Про авву Филимона Слово вельми корисне

Про авву Филимона Слово вельми корисне ро авву Филимона-пустельника розповідали, що він пішов у затвор в якусь печеру, названу Ромієвою, неподалік від Лаври і трудився в молитовних подвигах, повторюючи собі в думці ті слова, що чув від Арсенія Великого: “Филимоне, задля чого ти вийшов зі світу?” Досить довго проживав він у печері, плетучи мотузки й кошики, віддавав їхекономові, а від нього одержував малі хлібини. Нічого не їв, окрім хліба з сіл лю, та й то раз на декілька днів. З цього й видно, що він не клопотався просвоє тіло, бо перебував у божественному просвітленні. І був радісний, бо спо доблявся невимовного пізнання таїн. До церкви ходив сам у суботу й неділю, не дозволяючи нікому наближатися до себе, щоб не відірвався ум його від свого ділання. Прийшовши до церкви, ставав у кутку і, похиливши голову, ревно плакав, безперестанку зітхаючи, пам’ятаючи про смерть і життя святих отців, а зокрема Арсенія Великого, якого й намагався наслідувати. Коли ж була єресь в Олександрії і в околицях, перейшов він до Лаври, названої Никаноровою. Його прийняв боголюбний Павлин і призначив йому для проживання віддалене місце, що сприяло його безмовності. Протягомроку не дозволяв він нікому приходити до нього і сам не турбував його, при ходив до нього тільки для того, аби принести хліба. Коли ж настав празник святого Христового Воскресення, і зійшлися вони разом, і була розмова між ними про пустельницьке життя, то зрозумів блаженний Филимон, що в цього найбільш благоговійного брата є добрий намір пустельницького життя, тому навчав його подвижницьких Слів, переданих від отців, писаних і неписаних, показуючи всім, що без цілковитої безмовности неможливо вгодити Богові,як колись і Мойсей – божественний отець – навчав любомудро, що безмов ність породжує подвиг, подвиг породжує плач, плач породжує страх, страхпороджує смирення, смирення – прозорливість, прозорливість – любов, лю бов чинить душу безболісною й безпристрасною – і тоді пізнає людина, щовона недалеко від Бога. І далі говорив йому: “Подобає тобі безмовністю цілко вито очистити ум і дати йому неперестанне духовне ділання. Як око поглядає на чуттєві речі і дивується видимим речам, так і чистий ум споглядає мислені речі й захоплюється духовним спогляданням, і нелегко йому відірватися від нього. Наскільки він безмовністю звільнюється від пристрастей, настільки сподобляється знання. Ум тоді стає досконалим, коли відкине свій природнийрозум і з’єднається з Богом. Бо, маючи царську гідність, уже не зазнає бід ности і не притягують його низькі пожадання, хоч би й дарував ти йому всіцарства. Коли ж хочеш осягнути всі ці чесноти, не клопочися ні однією люди ною. Утікаючи, утікай від світу і пильно простуй дорогою святих. Нехай твій вигляд буде занедбаний, твоя одіж проста й бідна, і звичай простий, і слово просте, і хода негордовита, і голос неулесливий, бажай жити в убогості й бутизневаженим усіма, а понад усе бережи тверезість ума і терпіння в усіх тісно тах і все, що є добре, бережи непорушним і неушкодженим. І добре пильнуй, щоб не приймав ти нічого від солодкостей, що приходять. Душевні пристрасті можна вгамувати безмовністю, коли ж розпалювати їх і роз’ятрювати, вони ще більше лютують і спонукають більше грішити того, в кому гніздяться. Якщо рани тіла роз’ятрювати й роздирати, то нелегко їх вилікувати. Пусте слово може віддалити ум від пам’яті про Бога, бо біси спонукають до цього, а чуття їм підкоряються. Великий і страшний це подвиг – берегти душу. Тож подобає тобі віддалитися від усього світу й відірвати душу від любови дотіла, не