Святого отця нашого Григорія Синаїта глави: Слова різні про заповіді, догми, муки й обітування, а ще про помисли, пристрасті, чесноти, безмовність і молитву

Святого отця нашого Григорія Синаїта глави, у грецькому тексті укладені акровіршем, вельми корисні Слова різні про заповіді, догми, муки й обітування, а ще про помисли, пристрасті, чесноти, безмовність і молитву

1 Неможливо бути справді словесним або стати чистим і нетлінним за при родою, як було спочатку. Адже над чистотою панують безсловесні чуттєві звички, а над нетлінням – тлінність плоті.

2 За природою словесні тільки ті, що стали святими через чистоту; чистого розуму не мав ніхто з мудрих у слові, що словесність від початку зіпсували помислами. Матеріальний і велемовний премудрости світу цього дух, слована багатовідання, а помисли на ще дикіше наводячи, оселяється в людях, поз бавляючи їх іпостасної премудрости і споглядання нерозділеного і єдиного Розуму.

3 Щоб пізнати істину, треба мати благодать, а щоб зрозуміти всі інші речі, треба спиратися на роздуми й підтвердження доказами.

4 Ті, що втрачають благодать, зазнають цього через невірство й недбаль ство, інші ж здобувають її вірою і старанням. Ці останні з вірою і ретельністюзавжди просуваються вперед, інші ж, супротивні їм, – цілковито повертають ся назад.

5 Нечутливим бути – все одно, що бути мертвим; бути сліпим умом – все одно, що не бачити тілесними очима. Бо перший втрачає життєдайні сили, а другий – божественне світло, яке дозволяє бачити і робить його зримим.

6 І силу, і премудрість від Бога одиниці приймають: це-бо божественні бла га. Вони виняткові, приймати їх і давати – воістину божественний дар і понад людину.

7 Чисте від помислів серце, котрим управляє Дух, ще до прийдешньогожиття стає істинним святилищем; все бо у ньому звершується й промовля ється духовно. Хто не здобув такого серця, той, завдяки іншим чеснотам, є каменем, потрібним для будови божественного храму, але не храмом, і не звершує священного служіння Духові.

8 Нетлінна людина була сотворена без вологи і такою й воскресне. Вонаі змінна, і водночас незмінна. Людина мала силу вирішувати за власною во лею, мінятися їй чи не мінятися; з власної волі не можна стати незмінним за природою – це нагорода майбутнього незмінного обоження.

9 Тлінність – це породження плоті; їсти й викидати зайве, і яритися, і спа ти – це природні властивості тварин і домашньої худоби. Через непослух і ми набули цих властивостей і тим стали подібні до худоби, ми відпали від властивих нам, Богом даних, благ і, будучи словесними, стали як тварини, і, будучи божественними, стали як звірі.

10 Рай є подвійний – чуттєвий і духовний, себто той, що в Едемі, і благодатний.

11 Сказано, що минуще, себто тлінне сотворіння, спочатку не було таким; пізніше ж воно зіпсувалося й підпало тлінню й суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, “у надії” (Рм. 8, 20), що оновиться тлінний Адам. Коли хтось оновив його в собі й освятив, то хоч і через тимчасове життя в тлінномуходить тілі, оновив і сотворіння, але ще не звільнив його від тління. Звільнен ня сотворіння від тління одні називають зміною на краще, а інші – цілковитимперетворенням чуттєвого. У Писанні ж заведено про незрозумілі речі пові домляти просто й стисло.

12 Ті, що прийняли благодать, схожі на тих, котрі зачали і ваготіють Духом; вони або відкидають божественне сім’я через падіння, або вдовують без Бога, єднаючись із ворогом, який криється в них. Благодать відходить від них через дію пристрастей, а через гріховні вчинки цілковито їх покидає. Душа, котра любить пристрасті й гріх, втрачає благодать і відпадає від неї, і вдовує, і стає житлом для пристрастей – щоб не сказати, для бісів – і нині, і в будучому віці.

13 Тільки мужність і милість можуть перетворити злосливість на тихістьі лагідність. Мужність побиває зовнішні хитрощі ворогів, які приступом хо чуть взяти місто душі, а милість – внутрішні.

14 Багато з тих, хто заповіді виконує, думають, що просуваються вперед, але, до міста не добравшись, ще зовні перебувають. Вони, потай прийнявши пороки, котрі ходять поруч із чеснотами, ухилилися від царської правої путі, тому даремні їхні зусилля. Бо заповіді вимагають не полегші собі і не труду понад силу, а тільки богоугодного наміру та шукання Божої волі. Коли ж нема цього, то марний такий труд, бо вони – як каже Писання – не рівняють стежки Господні; а треба шукати, з яким наміром усякий труд виконується.

15 На путі своїй шукай Господа, виконуючи заповіді в серці. Коли почуєш Йоана [Хрестителя], що покликає готувати Господеві дорогу і велить рівнятистежки Господні (Мр. 1, 3), знай, що він говорить про заповіді і серця, і ді яння. Неможливо безгрішно проходити праведну путь заповідей і діянь, коли серце не стане праведним.

16 Коли почуєш у Писанні пророчі слова про жезл і палицю (Пс. 22, 4), то знай, що це сказано про суд і промисел, а за моральним значенням – про [псалмо]спів і молитву. Коли Господь судить нас жезлом кари, то навертає нас. Коли ми караємо жезлом мужнього [псалмо]співу тих, що повстаютьпроти нас, утверджуємося у молитві. Маючи, отже, жезл і палицю в руці умо вого діяння, будемо самі карати і приймати кару, аж поки, знайшовшись під Промислом, цілковито уникнемо теперішнього і прийдешнього суду.

17 Тим, хто виконує заповіді, властиво звертати найбільше уваги на всеосяж ну заповідь пам’ятати про Бога, що каже: “[Завжди] пам’ятай про Господа Бога твого” (Втор. 8, 18). Ті, що через неї згинули, нею і вберегтися можуть. Забуття бо згубило спершу пам’ять про Бога, заповіді потьмарило, і так нагою людину від усіх благ зробило.

18 Ще дві заповіді є, якими подвижники доходять до первісної гідности, – послух і піст. Коли не зберігати їх, поміж людський рід входить усякий гріх. Ті ж, що послухом зберігають Божі заповіді, швидше восходять до Бога, а ті, що постом і молитвою, – повільніше. Зберегти заповідями нелукавий послух Богові можуть одиниці, нелегко це дається навіть і найбільшим подвижникам.

19 “Закон духа, що дає життя” (Рм. 8, 2), – каже апостол, – діє і промовляє в серці, а закон букви діє у плоті. Закон духа звільнює ум від закону гріхаі смерти, а закон букви непомітно чинить фарисеєм, що виконує закон і мис лить як тілесний, і виконує заповіді напоказ.

20 Зібрання всіх заповідей, укладених і впорядкованих Духом, представ ляють людину досконалою або недосконалою – залежно від її духовногозростання. Заповіді є немовби тілом; чесноти, як навичка до добра, – кіст ками; а благодать – живою душею, що спрямовує і спонукає тіло сповняти заповіді. Недбальство або намагання зростати у Христі свідчать про людину, чи вона немовля, чи вже зріла – і тепер, і в майбутньому віці.

21 Хто хоче виплекати тіло заповідей Христових, нехай шукає словесногочистого молока материнської благодаті. Ним живиться кожен, хто шукає Христа і хоче зростати в Ньому. Молоко, чи премудрість, – пожива для зростан ня подає зі своїх сосків теплоту немовлятам у Христі, а досконалим – мед поживний – свою веселість на очищення. “Мед, – каже Соломон, – і молоко у тебе під язиком” (П.п. 4, 11). Молоко має силу живити й ростити, а мед – силу Духа очищати, як каже Соломон. А великий апостол, розрізняючи силу поживи, каже: “[Як немовляток] я молоком поїв вас, не їжею” (1 Кр. 3, 1.2).

22 Хто слів заповідей без самих заповідей шукає і через навчання чи читаннязнайти бажає, подібний до того, хто уявляє собі тінь замість істини. Знання іс тини подається причасникам істини. Хто не причащається істини і не знає її, той, шукаючи знання, знаходить його в немудрій премудрості; апостол назвав таких душевними (1 Кр. 2, 14), які духа не мають, хоч і деколи величаються знанням істини.

23 Як тілесне око дивиться на літери і розуміє зміст на писаного, так і ум, коли очиститься і досягне первісної гідности, дивиться на Бога і від Нього приймає божественне знання, і Дух тоді йому замість книги, а розум і язик – замість тростинового пера: “Язик мій, – каже псалмоспівець, – тростинове перо” (Пс. 44, 2), – а світло замість чорнила. Тож, занурюючи думку у світло і світлом сповнюючи, накреслює він слова в чистих серцях, які слухають. Тоді зрозуміє сказане, що вірні будуть навчені Богом, і що Бог, за словами пророка, через духа вчить людину розуму (Йо. 6, 45; Пс. 93, 10).

24 Закон заповідей – це віра, яка діє безпосередньо в серці. З неї-бо виточу ється всяка заповідь і просвічує душі, а плоди істинної віри, що діє в душах, такі: здержливість, і любов, і, врешті, дароване Богом смирення – початок і утвердження любови.

25 Необманна слава для створінь – це істинне знання видимого й невидимо го світу. Видимого, себто чуттєвого, і невидимого – мисленого і словесного, умового й божественного.

