Глави Каліста Катафагіота (Ангелікуди)

Глави Каліста Катафагіота

1 Кожна жива істота, із тих, що народжуються, завдяки своїй кращій при родній діяльності зазнає однакового спокою й насолоди, радіє ними і прагне їх. Так і людина, оскільки має розум і, звісно ж, роздумує над своїм життям,відчуває найбільшу насолоду і справжній спокій, коли міркує про свій кра щий стан, котрий можна назвати чи благом, чи добротою. Такий стан настає тоді, коли людина має Бога в умі і роздумує про Його чесноти як про чесноти найвищої духовної Істоти, котра безмежно любить людину, що незбагненно, і готує для неї почесті й добрі дари, особливо у вічності.

2 Коли народжується якась істота, вона подібна до тієї істоти, яка народжує. Так і Господь сказав: “Що народжується від тіла – тіло, а що народжується від Духа – дух” (Йо. 3, 6). І якщо від Духа народжується дух, то таким буде й Бог, за Духом, що породив Його. Адже й Бог є істинний Дух, що від Ньогоза благодаттю народжується причасник Духа. Якщо ж Бог такий, то Він здат ний до споглядання. Бога й називають Богом, бо Він може споглядати. Тому той, хто не споглядає або ще не прийняв духовного народження і причастя,або, прийнявши, стримує через незнання свою споглядальну силу і, як невіг лас, відвертається від божественних променів мисленого Сонця правди, – хоч був причасником споглядальної сили, – втрачає її дію, окаянний, навіть якби й прямував до вершини святости.

3 Усі живі істоти прийняли від Сотворителя, за Його словом, свій рух і при родні властивості, від Нього ж прийняли вони й ум. Але рух ума має в собіщось повсякчасне. А це повсякчасне безконечне й безмежне. Отож це супе речитиме гідності й природі ума, якщо його рух матиме кінець і межі. І ум зазнає цього, якщо рухатиметься тільки до речей, що мають кінець і межі. Бо неможливо, щоб річ якась мала кінець і межі, а рух ума до неї чи навколо неї переходив у безкінечний. Тому-то повсякчасний рух ума потребує чогось безконечного й безмежного, до чого ум прямував за словом Сотворителя і засвоєю природою. Але, окрім Бога, нема нічого безконечного й воістину безмежного, сущого і єдиного за природою. Подобає умові пориватися, і спогля дати, і рухатися до Того, хто воістину безконечний і єдиний, себто до Бога. Такий рух природний для ума.

4 Безконечне і безмежне те, що ум може споглядати в Бозі, але цього за мало йому для повної радости, бо він шукає того, хто сотворив його. Адже кожен радіє, коли знаходить подібного до себе, так і ум, один за природою, хоч і багато в ньому помислів, прямує догори і тягнеться до Бога – єдиного за природою і багатого на дії. І неможливо йому осягнути повної радости, поки не перебуватиме духом у Тому, хто безмежний за природою. А це буде тоді, коли ум перейде від багатьох до одного. Тільки тоді, коли ум рухається в єдиному Бозі, він може природно відчувати досконалу радість, та й кожна істота найбільше тішиться тим, хто спільний з нею за природою. Природним для ума є рухатися і прямувати догори, перебувати в Бозі і знаходити повну радість тільки в Ньому, просто і безмежно єдиному.

5 Усякий рух будь-якого сотворіння, а також і ума, прагне зупинитися і пе рейти в стан спокою – це найбільше його прагнення і спокій для сотворіння.Однак ум, як одно зі сотворінь, хоч рухається між сотворіннями, не може серед них знайти непорушности і заспокоєння. Усе сотворене як має свій поча ток, так має і свій кінець, тому й повсякчасний рух ума мав би прийти до свого завершення і ум мав би шукати, від чого йому прийти в рух, і не здатний був би осягнути спокою й зупинитися. Або ж ум не матиме повсякчасного руху,коли буде оточений обмеженими речами, що мають свій кінець, а це супере чить природним властивостям ума, його схильності до повсякчасного руху. Отож неможливо, аби ум зупинився чи заспокоївся, поки залишається середсотворінь. Де ж тоді ум зможе виявити свою властивість, аби в русі зупиня тися, себто і безмовствувати, і мати мир, і твердо прийняти відчуття спокою, якщо не осягне несотвореного і безмежного? А несотворений і безмежний єтільки Бог, воістину і надсвітньо єдиний. Подобає умові своїм рухом пряму вати до Бога, єдиного й необмеженого, щоб у Ньому осягнути своє природне заспокоєння, себто заспокоєння мислене. Там-бо є стояння в Дусі, і гостинне заспокоєння, і безконечний кінець усього, і коли рух досягає того єдиного, то ніколи не припиниться для ума, що досягнув нескінченного й безмежного, неописанного й безвидного, неуявлéнного й цілковито простого – це і є той єдиний, себто Бог.

6 Якщо, за словами Давида, Бог чинить ангелами (посланцями) своїми духи і сам каже, що духом чинить ту людину, котра народжується від Святого Духа (Йо. 3, 6), то людина, народжена від Святого Духа явним причастям Його, теж стає ангелом. Ангелам властиво бачити повсякчас обличчя Небесного Отця (Мт. 18, 10), як сказав про це Господь, тому й причасникові Святого Духа подобає прямувати догори і споглядати Боже обличчя. Тож Давид навчає,кажучи: “Шукайте Господа і тверді будьте, шукайте лиця Його повсякчас но” (Пс. 104, 4). Отже, не зберігає того, що добре і що подобає, той, хто став причасником Святого, і животворного, і просвітительного, і повного любовиДуха, і піднявся до гідности ангела, коли через надмірну обережність обмежує своє умове чуття до Бога й не хоче прямувати вгору до Нього й до боже ственних речей, навіть якщо Спаситель наказує нам перебувати в Ньому так,як Він перебуває в нас. І Давид промовляє: “Приступіть до Нього і просвітіть ся”. І воістину, якщо хочемо чинити те, що подобає, то у світлі Бога-Отця – я кажу про Святого Духа – побачимо Боже світло, себто божественну істину, якщо не надумаємо через незнання відвертатися від божественних променів.

7 Трьома способами ум восходить до споглядання Бога: саморушно, інако рушно і між цими двома середнім способом. Саморушно – коли цього бажаєприрода ума і вдається до уявлень, а завершенням цього способу є споглядання божественних речей. Про це якось мріяли і греки. Другий спосіб – надпри родний; приходить тільки через те, що Бог хоче дати і дає просвітлення. Тоді ум весь потрапляє під Божественний вплив, і буває захоплений у Божественніодкровення, і спізнає невимовні Божі тайни, і бачить, як звершиться майбут нє. А той спосіб, що між цими двома, частково з ними двома й поєднується.Де ум діє своїм хотінням і мріянням, там цей спосіб узгоджується із саморуш ним способом; а з інорушним поєднується тоді, коли завдяки божественному просвітленню ум поєднується зі самим собою й невимовно бачить Бога вищевід свого власного духовного з’єднання. Ум тоді опиняється поза всіма видимими і згаданими божественними речами. Він не бачить тоді ні доброго по чатку, ні обожествлення, ні премудрости, ні силотворної влади, ні промислу, ні чогось іншого із божественних речей, бо він тоді найбільше наповнений духовним світлом, а до того ще й радістю, яку викликає божественний вогонь, змішаний із любов’ю.

8 Ум, спираючись на власні уявлення, навчається з віри споглядати невидимі речі, а осяяний благодаттю, утверджується в надії. Його захоплює бо жественне світло, і він стає скарбницею любови до людей, а ще більше – до Бога. Отак потрійний чин ума і його рух у вірі, надії і досконалій любові стає боготворним, твердим і непохитним. І досягаючи простору небесного міста,утверджується у фортеці любови. З цього походить те, про що говорить апо стол Павло: “Любов усе зносить, усе перетерпить” за благість віри й надії.“Любов, – каже апостол, – ніколи не переминає”, бо вона полум’яно з’єдну ється і невимовно зливається з Богом.

9 Ні в чому сотвореному не виділено чогось єдиного. Неможливо не знати, що одне відрізняється від іншого за якимись природними властивостями, але нема відмінностей щодо сотворення, кожне має однаковий початок і кінець, кожне обмежене за своєю природою і не є істинне, просте і єдине. Тільки один є воістину несотворений, як простий, як безначальний, як такий, щоне має кінця і безмежний, а тому й безконечний, – це є Бог. Якби ум, об’єд наний і простертий, тримаючись боготворного устрою, споглядав на Нього у причасті й співдії Святого животворного Духа, то завжди зростав би, як йому подобає. Окрім того, ум знає, що без єдиного Бога і споглядання Йогодухом він не зможе стати кращим. Це тому, що ум розпорошився, скоряю чись багаточастинному світові і пристрастям, тому й потрібна йому надсвітня сила і надприродне споглядання Єдиного, щоб таким способом відірватисявід того, що ділить його, і стати поза пристрастями і розділенням і так одер жати боговидне. Тому Господь і творить моління до Отця, щоб усі вірні були єдиними в Отці і в Ньому – Сині – Духом і так були єдиними, як Отець, Син і Дух єдині (себто не так злослівно, як Савелій говорив про єдине). Щоб ми,як подобає, були досконалими благодаттю Духа, котрий об’єднує нас, і єди новидним спогляданням єдиного Бога. У цьому полягає наш успіх, це нашкінець і істинний та єдиний спокій. Тому заздрісні й людиноненависні бісів ські полки приваблюють ум до шанування багатьох богів – хай цього не буде.Розпорошило єдність ума в омані і не дало йому уявляти єдиного надсвітньо го, аби ум проти своєї природи подався служити багатьом богам, споглядавїх, розділявся і почав бажати всяких пристрастей і лжі, а не істини й чес ноти. Тому Дух Святий заповідає пророкам: “Приступіть до Нього, – себто до Єдиного, – і просвітіться”. І в іншому місці: “Я – перший, я й останній: крім мене, нема Бога!” (Іс. 44, 6). І ще: “Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний” (Втор. 6, 4). Триіпостасність єдиного божества не розділяє єдиного господьства, але ці три є справді Особами, і ніяк не менш єдині вони природою і силою, хотінням і дією та іншими благами їхньої сутности. Отожслужити Божій єдності, і споглядати, і відриватися від багатьох, і зосереджу ватися в Ньому, наскільки є сили, – це воля Божа і певний успіх ума, бо так він знаходить істину, і божественну любов, і, як наслідок, плід обожествлення.

10 Якщо неправда складається з багатьох частин, а істина з єдиної, то ум, щопрямує в Дусі до Єдиного надсвітнього, котрий понад усім, від котрого походять багато, рухається вгору до справжньої істини. Але не може ум звільнити ся від пристрастей, коли істина не звільнить його (Йо. 8, 32). Ум звільнюєтьсявід пристрастей, коли споглядає і прямує вгору єдиним способом до Єди ного надсвітнього. Для безпристрасности, боговидного устрою і духовного синівства умові більше пасує свобода, ніж рабство. Сказано-бо: “Не відає раб, що пан його чинить” (Йо. 15, 15 – цит. за пер. І. Огієнка.). Якщо незнання властиве рабам, то зрозуміло, що причасник свободи знає тайни Отця і так йому вдається зійти правильно й добре в гідність синівства. Бо незнання явно протилежне до знання, а рабство протилежне до синівства. І якщо той, хто не знає, – раб; то той, хто знає, – воістину не раб, а вільний, можна сказати, син. Бо Дух істини справді дає свободу і сам вводить у Боже синівство тих, у кому оселився. Сказано-бо: “Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – синиБожі” (Рм. 8, 14). Якщо споглядання Єдиного надприродного є істиною, а іс тина подає свободу умові, а свобода є ознакою божественного синівства, – тонема нічого більшого, що пасувало б словесній істоті. Тому розумним і вель ми потрібним було б, аби ум, наскільки має силу, прямував угору, споглядав Єдиного і зосереджувався в Єдиному надсвітньому, себто в Бозі.

11 “Господь Бог Твій, – промовляє Святий Дух, – Господь єдиний”. Тому й турбота наша в тому, аби в божественності Духа возводити ум до Єдиного надсвітнього. І не буває так, що можна Єдиного проповідувати, а не любити й заперечувати прихилення і звернення ума до Нього. Бо Святий Дух, коли промовляє щось, то хоче, щоб воно було і в думці, а що є в думці, до того має звертатися ум. Коли ум не звертається до того, що в думках, то нема й того, про що він міг би подумати. І тоді даремним стає проповідувати Єдиного, а через це даремною стає і віра. Якщо ж це недоречно, то недоречно й умові, котрий звертається до Єдиного і прямує до Нього, не роздумувати про Нього.

12 Якщо для сотворених, словесних сотворінь природно тягнутися до при чини їхнього виникнення і звертати до неї свій зір, – а причиною усього є Бог, – від Нього ж походить і ум, а Бог є верховним і простим Єдиним, то природно для ума звертатися й зводити очі до верховного і просто Єдиного як до причини свого виникнення.

13 Якщо “Все від Нього, через Нього і для Нього” (Рм. 11, 36), – то ум – це теж одне з усього й існує через Нього, і навіть понад усе через Нього, і самечерез Нього завдяки богоподібності. Саме тому й має ум зводити очі до Нього. А слова “до Нього” означають, що треба зводити очі, звертаючись до яв лень Єдиного надсвітнього. Себто треба умові споглядати на Єдиного.

14 Від Єдиного походять численні, а не від численних Єдиний. А що со творінь є багато, то очевидно, що вони походять від Єдиного. Єдиний, безсумніву, є понад усіма сотворіннями як Творець і Будівник. Отож, хто споглядає сотворіння так, як належить, його споглядання завершиться в споглядан ні Єдиного надсвітнього, бо в сотворіннях є дуже багато відбитків причини;завдяки їм пізнається Той, хто за промислом привів усе до життя майстерні стю, премудрістю, і силою, і благістю, як сам захотів. Тому й Ісая промовляє в Дусі: “Підійміть угору ваші очі й подивіться! Хто створив усе це?” (Іс. 40, 26). Слова “усе це” він сказав з огляду на рясноту сотворінь, слово “хто” – бо звів ум до того, від кого усе це походить, хто просто за природою є Єдиним.

15 Сотворіння теж збираються в єдине, але складене й багаточастинне, і не безначальне, бо сотворене. А Той, хто творить, – єдиний. Єдиний не тільки як узгодження розбіжностей між багатьма і приведення їх до єдиної гармоніїі мети всього, а й як несотворений, як першопричина всього. Ум, послідов но восходячи, потребуватиме досягнути до чогось єдиного, начального, до того, що влаштовує видимий лад і буття всіх істот, гармонію між ними і згоду.Якщо ум не дійде до цього, то буде рухатися до нескінченности, що недо речно. Бо всього, що рухається і відбувається, колись не існувало, і несуще колись почалося. Якщо ж почалося, то й набуло руху. Отож треба шукати, що саме дало буття і спонукало до руху, навіть якщо воно нерухоме, бо само даєрух. Коли ж ні, то що тоді викликає рух, як не те, що перебуває під іншим на чалом, бо ж воно безначальне? Якщо воно нерухоме, то й незмінне. Якщо ж воно таке, то воно й просте, а щоб нескладене не змінилося, то явилося нам незміненим. Складення – це початок неузгодження, а неузгодження – початокрозриву, а він веде до кінця руху. Нема, отже, там складення, аби не було не узгодження, а не буде неузгодження, то не буде й розриву, а не буде розриву, то зміна й рух не будуть у незмінному й нерухомому, як у тому, що рухає, а не рухається, і як у тому, що веде до буття, а не бувало й не стає. Незмінне й нерухоме з необхідности є і нескладене, а тому воно найпростіше і єдино надсвітнє. Ум, тягнучись угору до нього, опиняється поза всіма через те, що споглядає прекрасне і понад усе поривається до сущого, а ще більше до того,від кого все походить і до кого все природно тягнеться вгору. Коли так ста ється, згідно зі словом, ум опиняється поза пристрастями. Він простирається вище від прекрасного і там затримується, тому й не зупиняється на ганебнихпристрастях. Тому й говорить священний закон: “…Йому [одному] служитимеш”, – себто єдиному Богові. Отож подобає простиратися вгору до Єдино го верховного, якщо хочемо і Закон Божий сповнювати, й опинитися понад пристрастями.

16 Сказано в Писанні: “Господь один водив його, не було з ним чужого бога” (Втор. 32, 12). Чи бачиш силу лиш Одного і Єдиного? Не було з ними бога чужого, бо вів їх Єдиний Господь. Але Господь водить тих, що йдуть за Ним,а не тих, що відвертаються від Нього. А хто за чим іде, до того й звертається. Тому, якщо не хочемо мати біля себе якогось іншого бога, біса чи при страсть, ходімо умовим наверненням за єдиним Богом, щоб і про нас можна було слушно сказати: “Єдиний Господь водить їх. Нема з ними чужого бога”.

