Блаженного Діадоха: 100 діяльних глав про духовне знання й розсуд

Блаженного Діадоха, єпископа Ілірика Фотікійського,

100 діяльних глав про духовне знання й розсуд, про те, якого знання треба досягти для досконалости, яку показав нам Господь, і про те, щоб кожен, за словами євангельської притчі, був словесним насінням, що приносить плоди Глава 1.

1 Нехай перед усяким духовним спогляданням, браття, іде віра, надія і лю бов, а найбільше – любов. Віра і надія навчають зневажати видимі блага. А любов чеснотами з’єднує саму душу з Богом, щоб спогляданням духовних речей пізнавати Невидимого.

2 За природою добрий тільки Бог, людина буває доброю через старанність, коли, стараючись про добро, змінюється в те, чим не є. Коли душа старається про добро, вона настільки буде в Бозі, наскільки цього хоче й докладає зусиль. Сказано-бо: “Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

3 Нема зла в природі, і за природою ніхто не є злий, і Бог не сотворив нічого злого. Але коли до бажання серця додається вигляд зла, тоді, хоч його нема в природі, бажання стає злим. Коли подвижник хоче його знищити, нехайвправляється в прикликанні Божого імени і бережеться злого звичаю. При рода доброго звичаю сильніша від злого, оскільки добро є, а зла нема. Воно є хіба що тоді, коли його вчинити.

4 Усі люди сотворені на образ Божий, і це виявляється в мислених порухахдуші. Стати ж подобою Божою можуть тільки ті, що великою любов’ю під корили свою свободу Богові. Бо коли ми відрікаємося самі себе, тоді стаємо подібні до того, хто нас примирив зі собою через любов. Не матиме цього примирення той, хто не поборе своє бажання дбати про житейську славу.

5 Самовладдя – це бажання словесної душі, котре рухається, куди тільки душа захоче. Але ми спрямовуймо його тільки до добра, аби завжди добрими думками виганяти пам’ять про зло.

6 Світло істинного знання – це вміння відрізняти добре від злого. Знання істинне – це правильна дорога, що приводить ум до Сонця правди – Бога, вводить його в безконечне духовне просвітлення як такого, що зі сміливістю шукає любови. Тож подобає негнівливою ярістю, аби досадити дерзаючим,досягати того, що праведне. Поривання до благочестя перемагає не ненави стю, а викриттям.

7 Духовне слово підтверджує духовне почуття, бо слово походить від Бога дією любови. Тому наш ум залишається нескаламученим у хвилях богослов’я.Не страждає тоді від убозтва, що приносить печаль, бо має стільки споглядан ня, скільки бажає того дія любови. Добре воно завжди бути старанним у вірі,що любов’ю приводить до просвічення. Нема-бо нічого біднішого за поми сел, що намагається без Бога дбати про Божі справи.

8 Непросвіченому зовсім не подобає переходити до духовних видінь, а тому,кого щедро осяває благість Всесвятого Духа, – говорити про неї. Непросві ченість приносить незнання, а щедрість благости не дозволяє говорити. Тодідуша, напившися Божественної любови, бажає в мовчанні насолодитися Бо жої слави. Говорити про Бога подобає тоді, коли станеш посередині між цими двома станами. Ця міра дає душі якесь розуміння преславних слів, а щедрість благости живить віру того, хто говорить у вірі, аби той, хто вчить, першимскуштував плід любов’ю знання. Сказано-бо: “Рільникові, що працює, нале житься першому користатися з плодів” (2 Тм. 2, 6).

9 Усі дари дарує Святий Дух: премудрість, і знання, і все божественне. Кожен дар зокрема має свою дію, тому “одному… дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання” (1 Кр. 12, 8), – свід чить апостол. Знання через досвід поєднує людину з Богом, але не спонукає душі говорити про це. Тому й деякі, що любомудро проживають іноче життя, хоч і зазнають просвітлення чуттів, не висловлюють цього Божественнимисловами. Мудрість, що приходить із просвітленням заради страху Божого, дається деяким, що рідко буває, і з любов’ю пояснює дію споглядання. Бо спо глядання просвітлює дією, а мудрість – словом. Споглядання приходить через молитву і велике мовчання в цілковитій безклопітності, а мудрість – через немарнославне навчання Божих слів, а найбільше через благодать Бога, що дає.

10 Коли ярісна сила душі повстає проти пристрастей, треба знати, що настав час мовчання, бо настала пора боротьби. Коли ж хто побачить, що боротьба втихла молитвою чи милостинею, то нехай перейде до Божественних слів, зв’язуючи крила ума узами смиренномудрости. Бо хто себе не принизить вельми, той не може говорити про Божу велич.

11 Духовне слово оберігає душу від марнославства, облагороджуючи спо гляданням світла всі її члени, і навчає зневажати почесті, що від людей. Воно зберігає думку завжди немрійливою, ніби перетворюючи її всю в любов до Бога. А слово світської мудрости завжди кличе людину до славолюбства: оскільки не може дати їй відчути добра на досвіді, обдаровує її любов’ю допохвали, бо й само воно є вигадкою марнославних людей. Зрозуміймо пра вильно обіцянку Божественного слова: коли перебуваємо в безпечальному мовчанні, не гаймо даремно часу на розмови, а перебуваймо в теплій пам’яті про Бога і великій пильності.

12 Хто любить себе, не може любити Бога. А хто не любить себе ради безмежного багатства Божої любови, той любить Бога, тому такий ніколи не шу кає своєї слави, а слави Божої. Бо той, хто любить себе, своєї слави шукає, а хто любить Бога, що сотворив його, той і Божу славу любить. Розумнійі боголюбній душі властиво шукати Божу славу в усіх заповідях, що їх спов няє, бо своїм смиренням вона веселиться. Богові подобає слава заради Йоговеличі, а людині – смирення. А ми станемо рідні Богові, коли почнемо, як свя тий Йоан Хреститель, радіючи Господньою славою, безнастанно говорити: “Йому треба рости, мені ж маліти” (Йо. 3, 30).

13 Якось я бачив одного, що любив тільки Бога і ще плакав, що не любитьЙого так, як хоче любити. Його душа мала таке неперестанне бажання сла вити Бога в собі, а себе мати за ніщо. Цей не знав свого походження і хто він такий, і не слухав слів похвали. За великим бажанням смирення він не бачив своєї гідности, а служив Богові як законний священник, а великою любов’юдо Бога применшував пам’ять про свою гідність, заглиблюючись у Божу лю бов, приховуючи від неї похвалу в дусі смирення. У думці він мав себе заякогось негідного раба, чужого своєї гідности, бо полюбив смирення, що по добає й нам робити, себто уникати чести і слави світських лестощів задля безмежного багатства любови Господа, що воістину полюбив нас.

14 Того, хто любить Бога чуттям серця, пізнає Бог. Наскільки хтось у глибині душі прийме Божу любов, настільки сам перебуває в Його любові. Тому він і далі не перестає пильно шукати просвічення розуму, поки не відчує, що ажкості його виснажилися. Тоді він уже й сам себе не знає, а любов Божа розпалює його і змінює. Такий ще живе в цьому житті і вже не живе, і в прийдеш ньому перебуває недосконало. І ще не вийшов він зі свого тіла, і виходить любов’ю, душевним рухом до Бога. Він безнастанно горить у серці вогнем любови з потреби і з бажання, бо виступив зі своєї любови любов’ю Божою. Сказано-бо: “Бо коли ми не при собі, то для Бога; а коли розсудливі, то для вас” (2 Кр. 5, 13).

15 Коли хтось почне щедро відчувати Божу любов, тоді стане духовним чут тям любити ближнього. Це та любов, про яку говорить Святе Писання, що любов тілесна руйнується дуже легко через якусь незначну причину, бо вонане зв’язана духовним чуттям. Тому навіть якщо хтось потривожить душу, котрій співдіє Бог, не зруйнується в ній союз любови. Розігріваючи себе теплотою Божої любови, вона відразу повертається до добра і з великою раді стю – до любови ближнього, хоч і вельми він їй допікає або шкодить, бо Божа солодкість руйнує гіркоту розладу.

16 Ніхто не зможе, коли не боятиметься Бога в чутті серця, полюбити когосьцілим серцем, що очистилося і пом’якшало під дією страху, аби душа пере йшла до дієвої любови. Не дійде ж ніхто до Божого страху, як сказано, коли не позбудеться всіх житейських клопотань. Коли ум буде у великому мовчанні й безклопітності, тоді зворушить його страх Божий, очищаючи його у великому чутті від усякої земної твердости, щоб так увести його у велику любов Божоїблагости. Тому ті, що очищуються, мають страх і недосконалу любов, а очищені мають любов досконалу, і в них уже нема страху, сказано-бо: “Досконала лю бов проганяє геть страх” (1 Йо. 4, 18). Одне й друге буває тільки у праведних, що звершують чесноти під дією Святого Духа. Тому Писання на одному місці каже: “Бійтеся Господа всі святі Його” (Пс. 33, 10), – а на іншому: “ВозлюбітеГоспода всі праведники Його” (Пс. 30, 24), – щоб ми зрозуміли, що в праведників, котрі очищуються, є страх Божий із недосконалою любов’ю, а в очи щених – досконала любов, і нема в них печалі якогось страху, а неперестанне горіння і приставання душі до Бога під дією Святого Духа, як сказано у псалмі: “Приліпилася душа моя до Тебе, а правиця Твоя піддержала мене” (Пс. 62, 9).

17 Коли на тілі є занедбана і непромита рана, то прикладені до неї ліки не по діють, коли ж промити рану, буде відчутна дія ліків і рана почне гоїтися. Так і душа, поки не має старанности і вкрита проказою любострасности, не можепізнати Божого страху; хоч і безперестанку розказувати їй про Страшний Божий суд, вона знехтує цю розповідь. Коли почне з великою уважністю очища тися, тоді, як якісь живі цілющі ліки, пізнає Божий страх, що дією викриття пропалюватиме її вогнем безпристрасности. Отак потроху очищуючись, вона досягне цілковитої чистоти. Наскільки додаватиметься їй любови, настільки меншатиме страх, аж поки дійде до досконалої любови, де нема страху, як було сказано, а є безпристрасність, вчинена Божою славою. Здобудьмо ж нанеперестанну хвалу похвалам спочатку страх Божий, а потім любов і досягні мо повноти досконалости у Христі.

18 Поки душа не звільниться від світського клопотання, доти не полюбить щиро Бога і не зненавидить, як годиться, диявола. Має-бо на собі тяжке покривало – клопоти цього життя. У клопотах ум не може зрозуміти свогоосудження і в самому собі відчути непідкупний присуд. Тому доречно є від далятися від усього.

19 Для чистої душі властиве незаздрісне слово, незлобива ревність, непере станне дбання про Господню славу. Тоді й ум обережно розрахує свою мірку, перебуваючи у своїй думці, як на найсправедливішому суді.

20 Віра без діл і діла без віри порожні; вони випробовуються однаково. Подобає тому, хто має віру, приносити Богові свої діла. Отцю нашому Авраамо ві віра не зарахувалася б за праведність, якби не привів плід її – свого сина (Бут. 17, 16).

