Напади супротивників та ненаситна жага до Божественного слова

Попри велику кількість тих, хто нападає на мене, я був зовсім вирішив утриматися від писання про що-небудь, якби ти, високошановна мати, безперестанно не просила мене про це і в листах, і через нагадування інших людей, аж поки не переконала знову взятися за цю справу задля втіхи та повчання тих, хто шукає спасіння.

Для тебе самої не потрібні жодні настановлення, бо благодаттю Христовою разом із похилим віком ти здобула і сивину мудрості, а священні заповіді Євангельські вивчила довголітньою діяльністю за ними, ділячи життя своє між трудами послуху та безмолвністю (ісихією), якими, вибіливши дошку душі своєї, зробила її здатною прийняти божественні карбування і зберегти їх.

Але справа ця така, що душа, цілковито полонена любов’ю до духовного вчення, ніколи не насичується ним. Тому премудрість і говорить про себе: «Хто споживає мене, той іще прагнутиме» (Сир. 24, 23). І Господь, який уселяє таке божественне бажання в душу, каже про Марію, яка обрала цю «благу частину», що вона «не відбереться від неї» (Лк. 10, 42).

Писання для дочок великого Царя та обов’язок любові у Христі

Тобі, зрештою, можливо, такі писання потрібні і для дочок великого Царя, які живуть під твоїм опікунством, і для наречених, яких ти прагнеш заручити з безсмертним Нареченим. Наслідуючи Його — як Він заради нас прийняв наш істинний образ, — ти і сама тепер приймаєш подобу новопочатківців, що потребують навчання.

Тому і я, не як здатний до навчання інших, і до того ж до такого навчання, а задля послуху та заповіді давати тому, хто просить, із готовністю виконаю обов’язок любові у Христі з того, що маю нині.

Смерть душі та гріх до смерті

Знай, досточтима мати, або краще нехай дізнаються через тебе отроковиці, які обрали життя за Богом, що й у душі є смерть, хоча вона й безсмертна за своєю природою. Так і улюблений Богослов каже: «Є гріх до смерті… і є гріх не до смерті» (1 Ів. 5:16–17), маючи на увазі тут, звісно, смерть душі; і великий Павло каже: «Смуток цього світу чинить смерть» (2 Кор. 7:10), звісно, смерть душі. І знову: «Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5:14). З яких мертвих закликає він воскреснути? Безперечно, з умертвлених плотськими пожадливостями, які воюють проти душі (1 Петр. 2:11).

Тому і Господь мертвими назвав тих, хто живе за духом цього суєтного світу, коли одному зі Своїх учнів, який просив піти поховати свого батька, не дав на те дозволу, а звелів іти за Собою, залишивши мертвим ховати своїх мерців. Мертвими назвав Господь тих, які ще жили, звісно, як померлих душею.

Відокремлення від Бога як смерть душі та наслідки гріхопадіння

Бо як відокремлення душі від тіла є смертю тіла, так відокремлення Бога від душі є смертю душі. І це переважно і є смерть, смерть душі. На неї вказував Бог, коли, даючи заповідь у раю, сказав Адаму: «того дня, коли скуштуєш від забороненого дерева, смертю помреш» (Бут. 2:17). Бо тоді померла душа його, через переступ відокремившись від Бога; тілом же він продовжував жити з тієї години і далі до дев’ятисот тридцяти років.

Але смерть, яка прийшла через переступ, не лише душу зробила непридатною, а людину підпроклятною, але й тіло, зробивши його хворобливим і багатостраждальним, віддала зрештою смерті: бо тоді ж, услід за умертвінням внутрішньої людини через переступ, земний Адам почув: «проклята земля в ділах твоїх; терни і вовчці зростить вона тобі; у поті чола твого їстимеш хліб твій, допоки не повернешся в землю, з якої тебе взято; бо ти земля і в землю відійдеш» (Бут. 3:17–19).

Якщо в майбутньому тому пакибутті (новому бутті) з воскресінням праведних воскреснуть і тіла беззаконних та грішників, то лише для того, щоб бути відданими другій смерті, – муці тій вічній, черв’якові невмирущому, скреготу зубів, темряві кромішній, мокротній геєні вогненній невгасимій, за словом Пророка, який каже: «згорять беззаконники і грішники разом, і не буде кому гасити» (Іс. 1:31). Бо це є друга смерть, як навчив нас святий Іоанн через одкровення.

Послухай і великого Павла, який каже: «Бо коли живете за плоттю, то маєте померти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити» (Рим. 8:13). Про життя і смерть говорить він тих, які будуть у майбутньому віці, життям називаючи насолоду вічного царства, а смертю – віковічну ту муку. Таким чином, переступ заповіді Божої є причиною всякої смерті і для душі, і для тіла – і тієї, що буває в цьому віці, і тієї, яку становитиме нескінченна та мука.

Справжня смерть та істинне життя душі через виконання заповідей

І ось справжня смерть — коли душа роз’єднується з божественною благодаттю і сполучається з гріхом. Ті, хто мають розум, повинні уникати такої смерті й страшитися її. Для тих, хто добре мудрує, вона страшніша за саму муку геєнську. Її і ми всіма силами уникати будемо. Усе кинемо, усе залишимо, від усього відречемося — і в узаєминах, і в справах, і в бажаннях, що відволікає і віддаляє нас від Бога та заподіює таку смерть.

Хто боятиметься цієї смерті й берегтиметься від неї, той не злякається наближення смерті тілесної, маючи в собі істинне життя, яке саме через смерть набуває невіддільності. Бо як смерть душі є справжньою смертю, так і життя душі є істинним життям. Життя ж душі — це єднання з Богом, як життя тіла — єднання його з душею.

Бо як через переступ заповіді, відокремившись від Бога, душа умертвилася, так через послух заповіді, з’єднавшись знову з Богом, вона оживотворяється. Задля цього каже в Євангелії Господь: «Слова, що Я вам говорив, то дух і життя» (Ів. 6:63). Скуштувавши це на досвіді, святий Петро сказав Йому: «Ти маєш слова життя вічного» (там же, 68).

Але вони є словами життя для тих, хто слухається їх; для тих же, хто виявляє непослух, заповідь життя стає на смерть. Так і Апостоли, будучи «пахощами Христовими», для одних були «запахом смертоносним на смерть», а для інших — «запахом життєдайним на життя» (2 Кор. 2:15–16).

Воскресіння тіла, вічне сопричастя з Христом та друга смерть

Це життя знову-таки є життям не лише душі, але й тіла: бо воно робить безсмертним і його через воскресіння, не тільки визволяючи від смертності, але й від смерті, що ніколи не припиняється, — майбутньої пекельної муки. Воно і йому дає вічне у Христі життя, безтрудове, безболісне і безпечальне — воістину безсмертне.

Але як за смертю душі, тобто за переступом і гріхом, згодом наступила смерть тіла, а з нею і відхід у землю та перетворення на порох, за тілесною ж смертю знову наступила друга смерть душі — засудження її в пекло: так і за воскресінням душі, яке є поверненням її до Бога через виконання Божественних заповідей, згодом наступить воскресіння тіла, коли воно знову з’єднається з душею. За цим же воскресінням наступить істинне безсмертя і співвічнішання з Богом тих, хто достойний цього, які з плотських зробилися духовними і стали здатними, подібно до Ангелів Божих, жити на небі. «Будемо підхоплені», каже Апостол, «на хмарах на зустріч Господеві на повітрі, і так завжди з Господом будемо» (1 Сол. 4:17).

Як Син Божий, Який заради людинолюбства став людиною, помер плоттю через відокремлення Його душі від тіла, проте без відокремлення від Нього Божества, чому й, воскресивши Своє тіло, Він узяв його на небо у славі: так і ті, хто пожили тут за Богом, при відокремленні від тіла не відокремлюючись від Бога, у воскресіння візьмуть і тіло до Бога, входячи разом із Ним у радості невимовній туди, куди «Предтечею за нас увійшов Ісус» (Євр. 6:20), щоб разом із Ним насолоджуватися і тією славою, що має відкритися у Христі. Бо вони будуть сопричасниками не лише воскресіння, а й вознесіння Господнього та всього божественного життя Його.

Але не ті, хто пожили тут плотськи і під час відходу виявилися такими, що не мають жодного спілкування з Богом. Бо хоч і всі воскреснуть, але «кожен», як каже Апостол, «у своєму чину»: той, хто духом плотські вчинки умертвив тут, там буде жити з Христом божественним і воістину вічним життям; а той, хто плотськими похотями та пристрастями умертвив дух тут, там, на жаль! має бути засуджений разом із майстром і винуватцем усякого зла, і відданий нестерпній і безперестанній муці: що і є друга смерть, яка не має спадкоємства (кінця).

Початок істинного життя у теперішньому віці та відсутність місця для розпачу

Де ж поклала початок справжня смерть, породителька і винуватиця тимчасової та вічної смерті як для душі, так і для тіла? Чи не в царині життя? — Тому, на жаль! людина відразу й була вигнана з раю Божого за його межі, як така, що набула смертоносного і невідповідного божественному раю життя.

Таким самим чином і істинне життя, винуватець справжнього й вічного життя і для душі, і для тіла, повинно отримати початок у цій царині смерті. І той, хто не прагне здобути його для душі тут, нехай не обманює себе марними надіями отримати його там або якось сподобитися людинолюбства Божого в час оний. Бо тоді буде час праведної відплати, а не милування та прощення, «день гніву та об’явлення праведного суду Бога» (Рим. 2:5), час явлення «руки міцної та високої», яка скидає на муку в пекло непокірних (Пс. 135:12). Горе тому, хто має «впасти в руки Бога Живого!» (Євр. 10:31). Горе тому, хто має там зазнати гніву Господнього, а не тут від «страху Божого» пізнав «силу гніву Його» (Пс. 89:11) і ділами не виблагав собі людинолюбства Божого! — Це справа теперішнього часу.

Для того й життя це влаштував нам Бог, щоб дати місце покаянню. Якби цього не було, то людина, згрішивши, негайно позбавлялася б і цього життя. Бо яка була б від нього користь або яка в ньому потреба? — Тому розпачу зовсім немає місця в людях, хоча лукавий усяко намагається ввергнути в нього не лише тих, хто живе недбало, а й тих, хто добре подвизається. Оскільки час цього життя є часом покаяння, то вже саме те, що грішник ще живий, служить для нього — якщо він забажає навернутися до Бога — порукою того, що буде Ним милостиво прийнятий. Бо в теперішньому житті самовладдя (свобода волі) завжди в силі; самовладдю ж підлягає шлях вищевказаного життя і смерті, з яких людина може обрати або відкинути будь-який, який забажає, як справу досяжну. Де ж тут знайти місце розпачу, коли завжди і всі мають можливість, якщо захочуть, здобути життя вічне?

Боже довготерпіння, притча про виноградник та покликання до Христа

Чи не бачиш, яке велике людинолюбство Боже?! На початку Він не застосовує праведного суду проти нашої непокірності, але, довго терплячи, дає час для навернення. У цей час довготерпіння Він дає нам владу стати Його синами (Ів. 1:12), якщо забажаємо. Що я кажу — синами Його стати? З’єднатися з Ним і бути одним духом із Ним (1 Кор. 6:17).

У цей же час довготерпіння, навіть якщо ми підемо супротивним Йому шляхом і полюбимо смерть більше за істинне життя, Він не забирає у нас даної влади чи свободи повернутися до Нього. І не тільки не забирає такої влади, а й Сам кличе нас назад і обходить, шукаючи, як би повернути до справ життя, за притчею про робітників у винограднику, від ранку до самого вечора життя (Мт. 20:1–16).

Але хто кличе і наймає? — Отець Господа нашого Ісуса Христа і Бог усякої втіхи. Хто виноградник, до праці в якому Він закликає? — Син Божий, Який сказав: «Я — лоза» (Ів. 15:1). Бо «до Христа і прийти ніхто не може», як Сам Він сказав у Євангелії, «якщо Отець не залучить його» (Ів. 6:44). А гілки (пасинки) хто? Ми; бо послухай, що відразу ж після цього Він каже: «ви гілки, а Отець Мій — Виноградар» (Ів. 15:1, 5). Отець «через Сина примирює нас із Собою, не залічуючи нам согрешінь» (2 Кор. 5:19), і кличе не як тих, хто зайнятий справами непотрібними, а як тих, хто нічого не робить і стоїть бездільно, хоча й бездіяльність є гріхом, оскільки і за кожне марне слово ми дамо відповідь (Мт. 12:36).

Праця у винограднику Господньому, відсікання зайвого та превелика нагорода

Бог, як я вже сказав, не зважаючи на раніше вчинені кожним гріхи, знову і знову закликає нас. Що ж саме робити Він кличе? Працювати у винограднику. А це означає трудитися над гілками, тобто над самими собою. Потім, — о, яка незбагненно велика Божа любов до людини! — Він і нагороду нам обіцяє та дає за те, що ми потрудилися над самими собою і для самих себе.

«Прийдіть, — каже Він, — отримайте життя вічне, що від Мене щедро подається. І за працю цього шестя до життя, і за саме бажання отримати його від Мене — за все, наче боржник, сплачу нагородою». Хто не визнає благодаті й не складе подяки Визволителеві від смерті та Подателеві життя? — А Він ще й обіцяє додати нагороду, і нагороду невимовну. «Я прийшов, — каже Господь, — щоб мали життя, і надміру мали» (Ів. 10:10). Що це означає — «надміру»? Не просто перебувати й жити Його силою, але й бути Йому братами та співспадкоємцями.

Цей надмір і є нагородою, що дається тим, які прибігають до життєдайної лози виноградної та стають гілками на ній, які над самими собою трудяться і себе самих обробляють. Що саме вони роблять? Відсікають від себе все, що є не лише непотрібним і марним, а й таким, що перешкоджає приносити плоди, достойні житниці Божої. Що ж це таке? — Багатство, утіхи, марна слава, усе плинне й проминальне, усяка пристрасть душевна і тілесна, сороміцька та зловредна, усяке слухання, бачення і кожне слово, що може завдати шкоди душі. Бо хто всього цього не відсіче і серця з найбільшою ретельністю не очистить від таких наростів, той ніколи не принесе плоду для життя вічного.

Перевага безшлюбності задля безтурботного служіння Господу

Можна і тим, хто живе в подружжі, досягти такої чистоти, але з вельми великими труднощами. Тому всі, хто з юності здобув Боже благовоління, найгострішим оком розуму споглядаючи на те життя і ставши любителями тамтешніх благ, преподобно уникають шлюбу, оскільки «в воскресенні», за словом Господа, «ні женяться, ні виходять заміж, а є як Ангели Божі» (Мт. 22:30).

Хто таким чином бажає бути Ангелом Божим, той справедливо ще тут, подібно до синів оного воскресіння, тримає себе вище тілесного єднання. До того ж привід до гріха спочатку виходив від жінки. Тому тим, хто бажає ніколи і жодного не давати супротивнику приводу для спокуси, слід відмовлятися від шлюбу.

Якщо це тіло саме по собі важко утримати і важко схилити до чесноти, — і мы носимо його із собою як природного, зрощеного з нами протиборця, — то чи зможемо ми колись підкорити його і наскільки збільшимо труднощі в справі доброчесності, будучи пов’язаними багатьма і різними тілами (дружина, діти, слуги)? І як матиме свободу, про яку прийняла заповідь дбати, та, яка природними узами пов’язана з чоловіком, дітьми та всіма єдинокровними? Як безтурботно може служити Господу та, яка взяла на себе турботу про стільки осіб? Як перебувати їй без бентеги та тривог, коли вона оточена таким натовпом?

Зречення світу заради Небесного Нареченого та небезпека миролюбства

З цієї причини істинна діва, бажаючи уподібнитися святій Діві та Сину від Діви, Нареченому душ, які преподобно пожили в дівоцтві, не лише плотського подружжя уникає, а й будь-якого співжиття мирського, відмовившись від усіх родичів: так що з відвагою може говорити Христу разом із Петром: «ось ми залишили все і пішли за Тобою» (Мт. 19:27). І що незвичайного робить вона, якщо подібно до того, як земна наречена залишає батька й матір заради тлінного нареченого і до нього приліплюється, за Писанням, вона те саме робить задля премирного весільного чертога і Нареченого, залишивши їх? І чи було б доречно мати спорідненість на землі тим, чиє «життя на небесах»? (Флп. 3:20). Як, будучи дитиною не за плоттю, а за духом, матиме вона плотського батька, чи матір і кровних родичів? Як, відчужившись від власного тіла і відчужуючись, у міру можливості, як та, що відклала плотське життя, матиме вона якесь співвідношення з тілами чужими? Якщо тепер, як кажуть, уподібнення є содружністю і приймає все подібне, то й діва уподібниться тим, з ким здружиться, і впаде в недугу миролюбства. «Любов же до світу є ворожнечею проти Бога» (Як. 4:4), як каже і Павло, весільний поводир духовного весільного чертога (Рим. 8:7). Таким чином вона наражається на небезпеку не лише розірвати свій шлюбний союз із премирним Нареченим, а й стати у вороже до Нього становище.

Порівняння труднощів шлюбу та подвигу дівоцтва

Не дивись і не журись, якщо тим, хто вступив у житейський шлюб, за Писанням, не ставиться в докір, коли вони печуться про мирське, а не про Господнє (1 Кор. 7:32–34); тим же, хто дав Богові обітницю дівоцтва, навіть торкатися чогось мирського заборонено, і жити втішно зовсім не дозволяється. Втім, і до одружених св. Павло так промовляє: «час короткий є, так що й ті, хто має дружин, мають бути як ті, хто не має… і ті, хто користується цим світом, як ті, хто не користується» (1 Кор. 7:29, 31). Що, як я вважаю, набагато важче за подвиг дівоцтва. Досвід також показує, що піст є зручнішим за стриманість у їжі та питті. Можливо, і взагалі правильно й справедливо сказав би хтось, що до того, хто не береться за справу спасіння, у нас немає жодного слова; а хто печеться про своє спасіння, той нехай знає, що життя в дівоцтві набагато здійсненніша і менш трудна, ніж життя шлюбне.

Лоза життя, чистота дівоцтва та два різні шляхи

Але облишмо це. Ти ж тримай мені в умі, діво, наречена Христова, паростку лози життя, що сказано вище. – Так говорить Господь: «Я лоза, ви ж паростки, а Отець Мій — виноградар. Кожну гілку в Мені, що приносить плід, Він очищає, щоб рясніший плід приносила» (Ін. 15:1, 2, 5). Таке піклування про тебе вважай вказівкою на плід дівоцтва твого і на любов до тебе Нареченого твого; і радій цьому вельми, і подбай віддячити Йому за це цілковитою відданістю.

Скажу й інше щось: золото, що прийняло в суміш із собою щось мідне, називається фальшивим; а мідь, обкладена золотом, або позолочена, виглядає світлішою і блискучішою, ніж вона є насправді: так, діво, для тих, які не є дівственницями, бажати тебе і твого — є похвалою; а для тебе бажати їх і їхнього — є безчестям, тому що через це жадання твоє повертає тебе у світ — чи то тим, що ти вступаєш у зносини з тими, хто у світі, і живеш із ними після того, як померла для світу, — чи то тим, що бажаєш насолоджуватися тим самим, чим вони та їхні родичі і що становить житейський достаток, як-от багатство, знатність, слава, втіхи. Таким чином, зрештою, станеться, що твоя воля відпаде від волі Нареченого твого. Бо все таке Він явно засуджує в Євангелії, говорячи: «Горе вам, багаті! Горе вам, що смієтеся! Горе вам, насичені! Горе, коли добре говоритимуть про вас усі люди!» Як же Він засуджує їх? Чи не як мертвих душею? Нареченій же життя яка спорідненість із мертвими? Яке соприкосновення з тими, хто прямує протилежним шляхом?

Шлях, яким вони несуться, розлогий і широкий; і якщо вони не стримають себе, долучивши до себе щось від твого, то зовсім впадуть у пагубу; а ти вузькими ворітьми і тісною дорогою входиш у життя (Мт. 7:13). Вузькими ж ворітьми і тісною дорогою ніхто не може проходити, надимаючись славою, потопаючи в задоволеннях і обтяжуючи себе багатством та майном. Але чуючи, що той шлях життя широкий, не думай, що він безпечальний, бо він повний багатьох і тяжких скорбот; широким же і розлогим називають його тому, що багато тих, хто йде ним, і кожен із них обкладений великим тягарем минущих речей. Твій же, діво, шлях дуже тісний, так що й двох, які йдуть разом, не вміщує.

Істинна убогість духом та наслідування Христа

Чому багато хто з тих, які раніше були зайняті світом, після того, як втратили чоловіків і залишилися одні, через ревність до премирного способу твого життя, зрікшись світу, взялися прямувати твоїм шляхом, щоб і вінців таких самих сподобитися? Таких св. Павло завідує шанувати як тих, що перебувають у благаннях і молитвах з упованням на Бога (1 Тим. 5:3, 5). Якщо щось і на цьому шляху трапляється скорботне, то й воно приносить свого роду втіху, отриманню Царства Небесного сприяє і стає причиною спасіння; натомість іншого шляху і приємне, і скорботне однаково смертоносне. Бо, кажеться, «смуток цього світу чинить смерть, а смуток ради Бога чинить каяття невідмінне на спасіння» (2 Кор. 7:10).

Тому Господь ублажає те, що протилежне благам світу, говорячи: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мт. 5:3). Для чого це, сказавши: «блаженні вбогі», додав Він ще: «духом»? Щоб показати, що ублаження гідне власне смирення душі, і що хоч і тілесна убогість блаженна і веде в Царство Небесне, але якщо її супроводжує смирення душевне, якщо вона з ним тісно з’єднана і від нього бере свій початок. Таким чином, ублаживши вбогих духом, Господь дивно показав, де корінь і причина видимої убогості святих, тобто в дусі їхньому. Дух, прийнявши в лоно своє благодать Євангельської проповіді, виточує з себе джерело убогості, що «напоює лице землі» (Бут. 2:6), тобто зовнішню нашу людину, і робить її раєм чеснот. Така убогість гідна ублаження від Бога.

Бо хтось інший може бути незалібним і вбогим, і до того ж добровільно, але заради слави людської. Такий не вбогий духом, а лицемірить. Лицемірство ж народжується від самолюбства (самомнения), яке протилежне убогості духом. Хто має дух сокрушенний і смиренний, тому неможливо не радіти видимій убогості та смиренню, бо він вважає себе недостойним слави, достатку, втіх і всього такого. Той, хто вважає себе недостойним усього цього, і є ублажуваним Богом убогим. І такий воістину є вбогим, що не наполовину заслуговує на це ім’я. І всі такі є з числа тих, хто чув і пішов за Господом Ісусом, Сином Божим, і Його наслідував, бо Він сказав: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мт. 11:29). Тому їхнє є Царство Боже, бо вони є співспадкоємцями Христовими.

Тричастинність душі та порядок її лікування Христом

Душа є тричастинною і розглядається у трьох силах: мислительній (розумній), дратівливій (емоційній/гнівливій) та бажанній (вольовій). Усіма ними вона хвора; і Христос – Лікар її – починає Своє лікування з останньої, тобто з бажальної сили.

Їжею для гніву (справи дратівливої сили) служить побажання (справа бажальної сили); вони ж обидві при поганому спрямуванні живлять гордість розуму (справу мислительної сили). Тому ніколи не побачиш здоровою дратівливу силу душі перш ніж будуть зцілені ці дві інші.

Сребролюбство як корінь усякого зла та плід безумства

Якщо дослідиш, то знайдеш, що першим злим породженням побажання є любостяжання. Побажання, що сприяють людям у збереженні та влаштуванні життя, є непорочними; тому з юних літ вони виявляються зрощеними з нами. Сребролюбство ж трохи згодом приліплюється до всіх уже існуючих бажань. З цього видно, що воно бере свій початок не від природи, а від свавілля (вибору волі).

І святий Павло справедливо назвав його «коренем усякого зла» (1 Тим. 6:10). Деякі зі злих породжень, які воно зазвичай породжує, є такими: скупість, торгашество, хижацтво, злодійство і взагалі будь-який вид лихоїмства, яке той самий Апостол назвав другим ідолослужінням (Кол. 3:5). Тим же гріхам, які воно не породжує безпосередньо, майже всім воно дає поживу та підтримку. Усе ж це, що народжується від речовинолюбства, є пристрастями душі, яка не має ревності до добродіяння.

Взагалі пристрасті, які залежать від нашої волі, лікуються легше, ніж ті, що мають початок у природі; але пристрасті, породжені сребролюбством, важко подолати через невіру в Божественне Провидіння. Той, хто не вірить у це Провидіння, покладає свою надію на багатство. Такий хоч і чує слова Господа, що «легше верблюдові пройти крізь голчане вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже» (Мт. 19:24), але, ні за що маючи Царство, і до того ж Царство Небесне і вічне, жадає земного і проминущого багатства. Воно, навіть коли його немає в руках тих, хто його прагне, самим лише тим, що є жаданим, завдає величезної шкоди. Бо «ті, хто хоче багатіти, впадають» у спокуси та «сіті» диявольські, як каже Павло (1 Тим. 6:9).

Воно, навіть коли є в наявності — у руках чи в домі, — показує свою нікчемність тим, що, попри свою присутність, усе ще залишається жаданим для нерозумних, яких не умудряє навіть досвід. Бо ця нещасна пристрасть походить не від бідності, а скоріше бідність (відчуття бідності) походить від неї; сама ж вона — від безумства, через яке цілком справедливо від спільного Владики всього, Христа, отримує ім’я і той, хто «руйнує житниці свої і більші будує» (Лк. 12:18). Бо як не бути безумним тому, хто заради речей, які не можуть принести жодної істотної користі («бо життя людини не залежить від достатку її маєтку» (Лк. 12:15)), — заради таких речей зраджує найкорисніше.

Наслідки сребролюбства для монаха та біблійні приклади

Монаху, який має цю пристрасть, бути слухняним неможливо. Якщо ж він уперто задовольнятиме її, то велика небезпека загрожує йому невиліковно постраждати за це і тілом. Гієзій та Юда, зі Старого й Нового Завіту, — переконливі тому приклади. У того проказа розквітла на знак невиліковності душі, а цей на полі крові, упавши сторчма, «тріснув посередині, і вилилися всі нутрощі його» (Дії 1:18).

Зречення всього як основа послуху та чиста молитва

Зречення всього передує послуху; і без першого для останнього немає місця. Воно є елементарним початком чернечого життя; і тому, хто перше не зрікся всякого надбання, як підняти якийсь інший подвиг такого життя?

Скаже хтось: що за біда, якщо він нездатний до послуху? — Але він перебуватиме в безмолвності (ісихії), живучи сам по собі й віддаючись молитві. — Хай чує такий, що сказав Господь: «Де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мт. 6:21). Як же думками простреться до «Того, Хто сидить праворуч престолу величі на висотах» (Євр. 1:3) той, хто збирає скарби на землі? І як успадкує Царство той, кому навіть розум чисто прийняти його не дозволяє пристрасть любостяжання?

Тому й сказано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мт. 5:3). Бачиш, скільки пристрастей відсік Господь цим одним блаженством? Але любостяжання є лише першим породженням злого побажання. У нього є і друге, якого ще більше треба уникати, і третє — не менш зле.

Марнославство та його два види

Яке ж друге? — Славолюбство (марнославство). Бо, зростаючи віком, ще перед плотською любов’ю, коли ми є ще юнаками, нас зустрічає пристрасть славолюбства як якийсь злий її передпочаток. Я тут маю на увазі той вид славолюбства, який полягає в чепуренні тіла та хизуванні вбранням і який отці називають мирським марнославством.

Другий же вид марнославства має місце в тих, хто вирізняється чеснотами, і тягне за собою сумнів та лицемірство, якими ворог зазіхає обікрасти й розвіяти наше духовне багатство.

Зцілення від марнославства та шлях істинного смирення

Усі ці пристрасті знаходять цілковите зцілення у відчутті та полюблянні вишньої почесті, з одночасним вважанням себе недостойним її, а також у перенесенні людського приниження, з вважанням себе достойним цього. Крім того, ліками є надання переваги славі Божій перед славою людською, за словом Пророка: «Не нам, Господи, не нам, а імені Твоєму дай славу» (Пс. 113:9).

Коли ж людина усвідомлює, що зробила щось похвальне, вона повинна приписувати це Богові й Йому за це з вдячністю возносити славу, а не привласнювати її собі. Такий християнин радітиме, що отримав чесноту в дар, і не ставатиме зноситися нею, як той, хто не має нічого свого. Навпаки, він буде ще більше смирятися, тримаючи свої мисленні очі зверненими до Бога день і ніч — як «очі рабині», говорячи по-псаломськи, «до руки господині своєї» (Пс. 122:2). Він чинитиме так із остраху, щоб, розділившись у добрі з Тим, Хто дає і зберігає його, не впасти у прірву зла. Бо саме це зазвичай терплять ті, хто страждає на сумніви та марнославство.

Усамітнення як засіб лікування та духовна вбогість

Сприяє зціленню таких людей особливо віддалення від товариства інших, життя наодинці та перебування в келії, з усвідомленням немочі власного волевиявлення та вважанням себе нездатним жити серед людей. А це що інше є, як не вбогість духом, яку ублажив Господь?

Уникання марнославства та суєтність земного одягу

Якщо хтось також візьме до уваги посоромлення, які зазвичай супроводжують цю пристрасть, то ставатиме уникати марнославства, скільки є сил. Бо той, хто шукає слави від людей, через самі справи задля неї зазвичай зазнає безславства. Хто турбується про красу, багато думає про себе через знатність предків, блиск одягу та інші подібні речі, той викриває в собі дитячу незрілість розуму, бо все це — прах; а що є нікчемнішим за прах? Та ж, яка не для прикриття та зігрівання тіла використовує одяг, а для показності й хизування їхньою вишуканістю та барвистістю, не лише виявляє безплідність душі перед тими, хто дивиться на неї, а й покривається безсоромністю блудною. Нехай чує така і такий Того, Хто сказав: «Ось ті, що в м’який одяг одягаються, в палацах царських перебувають» (Мт. 11:8). «Наше ж життя на небесах є» (Флп. 3:20), говорить св. Павло. Не дозвольмо ж собі через м’якість одягу бути скинутими з неба під покрови князя віку цього.

Марнославство та безплідність людиноугодництва

Так само страждають і ті, котрі заради слави людської роблять добрі справи. Бо такі, отримавши жребій — мати життя на небесах, «славу свою», на жаль, «уселяють у порох» (Пс. 7:6), накликаючи на себе це Давидове прокляття. І молитва їхня не підноситься до небес, і всяка дбайливість їхня падає додолу, не будучи окриленою божественною любов’ю, яка земні справи наші робить здатними сходити вгору: так що вони труди підіймають, а нагороди не здобувають. Але що я кажу про безплідність трудів їхніх. Вони приносять плод, — але який? посоромлення, непостійність помислів, полонення та збентеження думок. «Бо Бог розсипав кості людиноугодників», говорить псалом: «вони осоромилися, бо Бог зневажив їх» (Пс. 52:6).

Тонкість марнославства, загроза гордості та породження заздрості

Ця пристрасть є найтоншою з усіх пристрастей. Тому тому, хто подвизається, належить не співбесіди остерігатися чи не згоди уникати, а сам прилог (першу думку) вважаючи вже згодою, берегти себе від нього. Бо навіть діючи так, він навряд чи встигне випередити швидкість падіння. Але хоч би і так зважаючи на себе він діяв, прилог завдає скрухи. Якщо ж ні, то цим готується місце для гордості. А хто її прийме, того важко образумити, або, краще сказати, той стає невиправним. Бо це диявольське падіння.

Але й до цього пристрасть людиноугодництва завдає тим, хто набув її, такої шкоди, що вони навіть щодо віри зазнають краху, за словом Господа, Який сказав: «Як можете ви вірувати, коли славу один від одного приймаєте, а слави, яка від єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5:44). Що тобі у славі людській, о чоловіче, або, краще, в порожньому імені слави, яке не тільки не має того, що іменує, а й позбавляє того? І не лише це, але, поміж іншої зловредності, вона ще й заздрість породжує, — заздрість, рівносильну вбивству, — причину першого людиновбивства, а згодом і боговбивства.

Шкідливість людської слави та служіння єдиному Богові

Чи корисна вона в чомусь єству? Чи підтримує його і зберігає, або, знайшовши його якимось чином ушкодженим, чи лікує його? Ніхто, звісно, не може цього про неї сказати. Навпаки, хто захоче ретельно дослідити все про неї, той виявить, що вона здебільшого буває лукавою порадницею у сороміцьких справах.

Проповідники язичницьких учень навіюють, що без неї нічого доброго не було б у житті. Але не так навчені ми, що носимо славне ім’я Того, Хто людинолюбно помазав Собою єство наше. Його ми маємо за глядача справ наших. На Нього споглядаючи, Ним і для Нього робимо ми все найкраще, і все на славу Його спрямовуємо, зовсім не маючи на меті догоджання людям, ідучи за святим Павлом, верховним таїнником нашого Законоположника, і за нашим Законодавцем, який каже: «Бо якби я досі людям догоджав, то не був би рабом Христовим» (Гал. 1:10).

Чревоугодництво, природні порухи та спокуса через очі

Третім пожаданням хворої на пожадливість душі є чревоугодництво (обжерливість), від якого походить усяка плотська нечистота. Чому ж ми називаємо його третім і останнім, коли воно вкорінене в єство наше від самого народження, так само як і природні порухи, що стосуються дітонародження? Чому і ми на останньому місці покладаємо плотське пожадання? Тому що це є приналежністю нашого єства. Що ж є природним, те є невинним, як створене благим Богом, щоб ми користувалися цим на добро.

Через це природні порухи самі по собі не вказують на хворобу душі. Хворою душа виявляється у тих, хто зловживає ними. Коли ми «піклування про плоть перетворюємо на пожадливість» (Рим. 13:14), тоді це сластолюбство — гріховна пристрасть, початок плотських пристрастей і хвороба душі, бо вони хоч і ззовні входять, але засвоюються душею і стають її власними. Чому Господь і каже, що з серця виходять лихі помисли, які й оскверняють його (Мт. 15:19, 20). І ще до Євангелія закон говорить: «Уважай на себе, щоб не закралося в серце твоє таємне слово беззаконня» (Втор. 15:9).

Лихі помисли походять із душі, але в душу вони збираються знизу через почуття й утримуються в уяві чуттєвих речей, яка приводиться в рух знову ж таки почуттями, особливо очима, що здалеку можуть приваблювати те, що служить для осквернення; яскравим свідченням цього є праматір наша, Єва. Бо вона спершу побачила, що «дерево добре для їжі й принадне для очей» (Бут. 3:6), і аж тоді погодилася з помислом серця, торкнулася і скуштувала від забороненого дерева.

Тому ми добре сказали, що перемозі сороміцьких пристрастей передує зваблення красою речей і облич через очі. Звідси й отцівська заповідь не заглядатися на красу чужих тіл і своєю власною не насолоджуватися.

Вгамування плотських пристрастей через очищення помислів

Оскільки таким чином плотські пристрасті зачинаються і приходяться в рух від пристрасних помислів, то від них і треба починати лікування їх. Бо як при пожежі: якщо той, хто бажає загасити її, стане якось приборкувати полум’я зверху, він аж ніяк не матиме успіху в справі гасіння; якщо ж відкине горючу речовину, пожежа негайно зменшиться і вщухне. Так і щодо блудних пристрастей: якщо не висушити джерело помислів усередині молитвою та смиренням, а лише постом та умертвінням тіла озброїтися проти них, то трудитися будеш безуспішно; якщо ж джерело освятиш смиренням і молитвою, як ми сказали, то повідомиш освячення і зовнішньому тілу.

Це ж саме, як мені здається, навіює й Апостольське слово, що заповiдає «підперезати стегна наші істиною» (Еф. 6:14), як і комусь із отців любомудрствувалося, що коли умоглядна сила приборкає пожадливу, тоді вщухають і пристрасті підстегнові та підчеревні.

Умертвіння тіла, усамітнення в келії та духовне убозтво

Потрібне і тіла умертвіння, і сорозмірне утримання в їжі та питті, щоб воно не стало необузданим і не почало насилувати помисел. Плотські пристрасті нічим іншим не лікуються, як умертвінням тіла, супроводжуваним молитвою та смиренням сердечним: що і є убозтвом духом, яке ублажив Господь. Якщо, отже, бажає хтось збагатитися «освяченням, без якого ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14), нехай перебуває у своїй келії, умертвляючи тіло і перебуваючи в молитві у смиренні, бо для того, хто добре перебуває в усамітненні, келія служить притулком цнотливості.

Зовнішнє ж усе, особливо те, що буває на торжищах (ринках) і святкових гуляннях, сповнене блудного домішку, який через слух і зір проникає в душу монаха, котрий наближається до них, і занурює його в сороміцькі помисли та порухи. Можеш і вогнем палючим назвати цей світ грішний, який горючою речовиною робить для себе тих, хто обертається в ньому, і будь-який у них вияв чесноти перетворює на попіл. Вогонь, що не спалює, знайшовся колись у пустелі (купина). Ти ж замість пустелі сиди в келії, і сховайся в ній трохи, аж поки мине спека пристрасності: бо коли вона мине, перебування на відкритому повітрі не шкодить. Тоді ти і духом убогою воістину будеш, панування над пристрастями здобудеш, і блискуче ублажена будеш від Того, Хто сказав: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Мт. 5:3).

Істинне блаженство у вбогості духом та смиренні

І чи не праведно ублажені будуть ті, які аж ніяк не уповають на багатство, а на Нього єдиного, які нікому не бажають догоджати, крім Його єдиного, і живуть у смиренні перед лицем Його? Станьмо ж і ми вбогими духом, смиряючись, плоть умертвляючи і не набуваючи земного (нестяжательствуючи), щоб і наше було Царство Боже, і щоб ми сподобилися благих надій.

Користь від невільних спокус та благословення вбогих духом

Ставлячи попереду Євангелія ніби якесь його скорочення (у висловах про блаженства), одним цим першим висловом (про вбогість духом) скільки чеснот Він охопив і скільки лихих нахилів відсік та позбавив блаженства! — Але є в ньому ще й дещо інше. Що ж саме? Вказівка на різні упокорюючі спокуси (випробування), які необхідно радісно переносити тому, хто бажає принести плід Вирощувачу душ наших. Як рослинам необхідно перемерзнути взимку, щоб плід принести, так і скорботи від спокус необхідні для духовного плодоношення. Хто не перетерпить доблесно важкого тягаря зустрінутих спокус, той не принесе плоду, гідного небесних житниць та скарбниць. — Усякий ревнитель досконалості досягає її через підйом добровільних і недобровільних трудів та позбавлень, з яких одні ззовні знаходять, інші ж у себе вдома влаштовуються. Але самі лише свої добровільні не так благотворні, як ті, що знаходять ззовні не з нашої волі. І любов до Бога найбільше випробовується прикрістю спокус недобровільних. Добровільні позбавлення готують душу до перенесення недобровільних, бо звикнувши за перших ні за що мати приємності житейські та славу, вона легко вже переносить і останні.

Вбогий же духом через сам дух цієї вбогості не лише не бентежиться скорботами, що знаходять, а й вважає себе винним іще в більших, як такий, що потребує сильніших ліків покаяння. Тому живе, денно і нічно очікуючи всякої скорботи, і приймає кожну спокусу як належну йому властивість, і радіє, коли підпадає їм, як той, хто увійшов у чистилище душі своєї, роблячи це предметом найсокрушеннішої та найдієвішої молитви, як джерело і охорону благонастрою душевного; внаслідок чого не лише не злопам’ятствує на тих, хто вкинув його в спокусу, а й подяку їм виявляє, і молиться за них, як за благодійників. За це і сам він не лише прощення отримує вчинених гріхів, за обітницею Спасителя, а й сподобляється благословення Божественного і Царства Небесного, ублажений будучи від Господа за довготерпіння своє до кінця в дусі смирення.

Зв’язок між духовного вбогістю та блаженним плачем

Після тих, хто здобув невіддільне багатство вбогістю в дусі, Єдиний Блаженний оголошує причасниками Свого блаженства тих, хто плаче, кажучи: «Блаженні засмучені (плачучі), бо вони будуть утішені» (Мт. 5:4). Чому ж Христос Господь так тісно поєднав із вбогістю плач? Тому що він ніколи не розлучений з нею. Але «печаль» при мирській вбогості «чинить смерть» душі, каже Апостол; а «печаль» при вбогості «за Богом чинить каяття невідмінне на спасіння душі» (2 Кор. 7:10).

До того ж, за невільною вбогістю слідує невільний плач, а за добровільною — добровільний. Оскільки ублажуваний тут плач з’єднується з вбогістю за Богом, то мається на увазі, що він заради неї буває і від неї, як від причини, в усьому залежить, і тільки у зв’язку з нею є духовним і добровільним. — Але погляньмо, як блаженна вбогість породжує блаженний плач.

Єдність чотирьох видів духовної вбогості

Чотири види духовної вбогості показали ми трохи вище: у мудруванні (образі думок), у триманні тіла, у життєвому стані та в спокусах, що приходять ззовні. Але ніхто з вас, чуючи, як вони окремо викладаються, нехай не припускає, що вони й насправді бувають розділені: бо вони зазвичай усі разом проявляються. Тому всі вони укладені й в одному блаженстві, яке дивовижно водночас показує і те, де є їхній ніби корінь і джерело, — саме в нашому дусі. Бо він, приймаючи в лоно своє благодать Євангелія, як сказано, дає з себе джерело вбогості, яке напоює все лице землі нашої, тобто нашого зовнішнього чоловіка (людину), і чинить його раєм чеснот.

Народження плачу від тілесної вбогості та його утішення

Від кожного з цих чотирьох видів вбогості народжується свій особливий плач, із відповідним йому й утішенням. Від вбогості в триманні тіла зі смиренням, — яку складають голод, спрага, чування (бдіння) і всяке взагалі позбавлення та умертвлення плоті, а понад те суворе збереження почуттів, — народжується не лише плач (жаль, скорбота), а й сльози. Бо як нечутливість, огрубіння та жорстокість серця народжуються зазвичай від насичення і всім задоволення тіла, так від стриманості та скромної дієти — сокрушення серця і умиління, якими знищується всяка гіркота при тілесних позбавленнях і дарується тиха солодкість життя з ними. — Без сокрушення серця неможливо, кажуть, позбутися почуттів гріховних; серце ж приводить у сокрушення трояка стриманість — у сні, в їжі та в тілесному спокої.

Душа, звільнившись через тілесне сокрушення від таких почуттів і від гіркоти їхньої, приймає замість них духовну відраду. І це є те утішення, заради якого Господь, що влаштував нам духовну драбину (лествицю), каже: «Спрага і чування сокрушають серце; а при сокрушеному серці виточуються сльози». Хто зазнав цього, «засміється з цього», тобто блаженним сміхом (Лк. 6:21), утішившись, як обіцяв Господь (Ліствиця, слово 6, 13). Так від боголюбезної тілесної вбогості народжується плач, який блаженно втішає тих, хто здобув його. А від самоупокореного мудрування (образу думок) і божественного в глибині душі смирення — як?

Страх майбутніх мук та безутішний плач

Зі смиренням душі завжди співперебуває самоприниження (самоуничиження); а воно на початку приводиться в найсильніше напруження страхом вічних мук, представляючи перед очі те страшне співперебування в одному місці мук із ворогами, і додаючи до цього ще й страх від помислу про те, що муки ті невимовні, що немає слів для їхнього вираження; а їхня нескінченність якого ще додає жаху! Спека, холод, темрява, вогонь, кайдани, страхіття, гризіння невсипущих черв’яків — усе воєдино збирається в тому покаранні. Але й цим усім іще не уявляється весь тогочасний жах, яким він є насправді, судячи зі сказаного про протилежний стан: «і на серце людині не прийшло» (1 Кор. 2:9).

І яким марним, яким безутішним буде той плач, що не має кінця! Тут, у тих, хто грішить перед Богом, від усвідомлення своїх гріхів приходить у рух плач, пом’якшений надією на помилування. Там же, у викритих і засуджених, при віднятті будь-якої доброї надії та при розпачі за спасіння, мимовільне викриття і гризіння совісті будуть безмірно збільшувати належну муку через плач. І в цю мить плач, і завжди плач, і це усвідомлення його безперестанності народжує новий плач! Так само і темрява на темряву буде, і печіння на печіння без найменшої прохолоди. І все охоплює нескінченна безодня розпачу.

Цінність теперішнього плачу та благодатне умілення

Нині ж тут плач є дорогоцінним. Бо зважає на нього Бог, Який навіть до нас зійшов Своїм відвіданням і тим, хто плаче, дав обітницю утішення, оскільки Сам є і називається Утішителем. Чи бачив ти тепер плач, який виходить від упокореної душі і приносить із собою утішення? Втім, самоприниження і саме по собі, як якесь мисленне точило для розумової частини душі, важко гнітить і сокрушає, і вичавлює спасительне вино, що веселить серце людини — внутрішньої нашої людини. Вино ж це є сокрушенне умілення, яке плачем сокрушає пристрасті й наповнює душу блаженною радістю, визволивши від цього лютої тягаря. Тому й «блаженні засмучені (ті, що плачуть), бо вони будуть утішені» (Мт. 5:4).

Нестяжальність як мати плачу та духовної радості

Від нестяжальності, або, що те саме, від майнової бідності, коли вона поєднується з убогістю духом — бо тільки в такому разі вона є боговгодною, — від такої убогості як приходить плач і утішення, що є в ньому, — послухай і зваж розумно. