Диоптра, або Духовне зерцало. Частина I. Розділи 14–16: мандрівка, тілесна краса й розкішні одежі

Частина 5 з 21 · ← Попередня · Наступна → · Зміст книги

Три розділи, зібрані тут, мають спільну тему — тимчасовість. Проте беруть вони її з трьох різних боків: через простір (ми тут лише подорожні), через тіло (краса його минає швидше, ніж здається) і через одяг (те, чим ми прикрашаємо тимчасове, — теж тимчасове). Це, мабуть, найпоетичніша частина всієї першої частини книги: саме тут автор найбільше говорить образами — гостинниця, подорожній, крини й польові лілеї, позолочена скриня.

Попередня частина: Розділи 11–13: зневага тщеславства й марнота владолюбства. Повний зміст книги — на центральній сторінці видання.

Зміст цієї частини

• Розділ 14. Про мандрівку в цьому світі
• Розділ 15. Про марноту тілесної краси
• Розділ 16. Про марноту дорогих одеж

📲 Встановлюйте додаток Pray.ee: Для зручного щоденного читання без реклами та відліку 40 днів молитовного правила завантажуйте наш безкоштовний мобільний додаток Pray.ee у Google Play.

Розділ 14. Про мандрівку в цьому світі

«Перебуваючи в тілі цьому, ми мандруємо» (пор. 2 Кор. 5:6), — каже апостол Павло, тобто ми усунені від Господа, або мандруємо. Мандрівник ти в цьому світі й до Небес ідеш, де наше істинне, вічне житло: «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо прийдешнього» (Євр. 13:14). Усякий шлях має свої труднощі. Тому не втішайся в цьому світі, бо ти в ньому подорожній. Мандрівному подорожньому доводиться завжди боротися з голодом, холодом, спекою, зі слабкістю сил, з хворобами та іншими лихами, яким і ми, мандруючи в цьому світі, піддані. Мандрівник, перебуваючи далеко від тієї землі, де він народився, бажає повернутися туди: так і нам, мандруючим у цьому світі, треба бажати істинної Вітчизни нашої Небесної. Як мандрівників щедро приймають у гостинницях і задовольняють їхні потреби та бажання, але щойно настане час виїжджати з гостинниці — чималі подаються їм від господаря гостинниці рахунки, так і світ цей хоч задовольняє нас і втішає, але коли, однак, вмираючи, будемо прощатися з ним — тоді за все віддамо неминучий звіт.

Не бажай будувати домів і не покладай житла твого на безплідній землі цього світу, коли ти тут лише мандруєш і маєш Отця багатого, але поспішай до достатнього дому й до землі плодоносної. Святий апостол Петро каже: «Улюблені! Прошу вас, як приходьків і мандрівників, віддалятися від плотських похотей» (1 Пет. 2:11). Живи, подібно до мандрівника, а мандрівники й приходьки проводять життя скрутне: їх завжди вважають чужинцями, і не мають вони жодного друга в місті. Не шукай такої дружби, яка шкідлива для твоєї душі. Оскільки ти подорожній, то не засмучуйся, якщо все буде неприємно. Якщо ти будеш пам’ятати, що ти — приходько, то позбудешся багатьох лих. Ти виконуєш на землі немов обов’язок скорохода, що швидко біжить; стережися ж і ніде не клади основи. Коли ти приходиш до гостинниці на чверть години, яку там хочеш провести, — тоді господар не прибирає ні покоїв, ні спальні для тебе, не направляє нічого, бо знає, що недовго в нього пробудеш… І ти — приходько на землі: вчора в гостинницю прибув, а завтра відправишся з неї. Почестей, багатств і марнотних пристрастей не шукай, бо час такий короткий, що минає, на подобу миті. Як мандрівник завжди згадує свою Вітчизну, до якої прагне, так і всі твої помисли мають устремлятися до землі живих, де святі блаженствують у спілкуванні з Христом.

Іди до дому Отця твого й з усякою можливою старанністю роздумуй, яким би чином досягти його, забуваючи всі предмети й фальшиві насолоди цього земного вигнання твого. Через півгодини, яку ти проводиш у світі, не дбай мати в ньому постійного житла. Якби ти довгочасно міг перебувати в цьому світі, то ще було б не дивно, що ти випросиш простору домівку й безліч усього заготовиш. Але коли життя таке коротке й година смертна така невідома, що не знаєш, сьогодні чи завтра вона наблизиться, то чи не заслуговуєш ти тяжкого осуду, коли заплітаєшся мирськими речами, немов вони будуть вічно перебувати? Така непостійність і короткочасність усього земного — невже вони можуть тебе зваблювати? Адже ти безустанно й швидко прагнеш до смерті: не зупиняйся ж і не приліплюйся до марнот мирських. Усякий мандрівник із невдоволенням проводить ніч у гостинниці, якщо знає, що іншого дня буде відпочивати в своєму домі з великим спокоєм. Одного цього роздуму мало б бути достатньо для терпіння нещасть теперішнього життя, коли знаєш, що вони триватимуть лише короткий час, а завтра ти прийдеш у дім твій Небесний, де будеш насолоджуватися вічним спокоєм. Блаженний приходько, який не хоче мати житла в цьому світі, але бажає від тіла звільнитися й бути з Христом (пор. Флп. 1:23). Блаженний той, хто, будучи покликаний на вечерю Агнця, ще не возліг за Божественною трапезою, але зідхає й плаче в цьому світі. Нехай будуть завжди перед очима твоїми ці слова Псалмоспівця: «Приходько я є у Тебе й мандрівник, як усі отці мої» (Пс. 38:13).

Якщо розсудиш, наскільки довгочасне очікуване нами майбутнє життя, і коли побачиш, що воно вічне й не має кінця, то порівняно з цим життям, хоч би ти тут і тисячу літ прожив, побачиш, що останнє занадто короткочасне й скороминуще і чи становить хоч півгодини проти прийдешнього життя. Полічи з увагою — і знайдеш, що наше земне життя порівняно з майбутнім є не що інше, як одна мить. Це спонукало апостола до терпеливого перенесення трудів земного його приходу, як він сам пише в Посланні до коринтян: «Ми звідусіль пригноблені, але не в тісноті; ми в відчайдушних обставинах, але не впадаємо в відчай; ми гнані, але не залишені; повалювані, але не гинучі… Бо короткочасне легке страждання наше виробляє в безмірному надлишку вічну славу, коли ми дивимося не на видиме, а на невидиме: бо видиме тимчасове, а невидиме вічне» (2 Кор. 4:8–9, 17–18). Таким чином примушував себе апостол до ще більших трудів і посилював свої подвиги, думаючи про короткочасність теперішньої спокуси, вважаючи себе тут мандрівником, що йде до Неба.

Отже, якщо трудність шляху наводить на тебе скорботу — не бентежся, бо скоро він закінчить свій біг. Апостол свідчить, що всі святі Старого Заповіту вважали себе мандрівниками й приходьками на землі, жили в горах, вертепах і проваллях земних, ніколи не маючи спокою, але безустанно блукаючи (пор. Євр. 11:13, 38). Не живи так, немов ти був мешканцем цього світу… Подорожні, мандруючи через чужі держави, звичайно не купують того, чого не можна із собою нести, наприклад дерева та інші незручні речі, але якісь коштовності. І ти тут маєш залишити мирські почесті й багатства, а добрі діла з собою можеш узяти. Чого ж ради ти стараєшся догодити людям і шукаєш почестей, які залишаться на шляху? Чого ради, проходячи земний шлях, хочеш розбагатіти, а згодом у домі твоєму, де вічно маєш перебувати, — збідніти й жити в голоді та вбозтві? Придбавай у земній мандрівці найперше коштовні камені добрих діл, щоб прийти у свій істинний дім збагаченим і отримати на Небі блаженне життя.

