Того самого преподобного і богоносного отця нашого Ніла-посника Слово подвижницьке

Того самого преподобного і богоносного отця нашого Ніла-посника Слово подвижницьке вельми потрібне і корисне юбомудрствувати намагалися і численні греки, і немало юдеїв. Але тільки учні Христові досягли істинної премудрости. Бо тільки вониодні мали Премудрість за вчительку, що ділом показувала життя, котре подобає цьому починові. Перші ж бо, показуючи в театрі виста ви, прикрашали себе чужою подобою. Даремно називали себе любомудрими,не маючи істинного любомудрія. Вони показували своє любомудріє хламидою, бородою і жезлом, догоджаючи тілу і служачи похотям, як повелителькам. Вони були рабами черева і підчеревних солодкостей, маючи їх за природ ну річ. Корилися гніву і чудувалися славою, жадібно, як собаки, скачучи добагатих трапез, не знаючи, що любомудрому подобає бути передовсім вільно му і більше втікати від пристрастей, аби не стати їм рабом, аніж від того, щоб не бути проданим у рабство. Думаю, ніщо не зашкодить праведності того, хто став рабом. А коли стає рабом пристрастей, ніби це найбільші насолоди,зазнає великого сорому і буде осміяний. Є серед них і такі, що зовсім не дба ють про діяння і гадають, що навчилися словесного любомудрія, навчившись говорити про високі речі й розповідати про те, у що тяжко повірити. Кажуть, що знають про велич небес, і розміри сонця, і рухи зірок, часом намагаються і богословити, хоч це вже неосяжна істина і непрості слова; а живуть вонище безчесніше, як свині. Навіть хоч деякі з них були діяльними, то стали гір ші за перших, бо трудилися задля слави й похвали. Не задля чогось іншого,а напоказ і з марнославства ці окаянні багато чого вигадували і терпіли вбо гість і приниження за мізерну нагороду. Старання завжди мовчати, і живитися зіллям, і вдягати волосяницю, і залізти в бочку й жити в ній – це найбільше безумство для тих, хто не чекає ніякої нагороди по смерті. Для них разом із цим життям закінчується нагорода за чесноту, вони вибрали подвиг, за який не одержать вінців, і повсякчасну боротьбу, позбавлену почестей і підтримки, яка не приносить нічого, крім поту. Ті юдеї, що вибрали таке життя, – це сини Йонадава; усіх, хто хоче так жити, вони навчають такого життя. Вони живуть у наметах й утримуються від вина і від усього, що провадить до сластолюбства (Єр. 35, 6), вони їдять просту їжу, і їхні потреби помірковані. Вельми вони стараються про моральні навички і часто перебувають у спогляданні. Звідси й походить їхня назва –єсеї. Просто кажучи, є в них намір осягнути любомудріє ділами, що не су перечать їхньому обітові. Але яка їм користь із подвигів і життя, повноготрудів, коли вони вбили Подвигоположника Христа і через це гине їхня на города за труди. Вони відкинули того, хто роздає почесті і дає життя вічне, тому й погрішили проти любомудрія. Любомудріє – це впорядкування звичаїв із думкою про істинне пізнання Божества. Проти цього погрішили і перші, і другі – юдеї і греки, – бо відкинули Премудрість, що прийшла до них ізнебес, і наважилися любомудрствувати без Христа, що єдиний словом і ді лом показав істинне любомудріє. Він-бо першим відкрив до нього шлях своїмжиттям, показавши, як жити чисто, зберігаючи душу вищою від тілесних при страстей. А врешті і її зневажив, коли спасіння людей, яке Він улаштовував, вимагало смерти. Цим Він показав, як треба любомудрствувати тому, хто хоче правильно любомудрствувати, себто відректися від усіх житейських насолод,доблесно перемагати труди й пристрасті, зневажаючи тіло. Душу ж мати чес ну і ревно віддати її, коли заради звершення чесноти треба було б віддати своє життя. Навчившися цього, святі апостоли наслідували Його життя. І коли Він їх усіх покликав, вони відреклися свого життя і, зневаживши батьківщину, рід, майно, взяли на себе життя жорстке й повне трудів, пройшли всі тяготи, зазнали кривд і образ, були переслідувані, нагі, не мали навіть необхідного, а потім не побоялися піти й на смерть, у всьому наслідуючи Учителя і своїм життям показавши, як найкраще жити. Однак християни, що мали б жити за цим зразком, або не змогли, або не схотіли його наслідувати. Тільки деякі зуміли відірватися від мирськогосум’яття й уникнути бурі, що є в містах, і, так опинившись поза суєтою, привітали життя усамітнене, наслідуючи апостольську чесноту, замість нагро мадження багатств вибрали ненабування, задля умертвлення пристрастей надали перевагу простій їжі перед вишуканою, задовольняючи потреби тіламалою кількістю їжі; зневажили м’які одежі як непотрібний вимисел людського сластолюбства і вдягнули простий одяг, аби тільки прикрити тіло; вва жали, що не любомудро буде замість небесних речей дбати про долішні речі та про тварин, що без трудів проживають; не знали вони прикрас, котрі були б поза людськими пристрастями; не було в них нікого, хто давав би чи брав би у лихву; не бувало в них суддів чи підсудних – кожному була за непідкупного суддю його власна совість; не було багатших чи бідніших; не бувало, щободного розривав голод, а другого – пересичення; потребу неімущих задоволь няла щедрість тих, що мали з надлишком. І була рівність, й однакове життя, бо нерівність виганяли тим, що імущі добровільно ділилися з неімущими. Але й тоді не було рівности, бо ревність тих, котрі хотіли більше смирятися, знову приводила до нерівности, як приводить тепер до нерівности безумствотих, котрі хочуть прославитися. Тоді викинуто було заздрість, прогнано ненависть, видалено марнославство, знищено гордість, вигнано всі причини заво рушень – вони стали як мертві й нечуттєві щодо примноження пристрастей, не приймаючи навіть уві сні мріянь про них, бо з самого початку відвернулися від споминів про них і звикли до цього через повсякденний подвиг і терпіння. Просто стали світильниками, що світять у темряві, і зорями незгасними, що просвічують темну ніч життя, і захисниками пристановищ, котрі показують, як без шкоди для себе можна уникнути нападу пристрастей. Але й це суворе життя і перебування на небесах подібне до зображення, котре недбалі змальовують і поволі зменшують так, що воно перестає бути схоже само на себе. Ті, що розп’ялися для світу, і відкинули мирське життя,і відреклися жити так, як інші люди, і подвизалися, щоб досягнути безпристрасности безплотних, повернулися назад, потьмарюючи житейськими тур ботами і безчесними надбаннями ціломудріє тих, що провадили добре життя. На тих, кого можна було похвалити за чесноту, стягують вони ганьбу своєю неуважністю. Хоч ми ще тримаємо руку на плузі, але не здатні до Царства Божого, бо озираємося назад (Лк. 9, 62) і пильно тримаємо в пам’яті те, щомали б забути. Дбаємо в житті не про те, що потрібно, і не шукаємо безмов ности – вельми корисної, аби віддалитися від давніх скверн. Дбаємо про діла,не корисні для нашого істинного наміру, і клопотання про земні речі перемог ло спасительні настанови. Господь всіляко вмовляв нас не клопотатися проземне і повелів шукати “перше Царство Боже” (Мт. 6, 33), а ми пішли в про тилежному напрямку, знехтували Владичними заповідями і, відступивши від Його промислу, поклали надію на свої руки. Господь сказав нам: “Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець вашнебесний їх годує!” І ще: “Гляньте на польові лілеї, як ростуть вони: не пра цюють і не прядуть” (Мт. 6, 26.28). І повелів не брати “ні торби на дорогу, ні одежин двох, ні взуття, ні палиці” (Мт. 10, 10), а жити тільки тією незмінною обітницею, котру висловив, посилаючи апостолів на проповідь: “Робітник вартий утримання свого” (Мт. 10, 10), – знаючи, що така обітниця в промислі того, що нам потрібно, певніша за наші клопотання. А ми ж, коли можемо придбати якусь землю, не відмовляємося; купуємо стада овець і орних волів, гарних на вигляд, і годованих ослів, щоб з овець щедро стригти вовну при потребі, а волами працювати на полі і здобуватипоживу собі і корм їм та й іншим тваринам, а ослів – щоб носили тягарі і при возили з інших країн товари, яких нема у своїй країні, щоб ми могли готуватиїжу і так усолоджувати наше життя. Та й ремесла вибираємо найприбуткові ші, що зовсім не дають часу пам’ятати про Бога, привертаючи всю увагу до себе. Здається, ми осуджуємо або неміч Промислителя, або себе за першийобіт. Хоч і не говоримо цього на словах, та виявляємо ділами, радіючи жит тям мирян, коли задумуємо те саме, що й вони. Можливо, ми навіть більше за них працюємо і навіть благочестя вважаємо за надбання, і думаємо, що давнє безмовне і блаженне життя служить не для чого іншого, як тільки щобудаваним благочестям уникнути тяжкого служіння і здобути свободу насо лод, і безперешкодно, з великою безстидністю, пориватися до того, чого нам хочеться, пишаючись перед простими людьми, а часом і перед знатними, так ніби чеснотливе життя спонукає нас до зухвальства, а не до смирення й лагідности. Тому ті, для кого ми маємо бути отцями, дивляться на нас якна простаків, смішні ми для чужинців і для всіх людей, бо нема в нас нічо го такого, що відрізняло б нас від усіх інших. Хочемо, щоб нас пізнавали не за ділами нашими, а за виглядом, відмовляємося від трудів, потрібних для здобуття чеснот, але за те безумно бажаємо слави, показуючи в собі тінь колишньої істини. І тепер дехто прийняв на себе цей шанований образ, і ще не обмив скверни своєї душі, і не загладив у своїй думці відбитків давніх прогрішень, а може, навіть ще безстидно мріє про них, і звичаями своїми ще не приготувався сповняти обіту, і не дізнався ще, що таке намір любомудрія по Бозі, а вже насупився, як фарисей, і велемудрствує над своїм виглядом, і скрізь носить зброю, якою не навчився володіти, свідчить своїм виглядом про знання, якого анітрохи не вчився, і стає не пристановищем, а каменемспотикання, не храмом – а гробом побіленим, не вівцею – а вовком, що штовхає зведених до згуби. Коли такі втікають з монастирів, бо не хочуть витри мувати твердости життя, і бенкетують у містах, тоді, спонукувані потребамичерева, схиляють голови і набирають благочесного вигляду, аби зводити інших, і готові робити все, аби заспокоїти потреби тіла. Нема-бо нічого сильні шого за тілесну необхідність, вона змусить знайти доступ і до недоступних, особливо ж, коли до неї додасться безділля. Навчившись лукавих замислів, вони, як дармоїди, вдаються до домів багатих, на торжищах прибігають до них, майже як куплені раби, розганяють людей, що проходять поруч, аби влаштувати багачам вільну дорогу. І чинять так, аби випросити собі трапезу,бо не навчилися стримувати сластолюбства і не схотіли носити задля по треби за поясом лопатку, як наказував Мойсей (Втор. 23, 14). Бо якби вони навчилися здержливости, то знали б, що голод стає межею насолодженнястравами, і проста страва, задовольняючи потребу тіла, прикриває нікчем ність невчасного пожадання. Тому й ім’я Боже хулять сильно, бажане життя стає вельми мерзенним, і здобутки тих, котрі живуть справді чеснотливо, видають за оману. Міста наповнюються тими, що марно бродять, докучають господарям домів, і їмнеприємний навіть вигляд тих, котрі сидять на воротях безсоромно, як жебраки. А багато з них було прийнято в доми, і вони спершу вдавали чеснот ливих і приховували лукаві помисли, а потім обікрали господарів і відійшли, тому й надалі все їхнє життя видається безчесним. Їх виганяють із міст, як губителів, а вони колись були ціломудреними. Ненавидять їх, як нечистих і опанованих проказою. І більше довіряють розбійникам і грабіжникам, що підкопують стіни, ніж тим, хто проходить іноче життя, бо краще поберегтися від того, хто явно замишляє підступ, ніж від того, хто викликає довіру, а потай замишляє зло. Вони навіть не починали благочестивого життя і не пізнали,який прибуток буває від безмовности, можливо, через якусь нужду, нерозсуд ливо прийшли до життя іночого і дивляться на нього як на нагоду придбати все потрібне. Думаю, чесніше було б, коли б вони не ходили попід усі двері, соромилися збирати багату милостиню, а приймали б тільки те, що необхідне для тіла. Але ж в них безмірне пожадання посилює бажання ласої їжі, тому й тяжко зцілювати невиліковно хворих. Хто і якими словами зможе пояснити хворим, що таке здоров’я, коли вони ніколи не були здоровими, а з пелюшок виховуються у хворобі, котра розслабляє їх, і за звичкою думають, що їхнє зіпсуте нутро нічим не відрізняється від справжніх природних сил. Зайвим буде всяке слово, якщо слухачі самі тягнуться до гіршого і перечать корисним словам, а найбільше тоді, коли сподівання приємностей розпалює пожадання і пристрасть чинить глухими до всіх порад, тому поради щодо ціломудрія не знаходять входу, коли думка звернена до пожадання скверних придбань.