17 Численні походять від єдиного, але дуже по-різному, бо дуже різні й спо соби виникнення істот, за якими вони походять від першої одиниці. Бо одніз них мають початок і були сотвореними, а інші – несотворені і не мають яко гось початку в часі, але причиною виникнення їх усіх є надприродне єдине, для одних – як Творець, для інших – природно. Тому не до всіх них подобаєоднаково підходити й триматися їх. До тих, що мали початок і були сотворені, подобає підходити не задля них самих, а з іншої причини – як підхо дять до дзеркала, бо в ньому щось видно чи воно щось віддзеркалює. Тож, коли хочеш досягти успіху, не варто підходити до сотворінь з інших причин, як тільки з тієї, що в них проявляється Найвище Єдине. А до безначальних і природних сотворінь підходимо не задля чого іншого, як задля них самих і задля того, від кого вони походять. Вони-бо є тими сотворіннями, до котрих треба підходити задля них самих, і Найвище Єдине близьке до них і природнедля них. А краще сказати, це вони близькі до Найвищого Єдиного і природ ні для Нього. Отож подобає до них не тільки підходити, а й приставати і з їхньою допомогою намагатися відобразити в собі найперше і єдине Добро,аби за співдією й допомогою благодаті здобути гідність Божої слави за обра зом і подобою. Через це буває так, що ті, котрі правильно мислять, виходячи від причини, творчо возводять ум до споглядання Єдиного і збирають йогов одну думку про Єдиного надсвітнього, якщо ум дивиться на це так, як по добає. А сотворіння, причина котрих від природи, мають силу збирати ум у собі – якщо він звернений до них або за ними будується – і спрямовувати його до воістину Єдиного. Тому від будь-яких сотворінь, чи вони природні, чи сотворені, ум природно збирається до різноєдиної причини, чи діяльно, чи споглядально. І чи ум користується одним, чи кількома сотвореними чи природними сотворіннями, але робить це не задля Єдиного і не задля того, аби, зосередившись у собі, прямувати до Найпершого Єдиного і тільки на Нього споглядати за святої участи і співдії Духа-Просвітителя, що співдіє просто, одновидно і тільки таким видом, – буде це пораховано умові за гріх, хоч і видаватиметься, що добре він робить. Бо все, що походить від Єдиного, природно веде до Єдиного тих, хто користується сотворіннями так, як треба. Говорить великий Діонісій, що всяке явлення світла, котре походить від Отця,благодійно приходить до нас і знову наповнює нас як єдинотворна сила, і по вертає нас до єдности збирателя Отця і до боготворної простоти. “Все бо від Нього, через Нього і для Нього” (Рм. 11, 36). Коли не провадить до цього, тотаке явлення світла незгідне з природою і відбувається не так, як йому нале жить відбуватися.

18 Є діяння, котре передує спогляданню, і є споглядання, котре передує діянню. Перше звершується тілесно, аби той, хто загнуздав поривання тіла і на вчив його ходити доброчинно, міг дати умові вільно ввійти у свій простір, себто в мислений простір, і там трудитися на свою користь. Друге діяння починається від ума і від роздумів у дусі, зосереджується на тому, що понад умом, себто на Бозі. Наблизившись до нього, ум досягає Єдиного, а Єдиний – це Бог. Через це й ум збирається в собі в одне ціле і знову стає нероздільним.Єдине, коли його споглядають, стає причиною одиниці – боговидної простоти. Бо не годиться, аби ум, споглядаючи Єдине, сам не ставав єдиним і простим. Якщо ж він споглядає розділене і складене, тоді і йому треба розділяти ся і ставати різним. Я ж називаю просте єдиним, що існує само по собі. Адже чим би ум не був, за дією зазнає змін, але сам він простий, тому й треба, абивін, споглядаючи Єдине, був єдиним і за діями. Якщо ж би він споглядав єди не, а сам розділився щонайменше на дві частини, то що робила б одна з його частин, відокремлена від тієї, котра споглядає Єдиного? Адже відокремлена частина або споглядає щось інше, або не споглядає нічого. І це може бути з таких причин: або вона не хоче, або не має сили, або за своєю природою схильна до якоїсь іншої діяльности, а не до споглядання. А якщо припускати, що ум споглядає ще й щось інше, то знай, що ум бачить не Єдине просто, а два. А коли бачить два, не може бути єдиним. Як відомо, він розділяється на стільки частин, скільки бачить. І не може бути, що він не бачить, коли не хоче бачити. Ум, що мислить, не може бути бездіяльним навіть на одну мить. Не буває й такого, щоб одна частина ума сповільнювала свою дію, а друга – пришвидшувала; не буває й такого, щоб ум був складений і не простий, або складався з яких-небудь частин, або що одна його частина була призначенадля споглядання, а інша – до якоїсь іншої діяльности, бо й це буде виражен ня його складености, а так не можна говорити про простоту ума. Тож, якщо єдина й проста природа ума буде дивитися на просте і єдине, то й сама буде єдиною за діями. І якщо вона буде простою і єдиною, то й бачитиме простеі єдине. Тому всяка дія чи споглядання мають прямувати до Єдиного, що по над усякий ум. Якщо ж не буде прямувати, то ум нічого не осягне, даремнимбуде його діяння і його споглядання. Він буде діяти, розділений пристрастя ми, чуття душі не буде прямувати до єдиновидного з’єднання з Єдиним, що понад ум. Таке з’єднання здатне проціджувати й очищати споглядальну силу ума, котра возвишається і споглядає на Єдиного і відчуває його в Тому, від кого все походить, через кого і в кому все і для кого все буває, є та існує.

19 Вершина всіх бажань – це єднання Бога з душею, що понад усякий ум.Задля божественного з’єднання потрібна божественна подоба, а задля боже ственної подоби потрібна діяльність ума, себто споглядання. Така-бо природа божества, чому й називають Його Богом. Але споглядання зразу приводить до думки про Бога. Всюди-бо і в усьому Бог вкладає у споглядальний ум якісь ніби промені, і споглядальний ум завжди бачить Бога перед собою, а Бог – це Єдине надсвітнє. Природа ума така, що він за дією стає таким, як той, кого споглядає, – про це сповіщає богословний язик божественного Григорія, коликаже, що ум бачить і відчуває Божу світлість. Адже ум що бачить, те й відчу ває, і навіть стає таким. За словами Петра Дамаскина, ум стає такої барви, якте, що він бачить. Коли бачить розділене й різне, сам стає розділеним і різ ним; зійшовши до споглядання надсвітнього і просто Єдиного, він, зрозуміла річ, стає єдиним, про що я сказав уже раніше. Коли ж він досягає Єдиного, то бачить безначальне і безконечне, безóбразне і просте, бо Єдине таким і є. Таким чином і він стає безначальним, безконечним, безóбразним і простим задією. Зазнавши цього і так змінившись, він, наскільки можливо, уподібнюєть ся Богові. А вже звідси досягає вершини всіх бажань, себто божественного, що понад ум, і невимовного з’єднання, що і є найвищим наміром за Богом. Заради цього подобає умові всіма силами простиратися вгору й осягати духом бачення і споглядання Єдиного надсвітнього.

20 Коли ум затримується на багатьох або принаймні на двох речах, то, зви чайно ж, він не бачить тоді просто єдиного. Тому він буває обмежений і має кінець, бо таким є недосконало просте. Коли ж ум недіткненно торкнеться істинно Єдиного, споглянувши на нього незримо мисленим поглядом у дусі,стає тоді безначальним, безконечним, безграничним, безóбразним і безвид ним, зодягається в безмовність, вражений, навчається мовчати, наповнюєтьсявеселости і зазнає невимовного. Але не думай, ніби я кажу, що він стає безна чальним, безконечним і безграничним за природою, а не за дією. Бо те, чим ум змінюється, це не сутність його, а його дія. Якби ум змінився за сутністю, побачивши і сприйнявши обожествлення, себто сприйняв обожествлення, бобачив Бога, то за сутністю став би богом. Але це неможливо, щоб якесь со творіння за сутністю стало богом, неможливо навіть для ангелів, таким може бути тільки єдиний вишній Бог. Коли ж недоречно сказати, що ум обожується за сутністю, то доводиться казати, що ум відчуває обожествлення завдяки спогляданню. Отож зрозуміло, що він змінюється не за сутністю, а за дією.А ще можна сказати, що ум змінюється залежно від того, що бачить, а що ба чить він зовсім не божественну сутність, а дію, то й сам тоді змінюється не за сутністю, а за дією.

21 Усе, що ніби возсіяло від надсвітнього Єдиного, не відступило від того, від чого всякими способами одержало своє буття. Але як вийшло від Нього, так у ньому й тримається і звершується. І нема нічого серед сотвореного, де не було б вилиття і якогось ніби аромату творчого і сущого Єдиного. І всемає частку в сущому, хіба що тільки не подає голосу, вказуючи не на надсвіт нє Єдине, – бо воно перебуває понад усяке споглядання й розуміння, – а на якийсь ніби промінь, що виходить від надсвітнього Єдиного. Тому, оскільки всі істоти призивають Єдине, і всі споглядають Єдине, і саме надсвітнє Єдине виявляє себе умові в усіх істотах, то треба, аби ум скеровувався, прямуваві приходив до Єдиного надсвітнього. З одного боку, через запевнення числен них істот, а з другого – бо творче Єдине, що про Нього тепер говоримо, хоче,аби ум бачив Його і відчув у ньому понад міру благости, аби ум відчув у Ньо му життя, як говорить і само невимовне Єдине: “Я – …життя” (Йо. 11, 25). І ще: “А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного, істинного Бога” (Йо. 17, 3). А ще в іншому місці: “Шукайте Бога та будете жити” (Пс. 68, 33), – бо через шукання приходить споглядання, а через нього життя. І нехай ум радіє, просвічується і веселиться, як каже Давид: “Бо в тобі оселя всіх тих,що веселяться” (Пс. 86, 6). І в іншому місці: “У світлі Твоїм побачимо світ ло” (Пс. 35, 10). Це й пояснює, чому Він сотворив ум споглядальним, а своївластивості розсіяв по всіх сотворіннях, щоб через них, ніби через вікна, по казуватися умові при духовному осяянні і так притягувати його, рухомого, до себе.

22 Бог – Троїчне благе Єдине – усе, що сотворив, сотворив своїм бажанням.А чого бажає Бог – це найвище добро. Властивістю ума є благість. Бог сотво рив ум так, аби той споглядав Бога або Божі властивості, завдяки чому ум, коли споглядає, зосереджується на єдиному. Отож Бог хоче, аби ум споглядав Його самого, і це велике благо. Бог – це воістину і просто Єдине; споглядатиЙого і зосереджуватися в Ньому єдиновидно – це, як було вже сказано, най вище благо.

23 Коли існує єдина, об’єднана в собі всезагальна любов, за поясненнями богомудрих, то очевидно, що є щось одне люблене. Бо якби було хоча б двоє люблених, то було б або дві любови, або єдина любов розділилась би на дві й не називалася б єдиною, об’єднаною в собі. Але оскільки тепер кажуть, щоє єдина загальна любов, зібрана в собі, то треба розуміти, що є і єдине лю блене. Однак люблене передує любові до нього і не буває так, аби хтось, ще не відчувши любленого, відчув любов до нього. Ця любов – це та напружена любов, яку ми маємо мати до Бога, як вимагає від нас природний і писанийЗакон Божий. Природний закон навчає ум, котрий любить прекрасне, пряму вати до ще кращого, яким є Бог. А писаний каже: “Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Господь Бог наш, Господь єдиний” (Втор. 6, 5). Отож є єдине люблене, себто Троїчна Одиниця, котра й має бути в умі перш ніж буде любов до Неї. Тому умовітреба прагнути вгору до надсвітнього Єдиного, щоб через знайдення і спо глядання Його засяяла і любов до Нього і щоб людина змогла сповняти Закон і заповіді, полюбивши, за словами Закону, Господа, Бога свого.

24 Не може бути такого, щоб ум, зійшовши до Єдиного, що понад усякий ум, чомусь не зміг би любити Його. Він-бо зустрічає невимовну й незбагненну красу, що проростає із Єдиного, як із вседержительного кореня. Коли на умнаходить божественне просвітлення, він стає подібним до сіті, в котру впій малося багато риби і вона може порватися; ум вражається, бачачи красу, щопонад усякий ум, і п’яніє від неї, як від вина, і стає як несамовитий, і дивується понад усяку міру, не спроможний вмістити вигляду незбагненної краси. Через це, звичайно, ум затримують узи любови, і його ніби палить спрага. Єди не, те, що понад усякий ум, є одне. Але всі називають його першопричиною всього, початком і кінцем, і об’єднанням усього. Виточуючи силу, що творить прекрасне і добре, Воно само вивело зі себе красу і добро всього прекрасногой доброго, само нескінченно вище від усякої краси і всякого добра, безконеч но багато перебуваючи у сотворіннях, будучи незрівнянно єдиним надсвітнім. За природою Воно єдине бажане понад усяке бажане, єдине істинне і добрепонад усяке добро і благо і єдине справді люблене за законами природи й по рядку як причина всього, оскільки перевищило все люблене і бажане через перевагу краси і благости, і єдине істинно надсвітнє, як єдине воістину суще,від якого походять усі істоти. Отож, як кажуть, із Божою поміччю треба звер татися духом до пошуків і знайдення тільки Єдиного, того, звідки походять усі початки і всі кінці. І тоді двері божественної любови самі відчиняться нам благодаттю Христовою і ввійдемо у відпочинок Господа нашого з великоювеселістю й радістю, пізнаємо солодкість того Єдиного і споживатимемо бо жественну насолоду, залишаючись і самі єдиними, і не розриваючись, і не розділяючись на багато, згідно з молитвою Спасителя до Отця, що казав: “Щоб вони були одно так само, як і ми одно” (Йо. 17, 22). Тоді ми зможемо пильно сповнити заповідь, що велить нам: “Люби Господа, Бога твого,.. усією твоєю душею… а ближнього твого, як себе самого” (Лк. 10, 27), – і досягнемо досконалости, наскільки можливо людині. Бо любов – це кінець закону, на ній утверджуються не тільки закон і пророки, а й усі, що стали досконалими за Богом у Христі.

25 Для всього, що за своєю природою схильне з’єднуватися з Духом, розді лення веде до послаблення. Тому й ум, коли хоч трохи розділився б у своїх діях, виявився б поза тим, що належить йому за благодаттю. Це буває тоді, коли він дивиться на різні речі, бо неможливо йому, дивлячись на різні речі, залишатися нерозділеним. І якби хтось припускав таке, то не зумів би так легко пояснити, чому ум у стані безмовности відрізняється від ума в стані з’єднання, і цим доводив би, що ум богобоязливих схожий на ум тих, кого долають пристрасті, що недоречно. Ум за своєю дією стає таким, як те, на що він дивиться: доводиться йому бачити складене – він і сам стає різним,а відходячи від простоти, не може залишатися нероздільним. Коли ж ум під пав під розділення, то ніяк не може залишатися чистим від гріха, бо навіть і те визнається за гріх, що він розділяється сам у собі, – так вважають ті, що бачили в собі таке розділення. Однак якщо духовна частина ума, котра маєспогляданням найвищого Єдиного надсвітнього зазнати добра умовим чуттям, зазнала розділення й опинилася поза благодаттю, то подобає їй тримати ся Єдиного надсвітнього, простиратися вгору і споглядати Його, і до того ж усією душею, коли хочемо уникнути розділу і розбіжностей. Навіть якщо ум буде дивитися на єдине, але на сотворене, то не зможе бути нерозділеним. Боєдине сотворене не можна назвати воістину простим: воно обмежене, і скла дене, й описане, тому неправильно буде назвати його просто єдиним, а ум, неухильно дивлячись на нього, не матиме простої і єдиновидної дії. Адже погляд на нього буде описаний і обмежений і зі складенням, яким є і те, на що ум дивиться, тому ум відпаде від божественної благодаті, котра чинить його простим і безначальним, безмежним і неописаним, і він опиниться позатайним Єдиним, що понад ум. Втратить ум і свою славу, котра є насоло дою єдиночальної властивости, і безмежністю безначальности, і простотою,в якій він буває безвидним єдиновидно, і не досягає ум до сприйняття надприродної і невимовної краси. Подобає ж умові споглядати до безначально го простого і воістину Єдиного і простиратися вгору, аби Єдине осяювалойого і він з’єднувався з началозбирательною одиницею, а через неї – зі со бою, для того щоб не тільки те ще краще любило його, бо він уподібнюється до кращого, наскільки це можливо, безмежністю і простотою, безвидністю і безóбразністю, але щоб і він сам міг полюбити божественну і прекрасну надприродну красу, піднявшись, як сказано, до уподібнення. Бо відомо, що подібні бувають схильні до подібних, то й зрозуміло, що Бог любитиме ум, а ум, зі свого боку, любитиме Бога. Бо подібне схоже з подібним. Подібність, як відомо, має відповідність, так і любов з одного боку викликатиме взаємну любов з другого боку. Нема ніякого сильнішого почуття, що виникає між Богом і душею.

26 Коли ум досягне сущого, що понад ум, тоді стає понад свою природу безвидним і безóбразним і взагалі обожествлено неуявленним, безначальним і безконечним – словом, понад своє з’єднання. Коли ж він має при собі свої помисли, хоча б зосереджувався на божественних і духовних речах, тоді, як кажуть, він природно рухається і діє і затримується в межах власної природи. Надприродне ж стоїть значно вище від природного, тому й треба прагнути полюбити те, що надприродне, бо воно значно краще, за заповіддю, котра велить пильно шукати кращих дарів. Але ж зрозуміло, що коли ум перебуває в надприродному, то він перебуває в Бозі. Бог-бо вищий від усякої природи, бо Він – найперший початок усього і просто Єдине. Тому й подобає умовіпростиратися вгору, намагатися споглядати і восходити до найпершого по чатку і просто єдиного, щоб, піднявшись до надприродного Єдиного, понад свою природну діяльність, почуватися краще в надприродному, ніж у своєму природному стані.

27 Кожна істота знаходить заспокоєння і задоволення у своїх природних властивостях, котрі раніше утворилися в найпершій причині на єдиновиднійоснові. Ум тоді природно дійде до істинної веселости, і матиме немалу радість, і зовсім заспокоїться, коли, прийшовши і залишивши все, простирати меться до єдиноначальної і найпершої причини і там духовним спілкуваннямдосягне тієї, від якої походить усе і властивості всього, початки всього, сере дини й кінці, що в ній утворилися і містяться, звершуються в ній і приходятьдо свого кінця; через неї втішається все, що відчуває добро, нею був сотворений і той самий ум таким, яким він є. Ум якимось способом може звертати ся сам до себе, коли звертається до істинної причини всього, себто до свого першообразу. А що кожна істота сама себе природно любить, а особливо цевідчуває ум, бо він є образом неосяжної краси Єдиного, що понад ум, то вельми любить ум споглядати свою власну причину, бо, як було вже сказано, звер таючись до неї, він бачить самого себе і починає любити ще більше. З іншого боку, і це є якась любов, що природно виявляється в сотворінь до Творця, а, зі свого боку, любов до дітей охоплює батьків. Тому в того, хто звертається доєдиної причини всього, виникає якась невимовна солодкість, бо він звертаєть ся до причини свого буття і до самого себе, як сказано. Бо в ній, як у причині всього, усе має своє первоначальне буття, і, звичайно, й ум, як єдиний з усіх, міститься в єдиному, що понад ум, як у причиновому першообразі.

