Василій Великий. І для того, щоб знали ті, хто не знає. Хто знає, нехай згадує, а хто не знає, той нехай пошукає потрібну книгу. Крім того, ім’я святого або його писання розташовані по порядку, щоб частіше згадувати, щоб за їхніми короткими словами ми частіше згадували їхні діла й слова і краще розуміли слова Божественного Писання, що буваютьу висловах святих, або учителів розсудливости і доброї ради. І щоб пам’ятали, що не мої це слова, а Божественних Писань, і щоб дивувалися й розгляда ли невимовне Боже чоловіколюбство, як через папір і чорнило Бог подбав про спасіння душ наших і дарував нам такі Писання й учителів православної віри. І як я, невіглас і недбалий, сподобився стільки Писань прочитати, не маючисвоєї книжки чи чого-небудь іншого, а завжди був чужинцем й убогим і перебував завжди в усякому спокої і безклопітності, з великою тілесною насолодою. Деякі Слова залишилися без назви: це через моє недбальство і щоб Сло во не тривало дуже довго. Питання і відповіді щодо загальних речей подано заради знання і благодарення тому, хто дарував святим отцям нашим знанняй розсудливість, а через них і нам, недостойним, і щоб докорити нам, не мічним і нерозумним. Було сказано і про праведних, що спаслися в давнину, маючи велике багатство і живучи серед грішників і невірних. Хоч вони мали таку саму природу, як і ми, що не хочемо досягти в міру досконалости, хоч і прийняли великий досвід і знання про добро і зло, навчилися того, що вони знали, і більшої благодаті сподобилися і такого знання Писань. Згадано було й про наше монаше ділання, щоб ми знали, що всюди можемо спастися, коли облишимо свої хотіння. Коли ж так не вчинимо, не будемо мати спокою і не зможемо знати й сповняти Божественної волі. Бо наша воля – це перегорода, що відділяє нас від Бога. І поки не зруйнується перегорода, не можемо знати й чинити того, що Боже, а будемо поза ним, і вороги чинитимуть насилля над нами, хоч ми й не хочемо. А що безмовність вища понад усе, то без неїне можемо очиститися і розуміти нашої немочі та підступів демонів, не змо жемо осягнути й Божої сили і промислу із Божественних слів, що їх співаємо й читаємо. Усім людям слід вправлятися в безмовності, чи в частковій, чив цілковитій, і без неї ніхто не зможе дійти до духовного знання й смиренномудрости, завдяки яким можна зрозуміти всі тайни, приховані в Божествен них Писаннях і в усіх творах. І не слід вживати речі, чи слова, чи починання,чи розуміння без потреби для душі, і спасіння, і життя тілесного. І без розсудливости те, що видається добрим, насправді неприємне Богові, а добре ді лання без правдивого наміру не приносить нікому користи. Тропарі написано раніше, для того щоб розуміти їх і Писання і щоб зворушуватися тим, у кого ще немічний ум, – як каже Ліствичник. “Бо пісня, – каже Василій Великий, – притягує думку людини до чого тільки хоче: чи до плачу, чи до любови, чи до печалі, чи веселощів”. І нам треба досліджувати Писання, за Господньоюзаповіддю, аби знайти в них життя вічне (Йо. 5, 39), і бути уважними до змі сту псалмів і тропарів, щоб з їхнього глибокого змісту дізнатися про те, чого не знаємо. “Адже, – каже Василій Великий, – доки людина не здобуде знання, доти не знатиме, що втрачає”.Про те, як народжуються чесноти й пристрасті, було написано задля дос віду і знання, щоб, знаючи, звідки вони походять, кожен творив подвиг, абиздобути перші й позбутися других і перемагати пристрасті супротивним діланням. І тілесні діла треба всякчас берегти, як рослини, досконалим ділан ням; треба нам всякчас бути уважним до душевних чеснот і навчатися, якздобувати кожну чесноту. Навчатися цього із Божественних Писань і від святих мужів і діланням пильно берегти з болем душі, як скарб, аж поки набуде мо навички в тій чесноті. А тоді старанно починати здобувати іншу чесноту,як каже Василій Великий, – щоб не знемогли ми, взявшися відразу за