21 Хто любить Бога і щиро вірить, той преподобно звершує діла віри. А той, хто тільки вірить, а сам не перебуває в любові, не має навіть тієї віри, що думає, ніби має. Він вірить із легкістю ума, бо на нього не діє тягар любови до світської слави. Віра, яку підкріплює любов, – це найперша основа для чеснот.

22 Хто досліджує глибину віри, зазнає хвилювання; хто дивиться на неї з простотою – заспокоюється. Вода – це забуття всього злого, тому глибина віри не любить, щоб на неї дивилися з лукавими думками. Плаваймо в цих водах простотою думки, щоб так досягти пристані Божої волі.

23 Ніхто не може по-справжньому любити чи вірити, коли не осуджує самсебе. Коли совість наша саму себе турбує викриттями, тоді не дає умові відчувати ароматів надсвітніх благ і він одразу роздвоюється сумнівами. Зна ючи попередній досвід віри, він тепло подається до них, але вже не може в чутті серця любов’ю прийняти їх через докори совісти, як ми вже сказали. Однак, очистившись теплою уважністю, з великим досвідом, почнемо бажане з Богом.

24 Тілесні чуття мимоволі тягнуть нас до видимих благ. Так до невидимих благ спрямовані порухи ума, коли умове чуття спізнає Божественну благість. Кожен-бо бажає того, що рідне йому. Душа, як безплотна, бажає небесних, горішніх благ; тіло, як порох, – земних насолод. Тож подвизаймося ввійти необманно в досвід духовного чуття, що вище від тілесного, витончуючи себе трудами.

25 Що природне чуття було одне, навчає нас дія святого знання. А розділи лося воно на дві дії через Адамів переступ. А друге чуття – просте, що буває від сили Святого Духа, і не кожен може його пізнати, хіба що ті, котрі манну цього життя зневажили заради надії будучих благ і здержливістю висушили бажання всіх тілесних чуттів. Тільки в них ум, спонукуваний безклопітністю,здатний зрозуміти невимовну Божественну благість, а за мірою свого досяг нення передає тоді свої радості й тілу, радіючи безмірним словом любови ісповідання. “На [Господа] надіялося серце моє, і Він допоміг мені; і процвіло тіло моє, і за волею моєю прославлятиму Його” (Пс. 27, 7). Така радість для душі й тіла нагадує необманно нетлінне життя.

26 Ті, що чинять подвиг, мають непорушною зберігати думку, щоб ум розгля дав помисли, котрі приходять до неї, і відкладав у скарбницю пам’яті добрій послані Богом, а бунтівливі й бісівські відкидав геть від природних скарб ниць. Коли море втихне навіть у глибинах, рибалкам видно кожну рибу й ніодне живе сотворіння не заховається. Коли ж піднімається буря, море скала мучується і ховає те, що було видно, поки стояла тиша. Тоді й рибалкам нема чого робити і не допоможе ніяка їхня хитрість. Буває, що так терпить і ум споглядальний, особливо тоді, коли від неправедного гніву скаламучуються глибини душі.

27 Мало є таких, що добре знають усі свої прогрішення, і таких, що їхній ум ніколи не відривається від пам’яті про Бога. Отак наші тілесні очі, коли здорові, бачать усе, навіть і комарів, і мушок, що літають у повітрі. Коли ж їх укриває паволока, то хоч і на велике щось дивитимуться, то ледве побачать,а чогось малого не побачать зовсім. Так і душа, коли прожене уважністю па волоку, що настає від любови до світу, тоді й малі свої падіння має за великі і сльози до сліз додає в безнастанному благодаренні. Сказано-бо: “Праведні прославляти будуть ім’я Твоє” (Пс. 139, 14). Коли ж вона любить перебувати в мирській суєті, тоді, хоч і вчинить щось згубне для себе і достойне великоїмуки, то ледве це помічає, а малих прогрішень може й узагалі не бачити. Ча сто навіть має їх за успіх і не соромиться, окаянна, захищати їх словами.

28 Очистити ум може тільки Святий Дух. Коли Він – кріпкий – не ввійде, і не полонить, і не зв’яже хижака, то ум не вирветься з полону. Отож подобає всіма чеснотами, а найбільше душевним миром берегти в собі Духа Святого,щоб у нас завжди був світильник знання. Коли він безнастанно сяятиме в ду шевних хранильницях, то не тільки виявляються в умі гіркі й темні бісівськіприлоги, а й знемагають вельми, бо їх викриває те святе світло. Тому й апостол каже: “Духа не гасіте” (1 Сл. 5, 19), – щоб не втратили ви Його світиль ника. Бо коли зло чините чи помишляєте, то цим ображаєте Святого Духа. Не можна сказати, що Він – завждисущий і животворний – згасає, але образа Його чи відвернення від Нього чинить ум кволим і затемненим.

29 Як ми вже казали, для душі природне одне чуття. І п’ять є чуттів, що слу жать потребам тіла, як навчає нас всесвятий і чоловіколюбний Дух Божий.Через відхилення ума до зла, що сталося через непослух, чуття душі розділи лося надвоє і виявляється через душевні порухи. Тому воно то прихиляється до пристрасної частини душі, де насолоджується тимчасовими благами, то вельми радіє її словесним і умовим порухам, бо наш ум, коли ціломудрений,бажає прямувати до небесних чеснот. Коли звикнемо до того, щоб не спокушатися на багатства цього світу, тоді зможемо й земні бажання душі поєдна ти з її словесним ладом, себто єднанням зі Святим Духом, що влаштовує цев нас. Бо коли Божество дієво не освітить скарбниць нашого серця, не зможе мо нероздільним чуттям, себто цілим устроєм душі, пізнати вічних благ.

30 Чуття ума – це певність у судженнях. Коли ми здорові, то розрізняємо нашим тілесним смаком, що смачне, а що несмачне і бажаємо смачного. Такі наш ум, коли рухається в добрій силі і великій безклопітності, то добре розуміє, що таке Божественне утішення, і ніколи не звертається до супротивно го утішення. Як тіло, приймаючи земні насолоди, безпомилково навчається розрізняти їх, так і ум, коли ходить вище від плотського мудрування, моженеобманно споживати утішення Святого Духа. Сказано-бо: “Вкусіте і поба чте, що благий Господь” (Пс. 33, 9). Ум запам’ятає смак спожитого через дію невпинної любови і матиме безпомилковий досвід розрізнення, за словами апостола: “Молюся і про те, щоб любов ваша дедалі більш і більш зростала у досконалім знанні та в усякому досвіді” (Флп. 1, 9).

31 Коли наш ум почне відчувати утішення Святого Духа, тоді й сатана уті шає душу, являючись у якомусь солодкому чутті в нічній безмовності, коли настає тонкий сон. І коли ум знайдеться в теплій пам’яті, тримаючи святе ім’я Господа Ісуса, і, ніби зі зброєю, піднімається проти омани із тим святим преславним іменем, відходить той улесник, але зате розпалює явну боротьбу на душу. Отак ум, добре розуміючи лестощі лукавого, все краще навчається розпізнавати духовні речі.

32 Добре утішення буває тілові, котре чуває, і навіть коли воно засинає,якщо душа в теплій пам’яті про Бога пристане любов’ю до Нього. Утішен ня від улесника буває, коли подвижник засне тонким сном – про що ми вже казали, – не так міцно пам’ятаючи про Бога. Перше, походячи від Бога, явно з великим душевним чуттям хоче утішати в любові подвижників благочестя. А друге ніби розвіює душу вітром омани, окрадає тілесним сном досвід чуттів, навіть коли ум чуває в пам’яті про Бога. Коли ум часто згадуватиме Господа Ісуса, то розжене той солодкавий ворожий подих, радіючи, що нанього находить рать, бо має у своїй правиці зброю із благодаттю і прехваль ний досвід.

33 Коли душа безсумнівно й без мріянь почне розпалюватися Божою лю бов’ю, ведучи за собою і тіло в глибину невимовної любови, чи коли воно чуває, чи йде на відпочинок під дією святої благодаті, тоді вона нічого не розуміє, тільки знає, що те, до чого прагне, – це дія Святого Духа. Вона вся насолоджується цією невимовною солодкістю і нічого іншого не можезрозуміти, бо веселиться якоюсь безнастанною радістю. Коли ж в умі за ворушиться якась скверна чи якийсь сумнів, чи навіть і святе ім’я прийме, аби відігнати зле, то треба знати, що це утішення від спокусника – це тільки ознаки радости. Така радість неміцна й непевна, бо походить від ворога,котрий хоче, аби душа вчинила перелюб. Коли ворог бачить, що ум стає дос відченим у своїх чуттях, тоді якимись ніби добрими утішеннями зворушує душу, щоб вона, насолоджуючись тією вологою солодкістю, не розпізнала, що поєдналася з улесником. За цими ознаками розрізняємо, де дух правди, а де дух омани. Неможливо нікому чи то зазнати Божественної благостиу спогляданні, чи випробувати на досвіді бісівську гіркоту, поки не переконається, що в глибину його ума вселилася благодать, а лукаві духи не гніз дяться у членах серця. Тому й не хочуть біси, щоб люди переконувалися в цьому, щоб не зрозумів цього ум і пам’яттю Божою не озброївся проти них.

34 Інакша є природна любов душі й інакша та, що прибуває їй від Святого Духа. Перша, коли хочемо, помірно рухається під дією нашої волі. Тому, колине тримаємо її міцно, лукаві духи легко руйнують її. А друга настільки роз палює душу до Божої любови, що тоді всі сили душі невимовною благістю пристають до Божественного бажання, до безмірної простоти стану. Ум тоді ніби зачинає від духовного дійства і виточує джерело любови й нелицемірну радість.

35 Коли на розбурхані хвилі вилити олію, масність олії втихомирює їх. Такі наша душа, коли наповниться благодаті Святого Духа, втишується солодкі стю і з радістю дозволяє Йому перемогти себе, як сказано в Писанні: “Але тиБогові покорися, душе моя!” (Пс. 61, 6). Богові, що осіняє її доброю і неви мовною благістю. А тоді, хай би як біси воювали на душу, вона залишається негнівливою, не бентежиться і наповнена радістю. Але подвижник не прийдедо такого стану і не залишиться в ньому, якщо не живитиме безнастанно сво єї душі страхом Божим. Страх Господа Ісуса приносить подвижникам якусь певну чистоту: “Страх Господній – чистий, перебуває повік-віки” (Пс. 18, 10).

36 Нехай ніхто, чуючи про чуття ума, не чекає, що слава Божа явиться йомувидимо. Ми казали, що душа, коли очиститься, якось невимовно відчуває Бо жественне утішення, але їй не являється щось видимо. “Бо ходимо вірою, а не видінням” (2 Кр. 5, 7), – каже блаженний Павло. Коли ж явиться якомусьподвижникові чи світло, чи якась постать вогневидна, чи голос, нехай ніко ли не приймає такого видіння, це-бо явна ворожа омана; численні потерпіли через неї, бо від незнання зійшли з істинного шляху. Ми ж знаймо, що покиходимо в цьому тлінному тілі, віддаляємося від Бога, а тому не можемо бачи ти ні Його, ні небесних чудес.