Розділ 15. Про марноту тілесної краси

«Краса марнотна» (Притч. 31:30), — каже Премудрий. Якщо всяку марноту слід за ніщо вважати і всяка краса марнотна, то й не треба її шанувати. Серед усіх марнот, які миролюбці дорого цінують, а ти, як вірний раб Христів, маєш ними нехтувати, є одна головна, що полягає в тому, щоб тщеславитися своєю красою, хоч і всі гріхи, пристрасні до всіх інших марнот, марнотні й безумні. Прекрасне волосся Авесалома послужило знаряддям його смерті. Краса дарована Богом створеним істотам для того, щоб, бачачи її, ми свій дух підносили до пізнання Творця. «Невидиме Боже, — за словом апостола, — через творіння помислюване, видиме» (Рим. 1:20), і пізнання створінь приводить людину до пізнання свого Творця. Коли знаходять малу жилу смачної води, хіба не йдуть далі й не шукають її джерела й ключа? Так і ти, коли зустрічається тобі тілесна краса, не зупиняйся на ній увагою, доки не дійдеш до пізнання Того, Хто є її началом, тобто Бога, джерела всякої краси. Діти, які занадто милуються позолотою на книзі або гарними прикрасами, забувають про те, що всередині книги. Але ти маєш уявляти себе не отроком, а мужем досконалим, не приліплюйся надмірно до краси створінь, але читай, що в ній написано, тобто для того, щоб полюбити Винуватця й Творця такої краси. Якщо станеш читати це написане на всіх створіннях, то пізнаєш, Хто є Бог.

Створіння є немов свого роду окуляри, крізь які людина себе бачити не може, але в яких зорові представляються інші предмети. Не личить тобі приліплюватися до краси створіння, бо ти самого себе в них не побачиш, але треба при вигляді її дивуватися премудрості, доброті та всемогутності Господа Бога, Який із нічого створив таку красу. Пророк Ісая звіщає горе тим, які на діла Господні не дивляться й про діяння руки Його не помишляють (пор. Іс. 5:12). І цар Соломон зауважує: «Споборник світу проти безумних» (Прем. 5:20). Відчуття є двері уяви. Через відчуття бачимо створіння, від пізнання яких та їхньої краси приходимо до пізнання величі Творця; бо всяка тварна краса є не що інше, як нікчемна капля від цього безконечного моря нествореної краси. Що ти бачиш у створінні його власного? Чим більше тварні істоти мають краси й тим гострішою стрілою любові вражають, тим більше маєш ти підноситися любов’ю до Творця цієї краси. Якщо ж ти втішаєшся красою, якої не відносиш і не приписуєш Богові, то марнотний ти й безумний. Якщо ти самого себе любиш за красу, то що може бути марнотніше за це?

Спитаю я тебе: звідки ця краса походить і що слугує її причиною? Тіло чи душа? Відділи душу від тіла — то чи не обернеться тілесна краса в безобразність і гниль? Душа, отже, підтримує тілесну красу. Якщо тобі видається тіло прекрасним, то наскільки більше ти маєш любити душу, яка підтримує цю красу? Якщо присутність душі є неодмінною причиною такої благоліпності, то чи не благоліпніша за те сама душа? У душі полягає істинна краса, порівняно з якою всяка інша краса, на подобу тіні, миттєво зникає. Не зупиняйся на поверхні, не звертай уваги на видиму зовнішність, але простирайся глибше й розглянь самий корінь речей. Полюби начало саме як основу всього того, що в твоїх очах видається красою, яка, однак, нерідко зникає навіть із настанням незначної хвороби. Дні наші плинуть швидко, юність минає, і ти незабаром наближаєшся до смерті або до старості. Що ж залишиться від благоліпності твого лиця і цієї тілесної краси? Отже, якщо станеться тобі побачити прекрасне лице, то ти маєш помислити про те, як скоро смерть змінить цю квітучу білизну лиця, як глибоко западуть очі, як скоро в гниття обернеться все те, що нині видається прекрасним.