всі чесноти. Почнімо від того, щоб терпіти скорботи, які на нас находять, і так з доброю силою перейдемо до інших з усякою ревністю, маючи намір благовго дити Богові. Усі-бо маємо зберігати заповіді як християни, бо не тілеснийтруд потрібен нам для здобування душевних чеснот, а тільки бажання і рев ність прийняти дар, – як кажуть Василій Великий, Григорій Богослов та інші. Однак їх легше здобувати через тілесні діяння, особливо безмовникам, що проживають безпристрасно й безклопітно, бо не може людина виправлятисвої звички, коли не буде вільна від клопотів і не подбає про це. Тому подвиж никові треба найперше здобувати безпристрасність, віддаляючись від речейі людей, а коли настане час, то матиме настоятельство над іншими, і влаштовувати все неосудно без шкоди для себе, перейшовши від навички до цілковитої безпристрасности. А особливо, якщо прийняв Божий поклик, – каже Да маскин, – як Мойсей, Самуїл, пророки та святі апостоли на спасіння багатьох.Та й не тільки приймати, а й відмовлятися подобає, як Мойсей, Авакум, Гри горій Богослов та інші. І як каже святий Прохор про святого Йоана Богослова,що хоч не хотів залишати любої йому безмовности, але мав обов’язок не без мовствувати, а проповідувати як апостол. І не пішов він на безмовність, як пристрасний, – хай ніхто не скаже так про найбезпристраснішого, – а тому,що не хотів віддалятися від споглядання Бога і втратити солодкости безмовности. Інші, що були безпристрасними, через смиренномудрість тікали у вну трішні пустелі, боячись суєти, як Сисой Великий. Коли учень кликав йоговідпочивати, не послухав, а сказав: “Ходімо туди, де нема людей”. Він і досяг нув такої безпристрасности, що його полонила Божа любов, і, окрім неї, віннічого більше не відчував, навіть не знав, чи їли вони, чи ні. Словом, усі від тинали свої хотіння у всякій безмовності, і деякі прийняли рукоположення як учні від учителя, аби вчити інших і приймати помисли, і настоятельствувати над іншими, чи архиєрейством, чи ігуменством, мисленим чуттям прийнявши печать зішестя Святого Духа, як святі апостоли й ті, що були перед ними, – Аарон, Мелхиседек та інші. А Дамаскин каже: “Той, хто зухвало наважуєтьсязійти на такий ступінь, той осуджений”. Бо ті, що без царського наказу безсо ромно входять у якийсь сан, зазнають великого осуду. Наскільки ж більшогоосуду зазнають ті, що дерзають братися за Божі дарування без Божого повеління. А ще гірше, коли вони через незнання й гординю гадають, що не будуть осуджені за це страшне починання, або гадають, що, роблячи це, знай дуть честь і спокій, а не безконечне смирення і нагоду йти на смерть за друзів і за ворогів, коли настане час, як робили святі апостоли, коли навчали інших, самі безпристрасні й мудрі. Коли ж ми не знаємо, що ми немічні й слабкі, про що й треба сказати, гординя і незнання сліпими чинять тих, котрі у віддаленніне хочуть бачити своєї немочі і свого незнання. Кажуть старці, що келія іно ка – це вавилонська піч, де три отроки знайшли Сина Божого. І ще: “Сиди, – кажуть, у своїй келії, вона тебе всього навчить”. І Господь каже: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18, 20). І Ліствичник нагадує, що Соломон радить: “Не збочуй ні праворуч, ні ліворуч” (Прип. 4, 27), а ходисереднім шляхом, себто безмовствуй з одним чи з двома. І не будь ні сам у пу стелі, ні у великій громаді, середнє із цих двох корисне багатьом. І ще: піст смиряє тіло, чування просвічує ум, безмовність приносить плач, й очищує людину, і омиває душу, і чинить її безгрішною. Тому наприкінці подано назви всіх чеснот і пристрастей, щоб ми знали, скільки чеснот треба нам набутиі скільки гріхів оплакати. Бо без плачу не буває очищення, а плачу нема в невпинному клопотанні. А без очищення душі не буває певности, а без пев ности тяжко душі виходити з тіла, бо “що невідоме, – каже Ліствичник, – можебути й неправильним”. Згадувані вже вісім