37 Сни, що їх являє душі любов Божа, показують душі, наскільки вона здорова. Тому вони не змінюються від одних до інших, не лякають душі, не смі шать її і не печалять раптово. Вони з великою лагідністю наближаються до душі й наповнюють її духовними веселощами, тому, коли тіло прокинеться,душа шукає радости сну. А зі снами, що від бісів, усе навпаки. Вони мінли ві й не безтурботні, бо не можуть довго задовольнятися тим, що взяли від своєї ж таки омани. Вони обіцяють багато, а забороняють ще більше і часто набирають вигляду воїнів, а часом прихвалюють душу, голосно вигукуючи. Ум, якщо тверезий, пізнає їх і будить тіло, а іноді, з радости, що зрозумів їхні лестощі, викриває її в тому самому сні і цим вельми гнівить їх. Однак буває,що й добрі сни не приносять радості душі, а якусь особливу скорботу й безбо лісну сльозу. Такі сни бувають у тих, що досягли великої смиренномудрости.

38 Ми сказали, як розрізняти добрі й недобрі сни, так, як самі почули від досвідчених старців. Для нас же буде великою чеснотою не слухати зовсім ніякого сну. Бо сни – це ніщо інше, як ідоли облесних помислів або, інакше кажучи, бісівські глузування. Коли ж нам коли-небудь буде послано видіння від Божої благости, а ми його не приймемо, то многолюбний Ісус Господь не прогнівається за це, бо знає, що робимо так, аби не піддатися бісівським хитрощам. Згаданий спосіб розрізнення снів правильний, але трапляється, що душа може мимоволі осквернитися в якомусь несвідомому захопленні – що буває, думаю, з усіма, – втратить правильне розрізнення і почне вірити недобрим снам, як добрим.

39 Підтвердженням сказаного нехай буде така історія. Господар вийшов з дому і повернувся вночі. Стоячи під ворітьми, кликав раба, а той, добрене пізнавши господаря, не відчинив йому воріт. Боявся-бо обманутися по дібністю голосу, впустити злодія і так втратити довірене йому майно. Коли настав день, господар не тільки не розгнівався на нього, а й похвалив його, що він боявся обманутися навіть голосом господаря і втратити щось із майна.

40 Не треба сумніватися в тому, що наш ум за відчутної дії Божественного світла сам стає світлим і починає бачити багато того світла, що в ньому. Такзавжди буває, коли сила душі запанує над пристрастями. А якщо йому являється якийсь образ – чи світла, чи вогню, – то це ворожі підступи. Так навчає і бо жественний Павло, кажучи: “Сам бо сатана вдає з себе ангела світла” (2 Кр. 11, 14). Той, хто починає подвижницьке життя, нехай не чекає якихось видінь, щоб сатана не знайшов цю душу готовою до полонення. Але намагаймося з усяким почуттям і певністю серця полюбити Бога, а це і є любити всією душею, всім серцем і всією думкою. Хто Божою благодаттю досягнув цього, той, хоч і у світі живе, стає чужим для світу.

41 Треба знати, що послух – це найперша заповідь для всіх початківців, бо він відтинає пиху й породжує смиренномудрість. Тим, хто тримаєтьсяйого, він стає входом і дверима до Божої любови. Адам відвернувся від по слуху і зсунувся до глибин аду. Господь же полюбив послух і промислом слова слухняний був Отцеві аж до хреста й смерти (Флп. 2, 8), хоч і не був ні в чому менший від величі Божества, щоб своїм послухом стерти людськіпрогрішення через непослух і ввести в блаженне й вічне життя тих, що жи вуть у послусі. Ті, що борються з диявольською гординею, найбільше мають дбати про послух, а він, як провідник, покаже нам необманно всі стежки чесноти.

42 Здержливість – це загальна назва всіх чеснот. Тому, хто здержується, подо бає завжди здержуватися. Якщо відтяти навіть найменшу частину людськоготіла, вся людина стане скаліченою, хоч і втратить дуже мало. Так і коли зали шає одну чесноту, руйнує весь лад, хоч і не помічає цього. Треба трудитисяне тільки в тілесних чеснотах, а й в тих, що можуть очистити нашу внутріш ню людину. Яка користь із того, що тіло збережеться дівственним, а душа чинить перелюб, бо зводять її біси? Або як увінчається той, хто здержувався від насичення черева і всякого тілесного бажання, а не поспішив звільнитися від гордині і славолюбства? Чи той, хто не переніс ні найменшої скорботи, при тому, що світло правди зважить тільки ті праведні діла, що вчинені в дусі смирення?

43 Подвижникові так подобає зненавидіти всі тілесні похотіння, щоб ця не нависть стала звичною. А здержливість у стравах подобає зберігати так, щобніхто ніколи не мав якихось страв за огидні. Це бісівський замисел, і прокля тий він. Ми відмовляємося від страв не тому, що вони недобрі, нехай ніхто так не думає. Ми, уникаючи багатьох страв, помірно виснажуємо розпаленічлени нашого тіла. До того ж страви, що залишаються, нехай будуть призна чені для вбогих, що є ознакою справжньої любови.

44 Їсти й пити все, що поставлено перед нами, дякуючи Богові, не порушуєправил споглядання, все бо сотворене вельми добре. А утримуватися від со лодких і поживних страв – вельми мудро й розсудливо. Однак не зможемо охоче відмовитися від солодких страв, поки не скуштуємо Божої солодкости знанням і досвідом.

45 Як тіло, обтяжене численними стравами, .чинить ум боязким і млявим, так і ум, знеможений великою здержливістю, чинить споглядальну силу душікволою і несловолюбною. Годиться давати тілові їжу залежно від його ста ну: коли воно здорове, трохи його втомлювати, коли хворе, нехай помірно годується. Подвижникові треба не виснажувати свого тіла, а, наскільки може, вправляти його в подвигах, щоб тілесними трудами очищувалася душа.

46 Коли ми постимо і на нас повстає марнославство, а прийдуть брати чи якийсь прочанин, і воно буде нас підбурювати, щоб ми не порушили свогопосного уставу, добре тоді залишити свій піст і перейти до звичайного споживання їжі. Так відішлемо від себе бісівські починання, і вони відійдуть з ри данням і плачем, і сповнимо устав любови, і збережемо тайну здержливости.

47 Піст має своє значення, але не перед Богом. Він підтримує ціломудріє тих,що дотримуються посту. Тому не подобає подвижникам благочестя великому дрствувати про нього, а тільки через віру в Бога чекати кінця нашої думки.Майстри не хвалять своєї майстерности, бо в них добрі знаряддя, а закінчу ють певну річ, і вона свідчить про їхню майстерність.

48 Коли земля в міру зрошена дощем і вкинути в неї чисте насіння, вона принесе великий урожай, а коли дощу забагато – вродить терня й будяки. Такі земля серця, коли п’ємо в міру, показує своє природне насіння чистим, про рощує те, що сіє в неї Святий Дух, і приносить багатий плід. Коли ж надміру будемо впиватися, всі її помисли почнуть пророщувати терня й будяки.

49 Коли наш ум занурюється у хвилі пиття, він не тільки пристрасно бачить образи, що йому підсовують біси уві сні, а й у собі вимальовує якісь негідні картини і розпалюється своїми мріяннями. Коли похітливі члени розпалятьсявід теплоти вина, то показують умові тіні пристрасти, як насолоду. Тож по добає нам бути помірними в питті, щоб уникнути шкоди від перебільшення. Коли нема тієї насолоди, що розпалює в умі уяву про гріх, ум залишається немрійливим, і ще краще – не насолоджується.

50 Хто хоче впокорити похітливі частини тіла, не подобає йому ні пити, ні самому готувати всі ті напої, що їх заведено пити перед їжею, бо після них споживають багато страв. Вони не тільки шкідливі для тіл подвижників, алей саме їх змішування бентежить богоносну совість. Що є таке, чого треба до давати до вина? Хіба що додавання різних солодощів зменшить його міцність.

51 Господь наш і Учитель цього святого життя Ісус Христос був напоєнийоцтом під час своїх страстей з рук тих, що служили диявольському повелін ню. Видається мені, що Він цим показав нам, як проходити наші подвиги.“Не подобає, – каже Він, – пити приємне питво чи їсти наїдки, котрі штов хають тебе на гріх, краще витривало провадити гірку боротьбу”. Згадуючи ісоп, можна згадати й губку, щоб краще відобразити спосіб нашого очищення. Ісоп – символ суворих подвигів, а губка – символ повного очищення.

52 Ходити в лазню не грішно і не нерозумно. Але краще задля здержливостине ходити в неї, це буде мужньо й ціломудрено. Тоді наше тіло не розсла биться від приємности води, і не згадаємо ми безславного поту Адамового (Бут. 3, 19), і не будемо шукати листя, щоб прикрити другий стид. Особливодобре це для тих, що прийшли нині від мирського блукання і мають, не бача чи своєї наготи, приєднатися до ціломудрія.

53 Зовсім не заборонено кликати лікаря до недужих. І в людському досвідібуває майстерність, тому і є серед людей лікарі. Але треба не на них поклада ти надію на видужання, а на істинного нашого Спаса і Лікаря Ісуса Христа.Кажу це тим, котрі чинять подвиг у кеновіях чи в містах, бо через напас ті, що постійно стаються з ними, неможливо їм заради любови мати в собібезнастанно дію віри, а ще щоб вони не впадали в марнославство і дияволь ську спокусу, бо деякі з них говорять при всіх, що їм не потрібні ніякі лікарі.Коли ж хто живе на самоті, в пустельних місцях, з двома-трьома братами-од нодумцями, нехай – коли захворіє – покладає всю віру на Господа, котрий зціляє всяку недугу і всяку рану. Такий має у своїх болях достатнє втішення – пустелю в Господі, тому він ніколи не втрачає віри, бо приховано і невидимо через терпіння здобуває чесноту, маючи пустелю за добрий покров. Заради таких, як він, “Бог вселяє одиноких у домі” (Пс. 67, 7).

54 Коли страждаємо від тілесного болю, треба нам знати, що наша душа страждає ще й від похотей тіла. Тому вона, бажаючи земного благоденства,не хоче полишити житейських благ, та й біда для неї велика, коли через хво робу не може вживати земних насолод. Коли ж благодатно приймає недуги й болі, то недалеко вже їй до границь безпристрасности. Тому й очікує тоді смерти як причини істинного життя.

55 Душа зовсім не прагне розлучитися з тілом, коли її ще щось затримуєв цьому світі; усі-бо тілесні чуття суперечать вірі, бо вони хочуть теперіш ніх дібр, а віра обіцяє багатство майбутніх благ. Тому подобає подвижникові не згадувати ні гіллястих дерев, що дають затінок, ні джерел доброводних, ні садів доброцвітних чи палат благоліпних, чи високодостойних рідних, чи урочистого вшанування, а з благодаренням триматися тільки потрібного. А на це життя дивитися, як на якусь дивну дорогу, вільну від усякого догоджання тілу. Коли отак обмежимо нашу думку, звернемо її тим самим на слід життя вічного.

