Того самого преподобного отця нашого Петра Дамаскина книга друга: 24 короткі слова, повні духовного знання

Того самого преподобного отця нашого Петра Дамаскина книга друга

24 короткі слова, повні духовного знання Оце перше Слово і літера “аз”, Що містить духовну премудрість. Ця-бо літера є початком Усіх письмен у кожній мові. Також вона є усіх чеснот Початком та й кінцем. А що азбуку вчать діти І без неї не навчитися вищих наук, То вона – початок знання. Хоч він і вельми малий, та без нього Зовсім не здобудеш чесноти. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 1.Літера А є початком письма в кожній мові, хоч деякі цього й не знають. По чатком усіх чеснот є духовна премудрість, і вона ж є їхнім кінцем. Адже якщовона не приєднається до ума, не може людина нічого доброго зробити, бо ні коли про це не чула. А якщо колись сподобилася чути, то це і є премудрість. Азбуку вивчають діти, і без неї не можна навчитися інших наук, так буваєі з початком знання. Хоч він і дуже малий, але без нього зовсім не можна на бути чесноти. Тому боюся писати щось про премудрість, бо сам я немудрий. Бо, як я думаю, є чотири речі, що навчають ум могти говорити різні речі: або надприродна благодать і блаженство; або чистота від подвигу, що буває від Бога і може привести душу до первісної краси; або досвід у науках, навчання від людей і дія зовнішньої премудрости; або навіть проклята і сатанинськаомана, що діє через гординю і бісівське лукавство, і зіпсуття єства. Я ж не причетний до всіх цих речей, то як можу щось писати, і дивуюся. Не знаю, чи ваша віра в Бога, котрою змушуєте мене до писання, притягне благодать до пера, бо ум мій і рука моя недостойні й нечисті. Знаю добре з досвіду, що часто зі мною так бувало і буває завжди. Скільки ж разів, – вірте мені, о отці, – бажаючи щось написати, не міг зібрати цього в умі. Поки не брався за перо, в ум приходила тільки думка із Писання або згадка про щось почуте чи побачене із чуттєвих речей цього світу. Коли ж брався за перо й починав писати, знаходився зміст того, про що мав писати і до чого мене змушував хтось інший. Отак безперешкодно й безсумнівно пишу це, наскільки здужає рука, а вона не сповільнює писання. А коли ще й Бог вкладає щось у моєпотьмарене серце, то пишу це безклопітно. Гадаю, що так буває, аби я не ду мав, що маю щось, що прийняв через молитви когось іншого, за словами Ліствичника, що згадує слова апостола: “Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?” (1 Кр. 4, 7). Чому хвалишся, наче сам зробив? Бо думки, що самі приходять безмовникам заради Бога, слід приймати без розгляду, – як каже святий Ісаак. А коли хтось розглядає їх, то це його розуміння. І святий Антоній каже: “Всяке діло абослово має бути засвідчене словами Божественного Писання”. Тому, як ко лись Валаамова ослиця промовила (Чис. 22, 28), так і я нині почну писати, – не повчаючи, нехай не буде так, – але на викриття моєї окаянної душі, щоб, засоромившись хоча б від слів, як каже Ліствичник, взялась вона до ділання, здобувши не діло, а слово. Хто знає, чи ще буду жити і зможу писати і чизможете ви завершити свої діла? Проте почнемо ви своє, а я своє і подиви мося, хто скільки встигне. Невідомо, коли наша смерть прийде і скільки нам ще лишилося жити. Богові, що знає все наперед, відомо все щодо нас. Йому слава навіки-віків. Амінь. Перше Слово написалося нині надією, А це тепер друга літера, Що зветься “віди”, і друге Слово. У ньому коротко сказано, Що віра породжує іншу й більшу Віру, що про неї говорять святі отці, – Основу чеснот, як каже Господній апостол, що написав про неї. Одна буває без діл закону, А друга звершується ділами. Знаходять її у безмовності, Великою боротьбою її здобувають. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 2. Преподобний отець наш Ісаак, – бажаючи показати віру, про яку апостол сказав, що вона основа ділань задля Бога (1 Кр. 3, 10), що її прийняли ми в Божественному хрещенні Христовою благодаттю, а не через діла, що вона породжує страх, через який буває береження заповідей і перенесення спокус, як каже святий Максим, і що після ділання у нас народжується велика віра споглядання, про яку Господь каже: “Якби ви мали віру, як зерно гірчичне…” (Лк. 17, 6 і далі), – говорить, що є одна віра, спільна для всіх православних, себто правдиві догми про Бога і про Його сотворіння духовні та чуттєві, щоїх свята соборна Церква прийняла Божою благодаттю. І є ще інша віра – відання, себто знання, що ніяк не суперечить тій вірі, з якої народжується, а на віть чинить її міцнішою. Першу віру ми прийняли від благочестивих батьків і вчителів православної віри. А друга народжується через те, що правдиво віримо й боїмося Господа, в якого віруємо. Через страх ми пообіцяли берегти заповіді і задля цього забажали чинити тілесні чесноти, себто безмовність, піст, помірне чування, псалмоспів, молитву, читання і питати досвідченихпро всякий помисел, слово й починання, аби такими діяннями тіло очищувалося від нечистих пристрастей, себто обжерливости, блуду і здобування за йвих речей, і задовольнялося тим, що має, як навчає апостол (1 Тм. 6, 8), а від цього одержує людина кріпость безклопітно перебувати в Бозі. Із Писання та від досвідчених людей навчається вона про Божественні догми й заповіді і через це починає зневажати вісім головних пристрастей. І, роздумуючи про загрози, не просто боїться Бога, а боїться Його як Бога, як каже святий Ніл.І від цього страху починає із розумінням зберігати заповіді. І наскільки терпить смерть від кожної заповіді за бажанням, настільки одержує більше знан ня і споглядає те, що буває в ній через благодать Христову. А з цього всьоговірить, що воістину велика віра православних, і починає бажати годити Бо гові. І вже не сумнівається, як спочатку, у Божій допомозі, а, як каже пророк, покладає “на Господа турботу свою” (Пс. 54, 23). І, як каже Василій Великий, коли хтось хоче мати велику віру, то нехай не клопочеться ні життям своїм, ні смертю. Чи звіра він побачить, чи наступи бісівські, чи лукавих людей, – хай не жахається, знаючи, що всі вони – сотворіння одного Творця й такі самі раби, як і він, і не мають влади над ним, коли Бог не допустить. Його єдиного, як того, хто має владу, подобає боятися, як і сам Господь каже: “Я покажу вам, кого треба боятись: бійтеся того, що, вбивши, має владу вкинути в пекло” (Лк. 12, 5). І, підтверджуючи ці слова, додає: “Так, кажу вам: Того бійтесь”, – і слушно. Коли б був хтось інший, хто, окрім Бога, мав би владу, годилося б нам його боятися, а що тільки єдиний Бог є Творцем і Владикою небесних і підземних, то хто, крім Нього, має владу щось чинити? Коли скаже хтось, що є сотворіння, котрі мають вільну волю, то скажу і я, що мають її небесні сили, люди і біси. Але небесні безплотні чини і добрі люди не шкодять нікому з рабів Божих, таких, як самі, хоч би вони й були дуже лукаві. Вони, навпаки, жаліють їх і молять Бога за них, як каже Атанасій Великий. А лукаві люди і їхні злобні учителі – біси – хочуть нашкодити, але не можуть, коли сама людина не подасть приводу, залишена від Бога через лукаві діла. Преблагий Бог допускає це для її покари і спасіння, якщо вона сама хоче благодатним терпінням виправитися зі своєї злоби. Коли ж ні, то на користь когось іншого,бо хоче сам всеблагий Бог, аби всі спаслися. Спокуси на праведних і на свя тих людей бувають за Божим благозволенням для вдосконалення їхніх душі посоромлення їхніх ворогів – бісів. Зрозумівши це, виконувач Божествен них Христових заповідей не просто вірить, що Христос – Бог і має силу, – це й біси знали з Його діл і тремтіли, – а що все Йому можливе і всяка Його воля добра, і без Нього не може нічого статися. І тому він не хоче нічого чинитибез Божої на те волі, хоч би й про життя йшлося. А Божа воля – це життя віч не і вельми добре, хоча декому видається, що таке життя скорботне. І тому я, окаянний, гірший від невірного, бо не хочу нічого робити, аби знайти велику віру, щоб нею прийти в страх Божий і премудрість Духа. Натомість я або з власної волі заплющую душевні очі і порушую закон, або, потьмарившись забуттям, доходжу до цілковитого незнання і зовсім не знаю, що корисне длямоєї душі, і, набувши лукавих звичаїв, звикаю до гріха. А коли й захочу по вернутися туди, звідки впав, то не зможу, бо моя воля стає перегородою, що відділяє мене від Бога, як кажуть отці, і не хочу трудитися, аби зруйнувати цю перегороду. Коли б я мав віру, що набувається ділами покаяння, то міг би сказати: “З Богом моїм перейду крізь стіну” (Пс. 17, 30), – і не злякався б сумнівів, кажучи сам собі: “Що ж зустрінеться мені, коли наважуся перейтистіну? Чи нема там прірви? Ану ж не зможу перейти і впаду вниз після стіль кох трудів?” І ще багато чого подібного подумаю. Бо той, хто має віру, що Бог близько, а не далеко, ніколи не буде так думати, а зразу вдаватиметься до Бога, котрий має всяку силу і владу, і всяку благодать і чоловіколюбство, щоб осягнути “не як повітря б’ючи” (Кр. 9, 26), а ніби плаваючи, шукати вишніх.І залишивши внизу свою волю, подорожує до Божої волі, і зможе чути її но вими мовами і сам ними говоритиме, пізнаючи таїнства. І перейде від силидіяльної до сили споглядальної, наскільки приймає її, благодаттю і чоловіко любством Господа нашого Ісуса Христа, що Йому подобає всяка слава, честь і влада навіки. Амінь. Третя літера в абетці – це “глагол”. А це третє Слово про страх. Є-бо два страхи Господні: Початковий, що віддаляє від гріха, І досконалий, що походить від ревности. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 3.Обжерливість – це перша пристрасть із восьми головних. Однак Божествен ний страх і перша заповідь перемагають усі пристрасті. Хто не має цьогостраху, той не може мати усіх інших чеснот. Бо як, не боячись, зможе зберіга ти заповідь? Хіба що такий навчився любити. Однак і він почав зі страху, хоч, можливо, і не знає, як минув у нього початковий страх. Коли ж хтось каже,що навчився любити якось по-іншому, то був полонений або духовною раді стю, або нечутливістю, “ніби вві сні перейшов через ріку”, за словами святого Єфрема (У Пролозі 30-го листопада). Тому такий, вжахнувшись великими Божими добродіяннями, яких сподобився благодаттю, любить Доброчинця.Коли ж хтось, живучи нечутливо в сластолюбстві і славі, як той багач, га дає, що ті, кого гнітить страх і переслідують спокуси, страждають так через гріхи, і вивищується над ними гординею, гадаючи, що сам достойний такої послаби, яку одержав, хоч насправді недостойний, тим самим робить себе недостойним майбутнього життя і потьмарюється безсловесною любов’ю доземних речей. Може, такий думає, що навчився любити і тому одержує біль ше благодаті, ніж інші, але він не зрозумів Божої поблажливости щодо себе. Тому він на суді не знайде відповіді і слушно почує: “Ти одержав твої блага за життя свого” (Лк. 16, 25). Відомо, що багато хто з невірних зазнає особливої благодаті, хоч і недостойні, і ніхто із благомудрих не похваляє їх і не каже, що вони достойні Божої любови чи що вони люблять Бога і що, можливо, тому їм добре живеться. Так воно і є. Страх Господній – сугубий, так, як і віра: одна початкова, а друга досконала, що приходить через початкову. Хто боїться мук, той боїться, як раб, і уникає гріха. “Страх Господній відводить від злого” (Прип. 16, 6 – цит. за пер. І. Огієнка). “Страху Господнього навчу вас” (Пс. 33, 12). Це все про початковий страх сказано, за словами святогоДоротея, щоб через страх заборони прийшли ми, грішні, до покаяння, шука ючи, як нам знайти відпущення наших гріхів. І страх, що знову повертається до нас, навчає нас путей життя, як сказано: “Ухилися від злого і чини добро” (Пс. 33, 15). І наскільки людина трудиться в доброму, настільки страх у ній зростає. І показує їй навіть найменші прогрішення, котрі в темряві незнання вона мала за ніщо. А коли страх стає досконалий, вдосконалюється людиначерез плач, і вже не хоче согрішати, але, боячись повернення пристрастей, пе ребуває неушкоджена в чистому страху. “Страх Господній – чистий, перебуваєповік-віки” (Пс. 18, 10). Перший страх – нечистий, бо буває через гріхи. А те пер той, хто очистився, боїться не як той, що грішить, а як людина, схильна до змін і до зла. І наскільки підніметься здобуванням чеснот, настільки боїться, як смиренномудра, – і це слушно. Кожен, хто має багатство, дуже боїться марноти, муки, безчестя і падіння після вивищення. Убогий же не має страху, тільки боїться, щоб його не били. І це сказано про досконалих і чистих душею і тілом. Хай не обманює себе той, хто ще согрішає, хоч його гріхи найменші й найнезначніші. “Обманюються такі, – каже Ліствичник, – бо це не чистийстрах і не смирення, а рабська благодумність і страх заборони”. Тому й потрібно такому виправити свій помисел, щоб знав, який у нього страх, і час тим плачем, терплячи скорботи, очистив свої прогрішення і так благодаттю Христовою прийшов до досконалого страху. Ознаки першого страху в тому, щоб зненавидіти гріх і гніватися на нього, як гнівається той, кого вкусив звір. А ознаки досконалого страху – любити чесноту і боятися змін, бо ніхто не єнезмінний. Тому в усякій речі в цьому житті треба нам завжди боятися падін ня, дивлячись на великого пророка і царя, що плакав за свої два прогрішення, і на Соломона, що впав аж у такий гріх. І як каже апостол: “Тож, коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав” (1 Кр. 10, 12). Коли ж хтось скаже, що “досконала любов проганяє геть страх” (1 Йо. 4, 18), – за словами Богослова, – то добре каже, але так буває зі страхом першим, себто початковим. А про досконалий страх Давид каже: “Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його любити буде дуже” (Пс. 111, 1), – себто дуже полюбить чесноту. Такий перебуває в чині сина, бо чинить так не тому, що боїться мук, а через любов, що проганяє страх геть. Тому сказано “любити буде дуже”, бо він живе за заповідями не як раб, що зберігає їх, боячись мук. Нехай же ми збавимося від них благодаттю й чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, що Йому подобає всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь. Оце четверте Слово про благочестя І четверта літера “добро”. Такий її порядок в абетці. Це Слово про здержливість, Бо вона разом із цнотливістю є початком Восьми змагань проти восьми пристрастей. Це-бо суть діла благочестя. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 4. Зрозуміло, що благочестя – це назва чогось багатовидного й різноманітного, такого, як зовнішня любов до мудрости. Бо коли вивчати разом десять наук, тоді це можна назвати любов’ю до мудрости, а не тоді, коли вивчати одну чи дві. Так і благочестям називають не одну чесноту, а сповнення всіх заповідей, від слова благочествувати, себто добре творити подвиг. Коли ж хто скаже, що це слово стосується віри, себто благо почитати, то нехай пояснить, як можна спершу боятися Господа, а потім вірити Йому? Людина ж спочатку вірить Господеві, а потім боїться Його, чи ж не так? Бо страх походить від віри, а від страху – благочестя, за словами пророка, що спершу сказав про премудрість,і далі каже: “Дух знання [і благочестя] й страху Господнього” (Іс. 11, 2). І Го сподь, що почав із страху, навчить плакати того, хто має страх. Немає часу,щоб говорити за порядком про всяке благочестя, себто духовне ділання. А ті лесні діяння відомі всім – вони йдуть перед великою вірою і чистим страхом. З допомогою благодаті коротко скажемо про паростки умового раю, себто про душевні чесноти. До них належить всеохопна здержливість, себто віддалення від усіх пристрастей. Бо є ще й інша, часткова здержливість, вона навчає, як вживати їжу й питво. А перша здержує всякий помисел і всякий рух тіла, що робиться не задля Бога, – це і є здержливість від пристрастей. Не допускає вона ні помислу, ні слова, ні поруху ноги чи руки, ні інших частин тіла безпотреби, а це для того, аби жити тілесно, а спастися душевно. Через це мно жаться бісівські спокуси, бо біси бачать ангела в плоті, що став таким через ревність і добрі діла. Це і є здержливість, що її треба “порати й доглядати”(Бут. 2, 15), – бо життя в здержливості – діло досконале і вимагає безнастан ного догляду, аби якась пристрасть не затаїлася і не ввійшла ззовні.