видінь – це не наші ділання, а на города за наші чесноти, і треба нам здобувати їх не тільки через читання, хочми через свою горду ревність, – каже Ліствичник, – пориваємося до найдосконаліших, себто до чотирьох останніх, бо вони небесні, а нечистий ум та ких не вміщає. Уся наша ревність нехай буде спрямована на тілесні й душевні чесноти, і так народиться в нас перша заповідь, себто страх Божий. І колиперебуватимемо в ньому, народиться плач, і наскільки ми звикнемо перебува ти в одному видінні, – каже святий Ісаак, – настільки Божа благодать – матір усіх видінь – даруватиме нам більше від цього, поки здобуваємо сім видінь у собі, і сподобить восьмого видіння (а воно є діланням будучого віку) тих, що старанно творять чесноти з правдивим наміром благовгодити Богові. Коли ж самодвижно прийде думка від Бога, чи перша, чи несподівана якась, хоч ми й не знаємо, треба нам відразу відкласти усякий житейський клопіті навіть молитовне правило і берегти як зіницю ока духовне знання і зворушення, що прийшло, аж поки за промислом воно не відійде. І тоді з написа них слів завжди навчатися страху і плачу і перед правилом, і після нього, і коли ми вільні вдень і вночі, чи коли працюємо, бо ще немічні і нас хилить до сну і нудьги, чи бездіяльні і можемо безнастанно плакати, і сказані слова можуть полоняти нас, і від цього бувають сльози. На те й написані ці Слова, щоб недосвідчені, такі, як я, навчаючись сказаного й уважними будучи доцього, вивели ум з нудьги. Хто має ревність і досвід, звикнувши чинити чес ноти, той знає набагато більше від сказаного, а найбільше в час самодвижного зворушення. Бо набагато більшу силу дає нам цей час, ніж зворушення від нашого ділання. Однак нехай ніхто не думає, що він – сам творець стількохдарів. Оскільки ж прийняв вище понад свою гідність, нехай дякує і страхаєть ся, щоб не зазнав більшого осуду через них, як той, що нічого не зробив,а сподобився ангельського ділання. Знання і кріпость даються, щоб спонука ти ум, берегти заповіді й чинити чесноти, і щоб ми знали, як і навіщо чинимо це, і що нам належить чинити й чого уникати, щоб не було нам осудження, і, окрилювані знанням, чинімо з радістю й одержимо більше знання і кріпость до ділання і радість. І коли так буде, сподобимося благодарити того, хто цедарував, знаючи, звідки прийняли ми такі блага. А той, кому дякуємо, дарува тиме нам більші блага, ми ж, прийнявши дари, полюбимо Його ще більше й любов’ю осягнемо Божу премудрість, а її початок – це “страх Господній”(Пс. 110, 10; Прип. 1, 7). “А діяння страху – це покаяння, через яке буває од кровення таїн”, – каже святий Ісаак. Аби правильно розуміти страх, подобає чинити так: після вечірнього правила треба проказувати “Вірую”, “Отче наш”,і часто – “Господи, помилуй”. І так сидіти, повернувшись на схід, ніби плачучи над мерцем, похитуючи головою з болем у душі і зітханням серця, і про мовляти наперед написані слова, які необхідно пізнати, почавши від першого, і так аж до молитви, а тоді впасти ниць перед Богом з невимовним трепетом і молитися. Спочатку благодаренням, потім ісповіданням та іншими словамимолитви, як уже було сказано. Говорить-бо святий Атанасій: “Треба нам іспо відувати несвідомі прогрішення і ті, від яких ізбавила нас Божа благодать, щоб у час смерти не були ми мучені за них. А ще молитися нам треба однимза одних, за заповіддю Господньою й апостольською”. А наміри молитви ма ють бути такі: благодарення за благодарення цього часу, визнаючи, що воно недостатнє і що в інший час буває недбалим, і за те, що цей час – це благодать Божа. А ісповіданням визнаємо, що всі дари – нескінченні і що неможливо всього осягнути й побачити, а можна тільки почути, і то не все, а тільки дещо.