56 Єва скаже нам першою про те, що споживання шкодить спогляданню,а всі інші чуття потьмарюють сердечну пам’ять, коли нерозсудливо їх при ймаємо. Поки вона з бажанням не глянула на заборонене дерево (Бут. 3, 6),доти пам’ятала про Божественне повеління, тому Божественне дбання вкри вало її, як крило, і не бачила вона своєї наготи. А коли подивилася на дерево пристрасно й доторкнулася до нього з великим бажанням і нарешті спожила цей плід, що підштовхнув її до цього ще й своїм смаком, зразу ж знайшла схильність до тілесних насолод і, втративши первісний покров, поєдналасяз пристрастями. Через плід, приємний на смак, вона звернула всі свої ба жання на теперішні насолоди, додавши до свого прогрішення ще й Адамове.Тому нелегко людському уму згадувати Бога і Його заповіді. А ми, повсяк час взираючи в глибину серця, з безнастанною пам’яттю шукаємо Господа Ісуса, не зважаючи на цей світ, як сліпі, і так проживаємо це життя, повнезваби. Для істинно духовної любомудрости властиво зберігати невикривле ним погляд на повсякчасне дбання. Про це навчає і багато досвідчений Йов, кажучи: “Моє серце ходило слідом за очима”. І це є ознакою справжньої здержливости.

57 Хто всякчас входить у своє серце, уникає всяких житейських красот, бо той, хто ходить у дусі, не може знати тілесних бажань. Хто спрямовує свій зір у серце, у того чеснота стає за воротаря і він забуває про земне громадянствой почесті. Тому проти нього безсилі навіть бісівські підступи, хоч біси, підбу рювані світським дбанням, пускають стріли просто до природних віконець.

58 Коли наша душа почне залишати похотіння земних пристрастей, тоді на ходить на неї якийсь дух нудьги і не дає їй ні послужити в служінні, ні бажати майбутніх благ, ще й показує їй це тимчасове життя безмірно порожнім, що нема в ньому достойного діла чесноти. Навіть гудить це знання як таке, щойого численні вже мають, або таке, що не приносить нам нічого досконалого. Уникаймо ж цієї кипучої пристрасти, що творить нудьгу. Коли постави мо нашу думку в тісних і вельми скорботних межах, щоб споглядала тількидо пам’яті про Бога, то тільки так ум, ввійшовши у свою теплоту, зможе звіль нитися від тієї безсловесної нечуттєвости.

59 Коли пам’яттю про Бога закриємо всі виходи для нашого ума, треба дати йому якесь потрібне діло. Подобає дати йому слова “Господи, Ісусе”, щоб він тільки їх і повторював. Сказано-бо: “Ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого” (1 Кр. 12, 3). Тож нехай тільки ці словазавжди вимовляє у своїх скарбницях і щоб замість них не перейшов до мрі янь. Усі, що безнастанно повторюють це святе й славне ім’я в глибині серця, колись зможуть побачити світло свого ума. Думка міцно тримає в пам’яті це святе ім’я, і воно спалює всю скверну, що наближається до душі через чуття. “Бо Бог наш – вогонь, що пожирає [всяке зло]”(Євр. 12, 29). І нарешті Господь прикликає до великої любови своєї слави. Коли це славне і многолюбне ім’язатримає пам’ять ума в теплоті серця, то ми звикнемо любити Його благостиню і ніщо нам у цьому не перешкодить. Це-бо дорогоцінна перлина, і здо бути її може той, хто продасть усе своє майно. Здобувши її, він невимовно радітиме.

60 Одна радість у початківців, а інша – у досконалих. До першої радости домі шується мріяння, а друга має силу смиренномудрости. А посередині між ними є боголюбна печаль і безболісна сльоза. “Бо у великій мудрості – велика журба,хто додає знання, додає страждання” (Проп. 1, 18). Тому подобає спочатку ра дістю початківця прикликати душу до подвигів, і докорити їй, і дізнатися про все інше через істину Святого Духа – про все вчинене зло і про те, котре ще чинить у своїй писі. “Докорами за беззаконня карав Ти чоловіка, і висушив, як павутиння, душу його” (Пс. 38, 12), щоб душа була випробувана Божественним докором, як золото випробовується в горнилі, і прийняла немрійливу радість у теплій пам’яті про Бога.

61 Коли душа бентежиться від гніву, або тривожиться від їжі, або сум’ятиться від лютої ярости, не може ум тримати в собі пам’ять про Бога, хоч і змушує себе до цього всякими способами. Він, затемнений весь лютими при страстями, стає чужий своїм чуттям. Тому бажання не може ніде поставити своєї печатки, щоб ум безперестанку вправлявся, бо пам’ять стає жорстокою від жорстокости пристрастей. Коли ж нема такої дії пристрастей, тоді, хоч часом забуття і заслонить бажане, ум зразу повертається до свого напряму й міцніше береться за ту багатолюбну і спасенну ловитву. Має-бо він саму тублагодать, що вправляється разом з ним і разом з ним взиває: “Господи, Ісу се”. Так і мати вчить дитину кликати батька і повторює разом з нею, аж покидитина не звикне чітко кликати батька, не лепечучи по-дитячому. Тому й апо стол каже: “Так само й Дух допомагає нам у немочі нашій; про що бо нам молитися як слід, ми не знаємо, але сам Дух заступається за нас стогонами невимовними” (Рм. 8, 26). А що ми поводимося, як немовлята щодо молитвий звершення чеснот, тому нам потрібна Його допомога. Щоб, коли наші по мисли будуть утримувані й усолоджувані Його солодкістю, ми змогли прийти з усього бажання до пам’ятання й любови Господа й Отця нашого. “Тим, що призиваємо Бога-Отця, навчаємося безнастанно покликати: Авва-Отче”, – каже предивний Павло.

62 Ярість тривожить душу і доводить до сум’яття більше від інших пристра стей, а часом буває, що приносить їй велику користь. Коли ярість без сум’яття піднімається проти когось безчесного чи безстидного, щоб він чи спасся, чизастидався, то цим прибуде нам лагідности, думкою-бо ми підтримуємо прав ду і Божу благість і, люто гніваючись на гріх, підштовхнемо його слабкість до мужности, а найбільше те, що заборонимо самому духові тління. Коли-бо ми мало гніваємося, то мудрствуємо смертною похвалою. Не подобає умові бутидвомисленому, так і Господь учинив, аби навчити нас. Він двічі в дусі заборо нив адові і сам збадьорився і не збентежно, а так, як той, хто творить усе, щозахоче, повернув Лазареву душу в тіло. Думається мені, що Бог, котрий со творив нас, дав нашій природі ціломудрену ярість, як зброю правди. Якби Єва озброїлася нею проти змія, то, видається мені, не перемогла б її та солодкість пристрасти. Ціломудрена ярість пильнує благочестя, тому досвідченішим стане той, для кого вона, як мірило, ніж той, чий ум ніколи не піднімаєтьсяна гнів. Ум цього другого не знає людських звичаїв, а перший – скаче, як по движник, на конях чесноти посеред полку бісів, у страху Божому навчаючи четверик, що Писання називає його Ізраїлевою колісницею, коли розповідає про вознесення Іллі на небо. Перших юдеїв Бог дуже по-різному навчав про чотири чесноти, тому такий учитель мудрости, мужности і правди вознісся на вогняній колісниці. Думається мені, що коні – це його ціломудрені чесноти, коли він був підхоплений у диханні вогню духом.

63 Хто навчився святого знання і скуштував Божої солодкости, нехай не су диться ні з ким і не подає ні на кого в суд, хоч би в нього й одяг відібрали. А правду князів цього віку перемагає Божа правда, бо нема нічого такого, що зрівнялося б із правдою Божою. Та й яка різниця між дітьми Божими і людьми цього віку? Хіба що та, що правда цих других недосконала, тому й називається правдою людською, а правда перших – Божественною. ТомуГосподь Ісус, коли глузували з Нього, не відповідав, коли був покривдже ний – не боронив кривдникам і мовчки терпів, коли забрали Його одяг, мало того – молився до Отця за спасіння тих, що чинили Йому зло. Світські люди не перестануть судитися, поки не візьмуть свого з лихвою, а найбільше тоді, коли домагаються відсотків з боргу. Тому їхня правда часто стає причиною великої неправди.

64 Я чув, як деякі благоговійні казали, що не подобає будь-кому забирати те, що нам потрібне чи служить для заспокоєння бідних. А найбільше тоді, коли від християн цього зазнаємо, щоб не стали ми причиною гріха для наших кривдників, хоч і не будемо злопам’ятними. Таке думання – це ніщо інше,як сповнення своєї волі із безсловесним виправданням. Коли я покину мо литву й прислухаюся до свого серця й осуджу тих, що хотіли щось забрати, то помалу почну засідати і в судових дворах. З того й буде видно, що забране важливіше для мене за моє спасіння, щоб не сказати за заповіді Спасителя. Як же я сповню євангельське повеління, що наказує не домагатися нічого в того, хто в мене щось узяв, якщо я, за словами апостола, не переношу з радістю розкрадання мого майна? За заповіддю, той, хто без суду одержав те, чогохотів, не звільняється від гріха жадібности. Бо тлінні суди не можуть визна чити присуд нетлінного Божого суду. Тому й треба сповняти закони, за які й мимоволі доведеться відповісти. Тому-то добре терпіти утиски від тих, що хочуть покривдити нас, і молитися за них, щоб через покаяння їм простився гріх жадібности, а не щоб до нас повернулося взяте. Цього хоче правда Божа, щоб ми прийняли не жадібність, а жадібного, котрого покаяння звільнило від гріха.

65 Вельми добре й корисно нам, котрі пізнали путь благочестя, відразу про дати все, що маємо, роздати все майно за заповіддю Господньою (Лк. 12, 33) і не виправдовуватися тим, що хочемо завжди творити милостиню, бо тимослухаємося Спасового повеління. Через це нам буде, по-перше, добра без клопітність, а через неї – незаздрісна убогість, що мудрствує вище від усякоїнеправди і всякого суду, щоб не мати нам тої речі, котра б розпалювала вогонь жадібности. Тоді нас більше зігріє чеснота смиренномудрости, і заспо коїть нас, нагих, у своїх глибинах, і обійме, як мати, що бере свою дитину на руки й обіймає її, коли вона через свою дитячу простоту скидає одяг і кидає його десь далеко, через велику незлобивість красуючись більше наготою, ніж яскравим одягом. Сказано-бо: “Охороняє діти Господь; я упокорився, і Він урятував мене” (Пс. 114, 5).

66 Спитає з нас Господь, як ми подавали милостиню. Спитає як із тих, щомають що подати, а не з тих, що не мають. Коли я маю щось, що міг би роз давати довгі роки, роздам це за малий час з доброї волі через страх Божий. І коли не матиму нічого, хто докорить мені? Але хтось може сказати: з чого ж тоді подати милостиню убогим, котрі звикли годуватися з неї? Нехай такий не звикає, виправдовуючи свою жадібність, зневажати Бога. Бог не покине свого сотворіння, як улаштував із початку, бо й раніше, поки ще той чи інший почав давати милостиню, убогі не були позбавлені їжі чи притулку. Добревоно, пізнавши істину, послужити вбогим і відкинути безсловесне мудруван ня й похвалу, що походить від багатства, і зненавидіти свої похотіння, що означає віднайти свою душу, не радіти тим, що завжди подаємо милостиню, і докоряти самим собі, що не робимо нічого доброго. Поки в нас є багатство,ми тішимося й радіємо, роздаючи його, служачи цим Божественному повелінню. А коли вже все роздамо, приходить нам безмірне смирення і звору шення, як тим, що не роблять нічого праведного. Тому душа повертається до себе з великим смиренням і сокрушенням і здобуває посиленою молитвою, терпінням і смиренномудрістю те, чого вже не може здобути роздаванням милостині. “Бідний і убогий хвалити будуть ім’я Твоє [Господи]” (Пс. 73, 21). Не дасть Бог дару слова тому, хто не готовий відректися від усього, що має, заради слави Божого Євангелія, аби в боголюбному убозтві благовістувалосябагатство Божого Царства. Це пояснює той, хто сказав: “Все для вбогого при готовив єси”. – Додав ще й таке: “Господь дасть слово тим, що благовістують силою великою” (Пс. 67, 11-12).

