Глави Каліста Катафагіота (Ангелікуди)

Глави Каліста Катафагіота

1 Кожна жива істота, із тих, що народжуються, завдяки своїй кращій при родній діяльності зазнає однакового спокою й насолоди, радіє ними і прагне їх. Так і людина, оскільки має розум і, звісно ж, роздумує над своїм життям,відчуває найбільшу насолоду і справжній спокій, коли міркує про свій кра щий стан, котрий можна назвати чи благом, чи добротою. Такий стан настає тоді, коли людина має Бога в умі і роздумує про Його чесноти як про чесноти найвищої духовної Істоти, котра безмежно любить людину, що незбагненно, і готує для неї почесті й добрі дари, особливо у вічності.

2 Коли народжується якась істота, вона подібна до тієї істоти, яка народжує. Так і Господь сказав: “Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух” (Йо. 3, 6). І якщо від Духа народжується дух, то таким буде й Бог, за Духом, що породив Його. Адже й Бог є істинний Дух, що від Ньогоза благодаттю народжується причасник Духа. Якщо ж Бог такий, то Він здат ний до споглядання. Бога й називають Богом, бо Він може споглядати. Тому той, хто не споглядає або ще не прийняв духовного народження і причастя,або, прийнявши, стримує через незнання свою споглядальну силу і, як невіг лас, відвертається від божественних променів мисленого Сонця правди, – хоч був причасником споглядальної сили, – втрачає її дію, окаянний, навіть якби й прямував до вершини святости.

3 Усі живі істоти прийняли від Сотворителя, за Його словом, свій рух і при родні властивості, від Нього ж прийняли вони й ум. Але рух ума має в собіщось повсякчасне. А це повсякчасне безконечне й безмежне. Отож це супе речитиме гідності й природі ума, якщо його рух матиме кінець і межі. І ум зазнає цього, якщо рухатиметься тільки до речей, що мають кінець і межі. Бо неможливо, щоб річ якась мала кінець і межі, а рух ума до неї чи навколо неї переходив у безкінечний. Тому-то повсякчасний рух ума потребує чогось безконечного й безмежного, до чого ум прямував за словом Сотворителя і засвоєю природою. Але, окрім Бога, нема нічого безконечного й воістину безмежного, сущого і єдиного за природою. Подобає умові пориватися, і спогля дати, і рухатися до Того, хто воістину безконечний і єдиний, себто до Бога. Такий рух природний для ума.

4 Безконечне і безмежне те, що ум може споглядати в Бозі, але цього за мало йому для повної радости, бо він шукає того, хто сотворив його. Адже кожен радіє, коли знаходить подібного до себе, так і ум, один за природою, хоч і багато в ньому помислів, прямує догори і тягнеться до Бога – єдиного за природою і багатого на дії. І неможливо йому осягнути повної радости, поки не перебуватиме духом у Тому, хто безмежний за природою. А це буде тоді, коли ум перейде від багатьох до одного. Тільки тоді, коли ум рухається в єдиному Бозі, він може природно відчувати досконалу радість, та й кожна істота найбільше тішиться тим, хто спільний з нею за природою. Природним для ума є рухатися і прямувати догори, перебувати в Бозі і знаходити повну радість тільки в Ньому, просто і безмежно єдиному.

5 Усякий рух будь-якого сотворіння, а також і ума, прагне зупинитися і пе рейти в стан спокою – це найбільше його прагнення і спокій для сотворіння.Однак ум, як одно зі сотворінь, хоч рухається між сотворіннями, не може серед них знайти непорушности і заспокоєння. Усе сотворене як має свій поча ток, так має і свій кінець, тому й повсякчасний рух ума мав би прийти до свого завершення і ум мав би шукати, від чого йому прийти в рух, і не здатний був би осягнути спокою й зупинитися. Або ж ум не матиме повсякчасного руху,коли буде оточений обмеженими речами, що мають свій кінець, а це супере чить природним властивостям ума, його схильності до повсякчасного руху. Отож неможливо, аби ум зупинився чи заспокоївся, поки залишається середсотворінь. Де ж тоді ум зможе виявити свою властивість, аби в русі зупиня тися, себто і безмовствувати, і мати мир, і твердо прийняти відчуття спокою, якщо не осягне несотвореного і безмежного? А несотворений і безмежний єтільки Бог, воістину і надсвітньо єдиний. Подобає умові своїм рухом пряму вати до Бога, єдиного й необмеженого, щоб у Ньому осягнути своє природне заспокоєння, себто заспокоєння мислене. Там-бо є стояння в Дусі, і гостинне заспокоєння, і безконечний кінець усього, і коли рух досягає того єдиного, то ніколи не припиниться для ума, що досягнув нескінченного й безмежного, неописанного й безвидного, неуявлéнного й цілковито простого – це і є той єдиний, себто Бог.

6 Якщо, за словами Давида, Бог чинить ангелами (посланцями) своїми духи і сам каже, що духом чинить ту людину, котра народжується від Святого Духа (Йо. 3, 6), то людина, народжена від Святого Духа явним причастям Його, теж стає ангелом. Ангелам властиво бачити повсякчас обличчя Небесного Отця (Мт. 18, 10), як сказав про це Господь, тому й причасникові Святого Духа подобає прямувати догори і споглядати Боже обличчя. Тож Давид навчає,кажучи: “Шукайте Господа і тверді будьте, шукайте лиця Його повсякчас но” (Пс. 104, 4). Отже, не зберігає того, що добре і що подобає, той, хто став причасником Святого, і животворного, і просвітительного, і повного любовиДуха, і піднявся до гідности ангела, коли через надмірну обережність обмежує своє умове чуття до Бога й не хоче прямувати вгору до Нього й до боже ственних речей, навіть якщо Спаситель наказує нам перебувати в Ньому так,як Він перебуває в нас. І Давид промовляє: “Приступіть до Нього і просвітіть ся”. І воістину, якщо хочемо чинити те, що подобає, то у світлі Бога-Отця – я кажу про Святого Духа – побачимо Боже світло, себто божественну істину, якщо не надумаємо через незнання відвертатися від божественних променів.

7 Трьома способами ум восходить до споглядання Бога: саморушно, інако рушно і між цими двома середнім способом. Саморушно – коли цього бажаєприрода ума і вдається до уявлень, а завершенням цього способу є споглядання божественних речей. Про це якось мріяли і греки. Другий спосіб – надпри родний; приходить тільки через те, що Бог хоче дати і дає просвітлення. Тоді ум весь потрапляє під Божественний вплив, і буває захоплений у Божественніодкровення, і спізнає невимовні Божі тайни, і бачить, як звершиться майбут нє. А той спосіб, що між цими двома, частково з ними двома й поєднується.Де ум діє своїм хотінням і мріянням, там цей спосіб узгоджується із саморуш ним способом; а з інорушним поєднується тоді, коли завдяки божественному просвітленню ум поєднується зі самим собою й невимовно бачить Бога вищевід свого власного духовного з’єднання. Ум тоді опиняється поза всіма видимими і згаданими божественними речами. Він не бачить тоді ні доброго по чатку, ні обожествлення, ні премудрости, ні силотворної влади, ні промислу, ні чогось іншого із божественних речей, бо він тоді найбільше наповнений духовним світлом, а до того ще й радістю, яку викликає божественний вогонь, змішаний із любов’ю.

8 Ум, спираючись на власні уявлення, навчається з віри споглядати невидимі речі, а осяяний благодаттю, утверджується в надії. Його захоплює бо жественне світло, і він стає скарбницею любови до людей, а ще більше – до Бога. Отак потрійний чин ума і його рух у вірі, надії і досконалій любові стає боготворним, твердим і непохитним. І досягаючи простору небесного міста,утверджується у фортеці любови. З цього походить те, про що говорить апо стол Павло: “Любов усе зносить, усе перетерпить” за благість віри й надії.“Любов, – каже апостол, – ніколи не переминає”, бо вона полум’яно з’єдну ється і невимовно зливається з Богом.

9 Ні в чому сотвореному не виділено чогось єдиного. Неможливо не знати, що одне відрізняється від іншого за якимись природними властивостями, але нема відмінностей щодо сотворення, кожне має однаковий початок і кінець, кожне обмежене за своєю природою і не є істинне, просте і єдине. Тільки один є воістину несотворений, як простий, як безначальний, як такий, щоне має кінця і безмежний, а тому й безконечний, – це є Бог. Якби ум, об’єд наний і простертий, тримаючись боготворного устрою, споглядав на Нього у причасті й співдії Святого животворного Духа, то завжди зростав би, як йому подобає. Окрім того, ум знає, що без єдиного Бога і споглядання Йогодухом він не зможе стати кращим. Це тому, що ум розпорошився, скоряю чись багаточастинному світові і пристрастям, тому й потрібна йому надсвітня сила і надприродне споглядання Єдиного, щоб таким способом відірватисявід того, що ділить його, і стати поза пристрастями і розділенням і так одер жати боговидне. Тому Господь і творить моління до Отця, щоб усі вірні були єдиними в Отці і в Ньому – Сині – Духом і так були єдиними, як Отець, Син і Дух єдині (себто не так злослівно, як Савелій говорив про єдине). Щоб ми,як подобає, були досконалими благодаттю Духа, котрий об’єднує нас, і єди новидним спогляданням єдиного Бога. У цьому полягає наш успіх, це нашкінець і істинний та єдиний спокій. Тому заздрісні й людиноненависні бісів ські полки приваблюють ум до шанування багатьох богів – хай цього не буде.Розпорошило єдність ума в омані і не дало йому уявляти єдиного надсвітньо го, аби ум проти своєї природи подався служити багатьом богам, споглядавїх, розділявся і почав бажати всяких пристрастей і лжі, а не істини й чес ноти. Тому Дух Святий заповідає пророкам: “Приступіть до Нього, – себто до Єдиного, – і просвітіться”. І в іншому місці: “Я – перший, я й останній: крім мене, нема Бога!” (Іс. 44, 6). І ще: “Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний” (Втор. 6, 4). Триіпостасність єдиного божества не розділяє єдиного господьства, але ці три є справді Особами, і ніяк не менш єдині вони природою і силою, хотінням і дією та іншими благами їхньої сутности. Отожслужити Божій єдності, і споглядати, і відриватися від багатьох, і зосереджу ватися в Ньому, наскільки є сили, – це воля Божа і певний успіх ума, бо так він знаходить істину, і божественну любов, і, як наслідок, плід обожествлення.

10 Якщо неправда складається з багатьох частин, а істина з єдиної, то ум, щопрямує в Дусі до Єдиного надсвітнього, котрий понад усім, від котрого походять багато, рухається вгору до справжньої істини. Але не може ум звільнити ся від пристрастей, коли істина не звільнить його (Йо. 8, 32). Ум звільнюєтьсявід пристрастей, коли споглядає і прямує вгору єдиним способом до Єди ного надсвітнього. Для безпристрасности, боговидного устрою і духовного синівства умові більше пасує свобода, ніж рабство. Сказано-бо: “Не відає раб, що пан його чинить” (Йо. 15, 15 – цит. за пер. І. Огієнка.). Якщо незнання властиве рабам, то зрозуміло, що причасник свободи знає тайни Отця і так йому вдається зійти правильно й добре в гідність синівства. Бо незнання явно протилежне до знання, а рабство протилежне до синівства. І якщо той, хто не знає, – раб; то той, хто знає, – воістину не раб, а вільний, можна сказати, син. Бо Дух істини справді дає свободу і сам вводить у Боже синівство тих, у кому оселився. Сказано-бо: “Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – синиБожі” (Рм. 8, 14). Якщо споглядання Єдиного надприродного є істиною, а іс тина подає свободу умові, а свобода є ознакою божественного синівства, – тонема нічого більшого, що пасувало б словесній істоті. Тому розумним і вель ми потрібним було б, аби ум, наскільки має силу, прямував угору, споглядав Єдиного і зосереджувався в Єдиному надсвітньому, себто в Бозі.

11 “Господь Бог Твій, – промовляє Святий Дух, – Господь єдиний”. Тому й турбота наша в тому, аби в божественності Духа возводити ум до Єдиного надсвітнього. І не буває так, що можна Єдиного проповідувати, а не любити й заперечувати прихилення і звернення ума до Нього. Бо Святий Дух, коли промовляє щось, то хоче, щоб воно було і в думці, а що є в думці, до того має звертатися ум. Коли ум не звертається до того, що в думках, то нема й того, про що він міг би подумати. І тоді даремним стає проповідувати Єдиного, а через це даремною стає і віра. Якщо ж це недоречно, то недоречно й умові, котрий звертається до Єдиного і прямує до Нього, не роздумувати про Нього.

12 Якщо для сотворених, словесних сотворінь природно тягнутися до при чини їхнього виникнення і звертати до неї свій зір, – а причиною усього є Бог, – від Нього ж походить і ум, а Бог є верховним і простим Єдиним, то природно для ума звертатися й зводити очі до верховного і просто Єдиного як до причини свого виникнення.

13 Якщо “Все від Нього, через Нього і для Нього” (Рм. 11, 36), – то ум – це теж одне з усього й існує через Нього, і навіть понад усе через Нього, і самечерез Нього завдяки богоподібності. Саме тому й має ум зводити очі до Нього. А слова “до Нього” означають, що треба зводити очі, звертаючись до яв лень Єдиного надсвітнього. Себто треба умові споглядати на Єдиного.

14 Від Єдиного походять численні, а не від численних Єдиний. А що со творінь є багато, то очевидно, що вони походять від Єдиного. Єдиний, безсумніву, є понад усіма сотворіннями як Творець і Будівник. Отож, хто споглядає сотворіння так, як належить, його споглядання завершиться в споглядан ні Єдиного надсвітнього, бо в сотворіннях є дуже багато відбитків причини;завдяки їм пізнається Той, хто за промислом привів усе до життя майстерні стю, премудрістю, і силою, і благістю, як сам захотів. Тому й Ісая промовляє в Дусі: “Підійміть угору ваші очі й подивіться! Хто створив усе це?” (Іс. 40, 26). Слова “усе це” він сказав з огляду на рясноту сотворінь, слово “хто” – бо звів ум до того, від кого усе це походить, хто просто за природою є Єдиним.

15 Сотворіння теж збираються в єдине, але складене й багаточастинне, і не безначальне, бо сотворене. А Той, хто творить, – єдиний. Єдиний не тільки як узгодження розбіжностей між багатьма і приведення їх до єдиної гармоніїі мети всього, а й як несотворений, як першопричина всього. Ум, послідов но восходячи, потребуватиме досягнути до чогось єдиного, начального, до того, що влаштовує видимий лад і буття всіх істот, гармонію між ними і згоду.Якщо ум не дійде до цього, то буде рухатися до нескінченности, що недо речно. Бо всього, що рухається і відбувається, колись не існувало, і несуще колись почалося. Якщо ж почалося, то й набуло руху. Отож треба шукати, що саме дало буття і спонукало до руху, навіть якщо воно нерухоме, бо само даєрух. Коли ж ні, то що тоді викликає рух, як не те, що перебуває під іншим на чалом, бо ж воно безначальне? Якщо воно нерухоме, то й незмінне. Якщо ж воно таке, то воно й просте, а щоб нескладене не змінилося, то явилося нам незміненим. Складення – це початок неузгодження, а неузгодження – початокрозриву, а він веде до кінця руху. Нема, отже, там складення, аби не було не узгодження, а не буде неузгодження, то не буде й розриву, а не буде розриву, то зміна й рух не будуть у незмінному й нерухомому, як у тому, що рухає, а не рухається, і як у тому, що веде до буття, а не бувало й не стає. Незмінне й нерухоме з необхідности є і нескладене, а тому воно найпростіше і єдино надсвітнє. Ум, тягнучись угору до нього, опиняється поза всіма через те, що споглядає прекрасне і понад усе поривається до сущого, а ще більше до того,від кого все походить і до кого все природно тягнеться вгору. Коли так ста ється, згідно зі словом, ум опиняється поза пристрастями. Він простирається вище від прекрасного і там затримується, тому й не зупиняється на ганебнихпристрастях. Тому й говорить священний закон: “…Йому [одному] служитимеш”, – себто єдиному Богові. Отож подобає простиратися вгору до Єдино го верховного, якщо хочемо і Закон Божий сповнювати, й опинитися понад пристрастями.

16 Сказано в Писанні: “Господь один водив його, не було з ним чужого бога” (Втор. 32, 12). Чи бачиш силу лиш Одного і Єдиного? Не було з ними бога чужого, бо вів їх Єдиний Господь. Але Господь водить тих, що йдуть за Ним,а не тих, що відвертаються від Нього. А хто за чим іде, до того й звертається. Тому, якщо не хочемо мати біля себе якогось іншого бога, біса чи при страсть, ходімо умовим наверненням за єдиним Богом, щоб і про нас можна було слушно сказати: “Єдиний Господь водить їх. Нема з ними чужого бога”.

17 Численні походять від єдиного, але дуже по-різному, бо дуже різні й спо соби виникнення істот, за якими вони походять від першої одиниці. Бо одніз них мають початок і були сотвореними, а інші – несотворені і не мають яко гось початку в часі, але причиною виникнення їх усіх є надприродне єдине, для одних – як Творець, для інших – природно. Тому не до всіх них подобаєоднаково підходити й триматися їх. До тих, що мали початок і були сотворені, подобає підходити не задля них самих, а з іншої причини – як підхо дять до дзеркала, бо в ньому щось видно чи воно щось віддзеркалює. Тож, коли хочеш досягти успіху, не варто підходити до сотворінь з інших причин, як тільки з тієї, що в них проявляється Найвище Єдине. А до безначальних і природних сотворінь підходимо не задля чого іншого, як задля них самих і задля того, від кого вони походять. Вони-бо є тими сотворіннями, до котрих треба підходити задля них самих, і Найвище Єдине близьке до них і природнедля них. А краще сказати, це вони близькі до Найвищого Єдиного і природ ні для Нього. Отож подобає до них не тільки підходити, а й приставати і з їхньою допомогою намагатися відобразити в собі найперше і єдине Добро,аби за співдією й допомогою благодаті здобути гідність Божої слави за обра зом і подобою. Через це буває так, що ті, котрі правильно мислять, виходячи від причини, творчо возводять ум до споглядання Єдиного і збирають йогов одну думку про Єдиного надсвітнього, якщо ум дивиться на це так, як по добає. А сотворіння, причина котрих від природи, мають силу збирати ум у собі – якщо він звернений до них або за ними будується – і спрямовувати його до воістину Єдиного. Тому від будь-яких сотворінь, чи вони природні, чи сотворені, ум природно збирається до різноєдиної причини, чи діяльно, чи споглядально. І чи ум користується одним, чи кількома сотвореними чи природними сотворіннями, але робить це не задля Єдиного і не задля того, аби, зосередившись у собі, прямувати до Найпершого Єдиного і тільки на Нього споглядати за святої участи і співдії Духа-Просвітителя, що співдіє просто, одновидно і тільки таким видом, – буде це пораховано умові за гріх, хоч і видаватиметься, що добре він робить. Бо все, що походить від Єдиного, природно веде до Єдиного тих, хто користується сотворіннями так, як треба. Говорить великий Діонісій, що всяке явлення світла, котре походить від Отця,благодійно приходить до нас і знову наповнює нас як єдинотворна сила, і по вертає нас до єдности збирателя Отця і до боготворної простоти. “Все бо від Нього, через Нього і для Нього” (Рм. 11, 36). Коли не провадить до цього, тотаке явлення світла незгідне з природою і відбувається не так, як йому нале жить відбуватися.