28 Із того, що понад сутністю, одержала своє буття всяка сутність, із надприродного – всяка природа, із позачасового і нескладеного – тимчасове і скла дене, із несотвореного одержало свою природу все сотворене, так і кожен вид виник із безвидного, із Єдиного надсвітнього виникли численні й видимі. Хто, отже, не прямує до Єдиного безвидного і не дивиться на Нього як на свою основу, а звертається до чогось видимого в образі серед сотворінь, тойнадає перевагу незрівнянно малому перед сущим і, може, навіть наближаєть ся до ідолослужіння. Бо хто до чого прямує і на що споглядає, того й бажаєі цим перемагається, чим перемагається – тому й підкоряється. Такий слу жить сотворінню більше, ніж Творцеві. Ум кожного і підкоряється, і служить тому, і любить того, на кого споглядає і до кого прямує. Якщо прямування ще до чогось, окрім простого і безвидного, приносить стільки відступів, то до Єдиного безвидного треба нам прямувати, і звертати до Нього своє пізнання, і умом простиратися вгору, де знайдемо скарби всякого знання, і де в тих, щотуди дісталися, настає спокій і припинення всякого споглядання, де зупиняється думка, настає мовчання понад усякий ум і невимовна радість у велико му здивуванні.

29 Якщо всі істоти бажають буття, а причина буття всього полягає в Єдиному, що понад буття, то всі істоти, особливо словесні, котрі правильно – як по добає – рухаються до буття, тим самим бажають і Єдиного сущого, що понадбуття. Отже, ум, що не простирається вгору до Єдиного і не прагне цього, рухається хибно, він зведений і випадає зі своєї гідности, яка полягає в пізнан ні Єдиного, що понад буття, і божественне єдиновидне з’єднання в любові з ним, що понад усяке розуміння.

30 Причини містять у собі надмір краси того, що походить від них. А спільною причиною всього є Єдине предвічне. Якщо б ум приставав до чого-не будь із того, що походить від Єдиного відвічного, чи то до краси, чи то до чогось іншого, що приваблює ум, то цей намір його, звісно ж, був би хибний. Бо він хоч і любить красу, але це краса не першого істинного (доторкнувшись до нього, усе стає прекрасним), а ум через своє незнання чи нудьгу прямує до того, що бере свою красу від Єдиного предвічного. Але той ум, котрий добрероздумує, куди йому прямувати, спрямовує свої думки до споглядання Єди ного відвічного, ясно бачачи, що одержить надмір того, чого бажає, а мислене споглядання є для нього ніби причиною, і що ніщо не подасть йому ні своїх властивостей, ні своєї краси, тільки Єдине предвічне. Бо якби й видавалося, що є сили, котрі можуть подати свої властивості, то не здатні вони назавжди залишатися в умі, котрий любить їх. Ми-бо віримо, що таке під силу тільки Святому Духові; тільки Він може діяти, де хоче і як хоче, як Господь і той, хто має владичну природу, – Особа Триіпостасної Одиниці. Подобає умові звертатися до предвічного Єдиного, де є не тільки джерело всіляких благ, а й незаперечне роздавання дарувань.

31 Усі істоти за своєю природою тягнуться до добра, а добро насправ ді є тільки одне, хоча й багато речей називаємо добрими. У багатьох речах не знайдеш нічого просто доброго і ніби вседосконалого, у них є тільки те, що можемо назвати частковим добром, бо воно дотикається до добра Єдиного понадсутнього, але не має добра в самому собі. Бо тільки Єдине предвічне є просто добром, і найвищим добром, і джерелом усякої благости, воно здатне передавати свої властивості і природно привертає до себе всяку істоту, буття, звичаї, силу, рух, дію, властивість і яку-завгодно красу і благість. Просто всі істоти і все видиме навколо істот творчо сприйняли свою появу від Єдиного предвічного. Тому, коли ум прямує не до просто Єдиного, а до чогось іншого,хибний його рух, бо він, хоч прямує, може, до добра, але не до воістину про стого добра, не до того, котре виливає повноту благодаті і чинить кращим усе інше, що потребує більше добра і змін на краще.

32 Ум багатьох людей, зазнавши розділення через незнання, лежить у безумстві й ніби роздертий багатьма, не знає доброго просто Єдиного, він не шу кає Його і не прямує до Нього. Про це Святий Дух промовляє через Давида: “Багато кажуть: «Хто нам покаже блага?»” – а не благе. Та це й зрозуміло, бо вони клопочуться й турбуються про багато речей, тому й не знають, що треба шукати Єдиного. Частину Його, котру святе Боже слово називає благою, вони або, не зрозумівши, оминули, або втратили її через своє недбальство, навітьне думаючи шукати того, хто найбільш достойний пошуків. Гадаючи, що хо дять за повчаннями Давида і ступають, як подобає, його слідами, повторюють за ним: “Знаменувалося на нас світло лиця Твого, Господи”, – себто знанняєдиної Твоєї слави відбилося в нас, як у дзеркалі. Отож багатьма благами вті шаються численні люди, а внутрішньо освітлюються ті, що живуть духовно і Святий Дух просвічує їх знанням Єдиного і просто благого.

33 Сила водяного потоку більша, коли він тече вперед єдиною течією і не розділяється й не розбивається на численні струмочки. Так і споглядання ума, його рух і бажання будуть сильніші, якщо він прямуватиме не розділений на багато частин і багатьма шляхами, а одним потоком і нерозділено, а це буває тоді, коли ум прямує до надсвітнього і просто Єдиного, дивиться на Нього і споглядає його. Бо надсвітнє і просто Єдине має силу зосереджувати ум насобі, і ум, сподобившись бачити Його, не може не набути такого самого вигля ду, як Воно, себто не може не стати Його віддзеркаленням і не може не стати безвидним у єдиновидному розташуванні, простим, безколірним, безвидним, без властивостей, безмежним, безконечним, безóбразним і просто Єдинимнадсвітнім, бо його просвітлюють промені божественної і надсвітньої любови в одкровенні таїнственного знання, він увінчаний безмовністю і заспо коєнням помислів понад слово і думку, насолоджуючись духовною радістюі небесною веселістю. До того ж він змінюється на щось більш божествен не і зодягається в божественний образ у духовному узгодженні з простим, і безконечним, і безóбразним, і безвидним, і єдиним та іншим, що вже було згадане. І коли б цього не сталося, і ум не зазнавав би такої божественної зміни, то ніяк не осягнув би відчуття й пізнання Єдиного надсвітнього. Адже Бог – це єдинотворна Одиниця й Ум понад всякий помисел, і тоді ум, якщоможе, уявляє Його собі надсвітньо, коли він стане єдиним за сказаним, дій шовши до цього через пізнання божества.

34 The trinity of the transcendent Deity is supernaturally reduced to a single one, because God is a three-hypostatic One. Therefore, it is impossible for the soul to be a true image of God, unless it itself, consisting of three parts, supernaturally becomes one in itself. I say that the soul consists of three parts, not because it has verbal, lustful, and passionate powers, for this is not the true three-part nature of the soul, because the verbal soul is not also prone to desire and rage (these powers entered the soul from the wordless part of creatures through the present animal life, as wordless and dark in itself). The soul itself is verbal, and its full nature is spiritual light. Therefore, she likes to consider as her own those parts without which she really cannot act. And she can act without rage and lust, and it is precisely without them that she truly acts. Therefore, these are not its real parts, but the forces that enter into it, as I said, through the animal and low case. After all, the verbal soul, which with its mind examines the above and imagines mental things, and extends above itself, and, so to speak, jumps up, throws away lust and rage somewhere far away, like some kind of fool, because it has nothing to apply them there, where there is simplicity and the invisible, the colorless unimaginable and everything else that requires a mind that is free, uniform, connected in itself and completely simple. The three-part soul in its simplicity is the mind itself, uses the word and the spirit, which is most characteristic of it and does not harm its simplicity at all, because even the trinity of the one-primary Deity, whose image is the soul, does not interfere with its unity and simplicity, but the Deity is both the simple One and the transcendent, and at the same time no less and steadfastly – the Trinity. Therefore, the soul, that is, the mind (for the soul is the mind, and the mind – soul), the word and the spirit are supernaturally united and reflect the true likeness of the tri-hypostatic one Godhead. This can be no other way than only through the vision and contemplation of the supernatural Triune Unity, because She created the soul like that, She also turns it, annealing, to likeness, and without seeing and contemplating it, the soul cannot comprehend this. If this does not happen and the likeness is not restored, then we will feel a lack in this, especially in contemplation and in truth, which we need to take care of the most, because without them it is impossible for us to grasp dispassion. For just as we must be active in the good in order to become dispassionate, so we must also be contemplative about the truth in order to become God-like, servants or God, who is above all, and become gods by adoption and be them by resemblance to the original image. If we have to become united by similarity to the primordial supramundane One, and this happens to us, when we look at the universal One, contemplate Him, stretch upwards, mentally turn and look unrelentingly at that One.In every way, one should try to look at the One supramundane, which is beyond the mind, and to lean towards Him completely with all zeal, with all heart and soul, and to cultivate love for the One supramundane, so that love for Him itself becomes holy wings for our mental ascension to Him. And so we will always be, as it were, in the air in an invisible arrangement, one-eyed with the truly one Lord, chanting the Trinity verbally and spiritually in a triune way of thinking, and heading towards Her and being impressed as it pleases, and uniting unitedly by our powers with the One who is above all unity.

35 One is the sensible beginning of all numerical quantity, and the transcendental One is the beginning of all visible and invisible multiplicity that can only be imagined, and all that exists. Just as every number has its beginning in one, so everything that exists is somehow derived from the transcendental One by natural or creative cause. However, the position of a numerical unit, since it can be sensed, is consistently determined by its nature, because the unit is the beginning of everything that is calculated, and sense when calculating puts it before everything. In the supermundane One, since It is beyond the mind, we see something opposite. It is the unit, as the first of all things according to nature, that the mind puts after everything, because no mind is capable of perceiving as a beginning the One above the world and passing from Him to the many, but on the contrary: it ascends from the many to the One above the world and concentrates in Him. And just as there the senses need the numerical one, because they pass to the many, since otherwise the mind cannot count or go where it wants, so here the condition needs the many, because through them it ascends to the One supramundane and concentrates in itself, and in no other way can it arrive at the idea of ​​the One supramundane. Thus, the mind, using the order and path peculiar to it, begins with the many, and its completion is the coming to the One supramundane. For just as by sense the numerous one is fully understood and determined, so, of course, sense puts it first in order, as its nature requires. The supermundane and supernatural entity, which the mind is looking for and cannot comprehend, is probably too far from the state inherent in it by nature for the mind to start from it, and since it is supernatural, the mind rather supernaturally finds in it not a beginning, but an end, after it has passed through and enumerated much. Thinking belongs to the nature of the mind, and the transcendental One is in itself immeasurable and inaccessible, therefore the mind involuntarily inclines to the many. The mind cannot stop thinking and cannot grasp the supreme and transcendental One. However, looking at many, he mentally sees in each thing something that does not exist, but that which belongs to something unique. Gathering from all visible things what is manifested in thought, and seeing that all these are in agreement with each other, do not contradict each other and resemble flowers of one root and one growth, the mind slowly passes from the many to the one supreme one, from whom many and all come, and naturally concentrates, departing from natural beings, in a supernatural act, seeing, as in a mirror, the supernatural and primordial, which has a nature above all nature, that is why natural people see him in one way. It is then that the mind, inexpressibly contemplating that which refines and creates goodness and all beauty, and having enjoyed the eternal One, reluctantly turns to many, even though they are beautiful and contain some good in themselves. Above all, the mind loves beauty, so it does not of its own free will avoid the one who is above all, unless it happened to him due to some circumstances.And since the appearance of beings is very different and understands them in different ways and reaches through them to the supernatural One and the supernatural in different ways, it is appropriate, in my opinion, to define some direction of transition from the many to the supernatural One, so that the mind, going up to it, as if on a ladder, goes forward with confidence and feels when it lacks something, whether it is in the place where it should be, and what leads it astray and deprives it of that beauty and ascent or the divine feast, and how to return him to the place from whence he fell. From this, he learns to know the fog of passions, and the illumination of a pure heart, and the knowledge of truth, which he can see as in a mirror, becomes a witness to divine visions, knows divine sense, and it will not be a secret for him whether it increases or decreases. The mind can grasp great wondrous knowledge and understand the purpose of silence and confinement. It can be said this way: all beings are divided into sensuous created, created thinking, thinking uncreated and uncreated. When the soul’s eye, that is, the mind, turns to them, and looks often, and chooses silence in its endeavor, then it rises, as if by stairs, from what it likes to do alone, to the contemplation and comprehension of the truly existing, to the knowledge of the heavenly, it is crowned with the rays of truth and rejoices, it is enriched infinitely by the ever-existent, it wonderfully rejoices and enjoys itself, and with the cooperation of grace it can even prematurely, he will not be taken away from the earth, when the mental light will become strong in him and he will not feel what is here, because he will be possessed by a being that is beyond the mind, and the idea of ​​that which is better than all beauty. Although these sacred steps are divided into five parts, and they seem to lead gradually to the highest intention, yet the distance between the steps is not measured by place; the distance and the difference between the steps are, as it were, the degree of a quality or property, as, for example, sensory and mental creatures are the same, but the latter far surpass the former, as much as the mind surpasses the senses in its beauty. On the other hand, the uncreated thinking beings are superior to the thinking created ones, although their different order is noticeable among beings, but the uncreated thinking beings are lower than the uncreated One who is above the mind. From this it can be seen that when the mind, having passed from action, dwells on that which exceeds all beings and is in the highest hiddenness, which lies hidden from everything that can be grasped by the senses and the mind, then this is its best vision and contemplation, as the most accessible to sensual creatures or even in the midst of activity. After all, since the mind by its nature loves the beautiful, it likes to look for the better in every way – not only in order to know it, but also in order for the better to influence it and change it. Because, as we have already said, what the mind sees and what it enjoys changes accordingly.And since changeability, combined with the nature of the mind, will never depart from it as long as the present age lasts and, as someone said, until the shadows move away, that is, until we pass from the present life, which shows the truth as if in a mirror, as if shadowed by riddles, then it likes, shunning the contemplation of the uncreated One, which is above the mind, to try to get as close as possible to the thinking uncreated ones, in order to return to us sooner to the uncreated The only one above mind. When he finds a thick fog that darkens his thoughts and brings boredom to his mind, in order to divert him from contemplation, then he must turn to active prayer in a humble heart, and when the darkness recedes with the power of prayer, then he must make sensual creations the basis for himself, and in the heart, thanks to the spiritual activity that takes place in it, spiritual light will shine again, and the mind will obviously have power over activity. Because the mind really has the ability to go as if to the top of a mountain or a high hill, from which you can see far away, and to contemplate not only the invisible for many, but also the invisible and unattainable. Without it, no one will see himself, let alone God. Now, perhaps, the time has come to say something about this active virtue of the soul.

36 The soul has three powers in itself, which require action – verbal, desiring and fiery. And the soul has three powers outside of itself: the desire for glory, pleasure, and the possession of many things. The soul, mentally contemplating the life of Jesus Christ in the body, heals these two trinity with its four main virtues, i.e. wisdom, or truth, chastity and courage, by the grace of the Lord Jesus, and enables the unclouded mind to rise above, consider the Divine and contemplate God. When the Spirit led the Lord Jesus into the desert, where He had to defeat the devil, the Lord there healed the lustful power with fasting, vigilance and silent prayer – verbal, denial – fierce. Love of pleasure, love of glory and love of money He won because, being hungry, he did not follow the advice of the devil and did not turn stones into bread; did not rush down from the corner of the temple, so that the people would praise Him for the fact that He did not break when falling; and did not bow down to the devil when he promised him all the riches of the world. He repelled Satan’s attacks with angry, wise, righteous, comprehensive and courageous denial, teaching us to repel all his tricks. The same can be seen at the time of the Savior’s crucifixion. The Savior prays, stepping aside from the disciples, thereby healing the verbal power; cheers up and watches, endures thirst on the cross – it cures the desire force; he does not resist, does not argue, even though he is slandered, and he prays to the slanderers – thereby he brings his fiery power to good action. Such an example consists in rebuking the devil, and to the offenders, as those who themselves suffer Satan’s attacks, to forgive with silence, long-suffering and prayer for them. They spit on Him, beat, mock and mock Him – He cures the love of glory with this; drunk with vinegar and fed with bile, pierced with a spear – this is the treatment of voluptuousness. Being nailed naked on a cross in the open air, scorning Jesus as a pauper – this is the abolition of the tendency to love money. So, the Savior twice showed how to treat external and internal passions: when he appeared to the world in the body and when he had to depart from the world. Whoever looks at Him, at His teaching and at the cross and, as much as possible, imitates Him wisely and righteously, wholeheartedly and courageously, he will stop the evil action of these passions, and through them all others, will use them properly, and after them and all others, and will become a truly active man to contemplate and reach out to God, and ready to mentally look at Him. In this way, his mind, starting from the sensuous creations and seeing how they are beautifully arranged, and having understood the mental creations, moved to the mental uncreated and as if he had already passed four steps. After that, the divine speechlessness beyond the mind, and silence, and beyond wonder – in a word, the vision and contemplation of the One supernatural, and union with Him, incomprehensible to thought.This is the summit of silence, the greatest and highest desire that can be grasped in this life, the limit of truth, the increase of faith, the bright radiance of the hoped-for glory, the basis of love, the rule of the mind, the standing of its constant mobility, and incomprehensible rest, and a uniform arrangement, as if the guarantee of the action of the future age, the cause of unimaginable joy, the treasure of peace, the repayment of carnal wisdom, turning away from the present age, the desire of the age to come, the departure from passionate life, close connection with dispassion, cheerful joy of the soul and assembly, calmness and guardianship of its own movements and forces – and, in general, divine knowledge and dispassion. It pleases the condition, even when boredom overtakes him or some external circumstance affects him, to return again to his inherent beauty of contemplation, rejecting the passion that restrains him and does not allow him to go straight to what he desires. He must be aware of how far he has departed from his desires and why. Does he contemplate something among sensual creatures, or among mental creatures, or mental uncreated? Are some vain thoughts, or some need separates him from what is ahead, and the one truly the One above the world? Then it is necessary for him to remove this obstacle, so that he can once again return to the vision and contemplation of the One supramundane in an orderly manner. Kolium is somewhere outside the supermundane uncreated, which is beyond the mind, then it is divided and does not reside in the truly beautiful, even if it moves beautifully, because the highest beauty is the superexistent, uncreated and simply the only thing that exceeds the mind, and this is truly the extreme opposite limit of the mind. When the mind moves correctly, then it goes there on the right path and feels the unity that is beyond the mind. Therefore, it is desirable to go with all one’s strength to the infinite, to explore what surpasses the mind, and to see the invisible One, and to grasp the immeasurable, in order to be able to receive the only inheritance of the one supreme God by the grace of our Lord Jesus Christ and the life-giving Spirit. They enlighten us, and thanks to them we become worthy of the grace of contemplation and, having accepted deification according to our condition, we become gods according to God’s gift.