67 Усі дарування Бога нашого вельми добрі, і від них походить усяка бла гість, але ніщо так не розпалює і не рухає нашого серця до любови Його благости, як богослов’я. Його плід дорівнює Божественній благодаті, звіщаєте, що попереду, і дарує душі дар. Спочатку приводить нас до того, аби всі жи тейські бажання з радістю знехтувати, бо замість тлінних бажань подає нам невимовне багатство слова Божого; а ще воно вогнем зміни просвічує наш ум і чинить його належним до служебних духів. Добре приготувавшися до цього, возлюблені, забажаймо цієї прегарної і небаченої чесноти, що приносить нам усяку безклопітність і в осяянні невимовного світла живить ум словом Божим Бога Слова. Та й, щоб не говорити багато, словесні душі пошановує даромпророцтва і з’єднує нероздільно до єднання. О чудо! І людей робить боговид ними провісниками ця помічниця Нареченого, божественно оспівуючи Божу велич.

68 Умові нашому часто буває тяжко вправлятися в молитві через тіснотуй зібраність чесноти молитви. Зате він з радістю береться до богослов’я че рез простір і привілля Божественних слів. Але не даваймо йому волі багатоговорити чи понад міру окрилюватися радістю, а даймо йому більше молит ви, і співу, і читання псалмів, не нехтуючи писаннями любословесних мужів,з чиїх слів видно їхню віру. І не будемо додавати власних слів до слів благо датних, ні не допустимо тягнутися до марнославства і милуватися в ньому задля великої насолоди і багатослів’я, і під час споглядання збережемо ум без усякого мріяння. І просто сказавши, вчинимо так, щоб усі його мислібули зі сльозами. Відпочиваючи в час мовчання і насолоджуючись молит вою більше від усякої солодкости, ум не тільки не має в собі всіх названихречей, а оновлюється все більше й більше, аби швидко й без труду припа дати до Божественного споглядання, й осягати розсудливість, і доходити до великого смирення. Однак треба знати, що молитва вища від усякої широти. І вона належить досвідченим у всякому чутті та звіщенні і сповненим святої благодаті.

69 На початку благодать осяює душу своїм світлом, а попередні подвиги ча сто осіняє потай від душі богословними таїнствами. Тоді нас, що радіємо, поставить на стежку Божественних видінь, що призиваються до розуму від незнання, а в подвизі зберігає наш розум немарнославним. Подобає, отож, скорбіти нам у міру, як залишеним, щоб ми більше смирилися і покорилися славі Господній, і радіти у свій час, окрилюваним благою надією, бо як велика скорбота вкидає душу в безнадійність і зневіру, так і велика радість приводить її до пихи. Говорю про тих, котрі ще немовлята розумом: для них серединоюміж просвітленням і залишенням є спокуса, а між скорботою і радістю – на дія. Сказано-бо: “Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене” (Пс. 39, 2). І ще: “Коли прибільшилися страждання мої… розважання Твої звеселяли душу мою” (Пс. 93, 19).

70 Коли в лазні часто відчиняти двері, усе тепло зсередини виходить надвір.Так і з душею: коли вона хоче багато говорити, хоч і говорить усе добре, ви носить свою пам’ять через двері голосу. Тому й позбавляється найчистіших думок і безладно говорить з ким доведеться, бо нема вже в ній Святого Духа,котрий зберігає її думку немрійливою. Усяке добро завжди втікає від багато слів’я як причини всякої суєти і всякого мріяння. Отже, добра річ своєчасне мовчання, бо воно є нічим іншим, як матір’ю мудрих помислів.

71 Слова знання вчать нас, що на богословну душу нападають на початку пристрасті, а найбільше ярість і ненависть. Вона терпить це не тільки черезбісів, що нападають на неї, а й задля свого успіху. Поки душа живе мудруванням цього світу, то хоч і бачить, як хтось топче правду, залишається незво рушна і невразлива, бо клопочеться своїми бажаннями і не дбає про правду.Коли ж підніметься вище від своїх пристрастей, бо нехтує речами теперіш німи і зважає на Божу любов, то вже не стерпить, навіть уві сні, бачити, як зневажено правду. Вона гнівається на тих, що чинять зло, поки не побачить, як благочестивий помисел підкорить її достоїнству порушників правди. Тому ненавидить неправедних, а праведних любить. Душевне око не потрапляє в захоплення, коли свою завісу, себто тіло, великою здержливістю не доведе до великої тонкости. Однак більшим ділом, значно більшим від ненависти донеправедних, є оплакування їхньої нечутливости. Хоч вони й достойні нена висти, однак ум боголюбної душі не хоче бентежитися ненавистю, бо коли вона є в душі, тоді нема споглядання.

72 Богослов, насолоджуючи і розпалюючи душу Божими словами, наближа ється до міри безпристрасности в достатній широті. “Слова Господні – словачисті, срібло, перетоплене в огні, очищене від землі” (Пс. 11, 7). А пізнаваль ний ум пізнає дію з досвіду і стає вищим від пристрастей. І богослов, колистане смиренніший, одержить досвід знання. І пізнавальний ум поволі при чащається чесноти споглядання, коли розсудлива сила душі залишатиметьсябезгрішною. Не буває такого, щоб кожен із них досконало одержав два дарування; нехай кожен, маючи одне з дарувань, дивується тому, в чому перевер шує його другий. Тоді в них примножується смиренномудрість і ревність про правду. Тому апостол каже: “Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання” (1 Кр. 12, 8).

73 Коли душа ряснітиме природними плодами, тоді й голосніше співатиме і хотітиме молитися вголос. Коли ж на неї діє Святий Дух, то вона з усякою радістю й веселістю помолиться в серці. Після цього прийде мрійлива радість, а після неї духовна сльоза, а після цих усіх – якась любомрійлива веселість. Коли тримається голос, пам’ять залишається теплою і влаштовує так, щоб у серці були якісь слізливі й лагідні думки. У цьому можна воістину бачити, як насіння молитви сіється в землю серця з надією, що настане радість жнив.Однак якщо нас обтяжує більша печаль, тоді треба нам трохи голосніше спі вати, збадьорюючи душу радістю надії, поки тяжку хмару печалі не розжене вітер голосу.

74 Коли душа пізнає себе саму, тоді зі самої себе виноситиме теплоту й бо голюбний стид. Її не турбують житейські печалі, тому з неї виходить любов і смирення. Смирення дарується тим, хто за своїми силами шукає Бога. Алеце швидко змінюється або через те, що пам’ять заполонюють чуття, або перемагає природа і брак добрих діл. Тому грецькі мудреці не досягли здержливістю вповні того, чого хотіли, бо в їхньому умі не діяла вічна і всеістинна пре мудрість. А теплота, котру Святий Дух приносить у серце, передусім мирна й неперестанна, вона призиває всі сили душі до Божої любови і, не виходячи поза серце, тягне за собою всю людину до якоїсь безмірної любови й радости.Тим, хто розуміє її, подобає досягнути до неї самої. Коли природа здержується і чуває – це ознака природної любови, але природна любов не може розпа лити природу до безпристрасности, як це робить любов духовна.

75 Повітря, сотворене для нас, очищується, коли повіє холодний вітер, боприрода вітру тонка й чиста, а коли повіє південний вітер, повітря стає тяж ким, бо цей вітер наводить туман і наганяє хмари над усією землею. Такі душа, коли на неї дихне своїм диханням Святий Дух, звільняється від усяко го бісівського туману, коли ж дихне на неї дух лестощів, вона вся вкривається гріховною хмарою. Треба нам усіма силами повертатися до очищувального й животворного подиху Всесвятого Духа, себто так, як бачив у видінні пророк Єзекиїл, – “вітер [що приходить] з півночі” (Єз. 1, 4), щоб споглядальна силанашої душі завжди перебувала чистою і ми без лестощів приходили до Боже ственних видінь у світлозорному повітрі, що просвічує тих, хто бачить. Це і є світло істинного знання.

76 Деякі думають, що благодать і гріх, себто дух істини і дух обману, хова ються в умі тих, що охрещуються. Тому й кажуть, що один дух призиває ум до добра, а другий – до зла. Я ж збагнув із Божественного Писання і зі самого пізнання ума, що перед святим хрещенням благодать іззовні спонукає душу до добра, а зло гніздиться в самих глибинах душі і намагається зачиняти всі правдиві входи ума. А з тієї хвилини, коли народимося вдруге, іззовні буває зло, а всередині – благодать. З цього бачимо, що до хрещення душею володіє обман, а після нього – істина. Зло теж діє на душу як до хрещення, так і після нього, і ще більше, але не разом з благодаттю, хай ніхто такого не думає. Воночерез слабкість тіла ніби кадить перед умом солодкістю безсловесних пристрастей. Це буває з допусту Божого, щоб людина, пройшовши через бурі, во гонь і спокуси, навчилася, коли захоче, сприймати добро, адже сказано: “Ми перейшли крізь вогонь і воду, і Ти вивів нас на відпочинок” (Пс. 65, 12).

77 Благодать, як я вже сказав, від тієї години, коли охрестимося, прихову ється в самій глибині ума, затаюючи свій прихід у самому його чутті. Коли жхтось почне всім своїм серцем шукати Бога, тоді благодать якимось невимов ним словом звертається до душі через чуття ума і передає їй якусь частку своїх благ, а в душі тоді виникає бажання набути ще й інших благ. Хто хоче зберегти набуте, той з великою радістю мусить відректися від усіх теперішніхблаг, аби придбати те поле, де захований скарб життя вічного. Коли хто відмо виться від усього житейського багатства, тоді знаходить місце, де прихованаБожа благодать. Коли душа просувається вперед, тоді дар Божої благодаті яв ляє умові свою благостиню. Тоді Господь допускає бісам більше тривожити душу, щоб так навчити її відрізняти добро від зла і вчинити більш смиренною,бо багато доводиться їй соромитися, коли пізнає, яку мерзоту приносять бісів ські помисли.