18 Є діяння, котре передує спогляданню, і є споглядання, котре передує діянню. Перше звершується тілесно, аби той, хто загнуздав поривання тіла і на вчив його ходити доброчинно, міг дати умові вільно ввійти у свій простір, себто в мислений простір, і там трудитися на свою користь. Друге діяння починається від ума і від роздумів у дусі, зосереджується на тому, що понад умом, себто на Бозі. Наблизившись до нього, ум досягає Єдиного, а Єдиний – це Бог. Через це й ум збирається в собі в одне ціле і знову стає нероздільним.Єдине, коли його споглядають, стає причиною одиниці – боговидної простоти. Бо не годиться, аби ум, споглядаючи Єдине, сам не ставав єдиним і простим. Якщо ж він споглядає розділене і складене, тоді і йому треба розділяти ся і ставати різним. Я ж називаю просте єдиним, що існує само по собі. Адже чим би ум не був, за дією зазнає змін, але сам він простий, тому й треба, абивін, споглядаючи Єдине, був єдиним і за діями. Якщо ж би він споглядав єди не, а сам розділився щонайменше на дві частини, то що робила б одна з його частин, відокремлена від тієї, котра споглядає Єдиного? Адже відокремлена частина або споглядає щось інше, або не споглядає нічого. І це може бути з таких причин: або вона не хоче, або не має сили, або за своєю природою схильна до якоїсь іншої діяльности, а не до споглядання. А якщо припускати, що ум споглядає ще й щось інше, то знай, що ум бачить не Єдине просто, а два. А коли бачить два, не може бути єдиним. Як відомо, він розділяється на стільки частин, скільки бачить. І не може бути, що він не бачить, коли не хоче бачити. Ум, що мислить, не може бути бездіяльним навіть на одну мить. Не буває й такого, щоб одна частина ума сповільнювала свою дію, а друга – пришвидшувала; не буває й такого, щоб ум був складений і не простий, або складався з яких-небудь частин, або що одна його частина була призначенадля споглядання, а інша – до якоїсь іншої діяльности, бо й це буде виражен ня його складености, а так не можна говорити про простоту ума. Тож, якщо єдина й проста природа ума буде дивитися на просте і єдине, то й сама буде єдиною за діями. І якщо вона буде простою і єдиною, то й бачитиме простеі єдине. Тому всяка дія чи споглядання мають прямувати до Єдиного, що по над усякий ум. Якщо ж не буде прямувати, то ум нічого не осягне, даремнимбуде його діяння і його споглядання. Він буде діяти, розділений пристрастя ми, чуття душі не буде прямувати до єдиновидного з’єднання з Єдиним, що понад ум. Таке з’єднання здатне проціджувати й очищати споглядальну силу ума, котра возвишається і споглядає на Єдиного і відчуває його в Тому, від кого все походить, через кого і в кому все і для кого все буває, є та існує.

19 Вершина всіх бажань – це єднання Бога з душею, що понад усякий ум.Задля божественного з’єднання потрібна божественна подоба, а задля боже ственної подоби потрібна діяльність ума, себто споглядання. Така-бо природа божества, чому й називають Його Богом. Але споглядання зразу приводить до думки про Бога. Всюди-бо і в усьому Бог вкладає у споглядальний ум якісь ніби промені, і споглядальний ум завжди бачить Бога перед собою, а Бог – це Єдине надсвітнє. Природа ума така, що він за дією стає таким, як той, кого споглядає, – про це сповіщає богословний язик божественного Григорія, коликаже, що ум бачить і відчуває Божу світлість. Адже ум що бачить, те й відчу ває, і навіть стає таким. За словами Петра Дамаскина, ум стає такої барви, якте, що він бачить. Коли бачить розділене й різне, сам стає розділеним і різ ним; зійшовши до споглядання надсвітнього і просто Єдиного, він, зрозуміла річ, стає єдиним, про що я сказав уже раніше. Коли ж він досягає Єдиного, то бачить безначальне і безконечне, безóбразне і просте, бо Єдине таким і є. Таким чином і він стає безначальним, безконечним, безóбразним і простим задією. Зазнавши цього і так змінившись, він, наскільки можливо, уподібнюєть ся Богові. А вже звідси досягає вершини всіх бажань, себто божественного, що понад ум, і невимовного з’єднання, що і є найвищим наміром за Богом. Заради цього подобає умові всіма силами простиратися вгору й осягати духом бачення і споглядання Єдиного надсвітнього.

20 Коли ум затримується на багатьох або принаймні на двох речах, то, зви чайно ж, він не бачить тоді просто єдиного. Тому він буває обмежений і має кінець, бо таким є недосконало просте. Коли ж ум недіткненно торкнеться істинно Єдиного, споглянувши на нього незримо мисленим поглядом у дусі,стає тоді безначальним, безконечним, безграничним, безóбразним і безвид ним, зодягається в безмовність, вражений, навчається мовчати, наповнюєтьсявеселости і зазнає невимовного. Але не думай, ніби я кажу, що він стає безна чальним, безконечним і безграничним за природою, а не за дією. Бо те, чим ум змінюється, це не сутність його, а його дія. Якби ум змінився за сутністю, побачивши і сприйнявши обожествлення, себто сприйняв обожествлення, бобачив Бога, то за сутністю став би богом. Але це неможливо, щоб якесь со творіння за сутністю стало богом, неможливо навіть для ангелів, таким може бути тільки єдиний вишній Бог. Коли ж недоречно сказати, що ум обожується за сутністю, то доводиться казати, що ум відчуває обожествлення завдяки спогляданню. Отож зрозуміло, що він змінюється не за сутністю, а за дією.А ще можна сказати, що ум змінюється залежно від того, що бачить, а що ба чить він зовсім не божественну сутність, а дію, то й сам тоді змінюється не за сутністю, а за дією.

21 Усе, що ніби возсіяло від надсвітнього Єдиного, не відступило від того, від чого всякими способами одержало своє буття. Але як вийшло від Нього, так у ньому й тримається і звершується. І нема нічого серед сотвореного, де не було б вилиття і якогось ніби аромату творчого і сущого Єдиного. І всемає частку в сущому, хіба що тільки не подає голосу, вказуючи не на надсвіт нє Єдине, – бо воно перебуває понад усяке споглядання й розуміння, – а на якийсь ніби промінь, що виходить від надсвітнього Єдиного. Тому, оскільки всі істоти призивають Єдине, і всі споглядають Єдине, і саме надсвітнє Єдине виявляє себе умові в усіх істотах, то треба, аби ум скеровувався, прямуваві приходив до Єдиного надсвітнього. З одного боку, через запевнення числен них істот, а з другого – бо творче Єдине, що про Нього тепер говоримо, хоче,аби ум бачив Його і відчув у ньому понад міру благости, аби ум відчув у Ньо му життя, як говорить і само невимовне Єдине: “Я – …життя” (Йо. 11, 25). І ще: “А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога” (Йо. 17, 3). А ще в іншому місці: “Шукайте Бога та будете жити” (Пс. 68, 33), – бо через шукання приходить споглядання, а через нього життя. І нехай ум радіє, просвічується і веселиться, як каже Давид: “Бо в тобі оселя всіх тих,що веселяться” (Пс. 86, 6). І в іншому місці: “У світлі Твоїм побачимо світ ло” (Пс. 35, 10). Це й пояснює, чому Він сотворив ум споглядальним, а своївластивості розсіяв по всіх сотворіннях, щоб через них, ніби через вікна, по казуватися умові при духовному осяянні і так притягувати його, рухомого, до себе.

22 Бог – Троїчне благе Єдине – усе, що сотворив, сотворив своїм бажанням.А чого бажає Бог – це найвище добро. Властивістю ума є благість. Бог сотво рив ум так, аби той споглядав Бога або Божі властивості, завдяки чому ум, коли споглядає, зосереджується на єдиному. Отож Бог хоче, аби ум споглядав Його самого, і це велике благо. Бог – це воістину і просто Єдине; споглядатиЙого і зосереджуватися в Ньому єдиновидно – це, як було вже сказано, най вище благо.

23 Коли існує єдина, об’єднана в собі всезагальна любов, за поясненнями богомудрих, то очевидно, що є щось одне люблене. Бо якби було хоча б двоє люблених, то було б або дві любови, або єдина любов розділилась би на дві й не називалася б єдиною, об’єднаною в собі. Але оскільки тепер кажуть, щоє єдина загальна любов, зібрана в собі, то треба розуміти, що є і єдине лю блене. Однак люблене передує любові до нього і не буває так, аби хтось, ще не відчувши любленого, відчув любов до нього. Ця любов – це та напружена любов, яку ми маємо мати до Бога, як вимагає від нас природний і писанийЗакон Божий. Природний закон навчає ум, котрий любить прекрасне, пряму вати до ще кращого, яким є Бог. А писаний каже: “Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Господь Бог наш, Господь єдиний” (Втор. 6, 5). Отож є єдине люблене, себто Троїчна Одиниця, котра й має бути в умі перш ніж буде любов до Неї. Тому умовітреба прагнути вгору до надсвітнього Єдиного, щоб через знайдення і спо глядання Його засяяла і любов до Нього і щоб людина змогла сповняти Закон і заповіді, полюбивши, за словами Закону, Господа, Бога свого.

24 Не може бути такого, щоб ум, зійшовши до Єдиного, що понад усякий ум, чомусь не зміг би любити Його. Він-бо зустрічає невимовну й незбагненну красу, що проростає із Єдиного, як із вседержительного кореня. Коли на умнаходить божественне просвітлення, він стає подібним до сіті, в котру впій малося багато риби і вона може порватися; ум вражається, бачачи красу, щопонад усякий ум, і п’яніє від неї, як від вина, і стає як несамовитий, і дивується понад усяку міру, не спроможний вмістити вигляду незбагненної краси. Через це, звичайно, ум затримують узи любови, і його ніби палить спрага. Єди не, те, що понад усякий ум, є одне. Але всі називають його першопричиною всього, початком і кінцем, і об’єднанням усього. Виточуючи силу, що творить прекрасне і добре, Воно само вивело зі себе красу і добро всього прекрасногой доброго, само нескінченно вище від усякої краси і всякого добра, безконеч но багато перебуваючи у сотворіннях, будучи незрівнянно єдиним надсвітнім. За природою Воно єдине бажане понад усяке бажане, єдине істинне і добрепонад усяке добро і благо і єдине справді люблене за законами природи й по рядку як причина всього, оскільки перевищило все люблене і бажане через перевагу краси і благости, і єдине істинно надсвітнє, як єдине воістину суще,від якого походять усі істоти. Отож, як кажуть, із Божою поміччю треба звер татися духом до пошуків і знайдення тільки Єдиного, того, звідки походять усі початки і всі кінці. І тоді двері божественної любови самі відчиняться нам благодаттю Христовою і ввійдемо у відпочинок Господа нашого з великоювеселістю й радістю, пізнаємо солодкість того Єдиного і споживатимемо бо жественну насолоду, залишаючись і самі єдиними, і не розриваючись, і не розділяючись на багато, згідно з молитвою Спасителя до Отця, що казав: “Щоб вони були одно так само, як і ми одно” (Йо. 17, 22). Тоді ми зможемо пильно сповнити заповідь, що велить нам: “Люби Господа, Бога твого,.. усією твоєю душею… а ближнього твого, як себе самого” (Лк. 10, 27), – і досягнемо досконалости, наскільки можливо людині. Бо любов – це кінець закону, на ній утверджуються не тільки закон і пророки, а й усі, що стали досконалими за Богом у Христі.

25 Для всього, що за своєю природою схильне з’єднуватися з Духом, розді лення веде до послаблення. Тому й ум, коли хоч трохи розділився б у своїх діях, виявився б поза тим, що належить йому за благодаттю. Це буває тоді, коли він дивиться на різні речі, бо неможливо йому, дивлячись на різні речі, залишатися нерозділеним. І якби хтось припускав таке, то не зумів би так легко пояснити, чому ум у стані безмовности відрізняється від ума в стані з’єднання, і цим доводив би, що ум богобоязливих схожий на ум тих, кого долають пристрасті, що недоречно. Ум за своєю дією стає таким, як те, на що він дивиться: доводиться йому бачити складене – він і сам стає різним,а відходячи від простоти, не може залишатися нероздільним. Коли ж ум під пав під розділення, то ніяк не може залишатися чистим від гріха, бо навіть і те визнається за гріх, що він розділяється сам у собі, – так вважають ті, що бачили в собі таке розділення. Однак якщо духовна частина ума, котра маєспогляданням найвищого Єдиного надсвітнього зазнати добра умовим чуттям, зазнала розділення й опинилася поза благодаттю, то подобає їй тримати ся Єдиного надсвітнього, простиратися вгору і споглядати Його, і до того ж усією душею, коли хочемо уникнути розділу і розбіжностей. Навіть якщо ум буде дивитися на єдине, але на сотворене, то не зможе бути нерозділеним. Боєдине сотворене не можна назвати воістину простим: воно обмежене, і скла дене, й описане, тому неправильно буде назвати його просто єдиним, а ум, неухильно дивлячись на нього, не матиме простої і єдиновидної дії. Адже погляд на нього буде описаний і обмежений і зі складенням, яким є і те, на що ум дивиться, тому ум відпаде від божественної благодаті, котра чинить його простим і безначальним, безмежним і неописаним, і він опиниться позатайним Єдиним, що понад ум. Втратить ум і свою славу, котра є насоло дою єдиночальної властивости, і безмежністю безначальности, і простотою,в якій він буває безвидним єдиновидно, і не досягає ум до сприйняття надприродної і невимовної краси. Подобає ж умові споглядати до безначально го простого і воістину Єдиного і простиратися вгору, аби Єдине осяювалойого і він з’єднувався з началозбирательною одиницею, а через неї – зі со бою, для того щоб не тільки те ще краще любило його, бо він уподібнюється до кращого, наскільки це можливо, безмежністю і простотою, безвидністю і безóбразністю, але щоб і він сам міг полюбити божественну і прекрасну надприродну красу, піднявшись, як сказано, до уподібнення. Бо відомо, що подібні бувають схильні до подібних, то й зрозуміло, що Бог любитиме ум, а ум, зі свого боку, любитиме Бога. Бо подібне схоже з подібним. Подібність, як відомо, має відповідність, так і любов з одного боку викликатиме взаємну любов з другого боку. Нема ніякого сильнішого почуття, що виникає між Богом і душею.

26 Коли ум досягне сущого, що понад ум, тоді стає понад свою природу безвидним і безóбразним і взагалі обожествлено неуявленним, безначальним і безконечним – словом, понад своє з’єднання. Коли ж він має при собі свої помисли, хоча б зосереджувався на божественних і духовних речах, тоді, як кажуть, він природно рухається і діє і затримується в межах власної природи. Надприродне ж стоїть значно вище від природного, тому й треба прагнути полюбити те, що надприродне, бо воно значно краще, за заповіддю, котра велить пильно шукати кращих дарів. Але ж зрозуміло, що коли ум перебуває в надприродному, то він перебуває в Бозі. Бог-бо вищий від усякої природи, бо Він – найперший початок усього і просто Єдине. Тому й подобає умовіпростиратися вгору, намагатися споглядати і восходити до найпершого по чатку і просто єдиного, щоб, піднявшись до надприродного Єдиного, понад свою природну діяльність, почуватися краще в надприродному, ніж у своєму природному стані.

27 Кожна істота знаходить заспокоєння і задоволення у своїх природних властивостях, котрі раніше утворилися в найпершій причині на єдиновиднійоснові. Ум тоді природно дійде до істинної веселости, і матиме немалу радість, і зовсім заспокоїться, коли, прийшовши і залишивши все, простирати меться до єдиноначальної і найпершої причини і там духовним спілкуваннямдосягне тієї, від якої походить усе і властивості всього, початки всього, сере дини й кінці, що в ній утворилися і містяться, звершуються в ній і приходятьдо свого кінця; через неї втішається все, що відчуває добро, нею був сотворений і той самий ум таким, яким він є. Ум якимось способом може звертати ся сам до себе, коли звертається до істинної причини всього, себто до свого першообразу. А що кожна істота сама себе природно любить, а особливо цевідчуває ум, бо він є образом неосяжної краси Єдиного, що понад ум, то вельми любить ум споглядати свою власну причину, бо, як було вже сказано, звер таючись до неї, він бачить самого себе і починає любити ще більше. З іншого боку, і це є якась любов, що природно виявляється в сотворінь до Творця, а, зі свого боку, любов до дітей охоплює батьків. Тому в того, хто звертається доєдиної причини всього, виникає якась невимовна солодкість, бо він звертаєть ся до причини свого буття і до самого себе, як сказано. Бо в ній, як у причині всього, усе має своє первоначальне буття, і, звичайно, й ум, як єдиний з усіх, міститься в єдиному, що понад ум, як у причиновому першообразі.

28 Із того, що понад сутністю, одержала своє буття всяка сутність, із надприродного – всяка природа, із позачасового і нескладеного – тимчасове і скла дене, із несотвореного одержало свою природу все сотворене, так і кожен вид виник із безвидного, із Єдиного надсвітнього виникли численні й видимі. Хто, отже, не прямує до Єдиного безвидного і не дивиться на Нього як на свою основу, а звертається до чогось видимого в образі серед сотворінь, тойнадає перевагу незрівнянно малому перед сущим і, може, навіть наближаєть ся до ідолослужіння. Бо хто до чого прямує і на що споглядає, того й бажаєі цим перемагається, чим перемагається – тому й підкоряється. Такий слу жить сотворінню більше, ніж Творцеві. Ум кожного і підкоряється, і служить тому, і любить того, на кого споглядає і до кого прямує. Якщо прямування ще до чогось, окрім простого і безвидного, приносить стільки відступів, то до Єдиного безвидного треба нам прямувати, і звертати до Нього своє пізнання, і умом простиратися вгору, де знайдемо скарби всякого знання, і де в тих, щотуди дісталися, настає спокій і припинення всякого споглядання, де зупиняється думка, настає мовчання понад усякий ум і невимовна радість у велико му здивуванні.

29 Якщо всі істоти бажають буття, а причина буття всього полягає в Єдиному, що понад буття, то всі істоти, особливо словесні, котрі правильно – як по добає – рухаються до буття, тим самим бажають і Єдиного сущого, що понадбуття. Отже, ум, що не простирається вгору до Єдиного і не прагне цього, рухається хибно, він зведений і випадає зі своєї гідности, яка полягає в пізнан ні Єдиного, що понад буття, і божественне єдиновидне з’єднання в любові з ним, що понад усяке розуміння.

30 Причини містять у собі надмір краси того, що походить від них. А спільною причиною всього є Єдине предвічне. Якщо б ум приставав до чого-не будь із того, що походить від Єдиного відвічного, чи то до краси, чи то до чогось іншого, що приваблює ум, то цей намір його, звісно ж, був би хибний. Бо він хоч і любить красу, але це краса не першого істинного (доторкнувшись до нього, усе стає прекрасним), а ум через своє незнання чи нудьгу прямує до того, що бере свою красу від Єдиного предвічного. Але той ум, котрий добрероздумує, куди йому прямувати, спрямовує свої думки до споглядання Єди ного відвічного, ясно бачачи, що одержить надмір того, чого бажає, а мислене споглядання є для нього ніби причиною, і що ніщо не подасть йому ні своїх властивостей, ні своєї краси, тільки Єдине предвічне. Бо якби й видавалося, що є сили, котрі можуть подати свої властивості, то не здатні вони назавжди залишатися в умі, котрий любить їх. Ми-бо віримо, що таке під силу тільки Святому Духові; тільки Він може діяти, де хоче і як хоче, як Господь і той, хто має владичну природу, – Особа Триіпостасної Одиниці. Подобає умові звертатися до предвічного Єдиного, де є не тільки джерело всіляких благ, а й незаперечне роздавання дарувань.