А ми, о возлюблені, що з любови до чеснот залишили світське життя, від реклися світських похотей та обіцяли йти за Христом, чого знову зв’язуємосясвітськими клопотаннями? Чому погано будуємо те, що спершу добре зруй нували? Чому приєднуємося до лихих порад тих, котрі недостойно живуть у своєму чині, і своїм клопотанням про суєтні речі розпалюємо пожадання в слабких, і стаємо для недосвідчених дорогою до стяжання? Господь повелів нам лікувати схильних до відступлення і подавати їм те, що корисне, а не те, що нам приємне, аби ми не ходили за своїми хотіннями, і не штовхали простих до спотикання, і не навчали їх клопотатися про земні речі. Чому маємо за щось велике ті речі, котрі ми навчилися зневажати? Чомутурбуємося про багатство і майно і розпорошуємо свій ум на численні й неко рисні клопотання? Клопотання про них віддаляє нас від потрібної уважности, навчає не дбати про душевні блага і провадить до великої погибелі тих, щомають насолоди багатством за велике блаженство. Ті, що обіцяли любомудрствувати, і хваляться, що стали понад задоволеннями, поспішають до задово лень швидше від мирян. Ніщо так неминуче не провадить до мук, як те, количисленних робити наслідувачами своїх лихих діл. Загибель тих, котрі наслідують лиходія, додає йому більше терпінь. Та й тих, котрі не відкинули наслі дування, чекає немалий осуд, бо вони вчилися від учителя лихих діл, а його уникали ті, що завдяки ціломудренному помислу втекли від ганебної науки. Тому ніхто нехай не бентежиться сказаним, а нехай виправить те, в чому через недбальство багатьох було прогрішення і ганьба для іноків, або нехайвідмовиться від іноцтва. Коли треба любомудрствувати, нагромадження за йві, бо любомудрий заради чистоти душі відрікається навіть від свого тіла. Коли ж деякі вельми прагнуть набувати майно і зазнавати насолод, то навіщона словах шанують любомудріє, а ділами від нього відчужуються, відмовля ються від діл обіту, але прикрашають себе почесними іменами?Чи не соромно нам, коли менші, котрих називаємо мирянами, докоря ють нам, що ми порушуємо заповіді Спасителя, і повчають нас ті, кого ми мали б повчати? Коли сваримося, вони кажуть: “Слузі ж Господньому слід бути не сварливим, а до всіх привітним”; коли сперечаємося про майно чи про гроші, вони нагадають нам: “Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебеодежу, лиши йому і плащ” (Мт. 5, 40). Що їм ще робити, як не докоряти, на сміхатися й глузувати, коли бачать діла наші, що суперечать нашим обітам? Не треба сваритися з тим, хто зазіхає на наше майно, і робити все те, чого вимагають клопоти про майно. Хтось розібрав огорожу виноградника і додав частину твого виноградника до свого, інший пустив на твоє поле свою худобучи відвів убік воду, що текла у твій сад, – хіба треба через це гнівитися чи лю тувати, стати гіршим за несамовитого, готувати їм усім помсту. Чи годиться умові, котрий має вправлятися в спогляданні сущих, прив’язатися до судів і силу споглядання повернути на лукаву хитрість, аби здобути успіх у зовсімне корисних для нас земних речах. Навіщо привласнюємо собі чуже, влашто вуючи собі тяжкі кайдани матерії і не чуючи того, хто докоряє таким. “Горетому, – каже пророк, – хто накопичує те, що йому не належить, і хто себе об тяжує заставами?” (Ав. 2, 6). Ті, що переслідують нас, нічим не обтяжені, за словом пророка: “Ті, що нас гнали, були прудкіші, ніж орли попід небесами” (Пл. Єр. 4, 19). А ми обтяжуємо себе світськими речами, тому й рухаємося повільніше, і ворогам легше ловити нас. Утікати від них навчив нас апостол Павло, кажучи: “Утікайте від [загребущости]” (1 Кр. 6, 18). Часом і тих, щов доброму стані поспішають до почести, коли не з усіх сил поспішають, наз доганяють вороги, бо значно швидше рухаються. Велика перешкода для тих, хто поспішає до чеснот, – пристрасть досвітських речей, котра готує душі й тілу велику погибель. Що погубило На вутея-ізраїльтянина? Чи не виноградник, збудивши заздрість сусіда Ахава,став причиною Ахавової смерти? (1 Цар. 21, 7-8) Чому два з половиною по коління залишилося поза землею обітованою? Чи не через численну худобу? Що розділило Авраама і Лота? Чи не численні вівці і сварки між пастухами, що навіть розділили їх один з одним? (Бут. 13, 7). Коли, отже, майно не тільки розпалює заздрість у заздрісних, а й відводить власників майна від кращих поривань, і розриває родинні зв’язки, і розпалює ворожнечу між друзями,і не має нічого спільного з майбутнім життям, і не приносить особливої користи в теперішньому, – то чому, віддалившись від служіння Богові, усі ста ємо суєтними? Ми ж не самі управляємо своїм життям. Бог улаштовує його, і людська ревність, якщо не одержить Божої допомоги, не завершить своїх починань. А Божий промисел і без людської допомоги подає досконалі блага. Яка користь із ревности тим, до кого Бог скаже: “Ви сіяли багато, але зібралимало… Я його розвіяв [із рук ваших]” (Агг. 1, 6.9)? Хіба забракло чогось не обхідного тим, котрі жили чеснотливо і зовсім про те не дбали? Хіба не сорок років годувався Ізраїль у пустелі (Вих. 16, 35), не споживаючи ніяких плодів землеробства? І не потрібно було їм їжі, бо море несподівану подавало їм їжу, випускаючи із себе перепелів (Чис. 11, 31), а небо живило їх манною – дощем незвичайним і дивним. Сухий камінь, розверзнувшись, подав щедро струмені води, а одіж і взуття увесь час служили й не рвалися. А хіба Іллі треба було орати землю й живитися її плодами, хіба не ворони приносили йому їжу (1 Цар. 17, 6)? А коли він прийшов у Сарепту, то хіба не вдова, котрій бракувало навіть необхідного, давала йому хліба, відриваючи його від уст дітей своїх, аби показати, що чеснота більша за природу? І це предивне вельми, але й не таке важке. Коли Бог хоче, можна обійтися й без їжі. Як же Ілля пройшовсорокаденну дорогу, один тільки раз поївши? Як Мойсей вісімдесят днів мо лився Богові на горі і не їв ніякої людської їжі (Втор. 9, 18)? Коли минуло сорок днів, він спустився з гори й розлютився тим, що люди вилили золотого тельця. Зразу ж розбив скрижалі, і вернувся знову на гору, і, пробувши на горі знову сорок днів, одержав другі скрижалі, і знову спустився до людей (Втор. 10, 4). Яка ж людська думка може уявити собі причину цього чуда?Як слабка тілесна природа кріпилася стільки часу, якщо сила її щодня вис нажувалася і нічим не поповнювалася? Божественне Слово пояснює це чудо, коли каже: “Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих” (Мт. 4, 4). Чому, отже, кидаємо на землю небесне громадянство, заглиблюючись у клопоти про земні речі, і чому “тулиться до гною” той, “хто на пурпурі був вихований” (Пл. Єр. 4, 5), – як колись сказав пророк Єремія,ридаючи над деякими. Коли восходимо до Бога світлими й розпаленими думками, тоді живимося на пурпурі, коли ж, покинувши такий лад, примішуємо ся до земних речей, тоді зодягаємося в гній. Чому, полишивши надію на Бога, спираємося на свою силу і приписуємо своїм рукам Владичний промисел. І робимо те, що Йов назвав превеликим гріхом, коли “цілував устами [свою] руку” (Іов 31, 27). Ми ж тепер не боїмося так робити. Багато хто дотримується звичаю цілувати свої руки і говорити, що від цього їм прибуває достаток. Це про них образно каже закон: “Всяке чотириноге, що ходить на лапах, буде вам нечисте… що совається на чотирьох чи багатьох ногах… це гидота” (Лев. 11,

27.42). На лапах ходить той, хто покладається на свої руки і всю надію має на них, на чотирьох ходить той, хто уповає на чуттєві речі й безнастанно звертаєдо них свій ум. На багатьох ногах ходить той, хто міцно тримається за ті лесне. Тому премудрий оповідач приповідок хоче, аби досконалий мав не дві ноги, а одну і щоб вона не часто рухалася до тілесних речей. “Здержуй ногусвою від дому твого товариша, щоб тобою він не переситивсь, і не зненави дів тебе” (Прип. 25, 17 – цит. за пер. І. Огієнка). Хто не часто звертається до Христа в потребах тіла, той належить саме до тих друзів, про яких говорить Спаситель до учнів: “Ви – друзі мої” (Йо. 15, 14). А хто часто це робить, стає ненависним. Чого ж зазнає і як не стане ненависним той, хто безнастанно думає про самі тільки потреби і ніяк не підніметься до горішнього життя? А не підніметься він, поки не матиме гомілок, щоб на них відриватися від землі. Бо ж гомілки приймають на себе тягар тіла, трохи пригинаються до землі і помагають підскочити вгору. Так буває і з помислом, котрий розрізняєприроду речей. Коли він смириться щодо потреб тіла, то відразу посилає вгору легке мудрування і не додає до нього нічого з тлінних помислів. Прямі го мілки можуть мати і не дуже сластолюбні, і ті, що зовсім не відриваються від землі, але їх можуть мати і святі сили, бо вони ніколи не потребують нічого тілесного й не погоджуються на нього. Про це великий Єзекиїл каже такими словами: “Ноги в них були прямі, а стопи ніг, як стопи у теляти” (Єз. 1, 7), – що означає непохитну думку і швидкий рух у прагненні до тих умових істот. А людині вистачить мати гомілки, котрі згинаються, і вживати їх часом до тілесних потреб, а часом до душевних вправ, котрі ведуть догори. Через такуспорідненість душі з горішніми силами вона часто восходить до них, а че рез тіло настільки клопочеться про земні речі, наскільки є потреба. Завжди шукати того, що веде до насолод, – не чисте діло і непристойне для людини, котра одержала благословенне пізнання. Закон визначив, що те сотворіння, котре ходить на чотирьох, – нечисте, якщо воно завжди ходить на чотирьох. Цим самим дає нагоду тим, що в тілі, подбати про потреби тіла. Коли Йонатан воював з амонітом Наасом (1 Сам. 14, 13) і повз на чотирьох, тоді переміг, бопослужив тільки природній потребі. Адже коли воював зі змієм (так перекладається ім’я Наас), котрий повзає на грудях своїх, то змушений був уподібни тися йому, повзаючи якийсь час на чотирьох, а тоді, випроставшись у своїй правоті, легше міг перемогти його.А розповідь про Ішбаала (2 Сам. 4, 1) хіба не наказує нам не так дуже кло потатися про тіло і не довіряти своїм чуттям? Ішбаал був царем, і опочивав якось на своєму ложі, і повелів жінці стерегти двері. Прийшли Рахав і Баанаі побачили, що одвірниця, почистивши пшеницю, задрімала. Тоді вони ввійш ли в дім і вбили Ішбаала (2 Сам. 4, 7). Це означає, що коли ум, душа і чуття дбають про тілесне, тоді вони сплять. Те, що одвірниця чистила пшеницю, означає звертання думки до тілесних речей – і не просто, а зі старанням про їх чистоту. А що Писання розповідає нам цю історію не просто так, а щоб нас повчити, видно ось із чого: чому цар наказав жінці охороняти його, коли його мали охороняти зброєносці і він оточений усякою гідністю? Невже цар був такий бідний, що жінка чистила пшеницю? До розповіді часто додається щось незрозуміле, що означає істину. Ум кожної людини перебуває як цар,усередині, а за одвірника служить йому думка. Коли ж вона довіриться ті лесним речам, – а чищення пшениці вказує на тілесні речі, – тоді ворогам легко підкрастися й умертвити ум. Тому великий праотець Авраам не довіряв жінці охороняти вхід, бо знав, що чуття легко звести, воно насолоджується баченням чуттєвих речей, роздвоює ум і вмовляє його скуштувати насолоди,хоч і виразно видно, що ця насолода завдасть лиха. Авраам сам сідає на сто рожі, відчиняючи вхід для божественних помислів і зачиняючи двері перед світським клопотанням. Яка нам у житті буває користь від цього суєтного труду? Хіба ж не сказав проповідник, що “вся праця чоловіка лиш для рота”(Проп. 6, 7), а апостол хіба не сказав, що, “маючи поживу та одежу, цим бу демо вдоволені” (1 Тм. 6, 8). Чого ж без кінця щось робимо і працюємо “на вітер” (Проп. 5, 15), як каже Соломон? Стараючись про земне, забороняємодушам насолоджуватися божественними благами і, люблячи плоть і догляда ючи її більше, ніж є потреба, робимо собі з неї ворога. І тоді вже не уникнути нам боротьби з нею, бо вона через надмір турботи сильніше воюватиме протидуші й не даватиме їй здобувати почесті й вінці. Яка ж є потреба тіла, що зму шує нас аж так далеко поширювати свої бажання? Тіло потребує хліба й води. Хіба ж джерела не подають нам вдосталь напою? А хіба ж так тяжко тим, щомають руки, заробити собі на хліб? Вдосталь хліба можна заробити собі й та кими трудами, котрі не виснажують нас. Чи треба так багато трудитися, аби заробити на одяг? Не треба, якщо наш одяг служить звичайній потребі, а не пишанню. Хіба перша людина зодягалася в м’яку одіж, висон чи багряницю чи носила розкішні шати? Хіба Сотворитель не наказав їй одягатися в одяг зішкіри і живитися зіллям (Бут. 3, 21)? Наказавши так, поклав Він границі по требам тіла й далеко відсунув теперішню нестриманість людини. Не кажу, що й тепер буде живити й одягати нас той, хто живить небесних птахів й одягаєпольові лілеї такою славою. Бо в цьому ніяк не переконаєш тих, котрі так далеко відійшли від такої віри. Але коли хтось живе чеснотливо і про щось по просить, хіба не подадуть йому? Коли навіть варвари-вавилоняни, що в бою здобули Єрусалим, пошанували чесноту Єремії і подали йому все, потрібне для тіла, не тільки їжу, а й посуд, вживаний звичайно для споживання їжі, – то хіба ж не пошанують чеснотливого життя земляки, що очистили помисел від варварства на розуміння добра і пильно дбають про чесноти? І коли самі не змогли через неміч природи сповняти чесноти, то шанують чеснотливе життя і дивуються його подвижникам. Хто навчив жінку- шунамійку збудувати Єлисеєві світлицю і поставити там “стола, стільця й каганець” (2 Цар. 4, 10)? Чи не чеснотливість Єлисеєва? А що схилило вдову, коли голод лютував по всій країні, служіння пророкові поставити понад свої потреби (2 Цар. 17, 12)? Воістину, якби не була захоплена любомудрієм Іллі, то не відбирала б у себеі в дітей малої втіхи в житті, і не давала б йому, і не годувала б гостинно чу жинця, а вибрала б передчасно швидку смерть. Їх [Іллю і Єлисея] учинила такими їхня доблесність, неослабні трудиі зневага житейських речей. Здобувши убожество й нічого не вимагаючи на віть у ньому, вони уподобилися безтілесним силам. Тому, хоч і невідомі й не прославлені за тілесними ділами, були вони сильніші за повелителів. Вонитак сміливо розмовляли з тими, котрі увінчані царськими вінцями, як ті не на важувалися говорити навіть зі своїми підданими. На яку зброю і на яку силу покладався Ілля, коли говорив до Ахава: “Не я тривожу Ізраїля, а ти й твоя родина” (1 Цар. 18, 18)? Як Мойсей почав змагатися з фараоном, не маючи нічого, окрім чесноти? Як Єлисей, коли зібралося до бою військо, і два царі було, один ізраїльський, а другий юдейський, сказав до Йорама: “Так певно,як живе Господь сил, що Йому служу, якби я не важив на Йосафата, юдей ського царя, то я б на тебе й не споглянув і не подивився” (2 Цар. 3, 14), – не злякався ні зібраних воїнів, ні царевого гніву. А цар, можливо, мав якийсь нерозумний намір, і помисел його був стривожений військовими подвигами.