І що явно й неявно всякчас одержуємо благодіяння, і що невимовне Його тер піння за многоту наших гріхів. І що недостойний я навіть того, аби піднести очі вгору, як робив митар, і що, надіючись не на що інше, як на невимовне Боже людинолюбство, припадаю, як Даниїл, перед ангелом Божим і з усієї душі, як апостоли та інші отці; та навіть і це відважно, бо я недостойний так чинити. І ще ісповідаю коротко всі види прогрішень моїх, аби, згадуючи їх, плакати над ними. “Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щобу мені Христова сила перебувала” (2 Кр. 12, 9), – каже апостол, – і щоб про стилася мені многота гріхів моїх, бо я не смію просити про всі, а тільки про многоту. І щоб загнуздатися всякій злобі моїй і всякому лукавому звичаю,а що не можу протистояти їм, то прошу Всевишнього зупинити потік при страстей і не дати мені согрішати перед Ним чи перед людиною, аби хоч черезце одержати мені спасіння за благодаттю. І щоб через ісповідання гріхів на бути мені болю душі й навчитися молитися за інших, як навчає апостол (Як. 5, 16), і здобувати любов до всіх і перелічити види пристрастей, що чинять насилля над нами, прибігати до Владики зі зворушенням. І молитися за тих,що їх скривдив, і сумувати про будуче, бо зовсім не хочу мати ані сліду злопам’ятности й боюся в тодішній час своєї немочі, що не зможу незлобиво пе ретерпіти й молитися за них, за Господньою заповіддю (Мт. 5, 44; Лк. 6, 28).І заради цього, випереджаючи час, як каже святий Ісаак, – перш ніж захворі єш, поклич лікаря, перш ніж прийде спокуса – молися, молися й за тих, що вже відійшли, аби одержали спасіння і щоб самому згадувати про смерть. А молитися за всіх – це ознака любови, бо й сам потребую молитви всіх. І щоб Бог керував мною, щоб я був таким, як Він хоче, і з’єднувався з іншими, щоб бути мені помилуваному їхніми молитвами, бачачи їх у всьому вищими засебе. Не смію нині просити про відпущення всякого прогрішення, щоб, при меншуючи себе, не зробити інших недостойними помилування. І як той, що не знає і не може нічого зробити, прибігаю і прошу, щоб зі мною сталося так,як зволить Його чоловіколюбство, боюся Його правосуддя, як грішний, і тільки промовляю: “Щоб не втратити мені стояння праворуч Тебе, хоча б як най останнішому з усіх, що спасаються, аби бачив я, що я їх недостойний”. І щобмолитися мені за весь світ, як навчає нас Церква, і щоб сподобитися мені Божественного причастя, як подобає. І щоб я, молячись, знайшов собі помічника, коли захочу причаститися, і щоб згадати мені пречисті страсті Спаса на шого і прийти в любов пам’яті Його, і нехай Причастя буде мені на єднання зіСвятим Духом. Бо сам Утішитель утішає тих, що плачуть за Богом у нинішньому віці і в будучому, і з усієї душі з великими сльозами молять Його і промовляють: “Царю небесний…” І нехай Причастя Святих Таїнств буде на зару чини життя вічного, що в Христі, молитвами всепречистої Його матері і всіх святих. А ще припадаю до всіх святих і благаю їх сотворити за мене молитву,бо вони можуть приносити Владиці молитви. І так за звичаєм починаю мо литву Василія Великого, що має дивне богослов’я, і хочу просити тільки волі Божої і благословляти Його. І після цього зразу промовляти до своїх помислів з великою силою та уважністю: “Прийдіте, поклонімося…” тричі, і все інше, як написано, аби сердечною молитвою і повчанням Божественних Писань ум очистився і почав бачити тайни, приховані в Божественних Писаннях. Однакнехай душа буде без усякої злоби, а особливо без злопам’ятства під час молитви, як каже Господь (Мр. 11, 25; Еф. 4, 31; 1 Тм. 2, 8). Тому й Василій Ве ликий, караючи суперечливість, як батька злопам’ятности, радить ігуменові дати тому, хто перечить, багато поклонів, близько тисячі. А називаючи числопоклонів, каже: “Або тисячу, або один”. Себто суперечливий має вдарити ти сячу поклонів перед Богом або один перед настоятелем, кажучи: “Прости мені, отче”. І звільнення від уз прийме одним тільки поклоном, відітнувши пристрасть сперечання. “Суперечливість не належить до християнського життя”, – каже святий