31 Усі істоти за своєю природою тягнуться до добра, а добро насправ ді є тільки одне, хоча й багато речей називаємо добрими. У багатьох речах не знайдеш нічого просто доброго і ніби вседосконалого, у них є тільки те, що можемо назвати частковим добром, бо воно дотикається до добра Єдиного понадсутнього, але не має добра в самому собі. Бо тільки Єдине предвічне є просто добром, і найвищим добром, і джерелом усякої благости, воно здатне передавати свої властивості і природно привертає до себе всяку істоту, буття, звичаї, силу, рух, дію, властивість і яку-завгодно красу і благість. Просто всі істоти і все видиме навколо істот творчо сприйняли свою появу від Єдиного предвічного. Тому, коли ум прямує не до просто Єдиного, а до чогось іншого,хибний його рух, бо він, хоч прямує, може, до добра, але не до воістину про стого добра, не до того, котре виливає повноту благодаті і чинить кращим усе інше, що потребує більше добра і змін на краще.

32 Ум багатьох людей, зазнавши розділення через незнання, лежить у безумстві й ніби роздертий багатьма, не знає доброго просто Єдиного, він не шу кає Його і не прямує до Нього. Про це Святий Дух промовляє через Давида: “Багато кажуть: «Хто нам покаже блага?»” – а не благе. Та це й зрозуміло, бо вони клопочуться й турбуються про багато речей, тому й не знають, що треба шукати Єдиного. Частину Його, котру святе Боже слово називає благою, вони або, не зрозумівши, оминули, або втратили її через своє недбальство, навітьне думаючи шукати того, хто найбільш достойний пошуків. Гадаючи, що хо дять за повчаннями Давида і ступають, як подобає, його слідами, повторюють за ним: “Знаменувалося на нас світло лиця Твого, Господи”, – себто знанняєдиної Твоєї слави відбилося в нас, як у дзеркалі. Отож багатьма благами вті шаються численні люди, а внутрішньо освітлюються ті, що живуть духовно і Святий Дух просвічує їх знанням Єдиного і просто благого.

33 Сила водяного потоку більша, коли він тече вперед єдиною течією і не розділяється й не розбивається на численні струмочки. Так і споглядання ума, його рух і бажання будуть сильніші, якщо він прямуватиме не розділений на багато частин і багатьма шляхами, а одним потоком і нерозділено, а це буває тоді, коли ум прямує до надсвітнього і просто Єдиного, дивиться на Нього і споглядає його. Бо надсвітнє і просто Єдине має силу зосереджувати ум насобі, і ум, сподобившись бачити Його, не може не набути такого самого вигля ду, як Воно, себто не може не стати Його віддзеркаленням і не може не стати безвидним у єдиновидному розташуванні, простим, безколірним, безвидним, без властивостей, безмежним, безконечним, безóбразним і просто Єдинимнадсвітнім, бо його просвітлюють промені божественної і надсвітньої любови в одкровенні таїнственного знання, він увінчаний безмовністю і заспо коєнням помислів понад слово і думку, насолоджуючись духовною радістюі небесною веселістю. До того ж він змінюється на щось більш божествен не і зодягається в божественний образ у духовному узгодженні з простим, і безконечним, і безóбразним, і безвидним, і єдиним та іншим, що вже було згадане. І коли б цього не сталося, і ум не зазнавав би такої божественної зміни, то ніяк не осягнув би відчуття й пізнання Єдиного надсвітнього. Адже Бог – це єдинотворна Одиниця й Ум понад всякий помисел, і тоді ум, якщоможе, уявляє Його собі надсвітньо, коли він стане єдиним за сказаним, дій шовши до цього через пізнання божества.

34 Троїчність понадсутнього Божества надприродним способом зводиться до єдиного, бо Бог – це триіпостасна Одиниця. Тому неможливо, аби душа була справжньою Божою подобою, якщо вона сама, складаючись із трьох частин, надприродно не стане єдиною в собі. Я кажу, що душа складається з трьох частин, не тому, що в ній є словесна, пожадлива і ярісна сили, бо не в цьому полягає справжня тричастинність душі, адже словесна душа не такуже й схильна до пожадання і ярости (ці сили ввійшли в душу від безсловесної частини сотворінь через теперішнє тваринне життя, як безсловесні й тем ні в собі). Сама ж душа словесна, і повна її природа духовного світла. Тому подобає їй вважати своїми ті частини, без яких вона справді не може діяти. А без ярости і похоті вона може діяти і саме без них і діє по-справжньому. Отже, це не справжні її частини, а сили, що входять у неї, як я вже сказав, через тваринний і низький випадок. Адже словесна душа, що умом розглядає горішні й уявляє собі мислені речі, і понад себе простирається вгору, і, так бимовити, підскакує вгору, відкидає кудись далеко похіть і ярість, як якусь дур ницю, бо не має до чого застосувати їх там, де простота і безвидне, безколірней неуявлене і все інше таке, що вимагає ума вільного, єдиновидного, з’єдна ного в собі і зовсім простого. Тричастинна душа за своєю простотою сама є умом, користується словом і духом, що найбільш властиво для неї і зовсімне шкодить її простоті, адже і троїчність єдиноначального Божества, подіб ним образом якого є душа, не заважає його єдності і простоті, але Божество є і простим Єдиним понадсутнім, і водночас не менше й непохитно – Тройцею.Отож душа, себто ум (бо душа є умом, а ум – душею), слово і дух є надпри родно єдиними і відображають істинну подібність триіпостасного єдиного Божества. Це може бути не інакше, як тільки через бачення і спогляданнянадприродної Троїчної Одиниці, Вона-бо сотворила душу такою, Вона й при вертає її, відпалу, до подібности, і, не бачачи й не споглядаючи її, не може душа цього осягнути. Коли ж цього не станеться й не відновиться подібність, то в цьому відчуємо брак, особливо у спогляданні і в істині, про які найбільше нам треба дбати, бо без них неможливо нам осягнути безпристрасности. Бо як нам належить бути діяльними в доброму, щоб стати безпристрасними, тактреба нам бути і споглядальними щодо істини, аби стати боговидними, служа чи Богові, котрий понад усім, і стати богами за усиновленням і бути ними за подібністю до першообразу. Якщо ж нам треба стати єдиними за подібністюдо першообразного надсвітнього Єдиного, а це стається з нами, коли дивимо ся на всесвітньо Єдине, споглядаємо Його, простираємося вгору, звертаємося мислено й невідступно дивимося на саме те Єдине. Усяким способом треба намагатися дивитися на Єдине надсвітнє, що понад ум, і до Нього цілковито прихилятися всякою ревністю, усім серцем і душею, і плекати в собі любов до Єдиного надсвітнього, щоб сама любов до Нього стала святими крилами для нашого мисленого піднесення вгору до Нього. І так ми завжди будемо ніби на повітрі в безвидному устрої, єдиновидному з істинно єдиним Господом, троїчно мислено оспівуючи Тройцю словесно й духовно, і до Неї прямуючиі вражаючись, як подобає, і єдиновидно єднаючись за нашими силами із Єди ним, що понад усяке єднання.

35 Одиниця – це чуттєвий початок усякої числової кількости, і надсвітняОдиниця є початком усієї видимої і невидимої многоти, яку тільки можна уя вити, і всього сущого. Як кожне число має свій початок ув одиниці, так і все суще якимось способом походить від надсвітнього Єдиного з природної чи творчої причини. Однак становище числової одиниці, оскільки його можнавідчувати, послідовно визначається своєю природою, адже одиниця – це поча ток усього, що обчислюють, і чуття при обчисленні ставить її поперед усього. У надсвітньому Єдиному, оскільки Воно понад ум, бачимо щось протилежне. Саме одиницю, як найпершу з усього за природою, ум ставить після всього,бо ніякий ум не здатний сприймати як початок Єдине надсвітнє і від Нього переходити до багатьох, а навпаки: він від багатьох восходить до Єдиного над світнього і в Ньому зосереджується. І як там чуттям потрібне числове єдине, бо вони переходять до багатьох, оскільки інакше не може ум рахувати чи йти, куди хоче, так і тут умові потрібно багатьох, бо через них він восходить до Єдиного надсвітнього й зосереджується в самому собі, і ніяк інакше не може він дійти до уявлення про Єдине надсвітнє. Отак ум, вживаючи властивий для нього порядок і шлях, починає від багатьох, а завершенням його є прихід до Єдиного надсвітнього. Бо так, як за чуттям численне єдине цілком зрозуміле й визначене, то, звісно ж, чуття ставить його першим за порядком, як вимагає його природа. Надсвітня й надприродна одиниця, яку шукає ум і не може їїосмислити, перебуває, мабуть, надто далеко від стану, властивого їй за приро дою, щоб ум починав від неї, а що вона надприродна, то радше надприродно знаходить у ній ум не початок, а кінець, після того як багато пройде і багато перечислить. До природи ума належить мислення, а надсвітнє Єдине само по собі неосяжне й недоступне, тому ум мимоволі схиляється до багатьох. Ум не може перестати мислити і не може охопити верховне і надсвітнє Єдине. Однак, дивлячись на багатьох, він у кожній речі мислено вбачає щось не те, що існує, а те, що належить чомусь єдиному. Збираючи з усього видимого те,що виявляється мислено, і бачачи, що все це узгоджується між собою, не суперечить одне одному і нагадує квіти одного кореня й одного росту, ум пово лі переходить від багатьох до єдиного верховного, від якого походять багатоі всі, і природно зосереджується, відійшовши від природних істот, у надпри родному чині, бачачи, як у дзеркалі, надприродне і предвічне, що має природу понад усяку природу, тому природні бачать його єдиновидно. Саме тоді ум, невимовно споглядаючи на те, що виточує і творить благості і всяку красу, і насолодившись предвічним Єдиним, неохоче звертається до багатьох, хоч вони і прекрасні й містять у собі якесь благо. Понад усе ум любить красу, тому не з власної волі ухиляється від того, хто понад усіма, якщо тільки це не сталося з ним через якісь обставини. А що вигляд істот дуже різний і умпо-різному розуміє їх і по-різному доходить через них до надсвітнього Єди ного і надприродного, то подобає, на мою думку, визначити якийсь напрям переходу від багатьох до надсвітнього Єдиного, щоб ум, сходячи до нього, як по драбині, прямував упевнено й відчував, коли йому чого бракує, чи на тому він місці, де йому треба бути, і що збиває його з дороги і позбавляє тієї краси і сходження або божественного бенкету, і як повернутися йому туди, звідки він відпав. З цього він навчається пізнавати і туман пристрастей, і осяяннячистого серця, і пізнання істини, котре може бачити, як у дзеркалі, стає при часником божественних видінь, пізнає божественне чуття, і не буде для нього таємницею, чи він зростає, чи меншає. Ум може осягнути великі пречудесні знання і зрозуміти, для чого служить безмовність і запертя. Можна сказати так: усі істоти поділяються на чуттєві сотворені, сотворені мислені, мислені несотворені і несотворене Єдине понадсутнє, що понад ум. Коли душевне око, себто ум, звертається до них, і часто поглядає, і у своєму подвизі вибирає безмовність, тоді піднімається, як по східцях, від того, що подобає чинити на самоті, до споглядання й осягнення істинно сущого, до пізнання небесного,вінчається променями істини і радіє, багатіє безконечно завждисущним, дивно веселиться й насолоджується, а за співдії благодаті може навіть і передчас но бути захоплений від землі, коли міцно стане в ньому мислене світло і не відчуватиме того, що тут, бо ним володітиме суще, що понад ум, і уявлення того, що краще від усякої краси. Хоча ці священні східці розділено на п’ять частин, і вони ніби поступово виводять до найвищого наміру, однак віддаль між східцями вимірюється не місцем; віддаль і різниця між східцями – ценіби ступінь якости чи властивости, як, наприклад, чуттєві й мислені сотво ріння однакові, але другі набагато перевершують перших, настільки ум своєю красою перевищує чуття. З іншого боку, несотворені мислені перевершуютьмислених сотворених, хоча помітний серед істот їхній інакший порядок, од нак несотворені мислені істоти стоять нижче від несотвореного Єдиного, що понад ум. З цього видно, що коли ум, перейшовши від діяння, зупиняється на тому, що перевищує всі істоти і буває в найвищій скритості, котра лежить приховано від усього, що можна осягнути чуттями й умом, то це найкраще його бачення і споглядання, як найбільш доступне для чуттєвих сотворінь або навіть і серед діяльности. Адже оскільки ум за своєю природою любитьпрекрасне, то подобає йому всякими способами шукати кращого – не тіль ки для того, аби пізнати його, а й для того, щоб краще вплинуло на нього і змінило його. Бо, як ми вже казали, що бачить ум і чим насолоджується, відповідно до того й змінюється. А що змінність, поєднана з природою ума, ніколи не відступить від нього, поки триває нинішній вік і, як хтось сказав, поки не відсунуться тіні, себто поки не перейдемо від теперішнього життя,що показує істину ніби в дзеркалі, загадками, ніби затінену, то подобає, ухи лившись від споглядання несотвореного Єдиного, що понад ум, намагатися стати чим ближче до мислених несотворених, аби швидше повернутися намдо несотвореного Єдиного, що понад ум. Коли ж найде густа мла, що потьма рює думку і наводить на ум нудьгу, аби відвести його від споглядання, тоді треба йому звертатися до діяльної молитви в смиренному серці, і коли силоюмолитви відступить морок, тоді основою для себе треба зробити чуттєві со творіння, а в серці, завдяки духовній діяльності, котра відбувається в ньому, знову засяє духовне світло, і ум очевидно матиме владу над діяльністю. Бо ум справді має властивість виходити ніби на вершину гори чи високий пагорб,з якого далеко видно, і споглядати не тільки невидиме для багатьох, а й недо слідне й недосяжне. Без цього ніхто не побачить ні самого себе, ні тим більше Бога. Тепер уже, мабуть, настає час дещо сказати про цю діяльну чесноту душі.

36 Три сили має в собі душа, котрі потребують діяння, – словесну, пожадальнуі ярісну. І три сили має душа зовні себе: бажання слави, насолод і володіння ба гатьма. Ці дві трійці душа, мислено споглядаючи на життя Ісуса Христа в тілі, зцілює чотирма своїми головними чеснотами, себто мудрістю, або правдою,ціломудрієм і мужністю, благодаттю Господа Ісуса, і дає непотьмареному умо ві змогу вивищуватися, розглядати Божественне і споглядати Бога. Коли Дух повів Господа Ісуса в пустелю, де Він мав побороти диявола, то Господь там зцілив постом пожадальну силу, чуванням і безмовною молитвою – словесну, запереченням – ярісну. Любов до насолод, славолюбство і сріблолюбство Він переміг тим, що, зголоднівши, не вчинив за порадою диявола і не перетворив каміння на хліб; не кинувся вниз із наріжника храму, щоб народ прославив Його за те, що Він не розбився, падаючи; і не поклонився дияволові, колитой обіцяв йому всі багатства світу. Гнівним, мудрим, праведним, ціломудре ним і мужнім запереченням Він відбив напади сатани, навчаючи нас відбивати всякі його підступи. Це ж саме можна побачити і в час розп’яття Спасителя. Спаситель молиться, відійшовши вбік від учнів, – зцілює цим словесну силу; бадьориться і чуває, терпить спрагу на хресті – лікує цим силу пожадальну; не опирається, не сперечається, хоч на Нього зводять наклепи, і молиться закривдників – цим приводить ярісну силу до доброї дії. Таке приведення полягає в тому, щоб перечити дияволові, а кривдникам, як таким, що й самі тер плять напади сатани, вибачати мовчанням, довготерпінням і молитвою за них.Плюють на Нього, б’ють, насміхаються і глузують – Він лікує цим славолюб ство; напувають оцтом і годують жовчю, пробивають списом – це лікування сластолюбства. Прибивають нагим на хресті просто неба, зневажають Йоговсі, як злидаря, – це скасування схильности до сріблолюбства. Отже, Спаси тель двічі показав, як лікувати зовнішні й внутрішні пристрасті: коли явився світові в тілі і коли мав відійти від світу. Хто дивиться на Нього, на Його науку і на хрест і, наскільки можливо, наслідує Його мудро й праведно, ціломудрено й мужньо, той припинить лиху дію цих пристрастей, а через них і всіх інших,скористається ними як треба, а після них і всіма іншими і стане воістину мужем діяльним, щоб споглядати і простиратися вгору до Бога, і готовим мисле но дивитися на Нього. Таким чином ум його, почавши від чуттєвих сотворінь і побачивши, як вони прекрасно влаштовані, і зрозумівши мислені сотворіння, перейшов до мисленого несотворенного і вже ніби пройшов чотири східці.Після цього настають божественна понад ум безмовність, і мовчання, і за чудування – словом, бачення і споглядання Єдиного надсвітнього, і єднання з Ним, незрозуміле для думки. Це вершина безмовности, найбільше і найвище бажання, яке можна осягнути в цьому житті, границя істини, примноження віри, світле сяяння сподіваної слави, основа любови, правило ума, стояння його постійної рухомости, і незбагненний відпочинок, і єдиновидний устрій,ніби запорука діяння майбутнього віку, причина неуявленної радости, скарб ниця миру, погашення тілесного мудрування, відвернення від теперішнього віку, бажання майбутнього віку, відхід від пристрасного життя, тісний зв’язокіз безпристрасністю, весела радість душі і зібрання, спокій і сторожа її влас них рухів і сил – і, взагалі, божественне знання й безпристрасність. Подобає умові, навіть коли його охопить нудьга чи вплине на нього якась зовнішняобставина, знову повертатися до властивої йому краси споглядання, відкида ючи пристрасть, котра стримує його і не дає йому прямувати до того, чого він бажає. Треба йому пильнувати, наскільки він відійшов від своїх бажань і чому.Чи він споглядає щось серед чуттєвих сотворінь, чи серед мислених сотво рінь, чи мислених несотворених? Чи якісь суєтні помисли, чи якась потребавідділяє його від того, що попереду, і самого воістину одного Єдиного надс вітнього? Тоді треба йому усунути цю перешкоду, аби знову єдиновидно, за порядком повернутися до бачення й споглядання Єдиного надсвітнього. Колиум перебуває десь поза надсвітнім несотвореним, що понад ум, тоді він роз ділений і не перебуває у справді прекрасному, хоч би й прекрасно рухався, бо найвища краса – це надсутнє, несотворене і просто єдине, що перевищує ум, і це воістину крайня протилежна границя ума. Коли ум рухається правильно, тоді сходить туди правильною дорогою і відчуває єднання, що понад ум. Отожподобає з усіх сил прямувати до нескінченного, досліджувати те, що переви щує ум, і бачити безвидне Єдине, й осягати неосяжне, аби змогти одержатиєдине насліддя єдиного вишнього Бога благодаттю Господа нашого Ісуса Хри ста і животворного Духа. Вони просвічують нас, і завдяки Їм сподобляємося благодаті споглядання і, прийнявши обожествлення за своїм станом, стаємо богами за Божим даром.