маючи нічого свого – ні місця, ні келії, і бути несріблолюбним, нена бувачем, безклопітним, не шукати друзів, не знати звичних людських справ, бути смиренномудрим, милосердним, добрим, лагідним, безмовним, готовим приймати серцем враження від божественного знання. “Не можна писати навоску, поки не зітреш уже написаного”, – так навчає нас Василій Великий. Таким був лик святих, цілковито віддалених від проживання у світі, що незбентежено зберігали в собі небесне мудрування. Вони просвітилися божествен ними законами і просіяли благочестивими словами й ділами, умертвивши свої земні члени здержливістю, і страхом Божим, і любов’ю. Безнастанною молитвою і повчанням Божественних Писань відкриваються мислені очі душіі бачать Царя сил, і буває велика радість, і гаряче бажання вельми розпалю ється в душі. До цього бажання під дією Духа приєднується і тіло, і так вся людина стає духовною. Отакі вони – діячі блаженної безмовности і тяжкого подвижницького життя, що самі себе віддалили від усяких людських утіх, єдині з Єдиним Владикою, що на небесах, провадять чисту розмову”. Коли той боголюбний брат почув це і душа його вразилася Божественноюлюбов’ю, подався він з Филимоном у скит, де великі святі отці звершува ли свою дорогу благочестя. Поселилися вони в Лаврі святого Йоана Колова, віддаючи всі турботи про себе в руки економа Лаври, бо хотіли перебувати в безмовності. І, за Божою благодаттю, перебували вони в усякій безмовності, виходили до церкви в суботу і неділю, а в інші дні тижня залишалися в келії, творячи кожен окремо молитви і правило. У святого старця було таке правило: уночі він без поспіху співав цілийПсалтир і пісні і читав одне зачало з Євангелія. А потім сідав і в душі пов торював: “Господи, помилуй”, – і так довгий час і безперестанку, аж поки не ставало йому голосу, і тоді він трохи засинав. Тоді вдосвіта співав перший час, сидячи на своєму місці лицем до сходу, а далі то співав псалми, то читавз Апостола і Євангелія. І таке правило звершував щодня, безнастанно співаю чи, і молячись, і насолоджуючись небесним спогляданням. Бо ум його часто здіймався до споглядання, так що він і не знав, чи ще він на землі. Його брат,бачачи, як преподобний трудиться в безнастанному богослуженні і змінюєть ся від божественних помислів, сказав до нього: “Чи треба тобі, отче, в такійстарості так трудитися, умертвлюючи тіло своє і підкорюючи його?” А пре подобний відповів, кажучи: “Вір мені, чадо, таку ревність і бажання служити вклав Бог у мою душу, що не можу стримати цих поривань, а любов до Бога і бажання майбутніх благ перемагають тілесну неміч”. Отаким було бажання його ума і на крилах підносилося до небес навіть і під час трапези.Колись з ним жив якийсь брат, що запитав його: “Які тайни відкрива ються тобі в спогляданні?” Коли преподобний побачив, що брат ревний і прагне споглядання, відповів йому: “Кажу тобі, чадо, що коли чийсь умцілковито очиститься, Бог відкриває йому видіння служебних сил і небесних чинів”. Брат запитав його ще й таке: “Чому, отче, насолоджуєшся Псал тирем більше, ніж іншими словами Божественного Писання, і чому, колитихо співаєш, вимовляєш слова так, ніби розмовляєш з кимось?” А той від повів: “Кажу тобі, чадо, так відобразив Бог силу псалмів у моїй смиренній душі, як і в пророці Давиді, і не можу я відірватися від солодкости пізнання їх, вони-бо охоплюють усе Божественне Писання”. Розповідав він про це з великою смиренномудрістю задля користи брата, та й то після того, як брат його довго просив.