26 Вершина православ’я в тому, щоб у чистоті споглядати і знати дві догми віри – себто Тройцю і Двойцю. Споглядати й пізнавати Тройцю в одиниці як незлитну й нероздільну, а Двойцю Христових природ ув одній іпостасі, себто єдиного Сина ісповідувати у двох природах і до Воплочення, і після нього, і знати у двох волях – божественній і людській – незлитно славленого.

27 Родження, і неродження, і походження – три непорушні й незмінні при кмети Пресвятої Тройці, що їх благочесно ісповідуємо. Отець нероджений і безначальний, Син – роджений і співбезначальний, а Святий Дух походить від Отця і подається, як каже Йоан Дамаскин, соприсносущним Сином.

28 Для спасіння вистачило б самої віри благодаті, якби ми в Дусі зберігали заповіді, а не схилялися до мертвої і недійової віри і відходили від живої і дійової у Христі. Адже вірному досить життя за вірою, що діє у Христі.Нині невігластво навчило благочестивих віри мертвої і нечутливої, а не благо датної.

29 Тройця – це прóста Одиниця, бо вона нероздільна й незмінна в одному. Бо вона Бог Триіпостасний, і кожна Іпостась незлитно перебуває Одна в Одній.

30 Бог у всьому пізнається як Тройця і скрізь називається Тройцею, Він бо неописанний. Він усіх содержитель і промислитель через Сина у Святому Дусі, і про Нього не говорять окремо, без інших Осіб; таким Його знають і так називають.

31 У людини є ум, і слово, і дух, до того ж ум не буває без слова, а слово – без духа, кожне з них є одне в одному і саме в собі. Ум промовляє через слово,а слово являється духом. Тому можна сказати, що людина носить у собі неви разний образ несказанної і першообразної Тройці – це й свідчить коротко про те, що людина сотворена на Її [Тройці] образ.

32 Ум – це Отець, слово – Син, а Дух Святий – це воістину дух; богоносні отці вчать у догмах про пресущну святу і преєстественну Тройцю – єдиного Бога в трьох Іпостасях, даючи нам віру істинну і якір надії. Знати єдиногоБога – це, за Писанням, корінь безсмертя, і збагнути владу Триіпостасної Оди ниці – це найбільша правда. Або ще так можна розуміти цей євангельський вислів: “А вічне життя у тому, щоб вони спізнали Тебе, єдиного істинного Бога, – себто Бога в трьох Іпостасях, – і Тобою посланого – Ісуса Христа” (Йо. 17, 3) у двох природах і волях.

33 Є різні муки за зло і різні нагороди за добро. Всі муки в аді, як каже Пи сання, “в землі темній і понурій, в країні темряви вічної” (Іов 10, 22 [у пер. І. Хоменка: [В країні] смертельної тіні та безладу, де світло немов пітьма –прим. пер.]), де грішники живуть ще до Суду і за присудом знову повертають ся до неї. Що ж бо означають слова: “Нехай повернуть грішники до пекла”(Пс. 9, 18) та “Смерть стерегти їх буде” (див. Пс. 49, 15), як не отвіт на Страш ному Суді і вічний засуд?

34 Всяке сладострастя, і всезагальна тьма безумства, і любосластя, і трепет, і гидкий сморід гріха ведуть у вогонь і пітьму, де черви, і в тартар. Це всезапорука й початки мук, які, діючи в душах грішників, стають для них звич ними.

35 Звичність пристрастей – це запорука мук, а дії чеснот – запорука ЦарстваНебесного. Слід знати, що заповіді варто називати діями, а чесноти – нави чками, так, як і часті прояви гріха називають навичками.

36 Нагорода дорівнює відплаті, хоч багато хто гадає, що вони неоднакові. Божественна правда воздає одним вічним життям, а іншим – вічною мукою. І перші, і другі пройшли нинішнє життя добре чи зле, і за ділами матимутьнагороду. А якою буде нагорода, залежатиме від того, чи звикли вони до при страстей, чи до чеснот.

37 Сладострасні душі – це вогняні озера, сморід пристрастей у них, як смер дюча твань. Блудна нездержливість плоті живить невсипного черва, живить і змій, і п’явок, лукаві похоті, скверні й отруйні помисли і бісів. Такий стан є запорукою вічної муки.

38 Початки мук таяться в грішних душах, а запоруки благ – у серцях правед них, і діють вони, і виявляються через Святого Духа. Царство Небесне – це чеснотливе життя, а мука – це життя пристрасне.

39 “Ніч надходить, – каже Господь, – за якої ніхто не зможе діяти” (Йо. 9, 4).Чи, інакше кажучи, антихрист – це ніч і пітьма, таким він є і так його назива ють. Чи ще інакше, за моральним повчанням, щоденна недбалість умертвлюєдушу, як пітьма – сном нечутливости. Як ніч усіх присипляє і є образом смер ти, котра умертвляє, так і ніч майбутньої тьми чинить грішників мертвими й нечутливими.

40 Суд світу цьому – це невір’я нечестивих, як каже Євангеліє: “Хто ж не вірує, – той уже засуджений” (Йо. 3, 18), – тому промисел звершує суд щодо на шого повернення чи навернення чи щодо нашої схильности до добра або зла за такими словами: “Відвернулися грішники від материного лона” (Пс. 57, 4). Суд Божий судить про невір’я, покару і діла, одних караючи, інших милуючи, а ще іншим присуджуючи вінці або вічну муку. Перші зовсім нечестиві, другі, хоч і вірні, зате недбалі, тому Бог і карає їх чоловіколюбно. А ті, що досконалі в чеснотах, і ті, що, впавши, не встають, одержать свою нагороду.

41 Якщо наша природа не збережеться нескверною або не очиститься духом,то не зможе вона бути єдиним тілом і духом із Христом ні тепер, ні в майбут ньому сопричасті. Утримуючій і єднальній силі духа не властиво пришивати латку давніх пристрастей до нової ризи благодаті.

42 Рівну честь із образом, що в Христі, матиме той, хто даром прийняв і зберіг оновлення у Святому Дусі і зазнав надприродного обоження. Не буде єди ним із Христом або членом Христовим той, хто ще тут не став причасником благодаті і, за словами апостола, не має “[виразу] знання і правди” (Рм. 2, 20).

43 Царство Небесне подібне до скинії, котру спорудив Бог. Як і Мойсеєва, вона має дві завіси – установу майбутнього віку. І в першу скинію ввійдуть усі, що освятилися благодаттю, а в другу, як в умову, – ті, що троїчно служили в тайнах богослов’я досконало як посвячені, і, маючи у Тройці заступника Ісуса – першого Службоначальника і Священоначальника, увійдуть до скинії, котру Він спорудив, і засяють ясніше від зір.

44 Спаситель назвав багатьма житлами (Йо. 14, 2) різні восходження й духов не зростання тамтешнього стану. Царство є одне, але всередині себе має багатовідмінностей. У ньому є небесні і земні, котрі за чеснотою й пізнанням осягнули певну міру обоження. “Інакший блиск сонця, інакший блиск місяця, інак ший блиск зір, ба навіть зоря від зорі різниться блиском” (1 Кр. 15, 41), – каже божественний апостол, – хоч усі вони сяють на одній божественній тверді.

45 Людина стає майже співмешканцем ангелів і нетлінною, як безплотні,коли очистить ум сльозами, а душу воскресить Святим Духом, плоть підкорить і підпорядкує розумові, а свою людську природу, сотворену з глини, пе ретворить на світловидну й вогненну божественну красу. Адже нетлінність тіла – це зменшення мокрот і грубости.

46 Нетлінне тіло, хоч не має мокрот і не є грубим і з душевного стало духовним, залишається земним; за тонкістю боговидіння воно буде земним і небесним. Яким воно було сотворене на початку, таким і воскресне, аби наближа тися до образу Сина Божого у повноті участи в обоженні.

47 Земля лагідних – це Царство Небесне або Боголюдське життя Сина Божого, в яке ми ввійшли або входимо і яким були оновлені, прийнявши за бла годаттю народження синівство, а воскресенням – оновлення. А ще обожена природа – це свята земля чи, можливо, земля, очищена для земних за їхньою гідністю. Чи, за іншим розумінням, земля, яку успадкують воістину святі, –це божественна тиша світу, що понад усякий ум, в якій оселиться рід правед них, і ніщо із сущого там не турбуватиме їх.

48 Обіцяна земля – це безпристрасність, що тече молоком і медом, себто радістю духа.

49 У прийдешньому віці святі потаємно промовляють одне до одного слово, котре скаже Святий Дух.

50 Коли не дізнаємося, якими нас сотворив Бог, не будемо знати, якими нас учинив гріх.

51 Ті, що досягли повноти досконалости у Христі, досягли однакового ду ховного віку.

52 Ті, що трудяться, ті й нагороди приймають. А кількість чи якість, себто міра нагороди, залежить від чину й стану нагороджених.

53 Писання каже, що духовні люди, себто рівноангельські, будуть “синами воскресення” (Лк. 20, 36) Христового, нетлінними та святими за обоженням.

54 Кажуть, що в майбутньому віці ангели і святі, маючи численні дарування, ніколи не перестануть бажати добра і ніколи не ослабне в них це бажання. У тому віці не буває зменшення чесноти або перетворення її на гріх.

55 Досконалим мужем уважай того, хто прийняв подобу Христового зростуяк запоруку; в майбутньому віці досконалого мужа виявлятиме сила обо ження.

56 Той, хто тут досягнув духовного зросту в чесноті, у майбутньому віці ма тиме гідність і обоження однакове з такими, як сам.

