Того самого преподобного отця нашого Теодора Слово умоглядне

Того самого преподобного отця нашого Теодора Слово умогляднекий це великий подвиг – розірвати ці кріпкі узи і звільнитися від слу жіння земним речам, і здобути добру звичку. Навіть і мужня душа має потребу віддалитися від усього земного. А те, чого вона шукає, це не тільки очищення від пристрастей, бо само по собі це ще не чеснота,а тільки приготування до чесноти. Треба очиститися від лукавих звичок і здо бувати чесноти.Очищення душі полягає в тому, щоб словесна сила очистилася від зем них образів і оманливих, за словом Богослова, житейських клопотів і турбот, і лукавих схильностей, себто змінила свої недоречні нахили й цілковито їхзалишила; пожадальна сила зовсім щоб не прагнула нічого земного, і не ди вилася на чуттєве, і слухала розуму; ярісна сила щоб нічим не бентежилася. Після очищення й умертвлення всього нечистого або доброго влаштування потрібне нам восходження й обожествлення; тому, хто ухиляється від зла, треба чинити добро. А передусім треба відректися себе і, взявши свій хрест, піти за Владикою до найвищого обоження. Яке ж воно, це восходження й обожествлення? Щодо ума – це найповніше, наскільки може осягнути людська природа, споглядання всього сотвореногоі Сущого, що понад сотворіння. Щодо пожадальної сили – цілковите й непе рестанне захоплення і рух до первісної краси. Щодо ярісної сили – найбільш дійовий рух до бажаного, невідривний і неослабний, не перерваний ніякою скорботою, що трапиться, сміливий і безповоротний рух уперед.Рух душі до добра має бути настільки сильніший від руху до зла, на скільки духовна краса перевершує чуттєву. Душа має турбуватися про тіло настільки, наскільки це потрібно для його підтримки, щоб воно не вмерло.Це легко визначити для себе, але набагато важче зробити. Не без труду ви корінюються з душі її звички, котрі не так легко викорінити, та й здобування знання не буває без подвигу. Воістину, старанне споглядання і прямування до блаженної істоти [Бога] здобувається багатьма трудами і за довгий час, поки наші бажання звикнуть до цього прямування і відчують, що воно їм несе. Часто доведеться умові чинити опір чуттям, котрі тягнуть його до долішніхречей, – це і є війна й боротьба з тілом, що триває аж до смерти, хоча, здаєть ся, і зменшується, коли вгамуються ярість і похіть, а чуття підкоряться умові, котрий збагатився пізнанням. Однак треба знати, що непросвічена душа, оскільки не одержує помочівід Бога, не може по-справжньому очиститися ні зійти до божественного світ ла. Те, що ми вже сказали, стосується вірних. А щоб краще це пояснити, треба згадати коротко про різниці між пізнанням. Є одне пізнання за природою і є пізнання понад природу. Яке воно, це друге пізнання, буде видно з першого.Пізнання за природою – це те знання, котре душа одержує, досліджуючи і вивчаючи природними способами про творіння і Причину всього сотворено го, наскільки це можливо для душі, зв’язаній із тілом. Сказано-бо про чуття, уявлення й ум, що дія ума притуплюється від з’єднання з тілом і змішання з ним, тому він не може доторкатися мислених речей, а може тільки уявляти їх, а уява приносить йому образи, інакші від справжніх. Отож, коли ум ще зв’язаний із тілом, йому потрібні такі образи, які він міг би сприймати. Ум,будучи таким, як він є, одержує природним способом пізнання, котре ми на зиваємо природним. А надприродне пізнання – це те, котре входить в ум понад відомі йому способи або коли пізнане перевищує міру ума, пов’язаного з тілом, і більш властиве для ума безплотного. Таке пізнання буває тільки від єдиного Бога, коли Він побачить ум вельми очищеним від усякої пристрасти до світськихречей й охопленим божественною любов’ю. Та й не тільки пізнання так поділяється, а й чесноти. Є така чеснота, що не перевершує природи і слушно називається природною, і є