Не однакові між собою дві здержливості й дві цнотливості: одна з них стри мує блуд і нечисті пристрасті, а друга збирає в собі найтонший і безгрішнийпомисел і возводить його до Бога. Тому його не можна правильно описати сло вами чи зрозуміти, почувши про нього; тільки на досвіді можна зрозуміти ці речі, що вельми вражають ум. Та й як сама тільки назва може піднести порохі чуттєве зробити нечуттєвим? Це інші назви зовнішня наука розпізнає за словесним описом, а духовний досвід і здобування чеснот потребують Божої до помоги і здобуваються великим трудом і довгим часом, а найбільше – душевні чесноти, бо вони і є власне чеснотами. Тілесні чесноти, як знаряддя чеснот, легше здобути, хоч вони вимагають тілесних трудів, а душевні чесноти тяжчездобувати, хоч для цього треба тільки уважности помислу. Тому Закон найперше каже: “Бережися” (Втор. 15, 9 – цит. за пер. І. Огієнка). Про цей вираз напи сав Василій Великий пречудове Слово (книга 2, бесіда 3, аркуш 13). Що ж скажемо ми, що не бережемося зовсім, а живемо, як якісь фарисеї.Дехто, може, постить і чуває, і має якесь знання, але немає в нас розсудли вости, бо не хочемо берегтися і пізнати, чого ми шукаємо. І не хоче ніхто потрудитися бути уважним до помислів, щоб, можливо, так набути досвіду з багатьох нападів і спокус і стати для інших як не керманичем, то хоча б добрим супутником у плаванні. Але видається, що ми, хоч сліпі, говоримо,що бачимо, як фарисеї. Тому й сказано: “Вони приймуть строгіше осуджен ня” (Лк. 20, 47). “Були б ви сліпі – не мали б ви гріха” (Йо. 9, 41), – о, якби ж нам вистачило розуму визнати свою неміч і незнання! Але горе мені! Тому й приймемо строгіше засудження, як греки, що, за словами Соломона, стільки всього винайшли, а загубили те, чого шукали. То що, змовчати нам, як таким, що не мають діяння? Та це ще гірше. Сказано-бо: “А радше їх картайте, бо щоті люди потай виробляють, соромно й казати” (Еф. 5, 12). Тому про це я про мовчу, а почну говорити про предивні чесноти, веселиться-бо моє потьмарене серце, згадуючи про їхню солодкість. Через неї забуваю про свою міру й недумаю про засуд, що мені загрожує за те, що говорю, а не роблю. Здержли вість і цнотливість мають подібну силу, і подвійні вони, як уже було сказано, але зараз поговоримо про щось досконаліше. Хто-бо має Божою благодаттювелику віру споглядання і чистий і божественний страх і через них хоче здо бувати здержливість і цнотливість, нехай повсякчас здержує себе всерединій зовні, нехай буде як мертвий тілом і душею для цього світу і людей, кажу чи в усіх справах своєму помислові: “Хто я такий і що таке моя істота – як не огида? Сьогодні – земля, опісля – гниль, а посередині – всілякі докори” І далі: “Що таке моє життя, і скільки його? Одна година – і приходить смерть. Чого клопотатися мені цим чи тим? Нині умираю, а життя і смерть тримає в руках Христос, то чого ж я клопочуся і даремно сперечаюся? Мені требатрохи хліба, а надмір – навіщо? Коли ж маю трохи, то цим припиняється вся кий клопіт. Коли ж ні, то поклопочуся про це одне через недосконалість мого знання, бо ж є Бог, що всім управляє”. Найбільшим клопотом людини нехай буде береження чуттів і помислів, щоб нічого не задумувала і не робила, що могло б бути проти Божої волі. Нехай готується терпіти все, що приходить від бісів і від людей, чи то солодке, чи гірке. Тоді не злякається ні перших, ні других і не прийде до нерозумної радости й думки або до печалі й відчаю, зовсім не маючи сміливости в помислах, аж поки не прийде Господь. Йому слава навіки. Амінь. Оце ж п’яте Слово, а літера “єсть”. Це Слово про терпіння. Воно є велике й мале В чеснотах і в усякій майстерності. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 5. Каже Господь: “Хто витриває до кінця, той спасеться” (Мт. 10, 22). Терпіння –це утвердження всіх чеснот. Не буває жодної чесноти без цієї, бо “Ніхто, що по клав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого” (Лк. 9, 62).Але коли хтось думає, що він – причасник усіх чеснот, а до кінця не перетер пить і не звільниться від сітей диявола, той не здатний до Царства Божого. Бо й ті, що одержали запоруку терпіння, вимагають, аби прийняти їм в будучому віці досконалу нагороду. У всякому діянні і знанні треба терпіння, і це слушно, бо без нього навіть найпростіші справи не зробляться, а коли й зробиться щось, то треба терпіння, аби зберегти зроблене. І можна зразу сказати, що всяке діло перш ніж зробиться, робиться через терпіння, і коли зробиться – зберігається терпінням, і без нього не збережеться і не поліпшиться. Коли це діло добре, товоно податель і хранитель терпіння, коли недобре – терпіння подає спокій і ве ликодушність і не допускає, аби малодушність – заручини з геєною – гнітила того, хто зазнає спокус. Терпіння перемагає відчай, котрий долає душу. Вононавчає душу радіти й не слабнути від численних нападів і скорбот. Юда, ухи лившись від терпіння, знайшов подвійну смерть, як невипробуваний у боротьбі. Прийнявши терпіння, верховний апостол, як випробуваний у боротьбі, переміг диявола, що довів його до падіння7. Маючи терпіння, той інок, що впав колись у блуд, переміг переможця, бо не послухав помислу відчаю, що змушував його іти з келії і з пустелі, а терпляче говорив помислам: “Не согрішав, і знову кажу вам: не согрішав”. О божественний помисел і терпіння доблесного мужа! Терпіння вдосконалило блаженного Йова і його попередні діла. Бо якби цей праведний хоч трохи ухилився від терпіння, то погубив би всі попередні діла.Але Бог, що знав його терпіння, допустив на нього нещастя для його вдоскона лення і користи багатьох. Хто розуміє, яка його користь, нехай чинить подвиг, щоб передусім мати терпіння, за словами Василія Великого, а він каже так:“Не всі пристрасті побореш відразу. Може бути, що, ухиляючись, повернеш назад і не будеш гідний Царства Небесного. Борися з кожною пристрастю по чер зі, починаючи з терпіння того, що находить на тебе”8. І це слушно. А коли хтосьне має цього, то ніколи не зможе вийти на видиму війну і, ухиляючись, не тіль ки сам тікає і стягує на себе погибель, а штовхає на це й інших, за словом, що

7 У Пролозі, Слово з Патерика, 21 травня.

8 У 3-ій книзі, 34-е послання.каже Бог Мойсеєві: “Хто боягуз… нехай повернеться додому”, нехай не виходить на битву (Втор. 20, 8). Та коли триває війна між людьми, дехто може си діти вдома і не йти на війну. І тоді не одержить вінців і подарунків, а ще може залишитися в убогості й зазнати безчестя. А в духовній боротьбі не можна знайти такого місця, де б не було битви, хоч би й пройти увесь світ, на кожному місці знайдеш боротьбу. У пустелі – звірі та біси, інші тяжкі скорботи і страхи. На безмовності – біси і спокуси. Між людьми – біси і люди, що спокушають. І нема ніде місця безтурботного. Тому без терпіння не можна знайти спокою.А воно приходить через страх і віру, а починається з мудрости. Мудрий ви пробовує своє ділання в умі і бачить, що воно тісне, як каже Сусанна, і бажає кращого, як і вона. Каже ж ця блаженна до Бога: “Скрутно мені звідусіль” (Дан. 13, 22): коли вчиню за бажанням беззаконних старців, загине моя душа через перелюб, коли ж не послухаю їх, зведуть наклеп на мене, що чинила перелюб, – і судді народу засудять мене на смерть. Та краще мені вдатися доВсесильного, хоч би й смерть мене чекала. О велика розсудливість цієї бла женної! Розумно все розмислила і не погрішила в надії. І коли зібралися люди, і сіли беззаконні судді, аби ославити її і засудити на смерть, – її, непорочну, як перелюбницю, – зразу послав Бог Даниїла, дванадцятирічного пророка, і той визволив її від смерти, повернувши смертний засуд на тих старців, що хотіли беззаконно засудити її. І на ній показав Бог, як Він близько до тих, що заради Нього переносять спокуси і в скорботі не відмовляються від чесноти черезнедбальство, а ставлять на перше місце Божий закон і терплять скорботи, вті шаючись надією на спасіння. І слушно. Бо коли нас чекають дві біди – одна тимчасова, а друга вічна, то чи не краще вибрати першу? Тому й каже святий Ісаак: “Краще терпіти біду з любови до Бога і прибігати до Нього з надією на вічне життя, ніж, боячись спокус, відпасти від Бога в руки диявола і з ним відійти на муки” (Як. 1, 2; 2 Кр. 8, 2). Тому й добре було б, коли б ми раділив спокусах, як боголюбці, а що ми не такі, то хоча б через майбутню біду виби раймо те, що легше. І нам доведеться або тут бідувати тілом, а в нинішньому й будучому віці духовно царювати з Христом, досягнувши безпристрасности, або відпасти, боячись спокус, як ми вже говорили, і відійти у вічну муку, віднеї хай збавить нас Бог тим, що будемо терпіти тут. Терпіння – це як непоруш ний камінь проти вітрів і житейських хвиль. Хто його здобуде, не знемагатиме в повені і не повертатиметься назад, а знайшовши спокій і радість, не станезарозумілим, залишатиметься завжди однаковим, чи в благоденстві, чи в не долі, тому й не зазнає шкоди від ворожих нападів. Коли його захопить негода, чекає терпляче і з радістю її кінця. Коли настануть погідні дні, чекає спокуси до останнього подиху, за словами Антонія Великого. Така людина знає, що нема в цьому житті нічого незмінного, а все минає. Тому й мало клопочеться про щось житейське, а все залишає Богові, котрий клопочеться про нас. Йому подобає слава, честь і влада навіки. Амінь. Тепер же написалося євангельське Слово про надію будучого. Це шосте Слово і шоста літера – “земля”. Ум намагається стати безклопітним. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 6.Життя – це безсумнівна надія і багатство, невидиме для очей, але його підтвер джує мудрість і природа речей. Бо хлібороби великий труд переносять, коли сіють і садять, так само й мореплавці великих бід зазнають, і діти трудятьсявельми, навчаючись письма та інших наук. І всі вони мають надію, тому з ра дістю й трудяться і нібито втрачають готове, а по-духовному – терплять для того, аби здобути більше. Багато й втрачають із того, що посіяли. Може, хтосьскаже, що вони на досвіді вчаться, як одержати прибуток, а по-духовному зна ємо, що ніхто не воскрес із мертвих. Це буває від недосвідчености в духовних даруваннях і знаннях, та й не диво, бо й недосвідчені бояться сказаного вище,поки не здобудуть досвіду. Діти не розуміють, яка користь від навчання пись ма та інших наук, тому ухиляються від них, а батьки, знаючи, яка користь, і люблячи дітей, змушують їх учитися. З часом діти набувають досвіду і не тільки починають любити навчання і батьківський примус, а й самі з радістю беруться за науку. Тому й нам треба йти з вірою і терпінням і не слабшати в скорботах, і коли настане час, дізнаємося, яка користь від того, що стається з нами, і будемо робити це без зусиль з радістю і веселістю. “Ходимо вірою, а не видінням” (2 Кр. 5, 7), – каже апостол. Але як неможливо торгівцям зразумати прибуток, так неможливо знайти мудрости і спокою, поки не потрудишся ділом і словом у чеснотах. І як торгівці завжди бояться зубожіти і спо діваються на прибуток, так і трудитися словом і ділом треба до останнього подиху. І як перші працюють не тільки тоді, коли є прибуток, а й тоді, коли убожество й біда, так і другим треба робити, знаючи, що лінивий не буде їсти зі своїх трудів, тому й убогий він буває і часто заборговує багато талантів. “Бо Ти, Господи, надію мені одному подав єси” (Пс. 4, 9), – каже пророк. “Ми мали сильну заохоту” (Євр. 6, 18), – каже апостол. І це коротко сказано про природні речі і Божественне Писання. Коли ж хто хоче навикнути досвідом,нехай по своїй силі завжди неухильно чинить сім тілесних ділань і ревно вда ється до морального, себто душевного, діяння. І цим досягнувши уповання і перебуваючи в ньому, зуміє зрозуміти сказане і зберегти його. Зрозуміє і те, що від початку покаяння, коли почав сім ділань, від першого діяння, себто від безмовности, отримав в нагороду уповання і прибуток готовий, перш ніж потрудився в інших шести, себто в пості, чуванні та в інших діланнях. Алетільки коли почав учитися першого й початкового очищення душі, себто без мовности, зразу йому був уготований прибуток. Проте цей недосвідчений учень не пізнав благодаті Владики, як і дитина не розуміє користи від батьків,хоч вони й перш ніж народилася дитина були її благодійниками і молили ся, щоб їй не тільки народитися, а й щоб успадкувати те, що вони придбалиі надбали ще після них. Але дитина не розуміє і зовсім про це не дбає, а вва жає за кривду послух батькам, і якби не мала потреби в їжі й інших потреб тіла, то й зовсім би не міркувала розумно. А хто хоче вспадкувати ЦарствоНебесне і не терпить того, що находить [на нього], поводиться як нерозум ний, оскільки сотворений благодаттю і одержав усе решта і, надіючись на прийдешнє, вічно співцарює з Христом, що удостоїв його, котрий був нічим, таких і стількох дарів, природних і духовних, що й зволив пролити за нього пречесну свою кров і нічого за це не вимагав – тільки прийняти Його блага,і більше нічого. Це-бо єдина Його вимога. І вражається той, хто може зрозуміти. “Чого вимагає від тебе Бог?” – каже він. О безумство! Як же ж ми, див лячись, не бачимо Його страшних таїнств? Навіть і те, що Бог являється тим, які шукають Його, це найбільший дар. Як ми не розуміємо, що найкращий з усіх той, хто дбає про чесноту і стоїть понад усіма, восходячи вгору, хоч би й убогим був і безрідним? Чи не бачимо ми в теперішньому віці пророків, апостолів і мучеників, що сумніваємося про будучий вік? Подивімося на їхнє життя, що вони вчинили і звідки прийняли благодать і силу, що не тільки за життя, а й по смерті чинять чуда. Бачимо, як царі й багаті поклоняються їхнім святим іконам; бачимо, що чеснотливі живуть нині у всякому благодаренні, чесноті й радості духовній, а багаті – у незлагодах і зазнають спокус більше від подвижників і ненабувачів. Подивившись на це, уповаймо, що чеснота воістину найкраще з усього. Коли ж ні, подивімося, що невірні, котрі, може,і Бога не знають, похваляють чесноту, коли іновірець видасться їм чеснот ливим; чесноти соромиться й супостат. І коли віримо, що чеснота незмінно добра, а Той, Хто сотворив чесноту і дарував її людям, себто Бог, теж добрий, а коли добрий, то й праведний, чеснота-бо є правдою, а тому добра. Коли жБог добрий і праведний, то все чинить цілковито за добротою, все, що сотво рив і творить, хоч лукаві так не думають. Ніщо ж так не потьмарює думку, як лукавство. Бог являється простоті і смиренню, а не трудам. Являється не так, як думають деякі через свою недосвідченість, а спогляданням усього сущого, себто всіх сотворінь, і одкровенням таїнств у Божественних Писаннях. Це нагорода за безмовність та інші діла в цьому віці, а в будучому – “Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять” (1 Кр. 2, 9). І залишають свої хотіння через терпіння і надію на будучі блага, про які й ми молимося, щоб одержати їх благодаттюі чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж подобає всяка сла ва, честь і влада навіки. Амінь. Сьома за порядком літера – “іже”, Сьоме Слово – про безпристрасність. Вона народжується з надії, Вона є віддаленням від усього світу. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 7.