Якийсь брат на ім’я Йоан із Примор’я прийшов до святого цього і велико го отця Филимона і, припавши до його ніг, запитав у нього: “Що мені робити, отче, щоб спастися? Бачу-бо, що ум мій відходить і витає то там, то там, а це не подобає умові”. Филимон трохи помовчав і сказав: “Ця пристрасть буваєвід зовнішніх речей, і тримається вона в тобі, бо ще не маєш досконалої лю бови до Бога, ще не дійшов ти до теплоти любови і пізнання Його”. Каже брат: “І що ж мені робити, отче?” А той відповів: “Іди, тримай приховане повчання у своєму серці, і воно очистить твій ум від усього”. Брат не зрозумівсказаного, бо був ненавчений, і каже старцеві: “Що таке приховане повчан ня, отче?” А старець відповів: “Іди, будь тверезий у твоєму серці і у твоїйтверезій думці зі страхом і трепетом повторюй: «Господи, Ісусе Христе, по милуй мене»”. Так і блаженний Діадох навчав початківців. Брат відійшов і з Божою поміччю і за молитвами отця залишався в безмовності і якийсь час насолоджувався прихованим повчанням. Потім насолода відійшла від нього, і не міг він більше тверезо творити повчання і молитися. Брат пішов знову до старця і розповів йому, що сталося. А старець сказав йому: “Оце ти вже пізнав шлях безмовности і молитовного ділання і зазнав його солодкости. Завжди тримай це ділання в серці своєму: чи їси, чи п’єш, чи провадиш із кимось бесіду, чи ти поза келією, чи в дорозі, – не занедбуй ніколи молитися цієюмолитвою тверезою думкою і умом без омани, і співати, і повчатися в молит вах і псалмах. Навіть коли ти зайнятий найпотрібнішими речами, хай не будебездільним твій ум, хай трудиться в молитві і прихованому повчанні. Так змо жеш ти зрозуміти глибини Божественного Писання і приховану в ньому силу, і дати умові неперестанне ділання, і цим сповниш слова апостола, що каже:«Моліться без перерви» (1 Сл. 5, 17). Отож будь пильним і бережи своє сер це, щоб не приймало лукавих, суєтних і некорисних помислів. Завжди, коли спиш і коли встаєш, коли їси, чи п’єш, чи говориш, нехай твоє серце мисленото повчається в псалмах, то молиться так: «Господи, Ісусе Христе, Сину Бо жий, помилуй мене». І ще: коли співаєш язиком, пильнуй, щоб не було так, що твої уста говорять одне, а думка – інше”. І ще брат сказав: “У снах бачу багато пустого”. Старець відповів йому: “Не лінуйся і не занедбуй сотворитиперед сном багато молитов у своєму серці і заперечуй помислам, аби не пра вили тобою хотіння диявола і щоб Бог прийняв тебе. Твори подвиг, скільки маєш сили, щоб ти засинав із псалмами та мисленим повчанням, щоб не ставнедбалим і не дозволив своїй думці прийняти чужі помисли, але з якими по мислами ти молився, з тими і лягай, щоб вони супроводжували тебе уві сні і, коли прокинешся, розмовляли з тобою. Перш ніж заснеш, проказуй і святийСимвол православної віри, бо правильні думки про Бога – це джерело і бере ження всяких благ”. І знову брат запитав його, кажучи: “Сотвори любов, отче,скажи мені, в якому діланні вправляється твій ум? Навчи мене, щоб і я спас ся”. Старець відповів йому: “Навіщо тобі це знати?” На це брат устав, обійняв ноги святого, цілував їх і благав відповісти йому. Так минуло кілька годин, і старець сказав: “Ти ще не можеш витримати такого подвигу; давати кожному чуттю підхоже для нього діло – це подвиг для мужа, котрий звик подвизатисяв доброму. Хто ще не очистився цілковито від суєтних світських помислів, не можливо йому сподобитися такого дару. Тому, якщо ти цього бажаєш, тримай у чистому серці приховане повчання. Якщо твоя молитва і навчання з Писань будуть неперестанними, відкриються мислені очі твоєї душі, і буде їй радість велика, і якесь невимовне і кріпке бажання буде в тілі, котре розпалюватиме Дух, – і тоді вся людина стане