37 Ум, що ввійшов у місце Божественної укритости, вдається, певна річ, до мовчання, об’єднавшися простотою, а тим самим поєднавшись із Єдиним, що єдиний понад усяку думку, осяюваний причастям Духа. Та й що може сказати він, сягнувши вище від своїх духовних спроможностей, ставши поза всяким помислом і ставши зовсім нагим, бо стоїть тепер вище від помислу. Бо якщо в ньому ще залишається думка, то зрозуміло, що він і мислить. Всяка думка приходить після роздумів, а якщо він щось мислить, то як перебуває в місці укритости? Бо не те по-справжньому таємне, що бачить ум і чого не бачить хтось інший. Так багато чого можна було б назвати таємним, бо багато що або, можна сказати, все, що ум бачить, не відоме нікому іншому. Якщо так думати, то таємне буде близьким до безмежного, що недоречно. Єдине-бо є воістину таємне те, до чого ум восходить після всіх, з нього все походить, чи то видиме, чи те, що споглядаємо. Сам ум, зійшовши до того, що понад усевидиме, і висловлене, і виявлене через думку, втрачає змогу роздумувати, ба чити, говорити. І ще він не зійшов на таку висоту, щоб осягнути Божественнуукритість, поки може говорити, адже тоді він роздумує. Однак тайне недомис лиме, а отже, вище від розуміння – тоді ум, ввійшовши в місце Божественної укритости й об’єднавшись, замовкає не по своїй волі, а природно, осяяний природно і єдино Єдиним, що понад думку.

38 Якщо слова мають здатність змушувати ум іти вперед і досягати успіхів, то вони з успіхом виводять його туди, куди не досягає слово, себто до діла, котре звершується в мовчанні. Якщо, наприклад, слова завжди можуть бути притаманні умові і душа завжди їх потребує, то я не бачу, який є успіх для ума від розмов. Адже розмови не корисні не тільки для діяння, а так само і для споглядання, бо ум переходить від слів, що є образом істот, до того, що просте і вище від слова, безóбразне і виключно істинно єдине, так, як і кожне словоє предметом не головним чи, точніше сказати, є перешкодою. Бо ці слова вза галі вживають під час переходу, якщо є потреба, від однієї думки до другої, то яким способом просте, і досконале, і безконечне, і безмежне, і що єдине воістину понад слово, буде потребувати слів, щоб кудись перейти? Адже якможна охопити його словом? Слово певним чином містить у собі обсяг по няття, але Єдине надсвітнє неосяжне, як необмежене й безóбразне. Якщо ж слово не може відповідати єдиному тайному, що перевищує ум, як неосяжне й безóбразне, то для єдиного буде доречним хіба що мовчання. Ті, що досяглиуспіху в мовчанні, нехай перестануть вживати слова, бо вони ще раніше до сягли простого споглядання без допомоги образів.

39 Якщо слова властиві пізнаному, а таємне – невідоме, то можна вважа ти, що таємне – поза словом. Бо якщо незнання таємного вище від знання, а найвище знання не вимагає стільки знання, то тим менше йому потрібне слово. Отож ум, що зійшов до тайного просто Єдиного, звісна річ, замовкає, і якщо він не мовчить природно й невимушено, то у своєму восходженні він ще не досягнув тайного і вельми простого Єдиного.

40 Як люди, що вправляються в безмовності, часом виходять із келії і на досвіді пізнають відмінність між сидінням у келії і виходом з неї, так і ті, що пізнають мовчання і знову починають говорити, спогляданням наближаються до Божої слави, знають себе, в якому настрої застає їх мовчання за природою, а не за бажанням, і якими вони бувають, відчуваючи схильність до розмови:чи моляться вони тоді, коли на них найде мовчання, чи навіть деколи не мо жуть уст розтулити? Бо вони, немовби ангели на землі, єдиновидно, безвидно, безочно, безóбразно і просто безнастанними поглядами ума доторкаються доістини, тільки відчуваючи в собі зачудування й дивування, нічого не розду муючи, а радше безочно споглядаючи безначальні й божественні осяяння. Коли ж ум виходить звідти, бо він мінливий, то вони мають змогу говоритий мислено переходити до багатьох і різних перемін. І щоб знову до них повернувся устрій мовчання, як значно кращий за розмови, вони залюбки прийма ють безмовність і бережуть чуття з їхніми враженнями, і всяко намагаються уникнути і розмов, і роздумів, аби могти повторювати разом із Давидом: “Я онімів і покорився, і мовчав про добре” (Пс. 38, 3). Бо навіть і добрі слова стоять нижче від мовчання із розсудливістю.

41 Божество ні цілком не явлене, ні не таємне. Чим Воно є, виявилося від крито і ясно, а яка Його сутність – це тайна. Знати, що Воно існує, – це одне,а знати, яке Воно, – це зовсім інше. Що Воно існує, видно з Його діяльно сти, а яке Воно – залежить від сутности, і навіть ангели не знають цього про Бога. Бог безконечну кількість разів безконечно вищий від усякого буття і всякого ума й помислу, тому, коли ум досягає того, що доводить буття Бога, він може багато говорити і найкраще любомудрствувати, може називатисялюбомудрим і богословним. Коли ж він, піднісшись і перевищивши пев ність того, що Божество є, охоплений Божественною укритістю, приходить у рух, уявляючи собі, що Воно є, – він, що й природно, дією благодаті стане при цьому цілком безвидним, неохопним і безочним, тоді всяке слово, котре може сказати щось про Бога, залишається бездіяльним, і ум, об’єднавшись і занурившись у недомислене, перебуває без руху, і тоді, ставши частиною того, що поза всім, де не вирізняється ні слово, ні помисел, ні задум, а панує простота, неосяжність, безмовність і зачудування, безóбразне, безконечне,необмежене, – він дивним способом бачить видіння невидимого і безвид ний вид, до того ж і сам стає відірваним, безвидним у своїй правильностій закарбовує в собі те, що він невидимо споглядає і безочно зрить, сло вом – божественну і надприродну красу, і прославляє Бога, що сотворив його таким.

42 Бог, що вище від усякого з’єднання, називається єдиним не тільки тому, що Він простий, а й тому, що Він один тільки істинно існує в тому всьому, що, як сказано, існує і має буття від Нього. Те, що не істинне і не просто суще,воно і не є істинне і просто єдине. І як Сущий таким же способом всюди не осяжний, і як Єдиний не схожий на всіх, Він перебуває цілковито поза всім. Як вічний, Він не має ні початку, ні кінця свого буття, і в усьому Він однаковопречисто сяє божественним промінням свого промислу. Окрім цього, як та кий, котрого можуть безперешкодно пізнавати всі сотворіння, – для того, щоббути видимим усюди, єдиновидно вище від мисленого єднання, – Він потре бує ума цілісного, безвидного, безóбразного, безколірного, недоторканного для будь-яких істот, цілковито відірваного від усього, що сходить угору до нескінченности безмежности, часу, місця, природи і того, що її стосується.

43 Коли між Богом і умом настає духовне поєднання, що відбувається по над мислення, тоді, як було сказано, ум мисленим чуттям цілковито приймає образ надприродного тайного Єдиного, що перевищує власну природу ума. Проте відчуття самого ума бувають відповідними до його природи, очищеної благодаттю, бо мислити для ума означає те саме, що для ока бачити. Отже, той, хто дивиться всередину, нічого не бачить у темряві, окрім самої темряви, і відчуває, що не бачить, бо якби він заплющив очі, то, може, подумав би, щонавколо нього є світло і якісь речі. А тепер він, бачачи, ясно бачить, що не ба чить, і щоб сила зору проникла в темряву і знала приховане, це понад природу ока, але це не означає, що око не розуміє, що воно не бачить. Так воно буває і з умом: здійнявшись до божественної укритости і ставши понад мисленням, він справді нічого не споглядає, – та й хіба це можливо, – проте він бачить,що не бачить, і що те, чого він не бачить, є єдине, ніби покрите якимось мо роком, із якого – хай там яким способом – випливає все суще, чи видиме, чи те, що споглядає ум, чи належне до сотворінь, чи вічно суще несотворене. І якби він не споглядав, то не бачив би, як він сам простирається вище від себе. А тепер, споглядаючи, він вельми ясно споглядає, що не він споглядає, перебуваючи вище від споглядання, і що неможливо дійти до споглядання того, чого він не споглядає. Це перевищує природу ума – ввійти всередину й побачити божественну і вищу від ума єдину укритість. І тільки дуже чистий ум, що споглядає в Дусі, спроможний заглянути всередину божественного мороку цієї укритости й уявити собі несказанну одиницю, що лежить понад усім у невимовній тайні, і побачити, що він нічого не споглядає всерединібожественного мороку. Адже незамкнутий, нестулений і небездіяльний мис лений погляд буває в ума тоді, коли він бачить, що не споглядає нічого, окрім божественного і просто в укритості Єдиного. І це ознака незнання. Але коли він почне споглядати виразніше, тоді зійде до того, що перевищує ум, і тодіспоглядатиме свою власну незрячість, споглядаючи в укритості найпростішо го Єдиного. І хоч він дуже виразно бачить, що Єдине – це те, від котрого все походить і що Воно таємне, однак він не бачить, чим Воно є. Тому й кажуть, що ум спрямовується до того, що перевищує його власну природу, коли вінспоглядає найпростішу Божу укритість. А можливість цього за природою буває з ним тоді, коли він стане чистим, і можна сказати, що бути таким за природою для нього означає – входити в надприродний стан безочно, себто недо мислимо спрямовуючись до божественної і найпростішої єдиної укритости, що понад ум. Бо в такому разі ум не має ніякого пізнавального сприйняття, окрім думки про Єдине, яке не виявляється. Але, сягнувши туди властивимйому рухом, він закінчує його зупинкою і спокоєм. Не кажу, що він зупиня ється в спогляданні, бо це був болісний стан безумства, а кажу про зупинку й спокій у переході від думки до думки або від споглядання до споглядання. Бо ум, злинувши туди, впадаючи в глибину безконечности й безмежности,у мисленому світлі осягнув неосяжне в цій божественній неохопній укрито сті, затемнюється, так би мовити, і зупиняється, не відчуваючи нічого іншого, окрім зачудування посеред мисленої світлости. Але хоч ум і не переходить від думки до думки, однак ним рухає мислене світло, і він, нерухомо дивлячисьу надсутнісну укритість, єдино і єдиновидно впадає в зачудування і прикра шається неприступною внутрішністю осяяння, що не виявляється. А якби вінбув бездіяльним від споглядання, то як же б він відчував зачудування й про світлення? Але сказано, що ум, сягнувши туди, зупиняється. Це означає, що він не переходить від однієї думки до іншої, споглядаючи Єдине і відчуваючи понад те красу Єдиного; захоплюючись нею і просвічуючись, він зупиняється без руху, але не так, аби він зменшував власну насолоду від споглядання, бо це було б слабкістю, котрої треба уникати, слабкістю непохвальною і повноюпітьми незнання – не споглядати ніяк і ніде, – але так звана зупинка ума настає після неприступного осяяння світла. І споглядання поривається не до пе реходу від однієї думки до іншої, а до припинення руху ума, бо надприродне і сокровеннотайне понадсутнє Єдине безконечне і неосяжне для всякого ума і не допускає, щоб ум, споглядаючи, оскільки він зазнає належного очищенняі божественної допомоги, споглядав його в якомусь іншому напрямі; і від цьо го божественного споглядання, від неповторної краси й нескінченности він ухиляється не інакше, як тільки відведений чим-небудь, що його захоплює, чи він приймає щось збоку, чи внаслідок якоїсь природної мінливости, під яку підпадає.

44 Природа ума – мислення. А мислення означає рух і перехід думок. А коли ум перебуває в Бозі, він стає понад мисленням і рухом, тому слушно буде сказати, що ум, досконало уявляючи Бога, стає понад своєю природою. Бо всяка думка за своєю природою походить від якоїсь речі. А де нема бачення речі, там і думка не народжується і не буває її зовсім. Але Бог, якого ніяк не можна бачити природними очима, природно дає умові образи речей, що його оточують, серед яких він очевидно діє і які займають місце сили, що походить від когось сильного. Тож, оскільки ум звик у всьому іншому бачитисили разом із сильним, він шукає цього і в Бозі і не знаходить (природу вся кого сотвореного ума перевершує те, що ум бачить навколо Бога), і уявляє собі Бога, як сказано, простою і водночас зібраною думкою. Перейшовши до простору безмовности, він одержує божественну приязнь. Ум, коли в ньомудіє сам божественний і гідний поклоніння Дух, від помислу часто захоплю ється в безвидний, без властивостей і простий стан, дуже швидко входить у середину серця надприродною силою духа, уявляючи собі Бога й нічогоне роздумуючи, а стаючи вище від мислення. Через що, себто через спогля дання того, що навколо Бога, ум восходить до уявлення божества, ставши, як сказано, простим. Тому й говорять про нього, що він перебуває в стані, котрий перевищує його власну природу, бо він буває вище від мислення.

45 Треба, щоб усе, що називають тайним, мало через що проявлятися, з чого було б видно, що воно тайне. Інакше воно більше схоже на неіснуюче. Аджемайже все, що ніяк не проявляє своєї сутности якимось способом, доступним для пізнання, може дорівнювати тому, що ніде й ніяк не існує. Безсум нівно, і Божій тайності властиві деякі прояви. Йдучи за ними, ум набуваєвідчуття Божественної укритости, восходячи від осяжного в Бозі до неосяж ного. Дійшовши до неосяжного, він розуміє, що, певно, є щось, що втікає від його власного природного осягнення, що перевершує будь-яку, і навітьангельську, здатність осягнути, бо воно понад світло, воно – причина, початок і кінець усякої природи, істоти і всякої сутности, само будучи надпри родним і надістотним, перебуваючи вище від усякої сутности, нероджене, безначальне, необмежене, просто неохопне природою, місцем, часом; це і є тайне Єдине, що понад ум. Із цього розуміння природно випливає здатність осягати божественне, котра, звичайно, дуже велика і знову простирає нас досебе вгору, ніби оточуючи мисленими вказівками, звертаннями і стремління ми до начального тайного надприродного Єдиного, настільки поєднуючи нас із ним, наскільки можна зрозуміти, що воно існує, що воно єдине, а також і те, що в будь-якому разі недоступно знати для мислення, чим за сутністю є тайне Єдине. Але яким способом слово могло проникнути в те, що понад ум і не піддається пізнанню? Слово не може проникнути в те, що осяжне уму,але ум здатний безголосно, несказанно, в мовчанні, понад розуміння єдино видно споглядати тайне і тішитися ним – як причинним і промислительним початком буття – і цілком послідовно для розумної природи ума вражатисяпонадсутнім Єдиним як вищим від світла і благости, вищим від премудро сти і сили і через це насолоджуватися божественною веселістю – чудуватися взагалі всім, в чому виявляється понадсутнє тайне Єдине, як нескінченнимі безмежним. Але було б непослідовно, якби ум, перебуваючи в таких умо вах, користувався словами і шукав виходу, переходячи від думки до думки. Отже, той, хто користується не мовчанням, а мовою, далекий від високого устрою ума, бо цей його високий устрій, як можуть згідно підтвердити люди,що надають перевагу істині, полягає в досяганні найвищого в його діяльно сті. А найвищим у ній є споглядання найвищого, що звершується, як кажуть, незримо, отже, значно рідше й безмовно.

46 Коли ум невидимо дивиться на божественнішу єдину надначальну і найбільш верховну сокровенність, то і враження від побаченого невидимо сходить звідти на ум єдиновидним і єдиним, наповненим надзвичайною, прес вітлою і невимовною красою, втягуючи ум у мовчанні в глибину здивування і зачудування. Спочатку духовна діяльність і солодка радість захоплює серце і воно стає для ума мисленим світлом, осяянням і, згідно з цим, божественною любов’ю і світлою веселістю; його джерело в Бозі, звідки походить всякий добрий дар через чистоту ума, а зміст свій, як можна сказати, воно одержує то з божественних вказівок Писання, то з розумного й правильного споглядання істот в безмовності й молитві. Бо таємне внутрішнє Єдине Божество, вище від думки, буває видимим не якось випадково, а в єдиновидному світлі, що походить звідти і наповнює умове бачення та споглядання. Але хто не зазнав цього, той розумно й свідомо восходить іззовні до надприродного тайного простого Єдиного, не зворушуючись серцем ні не осягаючись умом.

47 Найясніше одновидне і єдиновидне споглядання ума в Бозі, прямуючидо єдиної божественної укритости і до світла, що сяє з неї, прийнявши бо жественне осяяння від безначального і безконечного світловилиття, вимагаємовчання не тільки уст, а й ума. Бо можливо, що за мовчання уст ум розташо вується всередині себе, переходить у помисли та думки й урізноманітнює свої враження. Це було б виразом внутрішнього настрою, далі якого ум восходить до самої простої неуявленної укритости божественної одиниці. Бо одна річ – споглядальний устрій ума, а інша – налаштування і роздуми, котрі стосуються виразу внутрішнього настрою ума. Тому ум, обертаючись серед сотворенихі складених речей або різних за якимись іншими ознаками, спочатку споглядає їх, а потім у такому стані роздумує про них, урізноманітнюючи свої вра ження. Якщо може бути так, що про якусь одну річ в умі може бути багато думок, то, звертаючись до тієї єдиної, єдиновидної, найбільш внутрішньоїбожественної укритости, він, щоправда, напружує і простирає своє спогля дальне око і просвітлюється простотою божественного світла, але в такомустані зовсім не може роздумувати. Бо єдина простота ухиляється від будь-яко го умового переходу чи різноманітного настрою, й укритість не допускає, аби той, хто роздумував, чим вона є, виявив це внутрішнім уявленням чи устами.Саме через це людина, піднявшись умово до єдиної найславнішої божествен ної укритости, звичайно ж, зберігає мовчання і устами, й умом.

48 Коли ум спрямує своє звернення цілковито до Бога і його споглядальнасила буде вичерпана найсвітлішими променями божественної краси, безóбра зно зійде до простоти й безмежности тайного Єдиного безвидного, і стане вінєдиним сам для себе через своє ж власне прямування до Єдиного, і спогляда тиме в натхненні Духа, – тоді він буває в безмовному устрої, як немовля, за способом думати і зазнає невимовного і надприродного Царства Божого, за словом Господнім: “Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство” (Мт. 18, 3). Адже тоді ум стає незалежним і ніде й ніщо його не стримує, він перевищує межі всякого пізнання, всякого можливогомислення, всякого з’єднання і різноманітности, прямуючи вгору до невислов ного і непізнаного, що понад ум. Через це ум і зберігає мовчання, бо такий його устрій, вищий не тільки від слова, а й від умової діяльности, і разом із тайним і безвидним містить у собі надприродне, приємне і солодке в мірі, потрібній для насолоди ума.