37 Ум, що ввійшов у місце Божественної укритости, вдається, певна річ, до мовчання, об’єднавшися простотою, а тим самим поєднавшись із Єдиним, що єдиний понад усяку думку, осяюваний причастям Духа. Та й що може сказати він, сягнувши вище від своїх духовних спроможностей, ставши поза всяким помислом і ставши зовсім нагим, бо стоїть тепер вище від помислу. Бо якщо в ньому ще залишається думка, то зрозуміло, що він і мислить. Всяка думка приходить після роздумів, а якщо він щось мислить, то як перебуває в місці укритости? Бо не те по-справжньому таємне, що бачить ум і чого не бачить хтось інший. Так багато чого можна було б назвати таємним, бо багато що або, можна сказати, все, що ум бачить, не відоме нікому іншому. Якщо так думати, то таємне буде близьким до безмежного, що недоречно. Єдине-бо є воістину таємне те, до чого ум восходить після всіх, з нього все походить, чи то видиме, чи те, що споглядаємо. Сам ум, зійшовши до того, що понад усевидиме, і висловлене, і виявлене через думку, втрачає змогу роздумувати, ба чити, говорити. І ще він не зійшов на таку висоту, щоб осягнути Божественнуукритість, поки може говорити, адже тоді він роздумує. Однак тайне недомис лиме, а отже, вище від розуміння – тоді ум, ввійшовши в місце Божественної укритости й об’єднавшись, замовкає не по своїй волі, а природно, осяяний природно і єдино Єдиним, що понад думку.

38 Якщо слова мають здатність змушувати ум іти вперед і досягати успіхів, то вони з успіхом виводять його туди, куди не досягає слово, себто до діла, котре звершується в мовчанні. Якщо, наприклад, слова завжди можуть бути притаманні умові і душа завжди їх потребує, то я не бачу, який є успіх для ума від розмов. Адже розмови не корисні не тільки для діяння, а так само і для споглядання, бо ум переходить від слів, що є образом істот, до того, що просте і вище від слова, безóбразне і виключно істинно єдине, так, як і кожне словоє предметом не головним чи, точніше сказати, є перешкодою. Бо ці слова вза галі вживають під час переходу, якщо є потреба, від однієї думки до другої, то яким способом просте, і досконале, і безконечне, і безмежне, і що єдине воістину понад слово, буде потребувати слів, щоб кудись перейти? Адже якможна охопити його словом? Слово певним чином містить у собі обсяг по няття, але Єдине надсвітнє неосяжне, як необмежене й безóбразне. Якщо ж слово не може відповідати єдиному тайному, що перевищує ум, як неосяжне й безóбразне, то для єдиного буде доречним хіба що мовчання. Ті, що досяглиуспіху в мовчанні, нехай перестануть вживати слова, бо вони ще раніше до сягли простого споглядання без допомоги образів.

39 Якщо слова властиві пізнаному, а таємне – невідоме, то можна вважа ти, що таємне – поза словом. Бо якщо незнання таємного вище від знання, а найвище знання не вимагає стільки знання, то тим менше йому потрібне слово. Отож ум, що зійшов до тайного просто Єдиного, звісна річ, замовкає, і якщо він не мовчить природно й невимушено, то у своєму восходженні він ще не досягнув тайного і вельми простого Єдиного.

40 Як люди, що вправляються в безмовності, часом виходять із келії і на досвіді пізнають відмінність між сидінням у келії і виходом з неї, так і ті, що пізнають мовчання і знову починають говорити, спогляданням наближаються до Божої слави, знають себе, в якому настрої застає їх мовчання за природою, а не за бажанням, і якими вони бувають, відчуваючи схильність до розмови:чи моляться вони тоді, коли на них найде мовчання, чи навіть деколи не мо жуть уст розтулити? Бо вони, немовби ангели на землі, єдиновидно, безвидно, безочно, безóбразно і просто безнастанними поглядами ума доторкаються доістини, тільки відчуваючи в собі зачудування й дивування, нічого не розду муючи, а радше безочно споглядаючи безначальні й божественні осяяння. Коли ж ум виходить звідти, бо він мінливий, то вони мають змогу говоритий мислено переходити до багатьох і різних перемін. І щоб знову до них повернувся устрій мовчання, як значно кращий за розмови, вони залюбки прийма ють безмовність і бережуть чуття з їхніми враженнями, і всяко намагаються уникнути і розмов, і роздумів, аби могти повторювати разом із Давидом: “Я онімів і покорився, і мовчав про добре” (Пс. 38, 3). Бо навіть і добрі слова стоять нижче від мовчання із розсудливістю.

41 Божество ні цілком не явлене, ні не таємне. Чим Воно є, виявилося від крито і ясно, а яка Його сутність – це тайна. Знати, що Воно існує, – це одне,а знати, яке Воно, – це зовсім інше. Що Воно існує, видно з Його діяльно сти, а яке Воно – залежить від сутности, і навіть ангели не знають цього про Бога. Бог безконечну кількість разів безконечно вищий від усякого буття і всякого ума й помислу, тому, коли ум досягає того, що доводить буття Бога, він може багато говорити і найкраще любомудрствувати, може називатисялюбомудрим і богословним. Коли ж він, піднісшись і перевищивши пев ність того, що Божество є, охоплений Божественною укритістю, приходить у рух, уявляючи собі, що Воно є, – він, що й природно, дією благодаті стане при цьому цілком безвидним, неохопним і безочним, тоді всяке слово, котре може сказати щось про Бога, залишається бездіяльним, і ум, об’єднавшись і занурившись у недомислене, перебуває без руху, і тоді, ставши частиною того, що поза всім, де не вирізняється ні слово, ні помисел, ні задум, а панує простота, неосяжність, безмовність і зачудування, безóбразне, безконечне,необмежене, – він дивним способом бачить видіння невидимого і безвид ний вид, до того ж і сам стає відірваним, безвидним у своїй правильностій закарбовує в собі те, що він невидимо споглядає і безочно зрить, сло вом – божественну і надприродну красу, і прославляє Бога, що сотворив його таким.

42 Бог, що вище від усякого з’єднання, називається єдиним не тільки тому, що Він простий, а й тому, що Він один тільки істинно існує в тому всьому, що, як сказано, існує і має буття від Нього. Те, що не істинне і не просто суще,воно і не є істинне і просто єдине. І як Сущий таким же способом всюди не осяжний, і як Єдиний не схожий на всіх, Він перебуває цілковито поза всім. Як вічний, Він не має ні початку, ні кінця свого буття, і в усьому Він однаковопречисто сяє божественним промінням свого промислу. Окрім цього, як та кий, котрого можуть безперешкодно пізнавати всі сотворіння, – для того, щоббути видимим усюди, єдиновидно вище від мисленого єднання, – Він потре бує ума цілісного, безвидного, безóбразного, безколірного, недоторканного для будь-яких істот, цілковито відірваного від усього, що сходить угору до нескінченности безмежности, часу, місця, природи і того, що її стосується.

43 When there is a spiritual union between God and the mind, which takes place through thinking, then, as was said, the mind completely accepts the image of the supernatural secret One, which exceeds the mind’s own nature, through the thinking sense. However, the sensations of the mind itself are in accordance with its nature, purified by grace, because thinking means the same to the mind as seeing to the eye. So he who looks within sees nothing in the darkness but the darkness itself, and feels that he does not see, for if he had closed his eyes, he might have thought that there was light and some things around him. And now, seeing, he clearly sees what he does not see, and for the power of sight to penetrate the darkness and know what is hidden is beyond the nature of the eye, but this does not mean that the eye does not understand that it does not see. So it is with the mind: having ascended to the divine shelter and becoming above thinking, it really does not contemplate anything – yes, is this possible – but it sees what it does not see, and that what it does not see is the only thing, as if covered by some kind of darkness, from which – in whatever way – everything that exists, whether visible, whether it is contemplated by the mind, whether it belongs to creatures, or eternally exists, emerges from it. uncreated And if he did not contemplate, then he would not see how he himself stretches higher than himself. And now, contemplating, he very clearly contemplates that it is not he who contemplates, being above contemplation, and that it is impossible to come to the contemplation of that which he does not contemplate. It transcends the nature of the mind – to enter within and see the divine and higher than mind single shelter. And only a very pure mind, contemplating in the Spirit, is able to look into the divine darkness of this concealment and imagine the ineffable oneness that lies above all in the ineffable mystery, and see that he contemplates nothing within the divine darkness. After all, an unclosed, unsullied and inactive mental gaze occurs in the mind when it sees that it contemplates nothing but the divine and simply in the shelter of the One. And this is a sign of ignorance. But when he begins to contemplate more clearly, then he will descend to that which exceeds the mind, and then he will contemplate his own blindness, contemplating in the shelter of the simplest One. And although he sees very clearly that the One is that from which everything originates and that It is secret, yet he does not see what It is. That is why it is said that the mind is directed to that which exceeds its own nature, when it contemplates the simplest hiddenness of God. And the possibility of this by nature happens to him when he becomes pure, and it can be said that to be so by nature means for him to enter a supernatural state blindly, that is, inconceivably moving towards the divine and simplest single shelter that is above the mind. For in such a case the mind has no cognitive perception except the thought of the One, which is not revealed. But, having reached there with his characteristic movement, he ends it with a stop and calmness. I do not say that he stops in contemplation, because that was a painful state of insanity, but I say that he stops and rests in the transition from thought to thought or from contemplation to contemplation.For the mind, having flowed there, falling into the depth of infinity and limitlessness, in the light of thought has grasped the immeasurable in this divine unfathomable shelter, darkens, so to speak, and stops, not feeling anything else, except wonder in the midst of the light of thought. But although the mind does not pass from thought to thought, it is moved by the light of thought, and it, immovably looking at the super-substantive covert, falls into amazement in one and the same way and is adorned by the impregnable interiority of enlightenment, which does not reveal itself. And if he was inactive from contemplation, then how would he feel wonder about illumination? But it is said that the mind, having reached there, stops. This means that he does not move from one thought to another, contemplating the One and experiencing the beauty of the One above all; enraptured by it and enlightened, he stops without movement, but not in such a way that he diminishes his own pleasure from contemplation, because that would be a weakness that must be avoided, a weakness that is not praiseworthy and full of the darkness of ignorance – not to contemplate in any way and anywhere – but the so-called stopping of the mind comes after the unapproachable illumination of the light. And contemplation rushes not to the transition from one thought to another, but to the cessation of the movement of the mind, because the supernatural and secretive beyond the One, infinite and immeasurable for every mind and does not allow the mind, while contemplating, because it undergoes due purification and divine help, to contemplate it in some other direction; and from this divine contemplation, from the inimitable beauty and infinity, he evades no other way than if he is diverted by something that fascinates him, or he accepts something from the side, or as a result of some natural variability to which he falls.

44 Природа ума – мислення. А мислення означає рух і перехід думок. А коли ум перебуває в Бозі, він стає понад мисленням і рухом, тому слушно буде сказати, що ум, досконало уявляючи Бога, стає понад своєю природою. Бо всяка думка за своєю природою походить від якоїсь речі. А де нема бачення речі, там і думка не народжується і не буває її зовсім. Але Бог, якого ніяк не можна бачити природними очима, природно дає умові образи речей, що його оточують, серед яких він очевидно діє і які займають місце сили, що походить від когось сильного. Тож, оскільки ум звик у всьому іншому бачитисили разом із сильним, він шукає цього і в Бозі і не знаходить (природу вся кого сотвореного ума перевершує те, що ум бачить навколо Бога), і уявляє собі Бога, як сказано, простою і водночас зібраною думкою. Перейшовши до простору безмовности, він одержує божественну приязнь. Ум, коли в ньомудіє сам божественний і гідний поклоніння Дух, від помислу часто захоплю ється в безвидний, без властивостей і простий стан, дуже швидко входить у середину серця надприродною силою духа, уявляючи собі Бога й нічогоне роздумуючи, а стаючи вище від мислення. Через що, себто через спогля дання того, що навколо Бога, ум восходить до уявлення божества, ставши, як сказано, простим. Тому й говорять про нього, що він перебуває в стані, котрий перевищує його власну природу, бо він буває вище від мислення.

45 Треба, щоб усе, що називають тайним, мало через що проявлятися, з чого було б видно, що воно тайне. Інакше воно більше схоже на неіснуюче. Аджемайже все, що ніяк не проявляє своєї сутности якимось способом, доступним для пізнання, може дорівнювати тому, що ніде й ніяк не існує. Безсум нівно, і Божій тайності властиві деякі прояви. Йдучи за ними, ум набуваєвідчуття Божественної укритости, восходячи від осяжного в Бозі до неосяж ного. Дійшовши до неосяжного, він розуміє, що, певно, є щось, що втікає від його власного природного осягнення, що перевершує будь-яку, і навітьангельську, здатність осягнути, бо воно понад світло, воно – причина, початок і кінець усякої природи, істоти і всякої сутности, само будучи надпри родним і надістотним, перебуваючи вище від усякої сутности, нероджене, безначальне, необмежене, просто неохопне природою, місцем, часом; це і є тайне Єдине, що понад ум. Із цього розуміння природно випливає здатність осягати божественне, котра, звичайно, дуже велика і знову простирає нас досебе вгору, ніби оточуючи мисленими вказівками, звертаннями і стремління ми до начального тайного надприродного Єдиного, настільки поєднуючи нас із ним, наскільки можна зрозуміти, що воно існує, що воно єдине, а також і те, що в будь-якому разі недоступно знати для мислення, чим за сутністю є тайне Єдине. Але яким способом слово могло проникнути в те, що понад ум і не піддається пізнанню? Слово не може проникнути в те, що осяжне уму,але ум здатний безголосно, несказанно, в мовчанні, понад розуміння єдино видно споглядати тайне і тішитися ним – як причинним і промислительним початком буття – і цілком послідовно для розумної природи ума вражатисяпонадсутнім Єдиним як вищим від світла і благости, вищим від премудро сти і сили і через це насолоджуватися божественною веселістю – чудуватися взагалі всім, в чому виявляється понадсутнє тайне Єдине, як нескінченнимі безмежним. Але було б непослідовно, якби ум, перебуваючи в таких умо вах, користувався словами і шукав виходу, переходячи від думки до думки. Отже, той, хто користується не мовчанням, а мовою, далекий від високого устрою ума, бо цей його високий устрій, як можуть згідно підтвердити люди,що надають перевагу істині, полягає в досяганні найвищого в його діяльно сті. А найвищим у ній є споглядання найвищого, що звершується, як кажуть, незримо, отже, значно рідше й безмовно.

46 Коли ум невидимо дивиться на божественнішу єдину надначальну і найбільш верховну сокровенність, то і враження від побаченого невидимо сходить звідти на ум єдиновидним і єдиним, наповненим надзвичайною, прес вітлою і невимовною красою, втягуючи ум у мовчанні в глибину здивування і зачудування. Спочатку духовна діяльність і солодка радість захоплює серце і воно стає для ума мисленим світлом, осяянням і, згідно з цим, божественною любов’ю і світлою веселістю; його джерело в Бозі, звідки походить всякий добрий дар через чистоту ума, а зміст свій, як можна сказати, воно одержує то з божественних вказівок Писання, то з розумного й правильного споглядання істот в безмовності й молитві. Бо таємне внутрішнє Єдине Божество, вище від думки, буває видимим не якось випадково, а в єдиновидному світлі, що походить звідти і наповнює умове бачення та споглядання. Але хто не зазнав цього, той розумно й свідомо восходить іззовні до надприродного тайного простого Єдиного, не зворушуючись серцем ні не осягаючись умом.

47 Найясніше одновидне і єдиновидне споглядання ума в Бозі, прямуючидо єдиної божественної укритости і до світла, що сяє з неї, прийнявши бо жественне осяяння від безначального і безконечного світловилиття, вимагаємовчання не тільки уст, а й ума. Бо можливо, що за мовчання уст ум розташо вується всередині себе, переходить у помисли та думки й урізноманітнює свої враження. Це було б виразом внутрішнього настрою, далі якого ум восходить до самої простої неуявленної укритости божественної одиниці. Бо одна річ – споглядальний устрій ума, а інша – налаштування і роздуми, котрі стосуються виразу внутрішнього настрою ума. Тому ум, обертаючись серед сотворенихі складених речей або різних за якимись іншими ознаками, спочатку споглядає їх, а потім у такому стані роздумує про них, урізноманітнюючи свої вра ження. Якщо може бути так, що про якусь одну річ в умі може бути багато думок, то, звертаючись до тієї єдиної, єдиновидної, найбільш внутрішньоїбожественної укритости, він, щоправда, напружує і простирає своє спогля дальне око і просвітлюється простотою божественного світла, але в такомустані зовсім не може роздумувати. Бо єдина простота ухиляється від будь-яко го умового переходу чи різноманітного настрою, й укритість не допускає, аби той, хто роздумував, чим вона є, виявив це внутрішнім уявленням чи устами.Саме через це людина, піднявшись умово до єдиної найславнішої божествен ної укритости, звичайно ж, зберігає мовчання і устами, й умом.