Краса є істина, завішена зовнішньою завісою. Краса є не що інше, як мовчазна й німа кара, яка шкодить більше, ніж вогонь: вогонь спалює зблизька, а вона — і здалеку. За красою завжди йде гордість. Краса є короткочасний мучитель, покривало для очей, кайдани для ніг і сіть, що зв’язує крила розуму для того, щоб ти не пізнав істини або не пішов за доброчесністю й не підносив розум свій угору. Любов до тілесної краси є забуття розуму. Краса й цнотливість рідко бувають згідні між собою. Пророк Ісая уподоблює тілесну красу траві: «Усяка плоть — сіно, і всяка слава людська — як цвіт травний: висохла трава, і цвіт відпав» (Іс. 40:6–7). Сьогодні трава зеленіє, а вранці засихає, і її кидають у печі. Уранці квітка стоїть розкрита, а надвечір в’яне. Так минає всяка юність, усяка слава, усяка краса людини, як трава й як польова квітка; бо щойно настане старість, тієї ж миті всихає. Псалмоспівець каже про людське життя: «Уранці, як трава, проминає, уранці процвітає й проминає, надвечір відпадає, засихає й заклякає» (Пс. 89:6). Апостол Яків, уживаючи таких самих уподоблень, пише, що людина, як цвіт травний, проминає. «Зійшло сонце… і висушило траву, і цвіт її відпав, і краса лиця її погибла» (Як. 1:10–11). Як квітка скоро пропадає, так, за свідченням Писання, і людська юність.

Марно замість брехні нехтувати істиною. Не дивись уважно на фальшиву й сповнену підступу зовнішність, але думкою своєю простирайся далі, і коли побачиш жінку з прекрасним лицем, тоді помисли, яка безобразність ховається під цією мальованою маскою і яким страшним буде це прекрасне тіло після смерті; не теперішньому внемли, а — майбутньому. Покриту тілесною красою істину проникни очима розуму. О, якби ти не спокушався з першого погляду, але, побачивши якесь прекрасне лице, згадав би, що є людина! Якби ти частіше збуджував себе до цього роздуму, то досяг би такої цнотливості, що без усякого труду в чистоті тіла служив би Богові, відвернувши пожадання своє від подібної марноти. Старайся прикрашати душу, бо її краса є краса вічна. Усяка ж інша краса є краса пуста, тлінна, найкоротша й короткочасна, безумна й скоро гинуча, яку час з’їдає, і за мить вона стає достойною сліз.

Розділ 16. Про марноту дорогих одеж

«У вбранні шат не хвалися» (Сир. 11:4), — каже старозавітний мудрець. Якби надмір одеж не був злом, то не похвалив би Христос Іоанна Хрестителя за його суворі одежі (пор. Мф. 11:8) і не осуджував би немилосердного багача за надмірну пишність одеж¹⁶ (пор. Лк. 16:19). Господь сказав: «Ті, що носять м’які одежі, перебувають у чертогах царських» (Мф. 11:8), тобто в домах царів тимчасових, а не Царя Вічного. Оскільки ж Дух Святий у Святому Письмі осуджує вбрання того багача, а святого Предтечу хвалить за його сувору одежу, то звідси ясно, у якому бідственному стані перебувають ті, які тщеславяться дорогою одежею, і наскільки марнотні ті, які тратять дорогоцінний час на таку марноту. Якщо ти, прикрасившись дорогою одежею, і не прагнеш до чогось противозаконного, то, принаймні, погано чиниш у одному тому відношенні, що тратиш безрозсудно найдорогоцінніше з усіх речей, тобто час. Прикрашатися дорогою одежею не завжди грішно, але при всьому тому всякий, хто так прикрашається, уникнути марноти не може. Такі люблять, щоб їх бачили в публічних зібраннях, щоб усім були угодні, усім подобалися, усіма були хвалені. Але вони водночас мало успівають у доброчесностях, і дух благоговіння в них холодіє.