така, котру спричиняє Першоджерело добра, вона пе ревищує наші природні сили і стан, тому її слушно називають надприродною. Так вони поділені: природне знання і природну чесноту може мати навіть і непросвічений, а надприродної – не може. Як би міг мати їх непросвічений, не будучи причасником божества, котре спричиняє надприродну чесноту? Просвічений може мати обидві, однак не матиме наприродної чесноти, покине здобуде наприродної, але ніщо не заважає одержати надприродне пізнан ня, не маючи природного. Однак треба знати, що чуття й уяву, або вимисел, мають і тварини, і людина, але в людини ці сили набагато кращі й вищі. Такбуває і з природними чеснотами й розуміннями: хоч їх може мати і просвіче ний, і непросвічений, однак у просвіченого вони вищі й кращі.Пізнання, котре називають природним, себто пізнання чеснот і їхніх про тилежностей, буває подвійним. Одне пізнання – просте, коли досліджувач не пізнав цих чеснот на ділі, а тому часом сумнівається, а друге – діяльне і, так би мовити, натхненне, коли пізнання підтверджується досвідом чеснот, звідки вже не буває ні сумнівів, ні вагань.Пізнавши це все, пізнаймо ще й те, що є чотири супротивності, котрі зава жають умові здобувати чесноти. Перша – схильність до супротивних навичок: спираючись на тривалу звичку, вона починає схиляти до земного; друга – діячуттів, що тягнуться до чуттєвої краси, а з собою тягнуть і ум; третя – по вільність ума через те, що ум зв’язаний із тілом. Адже між зором і побаченим і взагалі між чуттям і тим, що сприймають чуття, не такий зв’язок, як між умом і пізнанням. Я кажу про ум душі, котра ще в тілі. Адже уми, звільнені від тіла, краще осягають мислені речі, ніж очі бачать речі видимі. Але так само, як потьмарений зір бачить видимі речі невиразно й ніби розпливчасто,так і ум, що є в нас, осягає мислені речі. Він не може явно споглядати мисле ної краси, тому не може й нічого бажати від неї, бо за мірою пізнання буває й міра бажання, тому ум відразу повертається до чуттєвої краси, котру бачить виразніше, і доводиться йому наповнюватися тим, що він має за добро, чивоно істинне, чи ні. Окрім цих трьох супротивностей, є ще й четверта – на пади нечистих і людиноненависних духів – навіть описати не можна, скільки і яких підступів вони різними способами влаштовують душі: чуттям, словом, умом – і всім, що тільки може бути. І якби не той, хто взяв на своє рамено заблукану вівцю – тих, що дивляться на Нього, – і невимовним промислом не вчинив би їх вищими від усіх, то ні одна душа не уникла б їхніх сітей. Щоб уникнути їх усіх, три речі нам потрібно: перша і найбільша з них –це дивитися на Бога і просити, аби простягнув руку помочі всім, що покла ли надію на Нього і цілковито вірять, що коли Він не поспішить на поміч, то неминуче потрапимо в ті сіті, що їх злі духи розставили на нас. Друге,на мою думку, воно є причиною і першого, – безнастанно живити ум спо гляданням, себто спогляданням усіх сущих, і чутєвих, і мислених, які вони самі по собі, і як пов’язані з Першопричиною, як від Неї походять і до Неї повертаються, і споглядати Причину всього сущого, наскільки нам доступно. Розуміння природи речей очищає ум від пристрасного їх прагнення, звільнюєвід їхньої омани і возводить до їхнього початку: від доброго, чудового й ве ликого – до кращого, більш чудового й величнішого, а ще краще – до того, що понад усяку красу, і чудо, і велич, і дає Його побачити, як у дзеркалі. Чи треба умові якогось іншого добра, якщо він весь час обертається в цьому? Якщо він часом поривається до того, що чуже для нього, то чи не тим більше буде пориватися до свого? А душа, полонившись любов’ю до цих, хіба захоче чогось долішнього, коли долішнє відтягує її від того, хто любить її? Їй стане прикрим і життя в тілі, бо воно буде їй перешкодою до доброго. Бо хоч ум, як ми вже казали, невиразно бачить мислену красу, то мислені блага такі і їх є стільки, що й малий струмінь і найтонший прояв тієї величної краси спонукає ум покинути все земне і прямувати тільки до духовного, не відступаючи від тієї солодкости, хоч би й упав у якусь гіркоту.