Але хіба може цар зробити щось таке, як робить чеснота? Яка багряниця роз ділила ріку так, як плащ Іллі? Яка діядема зцілювала хвороби так, як одяг апостолів? Пророк сам-один докорив законопереступному цареві, котрий бувз усім військом. А що цар розгнівався на докір, то простягнув руку до про рока – і не схопив його, і рука його всохла, і не міг її притулити до свого тіла (1 Цар. 13, 4). Отак змагалася чеснота і влада царська. І перемогла чеснота.Не пророк бився, а чеснота повергла супротивника. Нічого не робив подвижник – діяла віра. Споборники цареві були свідками подвигу. А рука стала свід ком перемоги чесноти.Так вони чинили, бо вибрали життя для душі, а відвернулися від тіла й ті лесних потреб. Те, що не мали ні в чому потреби, чинило їх вищими від усього. Бо вони швидше покинули б тіло й звільнилися б від життя в тілі, ніж замість чесноти вибрали б почесті й заради потреб тіла улещували б когось із багачів. А ми, коли нам щось потрібно, перестаємо доблесно чинити подвигу скорботах, і – як пси, що весело махають хвостами і лащаться до тих, хто ки дає їм кістку чи крихти, – так ми прибігаємо до багатих, називаючи їх нашими доброчинцями і опікунами християнства. Ми приписуємо їм усякі чесноти,хоч би вони жили вкрай безчесно, аби тільки здобути нам бажане. Ми не чи таємо житій святих, чесноти котрих нібито наслідуємо. Прийшов до Єлисея Нааман, начальник сирійського війська (2 Цар. 5, 1), приніс зі собою численні дари. А що ж пророк? Чи зустрічав його? Чи кинувся до нього? Хіба не через одного отрока пояснив, що слід зробити, і навіть не прийняв його сам, аби той не подумав, що зцілення сталося через його приношення. Сказано це, аби ми не вчилися гордости й не влещували тих, котрі люблять те, що ми обіцялизневажати. Чому ми, покинувши наміри любомудрія, дбаємо про землероб ство й купівлю? Хіба наше клопотання є чимось великим перед Богом? Та й старання про обробіток землі – це спільне діло. Людина своїми стараннями оре землю і сіє зерно, а Бог своєчасними дощами напуває його і влаштовує, аби в м’якій землі розросталося його коріння. Сонце світить і зігріває землю, і його тепло дає зріст рослинам. Подихи вітру посилає Бог залежно від віку плодів: тонкі подихи вітру повівають на зелене поле, щоб посіяне не згоріло від палючого вітру, міцніші подуви вітру доводять до стиглости молочний сік зерен, коли молотять зерно – настає потрібна спека, а коли провіюють – помірні вітри. Якби забракло чогось одного, марною була б людська праця і порожньою наша старанність, не запечатана Божими дарами. Часто буваєй так, що не бракує нічого, потрібного для доброго врожаю, але випаде не вчасна злива – і знищить ще не змолочене колосся або й чисту, вчасно вижату пшеницю. А часом і в засіках знищить її черва, мовби відбираючи від уст готову поживу.Тож де наше старання і в чому його користь, коли Бог тримає в руках кор мило і все чинить і зводить, як хоче? Дехто скаже, що немічне тіло потребує втіхи. Але наскільки краще вмерти, ніж вчинити щось, що суперечить обітові. Звісно ж, коли Бог хоче, аби ми ще пожили, то або подасть силу для тіла, аби змогло нести труд подвигу і прийняло вінець за доблесть, або знайде спосібпотішити того, хто знемагає, і не скінчиться винахідливість у Джерела прему дрости. Добре воно, возлюблені, вельми добре зійти до давнього блаженстваі жити так, як жили давні. Думаю, що це буде легко для всіх, хто цього захо че. Коли ж доведеться потрудитися, то цей труд не буде безплідний, потіхоюв ньому буде добра слава попередників та успіх наступників. Немалий здобу ток буде в тих, котрі почали це життя і наступникам залишили зразок життя вишуканого – підбадьорення для знеможених. Отож уникаймо перебуванняв містах і селах, аби ті, що в містах і селах, приходили до нас. Полюбімо пустелі, аби, якщо комусь це приємно, привабити до нас тих, котрі тепер утіка ють від нас. Бо про деяких із похвалою написано, що вони залишили міста, проживали серед скель, “немов голуби із долин” (Єз, 7, 16); і хреститель Йоан проживав у пустелі, “і виходили до нього” (Мр. 1, 5) всі, що жили в містах. Ті, що одягаються в шовковий одяг, виходили подивитися на його шкіряний пояс. Вибирали розмову просто неба ті, що мали позолочені доми. Ті, що мали розкішні ложа, прикрашені цінним камінням, надали перевагу відпочинкові на піску. Усе це було їм під силу, хоч і проти їхніх звичаїв, бо бажання бачитийого полегшувало в них відчуття скорботи; труд жорсткого життя полегшува ло чудо чесноти. Настільки чеснота чесніша від багатства і безмовне життя славніше за численне майно. Скільки в ті часи було багатих і таких, що вельми бажали слави, – і про них ніде нема ані слова, а чудо неславного оспівують донині, і пам’ять про пустинножителя приємна для всіх. Завжди оспівуванаслава чесноти посилає вістку, що звіщає її красу. Отож відречімося від ско тарства, щоб прийняти пастирський чин, залишімо зневажене купецтво, аби придбати дорогоцінну перлину, уникаймо обробітку землі, котра родить терня й будяки, аби стати нам хранителями раю. Відкиньмо все і виберімо безмовне життя, аби посоромити тих, що нині глумляться з нашого здобування. Ніщо-бо так не соромить глумителів, як виправлення й лагідність тих, з кого глумилися. Зміна осміяних стає ганьбою для насмішників. Гадаю, що ганебно й воістину ганебно те, що всі з нас слушно глумляться. Приходить хтось тепер до іночого життя, тільки довідається про звичаї подвигу, себто як молитися, і коли, і якіправила спільного життя, – і відразу стає вчителем, хоч і не вчився, і прива блює до себе многоту учнів, хоч самому ще треба вчитися. І тим більше це робить, чим зручнішим видається йому це діло, бо не знає, що найтяжче з усіх діл – клопотання про душі, котрим потрібне передусім очищення від давніх скверн, а потім велика турбота, аби закарбувалися в них навички чеснот. А хтоне знає нічого більше, окрім тілесних подвигів, як він виправить вдачі підлег лих, як змінить звичних до лихих звичаїв? Як допоможе тим, кого поборюютьпристрасті, коли зовсім не знає мисленої боротьби? Або як полікує рани, одер жані в битві, коли сам ще лежить у ранах і потребує пов’язок? Щоб опанувати будь-яке мистецтво, потрібно багато часу й навчання.Тільки за мистецтво мистецтв беруться, не навчившись. Недосвідчений не наважиться обробляти землю, хто не вчився лікарської майстерности, не візьметься лікувати хворих. Бо інакше зазнає докорів, що не тільки нічим не до поміг хворим, а ще й посилив їхні болі, а першому докорятимуть тим, що спустошив добру землю і через нього вона заросла бур’яном. А до богочестя приступають ненавчені так, ніби це найлегше діло, нібито легке для багатьох. Навіть апостол Павло каже, що не досягнув ще досконалости (Флп. 3, 12), а вони стверджують, що пізнали саме те, чого зовсім не знають. Тому й нев пошані тепер монаше життя, і ті, що проходять його, від усіх зазнають зне ваги. Хто ж не посміється, бачачи того, хто вчора носив воду в шинку, як він сьогодні навчає чеснот і його оточують учні; або того, хто недавно відійшов від усіх світських справ, а тепер гордовито проходить із натовпом учнів через усю торговицю. Якби ж вони певно знали, що великий це труд – наставляти інших до благочестя, і побачили б, яке небезпечне це діло, то відмовилися бвід нього, як від такого, що понад їхні сили. Але поки цього не знають і дума ють, що це велика слава – бути настоятелями над іншими, доти добровільнопадають у яму і думають, що так легко вскочити в палаючу піч, – і викли кають сміх у тих, котрі знають їхнє попереднє життя, і гнівлять Бога такою своєю зухвалістю.Якщо священника Елі ніщо не звільнило від Божого гніву: ні чесна старість, ні попереднє дерзновення, ні священича гідність, бо він занедбав вихо вання дітей, – то що врятує від Божого гніву тих, котрі попередніми ділами не прихилили Бога до себе і не знають ні ознак гріха, ні способу виправитися, а без належної майстерности беруться задля слави до цього тяжкого діла? Тому Господь, називаючи учителів фарисеями: “Горе вам, – каже, – книжникита фарисеї, лицеміри, що проходите море й землю, щоб придбати одного но вонаверненого, і коли знайдете, то робите його гідним пекла, подвійно від вас гіршим” (Мт. 23, 15), – попереджує цим докором тих, що мають настати після них і впасти в ті самі прогрішення. Аби вони прислухалися до слова “горе”і стримали своє невчасне бажання людської слави, роздумуючи над своїм ока янством. Нехай навчаться вони у Йова, аби дбали про підлеглих так, як він дбав, або щоб відмовилися від цього уряду, коли не вміють робити так, як він, чи не хочуть подбати про підлеглих. Бо якщо він, бажаючи, щоб його дітибули чисті від усякої мисленої скверни, приносив за них кожного дня жер тви, кажучи: “Може, мої діти согрішили і лихословили Бога в своєму серці” (Іов 1, 5), – то як ці, що не вміють розрізняти і явних гріхів, бо їхній помисел ще потьмарений через боротьбу з пристрастями, візьмуться учительствувати над іншими й лікувати інших, коли ще не вилікувалися від своїх пристрастейні не можуть своєю перемогою навчити інших перемагати? Спочатку ж подо бає боротися з пристрастями і з великою розсудливістю запам’ятовувати те,що трапляється у битві, а потім із власного досвіду навчати інших, аби їм лег ше було здобути перемогу, коли знатимуть, як воювати. Є такі подвижники,що перемогли пристрасті великою твердістю життя і не знали, як здобули перемогу, бо воювали ніби вночі і не розглядали в умі ворожих підступів. В об разах показав це Ісус Навин, що зі своїм військом переходив уночі Йордан і повелів взяти з річки по каменю (Іс. Нав. 4, 5). З каменів наказав поставитина березі стовп, побілити й написати, як військо переходило Йордан, знамену ючи цим, що треба виявляти тайні помисли пристрасного життя, пояснювати їх усім і не заздрити знанням інших, щоб не тільки той, хто перейшов, знав, якпереходити, а щоб ті, котрі хочуть перейти, могли легше це зробити, навчив шися. Але не бачать цього ті учителі й не чують, як їм про це говорять інші. Вони твердо стоять на своєму і повелівають братами, як наймитами, бажаючи великої слави через те, що учительствують над багатьма. І кожен з них бажає водити за собою не менше невільників, ніж інший, хоч тим вони більше схожі на торговців, ніж на вчителів.