48 Коли ум спрямує своє звернення цілковито до Бога і його споглядальнасила буде вичерпана найсвітлішими променями божественної краси, безóбра зно зійде до простоти й безмежности тайного Єдиного безвидного, і стане вінєдиним сам для себе через своє ж власне прямування до Єдиного, і спогляда тиме в натхненні Духа, – тоді він буває в безмовному устрої, як немовля, за способом думати і зазнає невимовного і надприродного Царства Божого, за словом Господнім: “Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство” (Мт. 18, 3). Адже тоді ум стає незалежним і ніде й ніщо його не стримує, він перевищує межі всякого пізнання, всякого можливогомислення, всякого з’єднання і різноманітности, прямуючи вгору до невислов ного і непізнаного, що понад ум. Через це ум і зберігає мовчання, бо такий його устрій, вищий не тільки від слова, а й від умової діяльности, і разом із тайним і безвидним містить у собі надприродне, приємне і солодке в мірі, потрібній для насолоди ума.

49 Споглядальні уми, бачачи Бога в безвидному виді, у найсвітлішій, нематеріальній і нескладеній красі, у найпростішій особі, як єдиновидне єдине, увін чаного нескінченними благами, прикрашеного незліченними красотами, що осяює всякий ум, ніби променями, світловидними потоками краси, – бачатьу Ньому несказанне і непояснюване блаженство, невичерпне джерело добро го і прекрасного, нескінченно текуче й невсихаюче, невичерпну, нескінченну,незмірну скарбницю слави, що переповнює незримі уми найбільшою насолодою, радістю, солодкістю серця, чистою веселістю, що таїнственно проходить вічно текучим потоком із тієї божественної і надприродної одиниці, ко тра лежить угорі в недоступній укритості. Споглядальні уми бачать також, яке і наскільки велике недослідне й неосяжне море виливається з тієї несказанної благости і незбагненної любови, неосяжного промислу, в необмеженій силі і невисловній мудрості, бачать недомислиме для ангелів і самих серафимів, якте, що існує понад усякий ум. Бачать навіть і те, що в теперішній час ніби за роджується в нас невимовним способом, а в майбутньому прийде в оновлений устрій і ніби відродиться й звершиться, що вражає і херувимський ум, якщо він хоча б трохи наважиться помислити про це. О благість і рада Божа, любов і милосердя! О сило, мудросте й промисле Божий! Воістину “Блаженні тії, що їм беззаконня відпущено і гріхи покрито” (Пс. 31, 1) і “Блажен муж, якого Ти, Господи, наставляєш, і закону Твого навчаєш його” (Пс. 93, 12).

50 В Дусі і в істині відкривається невидиме для тих, що живуть у світі і не можуть прийняти Святого Духа, як сказав Господь. А сердечні очі тих, для кого краще було б віддалитися й оселитися чимдалі від світу і того, що у світі,осінило божественною благодаттю умове світло, схід мисленого сонця з висоти, і допомога для них у Бога. Тож вони в серцях своїх влаштовують восхо дження свої і просвічуються богоспоглядальними осяяннями, як подобає їм, і в них дуже виразно вбачається як вельми велике божественне й умове, такі варте духовного погляду, і, більше того, також і майбутній вічний і неуни кний устрій оновлення тих, що праведно пожили, не тільки в тому вигляді, в якому він буде доступний чуттям, а навіть і понад ум. Бо тоді цілковитозміняться ті, що стали насліддям того, що понад ум, і причасниками того життя й насолоди понад усякий помисел, стаючи як бог за усиновленням і раді ючи перед сущим за єством Богом із надприродних благ, котрі походять відвишнього і єдиного єством Бога, стоячи навколо Нього і всесвященно звершу ючи божественний понад ум празник з чим більшою чистотою і творячи одну дуже радісну сердечну насолоду цією благословенною веселістю і торжество з усіма духовними чинами ангелів. Це великий і незбагненний потік чистогозахвату високопрекрасним. Адже чуттєва краса, котру ум сприймає через чут тя, хоч обмежена і проминаюча, не проста і несотворена, приносить усе-таки душі певну насолоду, тому людям, що розумно мислять, неважко зауважити й зрозуміти, чим вони можуть стати, досягаючи не тільки мислених речей, а й того, що понад ум, необмеженого і непроминаючого, несотвореного, щоне має початку, а походить від Бога, від котрого походить усе прекрасне й до бре, а через радість, захват і божественне життя достойне майбутнього віку й устрою.

51 Відмежувавшись від тривалости часу й місця, віддалей і обмежених властивостей природи й поспішно пройшовши крізь них, ум справді стає нагим через єдиновидну простоту і нескладне й безвидне життя, оскільки без всякого покрову й перегороди, внаслідок спокою думок і безмовности віннадприродно досягає безначальности, неосяжности, необмежености й не скінченности в духовнодвижній божественній силі й осяянні серця, котрі, як видається, разом із самим спогляданням ума простягаються у нескінченність.Тоді в душі сходить Божий мир, і на неї виливається невимовна радість і не висловлене захоплення від Святого Духа, і зачудування понад ум опановує їїсеред тайного піснеспіву. Не явлений буде, але вже вбачається Бог богів у Сі оні, в умі, що витає високо і звернений угору. “Господи сил, блажен муж, що на Тебе надіється” (Пс. 83, 13).

52 Коли ум, просвітившись, впадає в зачудування від недомисленої безмов ности, бачачи себе між Богом і божественним, тоді він споживає, наскількиможливо, істинні плоди духовного розуміння, обожується, радіє, заглиблю ється в божественну любов, зовсім нічого не кажучи, ніяк не проникаючи нів глибину себе, ні зовні себе за своїм станом, навіть і не роздумуючи, а мис лено бачачи єдиним способом у світлі істини і духа і чинячи собі з видимого непроминаючу насолоду.

53 Коли погляд ума спрямовується всередину серця, він бачить осяяння Духа, що безперестанно випливає з нього, – саме тоді й настає час мовчання.

54 Коли весь погляд ума бачить Бога, а краще сказати, коли весь буде в Бозі або коли Бог буде в усьому умі, саме тоді, і це найбільш доречно, настає час мовчання.

55 Коли ум у причасті Духа, споглядально в дійсності стоїть перед Богом,насолоджується, як належить, славою і блиском від Божого лику, тоді ціл ком слушно буде мовчати й дивитися спокійно і безмовно. Якщо ж між умом і Богом, хай там яким способом, пройде випадково якась темна пітьма, то треба відразу кидати проти темряви якийсь ніби вогонь, природним способомсвітловидний і палаючий, – слово, хоч і коротке, але таке, що має божествен ну силу виразу, для того щоб таким способом чимшвидше знищити морок світлом і теплом розігнати туман, так само просвітивши ум і цим зігрівши його, аби він знову, як і раніше, міг бути з Богом, і споглядати Його красу,і, як подобає, насолоджуватися нею, прикрашатися нею й відчувати її, і вза галі відчувати все те, що звершується по устремлінні ума після прийняття животворного Духа від Бога, і, звичайно ж, при цьому ставати простим, і, як наслідок, відриватися істиною і духом у Бозі від усього, і навіть від того, що навколо Бога. До такого стану, що слушно й доречно, доходить споглядальний ум. Але той, хто трудиться тільки діяльно, ще дуже далекий від такого стану, бо ще не з’єднався сам зі собою, а через себе самого з Богом. Отож не дивно, що він, наскільки може, оспівує божественне і говорить так багато й часто про нього, таким чином ніби страхаючи, відлякуючи і відбиваючи нападами того, хто ворогує з нами і міцно воює проти нас. Бо прийде свій час і для нього, під впливом, звісно, духовного надходження, коли іскровидне осяяння численних божественних пісень, співів і слів ніби зіллється в один світоч,коли він вразить ворога певніше, і навіть смертельним ударом, себто спалю ючи і руйнуючи чи, радше, знищуючи його пітьму, а самого себе просвічуючивогненним сяянням, зігріваючи і якомога більше надихаючи до божествен ної любови, возносячи до самого Бога в мовчанні пісню серця і зачудуванняй уявляючи самому найдивніші чудеса таїн. Не безпідставно бувають про славлені ті, що надіються на Господа, але звичайно тому, що, коли прийде час, вони успадкують, як лагідні, духовну обіцяну землю в Христі Ісусі, Господі нашому.

56 Коли ум, освітлений кожним світловилиттям Духа, бентежиться, чудується і помічає, що він сам простирається до нескінченного й безмежного і змі нюється, тоді настає час мовчання.

57 Коли ж ум відчуває, що він ніби втомився від найясніших спогляданьі бажає вийти з цього стану, щоб, послабивши напругу, якось трохи відпочити, тоді, звісно, час говорити, однак висловлюватися коротко і згідно з боже ственним осяянням.

58 Коли ум серед вод, уникаючи мисленого фараона, пройде цілу ніч просвітленням вогню і свій день під хмарою, тоді після розумного мовчання на стає і час спокою, і справді початок очищення для душі. Коли ж проти нього виступить страшний мислений Амалик і ворожі полки, що йдуть за ним і недають увійти в обіцяну землю, тоді йому настає час говорити, при чому, од нак, він возноситься до Бога в умовому діянні й належному видінні, подібно до того, як Мойсей колись возносив свої руки з допомогою Аарона й Ора.

59 Коли з безодні божественного джерела і від мисленого погляду із серця щедро виточується духовна сила, тоді природно настає час мовчання. Бо тоді невимовно звершується служіння і власне поклоніння умом Богові в істині і в дусі, до того ж істинним духовним чуттям.

60 Коли від мисленого споглядання Бога словесна сила душі цілковито на повнюється божественним зачудуванням, споглядальна – видінням, а душаще й захватом, тоді, без сумніву, час мовчання. Адже в Дусі ум вельми ви разно бачить зібрану істину і, поклоняючись у зачудуванні, вшановує Бога, котрий сяє в ньому.

61 Ті, що поклоняються Богові, як належить, в дусі й істині і служать Йому,як годиться, поклоняються й служать не тільки на певному місці, а й без вимовляння слів. Бо подібно до того, як духовне чуття, піднісшися через пра ведність, зовсім не наважується поклонитися на місці Безмежному, у котрого нема ніякого певного місця для спокою, так, отож, з’єднане з істиною, воно,природно зберігаючи належне, зовсім не дозволяє поклонятися і, отже, служить різноманітністю слів й обмеженістю вимовляння безконечному й без межному, безначальному й безвидному, і цілковито простому і взагалі тому, що понад ум, щоразу, коли, звичайно, прийде єдиновидно просвічуватися внаслідок вилиття й надходження Духа пізнанням божественної істини. Самев цей час ум, цілковито звільнившись взагалі від усього і навіть якимось чином вийшовши зі самого себе, опиняється, що цілком зрозуміло, поза спроможністю не тільки говорити, а навіть і мислити, бо він з радістю і зачуду ванням з допомогою духовного світла спрямовує свою увагу й споглядання до того, що понад слово й розуміння, і в єднанні, котре перевищує його, стає якимось чином нерухомим і неперехідним через невидиме устремління.

62 Подобає умові, котрий пильнує себе, уважно, розумно й мудро керувативласним духовним устроєм, і коли він помітить, що споглядає прості й не уявленні тайни богослов’я, то йому треба відразу ж спокійно зупинятися в мовчанні, не без здивування і до того ж недалеко від свого серця, що діє в Дусі і приймає від Нього осяяння. Бо тоді час заспокоїтися чуттям не тільки від усього, що їм узагалі доступне, а також і час мовчання, хай би яке слово шукало виходу. Тому для тих, що розуміють, тоді буває зручніша нагода для перебування ума в спокої й незнанні, хоч би й треба було щось сказати. Тоді треба досягнути цілковитої нерухомости в чуттях, словах і помислах, для того щоб ум безпосередньо і як треба, будучи зовсім єдиним, міг в одновидномуі єдиновидному спогляданні вільно, наскільки можливо, бачити нескінченність і безначальність, що понад думку, а також неосяжність і взагалі інші бо жественні, незмінні й досконалі властивості одного і єдиного ТриіпостасногоБога і з’єднуватися, змінюючись зі спогляданням, спрощуючись і стаючи бо говидним божественною благодаттю з радістю і здивуванням. А що ум хотів би зберігати такий устрій, якщо б це було можливим, але, звісно, він зовсім цього не може, бо сам мінливий і живе з мінливими створіннями і певнимспособом з’єднаний з тілом і довколишніми речами, то він із розумних міркувань не має відокремлюватися, далеко відходячи від одновидного споглядан ня, і не має бути балакучим, а говорити небагато і до того ж із божественних осяянь, щоб не тільки швидше йому можна було знову звернутися до єднання з Богом, що понад ум, а й щоб відчути ясніше єднання, і до того ж не менш, а більш тривале. Адже наскільки ум якимось чином зберігає зібраність у собій уважність, настільки його звернення до божественного єднання відбуваєть ся швидше і він з’єднується з більш світлими світлостями, оскільки більше привчається до божественних речей.

63 Коли ум змінюється під впливом божественного одновидного прояву че рез мислене споглядання, й осяюється незбагненним, що понад усяке знання,і стає нероздільним, простим, необмеженим, він ніби якимось єдиним спосо бом осяюється в мороці, і споглядає необмежену красу через переважання над простотою, безвидну – через переважання над усяким видом, безначальну, бо вона розташована вище від усякого начала, неосяжну красу, що містить у собіграниці всього і все, що міститься в ній, усе наповнює, бо сама перенаповне на всім, тимчасом як сама безконечна. Краще сказати, коли, зневаживши все суще, ум, споглядаючи на єдине, побачить усе невимовним способом умової сили понад мислення, тоді час мовчати і таїнственно, і надсвітньо або, такби мовити, незримо чи невиразно споживати єдиновидну насолоду в боже ственнішому тайновченні істини. Коли ж сказаного нема в умі і навколо ньогопомітний простір, тоді час говорити, однак говорити те, що спроможне ске рувати до мовчання. Бо своєчасне мовчання, що понад слово, цілком слушно можна назвати таким, що незрівнянно перевищує всяке слово. Тому й дивний Соломон, який дуже високо цінував саме це мовчання, каже: “Час мовчати і час говорити” (Проп. 3, 7). Найкраще, звичайно, і найважливіше зберігати своєчасне мовчання. Якщо ж воно ще з якоїсь причини не настало і ум щеодновидно не досягнув того, що вище від слова, то принаймні своєчасна бе сіда нехай буде другорядним ділом. А щоб мова була споріднена з мовчанням і близька до нього, нехай своєчасно відбувається як мовчання, так і розмова, і нехай ум намагається дійти до припинення розмови тим, щоб безнастанно говорити й роздумувати про божественне, розглядати сотворіння і споглядати в них, як у дзеркалі, їхнього Творця, коли вони, наскільки можна, говорять про Нього. Оце й означає говорити своєчасно. А якщо своєчасно, то й доречно.

64 Коли ум пройде все, що є тут, і, перевищивши все природним способом,радісно мовчить, тоді час насолоджуватися надсвітнім і невимовним, час осяяння і мисленого світла, з’єднання ума і видіння простоти, безмежности, без конечности і пресвітлого знання – словом, час сприйняття і причастя духовної премудрости, якою ум стає досконалим у віддаленні і мовчанні, прийнявши в зачудуванні невимовну радість.

65 Коли душа відчуттям істини відчуває себе найкращою чашею, що напоює (Пс. 22, 5), і стає як безумна, тоді настав час мовчати.

66 Коли настрій внутрішньої людини хоче покликати: “Господи, чому так намножилося гнобителів моїх? Многі повстають на мене” (Пс. 3, 2), – тоді настав час говорити, але говорити як належить: не говорити чогось пустого проти ворогів, а доречне й помірно.

67 Коли світло Господнього лиця позначиться (Пс. 4, 7) на душі, так що воначерез це почне прикрашатися й просвічуватися і вилиття божественних весе лощів виллється на неї, тоді воістину настав час мовчати.

68 Коли вона побачить, як повстають на неї несправедливі свідки (Пс. 34, 11) і допитують її про те, чого вона не знає, і бентежать її, тоді воістину настав час говорити і навіть заперечувати.

69 У всьому, що існує і що ум може споглядати, найбільш верховною і, так би мовити, найвищою і найбільшою красою, а також і добром є Бог. З усіх видимих сотворінь найкращим сотворінням є людина, вона за самою своєю природою відрізняється від інших сотворінь і, без сумніву, перевершує їх, а за благодаттю вона воістину перевищує ангелів. Саме споглядальний ум серед багатьох речей, що є між Богом і людьми, наближаючись до того, що понаддумку, стає в нестямі, коли він ще щедро не випробував просвітительної бла годаті. Зазнавши її духовною силою в серці, – мабуть, можна так сказати, – він восходить до найвищої краси і добра, себто до Бога, входить у Нього забільш божественним даром й одновидно дивиться і чудується, заглиблюю чись у мовчання в глибині, що перевищує розум. І це справді є – може, хтось так і назве – запорука першого празнування суботи, образом якого є Божийвідпочинок від творення істот. А другим, великим і дещо інакшим празнуван ням відпочинку, нехибним зразком якого є почитання суботи в людей Божих, явно насолоджується той, хто від себе самого звернеться до Бога і пізнає себесамого як образ за первообразом і взагалі як посередника між Богом і людь ми, коли належним чином проникає не тільки в те, що понад ум і помисел, у дивовижному зачудуванні, а й наповнюється радости, що й не висловити, і духовним захватом, справді захоплюючись у мовчанні богоспоглядальними осяяннями і божественними діями над ним і понад ним самим, з’єднуючись у Христі Ісусі з тією божественною одиницею і надприродним божеством.

70 Коли ум умовно відокремиться від усього, що існує, так ніби воно не іс нує, тоді він невимовно уявляє собі істинно суще вище від умової діяльности і єднання, споглядаючи його в істині й дусі крізь нескінченний надлишокбожественних властивостей, що оточують суще, і видимих хай там яким способом. І він стає одновидним чи єдиним, так би мовити, буває невимовно охоплений безмовністю, стає повним любови, повним радости, однак це не про сті любов і радість, а такі, котрі походять від дії Духа і подібні до насолоди, яку мають ангели.