А третя річ – умертвлення нашого тіла, зв’язаного з умом; без умертвлен ня неможливо ясно й виразно приймати споглядання. Умертвлюється плотьпостом, чуванням, і ляганням на землю, жорстким одягом, і трудами, і перенесенням зла. Так умертвлюється тіло, а що більше – розпинається з Хри стом, витончується й очищується, стає легким, і набуває доброго устою, і без опору йде за порухами ума, і легко йому підніматися до вищого. А без цього всяке наше старання буде марним.Коли ця чесна трійка буде в згоді сама зі собою, то породить у душі зі брання блаженних чеснот. У тих, що прикрашені цією трійкою, не знайдешні сліду злоби, і не забракне в них ніякої чесноти, не бентежать ум ні відвер нення від набування статків, ні зневаження слави, бо поки душа тримається за них, доти вражається багатьма пристрастями. А я кажу певно, що неможливо злетіти вгору душі, прив’язаній до багатства і слави. І не кажу, що зможе дбати про них та душа, котра довго чинила подвиг у названих трьох речах, так що й звикла до них. Коли ж вона не знає ніякого іншого істинного блага, окрім того, що понад усяке благо, а з усіх інших благ вважає за краще те, що наближається до першого, то як полюбить вона і похвалить золото, чи срібло, чи щось інше з того, що є на землі? Це ж саме можна сказати і про славу. Та навіть і така найміцніша річ, як клопотання, не нападатиме тоді так на розум. Про що клопотатися, коли душу не цікавить і не приваблює ніщо із земних речей? Хмара клопотань утворюється ніби з диму головних пристрастей –сластолюбства, сріблолюбства і славолюбства. Хто вільний від них, той віль ний і від клопотання.Хто здобув згадані речі, тому не бракує і розсудливости, котра відрізня ється від премудрости, і є найпершою з тих способів, що підносять угору. Хто навчається чеснот, той навчається розпізнавати і що добре, і що перечить доброму, а для цього потрібна розсудливість. Вона через досвід і боротьбу з тілом навчить, як прямувати до Бога.У таких людях є і страх. Наскільки збільшується любов, настільки при множується і страх, наскільки є надія одержати благо, настільки збільшуєтьсястрах його не одержати. Цей страх гризе вражених любов’ю більше, ніж погроза незліченних мук. Найблаженніше це діло – одержати благо, а не одер жати – найокаянніше. Щоб наше слово прийшло правим та інакшим шляхом,подобає нам почати з кінця. Бо все, що існує, від свого кінця одержує і розді лення частин, і їхній чин. Кінець нашого життя – це блаженство, або, інакшекажучи, Царство Небесне, чи Боже. А воно не тільки в тому, аби спогляда ти Владичну Тройцю, а й у тому, аби приймати божественний вплив, себтообожествлення, – воно додає нам того, чого нам бракує, і вдосконалює недосконале. Це є пожива для мислених істот – доповнення божественним впливом того, чого бракує; цей вплив неперестанний, як коло, від того самого по чинається і тим самим закінчується. Наскільки хто розуміє, настільки бажає, а наскільки бажає, настільки насолоджується, а наскільки насоло джується, настільки зміцнюється в розумінні і знову починає нерухомий рух і нерухому нерухомість. Отакий кінець нашого життя, наскільки можемо зрозуміти. Треба нам розглянути, як дійти до цього кінця. Для словесних душ, що є мисленими істотами і мало чим відрізняються від ангельських умів, життя в тілі дане як труд і подвиг. Нагорода за подвиг – це згаданий уже стан, дар, достойнийі благости Божої, і правди. Правди, бо блага даються за особисті труди, а бла гости – бо сила дару перевершує всякий труд. До того ж сама здатність робити добро – це теж Божий дар. У чому ж тоді тут подвиг? Словесна душа зв’язана із тваринним тілом, що