49 Споглядальні уми, бачачи Бога в безвидному виді, у найсвітлішій, нематеріальній і нескладеній красі, у найпростішій особі, як єдиновидне єдине, увін чаного нескінченними благами, прикрашеного незліченними красотами, що осяює всякий ум, ніби променями, світловидними потоками краси, – бачатьу Ньому несказанне і непояснюване блаженство, невичерпне джерело добро го і прекрасного, нескінченно текуче й невсихаюче, невичерпну, нескінченну,незмірну скарбницю слави, що переповнює незримі уми найбільшою насолодою, радістю, солодкістю серця, чистою веселістю, що таїнственно проходить вічно текучим потоком із тієї божественної і надприродної одиниці, ко тра лежить угорі в недоступній укритості. Споглядальні уми бачать також, яке і наскільки велике недослідне й неосяжне море виливається з тієї несказанної благости і незбагненної любови, неосяжного промислу, в необмеженій силі і невисловній мудрості, бачать недомислиме для ангелів і самих серафимів, якте, що існує понад усякий ум. Бачать навіть і те, що в теперішній час ніби за роджується в нас невимовним способом, а в майбутньому прийде в оновлений устрій і ніби відродиться й звершиться, що вражає і херувимський ум, якщо він хоча б трохи наважиться помислити про це. О благість і рада Божа, любов і милосердя! О сило, мудросте й промисле Божий! Воістину “Блаженні тії, що їм беззаконня відпущено і гріхи покрито” (Пс. 31, 1) і “Блажен муж, якого Ти, Господи, наставляєш, і закону Твого навчаєш його” (Пс. 93, 12).

50 В Дусі і в істині відкривається невидиме для тих, що живуть у світі і не можуть прийняти Святого Духа, як сказав Господь. А сердечні очі тих, для кого краще було б віддалитися й оселитися чимдалі від світу і того, що у світі,осінило божественною благодаттю умове світло, схід мисленого сонця з висоти, і допомога для них у Бога. Тож вони в серцях своїх влаштовують восхо дження свої і просвічуються богоспоглядальними осяяннями, як подобає їм, і в них дуже виразно вбачається як вельми велике божественне й умове, такі варте духовного погляду, і, більше того, також і майбутній вічний і неуни кний устрій оновлення тих, що праведно пожили, не тільки в тому вигляді, в якому він буде доступний чуттям, а навіть і понад ум. Бо тоді цілковитозміняться ті, що стали насліддям того, що понад ум, і причасниками того життя й насолоди понад усякий помисел, стаючи як бог за усиновленням і раді ючи перед сущим за єством Богом із надприродних благ, котрі походять відвишнього і єдиного єством Бога, стоячи навколо Нього і всесвященно звершу ючи божественний понад ум празник з чим більшою чистотою і творячи одну дуже радісну сердечну насолоду цією благословенною веселістю і торжество з усіма духовними чинами ангелів. Це великий і незбагненний потік чистогозахвату високопрекрасним. Адже чуттєва краса, котру ум сприймає через чут тя, хоч обмежена і проминаюча, не проста і несотворена, приносить усе-таки душі певну насолоду, тому людям, що розумно мислять, неважко зауважити й зрозуміти, чим вони можуть стати, досягаючи не тільки мислених речей, а й того, що понад ум, необмеженого і непроминаючого, несотвореного, щоне має початку, а походить від Бога, від котрого походить усе прекрасне й до бре, а через радість, захват і божественне життя достойне майбутнього віку й устрою.

51 Відмежувавшись від тривалости часу й місця, віддалей і обмежених властивостей природи й поспішно пройшовши крізь них, ум справді стає нагим через єдиновидну простоту і нескладне й безвидне життя, оскільки без всякого покрову й перегороди, внаслідок спокою думок і безмовности віннадприродно досягає безначальности, неосяжности, необмежености й не скінченности в духовнодвижній божественній силі й осяянні серця, котрі, як видається, разом із самим спогляданням ума простягаються у нескінченність.Тоді в душі сходить Божий мир, і на неї виливається невимовна радість і не висловлене захоплення від Святого Духа, і зачудування понад ум опановує їїсеред тайного піснеспіву. Не явлений буде, але вже вбачається Бог богів у Сі оні, в умі, що витає високо і звернений угору. “Господи сил, блажен муж, що на Тебе надіється” (Пс. 83, 13).

52 Коли ум, просвітившись, впадає в зачудування від недомисленої безмов ности, бачачи себе між Богом і божественним, тоді він споживає, наскількиможливо, істинні плоди духовного розуміння, обожується, радіє, заглиблю ється в божественну любов, зовсім нічого не кажучи, ніяк не проникаючи нів глибину себе, ні зовні себе за своїм станом, навіть і не роздумуючи, а мис лено бачачи єдиним способом у світлі істини і духа і чинячи собі з видимого непроминаючу насолоду.

53 Коли погляд ума спрямовується всередину серця, він бачить осяяння Духа, що безперестанно випливає з нього, – саме тоді й настає час мовчання.

54 Коли весь погляд ума бачить Бога, а краще сказати, коли весь буде в Бозі або коли Бог буде в усьому умі, саме тоді, і це найбільш доречно, настає час мовчання.

55 Коли ум у причасті Духа, споглядально в дійсності стоїть перед Богом,насолоджується, як належить, славою і блиском від Божого лику, тоді ціл ком слушно буде мовчати й дивитися спокійно і безмовно. Якщо ж між умом і Богом, хай там яким способом, пройде випадково якась темна пітьма, то треба відразу кидати проти темряви якийсь ніби вогонь, природним способомсвітловидний і палаючий, – слово, хоч і коротке, але таке, що має божествен ну силу виразу, для того щоб таким способом чимшвидше знищити морок світлом і теплом розігнати туман, так само просвітивши ум і цим зігрівши його, аби він знову, як і раніше, міг бути з Богом, і споглядати Його красу,і, як подобає, насолоджуватися нею, прикрашатися нею й відчувати її, і вза галі відчувати все те, що звершується по устремлінні ума після прийняття животворного Духа від Бога, і, звичайно ж, при цьому ставати простим, і, як наслідок, відриватися істиною і духом у Бозі від усього, і навіть від того, що навколо Бога. До такого стану, що слушно й доречно, доходить споглядальний ум. Але той, хто трудиться тільки діяльно, ще дуже далекий від такого стану, бо ще не з’єднався сам зі собою, а через себе самого з Богом. Отож не дивно, що він, наскільки може, оспівує божественне і говорить так багато й часто про нього, таким чином ніби страхаючи, відлякуючи і відбиваючи нападами того, хто ворогує з нами і міцно воює проти нас. Бо прийде свій час і для нього, під впливом, звісно, духовного надходження, коли іскровидне осяяння численних божественних пісень, співів і слів ніби зіллється в один світоч,коли він вразить ворога певніше, і навіть смертельним ударом, себто спалю ючи і руйнуючи чи, радше, знищуючи його пітьму, а самого себе просвічуючивогненним сяянням, зігріваючи і якомога більше надихаючи до божествен ної любови, возносячи до самого Бога в мовчанні пісню серця і зачудуванняй уявляючи самому найдивніші чудеса таїн. Не безпідставно бувають про славлені ті, що надіються на Господа, але звичайно тому, що, коли прийде час, вони успадкують, як лагідні, духовну обіцяну землю в Христі Ісусі, Господі нашому.

56 Коли ум, освітлений кожним світловилиттям Духа, бентежиться, чудується і помічає, що він сам простирається до нескінченного й безмежного і змі нюється, тоді настає час мовчання.

57 Коли ж ум відчуває, що він ніби втомився від найясніших спогляданьі бажає вийти з цього стану, щоб, послабивши напругу, якось трохи відпочити, тоді, звісно, час говорити, однак висловлюватися коротко і згідно з боже ственним осяянням.

58 Коли ум серед вод, уникаючи мисленого фараона, пройде цілу ніч просвітленням вогню і свій день під хмарою, тоді після розумного мовчання на стає і час спокою, і справді початок очищення для душі. Коли ж проти нього виступить страшний мислений Амалик і ворожі полки, що йдуть за ним і недають увійти в обіцяну землю, тоді йому настає час говорити, при чому, од нак, він возноситься до Бога в умовому діянні й належному видінні, подібно до того, як Мойсей колись возносив свої руки з допомогою Аарона й Ора.

59 Коли з безодні божественного джерела і від мисленого погляду із серця щедро виточується духовна сила, тоді природно настає час мовчання. Бо тоді невимовно звершується служіння і власне поклоніння умом Богові в істині і в дусі, до того ж істинним духовним чуттям.

60 Коли від мисленого споглядання Бога словесна сила душі цілковито на повнюється божественним зачудуванням, споглядальна – видінням, а душаще й захватом, тоді, без сумніву, час мовчання. Адже в Дусі ум вельми ви разно бачить зібрану істину і, поклоняючись у зачудуванні, вшановує Бога, котрий сяє в ньому.

61 Ті, що поклоняються Богові, як належить, в дусі й істині і служать Йому,як годиться, поклоняються й служать не тільки на певному місці, а й без вимовляння слів. Бо подібно до того, як духовне чуття, піднісшися через пра ведність, зовсім не наважується поклонитися на місці Безмежному, у котрого нема ніякого певного місця для спокою, так, отож, з’єднане з істиною, воно,природно зберігаючи належне, зовсім не дозволяє поклонятися і, отже, служить різноманітністю слів й обмеженістю вимовляння безконечному й без межному, безначальному й безвидному, і цілковито простому і взагалі тому, що понад ум, щоразу, коли, звичайно, прийде єдиновидно просвічуватися внаслідок вилиття й надходження Духа пізнанням божественної істини. Самев цей час ум, цілковито звільнившись взагалі від усього і навіть якимось чином вийшовши зі самого себе, опиняється, що цілком зрозуміло, поза спроможністю не тільки говорити, а навіть і мислити, бо він з радістю і зачуду ванням з допомогою духовного світла спрямовує свою увагу й споглядання до того, що понад слово й розуміння, і в єднанні, котре перевищує його, стає якимось чином нерухомим і неперехідним через невидиме устремління.

62 Подобає умові, котрий пильнує себе, уважно, розумно й мудро керувативласним духовним устроєм, і коли він помітить, що споглядає прості й не уявленні тайни богослов’я, то йому треба відразу ж спокійно зупинятися в мовчанні, не без здивування і до того ж недалеко від свого серця, що діє в Дусі і приймає від Нього осяяння. Бо тоді час заспокоїтися чуттям не тільки від усього, що їм узагалі доступне, а також і час мовчання, хай би яке слово шукало виходу. Тому для тих, що розуміють, тоді буває зручніша нагода для перебування ума в спокої й незнанні, хоч би й треба було щось сказати. Тоді треба досягнути цілковитої нерухомости в чуттях, словах і помислах, для того щоб ум безпосередньо і як треба, будучи зовсім єдиним, міг в одновидномуі єдиновидному спогляданні вільно, наскільки можливо, бачити нескінченність і безначальність, що понад думку, а також неосяжність і взагалі інші бо жественні, незмінні й досконалі властивості одного і єдиного ТриіпостасногоБога і з’єднуватися, змінюючись зі спогляданням, спрощуючись і стаючи бо говидним божественною благодаттю з радістю і здивуванням. А що ум хотів би зберігати такий устрій, якщо б це було можливим, але, звісно, він зовсім цього не може, бо сам мінливий і живе з мінливими створіннями і певнимспособом з’єднаний з тілом і довколишніми речами, то він із розумних міркувань не має відокремлюватися, далеко відходячи від одновидного споглядан ня, і не має бути балакучим, а говорити небагато і до того ж із божественних осяянь, щоб не тільки швидше йому можна було знову звернутися до єднання з Богом, що понад ум, а й щоб відчути ясніше єднання, і до того ж не менш, а більш тривале. Адже наскільки ум якимось чином зберігає зібраність у собій уважність, настільки його звернення до божественного єднання відбуваєть ся швидше і він з’єднується з більш світлими світлостями, оскільки більше привчається до божественних речей.

63 Коли ум змінюється під впливом божественного одновидного прояву че рез мислене споглядання, й осяюється незбагненним, що понад усяке знання,і стає нероздільним, простим, необмеженим, він ніби якимось єдиним спосо бом осяюється в мороці, і споглядає необмежену красу через переважання над простотою, безвидну – через переважання над усяким видом, безначальну, бо вона розташована вище від усякого начала, неосяжну красу, що містить у собіграниці всього і все, що міститься в ній, усе наповнює, бо сама перенаповне на всім, тимчасом як сама безконечна. Краще сказати, коли, зневаживши все суще, ум, споглядаючи на єдине, побачить усе невимовним способом умової сили понад мислення, тоді час мовчати і таїнственно, і надсвітньо або, такби мовити, незримо чи невиразно споживати єдиновидну насолоду в боже ственнішому тайновченні істини. Коли ж сказаного нема в умі і навколо ньогопомітний простір, тоді час говорити, однак говорити те, що спроможне ске рувати до мовчання. Бо своєчасне мовчання, що понад слово, цілком слушно можна назвати таким, що незрівнянно перевищує всяке слово. Тому й дивний Соломон, який дуже високо цінував саме це мовчання, каже: “Час мовчати і час говорити” (Проп. 3, 7). Найкраще, звичайно, і найважливіше зберігати своєчасне мовчання. Якщо ж воно ще з якоїсь причини не настало і ум щеодновидно не досягнув того, що вище від слова, то принаймні своєчасна бе сіда нехай буде другорядним ділом. А щоб мова була споріднена з мовчанням і близька до нього, нехай своєчасно відбувається як мовчання, так і розмова, і нехай ум намагається дійти до припинення розмови тим, щоб безнастанно говорити й роздумувати про божественне, розглядати сотворіння і споглядати в них, як у дзеркалі, їхнього Творця, коли вони, наскільки можна, говорять про Нього. Оце й означає говорити своєчасно. А якщо своєчасно, то й доречно.

64 Коли ум пройде все, що є тут, і, перевищивши все природним способом,радісно мовчить, тоді час насолоджуватися надсвітнім і невимовним, час осяяння і мисленого світла, з’єднання ума і видіння простоти, безмежности, без конечности і пресвітлого знання – словом, час сприйняття і причастя духовної премудрости, якою ум стає досконалим у віддаленні і мовчанні, прийнявши в зачудуванні невимовну радість.

65 Коли душа відчуттям істини відчуває себе найкращою чашею, що напоює (Пс. 22, 5), і стає як безумна, тоді настав час мовчати.

66 Коли настрій внутрішньої людини хоче покликати: “Господи, чому так намножилося гнобителів моїх? Многі повстають на мене” (Пс. 3, 2), – тоді настав час говорити, але говорити як належить: не говорити чогось пустого проти ворогів, а доречне й помірно.

67 Коли світло Господнього лиця позначиться (Пс. 4, 7) на душі, так що воначерез це почне прикрашатися й просвічуватися і вилиття божественних весе лощів виллється на неї, тоді воістину настав час мовчати.

68 Коли вона побачить, як повстають на неї несправедливі свідки (Пс. 34, 11) і допитують її про те, чого вона не знає, і бентежать її, тоді воістину настав час говорити і навіть заперечувати.

69 У всьому, що існує і що ум може споглядати, найбільш верховною і, так би мовити, найвищою і найбільшою красою, а також і добром є Бог. З усіх видимих сотворінь найкращим сотворінням є людина, вона за самою своєю природою відрізняється від інших сотворінь і, без сумніву, перевершує їх, а за благодаттю вона воістину перевищує ангелів. Саме споглядальний ум серед багатьох речей, що є між Богом і людьми, наближаючись до того, що понаддумку, стає в нестямі, коли він ще щедро не випробував просвітительної бла годаті. Зазнавши її духовною силою в серці, – мабуть, можна так сказати, – він восходить до найвищої краси і добра, себто до Бога, входить у Нього забільш божественним даром й одновидно дивиться і чудується, заглиблюю чись у мовчання в глибині, що перевищує розум. І це справді є – може, хтось так і назве – запорука першого празнування суботи, образом якого є Божийвідпочинок від творення істот. А другим, великим і дещо інакшим празнуван ням відпочинку, нехибним зразком якого є почитання суботи в людей Божих, явно насолоджується той, хто від себе самого звернеться до Бога і пізнає себесамого як образ за первообразом і взагалі як посередника між Богом і людь ми, коли належним чином проникає не тільки в те, що понад ум і помисел, у дивовижному зачудуванні, а й наповнюється радости, що й не висловити, і духовним захватом, справді захоплюючись у мовчанні богоспоглядальними осяяннями і божественними діями над ним і понад ним самим, з’єднуючись у Христі Ісусі з тією божественною одиницею і надприродним божеством.

70 Коли ум умовно відокремиться від усього, що існує, так ніби воно не іс нує, тоді він невимовно уявляє собі істинно суще вище від умової діяльности і єднання, споглядаючи його в істині й дусі крізь нескінченний надлишокбожественних властивостей, що оточують суще, і видимих хай там яким способом. І він стає одновидним чи єдиним, так би мовити, буває невимовно охоплений безмовністю, стає повним любови, повним радости, однак це не про сті любов і радість, а такі, котрі походять від дії Духа і подібні до насолоди, яку мають ангели.

71 Ніяк і зовсім ніяк і зовсім ніхто Тебе, Господи, не може осягнути за сутні стю, ніяке сотворіння розумне, мислене чи взагалі сотворений розум, хоча б і херувимський, але Ти стоїш в нескінченне число разів нескінченно вище від усякого розуму: так, Владико, і те, що оточує Тебе, цілком нескінченне і безмежне. Ось, наприклад, Ти заповідав Твоїм незрівнянним піклуванням законодателеві Старого Завіту Мойсеєві оголосити, що Ти справді існуєші сам говориш, але, знову ж таки, і в цьому Ти, Найнесхибніший і єдина най вища істина, сказав про деяких із Твоїх вибранців, що Ти, хоч і явився їм, однак не відкрив їм свого імени. Бо воно незрівнянно вище від усякого імени не тільки тих, котрі на землі, а й тих, котрі на небесах. Адже Тебе уявляють як істоту ті, що наповнені Твоїм світлом, але нема в них ніякого знання про Твою сутність, звичайно, так, щоб Ти послідовно явився понадсутнім і предметом роздумів, що не має взагалі ніякої сутности, для того аби Тебе пізнали ясно понад мислення і вище понад усе, Тебе, кого можна пізнати як нескінченноНезбагненного і Найвищого. Ти є цілковито понад часом, безначальний, бу дучи сам життям і нескінченним. Ти зовсім не підпорядкований місцю, бо Ти присутній відразу всюди і понад усім, як Творець усього в сукупності і дотого ж єдиний, будучи водночас і вмістилищем, і постійною оселею мисле них сотворінь. Ти перевищуєш бистроту ума і випереджаєш його мислення, оскільки Ти понад усе і недослідним способом вседержительною рукою всеутримуєш, до того ж не підпорядковуєшся навіть випадково межам приро ди. Бо Ти безграничний, будучи неосяжним не тільки за природою, а ніби над природою, а й тими, що оточують Тебе, природними властивостями, як премудра мудрість, пресильна сила, любов і благість понад усяке розуміннялюбови й благости. Чим назвати Тебе? Назвати світлом? Але воно не є непри ступним, отже, Ти вищий від світла. Може, суддею? Але хіба ж він знає усе, та ще й до народження? Де ж таке є в судді? Отож, Ти незрівнянно вищий від судді. Яким же назвати Тебе Творцем, коли Ти одним тільки порухом волі зводиш багато і різного матеріального? А серед нематеріального – о глибино переваги – Ти одним, так би мовити, порухом Духа будуєш істот, однакових за природою, бо вони духовні, і багатьох, до того ж дуже багатьох із різнимисхильностями, а якщо хочеш – то твориш і осіб – надзвичайно дивні сотво ріння. Але те, що за своїм переважанням перевищує всяке поняття того, хто роздумує, – чи це діло будівничого? Зовсім ні. То виходить, що Ти вищий від будівничого. Чи назвати Тебе будівничим і проголосити майстром? Але який будівничий без основи і без опори будує навіть щось найменше, так,як Ти, Владико, що збудував на нічому таку велику землю зі стількома го рами й каменями, з різними рослинами і поставив її непохитною? Чи який майстер із нічого та з того, що не існує, за одну мить своїм словом виводить такі майстерні сотворіння, якими Ти їх виводиш? Невже той, хто назве Твої творіння ділом будівничого чи майстра, скаже правильно? Зовсім ні. Отож, Боже, Ти на велику нескінченність стоїш вище від будівничого й майстра. Чи міг коли-небудь хто-небудь знати чи почути або принаймні якось уявити собітакий вид любови, який Твоя всечудесна благість із превеликою прихильні стю явила нам у прийнятті властивого нам вельми людинолюбно понад усінадії? Звісно, ті, кому за благодаттю дано споглядати це, входять прямо в простору безодню любови і дивного промислу, і стають під впливом найпалкі ших поривів любови зі свого боку справді поза самими собою, і не вміють за сутністю відповідно назвати дій цього будівничого промислу. Бо найвищою перевагою перевершують і ум, і слово, і всякий слух, і думку заповіді Твого вочоловічення, преблагий Боже! Ти Отець усього і називаєшся Отцем. Але Ти невимовно перевищуєш усяке отцівство і причиною, і владою, і промислом,і будуванням, і великодушністю, і терпінням. Тебе називають Царем. Але Царем і стосовно теперішнього, і стосовно майбутнього, і ніяк не менше і сто совно минулого. То що ж? Дивовижно, відірвано й просто. Царство-бо Твоє – царство всіх віків разом: і теперішнього, і минулого, і майбутнього, і влада Твоя в усякому роді і роді. Таким чином у всьому, цілковито за всім Ти простой рішуче нескінченною мірою вищий понад усяку мудрість, будучи превоз несений, коротко кажучи, однаково високо й нескінченно, і Ти, неосяжнийГосподи, і все, що є навколо Тебе. Ум, уявляючи собі це хай там яким спо собом, захоплюється досяжністю Твого видіння і, цілковито з’єднуючись ізнатхненням Духа, занурюється ніби в таїнственний морок, не здатний доско нало бачити Тебе через нескінченність і неприступність Твоєї слави. Такимото чином через премирний спокій Ти оживлюєш невимовно тих, що спогля дають і до того ж дивно люблять Тебе. З іншого боку, ум не вдосконалюється, коли не бачить Тебе. І після цього Ти знову заспокоюєш їх божественним і надприродним відпочинком. Ти Несказанний, Недомислимий, Безмежний, Неосяжний – словом, Всебезконечний за сутністю, звісно ж, і за діяльністю. Амінь.

72 Тоді ум, віддалившись від численних думок, струсивши із себе різновид ності і багаточастинні думки, опиниться вище від умової неуважности привдиханні і причасті Святого Духа, що об’єднує його і безперервно, і безнастанно дихає на серце, і буде постійно охоче перебувати в божественних міс цях, ніби переповнюючись уявленнями про Бога, так що одним мисленимпоглядом він буде відразу єдиновидно вбачати, як у дзеркалі, все те, що навколо Бога, – і до того ж із невимовною любов’ю, – тоді він явно досягне бо жественного спокою, насолоджуючись, як звично, глибоким і божественним миром, сердечним, святим, безтурботним відпочинком у Христі Ісусі, Господі нашому.

73 Коли ум провадить бесіду з Богом, як син із найбільш дітолюбним батьком, молиться своїми душевними чуттями і, бачачи світло Ісуса, невимовно радіє, чудуючись з великою любов’ю, відчуваючи ясно у своєму серці божественнулюбов і надприродну дію Святого Духа, і хоче таїнственно і надсвітньо зле тіти понад божественні явлення й досконалості, – тоді він істинно спочиває від усіх своїх діл, стаючи після мислення понад мислення, відчуваючи дивну насолоду і справді відпочиваючи в мирі животворного Духа Христового.

74 “Бог… спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був” (Бут. 2, 2), – але після сповнення всього, що було сотворено Словом і Духом… Так само і богоподібний ум спочиває від усіх діл своїх, котрі почав творити для доповнення мисленого світу за своїми ознаками, але, розглянувши і ніби відтворивши Словом Божим і животворним Духом весь світ разом із тими, що в ньому є мислені, від них знову зійшов словом Божим і Духом до того, щодеякі називають “метафізика”, себто післяприродне, і проник у прості й не залежні таїнственні чудеса богослов’я. Там, у відпочинку, спокої і мирі він вельми насолоджується мисленою істиною, ще й обожується світлом розуму і причастям животворного Духа у Христі Ісусі, Господі нашому.

75 Бог, коли спочив, спочивав не від усіх своїх діл, а тільки від тих, котрі почав творити. Однак Він не спочив від діл безначальних і несотворених, властивих Йому. Так і ум, що наслідує Бога, пройшовши і пізнавши всі видимі со творіння божественним Словом і животворним Духом і проникнувши в них, зовсім не спочиває від властивих йому діл, зокрема від тих, що не мають ні початку ні кінця, але він спочиває від діл видимих, що мають початок і кінець. У того, хто закінчив працювати, після припинення дії настає відпочинок, але не так буває з умом через його устрій. Бо якби він не став зажди рухомийчерез животворний безперервний подих Духа в пізнавальному погляді на ви диме, то навіть не знав би, що існує духовний відпочинок, що завжди рухомоодновидно існує тільки навколо Бога й обожує свого причасника в невимов ному й несказанному відпочинку в Христі.

76 “Не квапся устами твоїми, – каже Соломон, – …вимовляти слово перед Богом, бо Бог на небі, а ти на землі” (Проп. 5, 1). Так він виразно і влучно визначає й пояснює, який є час мовчання. Бо він каже прямо: оскільки тивнизу, на землі, перед лицем Господа, що перебуває вгорі на небесах, і вдо стоївся такої благодаті, що, будучи долішнім, можеш мислити про горішнє і споглядати його, і, мислено споглядаючи, стояти перед лицем Господа, то “не квапся устами твоїми вимовляти слово”, бо це час мовчання. Не бажайвимовляти слово, коли духовно перебуватимеш під впливом істини й одно видно, і боговидно. Це й означає бути перед лицем Господа, коли багато чого, що перебуває навколо Бога, ум одновидно споглядає в простому і єдиному прямуванні до Нього. Отож, відчуваючи це і стаючи перед лицем Господа, не квапся вимовляти слово, бо інакше ти добровільно, як невіглас, поспішишзійти донизу і спуститися. Але ті, що пояснюють зміст цих слів, могли б ска зати і так. Колись людська природа була непошкоджена і тому слушно була віддалена від зол, була близькою до Бога, споглядала Бога і насолоджуваласяз веселістю красою Його лиця в праотці Адамі, зі здивуванням зазнаючи земної, духовної, небесної, нетлінної насолоди. При цьому велика благодать ви лилася на душу першої людини, а її боговидний ум був оточений численними пізнавальними спогляданнями і спрямуваннями до Бога, поки в раю, котрий можна осягнути чуттями, вона насолоджувалася духовним раєм, так званим блаженним життям, об’єднуючись справді в собі і в Бозі, перебуваючи в самій собі і, як подобає, в Бозі, тримаючись одновидного й істинно боговидногоустрою, – і це слушно, бо людина була сотворена на образ Божий. Отож, ко ротко можна сказати, що навколо нас були такі блага від Бога. А злий демон, що ворогував з нами через нашу добру долю і славу, вражений заздрістю,не міг цього стерпіти. З чого це видно? Уже багато разів цей всегубитель ви являвся облесником, прибільшуючи нашу надію нібито добрими порадами, викликаючи бажання ще більшого обожествлення, ніж те, яке в нас було, і він був першою причиною пороку, бо кинув наклеп на правоту Божої заповіді.Через нього зазнали ми згуби обману, були прогнані від Бога і від божествен ної насолоди, і від одновидного мисленого духовного життя, від спромогибачити Боже лице, і відпали від слави, що просвітлювала нас, коли ми змі нювалися під променями божественної краси, – і стали ми, чого не мало б бути, розділеними й роздертими ніби на багато частин, і почали знаходити задоволення в різних видах і різноманітності життя, тому замість єдиногоТриіпостасного Божества почали ми шанувати багатьох богів, ще й віддалених одних від одних, себто насправді не богів, а облудних бісів, тлінних і во рожих. Ми втратили істинне єдине, єдине життя і його устрій і роздерлися на многоту різних частин, і наша умова сила, і напруга, чи, радше сказати, спрямування вгору, зникли не без причини. Ми дійшли до незмірної глибини зла, думками своїми добровільно перейшли до низьких речей, хоч ми й образ Божий і достойні вищого небесного життя. Однак наш стан не безповоротний і не незмінний, то цілком можливо, до того ж із поважних причин, подібно до того, як ми жалюгідно потягнулися від тієї превеликої слави до найнижчого безслав’я, що ми знову повернемося, спрямуємося вгору і знову побачимовсечесніше Боже лице, звичайно, не так близько, як раніше, а з більшої від далі побачимо й відчуємо блиск Його краси. Тому й божественніший Мойсей і всі пророки, скільки їх було, і отці, що були перед ними, – Авраам та подібні до нього – дуже виразно бачили, наскільки це було можливо, і насолодилися світлістю краси Божого лиця. Вразившись Його неприступною славою, одні з них докоряли собі, інші вважали себе і називали себе землею й порохом, ще інші навіть не здатні були розтулити уста від надміру слави того, кого вони побачили. Тоді вони пізнавали обмеженість своєї мови і скутість язика і зі славою відчували ще багато блаженних відчуттів. Саме тому й божественний Давид, прагнучи світлости краси лиця Господнього, кличе до Бога, молячись:“Коли я прийду і з’явлюся перед лицем Божим?” (Пс. 41, 3), – а бажаючи пока зати стан душі, в якому вона побачила лице Господнє, каже: “Праві оселятьсяперед лицем Твоїм” (Пс. 139, 14). Розумно показуючи, яку силу дає душі спо глядання Божого лиця, він каже: “Ти відвернув лице Твоє, і я стривожився”(Пс. 29, 8). Якщо Бог відвертає лице і душа тоді тривожиться, то від присутности Божої і споглядання Бога в душі настає духовний мир – настільки вели кий дар, що за божественною любов’ю і радістю приходять чи то дарування Духа, чи плоди Його. І показує Давид, що ті, котрі живуть свято й праведно, ходять у світлі лиця Господнього, кажучи: “У світлі лиця Твого будуть ходитивони, і іменем Твоїм увесь день радітимуть” (Пс. 88, 16-17), – себто той ду ховний день, поки мислене й невимовне сонце посилає на внутрішню людину свої пречисті й животворні промені, і чуття просвічується надсвітнім умом. Того часу вся пам’ять душі береться від землі й переноситься на небо, і такалюдина радіє й утішається, співає пісні і веселиться радістю, і красою, і ду шевною насолодою, якої ніхто не може висловити, світячись і просвічуючисьсвітлістю Господнього лиця. Тому в іншому місці Давид молить Бога, кажу чи: “Не відверни лиця Твого від мене, бо стану подібний до тих, що сходять у могилу” (Пс. 142, 7). Бо причина тьми – це відвернення лиця Господнього, а навернення – причина всякого мисленого світла і тому, звісно ж, і духовної радости, як і про себе він каже: “Знаменувалося на мені світло лиця Тво го, – і додає: – Ти дав веселість серцю моєму” (Пс. 4, 7-8). І знову свідчить про те, що після того як на ньому знаменувалося світло лиця Господнього, він відчув у собі духовний дар божественної благодаті, і про те, які саме люди стоятьперед лицем Господнім і до Нього моляться, – що це тільки мислено бага ті з людей Божих. Воістину, багато є святих і людей Божих, однак не всім узагалі можна бачити Боже лице й жити ангельським життям, поки вони ще живуть на землі. Це можливо тільки для тих, котрі визнають, що Богові треба служити з божественною мудрістю і знанням і поклонятися в істині і в дусі. Саме таких слушно називають багатими з людей Божих, бо вонипросвітлені тайнами численних споглядань і їхнім багатством є глибини бо жественної і духовної мудрости і знання, яке, як каже апостол Павло, мають далеко не всі. Тому, як сказано, промовляє дивний Давид до Бога: “Перед лицем Твоїм благатимуть багаті від народу землі” (Пс. 44, 13). Саме тому премудрий Соломон, як наповнений більше за всіх божественною мудрістю і знаючи це краще за всіх, говорить, повчаючи вельми розумно: “Не квапся устами твоїми… вимовляти слово перед Богом, бо Бог на небі, а ти на землі”. Коли за божественним даром став би ти перед лицем Господнім божественной одновидно, себто коли споглядання ума зійде вгору, тоді настав час мовчання. Отож не поспішай вимовляти слово, хоч би й одне, необдумано захоплю ючись звичаєм говорити, бо тоді не час говорити. Адже ти, ще перебуваючи на землі, стаєш богом і, наслідуючи ангелів, споглядаєш лице Бога небесного. Та й Спаситель сказав: “… ангели… на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця” (Мт. 18, 10). А ще й тому, що чуєш, як Соломон в іншому місці каже: “Завжди сяє світло для праведних”, – то ти, роздумавши, зрозумій,що вони його природно відчувають від світла, що виливається з Господньо го лиця, бачачи безнастанно за божественною благодаттю лице Господнє, із якого, як із джерела, виливається світло. Бо людина стає і буває на землі тим самим ангелом, щоб не сказати, богом. Безсумнівно, ти повертаєшся до дару, котрий відповідає уявленню про благодать Господню, стаючи внизу, на землі, тим, чим Бог є угорі, що варте подиву. При цьому ти не проникаєш у це чудорозумом, не переходиш його навіть думкою і рухаєш власну думку, ніби роз діляючись умово, але спрямовуєшся одновидно й дивишся на Божу подобу безочно і нерухомо простим і єдиним поглядом і понад те насолоджуєшся найяснішим і неприступним світлом, що походить від лиця Господнього. Оце, власне, і є вищий устрій ума до Бога, достойне змагання для розсудливих, можна сказати, цвіт духовної чистоти, бажана єдність віри, що звершується в спілкуванні з Духом, славний плід божественної і боготворної мудрости, основа духовного миру, обитель неописаної радости, двері Божої любови, паросток просвічення, причини виточення із серця невичерпних вод Духа, істинна пожива і насолода душі манною, що перетворює душу, збільшенняі перетворення душі, початок божественних і невисловних таїнств і одкровень, певність у єдиній і першій істині, знищення будь-яких помислів, припинення всіх думок, панування над мисленням, найперша причина зачудуван ня, найвище перетворення ума і зміна ума на просте, безграничне, безмежнез будь-якого боку, неосяжне, безвидне й безóбразне, без властивостей, неріз номанітне, недоторканне і надсвітнє – і цілковито новий боговидний устрій. Отож, ставши в такий устрій і якимось чином обожений за чоловіколюбством благодаті, не поспішай через незнання вимовляти хоча б одне слово перед лицем Господа, бо Йому єдина і проста слава нехай буде навіки.

77 Ум, бажаючи споглядати духовне, що вище від нього самого, якщо у своєму серці не знаходить співдії божественної благодаті, бачить недіяльне, непросвічене і злите, тому він втрачає і свою власну солодкість. Хоч через не знання і думає, що її має, бо не зазнав ніякої більшої солодкости. Так, як і той, хто їсть ячмінний хліб, – хоч він і не має такого смаку, – думає, що йому смакує, бо не знає смаку пшеничного хліба.

78 Після мисленого єднання серця завдяки благодаті ум безпомилково ба чить при духовному світлі і прямує до свого бажання, – а його бажанням є Бог, – ставши поза чуттям, безколірним, і без властивостей, і без уявлень, бо звільнився від них.

79 Ум, якого благодать спрямовує до споглядання, воістину живиться завжди духовною манною. Чуттєва манна, яку споживав Ізраїль, мала в собі солодку й предивну силу живити тіло. А чим вона була за сутністю – невідомо. Тому й називалася вона манною, що означає “невідоме”. Це слово означає “що цетаке”. І ті, котрі не знали сутности того, що вони бачили і їли, із зачудуван ням питали: “Що це таке?” Так і той, хто споглядає, ввесь час доходить до захвату ума і питає себе: “Що це таке, що при спогляданні звеселяє і живить ум, коли споживати його духовно, само ж перевершує границі мислення, як божественне й надприродне, що незвичним способом живить і напоює ум, воно не піддається устроєві ума не тільки як неосяжне за сутністю, а й як нескінченне й безграничне?”

80 Є три речі, що свідчать про істину, їх міг і я назвати: сотворіння, Писання і свідчення в дусі. Через Писання і сотворіння, коли споглядати їх духовно, стає видимою єдина проста істина, а з неї складна. І хто через названі три речі дійшов до двох наступних, то, ставши на них, незаблудний ум знайде дорогу Христовою благодаттю, бо через просту істину він осягає мисленувисоту й глибину, а також і безконечну широту, а через них прийшовши в за хват, він зі страхом співає. Через складену істину він здобуває, окрім того,про що вже було сказано, і сердечний мир, і любов, і радість. Тому в зачудуванні він співає з любов’ю. Але людині треба більше часу, труду й ви тривалости, щоб, якимось способом відкладаючи чуття й умом розриваючи чуттєве, вона стала у мислених речах, після чого в душі засяє споглядання істини. Я не кажу, що істина, аби бути осягнутою, потребує таких засобів, як час, чи труд, чи витривалість, але я сказав, що людина цього потребує, оскільки саме істина – це єдине і просте, хоча при спогляданні і здається подвійним і майже звідусіль голосно кличе дивитися на неї, свідчачи сама про себе тим, хто бажає її. А що людина складена, поєднана з чуттями, зазнає змін і перемін, то часом якось виходить поза себе саму і, сама не знаючи як,стає проти себе, через надмірну чутливість чинячи лукаво, і нездужає невір ством. Через ці три хиби, себто надмірну чутливість, лукавство й невірство, вона жалюгідно відпадає від істини, про яку свідчать ці три докази, себто Писання, сотворіння і дух. Тому, щоб звільнитися від надмірної чутливости,людині потрібно інше, про що я сказав раніше, – щоб “ум, смирившись, зу мів увірувати в просте” і щоб потім таким способом відразу ж з допомогою Писання і сотворіння людина в дусі зразу пізнала не тільки найпростішу істину, а з неї і складену, і, окрім цього, також побачила, що колись відділяло її від споглядання в істині і що – я сказав би – відділяло її від насолоди. Отожперша істина є єдине і тільки одне просте за природою. Після неї йде і скла дена з неї через нас, складених. І це крайня границя нашого ума і найкращийзміст, до якого спрямовується ціле життя і подвижництво тих, котрі керува лися силою духа, щоб ум у стані наготи, наскільки можна, побачив світлоі насолодився світлом від першої і єдиної істини і дивним способом складе ної з неї. А це ніколи не настане інакше, як тільки через смирення і простоту у вірі, через свідчення Писання, сотворіння і свідчення в дусі. Коли ж ум, ніби в дзеркалі, побачить істину в трьох своїх здібностях через свідчення трьох згаданих речей, тоді знову, ніби повертаючись від цього видіння, стає сам у собі значно смиренніший, простіший, і міцнішою стає його віра. Через це він іде веселими ногами до споглядання істини, до того ж вона світліше сяє в ньому своїми променями. Через споглядання істини звертаючись до себе самого, внаслідок величі слави, яку він узрів у собі, він низходить до більшого смирення і простоти і вражається, охоплений вірою; і таким чином знову восходячи, ніби по якомусь божественному колу, та йдучи по ньомузі смиренням, простотою і вірою, вивищуючись і бачачи істину, і сяяння іс тини вводить його до більшого смирення, і, стаючи ще простішим у вірі, ум не припиняє цього руху. Поки що він рухається саме так у смиренні, простоті й вірі, завдяки свідченню Писання і сотворіння, споглядаючи в дусі істину і знову повертаючись туди, звідки вирушив. І таким чином обожуваний увесьчас благодаттю й осяюваний тим, що понад ум, провадячи життя, повне вся кої радости в Христі, Господі нашому, він, ніби в заручинах, зазнає насолоди майбутніх вічних благ.

81 Споглядальне життя стає цілісним і бездоганним завдяки трьом речам –вірі, явному причастю животворного Духа і знанню премудрости. Бо спогля дання, щоб сказати точно, – це пізнання мислених речей у тих речах, котріосягаємо чуттями, а часом це пізнання власне мислених речей, відокремле них від чуттів у людей, котрі осягнули успіх. З цієї причини людям потрібна віра. Сказано-бо: “Якщо не увіруєте, то й не зрозумієте”. Потрібен і Дух, бо“Дух досліджує все, навіть глибини Божі” (1 Кр. 2, 10). Тому й сказав боже ственний Йов: “Всесильного надхнення [мене] урозумляє” (Іов 32, 8). Тому природно, що божественна діяльність Духа закипає чи, так би мовити, живе в серці, а отже, надсвітньо оживляє і невимовно притягує до себе ум, збираєйого й утримує від усякого витання і дає спромогу в тиші, з великою душев ною насолодою, утіхою, а окрім того, і з божественною любов’ю найкраще бачити божественне й обертатися довкола нього, уявляти собі Бога незвично, як подобає, й однаково радіти Ним, відчуваючи велику нездоланну схильність до Нього і належний захват. Ще умові потрібна мудрість, як я вже казав. Бо,за словами Писання, мудрість просвітлює лице людини; просвітлює, аби лю дина легко переходила від чуття до мислення, для восходження від того, що осягають чуття, до того, що осягає ум, і до божественних видінь, і для того, щоб у мисленому одкровенні узріти незбагненне, просвітлює для того, абилюдина в ясному спогляданні побачила і єдиновидно уявила собі понадсут нього Бога. Воістину “блажен муж, якого Ти, Господи, наставляєш, і закону Твого навчаєш його” (Пс. 93, 12), бо справді мудра така людина, що через настанови приходить до віри і навчанням Духа навчається невимовних Божих таїн. Велика це річ! Воістину премудрий той, хто вірою ходить у єднанні і надприродному спілкуванні з Духом. І справді є три речі, яких не можна стримати: Бог, ангел і любомудра людина. Любомудра людина – це як ангелна землі, дивний споглядач видимих сотворінь, справжній учень несотворених Божих доріг чи, можна сказати, Божих дарів, що подібно до ангелів яки мось способом загальним поглядом уловлює пізнання самого Бога, якого ніяк не можна бачити. Таким буває той, хто мудрий вірою у Святому Дусі, і таким способом він буває блаженним. Але, мабуть, було б досить сказати те, що розповідає в Євангелії євангелист Лука про Господа Ісуса, тоді не треба було б пояснювати, що таке мудрість і благість, і прославляти їх. В одному місцієвангелист каже, що “Ісус зростав мудрістю, і віком та благодаттю, – а в іншо му: – [дитина] росла та зміцнялася духом, набираючись мудрости” (Лк. 2,40, 52 – цит. за пер. І. Огієнка). А тепер, наміряючись сказати ясніше про по дані речі, нагадаю і те, що священний Соломон говорить Богові: “Волю ж Твою хто знав би, якщо б Ти не дав мудрости і не зіслав з висот Твого святого Духа? Так випрямлено стежки тих, що живуть на землі, і так навчились люди того, що Тобі довподоби, і мудрістю вони спаслися” (Муд. 9, 17-18). Бачиш? Ось якої великої сили набуває премудрість за дією Духа і як далеко відходить від спасіння той, хто не громадив мудрости й Духа від Бога і навіть не слухаєпорад мудрого і причасника Духа. Якщо таке написано про Спасителя, в яко му містилася вся повнота божества, то неважко буде зрозуміти і стосовно всього людського роду в усій його сукупності, наскільки необхідна мудрість із співдією Святого Духа і скільки сили й успіху одержує духовний мудрецьвід Бога, що любить людські душі. Божою милістю мудрець досліджує небес не і доходить до пізнання ради Вишнього – о дивна річ, але це справді так. Але якщо ми вже стільки говорили нині про споглядальне, то варто було б не лінуватися і сказати хоча б дещо про споглядання і частково спрямувати мислення прихильного слухача і ніби дати йому поживу. Адже Бог рішучевелить словесним людям, як вищі мають щедро уділяти, а нижчі з благогові нням одержувати від вищих те, що доступне із божественного просвіченняі умових скарбів, а до людей рівних ставитися привітно і не марнославно і го ворити з ними про мислені речі і про Бога. Таким способом не тільки правотай непогрішність явно сяяли б у Церкві живого Бога, а й преподобне і прекрасне лице любови, ознака Христових учнів, сяяло б безнастанно в наших серцях, готове вилитися через Святого Духа на нас для досконалої і простої лю бови Бога і людей, і таким способом ми жили б на землі рівноангельно, істинно блаженно, а також і найприємніше, як прихильні до тієї божественної і боготворної подвійної любови, на яку спирається закон і пророки. Нема длядуші нічого солодшого від неї, зокрема тоді, якщо вона походить безпосеред ньо від споглядання і пізнання Бога, інакше кажучи, від просвітлювальної благодаті. Отож, хто вважає за благе й добре діло намір зійти до Бога, щоб з’єднатися з Ним і справді прийняти обожествлення, інакше кажучи, той має намір спастися, бо, на думку вчителів-богословів, без обожествлення ума не може людина спастися. Сповняючи Господні заповіді, наскільки є сил, людина доходить до можливого споглядання, при цьому нема в неї сліпого діяння, відірваного від споглядання, ні бездушного споглядання, яким воно буває без діяння. Внаслідок цього з мудрістю, згідною з розумом і змістом записаним священним знанням, він таким способом починає, як то кажуть, добрим порухом правильно дивитися на світ, розуміючи те, що осягається чут тями за вказівкою безконечно сильного і безконечно мудрого Сотворителя, і послідовно доходить до нескінченної за силою і всезагальної відмінности,наскільки можливо для погляду, і насолоджується, і подібним способом жи вить ум тайно через тайне. І коли мине час, поживши безтурботним життям у безмовності, любомудрствуючи тільки про божественне завдяки Писанню і видимому світові, він намагається, наскільки можливо, духовно дивитися на сотворіння, згідно з Писанням, і бачити ознаки істини. Коли це стається, тоді й ум при доброприхильності й дії гідного поклоніння Духа возводиться доспоглядання і знання священної істини, як каже великий Діонісій, до священного ступеня споглядання, точніше кажучи, до другого ступеня, себто божественних видінь і думок без покровів і образів. Унаслідок цього ум, ніби на гий, прямує до нагих думок і, понад усе ставлячи власну чистоту і прагнення до Бога, закарбовує в собі, ніби в ясному дзеркалі, божественні явління, щовипускають світло, ясніше від сонячного. Дія благодаті живить ум доступни ми для нього враженнями, і він доходить ніби до третього ступеня – до тихдуже багатьох блаженних видінь, й одновидно і стисло вдало возводить боже ственні прояви від численних різновидів до невимовної любови незмінної і тайної одиниці, перетворюючись із усім умовим чуттям у вогонь і сердечну боготворну неперестанну любов до Бога, як той, що споглядає під дією істиниі натхненням Просвітителя Духа. І знов, за великим Діонісієм, – це божественне причастя самого одновидного, Єдиного, наскільки його можна осягнути. Отож, блаженно злітаючи на такі ступені причастя Триіпостасного Од новидного, ясно і світло насолоджуючись нестерпними томліннями божественного захвату і серед нього захопленими поривами любови, бачачисебе враженим і ніби спалюваним любов’ю, тричіблаженно богоносний і бо гомислячий ум дуже помітно від настрою, що настає, захоплюється і справдіприходить у нестяму, увійшовши світлим лицем в невимовні тайни бого слов’я в безочних поглядах насолоджуючись безначальним і безконечним, неосяжним і цілковито невимовним і незбагненним, і при цьому уявляє собініби якесь безконечне і непрохідне море Божої сутности, що понад усяку дум ку, і час її та прихід, згідно з Богословом, котрий говорив про це. “Це, – як каже ще священний Діонісій, – бенкет для зору, що мислено живить й обожуєкожного, хто поривається до нього вгору, і при цьому починає, однак, від спо глядання і знання істот”, – як каже цей навчитель священних таїн, пояснюючисвященні ознаки нашого священноначальства. Так і Василій Великий розповідає, кажучи: “Коли хтось спогляданням пройшов усю красу видимого, пред стане він перед самим Богом, видіння Котрого являється звичайно тільки в чистих серцях. Тоді, осягнувши успіху у вищих сферах богослов’я, він може стати і споглядачем”; і знову на слова Давида, що говорить у Дусі: “Удосвіта стану перед Тобою і пильнуватиму”, – цей великий учитель каже: “Коли ястану перед Тобою і наближусь умом до споглядання Тебе, тоді сприйму споглядання при світлі знання”. Подібне можна почути і від священного Максима, котрий, зі свого боку, каже те саме і прямо вказує, який і наскільки вели кий успіх криється у спогляданні і пізнанні Бога через Писання і сотворінняі що звичайно звідси походить те світло знання, завдяки якому буває блаженне обожествлення в час споглядання, – річ уже й у давніші часи рідкісна, ко тру тяжко було знайти серед безмовників, а що ж казати про теперішній час, коли нема нікого, хто міг би навчити із власного досвіду, почерпнутого зівмісту благодаті, як говорить високий учитель безмовности святий Ісаак Си рін в тому Слові, в якому починає бесіду про духовне чуття і споглядальнуздатність. Так говорить священний Максим: “Богодійним світлом ми називаємо вчення святих, бо воно передає світло знання й обожує тих, що слуха ють”, – і ці його слова узгоджуються зі словами всесвященного Діонісія, що каже: “Скільки інших богодійних світел ясно дарувало нам тайне переданнянаших богонатхненних наставників, йдучи за вказівками людей просвітле них, тому й навчилися ми”, – а в іншому місці він каже: “Божественне знанняспрямовує догори тих, котрі за спромогою звертаються до нього в міру їхнього розуму, й об’єднує в силу простого власного єднання”. І ще: “Всяке знай дення світлоявлення, що низходить від Отця, доброчинно приходить до нас,як єдинотворна сила вивищуючи нас знову, спрощує нас і спрямовує до єдиности і боготворної простоти збирателя Отця. «Все бо від Нього [і] через Ньо го»” (Рм. 11, 36). Чи розумієш, яким способом той, що мудро спрямував себе,простираючись угору внаслідок навернення, себто божественного споглядання Бога, або бачить Бога, простираючись угору від істот, або з’єднується з Богом й обожується через Писання, чи воно символічне, чи певним чином боже ственне, і як таку людину навіть можна назвати богом? Бо всі, – каже він, – які тільки з мислених і розумних істот за спромогою спрямовані цілковито до єдности богоначальної сокровенности, неосяжним способом спрямовуються, наскільки можливо, до божественних осяянь його з допомогою посильного, якщо можна так сказати, богонаслідування й удостоюються одного імениз Богом. Як ясно говорить і богословний язик великого Григорія: “Жива істота, побудована тут, спрямовується і переходить в інший стан, як вищий сту пінь тайни, обожується схильністю до Бога”2. І священний Максим каже: “Духовний образ Божественного Писання через мудрість переображує до обожествлення мислителів, що пізнають, оскільки через переображення

2 У Слові на Різдво Христове, аркуш 181. їхнього розуму вони відкритим лицем бачать, як у дзеркалі, славу Господню”. Це споглядальне життя вимагає трьох уже згаданих умов: віри, причастя Духа і мудрости знання в Христі Ісусі, Господі нашому.

82 Споглядальне життя із животворним Духом наповнює споглядача в тайніякимись великими пречудесними мисленими видіннями не одразу, не рапто во, а коли мине якийсь час, через тривале любомудріє, за порядком і ніби поступенях. Часом ти міг би почути, як споглядач говорить від надміру спо кою і відхилення від усього, окрім Бога: “Один я зостануся, поки не загину” (Пс. 140, 10); а часом, оскільки, звертаючись до істот, пізнає їх, то каже: “Які величні діла Твої, Господи, все премудро сотворив єси” (Пс. 103, 24), і “запах Твоїх шат” (П.п. 4, 10) “неначе запах поля, що Господь благословив його”(Бут. 27, 27). Часом, змушуючи споглядати із сильнішим поривом і навчаючи підніматися до духовних сходжень, Він переконує говорити: “Запах пахо щів Твоїх найзапашніший… тягни мене вслід за Тобою” (П.п. 1, 3.4) до Бога, і ще: “Хвалитиму Тебе, Боже мій, Царю мій, і буду благословити ім’я Твоє повік і повік-віки. Великий Господь і всехвальний, і величі Його немає кінця” (Пс. 144, 1, 3). “Дивне знання Твоє для мене, воно стало тверде, не розумію його” (Пс. 138, 6). А ще каже: “Але Ти, Господи, повік найвищий (Пс. 91, 9), і пам’ять Твоя з роду в рід (Пс. 101, 13), над усіма богами вельми піднісся Ти (Пс. 96, 9)”, – готуючи цим споглядальників, що простираються вгору, співатипро те, що вони бачать понадсутнє у своїх видіннях. А часом навчає спогля дальників висловлювати своє захоплення вигуком: “Нема подібного до Тебе, Господи, між богами, і нема подібного за ділами Твоїми!” (Пс. 85, 8), а щепоказує тим, що духовно споглядають, розумову гору, на яку восходять, і свя те місце Боже, на якому стоять ті, в кого невинні руки й чисте серце. А окрім того, ще й дає бачити дороги восходження до висоти небес і низходження до глибини безодні, себто до таїн Духа; й іноді дивовижним способом ставить навіть перед спогляданням Осіб Тройці. Часом із зачудуванням приводить доспоглядання Ісуса, Його промислу по плоті і навчає споглядати ті надприродні тайни, що йдуть за Ним. І після численних блаженних видінь Він не залишає споглядача, поки не введе його, дивно просвіченого, – о диво благода ті! – на саме лоно Боже – в істинний невимовний відпочинок і надприродну духовну насолоду, щоб не сказати, сп’яніння красою Божою, і в божественне захоплення, у те преблагословенне лоно, що містить у собі велику глибинубожественних таїнств і достатньо наближає до відчуття Божої понадсутно сти, у те лоно, яке в спадкоємство з висоти одержав і Авраам, коли й сам Бог став долею Авраама, за словами “Я – Бог Авраама” (Мт. 22, 32). Тому що Бог є Богом Авраама, то й лоно Боже є лоном Авраамовим. Отож споглядальне життя в Дусі, возвишуючи, вводить на лоно Боже, чи, можна сказати інакше, на лоно Авраамове в усякій простоті і вельми радісній веселості; воно справді обожує і серед душевної солодкости і цілком невимовної насолоди приводитьдо стану блаженства ум, причетний до мудрости, що, можливо, більше бе реться до споглядання вгору на Христа Ісуса, Господа нашого. Амінь.

83 Оскільки і сотворіння, і Писання просвітлені Словом Божим, і все, що споглядаємо, видиме духовно, утверджує ум і всі його сили до споглядання і розуміння Бога, до того ж спочатку духовно випробовує їхню дію і вплив серця, – то, вельми мудро повчаючи, каже в одному місці священний Давид,що словом Господнім утверджуються уми, які він називає в цьому разі не бесами, і вся сила їхня утверджується Духом уст Його. Коли ж саме? Коли духовна земля, себто наше серце, відчутно і явно виявляється повне милости Господньої, себто духодвижної сили, дії і руху. Але перш ніж наш ум відчує в серці дію, силу і рух, він не тільки не матиме міцности від споглядального і духовного розгляду сотворінь і Божественного Писання і підсумування того,що в них міститься, але, окрім цього, відчуватиме і великий страх, щоб не за гинути йому через неслушність своїх уявлень. Саме тому, якби ми надумали вдатися до споглядання Бога з Писання і сотворінь, одновидно і єдиновидноузагальнюючи численні значення і споглядання істот в один зміст і дух, бачачи одновидне, просте й безвидне споглядання в необмеженості, безгранич ності й безначальності, то спробуймо знайти спочатку скарб у нашому серці й умолімо святого Бога наповнити нашу землю Його милістю, і тоді, якщо це буде можливо, вільно спрямуємо ум вгору до розуміння Бога, як сказано, одновидного і єдиновидного, простого, безвидного, вічного, безконечного і безграничного, при спогляданні й співдії Слова і Духа.

84 Коли людина чуттями і простими настроями душі за заповідями прохо дить шлях чеснот зі смиренним мудруванням, у терпінні й упованні, спертому на віру, і в серці встановиться животворна й завжди текуча сила і дія Святого Духа, що справді просвітлює душевні сили своїм природним і явним рухом і,втішаючи, скеровує до себе якомога швидше діяльність ума і несказанно з’єд нується з ним, – то справді ум і благодать безсумнівно з’єднуються в цей часв один дух. Саме тоді ум сам по собі з допомогою подиху благодаті перехо дить до споглядання, адже дія і світло животворного і Святого Духа припиняє розпорошеність і витання ума, і він доходить до одкровення божественнихмислених тайн і найбільшим мовчанням і безмовним своїм природним погля дом стає спроможним ввійти в надприродні невимовні таїнства, і наскільки більше він бачить, стає богоохопним і простирається вгору, аби, наскількиможливо, бачити Бога зі знанням божественного, зібраного зі священних чи тань, настільки залишається в безмовності, смиряючись і молячись, бо Бог помагає йому у Святому Дусі. Тому він тоді не буває поза богословленням,а саме одночасно з цим він і справді стає богословом і не може не богослови ти безнастанно. Але горе! Усе те, що ум бачить без згаданого небесного дару, а отже, і без Духа, котрий ясно і завжди рухомо дихає в серці, – це тільки мрії, і хай скільки він буде богословити, – це порожні слова, що проливаються в повітря і розбуджують чуття душі, бо ум перебуває під впливом слуху й слів, котрі приходять ззовні, звідки приходить вселюта зваба мислених і самогобогослов’я, а не із серця, натхненного Духом-Просвітителем, від якого по ходить одновидна й непомильна істина богослов’я. Бо загалом, якщо в серці причасника нема явно животворної і просвітительної сили Духа і не витікає чи, як можна було б сказати, не дихає Його сила, там нема мисленої єдности, а є радше розділення, нема там сили і стояння, а є неміч і мінливість; нема там також світла і споглядання істини, а є радше тьма і пусті уявлення і взагалі дорога безсловесности й омани. Бо ум – навчають отці – у трьох чинах, аботрьома способами, може проходити споглядання: природним чином, надприродним і протиприродним. Коли ум бачить щось духовне в якійсь речі, то ба чить за природою, однак за надприродною дією Духа; якщо ж він бачить бісачи ангела як особу, то якщо ум об’єднаний у мирі і просвітлення Духа розпа люється більше, він бачить надприродно і, як видно, не помиляється. Якщо ж ум, дивлячись на видиме, розділяється і потьмарюється, і згасає животворна сила, то він бачить протиприродно, і таке його споглядання – це омана. Тому, якщо хочемо, аби наш ум був здоровий і ціломудрений, не треба нам шукати ні споглядання осіб умом, ні довіряти побаченому, якщо серце не спрямовує своєї діяльности й руху силою Святого Духа.

85 Деякі намагаються небесною росою благодаті лікувати розпалення сво їх пристрастей, і це вельми добре. Це воістину про них написано: “Бо роса Твоя це роса зцілень” (Іс. 26, 19 – цит. за пер. І. Огієнка). А в деяких ця росаякось поєднується із більшим божественним заступництвом, і перетворюєть ся в манну, і ніби з якоїсь пшениці стає хлібом через смиренне сокрушеннясерця, воду сліз і вогонь духовного знання, до того ж достойним і цілком при родним способом вона потрапляє під цю дію благодаті і стає справжньою ангеловидною їжею. Про них слушно сказано: “Хліб ангельський їв чоловік” (Пс. 77, 25). Але є такі люди, котрі чим більшого сягають успіху, тим більше їхня природа перетворюється і стає манною для них самих. Про них сказано в Євангелії: “Що народжується від Духа – дух” (Йо. 3, 6). Перший чин – цемудрі безмовники, за ним іде чин тих, що подвизаються в мовчанні з боже ственним знанням, а третій – це ті, що до всього простерті й змінені в Христі Ісусі, Господі нашому.

86 Духовно уникнувши за благодаттю, як подобає, фараона і Єгипту, і там тешнього горя, і тягарів, а ще тілесного життя, котре розбурхує пристрасні хвилі гіркоти і солоної злоби, ум переходить до мисленої пустелі, себто до місця, вільного від мислених фараонових воїнів, і, мислено зазнавши лихаі звільнившись від бід, що тяжіли тоді чуттєво над євреями, душевним чут тям споживає мислену манну, образ якої Ізраїль колись споживав чуттєво. І спочатку, згадуючи, він часом бажає духовних жертв єгипетських, як Ізраїль бажав м’яса, здебільшого він бажає їх з осторогою і невпевнено і відчуває прицьому, що Бог відвертається від нього, поки він знову не повернеться і мо литвою розкаяння не умилостивить Бога. І хто частіше насичується манною в безмовності, то з часом, коли благодать подасть йому поміч і силу, він яснобачитиме, як його мислене тіло якимось чином, можна сказати, перетворю ється за своєю природою в манну. У такого ума, що споживає манну, є духовна вага, яка служить йому за мірку для манни: він збирає її не більше, ніж треба на день, щоб, зібрана над міру, вона не зачервивіла і не пропала вся, а разом нею не пропав без їжі непоміркований ум. Було б видно, що ум, котрий їсть саму тільки манну і не живиться нічим іншим, живе краще, ніж інший, котрий споживає будь-що і як-небудь, себто духовно. Однак ознакою того, що й самвін, залежно від властивостей харчу, переходить якимось чином, так би мови ти, до властивостей манни, є брак поривів до чогось зайвого, чого він бажав раніше, і стан, коли він всюди може їсти манну і стане немовлям, приставши до благочестя; а воно й не дивно, що хтось набуває таких ознак, які має його пожива, чим насичується він протягом тривалого часу. І перетворення ума у властивості манни не може бути неправдоподібним, бо їжа, яку споживаємо постійно й безперервно природним способом, має здатність перетворювати в себе те, що вона живить. Тоді ум не тільки явно займає становище ангела,а й стає учасником божественного усиновлення, достойно переходячи від ду ховної слави в славу, не тільки поглядаючи на Єдине, а й стаючи сам зі собоюєдиним, і в ньому він живе, надсвітньо насолоджується і, так би мовити, зазнає невисловних таїнств боговидно й боголюбно у Святому Дусі – і справ ді якимось способом стає згідно з видимим й оспівуваним, так бачить себе таким, як манна. У цьому стані він значно вищий і шанованіший, ніж той,хто знає, що він їсть манну, але не перетворився в якийсь стан манни. Бо пер ший стан можна часом випробувати при первісному зібранні ума в мисленуєдність зі самим собою, а другий стан – це виразний прояв очевиднішого єд нання, одкровення розумних таїн, високої віддалености від усього і найбільш простого умозріння.

87 Ум від природи простий, бо просте й те, образом чого він є, себто Боже ство. А якщо він простий, то він любить і просто діяти. Бо всі люблять те, що близьке до них за природою. Але ум відчуває різноманітні враження не сам по собі, а через чуття і те, що можна осягнути чуттями, з допомогою якихвін сприймає мислені речі. Коли ж він поставить між собою і чуттями з ре чами, котрі вони осягають, своє власне розуміння, котре за спромогою вміло з’ясовує й судить, і не чинить чуття слабшими, ніж годиться, ні легковажно не потьмарює чи невдячно не перевищує краси чуттєвих речей, зневажливо принижуючи перед ними силу ума, але розсудливо віддає кожному належне,тоді ум відразу стає єдиним зі собою, приходячи до належного стану просто ти, яким він був від природи, ухиляючись від роздільного, і знову природно починає любити єдине просте і діяння єдине і просте, і, люблячи саме його, він шукає, а шукаючи, злітає понад усяке з’єднання, поки не знайде істинно і властиво Єдиного простого, що і є Бог. Тоді, власне, самими тільки криламиЙого то покривається ум, то возноситься і веселиться, як природно йому ве селитися, коли він Богом бережений і богоносний.

88 Хмара пристрастей, що найшла на розсудливу силу душі, як якась тем на твердість пристрастей, змушує бачити інше замість того, що є насправді.Коли ж частою молитвою, сповненням заповідей і прямування угору до спо глядання Бога ум з допомогою благодаті знищить утворену темну твердість,він сам від себе бачить ясно, що споглядає Бога, і ніяк не треба йому це пояс нювати, – як тому, в кого добрий зір, не треба пояснювати, що він бачить, хіба що на зіницях в нього є щось, що подразнює й притемнює погляд. Бо як те, що осягають чуття, чуття і засвоюють, якщо вони здорові, так і те, що осягає ум,стає набутком думок, чистих від хмари пристрастей, і як через чуттєве сприйняття відбувається звичайно осягання чуттєвого, так і через умове споглядан ня – бачення умових речей, після чого за благодаттю Божою буває безвидне, безвластивісне, неуявлене і просте споглядання Бога, котре, стримуючи ум, чинить його вільним від усього, що б то не було, що можна осягнути чуттямі умом, захоплюючи його в глибину нескінченности, неосяжности і безмеж ности в зачудуванні й здивуванні, котрих не можна висловити словом.

89 О Владико, Вседержителю, Початку всього видимого і того, що споглядаєум; Несотворений, початком якого є безпочатковість, і Безконечний, границею якого є безграничне; Неосяжний, природою якого надприродне; Неосу ществленний, як той, чиєю сутністю є предвічне; Невидимий, виглядом якого є безвидне; Нетлінний, властивістю якого є завждисутність; Недослідний,образом якого є безóбразне; Безмежний, місцем якого є безмежність; Неприступний і Недомислимий, знанням і спогляданням якого є невидиме і непізна не; Неісповідимий, словом якого є безголосність; Несказанний, поясненням для кого є непоясненне; Незбагненний, думкою якого є недоступне для ума; і взагалі такий, що понад усіма. О Преблаженний! Увесь Ти чудо і тихість, і дерзновення і любов, і солодкість і душевна веселість, і уповання разом у всіх, воістину безклопітність і радість ув Особах, єдина слава і царство,і премудрість і сила. Тому Ти, несказанний Боже, природно стаєш віддален ням від усього видимого, заспокоєнням від усього, що споглядає ум, і в Тобі знаходять дивний спокій ті, що споглядають Тебе з причастям Святого Твого Духа. О, несказанний Боже!

90 “Те, з чого ми найбільше дивуємося, себто божественне, найбільше нас приваблює, а коли стане бажаним, тоді очищує, – каже богословний голос Григорія. – Очищуючи, воно чинить боговидним, а з боговидними провадить бесіди, як зі своїми”. Але не тільки Бог ставиться так до них, а й очищені так ставляться до Бога й до божественного, як до свого в дусі і в істині. Тому й Богослов каже далі: “Бог, що з’єднується з богами, і вони Його знають”. Чибачиш чудо об’єднання? Адже говорить святий Григорій: “Бог, що з’єднуєть ся з богами”. Якщо якимось способом можуть об’єднуватися одні й ті самі, то подібним чином бувають такі ж душевні настрої й задоволення. Тому каже святий Григорій: “…вони Його знають”. Отже, так само і боговидні й боги за благодаттю бесідують із божественними і Богом, як зі своїми, і пізнають, як Бог подібним способом споглядає, бесідує і перебуває в єднанні з тими, котрі, згідно зі сказаним, стають боговидними й богами. Тому-то великий Григорій слушно додає, аби краще пояснити: “Можливо, чисті й ці боги пізнають Бога настільки, наскільки Він уже знає їх, як належить, як Бог по природі знаєбогів по усиновленню”. Наскільки ти міг би уявити собі цю подібність, роз думуючи правильно? Воістину блаженні ті, що, як належить, з усією силоюдуші і духовним знанням простираються до видінь і споглядань, коли, споглядаючи Божу неосяжність, дивуються великим здивуванням через Його безначальність, неосяжність, необмеженість і до того ж завждисутність і нескін ченність. Відтоді душі їхні з любов’ю пристають до Бога і вельми жадають споглядати Його, і коли бачать божественний лик і Його незрівнянну красу, тануть у блаженстві. Тоді вони поступово далі очищуються і, потрапляючи під божественний вплив, стають боговидними і богами й воістину з’єднуютьсяз Богом. Така людина, здобувши перевагу обожених згідно з їхнім надприрод ним даром обожествлення і єднання з Богом, дивним способом розуміє всяке духовне чуття і всяке бажання завдяки переважанню їхньої краси, і навколонеї є такі, що з насолодою, як ангели, співають безнастанно й вельми солод ко: “Бог став у зборі богів, і явно богів розсудить” (Пс. 81, 1), і ще: “Бог богів Господь промовив і призвав землю, – себто земнородних, – від сходу сонця до заходу” (Пс. 49, 1). Тому й “Князі народів зібралися з Богом Авраамовим” (Пс. 46, 10), стали по порядку навколо Бога і стоять навколо Нього так, якстоять серафими, приймаючи божественне осяяння надсвітних таїн, і невід ступно тримаються за Бога, що перевершує їх у нескінченну кількість разів. Якщо ж чисті серцем блаженні, за словами Господа, бо вони побачать Бога, то хіба споглядачі не належать до явно блаженних, котрих очищає здивування від пізнання Бога, і вони з успіхом восходять до Божої гідности? Отож тим, хто бажає блаженства, подобає зазнати обожествлення і так непорушно статинавколо Бога, як стоять херувими, і якнайстаранніше триматися споглядаль ного знання й діяння в Христі Ісусі, Господі нашому.

91 Вельми хочу я бачити Тебе, а потім і оспівати Тебе, Життя животворчих, тих, що бачать Тебе, хай би де це було, Господи, Боже мій. Та хоч і бажаю, але не вмію достойно назвати Тебе, і воістину вражаюся і томлюся. Як жетягнеться ум до Тебе, Владико, Творче всемудрий, і, бачачи Тебе одного, насолоджується миром і відпочинком, властивим для нього. До того ж, як природ но, ум, звільнившись і віддалившись від зовнішнього й видимого спілкування зі світом, навіть намагається мислити про себе самого і найголовнішим чиномз природною бистротою роздумувати про більш високі речі й насправді звертатися до речей тонших, ніж його власна нематеріальність. Без сумнівів і при родним способом він швидко, ніби сам по собі, восходить до найкращого з усього і найвищого від усякої нематеріальности – очевидно, до Тебе – і, звісна річ, одержує допомогу при цьому головним чином за співдією Святого Духа через віру і в такий спосіб простирається вгору, чи, радше, як і буває насправді, ум, приваблений духовними речами, що оточують Тебе і ніби дещо споріднені з ним, томиться великим бажанням бачити Тебе всією ревністюдуші. Але яких дивних і блаженних вражень він природно зазнає, адже й при рода його, як я сказав, будучи духовною і, звичайно, швидкою й летючоюпонад усі сотворіння, поривається, звичайно ж, до духовного і відчуває по требу мислити, як чуттєві тварини відчувають потребу їсти, адже мислення для ума це певним чином те саме, що їжа для тварин, обдарованих чуттями. Бо через мислення ум одержує властивість і жити, і рости, і насолоджуватися, і радіти, а тварини, обдаровані чуттями, одержують ті самі властивості черезїжу. Схожого стану ум зазнає через діяльність, себто через мислення, зокре ма і найбільше тоді, коли його бажання несказанно досягне Тебе через Твою духовну благість, з’єднавшись у насолоді невимовною Твоєю славою. Бо щосаме може природно відчувати істота, яка особливо поривається до чого-не будь, коли зустрінеться з чимось привабливим, а зокрема з таким, яким є Ти, і до того ж за співдії Твого промислу до такої бажаної речі, якою є Ти? Бо Ти, Царю всемудрий, всесильний, преблагий Господи, сотворивши мислячуживу істоту – ум, чиниш його здатним знаходити природним способом велику радість у Твоїй досконалості, відчувати невимовний захват із зачудуван ням у божественній любові до Тебе і ніби якесь несамовите одушевлення до Тебе від подібного захопленого натхнення. І ум, сотворений так, що любить прекрасне, перебуває саме в такому стані, а що вельми любить прекрасне, що природно і послідовно, він має свідоме поривання мислити щонайкраще, завжди бажати найвищого і найдальшого і мати радісне чуття від дійсности до кращого. Яким же Ти являєшся йому і як премудро захоплюєш його в той час,як він насолоджується потягом до споглядання Тебе і всім устроєм душі рішу че уникає всього, окрім Тебе одного. Адже Ти, Найсолодший, ні не винятково інакший, ні не простий, ні осяжний, ні неосяжний, ні страшний, ні лагідний, але то той, то інший, щоб таким чином рух із того чи з іншого боку, а також і зміна ума ніяк не могла відхилитися до чогось, що перебуває поза Тобою, внаслідок різноманітности і простоти, внаслідок поривання до неосяжностичи осяжности, внаслідок страху чи лагідности, і так, як Ти, преблагий і пре красний, містиш у собі цілковито єдине добро, і красу, і творче начало усякихблаг і красот, то не може ум ні в чому іншому, окрім Тебе, цілковито спогляда ти, перебувати і різноманітно й багатьма способами насолоджуватися. Бо Тимістиш у собі все в сукупності, як розумна причина всього, і перебуваєш по над усім, як нескінченне число разів нескінченно прекрасний Творець усього. Тому, оскільки Ти єдиний за сутністю, Тебе, Боже, по-різному споглядають через многоту твоїх діянь і їхню велич. Бо найдивніше і найчудніше те, щов тому в чому саме Ти буваєш, Ти, з іншого боку, знову виявляєшся неосяж ним. Адже Ти, як цілком неосяжний за сутністю й за діяльністю, так і понад те ніяким способом не є осяжний і за силою. Хто-бо знайшов міру Твоєї сили?Хто пізнав Твою премудрість? Хто дослідив безодню Твоєї благости? І взага лі, хто досконало осягнув хоч що-небудь із Твого? Однак Тебе все-таки можна якимось іншим чином осягнути. Але, звичайно, ум, починаючи споглядативід духовного, що міститься в явленому, йдучи послідовно, восходить до єди ного й неосяжного, котре навколо Тебе, Спасе, і через приємність і великунасолоду від осягнутого і внаслідок любови до прекрасного він ревно поспішає і якимось способом поривається восходити якнайвище. А що він не спро можний проникнути далі, то, визнаючи, як і має бути, що те, що вислизає віднього, бо воно лежить вище, безперечно, перевершує його, він буває одержи мий якоюсь великою пристрастю любови й водночас захоплено надихається до Тебе і збуджує в душі палкі бажання, роблячи з того, що може осягнути, засіб розпалювати божественну любов до неосяжного і перетворюючи своє зачудування на зброю придбання різних ступенів любови. Оскільки осяжне стосовно Тебе не стільки усолоджує ум, Всемудрий, скільки розпалює те, щовислизає від нього, і внаслідок неосяжности пізнання готує і велике здивуван ня, й особливе бажання, то я міг би додати, що навіть змушує шукати зовсім не того, чим Ти є за сутністю, – бо цього ніхто і ніяким способом не збагне.Але незбагненне й те, що є предметом сутнісної божественної сили і діяльности, і взагалі все духовне, що споглядаємо навколо Тебе, Боже, і є предме том богослов’я, так воно, як сказано, нескінченне за обсягом і недослідне за многотою. До того ж, хоч і взагалі неможливо досягнути границь цих речейяк нескінченних, через наближення до Тебе завдяки очищенню і через спо глядання Твоєї краси можна досягати ясніших і світліших видінь того, що Тебе оточує і таким чином обожуватися. Тому Ти й зранюєш раною любови ум, котрий належним чином перебуває у Тобі, просвічуючи його все більше й більше і справді вводячи його в якісь недоступні тайні пренебесні видіння.О, Одинице всехвальна і Тройце пречесна! Бездонна глибино сили й прему дрости! Від самого початку чи від самого краю, як міг би хтось сказати, Ти вводиш законно очищений ум у твій божественний морок і переводиш йоговід слави до слави, хоча він часто перебуває і всередині цього пресвітлого мо року, у котрий колись було уведено Мойсея. Я не знаю, тільки Ти знаєш, чи ця сутінь була прообразом тієї, чи та – цієї, тільки знаю певно, що це мисленийморок і в ній ньому божественно і надприродно в тайні душі таїнства духов ного єднання і любови. Ті, що вводяться туди з осяянням Духа-Просвітителя, дуже добре це розуміють.

92 Хто не радіє, Господи-Тройце, коли дивиться на Тебе з любов’ю, на Царя і безнастанного Управителя і Роздателя всіх дарів і благ, котрі Ти виточуєш?Хто не радітиме істинною радістю, бачачи Твоєю всеосяжну владу? Очевид но, що ніхто і ніяк. Тому справді “блаженні чисті серцем”, бо вони бачать оком душі Тебе – духовну радість Самого Сущого. Вони радіють великоюрадістю, душевною солодкістю і нестерпними поривами любови, часто бо рючись із тілесними обставинами і зазнаючи бісівських нападів. Бо духовне світло краси лиця Твого, Господи, нескінченну кількість разів нескінченновище від будь-якого дотику до світської печалі, якщо комусь дано за благодаттю освячуватися ним. Тому Ти є досконалою насолодою, досконалим бажанням, предметом святого поривання, невимовної любови. Тому любов Твоя не стерпними надприродними жалами вражає тих, що якимось способом бачать Тебе. Тому, йдучи слідом за Твоїми пахощами, прямують за Тобою серця тих, котрі бачать Тебе, несказанний Боже, і вони всяко намагаються притягнутиТебе до себе, будучи цілковито переможеними й дивовижно танучи від том ління за Тобою. Тому вони, не забуваючи, тримають Тебе в умі, перебуваючи в захваті від Твоєї надприродної краси. А радше це Ти безперервно й духовно утримуєш їхні серця і вдень і вночі, і сон відлітає від їхніх повік.