духовною. А коли Бог сподобить тебе чистим умом сотворити чисту молитву, чи то за дня, чи вночі, то не вдавайся до свого правила, а, скільки твоїх сил, намагайся приставати до Бога – і той просвітить твоє серце в духовному діланні, яке ти розпочав”. І ще таке розповів йому авва Филимон: “Прийшов колись до мене один старець. Я запитав його про устрій його ума, і він сказав: «Два роки я благав Бога з цілого серця, неослабно просячи, аби завжди й безклопітно в моємусерці закарбовувалася молитва, котрої Він сам навчив своїх учнів. Великода ровитий Господь бачив мій труд і моє терпіння, тому й подав мені прошене»”. Авва Филимон сказав ще й таке, що суєтні помисли – це недуга лінивоїі розслабленої душі. Подобає нам, як написано, всяко берегти свій ум, безна станно співати в розумі і молитися чистим умом. Тому, браття, Бог хоче, абими виявляли свою ревність до Нього спочатку в трудах, а також у любові й не перестанній молитві, і тоді Він подає дорогу спасіння. Видно з цього, що ніяка інша дорога не возводить до неба так, як цілковита безмовність, віддалення від усього злого, набування доброго, досконала любов до Бога і перебування з Богом у преподобності і правді – хто перебуватиме у цьому всьому, той дужешвидко наблизиться до небесного лику. Кожному, хто бажає зійти на цю висоту, подобає умертвити свої земні члени. Коли наша душа насолоджується спогляданням істинного блага, вона не відхиляється ні до якої пристрасти, а, від вернувшися від усякої тілесної сладострасности, чистою і нескверною думкою приймає явлення Бога. Велика є в нас потреба в береженні серця, у тілеснихтрудах і очищенні душі, аби Бог вселився в наші серця, аби ми надалі безгріш но сповняли Його божественні заповіді, і сам Він вчить нас твердо берегтиЙого закони, поширюючи свою дію, як сонячні промені, низпосланою благо даттю Духа. Трудами й спокусами подобає нам очистити той образ, за яким ми були словесними і приймали всяке знання про Бога і подобу Божу; щоб нашічуття, ніби перековані у вогні спокус і перетворені на царську гідність, не до пускали до себе ніякої скверни. Бог сотворив людську природу здатною бутипричасником усякого блага, вона мислено може бачити радування ангелів, сла ву господьств, сили, начала, власті, неприступне світло, осяйну славу. Коли ж сповниш чесноту, не впадай у гордовитий помисел проти брата і не думай,що ти осягнув чесноту, а брат її занедбав, – це початок гордости. Усіма сила ми пильнуй, аби не робив ти нічого задля людиновгодництва. Коли ж чиниш подвиг проти пристрасти, не піддавайся скорботі і нудьзі, а коли пристрасть не поступається і ще більше нападає на тебе, усім своїм серцем припади перед Богом, говорячи разом із пророком: “Осуди, Господи, тих, що зневажають мене (Пс. 34, 1), не можу я воювати проти них”. І Господь, бачачи твоє смирення, відразу пошле поміч свою. Коли ідеш з кимось у дорогу, не починай суєтної бесіди, а дай умові духовне ділання, нехай він звикає до доброго і забуває про світські насолоди і досягне пристановища безпристрасности”. Старець повчив брата цими і ще багатьма словами і відпустив його. За якийсь час брат знову прийшов до нього і запитав: “Що мені робити, отче,коли на моєму нічному служінні мене обтяжує сон і не дає мені тверезо молитися ні більше чувати, тому я, коли співаю, хочу взяти в руки роботу?” Ста рець відповів: “Коли можеш тверезо молитися, не берися за роботу. Коли жнападе на тебе зневіра, візьми роботу і трохи попрацюй, щоб відігнати по мисел”. Брат знову запитав: “А тебе самого, отче, не обтяжує сон у твоємуслужінні?” Старець відповів: “Буває нелегко, однак, коли нападає