Коли вони думають, що легка це річ наказувати словом, хоч би наказува ли щось тяжке, а ділом навчати навіть не намагаються, то видно з цього, що вони шукають свого задоволення, а не користи для своїх учнів і приймають учительство, аби задовільнити свою пристрасть. Нехай вони, якщо хочуть, навчаться від Гедеона й Авімелеха, що не слово, а діло спонукає підлеглих донаслідування. Авімелех, зрубавши гілку й закинувши її на плечі, сказав до народу: “Що зробив я, зробіть і ви” (Суд. 9, 48). А Гедеон, навчаючи всіх, що ро бити, робить і сам, і говорить: “Глядіть на мене й робіть так, як я” (Суд. 7, 17). І апостол говорить про себе: “Моїм потребам і тих, які зо мною, служили оціруки” (Ді. 20, 34). І сам Господь спочатку робив, а потім навчав. Хіба не пе реконують вони, що більш достовірними для навчання є не слова, а діла? Але ці вчителі вдають, що не помічають цих зразків, і гордовито наказують, що треба робити. А коли й почують щось таке, то носять меч на плечі, як пастухи, котрим пророк докоряв за їхнє невміння (Зах. 11, 17). Тому й плече їхнє всихає і праве око їхнє сліпне. Бо добре діяння, покинуте через гординю,гасне само і гасить світло очей. Цього зазнають ті, котрі наказують жорсто ко й нелюдяно, як тільки візьмуть владу у свої руки. У них швидко гаснутьспоглядальні помисли, котрі належать до правильних помислів, а тому й ді яння, позбавлене споглядання, гине. І ті, в кого меч на плечі, а не “при боці” (Вих. 32, 27), не можуть нічого ні робити, ні бачити. При боці носять меча ті, що словом січуть свої власні пристрасті, а на плечі – ті, що скоро карають за чужі прогрішення. Так і аммоній Нахаш (що означає “змій”) (1 Сам. 11, 2) погрожує прозорливому Ізраїлю, що всім повиколює праве око, щоб ні в кому не було ні єдиного правильного помислу, котрий вів би до правильного діяння того, хто здобув його. Нахаш знав, що перехід від споглядання до діяння стає великим успіхом, бо діяння таких відбувається без усякої скверни, адже вонипередбачають його гострим зором своїх очей. А з досвіду відомо, що учитель ство над іншими беруть на себе люди легковажні, що не мають ніякої користиз усамітнення. Бо той, хто розпочав подвиг безмовности і спізнав споглядан ня, не захоче зв’язувати ум житейськими клопотаннями, віддаляти його від споглядання і з висот, де він багато чого осягає, зводити до земних речей. Проце йдеться і в тій відомій притчі, котру Йотам розповів сихемським городя нам: “Давно колись вирушили дерева в дорогу, щоб помазати царя над собою (Суд. 9, 8). І сказали до виноградини: Ходи, царюй над нами! (Суд. 9, 12). А й виноградина їм каже: Чи то ж занедбаю смачний плід мій, що звеселяє Бога й людей, і піду хитатися над деревами? (Суд. 9, 13, 11)”. Так відмовилася і смоковниця, бо її плід солодкий, і оливка – бо її плід масний. Тоді терен – дерево безплідне й колюче – стало царювати над ними (Суд. 9, 15), не мало воно масности ні в собі самому, ні в підлеглих деревах. Притча розповідає, щоцаря просили не райські дерева, а лісові. Бо й виноград, і смоковниця, й олив ка відмовилися царювати над лісовими деревами, веселячись більше своїм плодом, ніж гідністю царства. Отак ті, що бачать у собі якийсь плід чеснотиі відчувають користь від нього, хоч би й численні змушували їх до учитель ства, відмовляються, надаючи перевагу користі своєї душі перед почестями учительства. А що терен з притчі обіцяв зробити з деревами, те саме буває і з людьми, котрі беруть на себе такі зобов’язання. Сказано-бо, що “вибухне огонь з тернини та й пожере” (Суд. 9, 15) лісові дерева або з дерев вибухне вогонь і пожере тернину. Коли укладається некорисний завіт, тоді біда падає на тих, котрі підкорилися недосвідченому наставникові, і на тих, котрі самі взяли на себе тягар учительства через непослух учнів. Бо недосвідченістьучителя губить учнів. І недбальство учнів приносить біду учителеві, особли во, коли через його незнання учні стають слабшими. Від учителя не можнаприховувати нічого, що служить для виправлення учнів, а учні нехай не нех тують ніякими наказами вчителя. Біда буде учням і вчителеві: учням – коли не послухаються вчителя, а вчителеві – коли не добачатиме прогрішень учнів.Хай не думає учитель, що діло навчання принесе йому радість і задово лення; найтяжче це діло – управляти душами. Ті, що управляють худобою, мають перед собою стада, котрі ні в чому їм не перечать, тому їхні зусилля приносять великі успіхи. Набагато тяжче учительствувати над людьми, адже в кожної людини інакша вдача, а до неї додається ще й лукавство серця. Тому,хто береться за учительство, подобає укріпитися так, як тому, хто йде на тяж кий подвиг, аби з великою незлобивістю понести прогрішення всіх і навчати всього, чого вони не знають.Тому купіль у храмі тримають на спинах воли, а світильник має бути твер дий і обточений. Світильник світить для інших, тому всі його частини мають бути тверді і нічого в ньому не має бути легкого, чи порожнього, чи зайвого – некорисного для тих, для кого він є зразком непорочного життя. Воли, що тримають купіль, означають, що той, хто приймає діло вчительства, не може ні від чого відмовлятися, а мусить носити тягарі і скверну молодших, поки це не становить небезпеки для нього. Адже хто хоче, аби очистилися діяння тих, котрі приходять до нього, мусить і сам доторкатися до якоїсь скверни. Бо й купіль, котра очищає руку тих, що миються, приймає в себе їхній бруд. Так і той, хто говорить про пристрасті й очищає від пристрастей інших, не можезалишитися не оскверненим. Сама згадка осквернює думку того, хто гово рить. І хоч неглибоко накреслює певні образи, однак виходом слова сквернить лице ума, ніби брудними фарбами. Подобає знати про це й настоятелеві, абиніщо з ворожих замислів не втаїлося від нього і він показав усі тонкощі тай ної боротьби тим, хто довіряє йому, і, передбачаючи підступи противника,привів їх до легкої перемоги і вивів із подвигу увінчаними. Але таких неба гато, і нелегко їх знайти. Великий Павло свідчить про себе, кажучи: “Задуми його [сатани] нам добре відомі” (2 Кр. 2, 11). І предивний Йов, дивуючись із цього, промовляє: “Хто підняв коли-небудь перед його одежі? Хто пройшов крізь його подвійний панцер? Хто відчинив ворота його пащі?!” (Іов 41, 5-6).А ці Йовові слова мають таке значення: обличчя сатани невидиме, а його лу кавство прикрите численними одежами, його вигляд оманливий і улесливий, а потайки він готує погибель. Не можна зарахувати Йова до тих, хто не знає, він ясно називає ознаки сатани, наголошуючи на всьому, що в ньому дивне: “Очі у нього, немов вії світанку… Спина його – щитів шереги” (Іов 41, 10.7). Так говорить Йов, викриваючи підступи сатани, що він, прийнявши вигляд світлоносця, приваблює до себе тих, які дивляться на нього, а своїми щитами готує смерть тим, що наближаються. Та й притча каже, яка біда походить віднього: “Хто коле дрова, наражується на небезпеку, [коли] притупиться соки ра” (Проп. 10, 9-10). Хто словом розділює речі, і те, що вважається з’єднаним,роз’єднує, і відчужує всіляко одне від другого, аби показати, що істинне до бро є в тому, що вважається добром, – якщо не матиме всюди утвердженого слова, прийме біду від тих, що слухають, як тільки впаде утвердження слова і слухачі матимуть причину спокуси. Так хтось із тих, що прийшли до Єлисея,рубав дерево на Йордані, і коли сокира впала в річку, побачив, що біда, і за кричав до учителя: “Ой, пане! Та вона ж позичена!” (2 Цар. 6, 5). Отак буває з тими, котрі намагаються навчати, самі не маючи досвіду, і не можуть довести діло до кінця, бо воно їм не під силу. Коли ж слухачі докорять їм, що вони сказали щось, що суперечить їхнім власним словам, тоді визнають вони своє незнання, шкодуючи про свої слова. Тому великий Єлисей кинув шматок дерева в річку, щоб сплила сокира (там само, вірш 6), аби відкривсяпомисел, якого не розумів учень і який крився в глибині, і пояснив його слу хачам. Йордан означає покаяння, бо там Йоан звершував хрещення покаяння. Але хто говорить про покаяння, не маючи досвіду, той доводить слухачів до того, що вони нехтують виявленням прихованої благости, і цим самим кидаєсокиру в Йордан. Дерево, що нам явилося, піднімає сокиру з глибини і зму шує спливти на поверхню, себто, поки не було дерева хресного, слово про покаяння було приховане. І хто хотів сказати щось про нього, зазнавав докорів як нерозсудливий. А після хреста воно стало явним, бо своєчасно показало його хресне древо.Кажу про це не для того, аби відвернути взагалі від учительства над ін шими чи заборонити наставляти початківців до благочестя, а для того, абитой, хто береться навчати, спершу сам звик до чесноти, такої потрібної в цьо му великому ділі, і не поспішав братися до нього, не роздумував тільки проприємності, повагу учнів і славу від оточення, а пам’ятав про тягарі, які ви падуть йому, і, поки не настане мир, не перетоплював бойової зброї на плуги та лемеші. Коли вже всі пристрасті підкорені, і нема звідки чекати нападу, і нема потреби братися до зброї, аби захищатися, тоді добре переробити її на інші знаряддя. А поки панують пристрасті і триває битва з мудруванням тіла, не подобає випускати зброї з рук, аби вороги не напали на нас, коли ми ослаблені, і не перемогли нас. До тих, хто добре подвизається, аби здобути чесноту, і через велику смиренномудрість не думає, що вже здобув перемогу, звернені слова Писання: “Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої насерпи” (Іс. 2, 4). Ці слова радять їм, щоб, коли переможуть ворогів, не вправ лялися непотрібно самі для себе, а на користь інших відійшли від боротьбий повернули душевні сили на турботу про інших, котрі ще процвітають діла ми злоби. А тим, хто не дійшов ще до такого стану і через недосвідченість чи зарозумілість взявся за діло понад свої сили, Писання радить протилежне: “Куйте мечі з лемішів ваших, а з серпів ваших списи!” (Йоіл. 4, 10). Яка ж користь від землеробства, коли йде війна і плоди зірвуть вороги, а не землероби. Тому, коли ізраїльтяни проходили через пустелю і воювали з різними народами, не було їм наказано обробляти землю, аби не занедбали бойової майстерности. Коли ж вони перемогли ворогів і настав мир, була їм дана така порада: “Як прийдете в край, що я вам хочу дати, то нехай земля спочиває” (Лев. 25, 2), – не будете нічого сіяти”. Такий було дано наказ, і він слушний. Поки не вдосконаляться сіячі, посіяне не буде міцним, бо сіячіврозхитує непостійність. А порядок і послідовність, якщо вони є в інших спра вах, є і в ділах благочестя, і їх треба встановлювати зі самого початку. Ті, щозневажили початок і були зведені облесними обіцянками, змушені поверта тися до порядку й послідовности. Коли Якова привабила краса Рахилі, він не зважав на хворі очі Лії (Бут. 29, 17), однак не ухилявся від чесноти труду і послужив за Рахиль ще сім років (Бут. 29, 27). Тому, хто хоче законно проходити подвиг, подобає не від кінця йти до початку, а від початку прямувати до досконалости. Таким способом він і сам здобуде бажане, і підлеглих доведе бездоганно до досконалости чесноти. Аледеякі, зовсім не потрудившись і не вчинивши ні малого, ні великого діла благочестя, нерозсудливо женуться за іменем і не думають, як це може бути не безпечно. І не тільки не відмовляються, коли інші підохочують їх до цього діла, а й, обходячи вулиці, тягнуть за собою всіх, кого зустрінуть, укладаючи з ними, як з наймитами, угоду щодо їжі й одягу. А коли братися із таким наміром до діла, себто чекати, що многота учнів супроводжуватиме всюди, і на учнів можна буде покластися, і безперешкодно почуватися вчителем, тоді доводиться – аби не покинули ті, що прислуговують учителеві, – догоджати забаганкам учнів, дозволяти їхнім побажанням носити їх безперешкодно над проваллями, як коні носять вершників, що впустили вуздечки із рук, дати їм бігти, куди самі захочуть, і збивати кожного, хто стоїть на ногах, бо нема кому зупинити їх і вгамувати їхні безчинні поривання. Але нехай послухають вони блаженного Єзекиїла, як він докоряє тим, котрі дають іншим потурати своїм сластолюбствам і, догоджаючи бажанням кожного, назбирують собі горя: “Горе тим, що шиють стьожки для кожного суглобу на руках та роблять намітки на голову всякої величини, щоб ловити душі… за пригорщі ячменю та за шматок хліба” (Єз. 13, 18.19). Так і вони з милостині збирають собі, що потрібне для тіла, і задовольняються нібито клаптями, і ганьблять тих, що мають молитися чи пророкувати з непокритою головою, накладаючи покривало й перетворюючи чоловічу істоту в жіночу, і так гублять душі, котрим не подобає вмерти. Їм, що послухали істинного Учителя – Христа, подобало б відмовлятися, скільки є сили, від управління іншими. Говорить-бо Христос до своїх учнів: “Ви ж не давайте себе звати:Учителю” (Мт. 23, 8). Коли ж Христос радить Петрові, Йоанові і всьому апостольському лику мати себе за невдатних до такого достойного діла, то хто на важиться подумати, що він вищий від апостолів і може взяти на себе гідність, яку їм було заборонено брати. Чи, може, слова “Ви ж не давайте себе звати: Учителю” означають, що учителями не можна називатися, але можна ними бути? Коли ж хтось проти свого бажання, через те що прийняв одного чи двох учнів, буває змушений навчати й інших, то нехай спочатку докладно себевипробує, чи може він навчати не словом, а ділом, як належить жити, подаю чи учням своє життя за зразок усякої чесноти, аби ті, що списують зі зразка, не применшили краси чесноти неподобним падінням. Крім того, нехай знає, що про підлеглих має дбати не менше, ніж про себе, бо дасть він відповідь і засебе, і за всіх, адже взяв на себе турботу про їхнє спасіння. І святі клопотали ся про те, аби їхні учні в чеснотах були не меншими за них, а від первісногостану доводили їх до кращого стану. Апостол Павло із втікача Онисима вчинив мученика, Ілля поставив орача Єлисея на пророка, Мойсей поставив по перед усіх Ісуса, молодшого за всіх; священник Елі вчинив Самуїла більшим від себе. Якщо пильність учнів помогла їм здобувати чесноту, то найпершою причиною успіху є те, що вони мали вчителів, котрі розпалили іскру ревности й змусили її засяяти. Тому й стали вони Божими устами і сповіщали людям Божу волю. Чули-бо, як Господь каже: “Коли виведеш чисте з недостойного, станеш моїми устами”. Чин учителя Бог пропонує Єзекиїлові, навчаючи, з кого треба вибирати учнів. “Сину чоловічий, – говорить Господь, – візьми собі цеглину, поклади перед собою й накресли на ній місто – Єрусалим” (Єз. 4, 1), – вказуючи цим, що вчитель чинить учня із глини святим храмом. Добрі й ці слова: “поклади [цеглину] перед собою”. Вони означають, що учень швидко досягне успіху,якщо завжди перебуватиме на очах в учителя. Часте нагадування про пре красні зразки накреслюють подібні образи навіть на жорстоких і затверділих душах. Гехазі почав розкрадати, а Юда став зрадником через те, що обидва вони віддалилися від очей наставника. Якщо б кожен з них перебував біля того, хто навчив його, то не согрішив би.