Безпристрасність буває через надію. Уповаючи на здобування вічного багат ства в іншому місці, легко зневажити теперішнє, хоч би й тимчасове життясправляло спокій. А коли життя скорботне і многоболізне, то хто схилить сло весну людину більше любити це життя, ніж Бога, що стільки всього дає тим,котрі люблять Його? Хіба що та людина сліпа і не може бачити через невір ство, злу волю і лукавий звичай. Бо коли б вірила, то просвітилася б, а коли б її розум хоч трохи просвітився через тверду віру, то вона трудилася б, щоб знищити свій лихий звичай. І якби поклала це в душу, благодать співдіялай помагала б їй. Тому-то й говорить Господь: “Мало буде тих, що спасуть ся” (Лк. 13, 23), – бо видиме здається солодким, хоч воно й гірке. Коли песлиже своїм язиком поранену ніздрю, від насолоди не відчуває болю, що обли зує власну кров. І той, хто страждає обжерливістю, коли їсть те, що шкодить його душі й тілу, не відчуває шкоди. І всі, що служать пристрастям, так само страждають нечутливістю, а коли навіть і намагаються встати, то їх зновузатягує звичка до пристрастей. Тому й говорить Господь: “Царство Небес не здобувається силою” (Мт. 11, 12), – не за своєю природою, а через нашу звичку до пристрастей. Коли б треба було здобувати його за природою, ніхтоне ввійшов би в нього [Царство Небесне], але для тих, що хочуть, “Ярмо [Го споднє] любе й тягар легкий” (Мт. 11, 30); а для тих, що не хочуть, – “Тісні ті двері й вузька та дорога і Царство здобувається силою” (Мт. 7, 14; 11, 12). Для перших воно всередині і близько, бо вони хочуть його і відразу досягають безпристрасности. Воля-бо співдіє або перешкоджає спасатися – і ніщо інше.Захотів ти чогось доброго – роби його, не можеш зробити – забажай і мати меш його, навіть ще й не маючи. І отак поволі звичка сама робить чи то добро,чи зло. Коли б воно не було так, то не спасся б жоден розбійник; а з розбійни ків не один, а численні просіяли. Бачиш, як далеко розбійникові до святого, але де не змогла звичка, там перемогло бажання. ЩА що може перешкодити тому, хто благодаттю Христовою благоговійний або навіть інок? Той далеко, а цей близько і вже довгий шлях пройшов чи за благодаттю, чи за природою, чи успадкував від батьків благочестя і благоговіння. Та й чи не дивно це, що розбійники і гробокопачі стають святими, а іноки зазнають осудження? О, горе мені, окаянному! Стид лиця мого покрив мене. Царі живуть убого, заприкладом Йоасафа та інших, а убогий не може зберегти попереднього зви чаю і без труду ввійти в Царство Небесне безпристрасністю до речей, що їх не одержав у спадок від батьків. Але коли сказав “відрікаюся” від того, чого не мав (світ-бо й те, що у світі, інший має у своїй владі, а цей тільки бажав влади), – коли від цього відрікся, тоді став багато громадити і говорити: “Не можу не збирати майна і терпіти того, що находить”. Скажи мені, що ж ти терпиш? Темниці й окови, що мав раніше, хоч би й був князем? Бо й тим, щомають владу і багатство, доводиться це терпіти. А що ж тоді? Брак необхідного, наготу і все інше, що терпів і раніше. Але щоб, говорячи докладно, не про довжувати слова і не посоромити повних сорому, скажу лише, що досить нам тільки того, щоб мати пристрасть до чогось видимого, від чого ми відреклися по своїй волі, і через це зазнаємо посоромлення і викриття в будучому віці, як сталося з Гехазою та Юдою. Перший-бо побажав мати те, чого не мав, за що прийняв від Бога падіння і проказу; а другий, відрікшись від того, що мав, знову побажав мати, тому й успадкував погибель і повішення. Яку ж перевагу має інок, коли не зберігає дівства і набуває майно? Всі інші заповіді кожен має зберігати як природні. Заповідь любити Бога і ближнього, переносити все, що находить, використовувати речі за природою й ухилятися від лукавих діл –хоч би й не хотів хто, а мусить їх сповняти, бо не матиме спокою і в нинішньому віці. Бо й закони карають тих, що согрішають, і слова апостола спонука ють князів чинити чесноту. Каже-бо апостол, що влада “недарма меч носить”. І ще: “Хочеш не боятися влади? Чини добро, і будеш мати похвалу від неї” (Рм. 13, 3, 4). І все це, як природне, усі не тільки роблять і хочуть робити, а ще й захищають. Доля інока – те, що надприродне, бо він – воїн Христовий, томуй має зазнати Його страждань, щоб одержати і Його славу. Але й це ще при родний закон, про який свідчать видимі речі. Хіба ж не прославляють царевихвоїнів за їхні страждання? Хіба кожен, хто страждає, не приймає похвали за лежно від міри страждання і, наскільки явивши безчинство, зазнає безчестя? І наскільки хто носить одіж, більш схожу на царську, хіба не настільки він ближчий до царя, а чим більш відрізняється одіжжю, тим він дальший? Так подобає нам дивитися й на Царя нашого: наскільки хто співстраждає з Ісусом і наслідує Христову убогість, зазнаючи страждань і зневаг, як зазнав Христос ради нас ще до розп’яття й погребення, настільки стає ближчим до Нього і сопричасником Його слави, за словами апостола: “Ми страждаємо разоміз Ним, щоб разом з Ним і прославитися” (Рм. 8, 17). О горе! Як ми не ро зуміємо, скільки заради самого хліба переносять усього воїни і розбійники, скільки мандрують подорожні і морські воїни? І яких трудів зазнають люди, що не уповають на Царство Небесне? А багато хто й не досягає того, задля чого трудиться. А ми не хочемо трохи потерпіти заради Царства Небесногоі вічних благ. Це було б не так тяжко, коли б у нас було бажання і нам не ви давалося, що так тяжко й нестерпно здобувати чесноти, і щоб ми пам’ятали,що радість і спокій заради уповання йдуть за чеснотами. І супостат соро миться їх і дивується. І кінець їх не тільки радість і веселість, а додається до них радість безпристрасности, як до безчесних пристрастей додається печаль клопітливого життя, якого б нам позбутися й досягти надприродного і вічного життя через безпристрасність, що породжує умертвлення тіла у Христі Ісусі, Господі нашому. Йому подобає всяка слава, честь і поклоніння навіки. Амінь. Оце восьме Слово і восьма літера “фіта”. Умертвлення пристрастей породжує безпристрасність. Хто не сповнить цього з великими трудами, Той ніколи не визволиться від пристрастей. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 8. Безпристрасний завжди уважний до Бога в спогляданні. Безпристрасність у чуттєвих речах відкриває споглядання мислених речей. І це споглядання не всього сущого, а того страшного, що буває перед смертю й по смерті, про що безпристрасного навчає благодать, щоб він плачем умертвив пристрасті і з часом прийшов до лагідности помислів. Від віри буває страх, а від нього – благочестя, себто здержливість, терпіння, плач, покірливість, голод і спрагаправди, себто всіх чеснот, милостиня, за Господніми блаженствами, безпри страсність – а від неї умертвлення тіла через численні зітхання і гіркі сльози,покаяння і печаль, що через них душа відкидає радість світу, а від сокрушен ня навіть перестає їсти, бо починає бачити свої прогрішення, що їх є як піску в морі. І це початок просвітлення душі й ознака її здоров’я. А що бувають перед цим, можливо, сльози і ніби божественне розуміння і зворушення, то це бісівський насміх і хитрість, особливо для тих, хто живе між людьми, себтов клопотах, хоч би вони й були дуже малі. Бо неможливо перемогти пристра сті, перебуваючи в чомусь чуттєвому. Коли ж хтось згадає про давніх мужів, що вони мали одне й друге, нехай знає, що вони мали, але нічого не вживали пристрасно. Це видно з того, що вони брали собі жінок і через багато років пізнавали їх, як сказано у Старому Завіті про родовід давніх людей (Бут. 5), що ті, що мали жінок, жили так, ніби їх не мали. Так сказано і про Йова,і про інших праведників, і не тільки про них – цар Давид був і царем, і про роком, а чого тільки не мав Соломон. А він сказав: “Це ж невдячне заняття,що Бог дав людям, щоб вони клопоталися” (Проп. 1, 13), себто через клопо тання люди можуть відхилятися до гіршого. І цим навчає про природу речей. Деякі і попри численні клопоти знаходять час, аби творити беззаконня, то що було б, якби наше життя було безклопітним. Тому такій людині і требаклопотатися. Бо нехай вона краще має лукавий клопіт і є вільною від Бо жественних речей і розумінь, аніж чинить щось інше, набагато гірше. А хто Божою благодаттю осягнув знання хоча б частково і може зрозуміти страшне, що буває перед смертю і після смерти, що сталося через непослух, той нехай не залишає цього знання і тих діл, що його приносять, себто безмовностиі безклопітного життя, і хай не починає клопотатися суєтними речами. “Мар нота марнот – геть усе марнота” (Проп. 1, 1). Повторюючи за ним, каже Йоан Дамаскин: “Воістину все суєта, а життя – тінь і сон”. “Даремне він [чоловік] непокоїться” (Пс. 38, 7), – як каже Писання. І це правда. Що суєтніше відтого, де в кінці настає гниття і порох? Тому умертвлення – це безпристрасність, але не ума, а тіла від його перших порухів до полегші й заспокоєн ня. Бажання спокою, хоч би й дуже мале, – це бажання плоті. А душа через нього більше печалиться, коли бачить у собі якесь духовне діло чи знання, коли ж і вона – плоть, то не перебуватиме в ній Дух Божий (Бут. 6, 3). Тому й не намагається вона чинити якесь добре діло, а силкується задовільнитибажання тіла і пристрастей, що в ній, і, приймаючи потьмарення за потьма ренням, з власної волі перебуває в цілковитому незнанні. А хто просвітився, щоб бачити свої прогрішення, не перестає ридати за себе і за всіх людей, бачачи таке Боже терпіння і такі прогрішення, що їх ми чинили від початкуй раніше і завжди чинимо, окаянні. І через це стає розсудливим, зовсім не на важуючись осуджувати кого-небудь, соромлячись великих Божих добродіянь і своїх прогрішень. І повсюди залишає свої бажання, що суперечать Божійволі, і турбується про чуття, аби не вчинили вони чогось без потреби, за сло вами пророка: “Господи, – каже він, – не пишалося серце моє, і не пишалися очі мої” (Пс. 130, 1). Та треба пильнувати, щоб і самому, досягнувши такоївисоти, не втратити нічого з неї через недбальство і гордість і не могти по каятися. Бо гріх легкий навіть для праведника, а покаяння легке не для всіх,бо близько смерть, а перед нею – відчай. Добре воно не падати або, коли па даєш, уставати. Коли ж упадеш, добре не вдаватися у відчай і не віддалятисявід Чоловіколюбця Владики. Може, Він, коли захоче, сотворить милість з на шою неміччю, тільки не віддаляймося від Нього, нехай не буде тяжким для нас сповнення заповідей, і не відвертаймося від них, коли не можемо їх усіх осягнути, і пізнаваймо, що “один день перед Господом, як тисяча літ, і тисячаліт, як один день” (2 Пт. 3, 8). Не впадаймо у відчай і не залишаймося в па дінні, а завжди починаймо спочатку. Упав ти – вставай! Знову впав ти – знову вставай! Тільки не відступи від Лікаря, щоб за відчай не зазнати тобі засудугіршого, ніж самогубець. Тримайся Його, і Він сотворить милість чи то навер ненням, чи то спокусами, чи іншим промислом, не відомим тобі. Бо диявол має звичай покладати на душу те, до чого вона в той час схильна: чи радість, чи високодумство, чи печаль і розпач, чи безмір трудів, чи великі лінощі, чи нібито через потребу невчасні думки, чи потьмарення і нерозсудну ненависть до всього. Що на той час переважає в душі, того він додає, щоб не було їй користи. Хоч це може бути і щось добре і богоугодне, коли ним керуватимуть люди, що можуть судити про речі і пізнавати Божий намір, прихований серед шести пристрастей, які його оточують згори і знизу, справа і зліва, всередині його і зовні. Чи це буде якесь діло задля Бога, чи знання, – завжди його добрий намір оточують шість супротивних пристрастей. Тому при всякому ділі треба питати про намір, як радить святий Антоній, і питати не в будь-кого, а в тих, що мають дар розсудливости, щоб “обидва не [впали] у яму” (Лк. 6, 39), – за євангельською притчею. Бо без розсудливости не буває нічого доброго – хоч би й для тих, що не розуміють, воно видавалося добрим, то все одно буде чи то невчасним, чи понад потребу, чи над міру, чи понад людські сили або знання і багато чого іншого. Хто має дар розсудливости, той прийняв його через смиренномудрість, тому все пізнає за благодаттю і з часом дійде до споглядання. Через плач і терпіння буває надія і безпристрасність, а через безпристрасність – умертвлення для світу. І коли хтось добре перетерпить, не впадаючи у відчай, що бачить скрізь тісноту і смерть, а знаючи, що це для його випробування і просвічення, і не наважиться подумати, що досягнув в міру споглядання, бо пролив багато сліз печалі, то прийде до того, щоб ясно бачити святі Господні страждання, і вельми втішиться ними, і вважатиме себеза гіршого від усіх, бачачи, скільки благ буває заради нього через Божу благо дать. Богові слава і влада навіки-віків. Амінь. Це літера “іже” і дев’яте Слово Про чесні Христові страсті. Від пам’яті про смерть і гріхи Проливає подвижник багато сліз. І від них сподобляється мати в умі Страсті Христові і святих Його. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 9. Аби подвижник не подумав, що його подвиги, зітхання і сльози – це якесь вельми велике діло, йому дається розуміння страстей Христових і всіх святих.Розуміючи їх, він вражається, дивується і виснажує себе подвигами. Розу міє-бо свою неміч, бачачи умом стільки спокус, що їм і ліку нема, і як святі перетерпіли їх усі з радістю, і скільки задля нас перетерпів Господь. Тоді ж дається йому розуміння того, що Господь говорив і чинив. І розуміючи все,про що сказано в Євангелії, починає він то гірко ридати з печалі, то із вдячности духовно радіти. Не тому, що вважає, що має добрі діла, бо це горди ня, а тому, що, вельми грішний, сподобився такого розуміння, і смиряється словом і ділом, згаданими сімома діланнями, і моральним, себто душевним діянням, і береженням п’яти чуттів, і сповненням заповідей Господніх. І має це все не за добрі діла, достойні нагороди, а за обов’язок, і не сподівається, що звільниться від обов’язку через велич дарованих йому знань. І буває ніби полонений розумінням слів, котрі читає чи співає, і від насолоди мимоволізабуває про свої гріхи, і від радости плаче солодкими, як мед, сльозами. І знову, боячись омани, щоб солодкі сльози не були невчасними, згадує своє попереднє життя і плаче гірко – так і живе: то в одних сльозах, то в інших. Так бу ває, коли він уважний до себе і радиться з кимось досвідченим, і припадає до Бога чистою молитвою, як подобає діяльному, відриваючи свій ум від усього, що бачив чи чув, і збираючи його в пам’яті про Бога, і шукаючи тільки Божої волі в усіх своїх починаннях і знаннях. Коли ж ні, то впадає в оману, думаючи, що побачить явлення якогось святого ангела чи Христа, не знаючи, що той, хто хоче бачити Христа, не зовні має шукати, а всередині себе, наслідуючи Його життя у світі, і намагатися мати тіло й душу безгрішні, як були в Христа, і щоб ум завжди мислив про Христа. А мати якесь уявлення чи помисел під час молитви вельми недобре. Про те, що ум має бути в Божому місці, сказав святий Ніл словами псалма: “І було, – каже,– в мирі місце його” (Пс. 75, 3). А мир означає не мати помислів, ні добрих, ні злих, Бо, якщо ум відчуває себе, то він перебуває не тільки в Бозі, а й у собі. І це правда. Божество-бо неописанне й безмежне, безвидне і безформне. Той, хто каже, що перебуває з єдиним Богом, має бути таким самим безвидним, безóбразним, безуявнимі безпристрасним. А що поза цим – то бісівська омана. Тому треба подвижни кові бути уважним і, не запитавши досвідчених, не складати ніякого помислу,ні доброго, ні злого, бо ми не знаємо ні одного, ні другого. Біси перетворю ються на що хочуть і являються, так і людський ум перетворюється на що хоче і відображається, як та річ, яку сприймає. Але біси роблять це, аби звести нас, а наш ум безумно блукає, намагаючись осягнути досконалість. Однак, наскільки хто може, нехай тримає його в якомусь навчанні про Бога. Як є сім тілесних ділань, так є і вісім видінь, себто знань ума. Про три з них було сказано перед тим, як говорилося про пречисті страждання