бере своє буття із землі і хилиться до долішніх. Душатак поєднана з тілом, що з них двох, цілком протилежних між собою, склала ся одна істота, однак без перетворення чи змішання цих двох частин. Із цих двох, різних за природою, утворилася одна особа у двох незмінних природах. Отак ця істота – людина, складена із двох природ, чинить те, що властиве кожній природі зокрема. Отож не дивно, що тіло бажає подібних йому, себто тілесних речей. Бажання подібного властиве всім істотам, бо їхнє існування спирається на з’єднання з тим, що подібне до їхнього буття. Тому для тіла природно насолоджуватися цим чуттям, а ще для нього корисний відпочинок, коли воно втомлене. Це природно й бажано для нашої тілесної природи.Для словесної душі, як для мисленої істоти, природне й бажане усе мис лене і насолода мисленим властивим для неї способом. Передусім і понадусім в ній вкорінена любов до Бога. Душа хоче насолоджуватися Ним та іншими мисленими істотами, але не може безперешкодно чинити цього. Пер ша людина могла безперешкодно сприймати чуттям чуттєве, а умом мисленей насолоджуватися цим. Але треба було їй вправлятися не в гіршому, а в кращому. Вона могла тоді і перше, і друге: умом перебувати з мисленими, а чут тям із чуттєвими. Я не кажу, що Адамові не треба було сприймати через чуття, недаремно ж він мав тіло; але не подобало йому насолоджуватися чуттєвими речами. Треба було йому, бачачи красу сотворінь, підніматися до того, хто їхсотворив, і насолоджуватися Ним у зачудуванні, маючи подвійні причини ди вуватися Творцеві, а не прив’язуватися до чуттєвих речей і насолоджуватися ними, залишивши мислену красу. Отак мав би зробити Адам. Але він ужив свої чуття не на добро, бо дивувався чуттєвою красою, і, побачивши плід, гарний на вигляд і добрий на смак, спожив його, переставшинасолоджуватися мисленими. Тому праведний Суддя осудив його як недостойного того, що він зневажив, себто споглядання Бога і всього сотвореного, вигнав його, поставивши тьму кромішню між ним і безтілесними істо тами. Не подобало ж бо залишити нечистому святе, а те, що він возлюбив, тим і дано було йому насолоджуватися, тому й дав йому Бог жити чуттями і малими слідами життя мисленого. Через це став для нас важким подвиг у мислених речах, бо це не в нашій владі, щоб наш ум так насолоджувався мисленими речами, як чуття насолоджуються чуттєвими, хоч і хрещення даєнам допомогу, а воно очищує нас і вивищує. Однак, наскільки для нас мож ливо, треба нам вправлятися в мислених [речах], а не в чуттєвих, і мислених речей бажати, а чуттєвими зовсім не дивуватися і не бажати насолоджуватися ними; воістину, їм не зрівнятися з мисленими. Знаємо, що, наскільки одна істота дивніша від іншої, так і одна краса дивніша від іншої. І чи це не більшевід безумства: замість найпрекраснішого шукати ганебне, а замість найчес нішого бажати безчесного? Так ми робимо і щодо чуттєвих, і щодо мислених сотворінь. А що ж казати, коли робимо так щодо Сущого, котрий понад усім, коли замість Нього вибираємо щось недоречне й огидне на вигляд? У тому й подвиг, щоб бути пильними до себе й завжди шукати насолоди в мислених речах, спрямовуючи до них і ум, і бажання, щоб ніколи нас не позбавляли від них чуттєві речі, коли нас захоплює чуття і змушує дивуватися собою самим.Але коли треба вдатися до чуттів, то вдаймося, щоб через сотворіння пізнавати Творця, бачачи Його, як сонце у воді, бо Першопричина всього відобража ється в сотворіннях, наскільки вони можуть Його вмістити.