78 Образ Божий виявляється в нас через духовні порухи душі, а тіло – це ніби її дім. Після Адамового переступу осквернилися не тільки обриси душі,а й тіло наше підпало тлінню. Через це святе Боже Слово воплотилося і дарувало нам, як Бог, воду хрещення на спасіння і друге народження, аби ми на родилися з води дією Святого і животворящого Духа. У хрещенні очищаємо відразу і душу, і тіло, якщо з усього серця хочемо прийти до Бога. Тоді в нас оселяється Святий Дух, а гріх від нас утікає. Неможливо-бо, щоб за єдности душі і її простоти в ній пробували дві особи, як думали деякі. Коли присутняБожественна благодать, що з’єднується якоюсь незбагненною любов’ю з об разом Божим через святе хрещення, як при шлюбі, що підтверджує і Писання, то де ж там поміститься хтось лукавий – світло ж не поєднується із темрявою. Тож віруємо, що купіль нетління викидає зло зі скарбниць ума. Оскільки ж ми – ревні подвижники священних подвигів, то й нападають на нас вельми різні спокуси. І не дивуймося, чому нам після хрещення приходять і добрі, і лихі помисли. Свята купіль змиває з нас скверну прогрішень, але не змінюєподвійности нашої волі і не забороняє бісам нападати на нас і говорити улес ливі слова, щоб ми берегли силою Божою, прийнявши зброю правди, те, чого не зберегли в природному стані.

79 Як я вже сказав, святе хрещення виганяє сатану з душі, але йому дозволе но через згадані вже причини спокушати душу через тіло. А благодать Божавселяється в саму глибину душі, себто в ум. Сказано-бо: “Уся слава самої дочки царевої в ній самій” (Пс. 44, 14), – і невидима для бісів. Тому зі самої гли бини нашого серця випливає Божественна любов, коли тепло згадуємо Бога. А лукаві духи входять через тілесні чуття і гніздяться, діючи через слабкість тіла на тих, що душею ще немовлята. Тому ум наш, як каже апостол, завжди насолоджується законом духовним, а чуття тілесні схиляються до насолод (Рм. 7, 18). Через те благодать через чуття ума дає невимовну радість тілові тих, котрі навчилися споглядання. А біси-убивці через тілесні чуття полонять душу, коли побачать, що ми малодушно йдемо дорогою благочестя, і силою штовхають її до того, чого вона не хоче.

80 Ті, котрі кажуть, що в серцях вірних перебувають дві особи, себто благо дать і гріх, посилаючись на слова євангелиста “І світло світить у темряві, і не пойняла його темрява” (Йо. 1, 5), – так пояснюють свою думку: Божественнасвітлість ніколи не оскверниться від співперебування з лукавим, якщо на віть і наблизиться в душі Божественне світло до бісівської темряви. Однак євангельські слова докоряють тим, котрі мудрують так про Святе Писання,бо Слово Боже – це істинне світло, що зволило явитися в тілі всім сотворін ням і своїм чоловіколюбством запалило в нас своє світло святого пізнання. Світське ж мудрування не збагнуло Божого світла, “тому що прагнення тіла вороже Богові” (Рм. 8, 7), тож Богослов і сказав такі слова. І далі цей чудовийєвангелист, пояснюючи, каже так: “Справжнє то було світло – те, що про світлює кожну людину (сказано: просвітлює – а не навчає й оживляє). – Було у світі, і світ ним виник – і світ не впізнав його. Прийшло до своїх, – а свої його не прийняли. Котрі ж прийняли його – тим дало право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують” (Йо. 1, 9-12). Говорить і премудрий Павло: “Не те, щоб я осягнув уже мету чи був уже досконалим, але змагаю далі, чи не здобуду її, бо саме на те Христос Ісус і здобув мене” (Флп. 3, 12). Тому не про сатану каже євангелист, що він не збагнув світла істинного, бо воно чуже йому зі самого початку, а про людей, котрі чують про Божі чуда й силу,але не хочуть наблизитися до світла Його пізнання через своє затемнене сер це, тому євангелист картає їх доречними словами.

81 Слово пізнання вчить нас, що є два роди лукавих духів: одні з них тонші,інші – грубші. Тонкі поборюють душу, а грубі полонять тіло деякими вишука ними втіхами. Тому й воюють між собою біси: ті, котрі борють душу, з тими, котрі нападають на тіло, хоча в усіх однакове бажання шкодити людині. Колив людині не оселяється благодать, тоді в глибині серця починають гніздитися змії і не дають душі навіть побажати доброго. Коли ж в умі приховуєть ся благодать, тоді вони, як темні хмари, проходять через серце, зачіпаючи гріховні пристрасті, і перетворюються в різні мріяння, щоб, турбуючи цим пам’ять ума, відірвати його від бесіди з благодаттю. Коли ми через бісів, котрі турбують нашу душу, запалюємося до душевних пристрастей, особливо до гордині – матері всіх пристрастей, тоді подумаймо про тлінність нашого тіла і вкриймо соромом висоту славолюбства. Те саме треба чинити, коли на тіло нападають біси й розпікають наше серце ганебними бажаннями. Саме тільки згадування Божого імени у тверезій пам’яті може зруйнувати напади лукавихдухів. Коли біси, що діють на душу, почнуть нам після цього спомину підсу вати помисли про безмірну нікчемність людської природи і про те, що вона нічого не варта, – а вони люблять так робити, аби довести до відчаю, – тоді той, хто хоче їх перехитрити, нехай згадує честь і славу Небесного Царства,не забуваючи і про гіркий і грізний суд. Згадкою про Небесне Царство утіши мо нашу печаль, а згадкою про Страшний Суд зупинимо потяги нашої плоті.

82 The Lord teaches us in the Gospel that when Satan returns and finds the house, that is, the barren heart, cleaned and swept away, then he will call the other seven spirits and they will enter there and settle there – “and the last of that man will be worse than the first” (Lk. 11, 25). Therefore, it is necessary to know that while the Holy Spirit dwells in us, Satan cannot enter the depths of the soul and stay there. And the divine Paul teaches us to understand it in this way, because he himself saw the reason for this from experience, and that is why he says: “For the law of God is dear to me, according to the inner man, but I see another law in my members, which fights against the law of my mind and enslaves me to the law of sin that is in my members” (Rom. 7, 23). And he adds: “There is, therefore, now no condemnation for those who are in Christ Jesus. For the law of the spirit, (which gives) life in Christ Jesus, has freed you from the law of sin and death” (Rom. 8, 1-2). And in another place, to show how Satan attacks the soul through the body, he says: “Stand, therefore, having your loins girded with truth, having put on the breastplate of justice and having your feet shod in readiness to preach the Gospel of peace. And above all, take the shield of faith, with which you will be able to quench all the hot arrows of the evil one. Also take the helmet of salvation and the spiritual sword, that is, the word of God” (Eph. 6, 14). But captivity is one thing, and struggle is another. Because the first means violent domination over someone, and the second – a feat against an equal in strength. That is why the apostle says that the devil attacks Christ-loving souls with flaming arrows. When he cannot enter into battle and defeat an opposing ascetic, then he shoots arrows at him in order to hit with an arrow the enemy who is fighting against him from afar, because due to the arrival of grace he cannot, as before, inhabit the mind of the ascetic, therefore he flies with sweetness and settles in the body in order to reduce the soul to the laziness of the body. From the words of the apostle, it can be understood that Divine light shines on the ascetic’s mind, therefore he serves the Divine law and enjoys it. The body, on the other hand, enjoys cunning and willingly accepts the tricks of their spirits, therefore it is drawn to serve their cunning. And from this it is clear that both God and the devil cannot dwell in the mind at the same time. For how would I serve the law of God with my mind, and the law of sin with my flesh, if my mind did not fight with all its freedom against demons, sweetly enslaved by the goodness of grace? The body likes to accept the fragrance of wordless sweets, which is why it is allowed for ascetics to be deceived by evil spirits. “For I know that good does not dwell in me, that is, in my body” (Rom. 7, 18), and as if in the middle of some battle, the exploits of those who resist sin are being done. The apostle does not say by himself that demons attack the mind, and try to sway the body with strong pleasures from pleasant sweets. This allows the righteous judgment of God, so that they can penetrate into the depths of the body even in those who do all they can to fight against sin, because self-righteous human reasoning is always subject to testing. When someone can, living in this life, mortify himself with labor, then the whole becomes the house of the Holy Spirit.Such a one was resurrected even before death, such was the blessed Paul himself, and all those who have striven perfectly and are striving for the sake of sin.

83 Серце виносить із себе помисли добрі й недобрі. Недобрі помисли похо дять не з його природи, а тому що воно звикло до недоброго через попередні омани, а багато чого недоброго починається в ньому через бісівську гіркоту.Але про всі помисли ми знаємо, що вони походять із серця, тому деякі поду мали, що в умі разом із Владикою перебуває і гріх. Тому й нагадують вони, що Господь сказав: “А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину; із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби” (Мт. 15, 18). Не знають вони, що наш ум має в собі тонке чуття, яким приймає помисел, що його підсовують лукаві духи, і не знаємо, як передає його душі,а крім неї, і тілові, що вельми приємно для тіла, бо вельми любить плоть пе стощі омани. Тому гадаємо, що помисли, що їх підсувають біси, походять із серця, а своїми вважаємо їх тоді, коли хочемо насолоджуватися ними, за що й Господь докоряє, як видно із згаданих слів. Хто насолоджується помислами, що їх підсуває йому сатанинське лукавство, і запам’ятовує їх у своєму серці, у того вони проростають з його думок.

84 Каже Господь у Євангелії, що не можна вигнати сильного з дому, поки не прийде хтось сильніший за нього, не зв’яже його і не вижене (Мт. 12, 29). Як же зможе той, кого з таким соромом вигнали, знову ввійти і співмешкати зі справжнім господарем дому, що влаштовує все у своєму домі, як сам захоче? Коли цар переможе свого ворога, то не дозволить, аби той влаштувався жити в царських палатах: він його або зразу вб’є, або віддасть своїм воїнам для повільних мук і тяжкої смерти.

85 Коли хтось думає, що ми помишляємо і зле, і добре, бо в нашому умі проживає і Святий Дух, і диявол, то нехай знає, що це буває від того, що ми ще не “вкусили і не побачили, що благий Господь” (Пс. 33, 9). Спочатку, якя вже казав раніше, благодать приховується в новоохрещених, очікуючи на лежного стану душі. Коли ж людина вся навернеться до Господа, тоді якимось невимовним чуттям благодать являє серцю свій прихід і знову чекає відгуку від душі, допускаючи, щоб бісівські стріли дійшли до її найглибшого чуття,аби душа почала шукати Бога з ревним настроєм і смиренною прихильні стю. Коли ж почне й далі сповняти заповіді і безнастанно прикликати Господа Ісуса, тоді і в зовнішніх чуттях серця розгориться вогонь святої благодаті, спалюючи терня людської землі. Тому й бісівські напади відступають кудись далеко від того місця, тихо підбурюючи душевні пристрасті. Коли ж людина сповнить усякі чесноти, що в подвизі, а найбільше – цілковите ненабування,тоді все її єство освітиться щонайглибшим спогляданням, зігріваючи люди ну великою Божою любов’ю. Тоді бісівські стріли гаснуть і поза тілесним чуттям, бо подих Святого Духа рухає серце до вітрів смирення, котрі гасять стріли, що їх ще кидає в повітря вогненосний біс. Однак і тому, хто досягнувцієї міри, допускає Господь підпасти під бісівську злобу і залишає його ум не просвіченим, аби наше самовладдя не в усьому було зв’язане узами благодаті,не тільки на те, щоб подвигами перемогти гріх, а й тому, що людина має про суватися вперед у духовному житті. Бо чого ми навчилися і що здається нам досконалим, те недосконале в тому багатстві, котрого навчає нас Бог у любові свого благочестя, навіть коли хтось, просуваючись уперед, зможе пройти всю Ліствицю, показану Якову уві сні.