57 Істинна слава – це знання чи боголіпне духовне бачення, або певне розу міння догм і пізнання істинної віри.

58 Зачудування – це цілковите піднесення душевних сил до пізнаної божественної слави. Або так: зачудування – це чисте й повне стремління до безко нечної сили, котра перебуває у світлі. Захоплення ж – це піднесення до небес не тільки душевних сил, а й самих почуттів. Велика ревність – це духовне сп’яніння, котре викликає бажання [добра].

59 У дусі є воістину два захоплення: сердечне і вознесене. Перше буває у тих, які ще просвіщаються, а друге – у досконалих в любові, а обидва вони, діючи на ум, відганяють від нього почуття. Бо божественне захоплення – цепрагнення духа до речей, кращих від природних смислів; завдяки цьому праг ненню зникає почуття зовнішнього.

60 Причина й початок помислів походять від того, що єдина і проста пам’ять розділилася в людині через гріховний переступ. Тому втратилася і пам’ять про Бога, а проста пам’ять стала складеною і, хоч була однорідною, стала різнорідною, тому й гине.

61 Зцілення – це повернення первісної пам’яти від лукавих помислів згубноїпам’яти до своєї давньої простоти. Непослух – знаряддя гріха – не тільки по губив у душі просту пам’ять про добро, а й пошкодив усі її сили, затемнивши природні бажання чеснот. А пам’ять про Бога, що утверджується постійною молитвою, воістину зцілює пам’ять душі і підносить її від природних речей до надприродних, поєднуючи з Духом.

62 Причинами пристрастей є гріховні діла, причинами помислів – пристра сті, мрійливости – помисли, думок – пам’ять, пам’яти – забуття, а забуттяпороджує незнання, причина незнання – лінощі, а лінощі породжують пожа дання, пожадання – матір невпорядкованого руху, невпорядкований рух – ценаслідок діяння, а діяння – це безсловесне бажання зла і приставання до чут тєвих речей і почуттів.

63 У словесній частині душі діють помисли, у гнівливій – звірині пристра сті, у пожадальній – пам’ять тваринної похоті, в умі – мрійливі уявлення, а в розумі діють і просвічують думки.

64 Находження лукавих помислів нагадує течію ріки. З ними приходить прилог, із прилогом – згода на гріх, що буває бурхлива, як повінь, і затоплює серце.

65 Глибоке болото означає мокротну солодкість, або блудну нечистоту, абоще й тягар набування речей. Обтяжений ними ум занурюється під дією по мислів у глибину розпачу.

66 Писання часто називає помислами слова (на позначення речей), і, навпа ки, слова – помислами. Так буває тому, що вони самі по собі не є речами, але унаочнюються речами й набувають певного вигляду, таким чином прилог стає явним і зрозумілим.

67 Помисли – це слова бісів і попередники пристрастей, а слова і помисли – попередники діл; адже неможливо вчинити добре чи лихе діло, не прийнявшиспершу помислів щодо нього. Бо помисел – це рух невидимого прилога яки хось речей.

68 Речі самі з себе породжують праведні помисли, а бісівський прилог –лихі. Природні слова й помисли відрізнятимуться від неприродних і надпри родних, коли порівняти їх.

69 Помисли можуть миттєво змінюватися: природні змінюються на непри родні, а неприродні – на надприродні. Самі помисли спричиняють те, що одніз них змінюються на інші, себто природні – на бісівські, а помисли від прило га – на природні; божественні помисли породжують природні й надприродні.Кожен помисел змінюється на споріднений з ним залежно від чотирьох при чин походження помислу.

70 Знай, що причини передують помислам, помисли – мріянням, мріяння – пристрастям, а пристрасті – бісам. Вони пов’язані між собою і творять ніби ланцюг і чин серед лукавих духів, котрі творять безчинства. Проте все, щочуже й невластиве людям, виникає не само по собі, а під дією бісів. Без при хованої бісівської сили не виникають ні прилоги помислів, ні мрійливість не творить ідолів, ні не діє пристрасть. Бо сатана, хоч і впав, сокрушений, але, підкріплюваний нашими лінощами, пишається над нами.

71 Демони породжують у нашому умі όбрази, чи, краще сказати, самі на бувають певного вигляду залежно від того, які пристрасті панують над нами і діють у нас. Ми звичні до пристрасті, тому демони й породжують у нашому умі різні уявлення. Уява змінює вигляд духів у трьох варіантах, бо є три сили душі. Душа має пожадальну, гнівливу й словесну сили, тому уява зображає демонів як птахів, звірів і домашніх тварин. Проти трьох головних сил душі завжди повстають три головні пристрасті, і до якої пристрасті душа більше схиляється, такого вигляду набувають демони і в такому приходять.

72 Біси солодкостей приходять часто як вогонь і як палюче вугілля. Бо сла столюбні духи розпалюють пожадання, підбурюють гнівливість і, тривожачисловесність, затуманюють душу; причина розпалення, тривоги й затуманен ня – пристрасть сластолюбства.

73 Ніч пристрастей – це пітьма незнання. Або ще: ніч – це пора народження пристрастей, пора правління начальника пітьми.

74 Коли діють пристрасті, спершу приходять одні помисли, а за ними другі.Першими йдуть помисли мрійливости, за ними пристрасті, пристрасті ж при ходять поперед бісів, а біси йдуть за пристрастями.

75 Початком і причиною пристрастей є зловживання, причиною зловживан ня – схильність, схильности – звичка; випробовування бажання є прилогом, а прилог – від бісів, яким Промисел дозволяє показати нам наше самочинство.

76 Отрута жала гріха, що приводить до смерти, – це навик душі до пристра стей. Хто бо добровільно прихилився до пристрастей, у того вдача непорушна й незмінна.

77 Пристрасті бувають різні; поділяються вони на тілесні й душевні. Тілесніподіляються на скорботні та гріховні; скорботні поділяються на хворісні й по вчальні; душевні поділяються на гнівливі, пожадальні та словесні. Словесні діляться на мрійливі і розумові. Деякі з них через надуживання вільні, а деякі мимовільні. І називаються вони негожими пристрастями, а отці називають їх супутниками й природними властивостями.

78 Інакші тілесні пристрасті й інакші душевні, інакші пристрасті пожадальні й інакші гнівливі, інакші пристрасті словесні й інакші розуму та мислі, але вони з’єднуються і співдіють одна з одною. Тілесні пристрасті співдіють ізпристрастями пожадальними, а душевні – із гнівливими. І ще пристрасті мис лення – з умовими, а умові – з мисленими та із пристрастями пам’яти.

79 Пристрасті гнівливої сили такі: гнів, образа, крик, роздратованість, зух вальство, гордовитість, зневажливість та інші. Пристрасті пожадальноїсили: лихварство, нечистота, розпуста, нездержливість, ненаситність, сла столюбство, сріблолюбство, самолюбство – найлютіша з усіх пристрастей. Пристрасті плотської сили: блуд, перелюбство, нечистота, безстидні вчинки,неправда, обжерливість, зневіра, гординя, любов до прикрас та інші. Мис лительні пристрасті такі: невірство, лукавство, хула, підступність, цікавість, двоєдушність, докірливість, наклепи, осудження, приниження, блюзнірства,лицемірство, брехня, лихослів’я, безглузді розмови, лестощі, глум, хизуван ня, людинодогоджання, самовивищення, порушення присяги, пустослів’я та інше. Пристрасті умові: високодумство, бундючність, самохвальство, чвари, догоджання собі, суперечки, непослух, мрійливість, вигадки, вихваляння, славолюбство, гординя – перше й останнє з усіх зол. А мислені пристрасті такі: витання, насмішки, томління, потьмарення, засліплення, відступлення,прилоги, згоди, схильності, перетворення, відвернення. Словом, усе проти природне зло з’єдналося з трьома силами душі, але в них водночас перебуває за природою добро.

80 Давид захоплено покликає до Бога: “Дивне знання Твоє для мене” (Пс. 138, 6). Не розумію його, могутнього й неосяжного, воно перевищує мій немічний розум і мою силу. Та що говорити про Боже знання, коли людині неможливо зрозуміти навіть будови свого тіла.

81 Закони природи – це ознаки зв’язків, що діють між членами. Відмінностіміж ними названі словами, бо вони є численними проявами наших власти востей. Або ще: природний закон – це дійова сила кожного виду і члена. Як Бог керує всіма сотворіннями, так і душа керує тілесними членами і рухає кожним із них, залежно від його призначення. Тут ще варто запитати, чомубогоносні мужі називають ярість і пожадання то плотськими силами, то ду шевними? Відповідь на це така: той, хто добре розуміє слова святих, бачить, що між ними нема ніякої суперечности. І в першому, і в другому випадку святі говорять істину і, залежно від потреби, називають ці сили то так, то інакше через їхнє подвійне існування чи, краще сказати, співбуття. Бо душа буває досконалою вже тут, а тіло недосконале, бо воно живиться і росте. Душа вжевід свого сотворення, оскільки сотворена як словесна та духовна, має силу ба жання і гнівливу силу, яка збуджує мужню ревність. Але разом з нею не була сотворена безсловесна лють і безумне бажання, і плоть теж була вільна від них. Тіло було сотворене нетлінним, без мокрот, від яких походить бажаннята звірина лють. А після переступу людина впала в тлінність і твердість без словесних, через те в ній виникла лють і пожадання. Тому людина опираєтьсябажанням душі, бо в ній панує ярість і плотське бажання. Коли ж мертве під кориться словесному, тоді людина за бажаннями душі почне чинити добро.Коли властивості плоті змішуються і з’єднуються з душею, тоді людина упо дібнюється до тварини, підкоряється законові гріха і через природну потребу словесна істота стає як тварина, людина – як звір.