71 In no way, in any way, and absolutely no one can grasp You, Lord, in essence, no intelligent, thinking or generally created mind, even a cherubic one, but You stand infinitely higher than all intelligence: yes, Lord, and that which surrounds You is completely infinite and boundless. Here, for example, You bequeathed Your incomparable care to the lawgiver of the Old Testament, Moses, to announce that You really exist as You say, but, again, and in this You, the Most Infallible and the only supreme truth, said about some of Your elect that You, although You appeared to them, did not reveal Your name to them. Because it is incomparably higher than every name, not only those on earth, but also those in heaven. After all, those who are filled with Your light imagine You as a being, but they do not have any knowledge of Your essence, of course, in such a way that You consistently appear as a super-existent and an object of reflection, which does not have any essence at all, in order for You to be known clearly beyond thinking and above everything, You, who can be known as the infinitely Incomprehensible and the Highest. You are completely beyond time, beginningless, life-giving and infinite. You are not subordinated to a place at all, because You are present everywhere and above everything, as the Creator of everything in totality and moreover the only one, being at the same time a container and a permanent dwelling place of the thoughts of their creations. You surpass the quickness of the mind and anticipate its thinking, because You hold everything above all and in an unsearchable way with an all-powerful hand, moreover, you do not submit even accidentally to the limits of nature. Because You are limitless, being immeasurable not only by nature, but as if above nature, but also by those who surround You, by natural properties, such as wise wisdom, overwhelming power, love and goodness beyond all understanding of love and goodness. What to call you? Call it light? But it is not impregnable, therefore You are higher than light. Maybe a judge? But does he know everything, even before birth? Where is that in the judge? Therefore, You are incomparably higher than the judge. How can we call You the Creator, when You create many and various material things with a single movement of will? And in the midst of the immaterial – O depth of superiority – You, with one, so to speak, movement of the Spirit, build creatures that are the same in nature, because they are spiritual, and many, moreover, very many with different inclinations, and if you want, you also create individuals – extremely strange creations. But that which in its predominance surpasses all notions of the one who ponders, is this the work of the builder? Absolutely not. It turns out that You are higher than the builder. Should you be called a builder and proclaimed a master? But what kind of builder builds even the smallest thing without a foundation and without a support, like You, Lord, who built such a large land out of nothing with so many mountains and stones, with various plants and set it unshakable? What master from nothing and from that which does not exist, in one moment with his word brings forth such masterly creations as You bring them forth? Is the one who calls Your creations the work of a builder or craftsman right?Absolutely not. So, God, You stand infinitely higher than the builder and the craftsman. Could anyone have ever known or heard or at least somehow imagined such a kind of love, which Your all-wonderful goodness with great favor showed us in accepting what is peculiar to us very humanely beyond all hope? Of course, those who by grace are given to contemplate this, enter directly into the space of the abyss of love and strange industry, and become under the influence of the most ardent impulses of love on their part, really outside themselves, and do not know how to name the actions of this building industry accordingly. Because the mind, and the word, and every hearing, and the thought of the commandments of Your presence, most kind God, are superior by the highest advantage! You are the Father of all and are called Father. But You indescribably exceed all fatherhood and reason, and power, and industry, and construction, and generosity, and patience. They call you King. But I am the King in relation to the present, and in relation to the future, and no less and a hundred times the past. So what? Amazing, detached and simple. For Your kingdom is the kingdom of all ages together: both present, past, and future, and Your power is in every kind and kind. Thus, in everything, completely behind everything, You are simply decidedly infinitely higher than all wisdom, being the carriage carried, in short, equally high and infinite, and You, the immeasurable Lord, and everything that is around You. The mind, imagining this in any way, is enraptured by the reach of Your vision and, completely united by the inspiration of the Spirit, plunges as if into a mysterious darkness, unable to see You perfectly because of the infinity and inaccessibility of Your glory. In this way, through the peace of peace, You indescribably enliven those who look upon You and, moreover, love You in a strange way. On the other hand, the mind is not perfected when it does not see You. And after that You calm them again with divine and supernatural rest. You are Unspeakable, Inconceivable, Boundless, Unfathomable – in a word, Infinite in essence, of course, and in activity. Amen.

72 Тоді ум, віддалившись від численних думок, струсивши із себе різновид ності і багаточастинні думки, опиниться вище від умової неуважности привдиханні і причасті Святого Духа, що об’єднує його і безперервно, і безнастанно дихає на серце, і буде постійно охоче перебувати в божественних міс цях, ніби переповнюючись уявленнями про Бога, так що одним мисленимпоглядом він буде відразу єдиновидно вбачати, як у дзеркалі, все те, що навколо Бога, – і до того ж із невимовною любов’ю, – тоді він явно досягне бо жественного спокою, насолоджуючись, як звично, глибоким і божественним миром, сердечним, святим, безтурботним відпочинком у Христі Ісусі, Господі нашому.

73 Коли ум провадить бесіду з Богом, як син із найбільш дітолюбним батьком, молиться своїми душевними чуттями і, бачачи світло Ісуса, невимовно радіє, чудуючись з великою любов’ю, відчуваючи ясно у своєму серці божественнулюбов і надприродну дію Святого Духа, і хоче таїнственно і надсвітньо зле тіти понад божественні явлення й досконалості, – тоді він істинно спочиває від усіх своїх діл, стаючи після мислення понад мислення, відчуваючи дивну насолоду і справді відпочиваючи в мирі животворного Духа Христового.

74 “Бог… спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був” (Бут. 2, 2), – але після сповнення всього, що було сотворено Словом і Духом… Так само і богоподібний ум спочиває від усіх діл своїх, котрі почав творити для доповнення мисленого світу за своїми ознаками, але, розглянувши і ніби відтворивши Словом Божим і животворним Духом весь світ разом із тими, що в ньому є мислені, від них знову зійшов словом Божим і Духом до того, щодеякі називають “метафізика”, себто післяприродне, і проник у прості й не залежні таїнственні чудеса богослов’я. Там, у відпочинку, спокої і мирі він вельми насолоджується мисленою істиною, ще й обожується світлом розуму і причастям животворного Духа у Христі Ісусі, Господі нашому.

75 Бог, коли спочив, спочивав не від усіх своїх діл, а тільки від тих, котрі почав творити. Однак Він не спочив від діл безначальних і несотворених, властивих Йому. Так і ум, що наслідує Бога, пройшовши і пізнавши всі видимі со творіння божественним Словом і животворним Духом і проникнувши в них, зовсім не спочиває від властивих йому діл, зокрема від тих, що не мають ні початку ні кінця, але він спочиває від діл видимих, що мають початок і кінець. У того, хто закінчив працювати, після припинення дії настає відпочинок, але не так буває з умом через його устрій. Бо якби він не став зажди рухомийчерез животворний безперервний подих Духа в пізнавальному погляді на ви диме, то навіть не знав би, що існує духовний відпочинок, що завжди рухомоодновидно існує тільки навколо Бога й обожує свого причасника в невимов ному й несказанному відпочинку в Христі.

76 “Do not be hasty with your mouth,” says Solomon, “…to speak a word before God, for God is in heaven, and you are on earth” (Prov. 5, 1). This is how he clearly and accurately defines and explains what the time of silence is. Because he says directly: since you are on earth, before the face of the Lord, who is above in the heavens, and you have received such grace that, being a soul, you can think about the things above and contemplate them, and, contemplating mentally, stand before the face of the Lord, then “do not be in a hurry to speak a word with your mouth”, because this is a time of silence. Do not wish to utter a word when you are spiritually under the influence of the truth, both visible and divine. This is what it means to be before the face of the Lord, when the mind contemplates many things surrounding God in a simple and single direction towards Him. Therefore, feeling this and standing before the face of the Lord, do not be in a hurry to utter a word, because otherwise you will voluntarily, like an ignorant person, hasten to go down and descend. But those who explain the meaning of these words could say so. Once upon a time, human nature was undamaged and therefore rightly distanced from evils, was close to God, contemplated God and enjoyed with joy the beauty of His face in the forefather Adam, experiencing earthly, spiritual, heavenly, imperishable pleasure with amazement. At the same time, great grace was poured out on the soul of the first man, and his god-like mind was surrounded by numerous cognitive contemplations and directions to God, until in the paradise that can be grasped by the senses, he enjoyed the spiritual paradise, the so-called blessed life, uniting truly in himself and in God, staying in himself and, as it pleases, in God, keeping identical and true God-like structure, and this is correct, because man was created in the image of God. So, in short, we can say that there were such blessings from God around us. And the evil demon, who was at war with us because of our good fortune and glory, struck with envy, could not bear it. How is this visible? This all-destroyer has already been a deceiver many times, increasing our hope with supposedly good advice, causing a desire for even greater deification than what we had, and he was the first cause of vice, because he slandered the righteousness of God’s commandment. Because of him, we suffered the loss of deception, were driven away from God and from divine pleasure, and from a single-minded spiritual life, from the desire to see God’s face, and fell away from the glory that enlightened us when we changed under the rays of divine beauty – and we became, which should not be, divided and torn as if into many parts, and began to find satisfaction in different types and diversity of life, therefore, instead of the one Triune Deity, we began to honor many gods, even distant from each other, that is, in fact, not gods, but delusional demons, perishable and in pink We have lost the true single, unified life and its structure and torn into many different parts, and our conditioned strength and tension, or, rather, upward direction, have disappeared for a reason.We have reached the immeasurable depth of evil, our thoughts have voluntarily moved to low things, even though we are the image of God and are worthy of a higher heavenly life. However, our condition is not irreversible and not unchangeable, it is quite possible, moreover, for good reasons, just like how we miserably dragged ourselves from that great glory to the lowest infamy, that we will return again, head upwards and again see God’s more glorious face, of course, not as close as before, but from a greater distance we will see and feel the brilliance of His beauty. Therefore, the most divine Moses and all the prophets, as many as there were, and the fathers who were before them – Abraham and those like him – saw very clearly, as far as it was possible, and enjoyed the brightness of the beauty of God’s face. Struck by His unapproachable glory, some of them reproached themselves, others considered themselves and called themselves earth and dust, still others were not even able to open their mouths from the excess of glory of the one whom they saw. Then they knew the limitations of their speech and the stiffness of the tongue and with glory experienced many more blissful sensations. That is why the divine David, longing for the brightness of the beauty of the Lord’s face, calls out to God, praying: “When will I come and appear before the face of God?” (Ps. 41, 3), and wanting to show the state of the soul in which she saw the Lord’s face, she says: “The righteous will dwell before Your face” (Ps. 139, 14). Cleverly showing what strength the contemplation of God’s face gives the soul, he says: “You turned away Your face, and I was troubled” (Ps. 29, 8). If God turns his face away and the soul is then troubled, then from the presence of God and the contemplation of God in the soul comes spiritual peace – such a great gift that after divine love and joy come either the gifts of the Spirit or His fruits. And David shows that those who live holy and righteously, walk in the light of the Lord’s face, saying: “In the light of Your face they will walk, and in Your name they will rejoice all day long” (Ps. 88, 16-17), that is, that spiritual day, while the mental and ineffable sun sends its pure and life-giving rays to the inner man, and the senses are enlightened by the supermundane mind. At that time, all the memory of the soul is taken from the earth and transferred to heaven, and such a person rejoices and is comforted, sings songs and rejoices with joy, and beauty, and spiritual delight, which no one can express, shining and shining with the light of the Lord’s face. Therefore, in another place, David prays to God, I say: “Do not turn away Your face from me, because I will become like those who go down to the grave” (Ps. 142, 7). Because the cause of darkness is the turning away of the Lord’s face, and conversion is the cause of all mental light and therefore, of course, spiritual joy, as he says about himself: “The light of Your face has fallen on me, – and adds: – You have given joy to my heart” (Ps. 4, 7-8). And again it testifies that after the light of the Lord’s face was marked on him, he felt in himself the spiritual gift of divine grace, and about exactly what kind of people stand before the face of the Lord and pray to Him – that these are only mentally gods of God’s people.Indeed, there are many saints and people of God, but not all of them can see God’s face and live an angelic life while they are still living on earth. This is possible only for those who recognize that God must be served with divine wisdom and knowledge and worshiped in truth and in spirit. These are rightly called the rich of God’s people, because they are enlightened by the secrets of numerous contemplations, and their wealth is the depth of spiritual and spiritual wisdom and knowledge, which, as the Apostle Paul says, not everyone has. That is why, as it is said, the strange David speaks to God: “The rich of the people of the earth will plead before Your face” (Ps. 44, 13). That is why the wise Solomon, as filled with divine wisdom more than anyone else and knowing this better than anyone else, says, instructing very wisely: “Do not be hasty with your mouth… to speak a word before God, for God is in heaven, and you are on earth.” When, by a divine gift, you would stand in front of the Lord’s divine face, that is, when the contemplation of the mind ascends, then the time for silence has come. Therefore, do not rush to utter even one word, recklessly getting carried away by the custom of speaking, because then it is not the time to speak. After all, while you are still on earth, you become a god and, imitating the angels, you contemplate the face of the heavenly God. Yes, the Savior said: “… angels… in heaven always see the face of my Heavenly Father” (Mt. 18, 10). And also because you hear how Solomon says in another place: “The light always shines for the righteous”, then you, after thinking about it, understand that they naturally feel it from the light that pours out from the Lord’s naked face, seeing endlessly, by divine grace, the Lord’s face, from which, as if from a spring, light pours out. Because a person becomes and is on earth the same angel, not to say, a god. Undoubtedly, you return to a gift that corresponds to the idea of ​​​​the grace of the Lord, becoming below, on earth, what God is above, worthy of wonder. At the same time, you do not penetrate into it with a miraculous mind, you do not cross it even with a thought and move your own thought, as if dividing the condition, but you direct yourself single-mindedly and look at God’s likeness without eyes and motionless with a simple and single look and, moreover, you enjoy the most clear and unapproachable light that comes from the face of the Lord.This, in fact, is the highest disposition of the mind towards God, a worthy competition for the prudent, one might say, the flower of spiritual purity, the desired unity of faith, which is accomplished in communion with the Spirit, the glorious fruit of divine and god-worshipping wisdom, the basis of spiritual peace, the abode of indescribable joy, the door of God’s love, the sprout of enlightenment, the reason for the flow of the inexhaustible waters of the Spirit from the heart, the true sustenance and delight of the soul the manna that transforms the soul, the increase and transformation of the soul, the beginning of divine and ineffable mysteries and revelations, the certainty of the only and first truth, the destruction of all thoughts, the cessation of all thoughts, the mastery of thinking, the very first cause of wonder, the highest transformation of the mind and the change of the mind into the simple, boundless, boundless on every side, immeasurable, invisible and formless, without attributes, indivisible monotonous, untouchable and supernatural – and a completely new god-like arrangement. Therefore, having become in such an arrangement and in some way deified according to the manly love of grace, do not rush through ignorance to utter at least one word before the face of the Lord, for to Him be the only and simple glory forever.

77 Ум, бажаючи споглядати духовне, що вище від нього самого, якщо у своєму серці не знаходить співдії божественної благодаті, бачить недіяльне, непросвічене і злите, тому він втрачає і свою власну солодкість. Хоч через не знання і думає, що її має, бо не зазнав ніякої більшої солодкости. Так, як і той, хто їсть ячмінний хліб, – хоч він і не має такого смаку, – думає, що йому смакує, бо не знає смаку пшеничного хліба.

78 Після мисленого єднання серця завдяки благодаті ум безпомилково ба чить при духовному світлі і прямує до свого бажання, – а його бажанням є Бог, – ставши поза чуттям, безколірним, і без властивостей, і без уявлень, бо звільнився від них.

79 Ум, якого благодать спрямовує до споглядання, воістину живиться завжди духовною манною. Чуттєва манна, яку споживав Ізраїль, мала в собі солодку й предивну силу живити тіло. А чим вона була за сутністю – невідомо. Тому й називалася вона манною, що означає “невідоме”. Це слово означає “що цетаке”. І ті, котрі не знали сутности того, що вони бачили і їли, із зачудуван ням питали: “Що це таке?” Так і той, хто споглядає, ввесь час доходить до захвату ума і питає себе: “Що це таке, що при спогляданні звеселяє і живить ум, коли споживати його духовно, само ж перевершує границі мислення, як божественне й надприродне, що незвичним способом живить і напоює ум, воно не піддається устроєві ума не тільки як неосяжне за сутністю, а й як нескінченне й безграничне?”

80 There are three things that bear witness to the truth, and I could have named them: creation, the Scriptures, and testimony in the spirit. Through the Scriptures and creation, when contemplated spiritually, one simple truth becomes visible, and from it a complex one. And whoever through the named three things has reached the next two, then, standing on them, the infallible mind will find the way through the grace of Christ, because through the simple truth he will reach the height and depth of thought, as well as the infinite breadth, and through them, coming into the grasp, he sings with fear. Through the complex truth, he acquires, in addition to what has already been said, peace of heart, love, and joy. Therefore, in wonder, he sings with love. But a person needs more time, labor and persistence, so that, in some way putting aside the senses and severing the sensuous with the mind, he becomes in mental things, after which the contemplation of the truth shines in the soul. I do not say that the truth, in order to be grasped, needs such means as time, or labor, or endurance, but I said that a person needs it, because the truth itself is one and simple, although it appears to be double when contemplated, and calls loudly from almost everywhere to look at it, testifying of itself to those who desire it. And since a person is composed, combined with the senses, undergoes changes and changes, sometimes he somehow goes beyond himself and, not knowing how, turns against himself, due to excessive sensitivity, acts cunningly, and becomes ill with infidelity. Because of these three faults, i.e., oversensitivity, cunning, and unbelief, it miserably falls away from the truth of which these three evidences, i.e., scripture, creation, and spirit, bear witness. Therefore, in order to free oneself from excessive sensitivity, a person needs another thing, which I said earlier – that “the mind, humbled, must believe in the simple” and then in this way, immediately with the help of the Scriptures and creation, a person in the spirit immediately recognized not only the simplest truth, but also composed of it, and, in addition, also saw what once separated it from contemplation in the truth and what – I would say – separated her from pleasure. Therefore, the first truth is one and only one simple by nature. After it comes the composite day of it through us, the composite. And this is the extreme limit of our mind and the best content, to which the whole life and asceticism of those who are guided by the power of the spirit are directed, so that the mind in a state of nakedness, as much as possible, can see the light and enjoy the light from the first and only truth and the strange way it is composed of it. And this will never come otherwise than only through humility and simplicity in faith, through the testimony of the Scriptures, creation and testimony in the spirit. When the mind, as if in a mirror, sees the truth in its three faculties through the testimony of the three things mentioned, then again, as if returning from this vision, it becomes in itself much humbler, simpler, and its faith becomes stronger. Because of this, he walks with cheerful feet to the contemplation of the truth, besides, it shines more brightly in him with its rays.Turning to himself through the contemplation of the truth, in consequence of the greatness of the glory which he saw in himself, he descends to greater humility and simplicity and is amazed, overcome by faith; and thus ascending again, as if on some divine circle, and walking along it with humility, simplicity and faith, rising and seeing the truth, and the radiance of the truth leads him to greater humility, and, becoming even simpler in faith, the mind does not stop this movement. For the time being, he moves just like that in humility, simplicity and faith, thanks to the testimony of the Scriptures and creation, contemplating the truth in his spirit and returning again to the place from whence he set out. And in this way, always adored by grace and enlightened by that which is above the mind, leading a life full of all joy in Christ, our Lord, he, as if in a betrothal, experiences the enjoyment of future eternal blessings.