Коли учні недбалі, наставникові загрожує небезпека, про що каже Го сподь такими словами: “Далі візьми собі залізну пательню й постав її, начезалізну стіну, між тобою та містом [цеглиною]” (Єз. 4, 3). Хто не хоче пока рати ледачого, після того як із нього – з глини – зробив місто, нехай нагадає йому, які муки чекають того, хто уникає такого устрою, щоб ці муки, ставши стіною, відділили винного від невинного. Господь так повеліває Єзекиїлові, промовляючи: “Отже, й тебе, сину чоловічий, поставив я вартовим над домомІзраїля… [коли побачиш меч, що наближається] і люди не будуть остереже ні, і прийде меч та й забере в когось із них життя, (відповіді за) кров його я буду вимагати від тебе” (Єз. 33, 6.7). Таку ж саму стіну ставить для себе і Мойсей, кажучи до ізраїльтян: “Бережися, щоб не дав упійматись у пастку, наслідуючи їх, після того як вони зникнуть перед тобою”. Так буває з тими, котрі не пильнують своїх думок, коли відітнуть усі пристрасті. Тоді образи давніх мріянь починають проростати, ніби якісь гілки, і якщо давати їм частонападати на ум і заходити всередину, то пристрасті знову повернуться і дове деться після перемоги повертатися до подвижницького життя. Буває так, щой приборкані пристрасті – як воли, що звикли пасти траву, – через недбаль ство приборкувача знов стають дикими і лютістю уподібнюються до звірів. А щоб цього не могло статися, сказано в Писанні: “Бережися, щоб не давупійматись у пастку, наслідуючи їх, після того як вони зникнуть перед тобою”, – щоб душа, звикнувши насолоджуватися такими мріяннями, не повер нулася до попередніх злодіянь. Блаженний Яків, знаючи, що таке буває і що, коли часто бачити такі речі, вони найбільше шкодять думці, закарбовуючи на ній чіткі та явні образи в ганебних мріях, заховав чужих богів у Сихимі (Бут. 35, 4). Бо труд у боротьбі з пристрастями приховує й погубляє їх не накороткий час, а до нинішнього дня, себто назавжди. Бо слово “нині” стосується всього віку, завжди означаючи теперішній час. А слово “сихима” означає “сила”, себто труд у боротьбі з пристрастями. Тому Яків і дає Йосифо ві Сихиму (Бут. 48, 22), бо той пильно боровся проти пристрастей. Кажучи, що взяв Сихиму “своїм мечем і своїм луком”, Яків підтверджує, що битвою і трудом подолав пристрасті і поховав їх у Сихимській землі. Здається, що це суперечить одне одному – заховати чужих богів у Сихимі й утаїти ідола. Заховати богів у Сихимі – похвально, а утаїти ідола – заслуговує на докір. Так постановлено з клятвою і сказано: проклятий, хто затаїв ідола. Бо це різні речі: заховати в землі назовсім і затаїти на якийсь час. Адже те, що заховане в землі і чого не бачать очі, з часом стирається із пам’яті, а те, що затаєне,може бути невідоме для інших, але постійно згадує його той, хто затаїв, і по стійно відновлюється спогад, котрий містить у собі ідола. Усякий ганебний помисел, що утворюється в думці, – це затаєна подоба ідола. Ганебне діло на загальний огляд виставляти такі помисли. Не варто й затаювати подобу, а ще гірше досліджувати й відновлювати уже загладжені образи, бо думка тоді легко прихиляється до відкинутої пристрасти і переважує шальку терезів аж до землі. Така властивість чесноти, що її дуже легко перехиляти на якийзавгодно бік: коли занедбати її, вона схиляється до супротивного. Про це на гадують нам слова Писання, коли кажуть: “Земля, в яку ви входите, рухома рухом поганських народів”. Як тільки той, хто має навичку чеснот, подасться до супротивного, подасться разом із ним і чеснота, бо земля рухома. Тому зі самого початку не треба допускати, щоб у думку заходили мріяння, котрі звикли шкодити, і не дозволяти думці спускатися в Єгипет, бо звідти вонапотрапляє до асирійців. Якщо думка зійде до потьмарення нечистими помис лами (так треба розуміти Єгипет), то мимоволі пристрасті тягнуть її до дії. Тому й Законоположник, забороняючи тайний прихід сластолюбства, наказуєрозчавлювати голову змія, інакше той увіпнеться в п’яту (Бут. 3, 15). Змій на магається вгризти, бо інакше не зможе впустити отрути. А нам треба подбати про те, аби зруйнувати прилог сластолюбства. Слабка його дія, коли воно зруйноване. Тому, можливо, і Самсон не запалив би ниви одноплемінників, якби не зв’язав лисиць хвостами (Суд. 5, 15). Зміг-бо він за діями зрозумітипідступи лукавих помислів, незважаючи на їхній початок, – бо помисли намагаються спочатку видаватися чесними, аби дійти до свого кінця, – а, порівняв ши їхні кінці, довів недоречність помислів. Зв’язавши хвости, він причепив до них смолоскип, себто викриття. Щоб краще пояснити сказане, подам такі дві думки. Це буде істинним підтвердженням і для інших помислів. Часто через марнославство приходить помисел блуду, і хоч воно показує чесними початки доріг, що ведуть до аду,однак приховує згубні місця, через які зводить ув оселі смерти тих, що без думно йдуть за ним. Часом воно пропонує священство, а часом досконале монаше життя. Переконує, що численні приходять до нього задля користи, навчає мріяти про славу за слово й за діло. І вже достатньо звівши когосьтакими помислами, відведе далеко від природної розсудливости, а тоді, підсу нувши в уяву зустріч із чесною жінкою, підштовхує до згоди на скверне діло,доводячи совість до крайнього стиду. Отож нехай той, хто хоче зв’язати хво сти, дивиться на кінці помислів, себто на кінець марнославства – нагороду – і кінець блуду – безчестя, і коли побачить, що вони протилежні, нехай тоді подумає, що вчинив Самсон. Ще помисел обжерливости закінчується блудом, помисел блуду закінчується печаллю; одразу-бо печаль і нудьга йдуть за тим, кого перемогли ці помисли. Тому, прогнавши ці помисли, нехай подвижник не думає ні про насолодження стравами, ні про приємності, а про кінець обох помислів, і коли зрозуміє, що за обома помислами йде скорбота, то нехай знає, що він зв’язав хвости і викриттям іноплемінників підпалив поля. Коли ж такого знання й досвіду вимагає боротьба з пристрастями, нехай знають ті, що прийняли настоятельство над іншими, якого їм треба знання,аби мудро вести своїх послушників до почести вишнього звання, і нехай до бре навчають усього, що треба знати для битви, аби не думали, що перемогаздобувається тільки маханням рук у повітрі, а вміли в справжньому бою зав давати ударів ворогові, щоб не даремно простягали руки в повітря, а вдарялисамого супротивника. З усіх подвигів цей подвиг найважчий. В інших подви гах схиляється тіло подвижника, але йому легко підвестися, а тут падають душі, а коли вони вже один раз були скинуті, то тяжко повернути їх на місце.Якщо ж хтось, ще борючись із пристрасним життям і обагрений кров’ю, задумав будувати храм Богові із розумних душ, почує він такі слова: “Чи ти буду ватимеш мені дім на мешкання? …ти чоловік крови!” (2 Сам. 7, 5). Треба бути в мирному стані, аби будувати храм Богові. І Мойсей, прийнявши скинію, влаштував її за табором, являючи тим, як далеко від воєнної турботи подобає бути наставникові і жити далеко від стурбованого воїнства, переселившисьдо мирного і невоєнного життя. Але коли знайдуться такі наставники, то ви магають від учнів так відректися від своєї волі, щоб бути їм як бездушному тілові або матерії в руках майстра. Як душа чинить у тілі, що хоче, а тіло їй не перечить, або як майстер показує на матерії свою майстерність, а матерія не шкодить його намірові, так щоб наставник навчав учнів пізнавати чесноти, а вони щоб йому не перечили. Якщо ж вони випробовують устрій наставника і хочуть випробовувати його повеління, тим самим шкодять своєму успіхові. Те, що недосвідченому видається правдивим і добрим, далеко не завжди справді є правдивим і добрим. Інакше судить майстер про якесь діло, а інакше не майстер. Бо майстер бере собі за правило своє знання, а не майстер – свою уяву, яка рідко буває істинною, і дуже часто далека від правильности, бо багато в ній помилкового. Що видасться на перший погляд більш нерозумним, як те, що керманич, коли корабель перехилиться, наказує сісти на перехилений бікі зійти з вищого боку, до того ж вітер більше віє на той бік, який більше навантажений? Здавалося б, що мудріше буде навантажити піднятий бік і не перехо дити на небезпечніший. Однак подорожні більше довіряють керманичеві, ніж своїй думці, бо нужда переконує їх підкорятися вмілості керманича, хоч, на перший погляд, це не принесе нічого доброго. Так і ті, що довірили іншим своєспасіння, нехай відкинуть свої уявлення і підкоряться вмілості наставника, визнаючи, що його знання більш достовірне, ніж їхні уявлення. І коли відречуть ся від себе, нехай нічого не приховують, боячись того, що сталося з Ананією, котрий задумав затаїти від людей частину одержаних грошей (Ді. 5, 2), а від Бога прийняв осуд за обман. Як себе віддали, так і все своє нехай віддадуть, знаючи добре, що затримане часто притягує думку до себе і спочатку відтягневід кращого, а потім і зовсім виведе з-поміж братії. Тому-то Дух Святий на писав Житія святих, аби кожного, хто починає духовне життя, привести цими зразками до істини. Як то Єлисей, приставши до вчителя, покинув світ? Орав Сафат перед Єлисеєм дванадцятьма парами волів, а Єлисей заколов волів і спік їх у посудинах (1 Цар. 19, 21). Це і є ознака великого старання. Не сказав він, що продасть посудини, а з волами вчинить так, як треба, бо якщо їх продати, то буде з них більше користи. Він весь був повний бажання, котре тягнуло його до розмови з учителем, тому зневажив видиме і поспішив відмовитися від нього, бо воно відтягувало його від доброго наміру, а він часто бачив, як повільність відтягувала від доброго наміру. Хіба б повелів Господь багатому юнакові, котрий прагнув досконалого життя, продавати все майно, роздативбогим і нічого не залишати собі (Мт. 19, 21), якби не знав, що навіть части на залишеного стає причиною розпорошення думки? Думаю, що для цього і Мойсей повелів тим, котрі хотіли очиститися великою молитвою, поголити все тіло і цілковито відкласти всяку турботу про майно.По-друге, нехай учні забудуть про рідню і свояків, щоб навіть не згаду вали про них. Коли корови були впряжені в колісницю, що везла кивот, вони забули свою природу і своїх телят, що залишалися у хлівах, і не змушував їхніхто, і несхибно пройшли всю свою дорогу, не збочуючи ні праворуч, ні ліворуч; вони не ревли з жалю за телятами, але, обтяжені вагою кивоту, похилив ши шиї, бо в них залишилася їхня природа, йшли, як за правилом, переможені честю навантаженого на них кивота. Коли такий настрій був у корів, то який має бути настрій у тих, що наміряються нести мислений кивот. Подобає їм зробити навіть і більше, щоб безсловесні істоти не виявилися сильнішими заних, бо здатні з примусу зробити те, чого люди не можуть зробити, маючи розуміння. А може, і Йосиф заблукав у пустелі саме тому, що шукав досконало сти в родинних зв’язках. Тому чоловік, котрий бажав знати істину, спитавши в нього, чому він заблукав, і довідавшись, що причиною є пристрасть до своїх(якби Йосиф міркував правильно, то не питав би, де пасуть брати його, а спи тав би, де пасовисько), сказав йому: “Вони пішли звідсіля; чув бо я, як казали: Ходімо в Дотан” (Бут. 37, 15). А Дотан означає “велика втрата”, навчаючи цим того, хто ще блукає в тілесному сладострасті. Адже ніяким іншим способом не можна здобути досконалости, як тільки зовсім позбувшись властивих тілу пристрастей. І коли людина покине Харан (Бут. 27, 43), що означає “чуття” (бо Харан перекладається як “печери”), і вийде із долини Хеврон, себто від негідних вчинків, і з пустелі, по якій блукає той, хто шукає досконалости, але не перейде до цілковитого залишення, то нема їй ніякої користи від тривалихтрудів через прихильність до рідні; така прихильність позбавляє її доскона лости. Та й Господь, забороняючи Богородиці Марії, котра шукала Його між рідними, і називаючи недостойною Його ту людину, що любить батька чи матір більше від Нього (Лк. 2, 44), навчає цим не шукати зв’язків із рідними.