82 Бог дихнув на душу і сотворив її словесною, а вдихнувши в неї життя –духовною; Бог сотворив разом із душею не лють і тваринну похіть, а силу ба жання і з нею здатність любити. Створюючи тіло, Бог не вкладав у нього люті і безсловесної похоті, лише опісля, через непослух, воно набуло смертности,тління і стало подібним до тваринного. Тіло, як кажуть богослови, було сотво рене нетлінним і таким і воскресне, хоч зараз воно й тлінне. А тлінними стали обоє, себто душа й тіло, і оскільки за природним законом вони містяться одне в одному і діють одне на одне, то їхні ознаки змішалися. Душа, піддаючисьпристрастям, а особливо бісам, а тіло, уподібнюючись до безсловесних тварин за своїм станом та підвладністю тлінню, прямують до одного й того са мого, тому вони стали за люттю і похіттю як безсловесна й безумна тварина. І як каже Писання: “Чоловік… пристав до скотів нерозумних і став подібний до них” (Пс. 48, 13) у всьому.

83 Початок і джерело чеснот – це добрий намір, себто бажання добра. Бог є причиною і джерелом усякого добра, початок добра – віра, а Христос – каміньвіри, Він же початок і основа всіх чеснот, на Ньому стоїмо і зводимо всяке до бре діло. Він – Камінь наріжний, що пов’язує нас між собою, та многоцінний перл, шукаючи якого, інок, що входить у глибину безмовности, продає всі свої бажання, сповняючи заповіді, щоб таким чином здобути Його.

84 Чесноти рівні між собою, і всі об’єднуються в одну і творять один поря док і вид чесноти. Є-бо чесноти і чесноти всім чеснотам, що підтримують таоб’єднують багато чеснот, а може, навіть і всі. Це такі чесноти, як божественна любов, смирення і божественна терпеливість. Про неї каже Господь: “Ва шою терпеливістю спасете ваші душі” (див. Лк. 21, 19), – а не каже: “постом вашим” або “чуванням вашим”. Кажу ж про терпеливість, що буває за Богом, як про початок чеснот, підвалину мужности. Терпеливість – це мир у битвах, тиша в бурі, а для тих, що здобули її, – непохитна опора. Хто здобув її, томуне зашкодять ні зброя, ні луки, ні списи, ні наступи війська, ні бісівські напа ди, ні темні ворожі полки.

85 Чесноти, хоч і породжують одна одну, але черпають своє буття не тільки із божественної сили, а й із трьох сил душі. Причина й початок чотирьох найперших серед природних і божественних чеснот, завдяки яким і на якихбудуються всі інші, себто мудрости і мужности, чистоти і правди, – це боже ственна премудрість, ведена Святим Духом і чотирма способами відображена в умі. Вона прикликає не всі відразу чесноти, а кожну окремо у свій час, коли захоче. Одну чесноту виявляє як світло, іншу – як гостру силу й повсякчасненатхнення, ще іншу – як утішну росу чистоти, що прохолоджує спеку при страстей. Кожному дарує таку чесноту, яка йому належить, досконалому – досконале залежно від зросту.

86 Подвиги в чеснотах не дають душі сили досконалости, якщо під дією бла годаті не стануть звичними. Кожна чеснота має своє дарування і свою дію, тому навичкою і природою добра може притягнути до себе навіть тих, щоне прагнуть чеснотливого життя. І коли нам уже подасться цей дар, то збе рігатиметься в нас стало й незмінно. Щоб подвизатися в чеснотах, дана нам благодать Духа, яка діє в наших членах як жива душа. Усі чесноти мертві безнеї. І ті, котрі вважають, що мають її в повноті, виявляються часто тільки ті нями й обрисами добра, а не відображеннями істини.

87 Є чотири головні чесноти: мужність, мудрість, чистота та правда. Залежно від примноження чи применшення їх є вісім відповідних до них пороків; ми кажемо – пороки, а у світі кажуть – чесноти; чеснотами їх називають і так їх сприймають. До мужности відповідними зухвальство і страх, до мудрости – лукавство і дурість, до ціломудрія – нездержливість і черствість, до правди – здирництво і неправда, або жадібність. Серед них є чесноти не тільки головній природні і такі, що вищі від усякого примноження і применшення, а й діяль ні. І одні чесноти здобувають добру згоду, а інші – перетворення й уявлення. Про ті чесноти, що стоять посередині, свідчить притча такими словами: “Тоді зрозумієш всяку путь добру”. А всі чесноти перебувають, і народжуються, і зростають у трьох силах душі, а основою їхнього зростання є чотири головнічесноти, а ще, окрім цих чотирьох, – Христос. Природні чесноти нехай очи щаються діяльними, а божественні й надприродні нехай даруються благостю Духа.

88 Одні чесноти – діяльні, а інші – природні, а ще інші – божественні й духовні. Діяльні походять від згоди, природні – від внутрішнього стану, а боже ственні – від благодаті.

89 У душі народжуються як чесноти, так і пристрасті. Проте чесноти народжуються за природою, а пристрасті – протиприродно. Причиною народжен ня в душі доброго чи злого є схильність бажання: як тростина наближається до написаного або ваги схиляються, коли на них щось покласти, так і душасхиляється до добра чи зла і приймає його, і здійснює. Вона підпорядковуєть ся їм обом, бо їх обох і містить у собі. Добро – від народження, а зло – через схильність вільної волі.

90 Писання називає чесноти дівчатами (див. П.п. 1, 2), бо вони тісно пов’язані з душею і їх сприймають як один дух і тіло з нею. Ознакою любови є обличчядівчини, а свідченням чистоти й посвячення – її вигляд. Божественна благо дать звичайно творить і перетворює чесноти залежно від їхніх властивостей.

91 Є вісім головних пристрастей: три великі – обжерливість, сріблолюбствоі марнославство; за ними йдуть ще п’ять – блуд і гнів, печаль і нудьга, і гордість. Тому є три супротивні чесноти, які їх стримують: ненабування, здер жливість і смирення. За ними йдуть чистота і лагідність, радість і мужність, покірність і всі інші чесноти. Силу, і дію, і аромат, властивий кожній чесноті чи пристрасті, може розпізнати й вивчити не той, кому цього хочеться, а той, хто трудиться й подвизається словом і ділом і прийме від Святого Духа дар знання і розпізнавання.

92 Чесноти або самі діють, або ми їх змушуємо діяти. Коли вони приходять до нас, то діють, коли хочуть, скільки хочуть і як хочуть. А ми змушуємо їх діяти залежно від нашого бажання і морального стану. Але вони існують самі по собі, а в нас тільки відображаються, бо все, що ми робимо, – це відбитокпервообразу. Мало хто сприймає духовне, перш ніж настане майбутня не змінна насолода. А тут ми чинимо і сприймаємо труди та óбрази, а не самі чесноти.

93 Каже апостол Павло, що Євангеліє священнодіє той, хто сам причащаєть ся Христового просвічення і може передати його іншим. Він сіє божественнеслово як насіння на душевних нивах слухачів. “Ваша розмова, – каже Писання, – нехай завжди буде люб’язна та приправлена сіллю [божественної благости]” (Кл. 4, 6), щоб “вийшло на користь тим, які чують його” (Еф. 4, 29). Наз вавши учителів орачами, а учнів – ріллею, апостол мудро вказує на перших як на рільників і сіячів божественного слова, а на других – як на врожайну й родючу землю чеснот, що родить рясне колосся. Бо священнодійство – це,як відомо, не тільки сповнення божественних діл, а й причастя благ і подаван ня їх іншим.

94 Різними бувають повчальні слова, і з чотирьох різних джерел здобувають їх. Одне може походити від навчання, інше – від читання, інше – від діяння, а ще інше – від благодаті. І як вода, однакова за природою, змінює свій смак залежно від ґрунту і буває і гірка, і солодка, а іноді й солона та смердюча, такі залежно від моральних навичок кожного слово перетворюється в дію, пізна ється на ділі і приносить користь.

95 Слово дане кожній словесній істоті як насолода, і душа, приймаючи сло во, відчуває його смак, як відчуває смак різних страв. Переконливе слово – для неї як вихователь, що шліфує її вдачу. А прочитане слово – ніби дає воду заспокоєння. А діяльне – як сите пасовисько. А слово благодаті – як чаша, що напуває і веселить. Невимовна радість благодатного слова – як єлей, що намащує лице і чинить його ясним.

96 Душа воістину вміщає все це в собі не тільки як життя, але, коли почує,як вчать про це інші, відчуває це, якщо і нею, і тим, хто вчить, керує любов і віра. Душа, отже, слухає з вірою, а вчитель навчає з любов’ю, подаю чи слова про чесноти без гордости й марнославства. Слово навчання душа приймає як вихователя, слово читання – як кормителя, слово діяльне – як запоруку, як солодкого прикрасителя наречених, а просвічення, що від Духа Святого, – як слово Молодого, що єднає і веселить. Адже кожне слово, що виходить із Божих уст, – це або слово, котре промовляють святі за співдії Святого Духа, або солодке натхнення Святого Духа, що буває тільки у святих.Й оскільки словесні насолоджуються словом, дуже мало тут є таких, що ве селяться у Святому Дусі. Більшість людей пам’ятають і сприймають тільки образи духовних слів і не знають смаку істинного хліба прийдешнього віку, бо не відчувають Бога Слова. У будучому віці тільки цей хліб подається для повної насолоди достойних, він ніколи не закінчується і весь не з’їдається.