81 The contemplative life becomes complete and flawless thanks to three things – faith, clear communion of the life-giving Spirit and knowledge of wisdom. For contemplation, to be precise, is the knowledge of mental things in those things that we perceive with the senses, and sometimes it is the knowledge of mental things proper, separated from the senses in people who have achieved success. For this reason, people need faith. Because it is said: “If you do not believe, you will not understand.” The Spirit is also needed, because “the Spirit searches everything, even the depths of God” (1 Cor. 2, 10). That is why the divine Job said: “He understands [me] from the all-powerful inspiration” (Job 32, 8). Therefore, it is natural that the divine activity of the Spirit boils or, so to speak, lives in the heart, and therefore supernaturally enlivens and indescribably attracts the mind to itself, gathers it and keeps it from all wandering and gives it strength in silence, with great spiritual pleasure, joy, and besides, and with divine love, to see the best of the divine and revolve around it, to imagine God in an unusual way, as it pleases, and equally to rejoice in Him, feeling a great irresistible inclination towards Him and a proper delight. The condition also requires wisdom, as I have already said. Because, according to the Scriptures, wisdom enlightens a person’s face; it enlightens so that a person can easily pass from feeling to thinking, to ascend from what is perceived by the senses to what is understood by the mind, and to divine visions, and in order to see the incomprehensible in mental revelation, it enlightens so that a person in clear contemplation has seen and uniquely imagined the presence of God beyond him. Indeed, “blessed is the man whom You, Lord, instruct, and teach him Your law” (Ps. 93, 12), because truly wise is such a person who comes to faith through instruction and learns the ineffable mysteries of God through the teaching of the Spirit. This is a big thing! Truly wise is he who walks by faith in union and supernatural communication with the Spirit. And indeed there are three things that cannot be restrained: God, an angel, and an arbitrary man. A curious person is like an angel of the earth, a strange observer of visible creations, a true student of God’s uncreated ways or, one might say, God’s gifts, who, like angels, in some way catches the knowledge of God himself, who cannot be seen in any way, with a general glance. Such is he who is wise by faith in the Holy Spirit, and in this way he is blessed. But, probably, it would be enough to say what the evangelist Luke says in the Gospel about the Lord Jesus, then there would be no need to explain what wisdom and goodness are, and to glorify them. In one place, the evangelist says that “Jesus grew in wisdom, and in age, and in grace, – and in another: – [the child] grew and became stronger in spirit, gaining wisdom” (Lk. 2:40, 52 – quoted in the translation of I. Ogienko). And now, intending to speak more clearly about the given things, I will also recall what the holy Solomon says to God: “Who would know Your will, if You had not given wisdom and sent down Your holy Spirit from on high? So the paths of those who live on earth have been straightened, and so people have learned what pleases You, and by wisdom they have been saved” (Wisdom 9, 17-18). do you seeThis is how much power wisdom acquires through the action of the Spirit and how far away from salvation is the one who did not gather wisdom and the Spirit from God and does not even listen to the advice of the wise and the communicant of the Spirit. If this is written about the Savior, in whom all the fullness of divinity was contained, then it will not be difficult to understand in relation to the entire human race in its entirety, how much wisdom is necessary with the cooperation of the Holy Spirit and how much strength and success a spiritual sage receives from God, who loves human souls. By God’s grace, the sage explores the heavens and reaches knowledge for the sake of the Most High – oh, strange thing, but it is really so. But if we have already talked so much about contemplation, then it would be worthwhile not to be lazy and say at least something about contemplation and partially direct the thinking of a devoted listener and, as it were, give him sustenance. After all, God decisively commands verbal people how the superiors should give generously, and the inferiors should reverently receive from the superiors what is available from the divine enlightenment and conditions of treasures, and to treat equal people kindly and not vainly and talk with them about mental things and about God. In this way, not only the righteous infallibility would clearly shine in the Church of the living God, but also the venerable and beautiful face of love, the sign of Christ’s disciples, would shine endlessly in our hearts, ready to pour out through the Holy Spirit on us for the perfect and simple love of God and people, and in this way we would live on earth equally angelically, truly blessed, and also most pleasantly, as attached to that divine and of godly double love, on which the law and the prophets rest. There is nothing sweeter to the soul than it, in particular, if it comes directly from the contemplation and knowledge of God, in other words, from enlightening grace. Therefore, whoever considers it a good and good deed the intention to go to God in order to connect with Him and truly receive deification, in other words, he intends to be saved, because, according to theologian teachers, a person cannot be saved without the deification of the mind. Fulfilling the Lord’s commandments, as much as one has the strength, a person reaches possible contemplation, at the same time, there is no blind action detached from contemplation, nor soulless contemplation, which it is without action. As a result of this, with wisdom, according to the mind and the content of the recorded sacred knowledge, in this way he begins, as they say, with a good movement, to look at the world correctly, understanding what is perceived by the senses at the direction of the infinitely strong and infinitely wise Creator, and successively reaches an infinite in power and universal distinction, as far as is possible for the gaze, and enjoys, and in a similar way lives vit mind secretly through the secret. And when the time passes, having lived a carefree life in silence, knowing only about the divine thanks to the Scriptures and the visible world, he tries, as far as possible, to look spiritually at the creation, according to the Scriptures, and see the signs of truth.When this happens, then the mind, with the benevolence and action of the Spirit worthy of worship, is elevated to the contemplation and knowledge of the sacred truth, as the great Dionysius says, to the sacred degree of contemplation, or rather to the second degree, that is, divine visions and thoughts without veils and images. As a result, the mind, as if on fire, goes straight to naked thoughts and, putting above all else its own purity and desire for God, imprints in itself, as if in a clear mirror, divine phenomena that emit light, brighter than the sun. The action of grace nourishes the mind with the impressions available to it, and it reaches, as it were, to the third degree – to those very many blessed visions, and uniformly and concisely successfully elevates the divine manifestations from numerous varieties to the ineffable love of the unchanging and secret unity, turning with all the conditioned senses into fire and the heart’s god-worshipping unceasing love for God, like one who contemplates under the influence of truth by the inspiration of the Illuminator of the Spirit. And again, according to the great Dionysius, this is the divine communion of the most uniform, the One, as far as it can be comprehended. Therefore, blissfully flying to such degrees of the communion of the Three-hypostatic One-seeing One, clearly and brightly enjoying the unbearable languors of divine rapture and in the midst of it enthusiastic gusts of love, seeing oneself struck and as if burned by love, the three-blessed God-bearing and because the mind of the homily is very noticeable from the mood that comes, is excited and truly comes into a frenzy, having entered with a bright face into the indescribable the mysteries of the word of God in eyeless eyes enjoying the beginningless and endless, immeasurable and completely ineffable and incomprehensible, and at the same time he imagines to himself some kind of infinite and impassable sea of God’s essence, which is beyond all thought, and its time and coming, according to the Theologian who spoke about it. “This,” says the holy Dionysius, “is a feast for the eyes, which mentally nourishes and adores everyone who rushes up to it, and at the same time begins, however, from the contemplation and knowledge of beings,” as this teacher of sacred mysteries says, explaining the sacred signs of our priesthood. This is how Basil the Great tells, saying: “When someone has contemplated all the beauty of the visible, he will stand before God himself, whose vision usually appears only in pure hearts. Then, having achieved success in the higher spheres of theology, he can also become a contemplator”; and again to the words of David, who speaks in the Spirit: “Until dawn I will stand before You and watch”, – this great teacher says: “When I stand before You and draw my mind closer to contemplating You, then I will perceive contemplation in the light of knowledge.”The same can be heard from the holy Maximus, who, for his part, says the same thing and directly indicates what and how great success lies in the contemplation and knowledge of God through the Scriptures and creation, and that of course that is where the light of knowledge comes from, thanks to which there is blissful deification during contemplation, a thing already rare even in ancient times, which was difficult to find among the silent, but what can we say about the present time, when there is no one who could teach from his own experience, the gleaned content of grace, as the great teacher of speechlessness, Saint Isaac Syrin, says in the Word in which he begins the conversation about spiritual sense and contemplative ability. This is what the holy Maximus says: “We call the teaching of the saints a divine light, because it transmits the light of knowledge and adores those who listen”, and these words of his agree with the words of the all-holy Dionysius, who says: “How many other divine lights were clearly given to us by the secret transmission of our divinely inspired mentors, following the instructions of enlightened people, that is why we learned”, and in another place he says: “Divine knowledge directs upward those who turn to it for their ability to the extent of their intelligence, and unites them by virtue of a simple self-unification”. And also: “Every finding of revelation that descends from the Father benevolently comes to us, as a unified force that elevates us again, simplifies us and directs us to the unity and godlike simplicity of the gatherer of the Father. “For everything is from Him [and] through Him”” (Rom. 11, 36). Do you understand in what way he who has directed himself wisely, stretching himself upward as a result of conversion, that is, divine contemplation of God, or sees God, stretching upward from creatures, or unites with God and worships through the Scriptures, is it symbolic, or in a certain way divine, and how can such a person even be called a god? For all, – he says, – who only among thinking and intelligent beings are directed completely towards the unity of the divine mystery, in an immeasurable way, are directed, as far as possible, to its divine illuminations with the help of a powerful, if one can say so, god-following, and are honored with the one name of God. As the theological language of the great Gregory clearly states: “A living being, built here, is directed and passes into another state, as a higher step of the mystery, is worshiped by inclination to God”2. And the holy Maximus says: “The spiritual image of the Divine Scripture through wisdom transforms to the deification of thinkers who know, because through transformation

2 У Слові на Різдво Христове, аркуш 181. їхнього розуму вони відкритим лицем бачать, як у дзеркалі, славу Господню”. Це споглядальне життя вимагає трьох уже згаданих умов: віри, причастя Духа і мудрости знання в Христі Ісусі, Господі нашому.

82 Споглядальне життя із животворним Духом наповнює споглядача в тайніякимись великими пречудесними мисленими видіннями не одразу, не рапто во, а коли мине якийсь час, через тривале любомудріє, за порядком і ніби поступенях. Часом ти міг би почути, як споглядач говорить від надміру спо кою і відхилення від усього, окрім Бога: “Один я зостануся, поки не загину” (Пс. 140, 10); а часом, оскільки, звертаючись до істот, пізнає їх, то каже: “Які величні діла Твої, Господи, все премудро сотворив єси” (Пс. 103, 24), і “запах Твоїх шат” (П.п. 4, 10) “неначе запах поля, що Господь благословив його”(Бут. 27, 27). Часом, змушуючи споглядати із сильнішим поривом і навчаючи підніматися до духовних сходжень, Він переконує говорити: “Запах пахо щів Твоїх найзапашніший… тягни мене вслід за Тобою” (П.п. 1, 3.4) до Бога, і ще: “Хвалитиму Тебе, Боже мій, Царю мій, і буду благословити ім’я Твоє повік і повік-віки. Великий Господь і всехвальний, і величі Його немає кінця” (Пс. 144, 1, 3). “Дивне знання Твоє для мене, воно стало тверде, не розумію його” (Пс. 138, 6). А ще каже: “Але Ти, Господи, повік найвищий (Пс. 91, 9), і пам’ять Твоя з роду в рід (Пс. 101, 13), над усіма богами вельми піднісся Ти (Пс. 96, 9)”, – готуючи цим споглядальників, що простираються вгору, співатипро те, що вони бачать понадсутнє у своїх видіннях. А часом навчає спогля дальників висловлювати своє захоплення вигуком: “Нема подібного до Тебе, Господи, між богами, і нема подібного за ділами Твоїми!” (Пс. 85, 8), а щепоказує тим, що духовно споглядають, розумову гору, на яку восходять, і свя те місце Боже, на якому стоять ті, в кого невинні руки й чисте серце. А окрім того, ще й дає бачити дороги восходження до висоти небес і низходження до глибини безодні, себто до таїн Духа; й іноді дивовижним способом ставить навіть перед спогляданням Осіб Тройці. Часом із зачудуванням приводить доспоглядання Ісуса, Його промислу по плоті і навчає споглядати ті надприродні тайни, що йдуть за Ним. І після численних блаженних видінь Він не залишає споглядача, поки не введе його, дивно просвіченого, – о диво благода ті! – на саме лоно Боже – в істинний невимовний відпочинок і надприродну духовну насолоду, щоб не сказати, сп’яніння красою Божою, і в божественне захоплення, у те преблагословенне лоно, що містить у собі велику глибинубожественних таїнств і достатньо наближає до відчуття Божої понадсутно сти, у те лоно, яке в спадкоємство з висоти одержав і Авраам, коли й сам Бог став долею Авраама, за словами “Я – Бог Авраама” (Мт. 22, 32). Тому що Бог є Богом Авраама, то й лоно Боже є лоном Авраамовим. Отож споглядальне життя в Дусі, возвишуючи, вводить на лоно Боже, чи, можна сказати інакше, на лоно Авраамове в усякій простоті і вельми радісній веселості; воно справді обожує і серед душевної солодкости і цілком невимовної насолоди приводитьдо стану блаженства ум, причетний до мудрости, що, можливо, більше бе реться до споглядання вгору на Христа Ісуса, Господа нашого. Амінь.

83 Оскільки і сотворіння, і Писання просвітлені Словом Божим, і все, що споглядаємо, видиме духовно, утверджує ум і всі його сили до споглядання і розуміння Бога, до того ж спочатку духовно випробовує їхню дію і вплив серця, – то, вельми мудро повчаючи, каже в одному місці священний Давид,що словом Господнім утверджуються уми, які він називає в цьому разі не бесами, і вся сила їхня утверджується Духом уст Його. Коли ж саме? Коли духовна земля, себто наше серце, відчутно і явно виявляється повне милости Господньої, себто духодвижної сили, дії і руху. Але перш ніж наш ум відчує в серці дію, силу і рух, він не тільки не матиме міцности від споглядального і духовного розгляду сотворінь і Божественного Писання і підсумування того,що в них міститься, але, окрім цього, відчуватиме і великий страх, щоб не за гинути йому через неслушність своїх уявлень. Саме тому, якби ми надумали вдатися до споглядання Бога з Писання і сотворінь, одновидно і єдиновидноузагальнюючи численні значення і споглядання істот в один зміст і дух, бачачи одновидне, просте й безвидне споглядання в необмеженості, безгранич ності й безначальності, то спробуймо знайти спочатку скарб у нашому серці й умолімо святого Бога наповнити нашу землю Його милістю, і тоді, якщо це буде можливо, вільно спрямуємо ум вгору до розуміння Бога, як сказано, одновидного і єдиновидного, простого, безвидного, вічного, безконечного і безграничного, при спогляданні й співдії Слова і Духа.

84 Коли людина чуттями і простими настроями душі за заповідями прохо дить шлях чеснот зі смиренним мудруванням, у терпінні й упованні, спертому на віру, і в серці встановиться животворна й завжди текуча сила і дія Святого Духа, що справді просвітлює душевні сили своїм природним і явним рухом і,втішаючи, скеровує до себе якомога швидше діяльність ума і несказанно з’єд нується з ним, – то справді ум і благодать безсумнівно з’єднуються в цей часв один дух. Саме тоді ум сам по собі з допомогою подиху благодаті перехо дить до споглядання, адже дія і світло животворного і Святого Духа припиняє розпорошеність і витання ума, і він доходить до одкровення божественнихмислених тайн і найбільшим мовчанням і безмовним своїм природним погля дом стає спроможним ввійти в надприродні невимовні таїнства, і наскільки більше він бачить, стає богоохопним і простирається вгору, аби, наскількиможливо, бачити Бога зі знанням божественного, зібраного зі священних чи тань, настільки залишається в безмовності, смиряючись і молячись, бо Бог помагає йому у Святому Дусі. Тому він тоді не буває поза богословленням,а саме одночасно з цим він і справді стає богословом і не може не богослови ти безнастанно. Але горе! Усе те, що ум бачить без згаданого небесного дару, а отже, і без Духа, котрий ясно і завжди рухомо дихає в серці, – це тільки мрії, і хай скільки він буде богословити, – це порожні слова, що проливаються в повітря і розбуджують чуття душі, бо ум перебуває під впливом слуху й слів, котрі приходять ззовні, звідки приходить вселюта зваба мислених і самогобогослов’я, а не із серця, натхненного Духом-Просвітителем, від якого по ходить одновидна й непомильна істина богослов’я. Бо загалом, якщо в серці причасника нема явно животворної і просвітительної сили Духа і не витікає чи, як можна було б сказати, не дихає Його сила, там нема мисленої єдности, а є радше розділення, нема там сили і стояння, а є неміч і мінливість; нема там також світла і споглядання істини, а є радше тьма і пусті уявлення і взагалі дорога безсловесности й омани. Бо ум – навчають отці – у трьох чинах, аботрьома способами, може проходити споглядання: природним чином, надприродним і протиприродним. Коли ум бачить щось духовне в якійсь речі, то ба чить за природою, однак за надприродною дією Духа; якщо ж він бачить бісачи ангела як особу, то якщо ум об’єднаний у мирі і просвітлення Духа розпа люється більше, він бачить надприродно і, як видно, не помиляється. Якщо ж ум, дивлячись на видиме, розділяється і потьмарюється, і згасає животворна сила, то він бачить протиприродно, і таке його споглядання – це омана. Тому, якщо хочемо, аби наш ум був здоровий і ціломудрений, не треба нам шукати ні споглядання осіб умом, ні довіряти побаченому, якщо серце не спрямовує своєї діяльности й руху силою Святого Духа.

85 Деякі намагаються небесною росою благодаті лікувати розпалення сво їх пристрастей, і це вельми добре. Це воістину про них написано: “Бо роса Твоя це роса зцілень” (Іс. 26, 19 – цит. за пер. І. Огієнка). А в деяких ця росаякось поєднується із більшим божественним заступництвом, і перетворюєть ся в манну, і ніби з якоїсь пшениці стає хлібом через смиренне сокрушеннясерця, воду сліз і вогонь духовного знання, до того ж достойним і цілком при родним способом вона потрапляє під цю дію благодаті і стає справжньою ангеловидною їжею. Про них слушно сказано: “Хліб ангельський їв чоловік” (Пс. 77, 25). Але є такі люди, котрі чим більшого сягають успіху, тим більше їхня природа перетворюється і стає манною для них самих. Про них сказано в Євангелії: “Що народжується від Духа – дух” (Йо. 3, 6). Перший чин – цемудрі безмовники, за ним іде чин тих, що подвизаються в мовчанні з боже ственним знанням, а третій – це ті, що до всього простерті й змінені в Христі Ісусі, Господі нашому.

86 Духовно уникнувши за благодаттю, як подобає, фараона і Єгипту, і там тешнього горя, і тягарів, а ще тілесного життя, котре розбурхує пристрасні хвилі гіркоти і солоної злоби, ум переходить до мисленої пустелі, себто до місця, вільного від мислених фараонових воїнів, і, мислено зазнавши лихаі звільнившись від бід, що тяжіли тоді чуттєво над євреями, душевним чут тям споживає мислену манну, образ якої Ізраїль колись споживав чуттєво. І спочатку, згадуючи, він часом бажає духовних жертв єгипетських, як Ізраїль бажав м’яса, здебільшого він бажає їх з осторогою і невпевнено і відчуває прицьому, що Бог відвертається від нього, поки він знову не повернеться і мо литвою розкаяння не умилостивить Бога. І хто частіше насичується манною в безмовності, то з часом, коли благодать подасть йому поміч і силу, він яснобачитиме, як його мислене тіло якимось чином, можна сказати, перетворю ється за своєю природою в манну. У такого ума, що споживає манну, є духовна вага, яка служить йому за мірку для манни: він збирає її не більше, ніж треба на день, щоб, зібрана над міру, вона не зачервивіла і не пропала вся, а разом нею не пропав без їжі непоміркований ум. Було б видно, що ум, котрий їсть саму тільки манну і не живиться нічим іншим, живе краще, ніж інший, котрий споживає будь-що і як-небудь, себто духовно. Однак ознакою того, що й самвін, залежно від властивостей харчу, переходить якимось чином, так би мови ти, до властивостей манни, є брак поривів до чогось зайвого, чого він бажав раніше, і стан, коли він всюди може їсти манну і стане немовлям, приставши до благочестя; а воно й не дивно, що хтось набуває таких ознак, які має його пожива, чим насичується він протягом тривалого часу. І перетворення ума у властивості манни не може бути неправдоподібним, бо їжа, яку споживаємо постійно й безперервно природним способом, має здатність перетворювати в себе те, що вона живить. Тоді ум не тільки явно займає становище ангела,а й стає учасником божественного усиновлення, достойно переходячи від ду ховної слави в славу, не тільки поглядаючи на Єдине, а й стаючи сам зі собоюєдиним, і в ньому він живе, надсвітньо насолоджується і, так би мовити, зазнає невисловних таїнств боговидно й боголюбно у Святому Дусі – і справ ді якимось способом стає згідно з видимим й оспівуваним, так бачить себе таким, як манна. У цьому стані він значно вищий і шанованіший, ніж той,хто знає, що він їсть манну, але не перетворився в якийсь стан манни. Бо пер ший стан можна часом випробувати при первісному зібранні ума в мисленуєдність зі самим собою, а другий стан – це виразний прояв очевиднішого єд нання, одкровення розумних таїн, високої віддалености від усього і найбільш простого умозріння.

87 Ум від природи простий, бо просте й те, образом чого він є, себто Боже ство. А якщо він простий, то він любить і просто діяти. Бо всі люблять те, що близьке до них за природою. Але ум відчуває різноманітні враження не сам по собі, а через чуття і те, що можна осягнути чуттями, з допомогою якихвін сприймає мислені речі. Коли ж він поставить між собою і чуттями з ре чами, котрі вони осягають, своє власне розуміння, котре за спромогою вміло з’ясовує й судить, і не чинить чуття слабшими, ніж годиться, ні легковажно не потьмарює чи невдячно не перевищує краси чуттєвих речей, зневажливо принижуючи перед ними силу ума, але розсудливо віддає кожному належне,тоді ум відразу стає єдиним зі собою, приходячи до належного стану просто ти, яким він був від природи, ухиляючись від роздільного, і знову природно починає любити єдине просте і діяння єдине і просте, і, люблячи саме його, він шукає, а шукаючи, злітає понад усяке з’єднання, поки не знайде істинно і властиво Єдиного простого, що і є Бог. Тоді, власне, самими тільки криламиЙого то покривається ум, то возноситься і веселиться, як природно йому ве селитися, коли він Богом бережений і богоносний.

88 Хмара пристрастей, що найшла на розсудливу силу душі, як якась тем на твердість пристрастей, змушує бачити інше замість того, що є насправді.Коли ж частою молитвою, сповненням заповідей і прямування угору до спо глядання Бога ум з допомогою благодаті знищить утворену темну твердість,він сам від себе бачить ясно, що споглядає Бога, і ніяк не треба йому це пояс нювати, – як тому, в кого добрий зір, не треба пояснювати, що він бачить, хіба що на зіницях в нього є щось, що подразнює й притемнює погляд. Бо як те, що осягають чуття, чуття і засвоюють, якщо вони здорові, так і те, що осягає ум,стає набутком думок, чистих від хмари пристрастей, і як через чуттєве сприйняття відбувається звичайно осягання чуттєвого, так і через умове споглядан ня – бачення умових речей, після чого за благодаттю Божою буває безвидне, безвластивісне, неуявлене і просте споглядання Бога, котре, стримуючи ум, чинить його вільним від усього, що б то не було, що можна осягнути чуттямі умом, захоплюючи його в глибину нескінченности, неосяжности і безмеж ности в зачудуванні й здивуванні, котрих не можна висловити словом.

89 О Владико, Вседержителю, Початку всього видимого і того, що споглядаєум; Несотворений, початком якого є безпочатковість, і Безконечний, границею якого є безграничне; Неосяжний, природою якого надприродне; Неосу ществленний, як той, чиєю сутністю є предвічне; Невидимий, виглядом якого є безвидне; Нетлінний, властивістю якого є завждисутність; Недослідний,образом якого є безóбразне; Безмежний, місцем якого є безмежність; Неприступний і Недомислимий, знанням і спогляданням якого є невидиме і непізна не; Неісповідимий, словом якого є безголосність; Несказанний, поясненням для кого є непоясненне; Незбагненний, думкою якого є недоступне для ума; і взагалі такий, що понад усіма. О Преблаженний! Увесь Ти чудо і тихість, і дерзновення і любов, і солодкість і душевна веселість, і уповання разом у всіх, воістину безклопітність і радість ув Особах, єдина слава і царство,і премудрість і сила. Тому Ти, несказанний Боже, природно стаєш віддален ням від усього видимого, заспокоєнням від усього, що споглядає ум, і в Тобі знаходять дивний спокій ті, що споглядають Тебе з причастям Святого Твого Духа. О, несказанний Боже!

90 “Те, з чого ми найбільше дивуємося, себто божественне, найбільше нас приваблює, а коли стане бажаним, тоді очищує, – каже богословний голос Григорія. – Очищуючи, воно чинить боговидним, а з боговидними провадить бесіди, як зі своїми”. Але не тільки Бог ставиться так до них, а й очищені так ставляться до Бога й до божественного, як до свого в дусі і в істині. Тому й Богослов каже далі: “Бог, що з’єднується з богами, і вони Його знають”. Чибачиш чудо об’єднання? Адже говорить святий Григорій: “Бог, що з’єднуєть ся з богами”. Якщо якимось способом можуть об’єднуватися одні й ті самі, то подібним чином бувають такі ж душевні настрої й задоволення. Тому каже святий Григорій: “…вони Його знають”. Отже, так само і боговидні й боги за благодаттю бесідують із божественними і Богом, як зі своїми, і пізнають, як Бог подібним способом споглядає, бесідує і перебуває в єднанні з тими, котрі, згідно зі сказаним, стають боговидними й богами. Тому-то великий Григорій слушно додає, аби краще пояснити: “Можливо, чисті й ці боги пізнають Бога настільки, наскільки Він уже знає їх, як належить, як Бог по природі знаєбогів по усиновленню”. Наскільки ти міг би уявити собі цю подібність, роз думуючи правильно? Воістину блаженні ті, що, як належить, з усією силоюдуші і духовним знанням простираються до видінь і споглядань, коли, споглядаючи Божу неосяжність, дивуються великим здивуванням через Його безначальність, неосяжність, необмеженість і до того ж завждисутність і нескін ченність. Відтоді душі їхні з любов’ю пристають до Бога і вельми жадають споглядати Його, і коли бачать божественний лик і Його незрівнянну красу, тануть у блаженстві. Тоді вони поступово далі очищуються і, потрапляючи під божественний вплив, стають боговидними і богами й воістину з’єднуютьсяз Богом. Така людина, здобувши перевагу обожених згідно з їхнім надприрод ним даром обожествлення і єднання з Богом, дивним способом розуміє всяке духовне чуття і всяке бажання завдяки переважанню їхньої краси, і навколонеї є такі, що з насолодою, як ангели, співають безнастанно й вельми солод ко: “Бог став у зборі богів, і явно богів розсудить” (Пс. 81, 1), і ще: “Бог богів Господь промовив і призвав землю, – себто земнородних, – від сходу сонця до заходу” (Пс. 49, 1). Тому й “Князі народів зібралися з Богом Авраамовим” (Пс. 46, 10), стали по порядку навколо Бога і стоять навколо Нього так, якстоять серафими, приймаючи божественне осяяння надсвітних таїн, і невід ступно тримаються за Бога, що перевершує їх у нескінченну кількість разів. Якщо ж чисті серцем блаженні, за словами Господа, бо вони побачать Бога, то хіба споглядачі не належать до явно блаженних, котрих очищає здивування від пізнання Бога, і вони з успіхом восходять до Божої гідности? Отож тим, хто бажає блаженства, подобає зазнати обожествлення і так непорушно статинавколо Бога, як стоять херувими, і якнайстаранніше триматися споглядаль ного знання й діяння в Христі Ісусі, Господі нашому.

91 I very much want to see You, and then to sing You, Life of the life-giving, those who see You, wherever it is, Lord, my God. But even though I want to, I do not know how to call You worthy, and I am really amazed and languish. How the mind longs for You, Lord, Creator, all-wise, and, seeing You alone, enjoys the peace and rest peculiar to it. Moreover, as is natural, the mind, freed and removed from external and visible communication with the world, even tries to think about itself and, in the most important way, to think about higher things with natural quickness, and in fact to turn to things subtler than its own immateriality. Undoubtedly, and in his own way, he ascends quickly, as if by himself, to the best of all and the highest of all immaterial things – evidently to You – and, of course, receives help in this mainly by the cooperation of the Holy Spirit through faith and in this way spreads upward, or, rather, as it actually happens, the mind, attracted by the spiritual things that surround You and seem to be somewhat related to it, languishes with a great desire to see You all jealousy of the soul But what strange and blissful impressions he naturally experiences, because his nature, as I said, being spiritual and, of course, swift and flying above all creatures, rushes, of course, to the spiritual and feels the need to think, just as sensuous animals feel the need to eat, because thinking is to the mind in a certain way what food is to animals endowed with senses. Because through thinking, the mind acquires the property to live, grow, enjoy, and rejoice, and animals endowed with senses acquire the same properties through eating. A similar state is experienced by the mind through activity, that is, through thinking, especially when its desire unspeakably reaches You through Your spiritual goodness, united in the delight of Your ineffable glory. For what can a creature naturally feel, which is especially eager for anything, when it meets something attractive, and in particular with such as You are, and moreover, because of the co-operation of Your industry to such a desirable thing as You are? Because You, the King all-wise, all-powerful, most kind Lord, having created a thinking alien being – the mind, make it capable of naturally finding great joy in Your perfection, feeling indescribable delight with amazement in divine love for You and, as it were, some kind of crazy animation towards You from such rapturous inspiration. And the mind, created so that it loves the beautiful, is in exactly this state, and which loves the beautiful very much, which is natural and consistent, it has a conscious impulse to think the best, always to desire the highest and the farthest and to have a joyful feeling from reality to the best. How do You appear to him and how wisely do You captivate him at a time when he enjoys the desire to contemplate You and with all the structure of his soul resolves to avoid everything except You alone.For You, the Sweetest, are not exclusively different, nor simple, nor comprehensible, nor immeasurable, neither terrible, nor gentle, but one and then the other, so that in this way the movement from one side or the other, as well as the change of the mind, could in no way deviate to something that is outside of You, due to variety and simplicity, due to the urge to the immensity of comprehensibility, due to fear or meekness, and just like You, most good and most beautiful, you contain in yourself a completely single good, and beauty, and the creative beginning of all good things and beauties, then the mind cannot be in anything else, except You, you completely contemplate, dwell and enjoy in various ways and in many ways. For You contain everything in yourself as the intelligent cause of everything, and you are above everything, as an infinite number of times the infinitely beautiful Creator of everything. Therefore, since You are one in essence, You, O God, are viewed in different ways because of the multitude of Your deeds and their greatness. Because the strangest and strangest thing is that in what exactly You happen to be, You, on the other hand, again appear to be without it. After all, as you are completely immeasurable in essence and in activity, you are also in no way immeasurable in power. Who has found the measure of Your power? Who has known Your wisdom? Who has explored the abyss of Your goodness? And in general, who has perfectly grasped at least one of Yours? However, you can still be understood in some other way. But, of course, the mind, starting to contemplate from the spiritual, which is contained in the manifested, going successively, ascends to the one and unfathomable, which surrounds You, Savior, and because of the pleasure and great pleasure of the grasped and as a result of love for the beautiful, it zealously hastens and in some way rushes to ascend as high as possible. And if he is unable to penetrate further, recognizing, as he must, that what eludes him, because it lies above, certainly surpasses him, he is possessed by some great passion of love, and at the same time he is enthusiastically inspired by You and arouses ardent desires in his soul, making of what he can grasp a means of inflaming divine love for the immeasurable and turning his amazement into a weapon of acquisition different degrees of love. Since the incomprehensible about You does not so much delight the mind, All-Wise, as it inflames what escapes it, and because of the immensity of knowledge prepares both great surprise and special desire, I could even add that it even forces one to look for something completely different from what You are in essence – because no one can in any way understand this. we contemplate around You, O God, and is the subject of theology, so it is, as it is said, infinite in volume and unsearchable in multiplicity. In addition, although it is impossible to reach the limits of these things as infinite, by approaching You through purification and through the contemplation of Your beauty, one can achieve clearer and brighter visions of what surrounds You and thus be adored.That’s why You wound the mind, which properly resides in You, with the wound of love, enlightening it more and more and truly introducing it to some inaccessible secret heavenly visions. The bottomless depth of strength and premium strength! From the very beginning, or from the very end, as one might say, You introduce a lawfully purified mind into your divine darkness and transfer it from glory to glory, although it often dwells within this most luminous darkness, into which Moses was once introduced. I don’t know, only You know whether this darkness was a prototype of that one, or that one, that one, I only know for sure that it is a mental darkness and in it there is something divine and supernatural in the secret soul of the mystery of spiritual union and love. Those who enter there with the enlightenment of the Enlightening Spirit understand this very well.

92 Хто не радіє, Господи-Тройце, коли дивиться на Тебе з любов’ю, на Царя і безнастанного Управителя і Роздателя всіх дарів і благ, котрі Ти виточуєш?Хто не радітиме істинною радістю, бачачи Твоєю всеосяжну владу? Очевид но, що ніхто і ніяк. Тому справді “блаженні чисті серцем”, бо вони бачать оком душі Тебе – духовну радість Самого Сущого. Вони радіють великоюрадістю, душевною солодкістю і нестерпними поривами любови, часто бо рючись із тілесними обставинами і зазнаючи бісівських нападів. Бо духовне світло краси лиця Твого, Господи, нескінченну кількість разів нескінченновище від будь-якого дотику до світської печалі, якщо комусь дано за благодаттю освячуватися ним. Тому Ти є досконалою насолодою, досконалим бажанням, предметом святого поривання, невимовної любови. Тому любов Твоя не стерпними надприродними жалами вражає тих, що якимось способом бачать Тебе. Тому, йдучи слідом за Твоїми пахощами, прямують за Тобою серця тих, котрі бачать Тебе, несказанний Боже, і вони всяко намагаються притягнутиТебе до себе, будучи цілковито переможеними й дивовижно танучи від том ління за Тобою. Тому вони, не забуваючи, тримають Тебе в умі, перебуваючи в захваті від Твоєї надприродної краси. А радше це Ти безперервно й духовно утримуєш їхні серця і вдень і вночі, і сон відлітає від їхніх повік.