Оце і є наш подвиг, треба тепер розглянути, як нам його звершити. Сказано-бо, що тіло насолоджується подібними собі речами через чуття, що су перечить бажанням душі. Чим більше насолоджується тіло, тим більше вонобажає. Тому нехай душа поклопочеться загнуздати всі чуття, щоб ми не насолоджувалися чуттєвими речами, як було вже сказано. А що тіло чим силь ніше, тим більше поривається до свого, а чим більше поривається, тим тяжче його втримати, то нехай душа постарається умертвити тіло постом, чуванням, стоянням, ляганням на землю, невмиванням та всяким іншим терпінням, щоб,ослабивши його сили, могти легко керувати ним і вчинити слухняним до мислених діянь. У цьому суть нашого подвигу. Але бажати цього легко, а сповни ти нелегко, і багато похибок буває при сповненні, бо чуття нас часто окрадає, навіть коли хтось дуже пильнує. Тому є ще одні, треті, ліки, себто молитва й сльози. У молитві приносимо благодарення за одержані блага і прошенняпро відпущення гріхів і про силу, що укріплює нас. Бо без божественної помо чі, як ми вже й раніше казали, нічого не може душа вчинити. Ще божественнапоміч дає душі з’єднання з бажаним і насолоду і прихиляє до бажаного пожадальну силу, а це найважливіше діло – спрямувати волю бажати цього яко мога сильніше. Сльози ж велику мають силу й умилостивлюють Владику за гріхи, і очищують скверни, що побільшуються в нас від чуттєвої солодкости, й окрилюють бажанням горішнього. Ось у чому вся річ.Наступне, що йде після цього, – це споглядання мислених речей і цілко вите бажання їх. Завдяки цьому – втихомирення тіла, себто піст, ціломудрієі все інше, що звершується одне заради іншого, а задля них і з ними й молит ва. Кожне із цих діянь поділяється на багато частин, але одне буває заради інших, а інші бувають заради одного.Ніхто хай не думає, що славолюбство і сріблолюбство – це тілесні при страсті. Тільки сластолюбство – це тілесна пристрасть, для якої є корисніліки – умертвлення тіла. А дві згадані пристрасті, себто славолюбство і сріблолюбство, – це породження незнання. Не зазнавши істинних благ і не зна ючи мислених речей, душа придумала собі несправжні блага. Вона думала, що багатством заповнить нестачу; а ще вона клопочеться багатством заради сластолюбства й славолюбства та й саме по собі багатство має за благо. А цебуває тому, що душа не знає істинних благ. Славолюбство буває не через нестачу в тілесних потребах, не через брак їх задоволення, а через недосвід ченість і через незнання першого добра й істинної слави. Причиною цього та й, коротко кажучи, коренем усіх зол є незнання. Бо неможливо тому, хто збагнув природу речей, звідки що походить і куди прямує, а також бачачи і свій кінець, пориватися до земних. Адже душа не хоче такого добра, котре тільки видається добром, і навіть якщо звичка штовхає її до нього, вона може перемогти звичку. Але коли ще не було звички, душа бувала зваблена через незнання. Так що передусім подобає набувати правильних знань і правильно мислити про сотворіння, а також звертати свої бажання до першого добра, все ж видиме зневажити, пізнавши його велику суєту. Що сприяє нам дійти до мети? Коротко скажу про це. Єдине діло словесної душі, котра перебуває в тілі, – бажати дійти до мети. Дія бажання не рухається без пізнання. Тому ми діємо мислено. Діємо і заради бажання, навіть і якщо заради нього самого, і заради пізнання. Блаженство є не тільки причиною, а й способом теперішнього подвижницького життя. Воно має обидва діяння: пізнання і бажання, себто любов і насолоду. Чи ці діяння обидва однакові, чи одне з них важливіше, – про це нехай роздумують охочі. Ми ж говоримо про обидва діяння, називаючи одне спогляданням, а друге – діянням. Неможливо одне з двох без другого знайти у цих найвищих діяннях, а в нижчих і тих, що йдуть за ними, – можливо. Те, що перешкоджає цим діянням або й відтягує нас до супротивних, називаємо гріхами, а те, що пособляє чи навіть помагаєдолати перешкоди, називаємо чеснотами. Діяння, аби здобути чесноти, нази ваємо успіхами, дії ж супротивні – переступами й прогрішеннями. А все, що провадить до діяння, чи до гіршого, чи до кращого, – називаємо найвищим наміром, бо діяння складається з усвідомлення і бажання звершити його.