Ісаак, навчившись в апостола; апостол-бо каже: “Коли ж хто сперечатися хоче, – то ми такого звичаю не маємо, ані Церкви Божі” (1 Кр. 11, 16), щоб кожен знав, що він, коли сперечається, опиняється поза всякими Церквами і поза Богом. І потрібно йому тільки одного чудотворногопоклону, а коли не сотворить його, то не поможе йому й тисяча, бо не розкаявся. “Покаяння – це відтинання зла”, – каже Золотоустий, а згадані покло ни – це тільки приклонення колін, котрі означають, що людина приймає на себе рабський образ, коли, не возносячись, припадає перед Богом і людьми,у чомусь согрішивши. Щоб знайшла чим виправдати себе, хоч і зовсім не пе речить ні не намагається виправдатися, як фарисей, а більше нехай наслідує митаря, вважаючи себе за гіршу від усіх і недостойну звести очі вгору. Боколи думає, що має покаяння і наважується перечити тому, хто судить її до брими словами чи без слів, то не достойна вона прощення, що по благодаті, як та, що шукає судилища і виправдань, і гадає, що вона слушно чинить. Таке починання чуже Господнім заповідям. І воістину: де виправдання слів, тамвідшукується і правосуддя, а не чоловіколюбство, і не діє благодать, що ви правдовує нечестивого, без діл правди, єдиною благорозумністю і терпінням докорів із благодаренням від тих, що викривають з усякою незлобивістю, щобйого молитва була чистою, а покаяння – дійсним. Скільки-бо молиться людина за тих, що обмовляють і неславлять її, настільки Бог являє тих, що ворогу ють проти неї, і дарує їй спокій чистою і безнастанною молитвою. І як ті, щонайбільше хочуть перебувати з Ним, пильністю примножують слова, дякую чи й ісповідуючись Йому за такі Його великі добродіяння, по силі, як каже Золотоустий про блаженного Давида, що це не багатослів’я і різнослів’я, коли багато разів повторювати той самий вислів або подібний. Пророка спонукала любов і щоб слово молитви закарбовувалося в умі молільника або читача. Богзнає все, поки воно ще не зроблене, і нема Йому потреби слухати довгі роз мови. А нам є потреба, щоб знати, про що ми просимо і за що молимося, щоб здобували ми благорозумність і своїми прошеннями пристали до Бога. Щоб, поборювані помислами, не зазнали ми поразки від ворогів, бо перестанемопам’ятати про Бога. Але з допомогою молитви і Божественних Писань одержимо здобування чеснот, що про них святі Отці, кожен на своєму місці, писа ли благодаттю Святого Духа. І я, у них прочитавши й зрозумівши, назву запорядком чесноти, наскільки можу, хоч це будуть і не всі – через неспромож ність запам’ятати. Перелік чеснот Мудрість, ціломудріє, мужність, правда, віра, надія, любов, страх, благочестя, знання, рада, кріпость, розуміння, премудрість, сокрушення, плач, лагідність,дослідження Божественних Писань, милостиня, чистота серця, мир, терпіння, здержливість, витривалість, добра згода, намір, чуття, старанність, Божественне утвердження, палкість, бадьорість, теплота духа, повчання, старан ня, тверезість, пам’ять, зібраність думок, благоговіння, стид, соромливість, розкаяння, віддалення від гріхів, покаяння, звернення до Бога, з’єднання ізХристом, відречення від диявола, сповнення заповідей, береження душі, чи стота совісти, пам’ять про смерть, біль душі, добрі діла, труд, подвиг, життяв строгості, піст, чування, голод, спрага, малі потреби, задоволення своїх потреб, благодіяння, благообразність, чесність, гречність, зневага майна, несріблолюбство, відвернення від житейських клопотів, підкорення, підпорядку вання, добрий послух, убогість, ненабування, віддалення від світу, відітнення волі, відречення від себе самого, поради, великодушність, віддалення задляБога, безмовність, настанови, лежання ниць, невмивання, предстояння, уваж ність, сухоїжа, нагота, виснаження тіла, усамітнення, пустинножительство, тиша, благодушність, дерзновення, добродерзновення, Божественна ревність, горіння, успіх, юродство Христа ради, береження