Хоч би яким багатим і вишуканим було твоє вбрання, але ні з яким ти не можеш бути прекраснішим за польові лілеї, про які Спаситель сказав, що й Соломон у всій своїй славі не одягався так, як кожна з них (пор. Мф. 6:29). Апостол каже: «Маючи поживу й одежу, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6:8). Те саме висловив Яків на місці чудового видіння драбини, коли сказав: «Якщо буде Господь Бог зі мною й збереже мене на дорозі цій, якою я йду, і дасть мені хліб їсти й одежу зодягнутися» (Бут. 28:20). Безумство — попелові й порохові бажати зодягнутися у всю пишність. Апостол Петро пише, що прикрасою жінки-християнки має бути не зовнішнє плетіння волосся, не золоті убори чи пишність в одежі, але потаємна людина серця в нетлінній красі лагідного й мовчазного духа (пор. 1 Пет. 3:3–4). Рабові Божому достатньо простого звичайного вбрання, пристойного кожному станові. Віддаляйся всякого нового винаходу в одежі; бо коли так багато займаєшся зовнішністю, то це ознака, що ти мало дбаєш про внутрішнє, тобто про душу. Псалмоспівець пише: «Уся слава Доньки Царевої всередині» (Пс. 44:14). Соломон, коли занадто віддавався розкоші й займався прикрашанням себе, тоді забував Бога і свою душу, так що обернувся до ідолопоклонства.

Коли з горіха шкаралупа спаде передчасно, то це ознака, що він усередині пошкоджений. Коли християнин не носить одежі, потрібної християнському благочестю, то це знак, що він має всередині себе черва гріха, який назовні виявляє його пустоту. Ті вози, на яких відвозять тіла померлих до храмів, ніколи в інший час не прикрашаються, крім того часу, коли треба везти на них мерця; так і марнотні люди не в інший час прикрашають своє тіло, як тільки коли всередині себе носять душу, померлу гріхами. Тому пророк Авакум каже: «Це ковання золота й срібла, і ніякого духа немає в ньому» (Ав. 2:19). Як плакав би ти, бачачи любиму тобою людину померлою, так просльозитися ти маєш за розкішно зодягненого як за померлого. Оскільки ти бажаєш подобатися людям, тому й прикрашаєш себе так зовнішньо. Бо людина дивиться на зовнішність, а Бог — на серце. Немалá це марнота й безумство, чому апостол і каже: «Якби я й досі догоджав людям, то не був би рабом Христовим» (Гал. 1:10). Якби ти істинно й неложно задля Христа для світу вмер, то відкинув би всі ці намарні піклування. Ти не можеш виправити всього так, щоб у чомусь одному не було недоліку. Прикрашаєш тіло? — душу руйнуєш. Прикрашаєш рабу? — господиню залишаєш голою. Ковчег Заповіту всередині був позолочений, а ззовні вкритий тканиною. Нехай душа твоя буде наповнена любов’ю, тоді мало піклування докладати до того, яка твоя зовнішність. Прикрась внутрішнє доброчесностями, а не докладай старань до прикрашання тіла марнотними одежами.

Апостол свідчить, що святі Старого Заповіту одягалися в милості (пор. Євр. 11:37), тобто у верблюжі та козячі шкури. Вони були подібні до нас люди, але, знаючи, що голими прийшли вони на світ із утроби материнської і голими відійдуть із цього світу, відповідно до цього й поводилися, як приходьки й мандрівники в цьому світі. До гріхопадіння — у раю — людина не потребувала одежі, бо як сонце зодягнене в сяйво, так і людина була зодягнена благодаттю; вона, на подобу польових лілей, була зодягнена в непорочність, але щойно втратила її, тоді стала соромитися наготи, чому Бог і зробив нашим прабатькам одежі зі шкур тварин. Усякий, хто тщеславиться одежею, подібний до того, хто хвалиться полотном, яким обв’язані його рани. Слава ця обертається в посоромлення. Безумним треба вважати того, хто хвалиться струпами й гнійними виразками своїми. У поганий одяг одягався Іов, коли сказав: «Веретище пошили на шкіру мою» (Іов. 16:15). Суворою була одежа того царя, богонатхненного Псалмоспівця Давида, який каже про себе: «Я одягався у веретище» (Пс. 34:13). Тим, хто хвалиться дорогою одежею, Бог погрожує через пророка Ісаю: «Під тобою постелять гнилість, і покров твій — черв» (Іс. 14:11).