Коли учні досягнуть цього, треба їм радити, щоб вони, оскільки недав но віддалилися від мирської суєти, зберігали безмовність, і приходами нових помислів не роз’ятрювали ран, котрі бувають від чуттів, і не додавали новихобразів до ідолів старих прогрішень. Безмовність нелегко дається тим, ко трі щойно відреклися від світу. Їхня пам’ять, маючи багато часу, розворушує всяку нечистоту, що лежить усередині, а раніше вона не могла цього робити через многоту інших справ. Після цього буває і користь від безмовности, бо ум поволі звільнюється від ганебних помислів. Хто хоче омити свою душу й очистити її від усякої скверни, має віддалитися від усіх речей, через які примножується скверна, дати тишу розумові й бути далеко від усього, щоможе дратувати, не жити з людьми нерозсудливими, вітаючи самотність – ма тір любомудрія. Але дуже легко впасти їм знову у ті самі сіті, від яких нібито вже звільнилися, якщо необережно перебуватимуть серед клопітливих людей. Тому, хто перейшов до чесноти, не буде радости від тих речей, від яких він віддалився, зневаживши їх. Однак до них вабить його звичка, тому навіть той, хто з великою ревністю прийшов до безмовности, знову відновить ганебні наміри і пригадає забуті лихі діла. Ум, котрий тільки-но віддалився від гріха, подібний до тіла, котре починає видужувати після тривалої хвороби, – навіть і через якусь дрібничку хвороба може повернутися. Так і в людях, котрі ще не утвердилися в силі, слабнуть мислені сили, тому треба пильнувати, щоб не повернулися пристрасті, котрі розворушує людська клопітливість. Томутреба перебувати в келії, аби не зазнати лиха від губителя. Так і Мойсей по велівав, говорячи: “Не виходьте із дверей дому вашого, щоб не торкнувся вас губитель”. Те саме має на увазі Єремія, коли повеліває: “У поле не виходьте і по дорозі не ходіте, бо там ворожий меч… навколо” (Єр. 6, 25). Діло мужніх подвижників – наступати на ворогів. А якби хтось зовсім не міг боротися, то нехай безпечно перебуває в домі, безбідно утверджуючись у безмовності (Втор. 20, 8). Таким був Ісус Навин, що про нього написано: “Слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету” (Вих. 33, 11). Знав-бо він, що ті, котрі в юності виходять, буває, гинуть від руки братів і друзів через ранню битву. Дізнався він про це з розповіді про Авеля, та й з розповіді про Діну можна добре цього навчитися, що юним і жінкам властиво братися за діло понад свою спроможність й обманювати себе думкою, що здатні до такого діла. Бо якби Діна не бралася нерозсудливо досліджувати, як живуть інші,думаючи, що їй це не зашкодить, і якби не шукала втіхи в них, то не зруйнувала б передчасно душевної розсудливости, зведена уявленнями, що підсу вали їй чуття, перш ніж законно почала бесіду з мужнім розумом. Бог знає, що ця пристрасть – я кажу про зарозумілість – добре вкоренилася в людях,і, бажаючи вирвати її з поміж наших звичок, каже Мойсеєві: “Навчи благо чиння синів Ізраїлевих”. Адже нерозсудливо понад силу починати битву – це звичай, чужий благочинню. Тому не подобає приєднуватися до заворушень у місті, не маючи навички у боротьбі, а тікати від них якнайдалі, оберігаючи думку від гамору. Невелика користь від речей тим, котрі віддалилися від них, а потім збирають чутки про них і, залишаючи місто, сидять при брамі, як Лот (Бут. 19, 1), повні збентеження, котре там панує. Подобає зовсім віддалитися від міста, як великий Мойсей, що каже: “Як тільки вийду з міста, здійму руки мої до Господа, і вщухне громовиця” (Вих. 9, 29). Істинна безмовність настає тоді, коли втихнуть не тільки дії, а й пам’ять про них. Тоді душа матиме час розглянути образи, що закарбувалися в ній, зможе трудитися проти кожного і відсікати його. Коли ж приходять ще й інші образи, тоді неможливо стерти попередні, бо розум зайнятий теперішніми.Доводиться їм багато потрудитися, аби знищити пристрасті, бо вони прибувають на силі від постійного примноження і, як джерело, що безнастанно вири вається із землі, затоплюють душу постійними уявленнями. Хто хоче бачитирічище сухим, аби подивитися, що там є на дні, варте пізнання, не одержує ніякої користи, черпаючи воду в тому місці, де думає знайти бажане, бо вичер пане знову поповнюється із джерела. Але коли висушити джерело, легко будедістатися до дна, бо вода сама відступатиме, земля висохне, і тоді бажане ста не видимим. Таким способом легко зупинити й діяльні образи пристрастей, коли чуття перестають живити їх ззовні. Коли ж чуття, як течія, приносять іззовні образи, тоді не тільки тяжко, а й неможливо очистити ум від такого хвилювання. Хоч через часті розмови й не турбують нас пристрасті, бо нема часу для їхнього руху, однак, затаєні, вони розростаються і з часом набувають сили. Земля, коли часто ходити по ній, хоч і має паростки терня в собі, не дає їм проростати. Але тоді терня пускає міцне коріння в глибину землі, і коли настає нагода, тоді й проростає. Так і пристрасті, коли часті розмови не дають їм вийти назовні, стають міцнішими, а коли настає безмовність, наступають із силою і змушують до тяжкої й болісної боротьби того, хто занедбав боротьбу. Тому пророк і велить погубити сім’я вавилонське, себто образи, поки вони ще у вмістилищах чуттів, щоб не впали на землю думки, і не проросли, і, напоєні рясними некорисними дощами неперестанних діл, не принесли плодів гріха. Інший пророк похваляє тих, котрі не чекають цвіту пристрастей, а нищать їхні паростки: “Блажен, хто візьме і розіб’є об камінь діти твої” (Пс. 136, 9).І великий Йов, любомудрствуючи в собі, на те саме натякає: “Хіба росте тро стина без мочару? Чи очерет буяє на безвідді? Всяке зело, коли висушити джерело, і собі всихає. Мурашиний лев гине, коли нема здобичі”. Великий Йов, бажаючи показати, як нападає пристрасть, назвав її мурашиним левом, – склав докупи назву найхоробрішого звіра і найслабшої комахи, – бо нападипристрасти починаються з малих мріянь, що приходять непомітно, як мураш ка, а наслідки їх вельми тяжкі, небезпека від них не менша, як від нападу лева. Тому подобає подвижникові тоді воювати з пристрастю, коли вона приходить,як мурашка, приманюючи чимось незначним. Коли ж вона розростеться до ле виної сили, нелегко її перемогти і неможливо не подати їжі. А їжа пристрасти, як ми вже не раз казали, – це образи чуттєвих речей, що входять у душу через чуття. Вони живлять пристрасті, озброюючи проти душі кожне мріяння. Тому Законоположник наказав спорудити храмину із десятьох килимів (Вих. 26, 1), що означає, аби ми берегли свою думку чистою, як храм. Як у храмі є ґрати на вікнах, щоб не влізло ніщо нечисте, так і чуттям треба поставити заборону – помисли про будучий Суд, які б загороджували вхід нечистим мріянням. Чи ж не через те занедужав Ахазія, що впав через поруччя? (2 Цар. 1, 2). Не думатипро відплату, коли прийшла спокуса (хибно мудрувати), означає бути зведе ному до пристрастей і “впасти через поруччя”. Що може бути гірше від цієї недуги? Недуга тіла означає, що порушена рівновага тілесних стихій, себто одна стихія переважає над іншими. А недуга душі настає тоді, коли душаухиляється від праведного помислу і її перемагають недуготворні пристра сті. Перегородою обгородив Соломон очі того, хто може чути, кажучи: “Тобі ввижатимуться дивні речі, серце твоє буде дурниці говорити” (Прип. 23, 33). Дурницями він називає те, що зустрінеться нам після гріха у час відплати. Помисли про це і належний душевний устрій стримують погляд очей на те, що небезпечне для душі. Сказано і про те, яким має бути устрій помислу в той час: “І будеш немов той, що дрімає серед моря, або як той, що вгорі лежить на щоглі” (Прип. 23, 34). Коли хтось боротиметься з тим, що подразнює його зір, і зможе так пригадати про будучу муку, як той, хто в морі, пам’ятає про бурю, тоді без труду переможе тих, що нападають, не відчуваючи ран, котрих йому завдають. Про такого сказано: “Били мене, та мене не боліло, товкли мене, та не знав я нічого”. “Мене били, – каже такий, – і думали поглумитися з мене, але я не відчував ударів, бо ранами стріли дитячої були удари їхні. Не помічав я і їхньої улесливости і поводився так, ніби їх немає”. Так і Давид, зневажаючи цих противників, каже: “Лукавого, що ухилявся від мене, не знавя” (Пс. 100, 4), себто не відчув, ні коли противники прийшли, ні коли піш ли. А хто не знає того, що чуття тісно спілкуються з чуттєвими речами, і що від такого спілкування легко приходить омана, і не підозрює, яка від цього може бути шкода, то як він, коли найде омана, зрозуміє, що це ворожий напад, якщо раніше не навчився розрізняти їх? А що чуття борються з чуттєвимиречами, і чуттєві речі, коли перемагають, накладають данину на чуття, вид но з війни асирійців із содомлянами. Розповідає Писання про те, як чотири царі асирійського народу воювали проти п’ятьох царів, що жили в околицяхСодому. Спочатку була згода між ними і спілка, і мирні жертви біля Соляно го моря, потім п’ятеро царів служили завойовникові дванадцять років, а на тринадцятий рік збунтувалися (Бут. 14, 3-4). Чотирнадцятого року четверо воювали проти п’ятьох і взяли їх у полон (Бут. 14, 9). На цьому розповідь закінчується, а ми з цієї розповіді дізнаємося про нас самих і про те, як чуття борються з чуттєвими речами. Кожен з нас від народження до дванадцяти років ще не очистив своєї розсудливости, тому наші чуття служать чуттєвим речам, як слуги служать своїм панам. Зір – видимим речам, слух – звукам, смак – волозі, нюх – запахам, дотик – усім чуттєвим речам, до яких можна доторкнутися. Через свою юність людина не здатна підійти розсудливо ні до одного зі своїх чуттів. Коли ж розсудливість починає дозрівати і відчувати шкоду від чуттєвих речей, людина зразу думає про відмову від них і втечу від служіння їм. І якщо людина міцна в розсудливості, то назавжди буде вільною,бо уникне цих жорстоких повелителів. Коли ж розсудливість буде надто слаб ка, то передасть полонені чуття під владу чуттєвих речей, і знову доведеться бути їм у тяжкому рабстві без будь-якої надії на краще. Тому в розповіді п’ять переможених царів падають у ями з ропою (Бут. 14, 10), аби ми навчилися, що ті, кого перемогли чуттєві речі, опиняються ніби в ямах чи в колодязях кожним чуттям – бо кожне чуття служить якійсь чуттєвій речі – і звертаютьсядо чуттєвих. Вони не думають ні про що, окрім видимих речей, бо їхні поба жання зв’язані земними речами, і насолоду від земних речей вони полюбили більше, ніж насолоду від мислених. Так і раб, що полюбив пана свого, жінку і дітей, відрікається від істинної свободи задля родинних зв’язків, стає рабом навіки, і вухо йому проколюють шилом (Вих. 21, 5-6), щоб не прийняв він колись слова про свободу, слухаючиприродним отвором вуха, а назавжди залишався рабом через любов до тепе рішнього. Тому, коли б’ються двоє чоловіків, а жінка вхопить когось із них за природне тіло, закон наказує відтяти їй руку (Втор. 25, 11). Бо коли тривалабитва помислів за вибір між світськими і небесними благами, вона залиши ла цей вибір і схопилася за те, що служить народженню і тлінню (а саме ця частина тіла призначена для дітородження). Нема ніякої користи в тому, аби відрікатися нерішучим людям, котрих веде і навчає помисел, бо вони часто повертаються до того, від чого відреклися, виявляючи свою пристрасність, як жінка Лотова. Вона озирнулася позад себе, тому й перетворилася в соляний стовп (Бут. 19, 26), і стоїть донині як приклад для невірних. Такою є і звичка, символом якої є жінка Лотова. Звичка завертає назад до себе тих, котрі хочутьвіддалитися від неї. Тому й закон наказує тим, що заходять до храму, закінчив ши молитву, виходити не тими дверима, якими зайшли, а протилежними, щоб не повертатися, а йти далі. Хіба це не означає того, що, прямуючи до чесноти, не треба звертати з дороги через сумніви. Часті повернення до того, від чогоми відійшли, спонукають повернутися назад, ослабляють поривання рухати ся вперед і схиляють повернутися до давніх гріхів. Звичка має досить сили, щоб тримати при собі й не давати повернутися до навички чесноти. Навичка походить від звички, а звичка стає природою, а природу тяжко перемінити чипереробити. Коли вона, присилувана, і відхилиться трохи, то відразу ж по вертається назад. Однак, вирвана зі своїх границь, не досягає досконалости, хіба що великими трудами пройде назад, щоб від звички перейти до доброї навички. Подивись на душу, котра живе за своїми звичками, як вона сидитьна ідолах, приставши до речей, що не мають образу, відрікається йти за нав чанням, котре поведе її на висоти, і каже: “Не можу перед тобою встати, бо жіночий випадок у мене” (Бут. 31, 35). Отак душа, що тривалий час заспокоює себе житейськими речами і сидить на тому, що само по собі не має ніякого образу, а одержує його завдяки людській майстерності. Багатство ж, і слава,й інші житейські речі не мають образу, нема в них нічого явного і розділено го. Вони видають себе за істину оманливою подобою і щоденно змінюютьсяпо-різному. Ми надаємо речам образу, коли у своїх помислах приписуємо ко ристь якійсь некорисній речі.