97 Без умового почуття неможливо відчути божественної насолоди. Той, у кого притупилися фізичні чуття, не відчуває нічого чуттєвого, не бачить і не чує, не відчуває запаху, він розслаблений і ніби напівмертвий; так і в того, у кого природні душевні сили умертвлені пристрастями, вони нечутливі до дії Святого Духа і не можуть причащатися Його таїнств. Хто духовно не бачить,і не чує, і не відчуває, – той мертвий. В ньому не живе Христос, і він сам ру хається і діє не в Христі.

98 Почуття діють майже так само, щоб не сказати – однаково, як і душевні сили, зокрема коли вони здорові. Завдяки душевним силам живуть і діютьпочуття, і їм обом властива присутність животворного Духа. Людина воісти ну недужа, коли носить у собі геть усі пристрасті та завжди лежить у лікарні лінощів. Чуття ясно бачать чуттєві речі, а душевні сили – мислені, особливотоді, коли в них нема якоїсь сатанинської раті, котра противиться законові ро зуму й духа. Коли ж Святий Дух з’єднає їх воєдино і стануть єдиновидними, тоді побачать божественні і людські справи безпосередньо й у всій повнотітакими, якими вони є насправді, і зрозуміють їхній сенс, і, наскільки можли во, чисто уздрять єдину причину всього – Тройцю.

99 Тому, хто вправляється в безмовності, треба насамперед мати як підвали ну оці п’ять чеснот і на них будувати свої вчинки: мовчання, здержливість, чування, смирення й терпіння; і ще слід мати три боговгодні діла: псалмоспів,молитву і читання, а коли хворий – ще й рукоділля. Названі чесноти не тіль ки охоплюють усі інші, а й одна входить до складу іншої. З раннього ранку слід перебувати в пам’яті про Бога, у молитві й безмовності серця й о першій годині терпляче молитися, о другій – читати, о третій – співати, о четвертій –молитися, о п’ятій – читати, о шостій – співати, о сьомій – молитися, о вось мій – читати, о дев’ятій – співати, о десятій – їсти, об одинадцятій – спати, якщо є потреба, о дванадцятій – співати вечірню. І так у доброму проживаючи день, годити Богові.

100 Подобає збирати щонайкорисніше з усіх чеснот, як бджола збирає мед.Хто потроху бере щось від кожної з них, у того складаються великі діла чес нот, з яких походить мед премудрости, що приносить душі велику радість.

101 Коли хочеш знати, як легше прожити ніч, пам’ятай, що є три устави ніч ного чування: для початківців, середніх і досконалих. Перший устав такий: пів ночі спати і пів ночі чувати, себто або звечора до півночі, або з півночі до самого ранку. А ось другий устав: звечора чувати годину-другу, тоді поспати години чотири і, вставши на утреню, співати й молитися годин шість аж до ранку. Тоді співати перший час і сидіти безмовно, як уже було сказано, абосповняти свої заняття за порядком, або зберігати часту, себто неперервну, молитву. Завдяки їй привчаємося до порядку свого життя. А третій устав припи сує всенічне чування і бадьорість.

102 Скажемо і про їжу: кожному, хто подвизається в безмовності, вистачить одного літра11 хліба і двох чаш нерозведеного вина, і трьох чаш води, і їсти їжі, яка є, не стільки, скільки бажає тіло, а споживати здержливо, як подаєпромисел. А найкращий і найкоротший устав для тих, що хочуть жити у тве резості, – це зберігати три чесноти, котрі містять у собі всі інші, себто піст, чування і молитву, а на них будуються всі інші чесноти.

103 Для безмовности найбільше потрібні віра й терпіння, любов і надія з усього серця, і кріпость, і сила. Той, хто вірує, можливо, тут не одержить бажа ного через недбалість чи з якоїсь іншої причини, але, коли душа виходитиме з тіла, тоді неодмінно довідається про плід віри та подвигу й уздрить свободу, себто Ісуса Христа – Відкупителя і Спасителя душ, Богочоловіка-Слово. Хто не вірує в Нього, той при виході душі з тіла “буде осуджений” (Мр. 16, 16), та й уже тепер він осуджений. Хто служить насолодам і шукає слави від людей, а не від Бога (Йо. 5, 44), той невірний, як каже апостол. Хоч на словах він ніби й вірний, але насправді обманює себе. Тому й почує: “А що ти не прийняв мене, а відкинув геть поза себе, то і я відкину тебе”. Хто вірний, нехай має добру надію і вірує Божій істині, про яку свідчать усі Писання; хай ісповідує свою неміч, щоб не прийняв сугубого й неуникного осуду.

104 Ніщо так не сокрушає серце і не смиряє душу, як розумне усамітненняй цілковите мовчання. І ніщо інше так не губить ладу безмовности й не відбирає в нього божественної сили, як такі шість головних пристрастей: зухвальство, обжерливість, багатослів’я, суєта, гординя і володарка пристра стей – зверхність. Хто звик до них, той ніби потьмарюється ними, коли вонипримножуються, і стає нечутливий. І коли повстане проти них і покладе по чаток із вірою та пильністю, то, смиряючись і шукаючи, віднайде бажане. Коли ж хоча б одна зі згаданих пристрастей запанує в ньому через недбалість, тоді зборище всіх зол і згубне невірство, піднявшись проти нього, виживе з душі чесноти і наповнить її пристрастями, вчинить її новим Вавилоном, що його спустошила бісівська суєта і заворушення, тоді останнє її буде гірше від першого. Така людина буде для безмовника як ворог лютий і наклепник, і націлюватиме на нього язик, як стрілу і меч двогострий.

105 Море пристрастей, якими каламутне й бурхливе море безмовности затоплює душу, можна переплисти не інакше, як на легкому й порожньому кора блі бідности і здержливости. Через нездержливість і любов до речей потоки пристрастей заливають землю серця і, наносячи всяку нечистоту й предмети

11 1 літра – 0,326 кг, основна одиниця ваги у Візантії. помислів, спричиняють турботу в умі, у думці – неспокій, тягар – у тілі,а в душі й у серці – лінощі й темряву, і нечутливість, і нищать навички й від чуття, властиві за природою.

106 Ніщо не чинить душу подвижника такою слабкою, недбалою і безумною, як самолюбство – це-бо воістину кормителька пристрастей. Коли воно вважає спокій для тіла за кращий від трудів у чеснотах, приписуючи це завбачливому розумові, щоб не трудитися добровільно, сповняючи заповіді з невеликимизусиллями й потом, то чинить душу слабкою в проходженні подвигу безмов ности і кріпке й непереможне безсилля в ділах.

107 Найкращий і найперший лікар для немічних у виконанні заповідей, щохочуть легко позбутися каламутного потьмарення, – це не що інше, як безза перечний послух із вірою в усьому. Це живлющі ліки із багатьох складників із чеснот для тих, що п’ють їх, це ніж, що одним порізом очищає знаки відран. Той, хто над усіма іншими чеснотами надає з вірою і простотою пере вагу послухові, той одним махом відтинає всі пристрасті. І досягає не тільки безмовности, а й звершує її послухом, знаходить Христа і стає, і називається Його послідовником і рабом.

108 Без плачу і впорядкованого життя неможливо витримати спеки безмов ности. Той, хто плаче і роздумує про передсмертні й посмертні біди, перш ніж вони прийдуть, матиме й терпіння, і смирення – два стовпи безмовности.Хто безмовствує без цих стовпів, той завжди матиме супутника своєї недба лости – високодумство. Від цих двох примножуються полонення і витання, які штовхають нас до слабкости. А тоді нездержливість – джерело лінощів – чинить тіло слабким і немічним, а ум – потьмареним і жорстоким. Тоді й Ісус віддаляється від натовпу думок і помислів у нашому розумі.

109 Не всі можуть відчути теперішні чи майбутні муки совісти. Це дано тіль ки тим, кому тут бракує слави чи любови. Совість мучить винних, як якийсьлютий мучитель, і завжди приходить із ревністю або викриттям, як із оголеним гострим мечем. Совість діє в трьох напрямках: на супротивних, на при роду тіла й на душу, – тому її називають ревністю, а інші звуть її природною злістю, яку нам слід піднімати проти ворогів, як гострий меч. Якщо вона,перемігши, підкорить нашу подвійність Єдиному, тоді її мужність спрямову ється до Бога. Коли ж душа підкоряється цим двом, себто гріхові й плоті, тодікінцем її там буває немилостива мука, бо вона через своє свавілля підкорила ся супротивним. Оскільки чинила тут неподобні діла й погубила чеснотливий лад, то відпадає, віддалившись від Бога.

110 З усіх пристрастей є дві воістину жорстокі й найтяжчі – блуд і нудьга. Опановуючи окаянну душу, вони розслабляють її. Вони пов’язані між собоюі мають багато спільного, тому нам нелегко побороти їх, подолати й цілкови то перемогти. Перша з них примножується в похоті й охоплює тих двох, що нероздільні за природою, себто душу й тіло, розливаючи по всіх членах свою солодкість. А друга, пануючи над владичним умом, оповиваючи, як плющ,душу й тіло, охоплюючи звідусіль, чинить усю природу людини млявою і без силою, і розслабленою. Їх можна прогнати, а не цілковито перемогти, аж поки не настане блаженна безпристрасність, – коли душа, прийнявши в молитвісилу Святого Духа, що приносить їй відраду і кріпость, і глибокий мир, весе литься в серці безмовністю. Ця солодкість – це початок, і цариця, і пані всіх інших солодкостей, що й містить їх у собі, і подруга її – лінощі, що виводитьфараонових вершників на непоборну колісницю. Через них причини пристра стей увійшли в наше, окаянних, життя.