86 Господь сам сказав, що “бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба” (Лк. 10, 18), – щоб не заглядав мерзенний ув оселі святих ангелів. Як же, коли йому не дозволено спілкуватися з добрими рабами Божими, зможе він разом із Богом проживати в людському умі? Кажуть, що це буває за допустом, але більше від цього не кажуть нічого. Бо й повчальний допуст не позбавляє душу Божественного світла, тільки благодать приховує свій прихід, як я вже казав, за дією своєї величі, аби душа зазнала дії бісівської гіркоти і з усяким страхом і смиренням шукала допомоги в Бога і виразніше розуміла злобу свого ворога. Так і мати, коли дитина її не слухає, випускає її на якийсь час з обіймів, аби та злякалася сердитих людей чи якихось звірів і з великим страхом і сльозами повернулася до матері. А допуст, що буває після відвернення, передає бісам душу, котра не хоче мати Бога, ніби зв’язаною. Але ми ж не діти страху, хай такого не буде. Віруємо, що ми найближчі діти Божої благодаті, вона живить нас, як молоком, малими допустами й частими утішеннями. Щоб ми, годовані її благістю, дійшли “до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа” (Еф. 4, 13).

87 Повчальний допуст приносить велику скорботу й смирення і помірну несміливість душі, щоб її славолюбна і зухвала сила легше могла дійти досмирення. Тоді на серце зразу найде страх Божий, і сльоза ісповідання, і ве лике бажання доброго мовчання. А допуст, що буває після відвернення від Бога, наповнює душу безнадією, нудьгою, гордістю і гнівом. Подобає нам,що знаємо на досвіді один і другий допуст, приходити до Бога так, як вимагає природа допусту. За першого маємо приносити благодарення з обіцянка ми тому, хто навчає наш блудний норов, позбавляючи утіхи, щоб, як добрий батько, навчити нас відрізняти добре від злого. А за другого – неперестанне ісповідання прогрішень і сльози, а ще більше – усамітнення, щоб, додавши до цього труди, умолити Бога споглянути на наші серця, як і раніше. Однак треба знати, що й сатані допущено воювати проти душевної мужности. За повчального допусту благодать, хоч приховує свою дію, невидимо поспішає допомогти душі, аби вороги думали, що їх перемогла сама душа.

88 Коли хтось узимку стане на відкритому місці лицем до сходу і так про стоїть увесь день, того спереду його всього зігріє сонце, а зі спини зовсім не буде тепла, бо сонце не стояло в нього над головою. Так буває і на початку духовного діла, що серце частково зігрівається святою благодаттю, тоді й умпочинає приносити плоди духовних розумінь. Видимі його сили перебува ють, роздумуючи, у тілі, бо ще не всі частини серця освітилися глибоким знанням святого світла благодаті. Деякі, не розуміючи цього, подумали, що в умі борються між собою дві особи, тому душа в той самий час задумуєі добре, і недобре – так, як ми сказали на початку, що людина водночас і зігрівається, і замерзає. А відколи наш ум подався в подвійність видіння, від тоді йому доводиться, хоч і не хоче, видавати водночас і добрі, і злі помисли, особливо в тих, що досягають тонкої розсудливости. Хоч і спішить ум думати тільки про добре, зразу згадує і щось недобре, бо після Адамового переступу пам’ять розділилася на подвійну думку. Коли ж почнемо пильно сповнятиБожі заповіді, тоді благодать, просвічуючи всі наші чуття глибоким пізнанням, спалює, як вогонь, гріховні спомини, насолоджуючи наші серця в сми ренні безнастанною любов’ю, навчить нас дбати про духовні речі, а не протілесні. Таке стається з тими, котрі наближаються до досконалости і безна станно мають у своїх серцях пам’ять Господа Ісуса.

89 Свята благодать дарує нам через хрещення, котрим ми народжуємося вдруге, дві добрі речі, перша з яких безмірно перевищує другу. Перша з нихдарується одразу – омивання у воді хрещення всіх наших скверних прогрі шень і просвічення всіх рис душі, що становлять образ Божий. А друга річчекає, аби разом з нами будувати те, що є подобою Божою. Коли наш ум з ве ликим знанням увійде в благодать Святого Духа, то треба знати, що благодать тоді починає ніби розписувати в людині Божий образ і подобу. Так роблятьі малярі: спочатку накреслюють однією фарбою контури людини, а потім накладають фарбу за фарбою, поки контури не стануть схожі на того, кого ма люють, аж до волосся. Так і свята Божа благодать спочатку через хрещеннявідновлює образ Божий у людині такий, яким вона була вшанована до пере ступу; коли ж бачить, що ми всією душею бажаємо Божої подоби і стоїмонагі, мужньо озброюємося до подвигів, аби здобути її, тоді вона чеснотою по роджує в нашій душі іншу чесноту, підносить вигляд душі від слави до слави і надає їй обрисів подоби. Чуття показує, як відображається в нас подоба, аждосконалість подоби виявляється в благодатному просвіченні. Усяку-бо чесноту ум сприймає чуттям, здобувши певну міру і невимовну гармонію, а ду ховної любови ніхто не може здобути, коли не просвітить його Святий Дух. Поки ум не прийме досконалої подоби від Божественного світла, доти може мати всі чесноти, окрім досконалої любови. Коли ж чеснотою уподібниться до Бога, наскільки людині можливо уподібнитися до Бога, тоді й носитиме насобі подобу Божественної любови. Коли малюють когось, то завдяки майс терності художника на портреті можна фарбою зобразити навіть усмішку. Так буває і тоді, коли Божественна благодать виписує в нас Божественну подобуі, додаючи просвітлення любов’ю, являє подобу вседосконалої краси за об разом і подобою. Жодна інша чеснота не може дати душі безпристрасности, тільки любов, бо “Любов… [це] – виконання закону” (Рм. 13, 10). Тому з дня на день оновлюється наша внутрішня людина, зазнаючи любови, восходить з її допомогою й осягає вершину досконалости.

90 Якщо ревно забажаємо Божої чесноти, то на початку успіху ПресвятийДух дозволяє душі скуштувати Божої солодкости всіма чуттями і з усією певністю, щоб ум зрозумів, яка нагорода буває за боголюбні труди. А потім Свя тий Дух надовго приховує животворне багатство цього дару, щоб ми, коли осягнемо всі чесноти, думали про себе, що ми – ніщо, бо свята любов ще не стала звичною для нас. Тоді буває ще й таке, що біс ненависти так допікає душам подвижників, що вони зненавиджують навіть тих, що ставляться доних із приязню, навіть коли й вітаються, то носять у собі згубну дію нена висти. Тому душа відчуває більший біль, адже пам’ятає про духовну любов, а не може осягнути її почуттями, бо їй бракує досконалих трудів. Треба ніби силувати себе до любови, щоб з усією певністю осягнути її чуттями. Ніхто з тих, що в тілі, не може здобути досконалої любови, хіба що ті святі, котрі дійшли до мук і цілковитого ісповідання. Хто одержав досконалу любов, той цілковито змінюється і навіть їжі не потребує. Хто ж може хотіти благ цього світу, коли його живить божественна любов? Тому премудрий Павло, велике вмістилище знання, навчаючи нас своїм благовістуванням про майбутню їжуправедних, каже: “Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і ра дість у Святому Дусі” (Рм. 14, 17), – а це все є плодом досконалої любови. Тому часто споживати її тут можуть ті, що наближаються до досконалости. А цілковито її ніхто не може осягнути, поки те, що смертне, не буде поглинуте життям.

91 Розповів мені хтось із тих, хто відчував невичерпну любов до Бога: “Якось я забажав чуттями пізнати Божу любов, і благий Господь подав мені це великим чуттям. І я з такою силою відчував дію любови, що душа моя з невимовною радістю і любов’ю бажала вийти з тіла й відійти до Господа, щоб не бачити цього тимчасового життя”. Хто відчув таку любов на досвіді, той, хоч би й тисячі разів хтось його ображав чи допікав йому, навіть якщой залишиться щось таке, що завдає йому болю, не гнівається, а так ніби при стає до того, хто допікає йому і кривдить. Тільки на тих він обурюється, що напастують убогих, і на тих, що, як каже Святе Писання, “говорять на Бога неправду” (Пс. 74, 6) чи ще щось лукаве чинять. Хто любить Бога більше за себе або й не себе любить, а самого тільки Бога, такий не захищає своєї чести, а тільки вшановує правду того, хто вшанував його вічним життям. І бажає цього не якимось нетривалим бажанням, а має його як звичку через великийдосвід Божої любови. До того ж треба знати, що в кого Бог викликає таку лю бов, той буває вищий від віри під час такої дії любови, бо в чутті серця тримає того, кого через велику любов шанує вірою. Про це нам виразно каже святий Павло такими словами: “Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов” (1 Кр. 13, 13). Бо хто, як я вже сказав, тримає Бога в багатстві любови, той стоїть тоді набагато вище від своєї віри, бо весь перебуває в любові.

92 Дія святого пізнання часто змушує нас страждати, коли, роздратувавши ся, допечемо комусь і вчинимо його своїм ворогом. Воно тоді не перестає дошкуляти нашій совісті, аж поки багатьма поясненнями не повернемо того,кому допекли, в попередній настрій. А наприкінці цього приходить звору шення, коли хтось на нас неслушно розгнівається і змушує нас печалитися ним і клопотатися, бо наше пустослів’я могло стати для нього спотиканням, тому ум тоді позбавляється знання. Саме пізнання – це розумна любов, і воно не дозволяє думці розширитися до Божественних видінь, поки не приймемо з любов’ю того, хто неслушно гнівається на нас. Коли ж він не хоче цьогоабо піде геть від нашого житла, треба нам прихильно згадувати його, не ли цемірячи душею, – тоді в глибині свого серця сповнимо закон любови. Ті, щохочуть мати знання про Бога, нехай прихильно уявляють собі тих, котрі гні ваються на них. Коли так буде, то наш ум не тільки непогрішно просунеться в богослов’ї, а й з великим дерзновенням увійде в Божу любов, як з нижчої сходинки безперешкодно переходимо на вищу.

93 Тим, що починають бажати правди, дорога благочестя здається жорсткою і виснажливою, але це не тому, що вона справді така, а тому, що лю дині властиво від народження жити за широтою солодкости. А хто пройшов половину цієї дороги, тому вона здається солодкою і радісною. Добрі звичаї підкорюють звичаї лихі, і безсловесна дія солодкости стирається з пам’яті.Тож далі душа з насолодою проходить стежками чеснот. Тому Господь, виво дячи нас на путь спасіння, каже: “Тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять” (Мт. 7, 14), – а до тих, що мають твердийнамір берегти Його святі заповіді, каже: “Ярмо бо моє любе й тягар мій лег кий” (Мт. 11, 30). Подобає з самого початку подвигу змушувати себе сповняти святі Божі заповіді, аби благий Господь, бачачи наш намір, труд і клопотання про те, низпослав нам вельми солодке хотіння ревно сповняти Його заповіді.Сказано-бо: “Господь тоді дає бажання”. Тоді з великою радістю станемо чи нити те, що добре, і тоді справді зрозуміємо, що “Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням” (Флп. 2, 13).