Коли ми задовольняємо потреби тіла многоцінними вимислами, себто го туючи їжу, приправлену незліченними солодощами, вдягаючи яскраву одіж задля розкоші й задоволення, а коли нас звинуватять у цій суєті, що марно й даремно витрачаємося на розкішні бенкети, коли можна обійтися малим, ми виправдовуємо себе, ніби так і треба. Що ж ми робимо тоді, як не надаємо образу тим речам, котрі не мають образу. Слушно сказали ми, що така душа сидить на ідолах. Душа, твердо переконана щодо сказаного, пристала до цихречей, себто служить звичці, а не істині, і звичками, як місячною нечисто тою, осквернює природу. Сидіти – за Писанням – означає лінощі до добрихділ і сластолюбство. Про лінощі говорить Писання, згадуючи тих, що жи вуть у пітьмі і смертній тіні (Іс. 9, 2), сковані злиднями та залізом, бо пітьма й залізо заважають діяти. Про сластолюство каже Писання, згадуючи тих, котрі серцем вернулися до Єгипту і говорили одні до одних: “Сидівши, було, круг казанів з м’ясом та ївши … досхочу” (Вих. 16, 3). Та й справді, навколоказанів сидять сластолюбці, розпалюючи бажання сладострасним і неперестанним жаром, а мати сластолюбства – обжерливість. Воно породжує сла столюбство, а за ним і інші пристрасті. Від нього, як від кореня, проростають інші пристрасті, поволі приєднуються до сластолюбства, котре породило їх,і випускають аж до небес паростки гріха. Адже сріблолюбство, і ярість, і пе чаль – це породження й паростки обжерливости. Черевовгодникові потрібнебагатство, щоб удовольнити своє жадання їжі, а воно ніколи не вдовольняєть ся. А коли не вдається зібрати багатство, тоді піднімається ярість. За ярістю неминуче йде печаль, коли ярість через безсилля не перейшла в діло. Бо той,хто ходить на грудях і на череві, коли має в собі речі, що приносять задово лення, тоді ходить на череві, а коли не має таких, то пересувається на грудях,звідки виходить ярість. Сластолюбні, коли їх позбавляти солодкостей, гніва ються й ображаються. Тому великий Мойсей одягає судейський нагрудник на груди священика (Вих. 28, 1), образно показуючи цим, що пориви тайноїярости треба спрямовувати помислами. Судейський нагрудник – це слово роз судливости. Священик стримує ярість розсудливістю, бо він – недосконалий.А досконалий Мойсей віддаляє від себе все ярісне, він не судейський нагруд ник носить, а приносить у жертву груди. Сказано-бо: “Взяв Мойсей перса й простягнув у жертву перед Господом” (Лев. 8, 29). А інші ще не відсікливсієї ярости, і не стримують пристрасти розсудливістю, а перемагають трудом. Це ті, що приносять у жертви груди й лопатку; лопатка – це ознака діян ня і труду. Ходіння на череві – це найсправжніша ознака сластолюбства, бо черево є причиною сластолюбства. Коли черево наповнюється, зміцнюютьсяпожадання та інші пристрасті, коли ж воно порожнє, вони мирніші й спокій ніші. І тут є різниця між тими, що подвизаються, і досконалими. Мойсей-бо, цілковито відкидаючи насолодження стравами, “виполоскав нутрощі й ноги” (Лев. 9, 14), – під нутрощами тут слід розуміти задоволення, а під ногами – сластолюбство. А той, хто чинить подвиг, полоще те, що в нутрощах, а несамі нутрощі. А ще таке: “виполоскав” і “треба виполоскати” мають різні зна чення. Перше буває довільним, а друге – із повеління. Досконалому подобає із власної волі братися за сповнення чеснот, а тому, хто подвизається, – череззаохочення наставника і ревно пильнувати за тим, аби груди відділяти, а ну трощі вимивати. Мудрий може відкинути й відсікти всю ярість, а нутрощів відсікти не може. Природа змушує навіть найбільш здержливого споживати потрібні страви, а в тих, що не ходять за праведним і твердим словом душі,а пошкоджені брудними солодкостями, розпалюється черево. А що і вмісти лища тіла наповнюються, то пожадання не може вгамувати своєї спраги, і тодіпісля розпалення черева “в’яне лоно” (Чис. 5, 21). Думка стає безсилою поро джувати добрі діла, черево розпалюється від многоти страв і руйнує духовнітруди – це й означає, за Писанням, що “в’яне лоно”. Тому сластолюбець ходить на череві, бо він весь хилиться до сластей насолоди. А хто розпочав чес нотливе життя, той відділяє тук від нутрощів, відмовляючись від їжі, котра утучнює тіло; подвижник виполіскує те, що в череві; а досконалий вимиває все черево, викидаючи все зайве. Доречно сказано в Писанні: “На грудях та на череві будеш ходити”. Сласть властива не тим, що стоять спокійно, а тим, що рухаються, повні сум’яття.А до сили обжерливости найближча сила руху блудних похотей. Тому, бажаючи показати суть цих пристрастей, природа розмістила під черевом діто родні члени, вказуючи цим на їхню близькість. Коли ця пристрасть немічна, то це залежить від немочі черева, коли ж розпалюється й заворушується, то від черева походить її сила. Обжерливість живить і годує не тільки блудніпристрасті, вона винищує усі блага. Коли ця пристрасть розвинеться в люди ні і запанує над нею, то зруйнує і винищить усі добрі звичаї: здержливість, ціломудріє, мужність, терпіння та всі інші чесноти. Пророк Єремія образнопоказав це, кажучи: “Військо ж халдейське, що було при начальникові охорони, повалило всі мури навкруги Єрусалиму” (Єр. 52, 1). Пристрасть обжер ливости він називає начальником охорони. Як начальник намагається з усіх сил послужити череву й вигадує всякі способи, знаходячи для нього численні солодкості, так і обжерливість всіляко ухитряється знаходити солодкості для гортані, а різноманітність страв руйнує опору чеснот. Солодощі і приправи до страв стають перешкодою навіть для укріпленої чесноти і доводять її до руїни, струшуючи її кріпость і твердість і скидаючи її додолу. Як надлишок руйнує чесноти, так і поміркованість руйнує опору лихихділ. Як єрусалимський мур, себто мирні душі, зруйнував вавилонський начальник охорони, розворушивши тілесні сластолюбства майстерністю приготування страв, так і ячмінна паляниця, котячись, зруйнувала мідіянські на мети (Суд. 7, 13). Проста їжа руйнує блудні бажання. Мідіяни є прообразом пристрасти блуду, бо вони внесли блуд в Ізраїль і звели велику силу юнаків. Вельми доречно сказано в Писанні, що мідіяни живуть у наметах, а Єрусалим обгороджений муром. Усе-бо, що містить чесноту, тверде й певне. А все, що містить злобу, – це тільки вид і тінь, що нічим не відрізняється від марення.Тому святі уникали міст і бесід з багатьма більш як заразної недуги, бо ба чили, що життя з розпусними людьми веде до погибелі. Тому вони нічого не брали з собою, залишали все своє майно і навіть не наглядали за ним. Тому Ілля залишив Юдею і проживав на горі Кармель (1 Цар. 18, 19), пустельнійі повній звірів, де не було нічого з їжі, окрім плодів дерев. Він їв ці пло ди, задовольняючи потреби тіла. Єлисей жив майже так само, запозичивши в учителя з іншими добрими звичаями і любов до пустельного життя. І Йоан проживав у пустелі Йордану і їв сарану й дикий мед, показуючи багатьом, які насправді невеликі потреби тіла, і докоряв за пошуки насолод. А може, Мойсей, даючи ізраїльтянам закон про манну, наказує збирати її тільки наодин день (Вих. 16, 4) і вказує цим, щоб людина жила одним днем і не готу вала запасів на другий день. Він-бо думав, що розумній істоті досить того, що вона має, а коли роздає те, що їй зайве, то тим ісповідує Бога. Видається, що ті, котрі готують запаси наперед, не вірять Божому промислу й благодаті Божій, ніби вона не завжди посилає людям свої дари. Словом, саме тому всісвяті, “яких світ був невартий, блукали пустинями, горами, печерами та зем ними вертепами; тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, гноблені, кривджені” (Євр. 11, 37-38), уникаючи найлютішої людської злоби і суєтних,минущих речей, яких повні міста, аби сила суєтности не підхопила їх і не по несла у вир сум’яття. Вони раділи, що живуть поряд із дикими звірами, бо від звірів менша шкода, ніж від людей. Вони гадали, що краще тікати від людей,бо люди підступні, а довірятися звірам, як друзям, бо звірі не навчають гріши ти, а, навпаки, дивуються чесноті і шанують її. Згадували святі, що й Даниїла погубили люди, а врятували леви – врятували неправедно засудженого через ненависть і зберегли правду, котру люди лишили без нагороди. Леви вчинили праведний суд над неправедно засудженим, тож чеснота цього мужа стала для людей причиною ненависти й ворожнечі, а для звірів – причиною для поваги та пошани.Хто з нас відчує в собі любов до кращого життя, наслідуймо чесноти святих і, віддалившися від рабських повелінь тіла, наздоганяймо свободу і біжі мо слідом за диким ослом, що його Сотворитель випустив на волю (Іов 39, 5), котрий кпить з гармидеру в місті і не чує крику погонича. Якщо ми донинінавчали його носити тягарі, запрігши в ярмо пристрастей і гріхів, то звільні мо його сьогодні від уз. Хоч і заперечать нам ті, що стали панами не за своєюприродою, а за звичкою, то, почувши, як ми вимагаємо його не просто язи ком і самим тільки голосом, а й внутрішнім настроєм кажемо, що “Господьйого потребує” (Мр. 11, 3), вони зразу ж відпустять його, щоб, прикраше ний апостольським одягом, він став колісницею для Слова або, залишенийна своєму пасовиську, шукав усяку зелень, себто йшов за квітучими слова ми Божественного Писання, прямуючи до дивного життя, знаходячи разом і харч, і велику веселість. А ще треба подумати, як це дикий осел, котрого Бог залишив у пустелі, шукає всякої зелені, маючи за житло степ і солонці, де майже нічого не може рости? Хіба що скаже хтось, що тому, в кому немапристрастей, досить шукати споглядання Божественних речей, щоб цим ви сушити вологу пристрастей. Залишімо житейські речі і звернімося до того, що добре для душі. Доки жми будемо бавитися в дитячі ігри і не замислимося, як мужі? Доки наша рев ність буде слабшою за ревність отроків, ми ж не вчимося в них навіть успіху у великих ділах? Вони, виростаючи, залишають ігри і легко позбуваються пристрасти до іграшок. Може, вони в дитинстві й любили коники, свисткий візочки і мали пристрасть до них, поки ще були малі й ігри були для них найкращим ділом. Коли ж дитина виростає і стає мужем, відкидає ігри і з вели кою ревністю пильнує інших справ. А ми залишилися в дитинстві, дивуючись речам, вартим гри і сміху, не поспішаємо перейти до кращих речей і прийнятипомисли, що подобають мужам. Ми залишаємося в земних насолодах, викли каючи сміх у тих, що дивляться на все розсудливо, залежно від віку. Ганебно бачити, як зрілий муж сидить у поросі і малює на піску, як дитина, а також ганебно і ще ганебніше бачити в поросі тих, котрі можуть насолоджуватися вічними благами, – вони недостойністю своїх починів ганьблять досконалість обіту. А причиною цього є те, що не думаємо ні про що більше від видимого, не порівнюємо мізерности благ теперішніх із багатством благ майбутніх, нас освітлює блиск благ, котрих тут вважають за почесні, і до них прив’язуються наші прагнення. Завжди так буває, що коли нема чогось кращого, то шанують гірше, що займає місце кращого. Якби ми мали вище розуміння про майбутні блага, то не оглядалися б на теперішні. Тож почнімо віддалятися від теперішніх, зневажмо майно, багатство і всете, що потоплює помисел і, обтяжуючи, тягне його вниз. Викиньмо трохи ван тажу, аби полегшити корабель. Коли налітає буря, викиньмо трохи речей, аби врятувався керманич – ум і плавці – помисли. Коли налітає буря, мореплавці не зважають на майно і своїми руками викидають у море тягарі, бо життя їхнє дорожче за майно. Вони викидають у море навіть і найдорожчі речі, щобкорабель, обтяжений тягарями, не наповнився водою. Чому ж ми задля кра щого життя не зневажимо того, що тягне душу донизу? Чому страх Божий не має для нас такої сили, як має страх моря? Ті, що бажають зберегти життятимчасове, не дуже журяться втратою свого майна, а ми кажемо, що бажає мо життя вічного, але не зневажаємо тимчасового, а більше бажаємо з часом загинути, аніж спастися, втративши все. Тому благаю: скиньмо зі себе все, бо наш противник не має на собі нічого. Борці виходять боротися без одягу,закон боротьби виводить їх нагими на арену. Чи спека, чи холод, вони скида ють свій одяг. Коли ж хтось із них відмовиться скинути одяг, тим самим він відмовляється від боротьби. А ми дали обіт, що будемо боротися, і, борючись із ворогами, набагато сильнішими за ворогів-людей, не тільки не скинули зі себе одягу, а й носимо на плечах численні тягарі і намагаємося боротися, тимчасом як самі ж подаємо ворогам зброю проти себе. Як же буде боротися з духами злоби той, хто шукає майна, – його легко вразити звідусіль? Як же побореться проти духа сріблолюбства той, хто володіє багатством? Як піде в бій проти бісів, нагих від усякого клопоту, той, хто зв’язаний численними клопотами? Божественне Писання каже: “Нагим утече того дня” (Ам. 2, 16).