111 Початок умової молитви – це дія або очищаюча сила Духа і таємна свя щеннодія ума, так, як початок безмовности – безклопітність. Середина – сила просвітлення і споглядання. А кінець – захоплення і піднесення ума до Бога.

112 Духовне святилище – це умова дія ума, що тайно священнодіє і причащається на жертовнику Агнця в душі в заручинах із Богом ще до прийдеш ньої насолоди ума. А споживати Агнця на умовому жертовнику душі означаєне тільки усвідомити і сприйняти, а й стати як Агнець за Його образом у при йдешньому віці. Тут тільки слова, а таїнственні діла уповаємо уздріти там.

113 Молитва початківців виходить із серця, як вогонь веселощів, а в доско налих – як запашне світло, що сяє в серці. Або ще: молитва – це проповідьапостолів, дія віри, а то й сама віра, непохитність тих, що сподіваються, діяль на любов, ангельський рух, сила безплотних, їхні діла і веселість, благовістьБожа, звіщення серця, надія спасення, знак освячення, оселя святости, пі знання Бога, явлення хрещення, купіль очищення, заручини зі Святим Духом,Ісусова радість, веселощі душі, милість Божа, знак примирення, Христова пе чать, промінь мисленого сонця, зірниця сердець, утвердження християнства,явлення примирення з Богом, благодать Божа, премудрість Божа, навіть початок самої премудрости, устав безмовних, причина безмовности, знак ангель ського життя. І що тут ще сказати? Молитва – це Бог, що чинить все у всіх, щоб діяння Отця, і Сина, і Святого Духа було єдиним у тому, хто чинить все у Христі Ісусі.

114 Якби Мойсей не прийняв від Бога жезла сили, то Бог не вдарив би черезнього ні фараона, ні весь Єгипет. Так і ум, коли не матиме в руці сили молит ви, не сокрушить гріха і сили супротивних.

115 Ті, що говорять або роблять щось без смирення, уподібнюються до того, хто будує дім узимку чи будує без глини. Мало хто може віднайти і пізнатисмирення розумом і на досвіді. Ті, що розповідають про нього на словах, схо жі на тих, що вимірюють глибину безодні. Ми ж, сліпі, здогадуючись щось про це велике світло, мовимо: воістину, смирення не має ні смиренних слів, ні смиренного вигляду, ні не змушує себе думати смиренно, ні не докоряє собі, смиряючись, – хоча смирення часто саме так і проявляється, але це благодать і дар з висоти. Кажуть святі отці, що є два види смирення: перший – уважати себе за меншого від усіх, другий – приписувати Богові свої успіхи. Перше –це початок, а друге – кінець. Тим, що шукають смирення, слід тримати в ро зумі такі три речі: що вони грішніші за всіх інших людей, безсоромніші за всі сотворіння, бо живуть у стані неприродному, й окаянніші за бісів, бо служать бісам. Треба їм так про себе говорити: “Чи знаю я щось певне про людськігріхи, які вони і скільки їх? Чи вони перевищують мої беззаконня, чи дорів нюють їм? А через незнання, о душе, менші ми від усіх людей, ми – як земля й попіл, що в них під ногами. Як же ж не вважати себе за нижчого від усіх сотворінь, які зберегли свою природу, що мали від початку, а я через свої безмірні беззаконня опинився поза нею. Воістину, і дикі, і свійські тварини чистіші від мене, грішного, і тому я менший від усіх і лежу, ніби мене, щеживого, скинуто в ад”. Хто не відчуває, що він через свої гріхи гірший за бі сів, бо став їхнім рабом, слухає їх і тому ув’язнений з ними в безодні пітьми?Воістину, гірший від бісів той, над ким вони панують, і тому, душе, успадку вала ти, окаянна, безодню разом з ними. У землі, і в аду, і в безодні живучи ще до смерти, називаючи себе праведною, обманюєш себе, бо через лихі діла стала грішною, скверною і бісівською. О горе тобі через твоє заблудження, о злобісна собако, нечиста і всескверна, через що й відішлють тебе у вогонь і пітьму.

116 Богослови вважають, що премудрість, яку подає Святий Дух, – це силаумової, і чистої, й ангельської молитви; ознакою її є те, що коли людина мо литься, в умі нема ніяких образів і не бачить вона ні себе, ні чогось іншого, а часто й почуттів ніяких немає, бо діє в умі світло. Ум тоді відходить від усього чуттєвого і стає світловидним, і пристає до Бога як один із Ним дух.

117 Є сім різних способів, які підводять до Богом даного смирення і вводять у нього. Вони взаємно складають один одного і породжують один одного. Це такі, як мовчання, смиренномудрість, смиреннослов’я, смиреннодіяння, самодокоряння, сокрушення, останність [тобто мати себе за найостаннішого]. І мовчання в розумі породжує смиренномудрість, а від смиренномудрости породжуються три способи смирення: смиренно говорити, смиренно й убого зодягатися і собі завжди докоряти. Ці три способи породжують сокрушення,яке буває від допущення спокус, – його ж називають повчанням промислительним і смиренням від демонів. Сокрушення ж на ділі чинить душу мен шою за всіх та найостаннішою з усіх, такою, ніби всі панують над нею. Цідва способи приносять цілковите дароване Богом смирення, силу якого на зивають досконалістю всіх чеснот, воно всі свої добрі діла приписує Богові.Першим і основою для всього є мовчання, а від нього походить смиренно мудрість, котра породжує три способи смирення, а ці три породжують один спосіб сокрушення, а спосіб сокрушення породжує сьомий спосіб першогосмирення – меншість від усіх, його ж називають смиренням промислительним. Смирення промислительне приносить дароване Богом, і досконале, і не повторне, й істинне смирення. А перше з них буває таке: коли людина не будепокинута, і переможена, і підвладна, підкорившись усякій пристрасті та по мислу, і переможена духом, і, не знаходячи допомоги ні від діл, ні від Бога, ні від когось іншого, хоч не впадає у відчай, але, спонукувана звідусіль, не може не сокрушатися й не бачити себе меншою від усіх і найостаннішою і рабоюусіх, гіршою від бісів, бо вони мучать і перемагають її. Це і є смиренням про мислительним, яким Бог подає друге й високе, а саме божественну силу, що в ньому діє і творить, вбачаючи в ньому своє знаряддя, а нею звершуючи Божі чудеса.

118 Іпостасне духовне споглядання світла, ум немрійливий і негордовитий,істинну дію молитви, що випливає зі самого серця, божественний трепет і че рез це все восходження в небесне, і цілковите відривання думки від почуттів у Святому Дусі, захоплення ума від своїх сил, богодвижний ангельський рух душі, спрямований до нескінченного й високого неможливо знайти в нашомуроді, бо нами володіють мучительні пристрасті через численні спокуси. Умбо звикає мріяти про це передчасно, тому й втрачає даний йому від Бога ма лий устрій і стає мертвий. Тому подобає з великою розсудливістю не шукати передчасно того, що поза часом, не відкидати того, що вже є в руках, і мріяти про інше. Ум-бо за своєю природою любить мріяти про згадані високі речі й уявляє себе в тому, чого не осягнув. Тому немала небезпека в тому, що він утратить і те, що має, і погубить зміст, бо захопився і став мрійником, а не безмовником.

119 Благодать – це не тільки віра, а й діяльна молитва. Вона діє любов’ю в Дусі і має істинну віру, відображаючи Ісусове життя. Хто не має такої віри, що діє в ньому, той має віру супротивну, мертву й неживу, і не називається справді вірним, і вірить тільки на словах, не підкріплюючи своєї віри сповненням заповідей чи Духом. Подобає виявляти віру, виконуючи добрі діла, що діють у світлі і сяють, за словами божественного апостола: “Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру” (Як. 2, 18). Апостол каже цими словами, що діла заповідей показують благодать і віру, а дійові заповідісяють вірою, що в благодаті. Віра – це корінь заповідей, або джерело, що до помагає заповіді зростати. Вона розділяється на ісповідання і благодать, хоч віра й неподільна за природою.

120 Мала, і велика, і скорочена Ліствиця тих, що повинуються, має п’ять ступенів, котрі ведуть до досконалости: перший – відречення, другий – підко рення, третій – послух, четвертий – смирення, п’ятий – божественна любов, якою є сам Бог. Відречення возводить лежачого з аду і звільняє поневоленого від природи; підкорення знаходить Христа і служить Йому, як і сам Він каже: “Де я, там і слуга мій буде” (Йо. 12, 26). А де ж Христос? Сидить на небесах праворуч Отця. Там само подобає бути і слузі, де є Той, кому він служить. Хай дбає про це той, хто збирається поставити ногу на перший ступінь, а дехто,навіть не стаючи на ці ступені, підноситься разом із Христом і зростає. По слух, коли чинить за заповідями, будує ліствицю з різних чеснот і ставитьці чесноти в душі як ступені восходження; через послух народжується ви сокотворне смирення, що охоплює послушника і, возносячи вгору до небес, передає любові – цариці чеснот – і, приводячи до Христа, ставить перед Ним. Отак істинний послушник легко сходить на небо по скороченій Ліствиці.