Ти ображаєш Бога своїми марнотами, про які богонатхненний Псалмоспівець свідчить, що Бог ними гидує. Ніхто не вводить нововинаходів прикрашання, але боятися має за це найсуворішого Суду Господа Бога, Який каже через пророка Софонію: «Покараю князів і дім царський, і всіх, зодягнених у чужі, тобто дивні, одежі» (Соф. 1:8). Нововинайдені й дорогі одежі бувають надягатися з одного тщеславства. Ти відкриваєш свою душу тим, які на тебе дивляться, і своєю легковажністю виявляєш свої недоліки й недосконалості тим, які, можливо, вважали тебе мудрим. Премудрий Сирах каже: «Одежа мужа, і сміх зубів, і хода людини звістять про неї» (Сир. 19:27). Цар Охозія запитав колись своїх вісників, у якій одежі був зустрінутий ними супутник, і з відповіді їхньої про одежу пророка Ілії довідався, що це він (пор. 4 Цар. 1:7); і ти, якщо важливо й пишно будеш вдягатися, будеш усіма пізнаний — що ти легковажний: не скажуть люди, що ти — Ілія, але що ти — людина легковажна. Невже хочеш бути безумним? Якщо ж ні, то навіщо бажаєш, щоб тебе таким вважали? Зовнішній надмір — знак марноти й внутрішньої скудоумності. Пишне вбрання виявляє зніженість і розбещеність душі. Бо ніхто такого прикрашання тіла не побажав би, якби душа побула оголеною, позбавленою одежі доброчесностей.

Ніневітяни всі, від малого до великого, зодяглися у веретище й через це вмилостивили ображеного ними Бога. Звідси видно, наскільки Богові приємне разом із покаянням і саме вбоге смиренне вбрання. Як безумним має видатися той, який при купівлі коня купує задля гарної та багатої упряжі, не звертаючи уваги, чи кінь добрий, чи кривий він, чи кульгавий, — так безумство — складати про людину думку й цінувати її за дорогою одежею. Щодо тих, які пишно, але легковажно прикрашаються одежею, вельми прикладиве те, що сказав Христос фарисеям: «Горе вам… бо ви подібні до гробів побілених, які ззовні видаються гарними, а всередині сповнені костей мертвих і всякої нечистоти» (Мф. 23:27). Ззовні видаєшся пишним, а всередині сповнений марноти й тщеславства. Ти позбавляєш убогих голих того, що без міри покладаєш на своє тіло. Не зодягайся в неспівмірні й простори, пишні одежі, але в одежі скромні та співмірні твоєму станові, щоб не являлися на тобі ні марнота, ні тщеславство. Поглянь на Господа Ісуса Христа, що висить нагим на Хресті з любові до тебе, і якщо поглянеш і приникнеш серцем до цього безприкладного видовища, то, без сумніву, пошкодуєш за тим багатьом часом, який ти тратиш безумно на марнотні прикрашання свої. І що б ти не робив, завжди перед очима своїми май Христа — і таким чином звільнишся від різноманітних марнотних піклувань, які нині тебе розважають.

Короткий підсумок

Ці три розділи варто читати не як заборону любити життя, тіло чи красу, а як запрошення бачити їх у правильній перспективі. Мандрівник не ненавидить гостинницю — він просто не будує в ній дому. Людина, що милується красою, не зобов’язана її зневажати — вона лише не повинна на ній зупинятися, бо краса є склом, крізь яке видно Творця, а не самим Творцем. І той, хто прикрашає тіло, не чинить зла самим фактом одежі — він лише витрачає найдорожче, що має, на те, що не забирає з собою.

Далі за змістом: Розділи 17–19: знатність роду, тимчасові багатства та їхнє безсилля. Примітку 16 подано в загальному розділі приміток. Повний зміст — Диоптра — повний зміст книги.