сон, я тро хи ходжу і проказую зачало Євангелія від Йоана, возводячи до Бога око ума, і сон тоді тікає. Подібно чиню і з помислами. Коли прийде помисел, зустрічаюйого, як вогонь, зі сльозами. А ти ще не можеш так озброюватися, однак завж ди тримай приховане повчання і подані від святих отців щоденні молитви,себто третій, шостий і дев’ятий час, старайся звершувати вечірні й нічні слу жіння. Усіма силами пильнуй, щоб не робити нічого з людиновгодництва, і не ворогуй ніколи з братом твоїм, щоб не відпасти тобі від Бога твого. Бережи свої думки, щоб не возносилися вони, і перевіряй помисли, що приходять. Коли ти буваєш у церкві і захочеш причаститися Божественних Христових таїн, то не виходь із церкви, поки не одержиш цілковитого миру. Стій на місці і не відходь аж до відпусту. Думай, що стоїш на небесах зі святими ангелами перед Богом і приймаєш Його в серце. Готуйся з великим страхом і трепетом, щоб не став ти недостойним причасником святих сил”.Отак добре озброївши брата, старець передав його Господеві і Духо ві благодаті Його і відпустив. А брат, що був тоді біля старця, розповів ще таке: “Якось я сидів біля нього і запитав його, як він навчився перемагати диявольські напади, живучи в пустелі”. А він відповів: “Прости мені, брате. Якщо Бог допустить, аби на тебе прийшли такі спокуси, які я перетерпів від диявола, то не думаю, що зможеш ти витримати їхню гіркоту. Сімдесят років мені, а то й більше, і перетерпів багато спокус, і проживав у різних пустеляху якнайбільшій безмовності. Стільки я всього зазнав і перетерпів від демо нів, що не корисно розповідати про гіркоту цих терпінь тим, хто ще не має досвіду безмовности. Ось що я завжди чинив у спокусах – усю надію моюпокладав на Бога, що перед Ним учинив і обіти відречення. І Бог одразу збав ляв мене від усякої скорботи. Тому, брате, я думаю не тільки про себе. Знаю, що Бог дбає про мене, тому легше переношу спокуси, що находять. Єдине, що я приношу від себе, – це неперестанна молитва. Знаю-бо, що наскільки посилюються люті напади, настільки готуються вінці для терплячого. Так-бо обіцяв праведний Суддя. Знай про це, брате, щоб не впав ти в нудьгу, бачачи себе в подвигах посеред битви, і знай, що багато є тих, котрі борються за наспроти Божого ворога. Хіба б насмілилися ми воювати проти такого страшно го противника нашого роду, якби всесильна десниця Божа не підтримувала нас, загороджуючи й покриваючи? Як би людська природа витримала його напади? «Хто підняв коли-небудь перед його одежі? Хто пройшов крізь йогоподвійний панцер? З пельки у нього вилітають смолоскипи, вискакують ог ненні іскри. З ніздер у нього дим виходить [як із печі, де горить вугілля]. [Душа його, як вугілля], з пащі у нього полум’я виходить. У його шиї сидить сила [перед ним іде згуба]. Серце його тверде, мов камінь [стоїть непорушно, як ковадло]. Під ним, мов у казані, кипить безодня, йому море, мов горщик на пахощі [а безодня, як полонянка для нього]. Він позирає на все гордо: він цар над [тими, що у водах]» (Іов 41, 4 і далі). Проти нього боротьба наша, брате.Отаким Слово описує мучителя. Але не тяжко перемогти його тим, що при йняли життя іноче, бо через відречення від світу і великі чесноти не мають вони нічого спільного з ним, і навіть мають перевагу над тим, хто воює проти нас. Скажи мені, чи є хтось такий, хто прийшов до Господа і, маючи в умі страх Господній, не змінився природою? Хто, просвітившись божественними законами і ділами, не вчинив своєї душі світлої і не освітив її божественними розуміннями та помислами, не даючи їй до того ж бути бездільною? Має-бо він Бога, котрий спонукає