Чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері — обитель в урочищі Кип’яче на Поліссі, приблизно за чотири кілометри від селища Чоповичі Малинського району Житомирської області, на лівому березі річки Ірші. Своєю назвою місце завдячує чудотворному джерелу, біля якого 1911 року з’явилась ікона Казанської Божої Матері, а вода забила так, що «кипіла». Обитель заснована 1917 року, зруйнована в 1934-му й відроджена рішенням Священного Синоду 2002 року. [1][2]
Коротко про монастир
- Повна назва: чоловічий монастир на честь Казанської ікони Божої Матері (Свято-Казанський). [1][2]
- Адреса: урочище Кип’яче, поблизу селища Чоповичі, Малинський район, Житомирська область. [2]
- Заснування: 1917 рік (тоді — Спасо-Преображенський). [1][2]
- Відродження: рішення Священного Синоду УПЦ від 27.12.2002. [2]
- Головна святиня: чудотворне джерело та місце явлення Казанської ікони. [1][2]
- Перший настоятель: ігумен Костянтин (Чоповський), афонський чернець. [2][3]
Чудо при джерелі Кип’яче
За переказом, 1911 року в джерелі урочища Кип’яче два пастухи знайшли ікону з Казанським образом Божої Матері. Ікона у воді не розмокла, і від неї лилося сяйво. Пастухи не наважилися взяти святиню в руки й звернулися за порадою до священика із села Чоповичі; той, відслуживши молебень, урочисто переніс образ у церкву. [1][2]
Під час явлення ікони вода в джерелі забила з такою силою, що було враження, ніби вона кипить — тому це місце й дістало назву «Кип’яче». [3]
Після цієї події вода у джерелі стала цілющою. Пам’ять про це чудо почали святкувати в десяту п’ятницю після Великодня. Слава про нього розійшлася по Поліссю й дійшла до найвіддаленіших куточків Російської імперії. [1]
Заснування обителі (1917)
У 1917 році в урочищі Кип’яче, за п’ять кілометрів від села Чоповичі, зусиллями місцевих селян був заснований Спасо-Преображенський (нині Казанський) чоловічий монастир. [1]
28 серпня 1918 року митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький) благословив його відкриття, запропонувавши зробити обитель афонським подвір’ям. Першим настоятелем став ігумен Костянтин (Чоповський), який багато років подвизався на Святій Горі й облаштовував життя обителі згідно з традиціями афонського чернецтва. [2]
У ті голодні й лихі роки селяни близьких і далеких сіл усіляко підтримували молодий монастир. Ченці й послушники своєю працею заробляли на його утримання та на допомогу нужденним. При обителі організували притулок для дітей з бідних родин, у якому вихованців навчали ремесел та азів християнського життя. Були побудовані дерев’яна церква Усікновення Глави Іоанна Предтечі та чернечі келії. [2][3]
Трагедія 1921 року
Уночі з 1 на 2 вересня 1921 року (з 14-го на 15-те за новим стилем) на обитель напала банда з 16 осіб. У церкві на честь Усікновення Глави Іоанна Предтечі бандити розстріляли ігумена Костянтина, ченця Іраклія (Скуратівського) та послушника Петра Щуку, поранили сторожа Євгена Волкова, а потім пограбували й спалили монастир. [1][2]
У місцевому переказі цю подію пов’язують із бандою отамана Лисиці. Після цього ченці Кип’яченської обителі власноруч відновили обитель — і це в роки, коли монастирі закривали й знищували. [1]
Закриття і мучеництво
У 1934 році в масштабах усієї країни повним ходом ішла ліквідація монастирських общин. У березні того ж року закрили Преображенський монастир: храм на честь Казанської ікони Божої Матері розібрали по цеглинах, а джерело засипали піском і камінням, зрізавши над ним хреста. Ченцям заборонили жити в прилеглих селах. У 1937–1938 роках частина насельників монастиря прийняла мученицький вінець за Христа. [1][2]
Однак джерело пробилося крізь завали, хай уже не так бурхливо, як раніше. Людська пам’ять зберегла те, що марно намагалися затерти за часів радянської влади. [3]
Відродження (з 2002 року)
Наприкінці 90-х років XX століття обитель відродилася. Старожили пам’ятали про це місце, і в 2000 році колодязь був знайдений і розчищений. [4]
З рішення Священного Синоду Української Православної Церкви від 27 грудня 2002 року про будівництво Свято-Казанського чоловічого монастиря в Кип’ячому урочищі почалося відродження обителі. У створенні нової обителі брав участь протоієрей Роман Барановський, настоятель київського Свято-Михайлівського храму. [2][3]
Монастирський храм стоїть на 12 стовпах, викладених із каменю, привезеного з Афона. У жертовних умовах — без зручностей, без світла, іноді й без теплої їжі — відроджувався чоловічий монастир на честь Казанської ікони Божої Матері. [3]
Джерело і сучасність
Сьогодні до чудотворного джерела приходять люди з ближніх селищ і далеких країв, щоб набрати води та вмитися нею. Вода тут завжди постійної температури — приблизно плюс чотири градуси цілий рік. Поруч із джерелом обладнали купіль, де всі бажаючі можуть зануритися. [4][5]
Тут і знаходиться ікона Казанської Божої Матері, біля якої цілодобово читаються молитви. На місці старого храму відбудували новий — дерев’яний, маленький, але дуже гарний. [5]
Практична інформація
- Адреса: урочище Кип’яче, поблизу селища Чоповичі, Малинський район, Житомирська область. [2]
- Головна святиня: чудотворне джерело та місце явлення Казанської ікони Божої Матері. [1][2]
- Свято: десята п’ятниця після Великодня — пам’ять явлення ікони. [1]
- Як дістатися: за ~4 км від селища Чоповичі, на лівому березі річки Ірші. [3]
Поширені запитання
Коли з’явилася ікона в Кип’ячому?
1911 року в джерелі був знайдений Казанський образ Божої Матері; після цього вода джерела стала цілющою. [1][2]
Коли засновано монастир?
У 1917 році як Спасо-Преображенський; 1918 року митрополит Антоній благословив перетворити його на афонське подвір’я. [1][2]
Що сталося 1921 року?
На обитель напала банда осіб, яка вбила ігумена Костянтина та двох насельників, поранила сторожа, пограбувала й спалила монастир. [1][2]
Коли відроджено монастир?
У 2000 році знайдено й розчищено колодязь, а 2002 року за рішенням Синоду УПЦ відроджено чоловічий монастир. [2][4]
Що особливого в джерелі?
Вода в ньому цілюща й тримає постійну температуру близько +4 °C цілий рік; біля джерела є купіль. [4][5]
Висновок
Монастир Казанської ікони Божої Матері в Кип’ячому — історія віри, що пробивається крізь перешкоди, як вода крізь завалене камінням джерело. Від явлення ікони 1911 року та заснування обителі 1917-го, через трагедію 1921 року, закриття 1934-го й мучеництво 1937–1938 років, до відродження 2002 року — це святе місце на Поліссі залишається живим джерелом надії та зцілення. [1][2][3]