ума, влаштування звичаїв,преподобність, дівство, освячення, чистота тіла, читання Христа ради, Божественне клопотання, пізнання, навчання, істина, нецікавість, неосуджен ня, відпущення боргів, управління, гостинність, розсудливість, помірність,правильне вживання речей, обізнаність, здогадливість, досвідченість, псалмоспів, молитва, благодарення, ісповідання, коліноприклонення, вимолю вання, моління, прошення, заступництво, піснеспів, славослов’я, сповідь, скорбота, горювання, ридання, зітхання, плач, болісні сльози, зворушення,мовчання, шукання Бога, плачевний крик, безклопітність про все, незлобивість, немарнославство, неславолюбство, простота душі, співчутливість, не бажання хизуватися, доброзвичайність, діла за природою, діла понад природу, братолюбство, одностайність, розмови про Бога, солодкість, духовний устрій, тихість, слушність, непорочність, простота, добра похвала, добрі слова, добріділа, надавання переваги ближньому, любов до Бога, навичка до чеснот, час тота, неперстанна старанність, благорозумність, смирення, безпристрасність,велеліпота, довготерпіння, благість, благостиня, розсудливість легкоприступ ність, добровітання, незбентеження, видіння, наставлення, встановлення, прозріння, безпристрасність, духовна радість, побоювання, сльози розуму, душевна сльоза, бажання Бога, щедрота, милосердя, людинолюбство, чистотадуші, чистота ума, прозорливість, чиста молитва, неполонений помисел, твер дість, укріплення душі й тіла, просвічення, відновлення душі, ненавидженняжиття, належне вчення, добре бажання смерти, дитинство у Христі, утвер дження, невимушене й помірне напоумлення, похвальна зміна, зачудуванняу Бозі, досконалість у Христі, істинне просвітлення, захоплення ума, вселен ня Бога, Боголюбство, внутрішня любомудрість, богослов’я, ісповідництво, зневага смерти, святість, виправлення, цілковите здоров’я душі, похвала від Бога, благодать, царство, синівство – і всіх їх разом 228 (Пс. 81, 6; Йо. 10, 30). Через синівство людина стає богом. Своєю благодаттю Господь дарував нам перемогу над пристрастями, котрі називаються так. Перелік пристрастей Лютість, хитрість, лукавство, лихе мудрування, безсловесність, розпуста,зведення, грубість, невігластво, безділля, холодність, закам’янілість, лесто щі, дурість, безчинний голос, потьмарення розуму, ненависть, невихованість, зухвальство, страх, озлобленість, лінощі до добра, прогрішення, лихварство,вбогість [через лінощі], незнання, безумство, неправдиве знання, забуття, не розсудливість, нечутливість, неправда, лиха воля, безсовісність, зволікання, балакучість, відвернення, прогрішення, гріх, беззаконня, переступ закону, пристрасть, полонення, лукаве з’єднання, безсловесне з’єднання, бісівськийприлог, заціпеніння, відпочинок тіла не в призначений час, злоба, падіння, недуга душі, безсилля, неміч ума, нестаранність, лінощі, порочна печаль, знева га Бога, руйнування, переступ, невірство, недовіра, зловірство, маловірство,єресь, з’єднання з єрессю, багатобожжя, ідолопоклонство, незнання Бога, нечестя, чари, підглядання, зачаровування, заговорювання, відкинення, ідолослужіння, нездержливість, захоплення їжею, славолюбство, недбальство, са молюбство, неуважність, неуспіх, омана, помилковість, даремність, отруєння, осквернення, поїдання оскверненого, насолода, неціломудріє, обжерливість,себто об’їдання черева, блуд, сріблолюбство, гнів, смуток, нудьга, марнославство, гордість, уява, возношення, пишання, обезумлення, безсоромність, си тість, м’якість, отуманення голови від вина, сласть, неситість, гортанобісся,ненасичення, тайноїжа, об’їдання, їжа на самоті, недбальство, зручність, са мопорадність, безпорадність, догоджання собі, догоджання людям, невмінняробити добро, ненавчення, неуцтво, легковажність, простацтво, відлюдькува тість, заперечення, суперечливість, злослів’я, крик, збентеження, сварливість, ярість, безсловесна