ум ненаситно бажати світла. А коли так чинить зі своєю душею, то не в силах дух пристрасти ослабити її. Вона, як якийсь цар,дихаючи лютим гнівом на ворогів, стинає їх нещадно і ніколи не повертаєть ся назад; так діючи, душа возносить руки на небо і, творячи умову молитву, перемагає ворога”. Розповідав той брат, що авва Филимон ще й таку стяжав чесноту, що не терпів чути пустих слів. Коли ж хтось через неуважність говорив щось не на користь душі, він і зовсім не відповідав. Коли йшов брат до своїх діл, старець не питав його: “Куди йдеш?”, а коли приходив, не питав: “Де ти був і що робив?” “Якось, – розказував брат, – я відплив у потребах до Олександрії,а звідти поїхав у Царгород, аби купити потрібне для церкви, відвідав благо говійну братію, що проживає там, і не повідомив про це служителя Божого. Пробувши там, скільки треба було, повернувся знову до нього в скит. Він, побачивши мене, зрадів, і, привітавши мене, сотворив молитву і сів, зовсім нічого мене не питаючи і вправляючись у спогляданні. Часом, бажаючи йоговипробувати, я не приносив йому по декілька днів хліба. Він же не допитував ся і нічого не говорив. Коли ж минуло кілька днів, я, поклонившись, запитав його: “Сотвори любов, отче, і скажи мені, чи не образився ти, що я не приніс тобі їсти, як звичайно?” А він відповів: “Прости мені, брате, якщо й двадцять днів не даси мені їсти, не ображуся на тебе. Поки-бо терплю душею, терплю і тілом”. Отак ревно вправлявся він у спогляданні істинного блага.Про себе він говорив так: “Відколи я прийшов у скит, не дозволяв по мислові моєму вийти поза келію і не приймав у свою думку іншого помислу, окрім страху Божого і суду майбутнього віку, роздумуючи про вирок суду для грішників, вічний вогонь і кромішню пітьму. І де оселяться душі грішнихі праведних, і про те, що праведним уготоване добро, і кожен прийме наго роду за трудами своїми. Одні матимуть нагороду за великі подвиги трудів, інші – за милостиню і любов нелицемірну, одні – за ненабування і відречення від усього світу, інші – за смиренномудрість і цілковиту безмовність, одні – за істинний послух, інші – за гостинність. Про це все роздумуючи, не дозволив я, щоб у мені діяв якийсь інший помисел, і не можу тому бути з людьми, аби з ними вправляти мій ум, щоб не відійти мені від божественних роздумів”. До цього він ще розповів про якогось одного монаха, кажучи: “Досягнув він безпристрасности, ангел подавав йому хліб на поживу, але через недбальство втратив він таку честь. Коли душа послабить кріпость і твердість ума, тоді душу охопить ніч. Де не засяє своїм світлом Бог, там все губиться у темряві, і не може споглядати єдиного Бога і трепетати від Його слів. “Чи то ж я Боглише зблизька, – слово Господнє, – а не Бог і здалека? Чи може хтось де-не будь у потайне місце сховатись, де б я його не побачив? – слово Господнє. Чи я ж не сповнюю небо й землю? – слово Господнє” (Єр. 23, 23-24). І багатьох інших згадував він, що зазнали подібного. Згадав тут і Соломонове падіння, кажучи, що прийняв Соломон велику мудрість і всі його вихваляли. Був він як ранішня зоря, бо просвічував усіх світлом премудрости, але через малу солодкість утратив усю свою славу. Страшна річ недбальство. Подобає нам безнастанно молитися, щоб не прийшов інший помисел, і не відлучив нас відБога, і не показав чогось іншого нашому умові. Чисте серце стає вмістили щем Святого Духа і чисто бачить самого Бога”. “Почувши це, – каже брат, що жив із аввою Филимоном, – я зрозумів із самих діл, що тілесні пристрасті вже перестали діяти в ньому, всіма силами прагнув він того, що краще, тому бачив, як діє в