121 До небесних осель нема коротшого шляху по малій ліствиці чеснот, ніжумертвлення п’яти пристрастей, що суперечать послухові: непослуху і спере чання, догоджання собі і виправдовування, і згубного високодумства. Це-бо члени й частини непокірного біса, що поглинає прелюбодійних послушників і відсилає до змія в безодню. А непослух – це паща аду, сперечання – його язик, гострий, як меч; догоджання собі – це його нагострені зуби; а випари його всепожираючого черева – це високодумство, що супроводжує до аду. Хто перемагає першу пристрасть послухом, той одним махом відтинає і всі інші й одним ступенем швидко виходить на небеса. Це воістину невимовней неосяжне чудо, що його сотворив Господь наш Чоловіколюбець, щоб незатримно однією чеснотою чи, краще сказати, заповіддю зійти на небеса, подіб но як ми самим тільки непослухом зійшли з небес і спустилися до аду.

122 Людина – це ніби якийсь подвійний світ, а божественний апостол нази ває її новою: “Тому, коли хтось у Христі, той – нове створіння” (2 Кр. 5, 17). Бо за своєю чеснотою людина буває і називається і небом, і землею, і всім,що є у світі. “Про неї говориться всяке слово і для неї звершується всяке та їнство”, – як каже Богослов. “Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, протидухів злоби в піднебесних просторах” (Еф. 6, 12), – каже божественний апо стол. Отже, в природі наших душевних сил, як в іншому світі, мають бути ті, що воюють з нами. Проти трьох сил душі подвижника повстають три князі і готують воїв. І який подвижник у чомусь трудиться і просувається вперед,тим і воюють проти нього. Змій, князь безодні, воюючи проти тих, що пиль нують свого серця, бореться з ними, маючи свою кріпость у похоті чересел і пупа, і солодким велетнем забуття пускає в них розпечені стріли. Похіть для нього як море і безодня, і він заходить у неї, і пінить, і розпалює, і запалюєдо змішання, і затоплює її потоками солодкостей, і не насичує, як ненасит ну. Князь світу цього опирається тим, що вправляються в діяльній чесноті,і, воюючи в гнівливій частині велетнем лінощів, всякими хитрощами при страстей, як у іншому світі або на арені і ниві, хитро веде боротьбу і завжди або перемагає тих, що мужньо борються з ним, або сам буває переможений і стає для подвижників причиною вінців або сорому перед ангелами і, завжди озброюючи проти них полки, провадить з ними битву. Князь повітря нападає на тих, що підносять свою думку до споглядання, наводить мрійливість наум, наближаючись до словесної й умової частини з повітряними духами лу кавства та велетнем безумства, тривожить думку, що піднімається вгору, нібиінше словесне небо; викликає в уяві каламутні образи духів і обманні уяв лення, наводить страх нібито громами і блискавками, бурею і звуками. Отож кожен із трьох князів нападає на одну з трьох сил душі і, яку силу поборює, над тою і панує.

123 Демони були колись умами, але відпали від чуттєвости й тонкости, набули твердости, за тим порядком і чином, притаманним для тіл, за яким набули властивостей. Оскільки демони, як і людина, втратили ангельську солод кість і позбавлені божественної насолоди, знаходять свою насолоду в поросі, як і ми. Ставши якоюсь мірою чуттєвими, звикли до чуттєвих пристрастей. І в цьому нема нічого дивного, бо й наша душа, сотворена за образом Божимсловесною й духовною, не пізнавши Бога, стала нечутлива, як тварина, і лед ве не безумна через насолоду чуттєвими речами: звичка перетворює природу і змінює її діяння залежно від волі. Інші ж демони, легкі й тонкі, як повітряні духи, відривають душу від споглядання буйними вітрами і, напускаючи мрії, перетворюються деколи в ангелів, спокушають душу, викликають у пам’яті знайомі образи й перекривлюють всяке духовне видіння, особливо в тих, що подвизаються, перш ніж отримають чистоту й духовну розсудливість. Вони можуть перетворитися на будь-яку духовну річ. Вони озброюють нас проти порядку і міри успіху і вносять у душу обман замість істини та мрії замість споглядання.

124 Посилення пристрастей і плотська боротьба, що постає проти душі, при ходить до нас п’ятьма способами. Часом плоть зловживає сущим, іноді вонатягнеться до протиприродних речей, ніби вони належать до її природи, інко ли, спонукувана бісами, ніби їй солодка спілка з ними, піднімається протидуші, а часом сама душа безчинствує, захопившись солодкостями і позначивши себе пристрасністю. А тоді буває битва через бісівську заздрість, що до пускається бісам задля нашого смирення, коли їм не вдасться подолати нас при всьому, що вже згадувалося.

125 Є три головні причини боротьби, які виникають у нас від усього і всіх:надуживання сущим, заздрість і боротьба бісів, що буває за допустом. Пов стання й зазіхання душі на плоть, а плоті – на душу має той самий вигляд, щой боріння плоті проти душі і душі – проти плоті. І сам супостат іноді як без стидний несподівано і без причини насмілюється поставати проти нас. Тожне дай, о друже, п’явці, котра смакує кров, висмоктувати кров із жил і вибльовувати її. Не дозволь, щоб змій і дракон насичувалися порохом, і легко потоп чеш гординю лева і змія. Зітхай, аж поки, скинувши земну одіж, зодягнешся у небесне проживання і переобразишся за образом Ісуса Христа, що сотворив тебе.

126 Воістину плоттю є ті, що, спонукувані самолюбством, завжди служать пристрасті й марнославству; в них і заздрість укоренилася. Вони сохнуть від печалі і страждають, коли ближньому добре, вони обмовляють добро, як зло і породження обману, не приймають і не вірять у те, що від Духа, і не можуть через своє маловір’я ні пізнати, ні бачити Бога. Такі через свою засліпленість і маловір’я справді почують там: “Я вас не знаю” (Мт. 25, 12). А вірний, що питає, нехай або, слухаючи, вірить у те, чого не знає, або вивчає те, у що не вірить, або навчає, кого випаде, і без заздрости примножує талант у тих, що з вірою сприймають. Коли ж не вірує в те, чого не знає, і принижує те, чого не бачить, і вчить, чого не навчився, обмовляючи тих, що вчать із досвіду, буде його частка з тими, що приймають гіркоту жовчі та покару.

127 На думку істинно премудрих, красномовним є той, хто коротко, загаль ними поняттями, охоплює суть речей. Він їх то розділює, то поєднує як одне тіло, показуючи, що вони однакові для сприйняття чи в тому, чи в іншомузначенні, і доречно називається таким, що вміє переконувати. Або ще: крас номовний – це воістину духовна людина, яка розділені загальні властивостівсього сущого, що їх об’єднало Слово, коли стало людиною, розділяє і об’єд нує містким словом гучного голосу; як красномовець, він не тільки охоплюєвсе одним словом на доведення, показуючи іншим явище зовні, але може просвітити й інших завдяки видінням, що являться йому в Дусі. Істинно любому дрий той, хто через усе, що існує, пізнає Творця всього, що існує, або через Творця пізнає все, що існує, через з’єднання розуму з Творцем та через своюбезпосередню віру; він любомудрий, бо не тільки звик до божественних речей, а й сприйняв їх. Або ще: істинно любомудрий той, у кого діяльний і спо глядальний ум. Справжній любомудрий ум – це такий, що осягнув моральну, природну й богословську філософію, а ще більше – любов до Бога і навчився від Бога діяння морального любомудрія, слів природного видіння і правоти богословських догм. Або ще: серед божественних красномовців найбільш божественний той, хто відрізняє істинно суще від сущого або від несущогоі властивостями одних показує властивості інших, і з божественного натх нення властивості одних бачить через властивості інших. І про мислений світі невидимий говорить на підставі чуттєвого і видимого, а про чуттєве й ви диме говорить, виходячи з невидимого і мисленого, про видиме говорить, якпро образ невидимого, а про невидиме – як про первообраз видимого. “Представлені нам, – каже красномовець, – образи неуявних речей, на вигляд неви димих, щоб неуявне духовно відкрилося через уявне і, навпаки, щоб можна було чітко бачити один світ в іншому й говорити про відоме словами істини, а не натяками чи в переносному значенні. Розуміння істини подібне до ясногосонця, але пізнанням і духовною силою слід пояснювати, показуючи словами істину обох світів, що один із них є нашим кормителем, а другий – віч ним божественним домом, приготованим для нас. Божественним філософом є той, хто діянням і спогляданням з’єднався з Богом і став Йому другом і так називається, бо полюбив першу творчу й істинну Премудрість понад усяку дружбу, мудрість і знання. Словолюбом, а не істинним філософом (хоча слава надала йому потай ім’я філософа), як каже великий Григорій. Той, хто любить і пізнає премудрість Божого творіння, як було сказано, але навчається цієї філософії не заради слави і людської похвали, любитиме не природу, а Божу Премудрість, що за своєю природою є Словом. Книжником є той, хто навчився того, що стосується Царства Божого, –кожен, хто вправляється в діянні, аби досягнути споглядання Бога, і пере буває в безмовності, виносячи зі скарбниці свого серця нове й старе, себто євангельське і пророче, або старозавітну й новозавітну науку, або повчальну і діяльну, або законну й апостольську. Або є нові і старі тайни, що їх діяльнийкнижник виносить із серця, навчившись богоугодного життя. Отож книж ник – людина діяльна і вправляється в тілесній діяльності. А божественний красномовець – це той, хто звичайно стоїть між знанням і властивостямивсього, що існує, і доводить усе духовною і роздільною силою слова. Істин ним філософом є той, хто безпосередньо в собі самому має надприродне з’єднання з Богом.