94 Як на нерозігрітому і нерозм’яклому воскові не може чітко відбитися при кладена печатка, так і людина, коли не випробується трудами й немочами,не може вмістити печаті Божої чесноти. Тому Господь і каже до божествен ного Павла: “Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі”(2 Кр. 12, 9). Сам апостол хвалиться, кажучи: “Отож, я краще буду радо хва литися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала”. Та й у книзі Приповідок написано: “Кого Бог любить, того й картає, як батько улюбленого сина” (Прип. 3, 12). Апостол називає немочами ворогів хреста, котрі часто траплялися йому і всім тодішнім святим, аби не горділи перед іншими, як сам каже, “висотою об’явлень” (2 Кр. 12, 7), а перебували через смирення і часті приниження в образі досконалости і зберігали Божественний дар. А ми тепер називаємо немочами лукаві помисли і підбурювання тіла. Тоді, оскільки тіла святих, що чинили подвиг проти гріха, зазнавали смертельних ран та іншихскорбот, вони були вищими від пристрастей, котрі через гріх увійшли в людську природу. А тепер, оскільки множиться мир Церквам у Господі, годить ся, щоб душі подвижників благочестя часто спокушували підбурювання тіла і лукаві помисли. А найбільше тих, у кого споглядання діє у всякому чутті і з певністю, щоб позбавити їх всякого марнославства й пихи; тоді зможутьвони вмістити у свої серця через велике смирення, як було вже сказано, пе чать Божественної краси, за словами пророка: “Позначилося на нас світло лиця Твого, Господи” (Пс. 4, 7). Тому подобає нам із благодаренням терпіти таку раду Господню, тоді часті недуги і боротьба із бісовидними помисламибуде пораховано нам за друге мучеництво. Хто тоді промовляв до святих му чеників через беззаконних князів, щоб вони відреклися Христа і полюбилижитейську славу, той і тепер надокучає рабам Божим, безнастанно повторюючи те саме. Хто тоді завдав ран тілам праведників і допікав чесним учите лям через тих, що служили диявольському мудруванню, той і тепер наводить різні пристрасті на ісповідників благочестя, багато допікаючи їм і кривдячи їх. А найбільше тоді, коли вони з великою силою помагають покривдженимубогим заради слави Господньої. Тому треба нам з усякою пильністю і терпін ням зводити перед Богом мучеництво нашої совісти, бо сказано: “Терпеливо надіявся я на Господа і Він зглянувся на мене” (Пс. 39, 2).

95 Нелегко дається нам смиренномудрість. А що це велика річ, то даєть ся нам тільки через великі подвиги. До причасників святого пізнання воно приходить двома способами: коли подвижник благочестя дійшов до середини духовного подвигу, тоді думає про себе смиренно або через тілесну неміч, або напади тих, що ворогують проти праведників, або через лукаві помисли. Коли ж свята благодать просвітить ум великим спогляданням і певністю, тодісмиренномудрість стає природою для душі. Напоєна Божественною благо даттю, не може вона підніматися на висоту славолюбства, і, хоч безнастанносповняє Божі заповіді, має себе за найменшу з усіх через єднання із Боже ственною лагідністю. Першу смиренномудрість часто супроводжує скорбота і печаль, а другу – радість із всемудрою ніяковістю. Тому перша, як ми вже казали, подається тим, хто перебуває посередині духовного подвигу, а друга низпосилається тим, котрі наближаються до досконалости. Тому перша часто переривається житейськими добродіяннями, а друга, хоч би й привести їй усі царства світу, не боїться і зовсім не відчуває гріховних стріл. Хто весь духовний, тому не треба тілесної слави. Подобає подвижникові переходитивід першої смиренномудрости до другої. Але поки не пройде першої і не за знає на досвіді нападу пристрастей, доти благодать не пом’якшить нашого самовладдя і не дарує багатства другої смиренномудрости.

96 Ті, що люблять насолоди теперішнього життя, від помислів переходятьдо прогрішень. Нерозсудливі звичаї штовхають їх до того, щоб усі свої пристрасні думки переносити в беззаконні слова й негідні діла. А ті, що почина ють подвижницьке життя, переходять від прогрішень до лукавих помислів або до якихось лукавих і шкідливих слів. Коли біси бачать їх такими, як вони задоволено глузують з інших, або говорять про пусті й непотрібні справи, абосміються, де не слід, або безмірно лютують, або бажають марної і суєтної слави, – тоді одностайно повстають проти них. На підмогу беруть їхнє славолюб ство і, проникнувши крізь нього, як крізь якусь темну щілину, розкрадають багатства душі. Хто хоче з’єднатися з многотою чеснот, тому не треба бажати ні слави, ні довгих розмов, ні не виходити часто, ні не глузувати з інших, хоч би й було в них щось, варте глузування, ні багато не говорити, хоч би й усе добре говорив. Безмірне багатослів’я розпорошує ум і не тільки чинить його лінивим до духовного ділання, а й передає його бісові нудьги. А той, безмірно його обтяживши, передає, врешті, бісам печалі й гніву. Тому подобає завжди вправляти ум в береженні святих заповідей і в глибокій пам’яті про Ісуса –Господа слави. Сказано-бо: “Хто виконує заповідь, той не пізнає нічого лихо го” (Проп. 8, 5), – себто не вдаватиметься до лихих слів чи помислів.

97 Коли серце з якимось пекучим болем приймає бісівські стріляння, так що поборюваний думає, що зазнає самих тільки пострілів, то це означає, що душа ненавидить пристрасті, бо вона почала очищатися. Коли не зазнає болю за гріховне безстидство, не зможе щедро радіти правдою благости. Той, хто хоче очистити своє серце, нехай завжди розпалює його пам’яттю про Господа Ісуса, безнастанно навчаючись у цьому і маючи своїм постійним ділом. Бохто хоче скинути із себе свою гнилість, не може то молитися, то не молити ся. Треба йому завжди в молитві старатися берегти ум, хоч би й жив далеко від храмів. Той, хто хоче очистити золото, коли дозволить вогню в горнилі погаснути, дозволить тим самим золоту затверднути. Так і той, хто то згадує Бога, то не згадує, погубить лінощами те, що, видається йому, ніби здобув молитвою. Мужеві, що любить чесноти, властиво постійною пам’яттю про Бога викорінювати земне мудрування серця. Щоб вогонь благої пам’яті про Господа Ісуса спалював усе зле, що є в душі, аби душа з більшою славою увійшла у свою природну світлість.

98 Безпристрасність не в тому, щоб не зазнавати бісівського поборювання, бо тоді, за словами апостола, нам “довелося б вийти з цього світу” (1 Кр. 5,10), а в тому, щоб, коли біси нападають на нас, не зазнавати поразки. У латни ків стріляють вороги, вони чують шум пострілів, навіть бачать усі стріли, але не зазнають ран, бо стріли не пробивають їхніх лат. Латники, коли борються закуті в залізо, не зазнають поразки, а ми – коли озброїмося зброєю святого світла і шоломом спасіння – порозганяємо бісівські полки. Не тоді здобуваємо чистоту, коли не робимо ніякого зла, а коли добрим старанням усіма силами відкидаємо його.

99 Коли Божа людина встановиться, себто переможе всі пристрасті, залишаються ще два біси, щоб боротися з нею. Один із них нападає на душу, спону каючи через велике боголюбство до непомірної ревности, так, ніби душа хочеперевершити всіх у догоджанні Богові, а другий викликає в тілі плотську по хіть. Так стається з тілом, по-перше, тому, що ця похіть природна йому через дітородження, і тому нелегко її перемогти, а по-друге, через Божий допуст. Коли бачить Господь, що хтось із подвижників процвітає багатством чеснот, тоді допускає, щоб такий осквернився від такого біса, аби почуватися гіршимза інших людей. Напад пристрасти буває після сповнення заповідей або й ви переджає його, щоб через прихід і дію пристрасти душа не змогла загордіти, хоч і великими будуть її успіхи. Але першого біса ми поборюємо великою смиренномудрістю і любов’ю, а другого – негнівливістю і глибокою пам’яттю про смерть, щоб, безнастанно пізнаючи дію Святого Духа, стали ми в Господі вище за ці пристрасті.

100 Those who became partakers of holy contemplation will also answer for involuntary wanderings of the mind. As Job says: “You also marked what I sinned involuntarily, and rightly so.” If a person did not stop remembering God and fulfilling His holy commandments, he would not fall into either voluntary or involuntary sin. He likes to bring confession to God of involuntary sins, fulfilling the daily rule. Because it is impossible for a person not to sin, that is why we confess until our conscience, in tears of love, informs us of their forgiveness. Because it is said: “If we confess our sins, He is faithful and just to forgive us our sins and cleanse us from all unrighteousness” (1 John 1, 9). It is necessary to constantly guard the sense of confession, so that our conscience does not deceive itself, deciding that it has already confessed enough to God. God’s judgment is much more demanding than the judgment of our conscience, even if someone does not know anything bad about himself, as the wise Paul teaches, saying: “For I do not feel guilty in anything, but I am not justified by it. The Lord judges me” (1 Cor. 4, 4). When we confess imperfectly, during the exit of the soul from the body, some incomprehensible fear will find us. We who love the Lord must pray so that we will not have any fear then. Anyone who finds fear will not pass freely past the princes of Tartarus, because they will see an accomplice of their malice in the soul that has fear. And if the soul is joyfully in God’s love, then at the time of leaving the body it will be higher than all the dark forces and will be carried by the angels of peace. Spiritual love wings it, as if on wings, having in this love the fulfillment of the law. Therefore, when the Lord comes with all the saints, those who with such audacity leave this life will be taken from all others. And those who are a little afraid at the time of death remain among the multitude of people, as those who are under judgment – so that at the judgment their deeds will be tested and they will receive what is due to them from the good God and our King Jesus Christ. For He is the God of truth, and He has for us who love Him the riches of the goodness of His Kingdom forever and ever. Amen. ikita, the venerable presbyter of the Studio monastery, named Styphat, lived around 1300 after the birth of Christ and was the closest disciple of Simeon the New Theologian. From him he learned many mysterious sciences of spiritual wisdom and imitated his virtues so much that he became like an imprint of the teacher, because the teacher’s gifts and teachings shone in his soul like the sun’s rays. From him, through tireless labors, delving into the Divine Scriptures, he collected numerous and unique thoughts and experiences, and with blessed zeal he not only studied them, but also felt them and built self-knowledge, full of these divine and supernatural thoughts, and wrote a juicy and wise work. Anyone who wants can evaluate it from the three hundred chapters provided. Someone called them the rule of action and the fulfillment of a God-loving life and, generally speaking, the richest treasury of moral teachings of figurative content – and that says it all.They are so lofty in their thoughts, they speak so much with the beauty of words that it is not known from what causes such joy in the soul of the reader – from their content or from the beauty of words.