ньому Божественний Дух,і зітхав невимовними зітханнями, і звертався до себе і себе самого розсуджу вав, і боявся, щоб не прийшов якийсь помисел і не скаламутив чистоту ума,і щоб ніяка скверна потай не ввійшла до нього”. Бачачи це все, брат, бажаю чи й собі наслідувати такі чесноти, часто розпитував про це старця. “Як же мені, – питав брат, – надбати чистий ум, як у тебе?” А старець відповідав: “Іди й трудися. Треба тут труду і болю серця. Духовні блага даються нам, коли трудимося і пильнуємо, а не тоді, коли ми розслаблені і спимо. Навітьі земних благ ніхто не набуде, якщо не потрудиться. Тому, хто хоче досягну ти успіху в духовних речах, подобає передусім відректися від своїх бажань і завжди мати плач і нездобування. Не придивлятися до прогрішень іншихлюдей, а тільки до своїх, над ними плакати вдень і вночі й не мати приятелю вання з людьми. Душа, що страждає через свою біду і зазнає ран, згадуючисвої прогрішення, стає мертва для світу, а світ – мертвий для неї, себто ті лесні пристрасті перестають діяти в людині, а людина перестає їм служити. Бо той, хто відрікся від світу, з’єднався з Христом, перебуває в безмовності,любить Бога, береже Його образ і збагачує подобу, – той прийме від Бога ще дро Духа з висоти і стане Божим домом, представляючи Богові праведні діла. Душа, очищена праведним життям, вільна від осквернень тіла, не маючи ніскверн, ні пороку, прикраситься вінцем правди, сяючи добрим видом чесно ти. Коли хтось зі самого початку відречення не має в серці плачу, духовнихсліз, ні пам’яті про вічні муки, ні істинної безмовности, ні безнастанної мо литви, ні псалмоспіву і повчання Божественних Писань, не привчається до безнастанного терпіння й умового діяння, і не перебуває страх Божий у йогодумці, – то це означає, що він ще перебуває в любові до світу і не може на бувати чистого ума в молитві. Благочестя і страх Божий очищають душу відпристрастей і чинять ум вільним, ведуть його до природного знання і спо нукають приходити до богослов’я, яке він приймає у блаженствах, котрі вжетепер служать запорукою для подвижників, і береже їх непохитними. Візь мімося ж з усіх сил за дієве ділання, яке возводить нас до благочестя, себто до чистоти думок, плодом якої є природне й богословне споглядання. Адже діяння – це восходження до споглядання, як каже прозорливий і богословний Григорій. Коли занедбаємо діяння, віддалимося від усякого любомудрія. Хочби й досягнув хтось найвищої вершини чесноти, однак потребує подвиж ницьких трудів, котрі загнуздують безчинні поривання тіла, і має берегти помисли. Наскільки переважає в нас правда, настільки додається духовноїмужности. Увесь ум, ставши досконалим, пристає до Бога й осяюється бо жественним світлом, тоді відкриваються йому невимовні таїнства. Тоді вінпо-справжньому навчається, де є мудрість, де сила, де знання, щоб усе розуміти, де довголіття і життя, де світло очей і мир. Поки ум ще воює із пристрастями, доти не знаходить часу цим усім насолоджуватися. Чесноти і грі хи засліплюють ум. Перші – щоб він не бачив чеснот, другі – щоб не бачив гріхів. Коли ж припиниться боротьба й ум сподобиться духовних дарувань,тоді весь стає світловидним, його підтримує благодать і він залишається не похитним у спогляданні духовних речей. Така людина не прив’язується доземних речей і від смерти перейде до життя. Подобає тому, хто бажає жит тя, вартого наслідування, і приходить до Бога, мати непорочне серце й чисті уста, бо достойно оспівати Бога зможе тільки чисте слово, що виходить з уст. Душа, що пристала до Бога, безнастанно розмовляє з Ним. Тож поспішімо,браття, осягнути вершину чеснот