Господа, і в цих трьох нехай кожен завжди повчається – як плакати над своєю душею і над подібними до себе, себто роздумувати про все горе, що сталося з нами відпереступу, і як природа наша впала в стільки пристрастей, і про свої прогрі шення і спокуси, що бувають для виправлення. Потім про смерть і муки, що чекають грішних після смерти, щоб душа, сокрушившись, віддалилася в плачдля свого смирення й утішення. Щоб вона не впадала у відчай від цих бага тьох і страшних знань і не думала, що осягнула якесь велике духовне діло, а щоб перебувала в страху і надії, що й називається миром помислів, коли всесприймається однаково. І це возводить ум до знання і розсудливости, за словами пророка: “Навчить покірливих у суді” (Пс. 24, 9), а ще більше в розсуд ливості – так пророк називає знання із благочестям. І як благочестя – це одна назва, але багато ділань, так і знання містить у собі багато знань і видінь. Бо початок тілесного діяння – це знання, і без знання ніхто не береться до того, аби чинити добро: навіть і про кінець усиновлення, і про захоплення ума на небо у Христі кажуть, що це знання і видіння. Але знання буває ще до труду,щоб ним робилося діло, як дім будується знаряддями, а видіння зберігаєть ся за вірою, як зміцнення від страху. І ще буває знання і ділання душевних чеснот, щоб готувати й насаджувати райські паростки. Потім ще є знанняума і духовне ділання, себто його уважність і устрій звичаїв душі, аби под вижник уміло сповняв і беріг заповіді, що через них буває старання про зріст і Божественна допомога. Так само сонце, дощ і вітер помагають рослині, без них же весь труд хлібороба марний, хоч часом буває і добре звершується. Бобез приклонення з висоти не може бути нічого доброго, а приклонення з ви соти і благодать не приходять до тих, котрі не хочуть її, – каже божественний Золотоустий. Однак у цьому житті все подвійне – діяння і знання, бажання і благодать, страх і надія, подвиги і воздаяння. І останні не настають, покине звершаться перші, а якщо якось і являються, то це омана. Це так, ніби не досвідчений хлібороб, побачивши цвіт, подумає, що це вже плід, і поспішитьзірвати його, не знаючи, що погубить плід. Так і тут, “коли уявляти, то не до пускаємо цим, щоб уявлене настало”, – каже святий Ніл. Тому нехай коженперебуває при Бозі і все чинить розсудливо, а так буде тоді, коли питати сми ренно й докоряти і собі, і всьому, що від себе буває і що сам знаєш. “Сам бо сатана вдає з себе ангела світла” (2 Кр. 11, 14). Та й не дивно. Бо помисли, що він їх засіює, здаються недосвідченим правдивим знанням. “Смирення – це двері до безпристрасности”, – каже Ліствичник. “Основа її – це лагідність”, –за словами Василія Великого. Вона-бо наставляє людину завжди зберігати ду шевний мир і в приємних, і в скорботних речах і розуміннях і не клопочеться ні честю, ні безчестям, а з радістю все приймає і не бентежиться так, як та діва, що розповідає про неї Антоній Великий: “Коли я сидів в одного авви, прийшла якась діва і сказала старцеві: «Авво, я пощу по шість днів протягом шести тижнів посту, щодня читаю Старий і Новий Завіт». Відповів їй старець: «Чи стала для тебе бідність як достаток?» Вона ж відповіла: «Ні». «Безчестяяк похвала?» Відповіла: «Ні, авво». «Вороги як друзі?» І сказала: «Ні». Промовив до неї той мудрий старець: «Іди, трудися, нічого ти не маєш»”. І справ ді, коли вона стільки постила, що їла раз на тиждень, і то мало що, то хіба б не мала бути для неї бідність як достаток? І ще вона Старий і Новий Завіти щодня читала – і не навчилася смирятися. І не маючи нічого в житті, хіба не мала б мати всіх за друзів? І хіба не навчилася б після таких трудів ворогів приймати як друзів? Тому й добре сказав: “Нічого не маєш”. Я ж додам, що така людина зазнає більшого осуду, як каже Золотоустий про п’ять немудрих дів, що вони змогли витримати найтяжчий подвиг, себто дівство, що понадприроду, а найлегшого не зуміли, себто милостині, яку і греки, і невірні чинять як природну до цього дня. А що та діва не зрозуміла, чого шукає, то да ремно трудилася. “І те слід робити, – каже Господь, – і того не слід лишати” (Мт. 23, 23). Добре діло подвижництво, коли воно з добрим наміром. А нам треба дивитися на нього не як на діло, а на підготовку до діла. Не як на плід, а як на землю, що може з часом, з трудом і Богом, живити паростки, котрі й дадуть плід. А плід – це очищення ума і з’єднання з Богом, що Йому слава навіки. Амінь. Це десяте Слово і літера “како” Про Христове смирення каже усяко. Про те, щоб душа нічим не клопоталася, А себе осуджувала завжди У всякому ділі. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 10. Хто істинно смиренномудрствує, ніколи не перестає докоряти собі, хоч бий увесь світ повставав на нього і безчестив його, аби спастися не тільки мимо волі, як спасаються ті, що мають терпіння, а щоб добровільно йти до страстей Христових, з яких цей подвижник навчився найбільшої з усіх чеснот, що в нійперебуває Святий Дух. Ця чеснота – це двері до Царства, себто безпристрас ність. І ввійшовши нею, йде до Бога, а без неї марний труд і скорботна путь. А ця чеснота дарує всяке заспокоєння тому, хто має її у своєму серці, бо тимсамим має Христа в собі. Завдяки їй перебуває благодать і зберігаються да рування. Вона народжується від вельми багатьох чеснот, себто від послуху,терпіння, ненабування, убогости, Божого страху, знання та інших, а найособливіша з них – розсудливість, котра просвічує ум. Однак нехай ніхто не ду має, що так просто стане смиренномудрим. Це діло надприродне. Словом, наскільки велике дарування, настільки великого вимагає труду, і мудрости,і терпіння проти бісів та спокус, що воюють проти подвижника, бо воно оми нає всі їхні сіті. Смирення народжується через знання, а знання народжується через спокуси. Хто пізнав себе, тому дарується знання про все; хто повинився Богові, тому повиняється все, коли в його членах оселиться смирення. І це правда. Кожна людина набуває досвіду через численні спокуси і перенесення їх і ними пізнає свою неміч і Божу силу. І, пізнавши свою неміч і незнання, знає, що раніше не знала того, що знає зараз, і думає, що не знає багато чого,про що дізнається опісля, за словами Василія Великого: “Коли хто не випро бує речі, не знає, що втрачає. Хто прийняв знання, той частково дізнається про те, чого не знає, і знання стає для нього запорукою смирення”. І ще: “Хто пізнав себе і знає, що сотворіння мінливі, зовсім ні в чому не возноситься,бо коли щось і має, то знає, що це належить Творцеві”. Ніхто не хвалить по суду, що він сам себе таким гарним зробив, – хвалять гончаря, а коли посудрозіб’ється, сварять не гончаря, а того, хто розбив. Коли ж посуд – словес ний, то за необхідністю і самовладний. І в усіх благах Творець є Подателем блага і його причиною. А причиною падінь і ухилянь є воля самовладного. Той, хто залишається незмінним, після благодаті одержує похвалу, а той, хто приймає злобу змія, одержує докір. Похвала й благодарення подобає не тому, хто приймає дари, а тому, хто їх подає. Можливо, що той, хто приймає дари,має за благодаттю похвалу за намір прийняти дари, котрих не мав, а ще біль ше за благорозумність щодо Благодателя. А коли цього нема, то не тільки позбавляється похвал, а й осудиться за своє неблагодарення. Ніхто ж нехай не відважується безстидно говорити, що не прийняв дару, а лукавими ділами красти похвалу і хвалитися безмовністю, думаючи, ніби це дари не від того Творця, ніби сам здобув багатство, яке має, а не прийняв за благодаттю. Хоч такий іноді благодарить Подателя, але думає так, як думав фарисей, і каже в собі: “Дякую тобі” за те і за те (Лк. 18, 11). Добре каже євангелист, а щебільше Серцевідець Бог, що він говорив “у собі”, а не до Бога. Хоч він і ду мав, що звертається до Бога, але той, хто знав його гордовиту душу, не каже, що він говорив з Богом, а каже: “Фарисей, ставши, молився так у собі”. А щоПисання часто повторює ті самі слова або подібні до них, то це, – каже Золо тоустий, – не в переносному значенні і не задля багатослів’я, а для того, щоб закарбувалося слово в серцях слухачів. А псалмоспівець з великої любови не бажав повторювати слів, щоб ті, котрі не скуштували його солодкости, а з недбальства й самі нехтують тим словом, звільнилися від його тягаря.Хіба ж такі коли-небудь принесуть достойний плід від Божественних Пи сань? Хіба ж не загрожує їм осудження й потьмарення ума, коли відкривають вхід бісам, що нападають на них? Як каже Господь: “Бо коли так обходятьсяз деревом зеленим, що тоді з сухим буде?” І ще: “Коли праведник ледве спа сеться, то що буде з нечестивим та грішним?” (Прип. 11, 31). І якщо на тих, що духовно й безвидно тримають увесь свій ум в пам’яті про Бога, нападають біси і якби Бог не захищав їх заради їхньої смиренномудрости, то молитва їхня не змогла б восходити до Нього, а поверталась би даремно, то що робити нам, окаянним, що навіть і в повітря ніколи не говоримо, щоб Бог коли-небудьзмилосердився і зійшов до нашого незнання і нашої немочі ради нашої благо розумности? А що біси нападають і на досконалих, то послухаймо, що каже святий Макарій, що в нинішньому віці ніхто не буває досконалим. Інакше те, що тут дається, не було б заручинами. І на свідчення цього розповідає про одного брата, що молився з братами і раптом був захоплений на небо умом, і бачив горній Єрусалим і скинії святих, і, зійшовши вниз, відпав від чесноти, і дійшов до цілковитої погибелі, бо подумав про себе, що вже досягнув успіху. І не подумав про те, що має більший обов’язок, бо сподобився такої висоти, хоч недостойний був і порох за своєю природою. І ще каже той самий святий: “Багато чого знаємо з досвіду, і я сам був у такій досконалості, і знаю добре,що тут – ніхто не досконалий. Хоч би й став хтось зовсім духовним і з’єдна ним з Богом, гріх знову йде слідом за ним і ніколи не знищиться цілковитоаж до смерти”. І святий Ніл про когось розповідає, що той молився, і за Бо жим допустом на користь його і багатьох інших біси високо підкидали його, взявши за руки й за ноги. А щоб тіло його не розбилося, впавши на землю,підставляли рогожку. І хоч довго так чинили, не змогли звести ума його з небес на землю. Хіба такий подвижник потребував би їжі? Чи потребував би ко ли-небудь читання й псалмоспіву? А нам це все потрібно через неміч нашого ума, та ми й цього не хочемо пильнувати. О горе! Цей святий боровся, а ми не дбаємо про напади. Святі смиренням оберігаються від диявольських сітей, а ми від нерозуму возносимося. І це правда. Великий це нерозум возноситися в тому, чого не маємо. “Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав” (1 Кр. 4, 7), а сам зробив? Каже авва Касіян: “Смирення народжується від знання, знання породжує розсудливість, а від неї породжується розгляд”, якого пророк називає “радою” (Іс. 11, 2), щобачить природу речей, і умертвляється ум від світу спогляданням Божих со творінь. Богові слава навіки. Амінь. Одинадцяте слово і літера “люди”. Смирення породжує розсудливість За природою чуттєвих творінь. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 11. Вельми добре воно про все питати, але питати досвідчених; недосвідченихпитати шкідливо, бо в них нема розсудливости. Розсудливість знає час, потре бу, устрій людини, кількість, силу, знання того, хто запитує, бажання і намір Божий, значення слів Святого Писання і ще багато чого іншого. Хто не має розсудливости, той може й багато трудиться, але не досягає нічого. А коли знайдеться хтось, хто має розсудливість, той стає наставником для сліпих і світлом для тих, що в темряві. На нього нам треба покладатися і від нього приймати поради, хоч через нашу недосвідченість часом і не бачимо того, що хочемо бачити. Але того, хто має розсудливість, видно найбільше – тому що може схилити до того, що каже, і тих, що не хочуть і не бажають цього. Бо Дух випробовує і явлення Божественних діл і може змусити повірити той ум, що не хоче вірити, за прикладом отців Йони, Захарії і Давида, котрий був розбійником і йому ангел заборонив будь-що говорити, а тільки співати правило. Якщо ж тепер нема нікого, хто мав би таку розсудливість, бо не має смирення, що породжує її, то треба нам витривало молитися за кожен свій почин, за словами апостола (Кл. 4, 2). Коли нема в нас “чистих рук”, себточистоти душі й тіла, то постараймося не мати принаймні злопам’ятства і ли хих помислів. Це-бо апостольські слова – щоб зводити “до неба чисті руки, без гніву й суперечки” (1 Тм. 2, 8). І коли знаємо, що якесь діло вгодне Богові,вчинімо його безпристрасно, хоч воно, може, і не дуже добре, але через не знання і намір догодити Богові благодать зарахує його нам за добре, якщо це не пристрасть і зроблене воно за Божою волею, з потреби, тільки ради Божоїблагости. А там, де своя воля, а не Божа, – там вивищення, і Бог не благово лить і не відкриває своєї волі, щоб не зазнав більшого осуду той, хто знає її, а не сповняє. Бо наскільки Бог подає нам і наскільки затримує від нас, це нам на користь, хоч ми й не розуміємо. І не посилає нам Святого свого Духа, якщо ми ще не очистилися від пристрастей тілесними й душевними діяннями, щобми, звикнувши до пристрастей, не відхилилися і не були винні за прихід Свя того Духа. Але коли хтось довго перебуватиме в подвигах і спочатку очиститьтіло від малого й великого гріха, потім душу від усякого бажання і всякої яро сти і прихилить свої звички до добра, щоб нічого без бажання ума не чинити своїми п’ятьма чуттями, і внутрішня його людина не матиме схильности до чогось такого і людина покориться собі, тоді Бог підкорить їй усе благодаттю Святого Духа заради її безпристрасности. Подобає-бо їй спершу підкоритися Божому законові, а тоді людина, як словесна, підкорить усе, що має бути в її владі, щоб ум володів усім, як було сотворено спочатку, мудрим, ціломудрим,мужнім і праведним Царством. І тоді вгамовуватиме ярість м’якістю бажан ня, тоді стримуватиме бажання твердістю ярости, і пізнаватиме, що вона – самодержець і діє всіма членами тіла (Втор. 6, 5) за Божою заповіддю. Уже її більше не обкрадатимуть забуття і незнання, як бувало раніше. Тоді через віддалення задля Бога вона стане розсудливою і почне помічати уготовані сіті диявола, приховані, щоб обкрадати її. Але не знатиме вона будучого, якпророки, бо це річ надприродна і дається для загальної користи. А розсудливість – природна, і, коли ум очиститься, вона показується через здержан ня пристрастей, як прихована в темряві. Через смиренномудрість приходить благодать і відкриває душевне око, яке осліпив диявол, і тоді людина починаєбачити природу речей, і вже не зводить її зовнішній вигляд речей, як рані ше. Вона безпристрасно дивиться на золото, срібло, коштовні камені – і не зводиться, і не судить пристрасно, а знає, за прикладом святих отців, що всі вони походять із землі, як і всі інші речі цього світу. Бачить людину і розуміє, що та із землі взята і в землю відійде, і не просто думає так, бо це знають з досвіду всі люди, але, мучені пристрастями, вони стають пристраснимидо речей. Коли хтось через зарозумілість думає, що без перших трудів і чес нот зможе бачити природу сотворінь, то це не дивно. Через зарозумілістьсліпі думають, що бачать, а нерозумні похваляються знаннями. Коли б мож на було бачити природу речей тільки через думку, то не треба було б плачу й очищення плачем, і різного роду подвигів, і смирення, і благодаті з висоти, і безпристрасности. Але не так воно, не так. Це буває легше осягнути людям простим, чий ум чистий від світу, речей і лукавства, коли хтось такий буде в послусі у досвідченого й духовного отця, або за промислом благодаті, перш ніж зверне він “праворуч чи ліворуч” (Прип. 4, 27), – як каже Соломон. А що ми служимо пристрастям від юности і потроху навчилися всякого лукавства і злочинства, то лише своїми зусиллями, без Бога, і труду, і часу неможливозвільнитися від цього зла і бачити природу сотворінь. І вдасться нам це тіль ки тоді, коли ділом і словом полюбимо здобування чеснот, як раніше любили зло, і ревно подбаємо про них. Часто такі старання не будуть нам корисними: або тому, що не переносимо спокус до кінця, чи тому, що не бачимо шляху чи наміру, чи через лінощі, чи невірство, чи ще інші причини, а їх є без ліку. Коли ж воно так і нам ще дуже далеко до успіху, то як насмілимося сказати,що ми досягли первісної краси. Хіба що зведе нас догоджання собі і прихова на погибель. Докори собі – це невидимий успіх, бо це добре – йти вперед і не відчувати успіху. А зарозумілість і догоджання собі – це невидима погибель, бо через них ми повертаємося назад і не помічаємо цього. І це справді так.