похіть, розлючення, роздратування, спокуса, ворожнеча, допитливість, обмова, гіркота, обмовляння, докори, оббріхування, осудження,звинувачення, ненависть, закиди, досаджання, безчестя, лютощі, несамови тість, жорстокість, лихі задуми, переступи присяги, прокльони, немилосердя,братоненависть, нерівність, батьковбивство, матеревбивство, дозволи, послаблення, прийняття дарів, розбійництво, крадежі, поривання, безладдя, заз дрість, сперечання, посоромлення, глузування, зневаги, дратування, насміхи, підкупи, насилля, зневага ближнього, биття палицею, знущання, задушення, нелюбов, непримиренність, незгода, нерозсудливість, суворість, безстидність,безсоромність, полонення помислів, потьмарення, сліпота, засліплення, при страсть до тимчасових речей, суєта, непокора, обтяження голови, дріманнядуші, довгий сон, мрійливість, багато пиття, пияцтво, непристойність, ослаблення, безсловесна насолода, сластолюбство, блудуваня, лихослов’я, жіночність, розпалення, рукоблудство, спокушення жінок на блуд, перелюб, мужо лозтво, скотолозтво, порочність, блудження, нечистота душі, кровозмішання,нечистота, осквернення, приватне приятелювання, сміх, ігри, танці, плескання в долоні, непристойні пісні, ликування, гра на свирілі, зухвалість, многочиння, непідчиненість, непостійність, порочна згода, підступ, вбивство, роз бій, святокрадство, нечесний прибуток, лихва, лестощі, розкопування гробів,жорстоке серце, лихі наміри, нарікання, хула, неблагодарення, злі поради, не здужання, малодушність, злиття, брехня, балачки, безглузді слова, нерозумна радість, витання, нерозумна дружба, пустослів’я, буйнослів’я, багатослів’я, осудження доброго, скупість, злість, неприхильність, обурення, здобування багатьох речей, злопам’ятність, зловживання, лихі звички, любов до життя,нахабство, пиха, любоначальствування, лицемірство, насмішливість, влізли вість, сміхотворство, перемагання, сатанинська ревність, цікавість, прилог,брак страху Божого, непослух, нерозум, високодумство, вихваляння, зарозумілість, приниження ближнього, немилосердя, неспівчутливість, недбаль ство, безнадійність, богоненависть, розпач, самогубство, повне відпадання від Бога і цілковита погибель – усіх разом 298 Оці пристрасті я знайшов,згадані в Божественних Писаннях, і разом зібрав, як і книги на початку Сло ва. За чином розставити їх не зміг і не наважувався, бо це понад мої сили. Каже Ліствичник: “Пошукаєш знання в злому і не знайдеш, бо все бісівське є безчинне і має один і той самий намір, що в ньому і рівне стає нерівним і не преподобним, – губити душі, що приймають їхні лихі поради. Якщо навіть і стають вони причиною вінців для деяких людей, то їх завжди перемагаютьті, що вірою й терпінням уповають на Господа, і чинять добрі діла, і против ляться помислам, що воюють проти них”. Про різницю між помислами і прилогами Помисли у всьому відрізняються один від одного, бо одні з них безгрішні, а інші – ні. Помисел, що його називають прилогом, себто думка про добре чизле, не заслуговує ні нагороди, ні осудження. Потім те, що називають з’єднання, себто бесіда з помислом і або згода з ним, або прогнання його; за слуговує на похвалу, коли буває боговгодне, і на малий докір – коли буває лукаве. Відтак [відбувається] те, що називається боріння, або переможне, або переможене, – коли переможе ум, і стає причиною вінця або причиною муки, коли перейде в діло. Так само і згода, себто сластолюбна схильність душі до явленого, а від неї буває полонення, що по нужді й мимоволі схиляє серцедо діяння. Коли ж пристрасний помисел надовго затримається в серці, то на стає те, що називають пристрастю, бо вона звичкою сама тягне душу до себе і змушує до діяння. “Така пристрасть, безсумнівно, в усьому підпадає або під помірне покаяння, або під майбутню муку, – каже Ліствичник, – через нерозкаяність, а не через боротьбу; бо якщо б через боротьбу, то численні не змогли б