Нагий той, хто не зодягнений у численні одежі клопотів про житейські спра ви; нагий той, кого тяжкі помисли про майно й багатство не зупиняють у русі. Нелегко його впіймати зловмисникам, а то й зовсім неможливо. Якби великий Йосиф був нагим, не було б за що вхопитися єгиптянці, як каже Боже слово:“Вона вхопила його за одежу й каже: “Візьми ж бо мене!” (Бут. 39, 12). Оде жа – це тілесні речі, через які затягує нас пристрасть. Хто ще не позбувся їх, того вони притягують до себе. Йосиф – подвижник ціломудрія, бачачи, щой потреба тіла силою тягне його до з’єднання і задоволення, зрозумів, що тре ба бути нагому біля господині, щоб та не втримала його і не присилувала. Вінутік, скинувши одяг, і вийшов геть, ходячи нагий у чесноті, як у раю, наслі дуючи первозданного Адама, що прийняв наготу від Бога як особливу честь, поки не стала йому потрібна одежа через непослух. Доки він боровся проти ворогів, що радили порушити заповідь Божу, доти був нагим, як борець на арені. Коли ж був переможений і злякався, тоді одержав одяг – припинившиборотьбу, утратив наготу. Тому й премудрий Соломон каже до Подвигоположника: “Візьми з нього одежу, [бо він прийде]” (Прип. 20, 16). Доки він перебу вав поза ареною, доти носив добру одежу тих, що не борються, прикриваючи чуттєвим одягом мужність борця. А що він прийде на боротьбу, то візьми з нього одежу: подобає боротися нагим, та й не просто нагим, а намащенимоливою. Супротивникові нелегко схопити нагого борця, та навіть якщо схо пить, намащеному борцеві легко вирватися. Тому супротивники намагаються обсипати один одного порохом, щоб тіло стало не таким слизьким і легше було схопити його. А чим порох є в боротьбі, тим у нашому подвизі є земні речі, і те, чим там є олива, тим у нашому подвизі є недбання про земні речі. Яктам, намащений оливою, легко виривається із рук супротивника, а коли обси пати його порохом, то нелегко йому вириватися, так і тут, хто не клопочеться нічим, того нелегко схопити дияволові, а хто клопочеться й побивається, той ніби обтяжує легкість ума порохом і нелегко йому уникнути диявольськихпідступів. Досконалій душі властива безклопітність, недосконалій – натру дження клопотами. Про досконалу душу сказано: “Що та лілея між будяками”(П.п. 2, 2), – це означає душу, котра живе безклопітно серед тих, що клопочуться багатьма речами. Лілея і в Євангелії означає безклопітну душу. Сказа но про лілеї, що вони “не працюють і не прядуть, а… навіть Соломон у своїй славі не вдягався так, як одна з них” (Лк. 12, 27). А про тих, що мають безліч клопотів, сказано: “Усе життя нечестивого в клопотах”. Бо це воістину річ нечестива – ціле своє життя клопотатися про тілесні речі і навіть не подумати про будучі; весь свій час віддавати тілові, хоч воно й не потребує багато часу, а душі, котрій так довго йти до успіху, що й цілого життя не вистачить, аби стати досконалою, не вділити анітрохи часу. Хоч і видається нам, що якийсь час уділяємо душі, однак робимо це нестаранно й недбайливо, бо нас зводить марнота видимих речей, і зазнаємо того, чого зазнають ті, кого зваблюють бридкі блудниці, що, не маючи природної краси, хитро підмальовуються, аби обманути перехожих. А ми, коли переможе нас хоч раз марнота теперішніх речей, стаємо не здатними бачити їхню ганьбу, зведені пристрастю. Тому ми не зупиняємося на тому, щоб задовольнити необхідну потребу, а бажаємовлаштувати собі сите життя, задовольняємося різними набутками. Не бачимо того, що міра необхідного для тіла визначає потребу набутків, а що перевищує міру, те вже недоречне. Сорочка за розмірами тіла і прикрашає, і по трібна. А довга сорочка, що спутує ноги й волочиться по землі, і не личить, і заважає в кожному ділі. Так і набутки, котрі перевищують потребу тіла, є перешкодою до чесноти і знайдуть великий осуд у тих, хто вміє розпізнавати природу речей. Отож не треба прислухатися до тих, котрі зведені чуттєвими речами, чи нерозсудливо йти за тими, що не вміють перебувати в мислених, тому мають пристрасть до долішніх речей. Це те саме, що радитися зі сліпими про кольори, а з глухими – про музику, себто з тими, хто не може оцінювати,і вірити їм, як тим, що за розумом вибрали задоволення теперішніми благами. Сліпі – це ті, чий розум не має здатности оцінювати речі ретельно й без пристрасно. Одним із таких був Ахан, син Кармі, що визнав Ісусові Навину в шатрі перед народом, що закопав украдене в землю, а срібло лежить насподі (Іс. Нав. 7, 21). Хто коштовні й блискучі предмети бере за вищі речі, а розум ховає під ними, той буває зведений, як безсловесний, підкоряючись речам і мріючи про них, бо розум його зійшов з владичного престолу й опинився в чині рабів, до того ж осуджених рабів. Коли ж би він залишався у своєму чині і розсуджував, як йому довірено, усі речі, то слушно й правдиво виніс би вирок, припинивши поривання до облуди. Добра воно річ залишатися в межах потреби і всіма силами намагатися не перевищувати їх. Бо коли хтось хоча б трохи піддасться бажанню житейських насолод, то ніякий розум не збереже його поривання вперед. Те, що понад потребу, не має ніяких меж. Нерозумнастаранність і нескінченний суєтний труд завжди поширюють бажання непотрібного, як поширюється вогонь, коли підкидати дрова. Один раз перейшов ши межі природних потреб, починають здобувати успіхи в земному житті, до хліба хочуть ще й якоїсь приємної страви, до води – вина, та ще й дорогого,не хочуть вже вдягати поношений одяг, а купують новий із ясної вовни, пере бираючи навіть кольором. Від вовняної одежі переходять до витканої з льонуі вовни, потім шукають шовкового одягу, спочатку простого, а тоді й прикра шеного зображеннями боїв, звірів та малюнками до різних історій. Купуютьпосуд срібний і позолочений, що служить не тільки для страв, а й щоб поста вити перед тваринами і перед ложем. Як же при такому марнотратстві можна говорити про любочестя, коли марнотратство простягається до найнижчихпотреб. Навіть посуд для випорожнень не може бути якийсь простіший, і та кому соромному ділу має служити срібло. Сластолюбство доходить до своїх крайніх меж: вироби, призначені на нечесть, вшановує цінністю матеріалу. А це вже протиприродно. А життя за природою це те, що Творець установив для нас і для тварин. “Ось я даю вам, – сказав Бог людям, – усяку траву, що розсіває насіння по всій землі … вам на поживу” (Бут. 1, 29). Ми одержали собі їжу, однакову із безсловесними тваринами, і вигадками повернули її на розкіш, то чи ми не більш безсловесні від них? Адже звірі залишаються в природних межах, не порушуючи нічого з Божих повелінь, а ми, вшановані розумом, цілковито відійшли від давнього закону. Хіба ж є у тварин якісь страви, хіба вигадки пекарів та кухарів готують насолоди для їхнього черева, чи не залишаються вони в первісній простоті, поїдаючи траву і задовольняючись малим, п’ючиводу з джерела, та й то не часто. Тим вони применшують і підчеревні сласті, не розпалюючи пожадання масною їжею і не знаючи різниці між чолові чою та жіночою статтю. Тільки одна пора року нагадує їм про цю різницю, коли закон природи збирає їх, щоб сіяли собі подібних на продовження роду.В інші ж пори року вони настільки відчужені одні від одних, ніби зовсім за бувають про це бажання. А в людей через вишукані страви зростає ненаситна блудна пристрасть, всіюючи їм несамовиті бажання, і не дає пристрасті ні на мить заспокоїтися.Отож, якщо набування майна вельми шкодить і подає привід усім при страстям як причина недуги, то знищмо цю причину, якщо бажаємо доброго стану своєї душі. Зцілімо пристрасть сріблолюбства ненабуванням. Уникаймонекорисних зібрань людей, вітаючи самотність. Спільне життя з метушливи ми людьми шкідливе для мирного устрою і нищить його. Як ті, що буваютьна заразному повітрі, хворіють на різні хвороби, так і ті, що живуть із не дбалими людьми, стають учасниками їхньої злоби. Що спільного знаходять зі світом ті, що відреклися від світу? “Ніхто, бувши воїном, не втручається у справи життя цього, якщо хоче догодити тому, хто його найняв на службу” (2 Тм. 2, 4). Справи життя цього не дають узятися до бойових подвигів. А не маючи досвіду, як повоюємо проти досвідчених? Однак треба сказати правду:ми боремося так ліниво й недбало, що хоч би й упав наш ворог, то не пере можемо його, але хоч і стоїмо, зазнаємо нападів переможеного ворога. Ті, що задля зиску оббирають убитих після бою, часто самі гинуть від лежачих, хоч і зберуть якусь мерзенну здобич. Те саме буває і з нами, коли наближаємосядо переможеного ворога, що ледве дихає. Коли ті, що, бажаючи багатства, об дирають мертвих, наблизившись до когось ще живого і починаючи обдиратийого, часто зазнають смертельного удару, нерозумно зганьбивши славу перемоги, так і ми, коли ціломудрієм і здержливістю перемогли варвара або дума ємо, що перемогли, тоді, захопившись його одягом, що в людей вважається за почесті, себто грошима, силою, доброю славою, наближаємося до нього, аби щось узяти собі з нього, і так умираємо, привівши самі себе на заколення.Так загинули п’ять дів, що чистотою перемогли ворога, але через немило сердя, породжене сріблолюбством, самі кинулися на його меч, хоч перед тимповергнутий ворог не міг погубити їх, бо твердо стояли. Тож нічого не бажай мо від нього, щоб разом з його речами не погубити й душі. Він і нині кличе до всіх і шукає найбільше прихильних. Він-бо і самого Господа кликав, кажучи: “Оце все дам тобі, як упадеш ниць і мені поклонишся” (Мт. 4, 9). Якщо він тим, що в житті вважається за потрібне і славне, намагається звести Того, Хто цього не потребує, то що казати про людей, схильних до насолод чуттєвимиречами, – він не загається і їх звести. Вправляймося в благочесті, якщо досягли успіхів у тілесному подвизі. “Тілесна вправа до дечого лише корисна [і добра для навчання дітей], а благочестя на все корисне” (1 Тм. 4, 8), вона вста новлює в душі добрий устрій тим, що бажають перемогти ворогів-пристрасті.Як борцям доречно вправляти тіло ще в дитячих іграх, багато рухатися, навчатися мужности й міцности і готуватися до подвигів, так і тим, котрі роз починають подвиг благочестя, доречно припиняти дію пристрастей. Важливо для них і те, – якщо запанують над пристрастями, а сластолюбства, з якими вони виросли, будуть роздражнювати їх і вабити до звичних діл, а вони вже дійшли до діяльної чесноти і пильнують свої помисли, – аби вони з усякоюпильністю берегли свій ум, щоб він, безладно рухаючись, не зійшов до чо го-небудь недосконалого. Словом, перші стараються керувати рухами тіла, а другі – стримувати помисли і прямувати до єдиного любомудренного життя, щоб ніяке світське мріяння не відтягало розум від божественних думок. Той, хто бажає богочестивих речей, має спрямовувати всі свої сили до бажаного,щоб не було часу звичайним людським помислам діяти на пристрасті. Усяка пристрасть, коли рухається в тому, чим володіє, тримає помисел у нево лі, чому ж би ревність до чесноти не могла втримати думок вільними. Коли хтось покривджений, хіба він зважає на якісь зовнішні подразники, борючисьу думці з образом кривдника? Так само й той, хто бажає багатства: коли захоплять його такі мріяння, він дивиться тільки на ті речі, що приносять прибуток. Блудник часто говорить про щось з іншими, але приховує в собі свої від чуття і, маючи в думках бажаний образ, провадить з ним мову, забувши про все, що навколо нього, і сидить, як безголосий стовп, не знаючи нічого, що робиться чи говориться в нього на очах, захоплений весь своїми уявленнями. Таку душу закон може назвати тою, що сидить окремо, коли вона далеко від своїх чуттів, захоплена своїм і не сприймає нічого іззовні, бо її заполонилискверні мріяння. Якщо ж такі схильності так тримають помисел заради при страсности і звільняють чуття, то наскільки любов до любомудрія захоплює ум на найвищі висоти, і звільнює від чуттів і всього чуттєвого, і навчає ум споглядати мислений світ. Як у людини, котру печуть або ріжуть, помисел не піде далі від страждання, оскільки біль все заслоняє собою, так і той, хто пристрасно про щось помишляє, не може думати про щось інше, окрім того, до чого штовхає його пристрасть. Коли є біль – нема місця для труду, коли печаль – для радости, коли сум – для веселости, а сильний труд не приносить насолоди, велика радість не поєднується з печаллю, а смуток – з веселістю. Це все супротивні пристрасті, вони ніколи не поєднуються в одну і не схильнідо дружби між собою, бо в їхній природі закладено непримиренну ворожне чу й відчуження. Тому чистота чесноти хай не затемнюється помислами про світські речі, а ясність споглядання хай не затьмиться клопотами, щоб образ істинного любомудрія сяяв своєю красою і його не зневажали зухвалі уста, і хай не стане він причиною для насміхів через незнання тих, що пишуть, але нехай похвалять його якщо не люди, то небесні сили чи навіть сам ВладикаХристос, у якого і святі шукали похвали. Великий Давид, потоптавши людську славу, шукав похвали від Бога, кажучи: “У Тобі хвала моя і в Господі по хвалиться душа моя”. Люди часто із заздрости обмовляють і добре, а Господь судить за ділами, не зважаючи на особи, і справедливо оцінює подвиги. Нехай же приємність наших добрих діл насолодить Його зір. А щодо людей, котрі ні за добрі діла нагородити, ні за лихі покарати не можуть, не треба багато говорити, хоч вони й через заздрість чи пристрасть затемнюють чеснотливі діла лихими словами і життя, відоме Богові й ангелам, очорнюють хулою. Бо в час нагороди ті, що жили чеснотливо, не від людського суду, а від самих ділодержать нагороду, якої хай дасть Бог сподобитися і нам благодаттю і чоло віколюбством Господа нашого Ісуса Христа, якому слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.