128 Ті, що без Духа пишуть і говорять, і хочуть будувати Церкву, – вони ду шевні, які, за словами божественного апостола “не мають духу” (Юд. 1, 19). Такі підпадають під клятву, за словом Господнім: “Горе тим, хто у своїх очах мудрі та перед собою самим розумні!” (Іс. 5, 21). Вони від себе говорять, а не Дух Божий у них говорить. Вони говорять від своїх помислів, ще не здобувши чистоти, спокушені духом гордині. Про це сказано у книзі Приповідок: “Ти бачиш чоловіка, що себе за мудрого вважає? На дурня більш надії, ніж нанього” (Прип. 26, 12). І ще: “Про високе не мудруйте” (Рм. 12, 16). Так запові дає нам Премудрість. Та й сам божественний апостол, сповнений Духа, каже: “Не щоб ми були здібні помислити щось із самих себе, здібність бо наша від Бога” (2 Кр. 3, 5). І ще: “Ми перед Богом, у Христі говоримо” (2 Кр. 12, 19). Слова таких, що без Духа пишуть і говорять, несолодкі й непросвічені, вони говорять, не прийнявши від живого джерела Святого Духа, а зі свого серця, як із замуленого болота, що живить п’явок, і змій, і жаб похоті й бундючности та нездержливости. Вода їхнього знання смердюча, каламутна й літня; хто п’є її – нездужає і, гидуючи й відчуваючи нудоту, відвертається від неї.

129 Божественний апостол каже, що ми Тіло Христове і “члени кожний зокрема” (1 Кр. 12, 27). І ще: “Одне бо тіло, один дух, а й в одній надії вашо го покликання, яким ви були візвані” (Еф. 4, 4). “Як тіло без душі мертве” (Як. 2, 26) і нечутливе, так і той, хто умертвився пристрастями, бо не зберігавзаповідей, стає після хрещення чужий і непросвічений Святим Духом і бла годаттю Христовою. Завдяки вірі та народженню вдруге він має Духа, але той у ньому не діє і не рухається через душевну мертвість. Душа одна в тілі, а членів тіла багато, і всіх їх душа тримає, й оживляє, і рухає тими, що здатні приймати життя. А коли члени всихають через якусь хворобу, стають мертві й нерухомі, вона хоч і носить їх, але вони неживі й нечутливі. Так і в усіх Христових членах незлитно перебуває Христовий дух, що приводить у дію таоживлює тих, котрі здатні причащатися життя, але й тих, що не можуть при чащатися, немічних, підтримує чоловіколюбно, як своїх. Тому кожен вірнийстає причасником через віру духовного синівства, а недіяльним буває і непро свіченим через мертвотність пристрастей, і недбалість, і невір’я, втрачаючисвітло й життя у Христі. Бо кожен вірний – це член Христовий і має Христо вого духа. А безвладний і нерухомий член нездатний причащатися благодаті.

130 Скажемо, що є вісім головних речей, які слід споглядати: перша – Богбезвидний, безначальний і несотворений, і причина всього, Єдиний у Тройці і пресущественний божеством; друга – чин і порядок умових сил; тре тя – порядок усього сущого; четверта – промислительне сходження Слова; п’ята – спільне воскресення; шоста – страшний другий прихід Христовий; сьома – вічні муки; восьма – Царство Небесне. Чотири з них уже відбулися таіснують, а чотири ще не явилися і колись настануть. Ті чотири, що вже явили ся, може споглядати той, хто благодаттю здобув чистоту ума. А хто приступаєдо них непросвітлений, хай знає, що не споглядання в нього, а уява, і опано вує його дух мрійливости.

131 Треба, наскільки можливо, сказати і про оману – як про таку, що власти ва багатьом, бо через її численні підступи та хитрощі нелегко її розпізнати і майже не можна зрозуміти. Кажуть, що омана буває двох видів, або находитьі прибуває через мрійливість і дію, бо її початок і причина лежать тільки в гор дості. Перший вид омани є початком другого, а другий – початком третього, або несамовитости. Початок химерної мрійливости – це думка, що божество можна бачити в якомусь вигляді. Від такої думки походить обман, що веде доомани, а через неї постає хула, разом із якою омана породжує страх недоречних мрій і уві сні, і в час бадьорости, яку називають тремтінням і збентеженням душі. За гордістю іде омана, за оманою – хула, за хулою – страх, за стра хом – тремтіння, за тремтінням – протиприродна несамовитість. Це першийвид омани, що походить від мрійливости. А це другий, що походить від ді яльности: він бере свій початок від сладострасности, породженої природноюпохіттю. Солодкість породжує нестримність невимовних нечистот, вона розі гріває всю природу і, потьмаривши владичний ум з’єднанням із уявленнями,доводить його до несамовитости, а п’янячи своїм розпаленням – до безум ства – і змушує виголошувати лжепророцтва, ніби йому являлися якісь святі і промовляли через нього. Упиваючись потьмаренням пристрасти, змінюється і вдача, і стає як у біснуватого. У миру таких людей називають юродивими, котрі обманулися підступністю омани. Вони затримуються і перебувають при храмах святих і щось звіщають людям, бо вони опановані демонами, які діютьу них і мучать їх. Їх подобає називати біснуватими, заблуканими й опановани ми оманою, а не пророками й провісниками теперішнього й прийдешнього. Сам блудний біс, запаморочивши їхній розум вогнем пристрасти, доводить їх до несамовитости, показуючи їм в уяві якихось святих, бесіди та видіння. А часом і самі біси являються, щоб збентежити їх страхом. Наклавши на них ярмо Веліяра, блудний біс спонукає їх до гріха і має їх за рабів, відданих йому аж до смерти, яких потім пошле на муки.

132 Треба знати, що є три найголовніші причини омани, через які вона буває у людей: через гордість, через бісівську заздрість і від карального допусту.А причини їх такі: гордости –легковажність, заздрости – успішність, карального допусту – гріховне життя. Оману від заздрости і зверхности легко зціли ти, якщо людина смиряється. А коли людина буває передана сатані на покару,то часом Бог допускає так аж до її смерти. Деколи й невинним допущено му читися задля їхнього спасення. Треба знати, що часом демон високодумства сам пророкує в тих, що не пильнують добре свого серця.

133 Усі благочестиві священики й царі помазуються істиною в новій благода ті, тимчасом як помазання давніх було прообразом. Це були прообрази нашої Істини, і не тільки деякі з них, а всі вони були прообразами всіх нас. Немаєспільности і схожости між давнім і нашим царством і священством, хоч об рази й ті самі. У нас природа не розмежовує помазання чи благодать і закликдо помазання, але ми маємо одне й те саме помазання, і заклик, і віру, й об раз. А за словами Істини відомо й те, що все чисте й безпристрасне і тепер, і в майбутньому віці цілковито посвячене Богові.

134 Тільки тоді устами говорить премудрість і навчання серця – розум, коли з них ясно проглядає іпостасна премудрість Бога Слова і Отця і коли розумвбачає в речах відбиток первообразу і при співдії живого Слова устами промовляє премудрість від премудрости, а його серце просвічується оновною си лою знання, навчене Духом. Через це знання він може просвічувати слухачів і збуджувати в них віру.

135 Велика противниця істини, що тягне нині людей до погибелі, – це омана, що через неї в лінивих душах оселяється ліниве невігластво, котре відчу жує їх від Бога. І вони стають такими, ніби не знають Бога, котрий породив нас і просвітив, або тільки на словах вірують у Нього і пізнають Його, а не на ділах, і гадають, що Він являвся тільки стародавнім. Свідчення про Бога в Писанні вони приписують іншим авторам, а не тим, котрі писали, і, як кажеПисання: “зневажають Всевладу” (2 Пт. 2, 10). Вони відкидають усяке пі знання благочестя і тільки чуттєво, щоб не сказати, по-юдейськи, читають чи пояснюють Писання. Вони, заперечуючи віднову душі через воскресення,нерозумно хочуть назавжди вселитися в гроби. Від них походять три пристра сті: невір’я, лукавство і зледачіння. Вони породжують і підтримують однаодну. Невір’я – вчитель лукавства, а лукавство – супутник зледачіння, озна кою якого є цілковиті лінощі. Або ще так: зледачіння – батько лукавства; як каже Господь: “Лукавий слуго й лінивий!” (Мт. 25, 26). А лукавство – батько невірства, кожен лукавий – невірний. А хто невірний, той і не боїться Бога, а від небоязні Бога народжується зледачіння – мати недбальства, через яке нехтується всяке добро й чиниться всяке зло.

136 Істинна слава в Бозі і справжнє розуміння сущого становлять цілковите православ’я догм. Тому кожен нехай славословить так: “Слава Тобі, Христе,Боже наш, слава Тобі, що заради нас вочоловічився єси, Бог Слово пресуще ственне. Тому велике таїнство промислу Твого, Спасе наш, слава Тобі!”

137 Каже великий Максим, що є три потреби, бездоганні й не варті засуду, задля яких записують Слова. Перша – щоб пам’ятати самому, друга – задля користи інших, третя – заради послуху; завдяки їй було укладено численні твори для тих, що шукають слів істини. Коли ж хто пише задля людської похвали і слави та щоб показати свої чесноти, той втрачає свою нагороду, не маючи ніякої користи тут ні нагороди в майбутньому віці, і буде осуджений як чоловіковгодник і облесник, що гордує Божим словом.