одержати відпущення, не маючи цілковитої безпристрасности”. Той самий Ліствичник каже, що “не всі можуть бути безпристрасними, але всім можливо спастися й примиритися з Богом”. Розумна людина відкидаєлукавий прилог – матір усіх зол, щоб заразом відсікти усе зло; а добрий при лог завжди з готовністю повертає на діло, аби тіло й душа звикали до чесноти і благодаттю Христовою звільнялися від пристрастей. Бо нема в нас нічого,чого б ми не прийняли від Нього і що могли б Йому принести, хіба що до бру волю, а коли не маємо її, то не знайдемо ні сили, ні знання, аби чинити добро. І це діло Божого чоловіколюбства, аби ми не прийняли осудження за безділля, бо “З безділля навчаються багато лихого” (Сир. 33, 28). І не тільки це, а й самі добрі діла вимагають розсудливости – кажуть старці. Бо діва, що постила шість тижнів і всякчас навчалася зі Старого й Нового Завітів й не мала ні скорботних, ні приємних діл, хоч і мала б зібрати плоди зі стількох плодів безпристрасности, але не зібрала, бо добро не є добром, коли робиться не за Божою волею. Багато разів можна знайти в Божественних Писаннях, що Бог гнівається на того, хто робить діло, яке всім видається добрим, і, навпаки, приймає іншого, що чинив нібито зло. Свідок цього – той пророчий учень, що сказав товаришеві вдарити його, а коли той не послухав, сказав, що з’їсть його звір за те, що не зробив добра (1 Цар. 20, 35-36). І Петро, гадаючи, що робить щось добре, відмовлявся, щоб Господь умив йому ноги, і за це почув докір (Йо. 13, 8). Тому всіма силами треба нам шукати й чинити Божу волю, хоч намвона й не видається доброю. А це тому, що без труду не буває доброго ділан ня, щоб не відпали ми від похвали через принуку. Словом, усе, що Бог будує,чудесне понад ум і думку, бо уму не тільки подобає дивуватися тому, що звер шується в Церкві православних, а й символам того. Як святим хрещенням стаємо синами за благодаттю (Йо. 1, 12; Гл. 3, 26), нічого не зробивши передцим і нічого після цього, окрім береження заповідей. І які страшні ті речі, себто святе хрещення і Святе Причастя, не бувають без священства, – каже Золо тоустий. У цьому-бо виявляється влада, дана верховному апостолові Петрові. Бо коли ворота Царства Небесного не відкриються священнодійством, – каже Господь, – ніхто не може увійти: “Коли хтось не вродиться з води та Духа…” (Йо. 3, 5 і далі). І ще: “Якщо не споживатимете тіла Сина Чоловічого й не питимете Його крови, не матимете життя в собі” (Йо. 6, 53). І як давній храм іззовні був символом цього світу, у ньому священики звершували жертви,а всередині було Святая святих, де приносили в жертву кадило чотирьох ви дів: ливану, смирни, стакти й касії. Ці чотири види – це символи чотирьох головних чеснот. Те, що відбувалося зовні, – це символ Божого низходження,щоб юдеї, маючи розум немовлят, не відпали від Бога через пісні й схиль ність до ідолопоклонства. А нова Церква – це символ майбутнього віку, тому все, що в ній звершується, є небесне і духовне. І як на небі дев’ять чинів є, так і в Церкві, себто патріярхи, митрополити, єпископи, священики, диякони, іподиякони, читці, співці і монахи. І ще від знаку чесного й животворящого хреста проганяються демони і численні недуги. Зробити це зовсім нескладно і безтрудно, а похвали його хто може перелічити? Усе, що сказане від початку Слова, не принесе ніякої користи без правдивої віри, так само й віра не має ніякої користи без діл. Про віру й про діла написали численні святі отці, я ж, згадавши, коротко скажу, що діла мають бути в нас так, як написані, кожне за своїм порядком, а православна віра така, яку ми прийняли від згаданихсвятих, щоб з ними ввійти у вічні блага благодаттю й чоловіколюбством Го спода нашого Ісуса Христа, що Йому подобає всяка слава, честь і поклоніння з безначальним Його Отцем і з пресвятим, благим і животворящим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.