і не залишаймося на землі, прибиті при страстями. Хто чинить подвиг і зумів наблизитися до Бога, і причаститисясвятого світла, і вразитися Божою любов’ю, – той насолоджується якоюсь духовною і незбагненною Господньою веселістю, як каже божественний псал моспівець: «Будь любий Господеві, і Він дасть тобі бажання серця твого… І виведе, як світло, правду твою, і суд твій, як полудень» (Пс. 36, 4.6). Якалюбов душі може бути така гаряча і нестерпна, як та, що від Бога народжу ється в душі, очищеній від усяких пороків? У душі, що з істинної ревности говорить: «Я з любови знемагаю» (П.п. 2, 5). Невимовний і несказанний блиск божественної краси. Не окреслиш його словами, не вміщається він у слух. Чи згадаєш блиск зорі, чи сяйво місяця – усі вони недостойні навіть уподобитися до тієї слави, і далеко їхній красі до краси істинного світла, як далеко глибокій ночі чи страшній пітьмі до ясного полудня. Цього навчився на досвіді в учителів божественний Василій і нам передав”. Це і багато іншого розповідав брат, котрий жив зі старцем. Але й цьомуніхто не здивується, маючи велику ознаку смиренномудрости старця. Здав на-бо сподобився він пресвітерства і небесних речей торкнувся своїм життямі розумінням, однак уникав божественного священнодійства, і довгими літами не наближався до святої трапези, і не сподоблявся причастя Божественних Таїн. Хоч і жив він так ревно, однак не причащався після того, як гово рив з людьми, хоч і не говорив ні про які земні речі, а тільки те, що було на користь співбесідникам. А коли бажав причаститися Божественних Таїн, то умилостивлював Бога молитвами, псалмоспівом та ісповіданням. Вражався він вельми, коли перед Причастям єрей виголошував: “Святеє святим”. Казаввін, що вся церква тоді повна божественних ангелів і сам Цар сил таїнствен но священнодіє і перетворюється в Тіло і Кров у наших серцях. Тому й казаввін: “Подобає нам непорочно й чисто, так, ніби ми поза тілом, без сумні ву і збентеження, зі сміливістю приступати до Святого Причастя пречистих Христових таїн, щоб стати нам причасниками їхнього просвічення. Багато хто зі святих отців бачив ангелів, котрі оберігали їх, тому мовчанням берегли себе і ні з ким не розмовляли”.Брат розповідав ще й таке: “Коли старцеві треба було продати свої виро би, то щоб через питання й відповіді не вкралася якась неправда, божба, чи багатослів’я, чи якийсь інший гріх, старець вдавав із себе юродивого, і кожен, хто хотів купити, брав у нього, що хотів, і платив йому, скільки хотів. Старець плів малі кошички, приймав ціну, яку йому давали, і зовсім нічого не говорив цей воістину любомудрий муж”.вятий отець наш Теодор жив за царювання Іраклія і Констан тина Бородатого в шістсот шістдесятих роках. Спочатку він чинив подвиг в обителі святого Сави, а потім божественним вибором був возведений на єпископський престол міста Едесиі сотворив багато чудес іще за життя та й по смерті також. І божествен ними своїми навчаннями показав багатьох мучениками і спасенними. Ув одинадцятий день липня переставився до вічних оселей, як написано в його Житії у книзі Калокаїрині. Чи залишилися після нього ще якісьписання, напевно сказати не можемо. Ці сто глав, що він уклав, увійш ли до числа інших подвижницьких книг. Ці глави подають рясні плоди священної тверезости і духовної користи тим, що розсудливо їх читають і бажають собі спасіння. Отож прийдіть і зірвіть щонайщедріший плід. На кінці цих глав додано й умоглядне Слово, підписане іменем Теодора. А що воно додане до глав про тверезе розуміння і йде після цього Слова, то гадаємо, що це ознака того, що справді його написав Теодор.