У марнославну душу, хоч би вона й очистилася благодаттю, пристрасті по вертаються знов. І Господь каже: “А коли дух нечистий вийде з чоловіка…” (Мт. 12, 23 і далі). Чому? Бо нема в душі місця для духовного діяння, з якоговона вийшла, і нема смирення. Тому й приходить він, приносячи зі собою ба гато інших зол, і поселяється в душі. Хто розумний, нехай розуміє.Слово Боже не передає нам усього ясно і не залишає всього неясним, а настільки, щоб була користь. Каже Золотоустий, що це велике Боже доброді яння, що деякі місця в Божественному Писанні цілком ясні, а деякі мають прихований зміст. Щоб через одні ми дійшли до віри й любови і не впалив невірство і зневіру, багато чого не розуміючи, а інші спонукають нас до ви пробування і труду, щоб ми позбулися гордости і віднайшли смирення через те, чого не можемо збагнути. Отак в обох випадках приймемо плід смирення і любови до Бога, коли відчуваємо в собі Його дари. П’яте видіння, що про нього йдеться в цьому Слові, про те, що людина справді може бачити чуттєві творіння і помисли через дар розсудливости, а недивитися на них у якійсь омані і щось робити пристрасно, проти Божого наміру, чи прислухатися до помислу. Але хоч би й смерть загрожувала, не від ступатиме від Божого наміру словом і ділом. Так буває в кінці видіння, бо на початку подвижник, ще як учень, відхиляється від наміру, можливо, навітьділом, бо його перемагає звичка. І коли він трохи, Божим промислом, зби вається з дороги, то зразу навертається з великим смиренням. Деколи через зарозумілість має пристрасть до вивищення; а коли з ним таке стається, нехайзнає, що благодать, караючи, вчить його смирятися і знати, звідки він одер жує силу й знання, щоб, як сказано, “надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих” (1 Пт. 4, 11; 2 Кр. 1, 9), – так і тут буває. Коли хтосьперебуває в терпінні, не надуваючись і не відвертаючись від чесноти, перехо дить і сам від умертвлення тіла і речей на пізнання всього сущого. Бо, як кажеапостол, ради тілесного діяння людина розпинається тілесно, а ради душев ного – душевно (Гл. 5, 24), так і смерти зазнає умертвленням чуттів і знанням природи речей і духовно воскресає заради безпристрасности у Христі Ісусі, Господі нашому. Йому слава і влада навіки-віків. Амінь. Літера “мисліте” і дванадцяте слово. Навчає про досвід споглядання Чуттєвих сотворінь. Нехай ніхто не шукає його передчасно. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 12. Коли ум ще не став мертвим для пристрастей, йому не корисно переходитидо споглядання чуттєвих сотворінь. Коли ж намагається перейти і не вправля ється в читанні Божественного Писання, в пізнанні й безмовності, то більшепотьмарюється забуттям і поступово переходить до незнання, хоч, можли во, досягнув уже був мисленого знання, – особливо ж якщо знання прийшло не через благодать, як і сам того не знає, а через читання і через досвідчених у таких тайнах наставників. Коли рільник не обробляє землі, вона поростає терном, особливо тоді, коли це добра земля. Так і ум, коли не вправляється в молитві й читанні і не трудиться ними, то стає твердий, сам того не знаючи. І як земля, хоч дощ її зрошує і освітлює сонце, не приносить користи, якщо її не засіяти, так і ум не матиме знання без душевного діяння, хоч, може, і мав його через благодать. Але тільки-но він трохи відхилиться через недбальстводо пристрастей, то зразу буває зведений. А коли хоч трохи подивиться гордовито, благодать залишає його. Тому отці від старости й безсилля часто скоро чували тілесні діяння, але ніколи не зменшували душевних. Вони-бо замість тілесних діянь мали тілесну неміч, що могла втихомирити окаянну плоть.А зберігати душу безгрішною, щоб просвітився ум, неможливо без душевно го діяння. Бо рільник, хоч і часто працює знаряддями, все-таки відкладає їх. Але ніколи не залишає землю незорану, незасіяну чи незасаджену і не покидає плодів без нагляду, якщо хоче скуштувати їх. “Хто не дверима в кошару овечувходить, а деінде влізає, – злодюга той, розбійник!” (Йо. 10, 1), – як каже Господь. – Того не послухають вівці, себто Божественні думки, за словами свя того Максима. Бо злодій приходить, аби красти слухом і вбивати прихованимзмістом. Він не може навчитися з Писання і погубить себе і думки своїм ніби то знанням через свою зарозумілість. Бо пастир співстраждатиме з думками, “як добрий воїн Христа Ісуса” (2 Тм. 2, 3), за словами апостола, береженням Божественних заповідей входить тісними ворітьми, себто смиренномудрістюі дверми безпристрасности. І перш ніж сподобиться благодаті з висоти, вправляється і, слухаючи, навчається всього. І скільки разів приходить вовк ув ове чій шкурі, проганяє його, докоряючи собі й кажучи: “Не знаю, хто ти. Бог знає”. І якщо безстидно прийде якась думка і хоче, щоб прийняв її, кажучи: “Коли не матимеш своєї думки і не розглядатимеш речей, будеш як невірний ти і невіглас”, – він тоді відповідає: “Навіть і як дурний, якщо хочеш”, – засловом божественного Золотоустого. Бо каже апостол, що хто дурний у цьо му віці, той стане мудрим (1 Кр. 3, 18). Та й Господь каже: “Діти цього світу мудріші, в їхньому роді, від дітей світла” (Лк. 16, 8). І воно справді так. Вони хочуть перемагати й багатіти, бути мудрими і славними, володарювати й такі інші речі, хоч часом вони цього й не одержують і їхня праця не приносить користи, але вони стараються й понад силу досягти цього. А інші хочуть мати протилежне до цього, тому й тут часто приймають запоруку блаженства, що буде там, і намагаються, як і ті, щоб ум прийняв свободу за благодаттю, черезяку може мати недремну пам’ять і думки, котрі підтвердить Божественне Пи сання і досвідчені в духовному знанні. Або, маючи велике знання, знати, що не знає всього, розуміючи, що думки, котрі приходили раніше, були спокусою для його самовладдя, щоб він зі смиренномудрістю відвертався від власного помислу й наміру, не вірив їм, а навіть і боявся їх, і питав з багатьма сльозами,і вдавався до смирення і докорів собі, і за велику втрату мав знання й дарування. Гордий поспішає переконатися у своїх думках, не чуючи слів Ліствичника, що каже: “Не шукай передчасно”, – і святого Ісаака, що навчає не зух вало входити всередину, а з вдячністю і мовчанням. Не чує він Золотоустого, що сказав: “Не знаю”, – навчившись в апостола і Дамаскина, котрий сказав про Адама, що не настав ще був час переходити до споглядання чуттєвих. Бо чуття дітей немічні й не витримують твердої їжі, їм треба молока, як каже апостол (Євр. 5, 13). Тому не шукаймо споглядання, поки не прийшов час нанього, а спочатку здобудьмо матір усіх чеснот, і знання само прийде Христо вою благодаттю. Йому слава навіки. Амінь. Літера “наш” і тринадцяте Слово Про знання мислених речей, Себто про духовне безплотне воїнство. Через чуттєві речі пізнає їх умозорець. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 13. Мислене знання приходить від навички до чуттєвого знання. Але не ангела побачить той, хто матиме це знання. Хіба людина може побачити надприроднуістоту, доступну тільки Творцеві, коли не може бачити власної душі? Для за гальної користи, за Божим промислом, багато разів ангели являлися нашимотцям. А в нас цього не буває, бо хочемо цього через гординю, і не дбаємо про загальну користь, і нічого не терпимо задля Бога. Тому, хто хоче чо гось такого, той хоче біса бачити: “Сам бо сатана вдає з себе ангела світла” (2 Кр. 11, 14), – каже апостол. Хіба що коли хтось зовсім на це не зважаєі не вірить, навіть коли таке буває, тоді може мати таке видіння для загаль ної користи. Пізнається це з того, щоб не хотіти нам навіть уві сні щось таке прийняти або мати тонкі думки, а якщо й буде якесь видіння, поводитися так, ніби його не було. Бо справжній ангел має владу від Бога, і коли ум не хоче його приймати, він може умиротворити ум. Біс же не може умиротворити ума, але якби побачив, що ум хоче його прийняти, явився б за допустом. Якщо ж ум не хоче, то він втече, бо його прожене ангел, що береже його, відколи прийняв Божественне хрещення, щоб ум не втратив самовладдя. І так воноі є. Сказано в одному видінні про горішні чини, що їх є дев’ять, за слова ми великого Діонісія, і так знаходимо в усіх писаннях. Дев’ять чинів мають свої назви за природою і дією. Безплотними називаються, бо вони сотворені не з матерії; духовними, бо вони духи; воїнствами, бо вони “служебні духи”(Євр. 1, 14) Царя всіх. І ще й інші мають назви, загальні й окремі, себто на зиваються ангелами й силами. Але це назва одного чину, а за дією є дев’ять назв: сили – ті, що можуть звершувати Божественну волю; ангели – власнаназва одного чину, першого від нас, людей, а від страшного престолу – дев’я того. За дією усі називаються ангелами, бо Бог посилає їх сповіщати людям свою волю. “До Йова, – каже Соломон, – прийшов інший посланець”, – і цене був святий ангел, бо каже Золотоустий, що “він залишився один і при йшов сповістити про це” (Іов 1, 19). Божественне Писання в різних місцях і Господа називає ангелом. Сказано, що Авраам приймав ангелів і Господь був безплотним (Бут. 18). Так і Дамаскин говорить до Богородиці: “В тіні [закону] Авраам увидів таїнство, що звершилося в тобі, Богородице, Сина-бо твого прийняв безплотного”… і далі. І в печі з отроками Вавилонськими сам Він був (Дан. 3, 92), а за дією Його називають ангелом, як каже пророк Ісая: “Великого совіта ангел” (Іс. 9, 6). Як і сам Господь каже: “Все я вам об’явив, що чув від Отця мого” (Йо. 15, 15). Йому слава навіки. Амінь. Літера “ксі”, а це Слово Про справжню безпристрасність. Це вже благодаттю Божою Чотирнадцяте Слово. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 14.Безпристрасність – це дивна і преславна річ. Коли людина переможе при страсті, безпристрасність чинить її наслідувачем Бога, за її мірою. Коли на безпристрасного нападають біси чи лукаві люди, то для нього це так, ніби не він, а хтось інший страждає, як було зі святими апостолами й мучениками. І не возноситься, коли його хвалять, і не журиться, коли йому докоряють.Пам’ятає він, що солодка благодать і Боже низходження, чого він недостой ний, а скорботи – це випробування. І перше подається тут за благодаттю для розради, а друге – для смиренномудрости і доброї надії в будучому віці, і він, як нечуттєвий, з багатьма чуттями переносить скорботи в розсудливості. Безпристрасність – це не одна чеснота, а назва всіх чеснот. Як людина – це не один член тіла, а багато членів складають людину, і не тільки вони самі, а й душа. Так і безпристрасність – це сукупність багатьох чеснот, а замість душі в них Святий Дух. Бо всі діла, що їх називають духовними, насправді бездушні, якщо в них нема Святого Духа, що від Нього духовне і назване духовним. Якщо душа не відкине пристрасті, не ввійде в неї Святий Дух. А без Нього не буде і цієї превеликої чесноти, що звемо її безпристрасністю. А якщо хтось таким, може, і буде, то він буде ніби байдужий до всього. Томуй греки, не розуміючи цього, казали: “Не будь безпристрасним, ніби бездушним, і не будь пристрасним, як безсловесний”. Назвати безпристрасного без душним – це було за їхнім знанням, а вони не знали Святого Духа. А назвати пристрасного безсловесним – то й ми так називаємо, але не тому, що взялице від них, а просто називаємо. Це не знання і не досвід, це ми, намучившись від пристрастей, знаємо, від чого постраждали. Ми пишемо, навчив шись здобувати чесноти від святих отців, що сподобилися безпристрасности. Кажуть вони, що пристрасний від любови до пристрастей стає як полонений і нечуттєвий. Деколи бажання штовхають його, як безсловесного, а деколи – ярість, що мститься за бажання, як звір, зубами скрегоче на подібних йому. Так і безпристрасна людина від досконалої Божої любови стає нечуттєвою. То вона безнастанно навчається в Божих ділах, а часом у якомусь видінні пізнає Його чуда і в якихось словах Божественного Писання, як каже святий Ніл. І хоч вона й буде серед багатьох людей, хоч і на торжищі, ум її ніби сам перебуває. А такий устрій буває від береження Христових заповідей, Йому ж слава і влада навіки. Амінь. Береження Божественних заповідей – Ознака любови до Бога і ближнього. Тому це Слово буде про любов, Воно вже п’ятнадцяте. Його літера – мале “о”, Початок закону і кінець любови. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 15. Хто хоче сказати щось про любов, той дерзає говорити про Бога, за словами Йоана Богослова: “Бог – любов,.. і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі” (1 Йо. 4, 8.16). О чудо! Ця найперша з усіх чеснот є природною. Тому й закон каже про неї з самого початку: “Любитимеш Господа, Бога твого… всією душею твоєю” (Втор. 6, 5). Я почув слова “всією душею твоєю”, був захоплений, і вже не треба було мені інших слів. Бо “вся душа” – це словесне,ярісне і пожадальне; із цих трьох сил складається душа. Словесна сила помишляє тільки про Божественне, пожадальна – бажає тільки Божественного і нічого іншого, бо закон каже “всією душею”, а ярість діє проти всього, що пере шкоджає цьому бажанню. Добре сказано, що “Бог – любов” (1 Йо. 4, 8). Коли Бог побачить, що ці три сили бажають тільки Його одного, як Він заповідав,то Він і сам, як добрий, не тільки любить, а й зісланням Святого Духа посе литься між ними і серед нас буде ходити, як казав апостол (2 Кр. 6, 16). Тіло ж мимоволі, як безсловесне, підкориться розумові і більше не буде “[пожадати] проти духа” (Гл. 5, 17), як каже апостол. Але як сонце і місяць, ведені Божим велінням, освітлюють світ, хоч вони й бездушні, так і діло, за бажанням душі, чинить діло світла. І як сонце, щодня проходячи зі сходу на захід, чинить один день і без нього буває ніч, так і кожна чеснота, яку чинить людина, просвічує душу, а без неї настає пристрасть і темрява, аж поки не здобуде чесноти, і тодіприйде світло. І як сонце, почавши з краю сходу до його другого краю, по волі змінюючи промені, звершує рік, так і людина, почавши чесноти і поволі приходячи до успіху, стає безпристрасною. І як місяць щомісяця росте або спадає, так і людина після кожної чесноти зростає або спадає в успіху, покине звикне до чесноти. Вона то тужить за Богом, то веселиться, дякуючи Богові, знаючи, що недостойна набувати чесноти. Часом вона більше просвітлю ється, а часом потьмарюється, поки не звершить своєї путі. І одне буває через возношення, а інше – через відчай, за промислом. Як і тепер, в нинішньомувіці, сонце змінюється, а місяць збільшується і зменшується. А в прийдеш ньому завжди буде світло для праведних, а пітьма – о горе! – для таких, як я, грішних. Так і тепер, ще до досконалої любови, в душі відбуваються різнізміни, а в умі – потьмарення з чеснотами і знаннями, поки не сподобиться лю дина майбутнього ділання ради досконалої любови, що задля неї і трудимося. Бо заради любови той, хто в послусі, послухає заповіді, і заради неї багатий і вільний стає нездобувачем і рабом і не боронить тим, що хочуть мати все, що належить йому, і себе самого. Так і той, хто постить, дає іншим живитися з його майна, з якого сам хотів їсти. І просто всяке ділання буває чи зарадилюбови до Бога, чи до ближнього. Те, про що ми сказали, і подібне буває зара ди любови до ближнього. Чування і псалмоспів і подібне до них буває заради любови до Бога, Йому слава, честь і влада навіки. Амінь. Літера “покой” і шістнадцяте Слово Коротко про Боже знання. Бо численні Отці про богослов’я Сказали в багатьох канонах і Словах. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 16. Усе, що Бог сотворив, має початок, а коли Він захоче, то й кінець, бо все цепостало з небуття. Бог не має ні початку, ні кінця, так само і Його доско налість. Бо Він ніколи не був без неї, а завжди був предобрим і праведним, всепремудрим, всемогутнім, непереможним, безпристрасним, неописанним,безмежним, недослідним, неосяжним, нескінченним, завждисущим, несо твореним, незмінним, повсякчасним, істинним, нероздільним, невидимим,недоторканним, неохопним, досконалим, всюдисущим, невимовним, незбаг ненним, многомилостивим, всещедрим, всемилостивим, Вседержителем, всевидячим. Каже великий Діонісій, що Бог, маючи досконалість, не змушує себе чинити якусь чесноту, як чеснотливі люди; Він хоче добра і чинить його, а чесноти використовує як знаряддя. Ангели і чеснотливі люди за благодаттю разом із буттям прийняли від Нього й чесноти. Наслідуючи Його в чеснотах, вони стали праведними, добрими й премудрими. А що вони – сотворіння, то потребують допомоги й поблажливости Вседержителя і без них не можуть мати ні чесноти, ні премудрости. Бо сотворіння дуже схильні до мінливости і,як складені з різного, називаються складними. А Бог безплотний, безначаль ний, єдиний Бог ув Отці, і Сині, і Святому Дусі, якому поклоняються і якого славлять усі сотворіння. Людина, маючи Його подобу, має єдину волю, а нескладену з багатьох, і чистий ум, що завжди вправляється в спогляданні без видного, наскільки може, і за промислом мимоволі сходить від спогляданнябезвидного до споглядання якихось слів Писання чи сотворінь. І щоб не за знати осудження, дбає про тіло, не тому, що любить його і хоче живити його,а для того, щоб воно не стало зовсім немічним, бо за те вона зазнає осудження, як ми вже сказали. Ум не відкидає пристрастей, а використовує їх за при родою, так і душа не відкидає тіла, а використовує його на всяке добре діло. І як ум, стримуючи безсловесні пориви пристрастей, спрямовує кожну з нихдо Божої волі, так і людина, стримуючи члени тіла, чинить одну волю, а не де кілька. Ні чотирьом стихіям тіла, ні багатьом членам тіла не дозволяє робити те, що вони хочуть, а трьом душевним силам теж не дозволяє нерозсудной необмежено мислити чи спонукати тіло до дії, а, дбаючи духовною премудрістю, чинить нероздільною волю трьох сил. Є чотири види цієї премудро сти: мудрість, ціломудріє, мужність і правда, що про них Богослов написав великі речі в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому слава і влада навіки. Амінь. Оце нині сімнадцяте Слово Про одну із головних чеснот. Уже-бо досягнули ми літери “рци”. Мудрість – це перша із чотирьох. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 17. Усім, що хочуть знати про чотири головні чесноти, добре буде прочитати про них у Богослова, однак про кожну з них трохи написано й тут. Бо для всякоїчесноти потрібні ці чотири, і всякий намір потребує першої з них, себто му дрости, і без неї не звершується. Бо як може будь-яка справа зробитися безмудрости? Ця мудрість народжується від словесности й розміщена між лукавством, або мудруванням, і незнанням. Лукавство спонукає мудрість лука вити і шкодити душі того, хто має мудрість, і іншим душам, наскільки може. А незнання чинить людину нечутливою і суєтною і не дає умові дбати ні проБожественні речі, ні про речі, корисні для душі своєї і ближніх. Перше подіб не до високої гори, а друге – до провалля. І хто посеред них іде полем, той мудрий, а хто збивається з дороги, той або падає в провалля, або намагається вилізти на гору і, не знаходячи дороги, мимоволі падає в провалля і не може встати, бо не хоче покаянням вернутися до мудрости з висоти гори. А той, щовпав у провалля, молить зі смиренням того, хто може вивести його на серед ній шлях чеснот. Мудрий ні не возноситься, ні не шукає, кому б нашкодити, ніне спускається вниз нерозумно і не зазнає ні від кого шкоди, а, збираючи що найкраще, береже зібране в Христі Ісусі, Господі нашому, Йому слава і влада навіки. Амінь. Літера “слово”, а до неї Вісімнадцяте Слово про ціломудріє. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 18. Ціломудріє – це здорове мудрування, себто неперестанне. Хто має його, тому воно не дає ні відхилятися до розгнузданости, ні до закам’янілости. Вонозберігає те, що збирає мудрість, і відкидає все, що гірше, і збирає в собі по мисел, і собою возводить до Бога. Як добрий пастир збирає овець, так і воно збирає Божественні думки всередину і вбиває розгнузданість, як скаженого пса, ухиляючись від усього шкідливого. Виганяє закам’янілість, як дикогововка, і не дає йому пожерти овець на пасовиську, а завжди бачить його і виявляє словесності, аби він не сховався в темряві і не вкрався до думок. Ціло мудріє народжується від пожадальної сили душі, і без нього не збережеться ніяке добро, навіть якщо воно й сталося. Бо коли нема ціломудрія, три силидуші пориваються або вгору, або вниз, себто до закам’янілости або розгнуз даности. А розгнузданість клопочеться не тільки обжерливістю і блудом, а й усякою іншою пристрастю і помислом, що походить не від Бога, а прийнятийдобровільно. Ціломудріє всі ці пристрасті вгамовує, стримує безсловесні по ривання душі й тіла і спрямовує їх до Бога, Йому слава навіки. Амінь. Літера “твердо”, а Слово – дев’ятнадцяте, Це Слово про мужність, Котра народжується від пожадальної сили І стоїть між зухвальством і боязню. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 19.Мати мужність не означає перемагати й покоряти ближнього; бо це є зух вальство, і воно вище від мужности. І не означає ухилятися, боячись спокус, діл і Божественних чеснот. Це боязнь, і вона нижча від мужности. Мужність у тому, щоб бути витривалим в усякому доброму ділі та перемагати душевні й тілесні пристрасті. “Нам-бо треба боротися не проти тіла і крови [себто проти людей, як колись юдеї, бо думали, що той, хто перемагає в бою іншінароди, чинить добре діло], а проти начал, проти властей [себто проти неви димих бісів]” (Еф. 6, 12). Хто воює мислено, той перемагає пристрасті абовони перемагають його. Та боротьба, що провадили юдеї, є прообразом на шої боротьби. Ці дві пристрасті, хоч і противні одна одній, спільно постають проти нашої немочі. Зухвальство тягне вгору і лякає, нібито погрожуючи, як безсилий ведмідь, а боязнь утікає, як пес, якого проганяють. Бо ніхто з тих, що мають ці дві пристрасті, не уповає на Господа. Тому й не встоїть у битві зухвалий чи боягуз. “А праведник, немов той лев” [Прип. 28, 1], надіється на Христа Ісуса, Господа нашого, Йому слава і влада навіки. Амінь. Слово двадцяте, в ньому літера “іжиця”, Про правду всіх чеснот. Вона зрівнює їх усіх, А сама народжується від ума. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 20. “Бога прославляють, бо Він праведний”, – каже великий Діонісій. І це справді так. І це слушно, бо без правди все неправедне і без неї не може втриматися. Її називають розсудливістю, і вона все вирівнює у всякому почині, щоб не булобраку через применшення ні надміру через перебільшення. Бо вони, хоч і ви даються супротивними, бо стоять вище і нижче від правди, обидва схиляють до неправди. Лінія, коли відходить убік чи заокруглюється, відхиляється відправильного напряму, і яку сторону вагів похилить важок, та опиняється нижче від іншої. Той, хто може зберегти правду, не падає через незнання, незагну зданість, страх і надмірний подвиг; і не повзає, як змій, на череві, поїдаючиземлю і служачи пристрастям безчестя; і не береться вгору лютістю і зухваль ством, закам’янілістю і применшенням, думаючи “понад те, що треба думати”(Рм. 12, 3), але роздумує із ціломудрієм і все переносить зі смиренням, знаю чи, що все, що має, одержав за благодаттю, як каже апостол (1 Кр. 4, 7), і не заперечує цього. Шкодить-бо собі і ближньому, а що гірше – зневажає Бога, коли приписує собі добрі діла. А якщо думає, що має в собі якесь добро, то “заберуть у нього і те, що йому здається, нібито має” (Лк. 8, 18), – як каже Господь. Йому слава і влада навіки. Амінь. Літера “ферт” і двадцять перше Слово Про цілковитий мир помислів, Такий, як учні одержали від Господа, Він-бо даний від Бога. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 21. Господь, сказавши до апостолів: “Мій мир даю вам, – додав: – не так, як світ дає”, – себто не так просто, як заведено було в тамтешніх людей, вітаючисьпри зустрічі, говорити: “Мир вам”. І як казала шунамійка: “Мир тобі”, – а та кож і Єлисей до Гехази: “Чи все гаразд [мир] із тобою? Чи все гаразд [мир] із твоїм чоловіком? Чи все гаразд [мир] із хлоп’ям?” (2 Цар. 4, 23.26). Господь дає мир, що понад усякий ум, дає тим, що люблять Його всією душею, ради бід і боротьби, що бувають перед цим. Тому й каже Господь: “Сказав я вамце, щоб ви мали в мені мир, – і додає: – у світі страждатимете. Та бадьорте ся! Я бо подолав світ” (Йо. 16, 33). Себто, хоч би хтось мав і великі скорботиі багато бід від бісів і людей, маючи Господній мир, не зважає на них. І зно ву каже: “Живіть у мирі між собою” (Мр. 9, 50). Це все Господь провістив апостолам, бо вони мали йти на боротьбу і терпіти скорботи заради Нього. У подвизі на кожного з нас, вірних, нападають пристрасті і спокуси, а хто має мир з Богом і ближнім, той усе перемагає. Це той світ, що Йоан Богослов наказував його не любити (1 Йо. 2, 15), себто не творіння, а плотські похоті. Душа має мир з Богом, коли має мир сама зі собою і вся перебуває в Бозі. А це буває тоді, коли вона має мир з усіма людьми, хоч би й біду від них терпіла. Вона незлобива, тому й не тривожиться, а все терпить і всім добра бажає, всіх любить заради Бога й заради природи. І над невірними плаче, як над тими, що погибають, як робив Господь і апостоли, а за вірних молиться і боліє (Лк. 23, 34; Ді. 7, 60). І так приймає мир помислів і чистою молитвою та умозрінням перебуває в Бозі. Йому слава навіки. Амінь. Слово двадцять друге і літера “хір” Про те, що радість народжується від миру, Про неї мало сказано, Бо є й інша, духовна радість. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 22.“Радуйтеся у Господі” (Флп. 3, 1), – каже апостол. Добре він каже – “у Госпо ді”. Бо якщо радість буде не в Господі, то людина не тільки не радіє, а й ніколи не зрадіє. Йов, роздумуючи над людським життям, побачив, що воно повне скорбот (Іов 14, 16). Так само і Василій Великий. А Григорій Ниський кажетваринам радіти через їхню нечутливість, а словесній людині ніколи не пе реставати плакати. “Бо, – каже він, – не пізнали ми навіть тих благ, від яких відпали”. Тому й навчає природу плакати, бо життя болюче, і багатотрудне,і багатогрішне, як вигнання. Але хто завжди пам’ятає про Бога, той веселиться, за словами псалмоспівця: “Згадав я Бога і звеселився” (Пс. 76, 4). Пам’я таючи про Бога, ум веселиться, забуває про скорботи світу, надіється на Бога і стає безклопітним. Безклопітність приносить радість і схиляє до вдячности.Вдячність із благорозум’ям побільшує дари й дарування. Наскільки примно жуються добродіяння, настільки зростає вдячність і чиста молитва зі сльозами радости, і поволі людина звільнюється від сліз печалі і пристрастей, а потімзвикає до духовної радости. І смиряється заради насолоди і благодарить, а че рез спокуси має підтвердження надії на будуче. І обома втішається, і любить Бога, і всіх любить природно, як доброчинців, і ні в одному сотворінні нема нічого, що могло б їй зашкодити. Навпаки, просвічена Божим знанням, радіє в Господі всіма сотворіннями, дивуючись, як Він дбає про свої сотворіння.І дивується не тільки тим, що явне і достойне похвали, а й, досягнувши ду ховного знання, вражається тим, що приховане від недосвідчених. Дивуєтьсяне тільки дневі заради світла, а й ночі. Ніч-бо всім корисна: подвижникові по дає безмовність і вправу; тих, що плачуть, вводить у пам’ять про смерть і проад; хто проходить душевний подвиг, тих веде до досконалішого навчання і випробування добрих діл і готує до влаштування [своїх] звичаїв, як каже псал моспівець: “Що говорите в серцях ваших, у тому кайтеся на ложах ваших” (Пс. 4, 5), – себто кайтеся в безмовності ночі, згадавши підступи, що бувають за дня, і “співаючи гимни та духовні пісні” (Кл. 3, 16), – себто навчайтесяперебувати в молитвах і псалмоспівах навчанням та уважністю читання. Так бо звершується душевне діяння: роздумувати над тим, що було за день, щоб у нічній безмовності зрозуміти і плакати, в чому согрішив. І коли благодать приведе подвижника до успіху і він справді, а не уявно, знайде щось моральне для душі і тіла, що буває в ділах чи словах за заповіддю Христовою, дякує зі страхом і смиренням і трудиться молитвою і рясними сльозами до Бога зберегти цей добрий звичай, навчаючи себе пам’ятати його, щоб не погубити через забуття, бо добрий звичай утверджується в нас за довгий час великими трудами. І так воно буває з ділательними.“Умоспоглядальним ніч приносить багато видінь, – каже Василій Вели кий, – бо вона нагадує про сотворення світу”. Уночі все сотворіння заховане в темряві, як було на початку, і це схиляє подвижника до споглядання. Як тоді було тільки небо і не було зірок, таке воно й тепер, коли його затягнуть хмари. Зайшовши до келії й побачивши саму тільки пітьму, подвижник згадує пітьму, що була “над безоднею” (Бут. 1, 2), а потім, коли, вийшовши з келії, побачить чисте небо і горішній світ, вражається і хвалить Бога, як сказанов книзі Йова про ангелів, коли вони побачили зорі (Іов 38, 7). Бачить і зем лю, “пусту й порожню” (Бут. 1, 2), як на початку, і людей, охоплених сном,ніби їх нема, і за почуттям стає один, як колись Адам, і мислено разом з ан гелами восхваляє Творця і Будівничого. А коли бувають громи і блискавки, роздумує про день Суду, у голосах птахів ніби вчуває голос сурми, що тодізалунає; а в сходженні зорі і її променях вбачає явлення чесного й животворя щого хреста; вставання людей зі сну уподібнює воскресенню, а появу сонця – Господньому пришестю. І як одні зустрічають сонце співами, так колись на хмарах співатимуть святі, а інші недбалі і сплять, як ті, що підпадуть колись під Суд. І перші проводять увесь день у славослов’ї, спогляданні, молитві та інших чеснотах, веселячись і перебуваючи у світлі знання, як робитимутьправедні, а другі перебувають у пристрастях і в пітьмі незнання, як перебу ватимуть грішні. Отож, хто має знання, знаходить усяку річ, що співдіє з ним на спасення душі і на славу Божу, для чого й сотворив усе “Бог… Господь всевідаючий”, тому й каже мати пророка Самуїла: “Хай не хвалиться мудриймудрістю своєю… але хто бажає хвалитися, нехай хвалиться тим, що розу міє і знає Господа” (1 Сам. 2, 3, 10 – цит. за пер. патріярха Філарета), себто хто знає Господа за Його сотворіннями і наслідує Його по силі, зберігаючи Його заповіді, а тоді зможе творити суд і правду на землі. Вона говорила це, пророкуючи про Христове розп’яття і воскресення. Тому нехай подвижникспівстраждає з Христом, здобуваючи чесноти, і прославиться безпристрасністю і знанням, і похвалу має в собі, бо сподобився бути рабом такого Вла дики і наслідувачем Його смирення. І тоді буде йому “похвала… від Бога” (Рм. 2, 29), за словами апостола. Коли це тоді? Тоді, коли Господь “скаже тим, що праворуч Нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщинуЦарство” (Мт. 25, 34). Нехай сподобимося його всі, Його благодаттю і люди нолюбством. Йому слава і влада навіки. Амінь. Двадцять третє слово про Писання, Про те, що нема в них розбіжностей, Коли хто хоче дослідити їх І як подобає розуміти написане. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 23.“Співайте врозумливо” (Пс. 46, 8), – каже пророк, а Господь говорить: “Про стежте Писання” (Йо. 5, 39). І той, хто слухає, просвічується, а хто не слухає, потьмарюється. Хто неуважний до слів, що їх вимовляє, той невеликий плід має із Божественних Писань, хоч би й часто співав і читав. “Заспокойтесь і пізнайте” (Пс. 45, 11), – сказано у псалмі, бо заспокоєння зосереджує ум;коли хто захоче трохи бути уважним, то, за словами апостола “[пізнає] недо сконало” (1 Кр. 13, 12), особливо коли має недосконале душевне діяння, бо воно навчає ум, як боротися проти пристрастей. Однак такий пізнає не всі тайни, що приховує кожне слово Писання, а стільки, скільки може чистота ума прийняти через благодать. Це відомо з того, що ми часто знаходимо одні й ті самі слова по декілька разів і розуміємо одне чи два значення цих слів. І за якийсь час ум стає чистішим і сподобляється зрозуміти ще одне значення,вище від попереднього. Не розуміючи і дивуючись Божій благодаті і Його не вимовній премудрості, ум вражається і трепече перед Господом всевідаючим. Як каже пророчиця Анна: “Бог – то Господь всевідаючий”. Не кажу, що якби хтось почув щось із Писання чи від людини, то це не буде ні чистота ума, ні одкровення. Але коли комусь щось відкриється, він не повірить сам собі, покине знайде в Божественному Писанні чи в когось зі святих підтвердження сво го знання щодо Писання чи чуттєвих або умових речей. І якщо б знайшов не одне значення, а декілька чи почув би із Божественного Писання чи від святих отців, нехай вірить цьому і не думає, що це розбіжності. Бо буває таке, що річ одна, а призначень у неї багато. Це так, як з одягом: один скаже, що він гріє, другий – прикрашає, третій – покриває, – і всі троє правду кажуть, бо одяг потрібен для тепла, покрову й прикраси. Ці троє збагнули божественний намір щодо одягу і за свідка матимуть Божественне Писання і природу речей. Коли б хто, будучи розбійником чи злодієм, сказав би, що одяг потрібен длякрадежі чи розбою, то це великий обман. Ні Писання, ні природа речей не під тверджує, що він для цього призначений, а за крадіж чи розбій і закон карає.Так буває і з усіма речами чуттєвими чи умовими чи зі словами Божественно го Писання. Та й святі пізнають не кожний Божий намір щодо всяких речей чи написаних слів, а коли й пізнають, то не зразу записують усе, що пізнали. А це тому, що Бог неосяжний і Його премудрість безконечна, і не вмістить її ні ангел, ні людина, як каже Золотоустий про якесь відання. І ми сказали про це стільки, скільки треба було сказати на сьогодні. А Бог знає і те, про що ми говорили, й інше, чого нам не збагнути. До того ж некорисно було б, аби святі говорили все, що знають, через людську неміч і щоб Слово тривало надтодовго і стало ненависним чи майже незрозумілим через збентеження, але не хай сказане буде помірним, за словами Богослова. Тому той самий святий говорить нині про одну й ту саму річ одне, а завтра – інше, і коли слухач має знання або досвід, то він не знайде розбіжностей у сказаному. І ще: один кажетак, а другий інакше про ті самі слова Божественного Писання, бо Божествен на благодать часто дарує і одне, й інше, залежно від часу й устрою людини.Треба шукати лише того, аби те, що стається і що говориться, ставалося й говорилося за Божественним наміром і щоб мало підтвердження в Божествен них Писаннях, щоб не почути від апостола: “Нехай буде анатема!” (Гл. 1, 8), – коли благовістити всупереч Божественному наміру або понад природу речей,хоч би це й ангел був, як кажуть великий Діонісій, Антоній і Максим-Ісповід ник. Тому й говорить Золотоустий: “Не діти греків нам передали це, а СвятеПисання”. Нема розбіжностей в тому, коли Писання каже про одного чолові ка, що він не побачив Вавилону під час неволі (Єз. 12, 13), а в іншому місці сказано, що його переселили до Вавилону разом з іншими. Той, хто з добрим розумом читає, знайде в іншому місці Писання про те, що його осліпили і так взяли в полон, і нарешті він потрапив до Вавилону (Єр. 39, 9, 7), як сказав про нього один, а другий не бачив цього, тому й не сказав. І знов деякі через свою недосвідченість кажуть, що Послання до євреїв написав не апостол Павло, а одне Слово святого Діонісія написав не святий Діонісій. Але коли бути уважним, то в самих Словах можна знайти істину. Бо святі, коли йдеться про природну річ, яку можна пояснити розсудливістю, себто природним знанням,розглядаючи сотворені речі, завдяки чистоті ума говорять з усякою пильністю, досліджуючи Писання і Боже знання. Каже Золотоустий, що так золото копи, шукаючи золота, досліджують найтонші жилки, щоб не пропала “ніодна йота, ні одна риска” (Мт. 5, 18), як сказав Господь. Йота – це десята лі тера, а без цієї риски не напишеш правильно. І це сказано про речі, що заприродою. Коли ж чуттєва чи умова річ буває понад природу, то святі пізна ють писане слово через прозріння й одкровення, якщо Святий Дух дає їмзнання про це. Якщо ж не дає, а для користи залишає прихованим, то не со ромляться говорити правду і визнати людську неміч, кажучи: “Не знаю, Бог знає” (2 Кр. 12, 3), – за словами апостола. І як каже Соломон: “Троє речей длямене надто дивовижні, ба й чотирьох не розумію” (Прип. 30, 18). І знову го ворить Золотоустий: “Я не знаю, хоч би й нерозумним назвали мене єретики, та хай і дурнем називають”. І просто: ті, що мають подвійну премудрість,надавали перевагу премудрості, що з висоти, але розумно користувалися і зовнішнім навчанням – в міру, зберігаючи апостольське правило, щоб не похва лятися безмірним, як ті єгиптяни, котрі глузували з простих слів апостолаВарнави, бо не розуміли, що в його проповіді є слова життя вічного, як сказа но в Климентія. Та багато хто з нас так робить: коли хтось скаже щось чужою мовою, ми підсміхаємося, хоч би він і премудрий був у своїй мові і говоривпро страшні таїнства, але це буває від недосвідчености. Отці ж навмисно пи сали просто, зважаючи на час і на людину, до котрої писали. Святий ГригорійНиський, похваляючи святого Єфрема, що він, премудрий і вельми досвідчений у догмах, написав просто, здивовано каже: “Як він майстерно склеїв сторінки єретичних книг того недоумного єретика, що той, не можучи від гордо сти знести такого сорому, наклав на себе руки”. Понад природу є святе смирення, і не може його мати невірний, і вважає за протиприродне, як пишепро таких великий Діонісій до святого Тимотея, що стародавні мали воскресення мертвих за протиприродне, а “мені й тобі, й істині воно не протипри родне, а надприродне”. І надприродне воно тільки для нас, а для Бога воно природне. Повеління Боже є природою воскресення. А отці вітають смирення і словом, і ділом, як той, що написав глави про старчество, хоч був єпископом і прогнаний Христа ради, але сказав про рубище однієї діви, що взяв йогособі, аби одержати благословення. І святі отці Доротей і Касіян, що були пре мудрі, писали просто. Це сказано, щоб ніхто не думав, що одні через гординюписали вишукано, а інші писали просто через неуцтво; ум-бо у них той са мий, бо дарував його Святий Дух, аби писання їхнє було всім на користь. Адже якби всі писали просто, то нікому з учених не було б користи, бо черезпростоту мови знехтували б написаним. Та й нікому б із невчених не було ко ристи, якби всі писали вишукано, бо не розуміли б сили сказаного. І хто має досвід розуміти писання, той знає, що найпростіше і наймудріше слово має одне й те саме значення і влаштоване на спасення людське. Хто цього не знає,той часто буває зведений, не розуміючи, що світські науки багато допомага ють, якщо стають колісницею для премудрости Духа. Бо перші дають світлі думки, а друга – силу слова, якщо має тверду мудрість разом із ціломудрієм, котра навчає “не думати понад те, що треба думати, а думати скромно” (Рм. 12, 3), за словами апостола. Слово “амінь”, часто повторюване в Євангеліях,у Євангелії від Луки замінено словом “воістину”, бо це тверде слово, що під тверджує всі слова, сказані раніше. Так і мудрість – це тверде знання, що може зберігати істину. Слово “амінь” означає прихід нової благодаті, тому йогонема в Старому Завіті, бо він був прообразом. А в новій благодаті воно повто рюється всюди, бо їй тривати вовік і вовік-віку. О велике нині і двадцять четверте Слово подає серцю чуття, Аби кожен знав, що корисне. Розпочати Слово благослови, отче. Слово 24. О, які я хотів би мати сльози, коли хоч трохи дивлюсь на себе! Хоч би я й не согрішав, то возношуся від гордости. Коли согрішу і побачу це, бентежуся через недосвідченість і впадаю у відчай. Коли до надії вдамся, приходитьгордість, коли починаю плакати, настає зарозумілість, а коли не заплачу, зно ву приходять пристрасті. Життя моє як смерть, а смерть – ще гірша, бо боюся муки. Моя уважність стає мені спокусою, а неуважність – погибеллю. “Хто додає знання, додає страждання” (Проп. 1, 18), – каже Соломон. Дивуюся і захоплююся, і не знаю, що робити. Коли ж навіть знаю, а не роблю, то це знання мені на осудження. О горе мені! Що ж вибрати? Через незнання все мені здається супротивним, і не можу вибрати, що з них краще. Не знаходжучесноти й премудрости, прихованої у спокусах, бо не маю терпіння. Відда ляюся від безмовности через помисли, але ззовні пристрасті спокушають мене через почуття. Коли хочу постити і бути в безмовності, мені заважають зарозумілість і неміч. Їм і сплю без міри, через те й мимоволі согрішаю. Від усього віддаляюся і втікаю, боячись гріха, а тоді розслабляє мене нудьга. Та ще й бачу багатьох, що за такі напади і спокуси приймають вінці, бо мають тверду віру, що нею прийняли Божественний страх, а через страх досягли інших чеснот. Коли б я мав віру, як вони, то здобув би страх, а через нього – благочестя, за словами пророка, і видіння прийняв би, від якого кріпость,і рада, і знання, і премудрість Духа (Іс. 11, 2) буває в тих, що безпечно пере бувають у Бозі і вправляються у Божественних Писаннях з терпінням, через яке для них стають однаковими і горішні, і долішні. Коли якась пристрастьперетворюється в чесноту, про це скажуть нам час і досвід. Коли ж якась чес нота відхилятиметься до пристрасти, час і досвід розрізнять це терпінням.А що воно народжується не від віри, то не може мати чесноти. “Терпеливістю вашою душі свої ви здобудете” (Лк. 21, 19 – цит. за пер. І. Огієнка), – го ворить Господь. “Він, що створив кожне зокрема серце їх” (Пс. 32, 15), – яккаже псалмоспівець. І з цього видно, що серце, себто ум, створюється окремо – терпінням того, що стається з нами. Той, хто вірує, що має когось неви димого, котрий живить життя його, не послухає свого помислу, що каже:цього хочу, а цього не хочу; це добре, а це погане. Коли ж має якогось чуттєвого наставника, мусить питати його про всяку річ і вислуховувати відпо відь, і ділом сповняти сказане. Коли ж нема такого, то має Христа, за словами Євхаїта. І молитвою із серця має питати Його, а вірою сподіватися відповіді ділом і словом, щоб сатана, котрий не може вчинити діла, не відповів словом,прикинувшись наставником, і не потягнув до погибелі тих, що не мають тер піння. Спішать від незнання приймати те, чого ніколи їм не подасться, бо “один день перед Господом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день” (2 Пт. 3, 8). Хто ж через терпіння має досвід ворожих підступів, за словами апостола (Рм. 5, 4), той трудиться, бореться і просувається вперед у терпінні, щоб осягнути і могти сказати: “Знаємо його замисли, себто його підступи,невідомі багатьом”. “Сам бо сатана, – каже апостол, – вдає з себе ангела світла” (2 Кр. 11, 14), – що й не дивно, бо й помисли, які він сіє в серці, видають ся недосвідченим помислами правди. Тому й не знає, де добро, і не віритьтому, що каже ангел, і не вірить тому, що буває від ворожих хитрощів, а терпінням віддаляється від обох крайнощів і навіть роками чекає, щоб була від повідь ділом, без його відання. Як казав хтось про споглядання сущих, себто Божих сотворінь: коли б досягти якогось пристановища, себто діяльного знання, і перебувати в ньому довгі роки, тоді знав би, що тебе вислухано і невидимо прийняв ти відповідь. Себто коли хтось молиться, аби перемогти пристрасті, що поборюють його, і не чує слова і не бачить образу зваби, але якби навіть було щось таке вві сні чи чуттєво, то не вірить. А через декількароків побачить, як ту боротьбу перемагає благодать і якісь думки, що схиля ють ум до смирення і пізнання своєї немочі, і не повірить цьому, а чекатиме багато років, боячись, щоб це не було окраденням, як каже Золотоустий про апостолів, що тому й сказав їм Господь ті скорботні слова і ще додав: “Хтовитриває до кінця, той спасеться” (Мт. 10, 22), щоб ніколи не бували безпе чальними, а творили подвиг від страху. Бо ніхто не матиме користи з інших чеснот, хоч би й на небі жив, якщо матиме гординю, що через неї диявол, і Адам, і багато інших впали. Тому нехай ніхто й ніколи не відкидає страху,поки не дійде до пристановища цілковитої любови і не опиниться поза сві том і поза тілом. Такий залишить страх не зі своєї волі, а з великої віри, щочинить ум безпечним щодо життя і смерти тіла, і прийде у чистий страх лю бови. Про нього каже Атанасій Великий досконалим людям: “Не бійся Бога, як мучителя, а бійся Його з любови”. Бога треба боятися не тільки через прогрішення, а й через те, що Бог любить нас, а ми не любимо Його, і Він нас, недостойних, покриває своєю благодаттю. Щоб людина, боячись такихблаг, схилила свою душу до любови і стала достойною благодіянь, які одер жала і одержує, і від чистого страху любови перейшла до надприродного смирення. Хай би скільки вона робила добра і скільки зла перенесла б, нехай ніколи не думає, що своєю силою і своїм знанням змогла перетерпіти чине зазнати шкоди для душі й тіла, а через смиренномудрість прийняла розсудливість і через неї знає, що вона – Боже творіння і не може ні добра чини ти сама по собі, ні берегти добра, що буває через благодать, ні перемогтиспокуси, ні перетерпіти своєю мужністю чи мудрістю. Тож від розсудливо сти переходить до глибшого розуміння речей і починає мислено дивитися на всі сотворіння. Не знаючи, що це означає, шукає Учителя і не знаходить Його, бо Він невидимий і не приймає ніякого образу чи непідтвердженого відання, хоч звикла до цього через розсудливість, і вельми дивується. Усе, що буває від неї самої і чого сама навчається, – те має за ніщо, бачачи перед собою таку многоту впалих людей після багатьох трудів і знань – від Адама та інших. Тож слухає Божественні Писання і нічого в них не розуміє, тоді починає плакати, усвідомлюючи своє нерозуміння, бо знає, що нічого не знає. Це справді чудо, бо “Коли хтось думає собі, що він щось знає, той ще не знає, як треба знати” (1 Кр. 8, 2). А хто думає, що він щось має, в того “заберутьі те, що має” (Мт. 13, 12), – каже Господь. Бо він тільки думав, що має, а насправді не мав. А інший думає, що він безумний і нерозумний, немічний і невіглас, і тому плаче і ридає, бо думає, що одержав те, чого не має за благоро зумністю. Смирення ж народжується від багатьох чеснот, а саме воно народжує досконаліших. Так само і знання, благодарення і молитва, і любов, бо ці чесноти завжди зростають. Себто коли хтось смиряється, як грішник, і плаче, і здержується від усього, і переносить добровільно й недобровільно скорботи, що находять від бісів і людей заради подвигу на випробуваннявіри, щоб виявилося, чи має надію на Бога, чи на людину, чи на свою кріпость і мудрість. І пройшовши випробування терпінням, і навчившись покладатися на Бога, прийме велику віру, про яку каже Господь: “Син Чолові чий, коли прийде, чи знайде на землі віру?” (Лк. 18, 8). Цією вірою перемагає супостатів і, одержавши її, пізнає свою неміч і незнання через Божу силуй премудрість, що виявляються на ньому. І починає у смиренні душі благода рити, і тремтить, боячись, щоб не ослухатися Бога, як раніше. І від чистогостраху, що буває без гріха, і благодарення, терпіння і смирення, що його удостоюється через знання, починає уповати, що через благодать здобуває милість. Через досвід одержаних благодіянь сподівається і боїться, щоб не ви явитися недостойному таких Божих дарів. І через це зростає у смиренні й молитві із серця. І наскільки вони зростають, настільки із благодаренням приймає більше знання. І так від знання переходить до страху, а від страхупереходить до благодарення і споглядання. А через це починає природно лю бити Доброчинця і з радістю бажає добровгоджувати Йому духовно, якборжник, і зразу зростає у віданні й разом з особливими добродіяннями спо глядає і загальні. Не можучи благодарити за них, плаче і знову, дивуючисьблагодаті Божій, утішається. То проливає сльози болю, а то від любови, со лодшої за мед, – сльози духовної радости, що буває від великого смирення, коли справді бажає Божої волі, і ненавидить честь і заспокоєння, і має себе за меншого від усіх, і зовсім не думає про себе, що рівний із кимось, а маєсебе за боржника перед Богом і перед людьми. Тому й шанує спокуси і скор боти як велике добродіяння, а радість і заспокоєння має за велику втрату, і з усієї душі хоче знати, звідки вони приходять. І боїться їх, якщо вони й відБога бувають на спокусу. І коли він так перебуває в сльозах, починає ум при ймати чистоту і приходить у свій первісний устрій, себто до природного знання, що погубив його любов’ю до пристрастей. Дехто називає природне знання мудрістю, бо ум бачить природу речей. А інші називають розглядом,бо ум пізнає якусь частину прихованих таїн, себто Божого наміру, виявлено го в Божественних Писаннях і в усякому сотворінні. Розгляд народжується із розсудливости і може розуміти природу чуттєвих і мислених сотворінь, томуйого називають видінням сущих, себто сотворінь. Але це природно і стається через чистоту ума. А коли хтось дійшов би до прозорливости для загальної користи, то це – надприродно. Бо тільки Бог наперед відає все у всіх, за для чого сотворив кожну річ чи слово Божественного Писання і за благодаттю дарує достойним дар відання. Отож відання чуттєвих і мислених сотворінь, що називають мудрістю, – це розгляд і природне знання, як було спочатку заприродою, але пристрасті затьмарили ум, і якщо Бог не забирав би пристрастей через діяльні чесноти, ніхто б не мав цього видіння. Але це не прозор ливість. Прозорливість є надприродна і буває за благодаттю. Однак і вона не буває без Бога, що й зрозуміло. “Хоч греки і багато чого придумали, але не зрозуміли ні Божого наміру щодо сотворінь, – каже Василій Великий, – нісамого Бога, бо не мали такого смирення й віри, як в Авраама”. Вірним мож на назвати того, хто вірить від видимого до невидимого, а хто вірить тількивидимому, той не вірить тому, хто навчає його чи проповідує. Тому для випробування віри бувають спокуси явні, а заступництво – приховане, щоб вір ний, коли припиниться спокуса, через терпіння віднайшов знання і дізнавсяпро те, чого не знав, і що Бог добродіє йому, і приносить плід смирення і лю бови до Бога як Доброчинця, і до ближнього, аби вгодити Богові. Слушномає це за свій обов’язок і тому бажає зберігати заповіді. Пристрасті ненави дить, як ворога, а тіло зневажає, як перешкоду до безпристрасности і Божого знання, себто Його прихованої премудрости. І вона воістину прихована. Бо хто друг мирської премудрости, той перемагає і живиться світським, і має заспокоєння й славу світу цього, а хто друг Божої премудрости, той чинить протилежне, себто вельми трудиться, і здержується, і терпить всяку скорботуй безчестя заради Царства Небесного. Перший бажає наблизитися до видимих благ, і світських наук, і царів і задля цього багато терпить, а другий спів страждає з Христовими страстями. Перший має надію тут [у світі], якщотільки встигне втримати її, бо вона тимчасова й нелегко дається; а надія другого прихована тут від очей безумних, – каже Божественне Писання, – і ви являється в майбутньому віці, коли все приховане стане явним. І не тільки там, але й тут, щоб потішити плачучих, дається приховане знання, за словами Золотоустого, себто умозріння Божественного Писання і сотворінь. Від віри народжується страх, від нього – плач, через нього – смирення, а від нього –розгляд і за благодаттю прозорливість. Хто має знання, нехай ніколи не наполягає на своєму розумінні, а завжди нехай шукає підтвердження в Боже ственному Писанні чи природі речей. Коли ж нема такого підтвердження, тоце не істинне знання, а лукавство й омана, як каже Василій Великий про зір ки. Божественне Писання називає тільки деякі з них, а греки, помиляючись, дають їм багато імен. Бо намір Божественного Писання такий, щоб говоритипро те, що може спасти душу і відкрити деяким таїнства Божественних Писань і природу речей, себто намір, за яким кожна річ є для того, аби просвічувати ум до Божої любови, пізнавати Його велич і Його невимовну прему дрість і промисел, яким турбується про сотворіння. Щоб, маючи це знання,людина боялася переступити Його заповіді й пізнавала свою неміч і незнання, а через це смиренномудрствувала, любила Бога й не зневажала Його за повідей, як роблять ті, що не пізнали Його. Хоч, знову ж таки, Бог приховує від людини деякі таїнства, щоб вона бажала пізнати їх і не була гордовита, якАдам, що ворог знайшов його ззовні [поза заповідями] і втягнув у свою зло бу. І так стається із чеснотливими, а нерозумних лякає спокусами, щоб вониухилялися від прогрішень, і зміцнює тілесними добродіяннями, щоб не впадали у відчай. І так завжди чинить Бог своєю безмежною добротою, щоб спасти всіх і визволити із сітей диявола, чи то подаючи нам добродіяння і знан ня, чи то затримуючи їх, і для благорозумности кожного подає даруванняі розуміння. Так Він вчинив із Божественним Писанням, що воно має прихо ваний зміст і розуміють його деякі для своєї користи, за бажанням того, хто читає. Не таким був намір світських мудреців: кожен намагався перемогти іншого й видатися мудрішим. Тому не знайшли Господа ні вони, ні ті, щоробили за їхнім прикладом, хоч, може, і багато потрудилися. “Не трудам яв ляється Бог, – каже Ліствичник, – а смиренню й простоті через віру”. Себто через знання Писання і природи речей, через віру, про яку Господь каже: “Як можете ви вірувати, коли ви славу один від одного приймаєте” (Йо. 5, 44). Це велика віра, що нею можна увесь свій клопіт покласти на Бога, що апостол її називає основою (1 Кр. 3, 11), Ліствичник – матір’ю безмовности, а святий Ісаак – вірою видіння і дверима таїнства. Хто має таку віру, той безпечний у всьому, як усі святі, що мають навіть імена, співзвучні з їхньою вірою, як колись праведні: ім’я Петро означає твердість, Павло – заспокоєння, Яків – поборювач, бо поборов веліяра, ім’я Стефан походить від нев’янучого вінця,Атанасій – від безсмертя, Василій – від царства, Григорій названий боже ственним у премудрості, себто в богословії, Золотоустий – від многоцінної віри і багатобажаної благодаті, Ісаак – від залишення. Отже, як у Старому,так і в Новому Завіті імена співзвучні з вірою. Ім’я Адам відповідає чоти рьом сторонам світу: А – схід (ἀνατολὴ), Д – захід (δύσις), А – північ (ἂρκτος),М – південь (μεσεμβρία). А ще слово “людина” у тодішній мові, себто сирій ській, означає “вогонь” – за схожістю природи. Від однієї людини походять усі люди, що є на світі, як і від однієї свічки можна запалити, скільки хочеш, інших, а сила першої не зменшується. Коли ж змішалися мови, то в інших мовах слово “людина” означає “забуття” або має й інші значення від інших своїх ознак. Грек скаже, що “людина” означає “того, хто дивиться вгору”. Але власне природа людини – це слово, тому людину називаємо словесною,бо тільки вона має цю прикмету. Інші ж назви людини можуть бути спільними для неї і для інших сотворінь, тому треба нам відкласти їх усі і, як словес ним, надати перевагу слову і словами узгоджувати думку з Божим словом, щоб прийняти від Нього не думки, а слова Святого Духа, що їх сподобилисями прийняти в нинішньому віці, як сказано: “Дає молитву тому, хто молить ся” (1 Сам. 2, 9), – себто тому, хто добре молиться тілесною молитвою, Богдає умову молитву, а тому, хто ревно перебуває в ній, – безвидну й безóбразну від чистого страху Божого. А хто й цю добре творить, тому дається віда ння сотворінь, а від нього – захоплення ума до богослов’я і доброго діяння в майбутньому дарується тому, хто віддаляється від усього і тільки в молитві вправляється словом і ділом, а не тільки слухом.Отак знання, хоч і мимоволі, веде до смирення того, хто його має і соромиться, бо недостойний мати, і відвертається від нього, як від шкідливо го, через смирення, за словами Ліствичника, хоч його, може, і Бог дарував.Коли ж мати знання, як мав його хтось, чию душу при кончині етіопи три зубцем вирвали з тіла, тоді біда. Ім’я його було велике, і так його любилилюди, що всі плакали по його смерті і мали за велику біду те, що його втра тили. Але через гордість, що приховував її, чути було з висоти голос: “Не дайте спокою йому, як не дав він мені спокою ні однієї години”. О горе! Всі називали його святим і його молитвами численні надіялися спастися від вельми різних спокус, а він через зарозумілість зазнав такого кінця. А що причиною була зарозумілість, то це видно ось із чого. Коли б це був інший гріх, то не міг би повсякчас потайки його чинити. Коли б це була єресь,то хоч єретик повсякчас і прогнівляє Бога в думці хулою, але вона не бу ває прихована. Єресь за промислом Божим відкривається, щоб виправити єретика, коли б захотів виправитися, коли ж не захоче, то на утвердження інших людей. Тому тільки високодумство може утаїтися від усіх і навіть від того, хто його має, якщо не буде йому допущено впасти в спокуси, котрівикривають душу, і вона пізнає свою неміч і свій нерозум. Тому Дух Свя тий не мав ні години спокою в тій окаянній душі, бо вона завжди мала цей помисел і тішилася ним, як якимось успіхом, тому й потьмарилася, як біси. Може, цей чоловік, не бачачи своїх гріхів, мав тільки одну цю пристрасть, але демонам вистачило її, бо вона може заповнювати місце всіх інших зол, як каже Ліствичник. Не сам я так роздумав і зрозумів, у чому була причина, а почув від святого старця й записав. Так і про святого Павла Препростого він говорив, що біс не відразу послухав його і вийшов з чоловіка, бо Павло – коли Антоній великий сказав йому: “Авво Павле, вижени духа нечистого з цього юнака”, – не сотворив одразу поклону, а не послухався і запитав: “Чому не ти?” І коли почув відповідь: “У мене є одна невідкладна справа”, – тоді послухав. І тому, каже блаженний старець, біс не вийшов одразу, а післябагатьох трудів. І слушно. Не тільки це свідчить, що старець був богонос ний, а й розповідь його про умивання ніг, про Мойсеєве заперечення та про пророка, що шукав, хто б його поранив. Тут перекажемо його розповідь.Розповідається в Писанні, що якийсь цар жорстоко правив своїм цар ством. Чоловіколюбець Бог, не терплячи цієї жорстокости, повелів пророкові піти й докорити цареві. А пророк, знаючи лютість того, не хотів просто так іти, щоб цар не побачив його здалеку і, зрозумівши, чого він іде, не прогнав його, – тоді не зможе пророк докорити йому, а коли й скаже: “Я посланий відБога через твою жорстокість”, – то не буде вислуханий. Тому він влашту вав, аби його хтось поранив, щоб прийти закривавленим, ніби поскаржитись, і так прихилить царя до себе, і той його вислухає. Йдучи, побачив когось із сокирою, і сказав до нього: “[Так говорить Господь: візьми сокиру і]… вдармене [по голові]!” (1 Цар. 20, 35). Той же благочестивий сказав: “Ні, господа рю мій, і я Божий, і не накладу руки на Господнього помазаника”. І промовив пророк: “Що ти не послухав слова Господнього, то, як тільки вийдеш відмене, [з’їсть] тебе лев” (1 Цар. 20, 36). Це був не гнів, хай ніхто так не ду має. Це було для користи багатьох. Той добрий чоловік удостоївся не простовмерти. Його роздер лев, за словом Господнім, і через гірку смерть він при йняв вінець. Як у Словах про старців розповідається про чотирьох старців, що домовилися між собою і молилися, щоб брата, який прислуговував їм, роздер лев за блуд, який він учинив. Та не вислухав їх Господь, а вислухавбезмовника, що молився, аби лев відступив від нього9. Потім знайшов про

9 Див. Слово у Пролозі на 6-е липня. рок іншого, слухняного, і сказав йому: “Так говорить Господь: візьми сокиру і вдар мене по голові!” А він як тільки почув слова: “Так говорить Господь”, – не довго думаючи, вдарив пророка по голові сокирою (1 Цар. 20, 37). І пророксказав йому, як колись Мойсей: “На тебе сьогодні зійшло благословення Го споднє (Вих. 32, 29), що ти послухав голосу Господнього”. Бо перший чоловік соромився пророка через велику благодать і не послухав, як апостол Петро при вмиванні ніг (Йо. 13, 8), а другий, не довго думаючи, послухав, як народ послухав Мойсея, коли він наказав убивати тих, що згрішили (Вих. 32, 27). Видно з Писання, що той, хто слухає явного Божого повеління, краще робить, бо слухає надприродне повеління Владики природи і має його за мудрішеі праведніше від природного знання. Хто не слухає, той менше робить, бо ду має, що його знання кращі за Божі повеління. Але не так воно, коли повеління приховане, а залежить від наміру послуху чи непослуху, і краще робить той,хто намірений годити Богові. Коли повеління явне, тоді Бог являє гнів ослуш никові і благословення тому, хто послухав. А коли приховане, то не так, а, як ми вже казали, за природним знанням обоє мали слушність і були добрими, бо намір обох був годити Богові. І так воно й було. А пророк, прийшовши до царя і ставши перед ним, каже: “Рятуй мене, о царю, коли я йшов по дорозі,якийсь зустрічний поранив мені голову”. А цар, побачивши кров і рану, роз лютився, як завжди, але не на скаржника, а гадаючи, що треба судити когось іншого, а не себе, промовив проти того, хто вчинив це беззаконня. Пророк, почувши те, на що сподівався, промовив: “Добре сказав єси царю. А тому так говорить Господь: «Розриваючи, вирву царство із твоїх рук і від сімени твого,бо це ти так учинив»”. Отак пророк сказав пророцтво, як сам хотів, і майстерно повчив царя прислухатися до того, що про нього говорять, і відійшов, слав лячи Бога. Такими були душі пророків, що любили Бога і через спогляданняЙого намагалися виконувати Його повеління. І це слушно. Хто досконало пі знає якусь путь і майстерність, проходить їх з усякою ретельністю й легкістю й іншим несхибно показує, як пройти дорогу чи таємниці мистецтва і знання,хоч, може, і сам молодого віку і вельми простий, а вони вже немолоді й пре мудрі в інших науках. Пророки, апостоли й мученики не з почутого навчалися споглядання Бога і премудрости, як ми. Вони віддали кров і прийняли дух,за словами отців: “Віддай кров і прийми дух”. Тому й отці замість мук чуттє вих страждали совістю і замість тілесної смерти приймали смерть за згодою, аби ум переміг плотські бажання і царював у Христі Ісусі, Господі нашому, що Йому слава, і влада, честь і поклоніння нині й повсякчас і навіки-віків. Амінь. Кінець трудів Петра Дамаскина і Богові благодарення. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ро святого отця нашого Йоана Карпатійського не відомо, ніхто він був, ні коли жив, ні де чинив подвиг. Про нього свідчить Фотій (у розділі 271 на стор. 266). Діадох багато повто рює за Йоаном Карпатійським і дає свій заголовок його Слову, названому утішительним Словом до іноків, що прийшли з Індії. І це його Слово складається зі ста глав. У них він часто по-батьківському повчає читачів з радістю переносити скорботи й бути витривалими у спокусах.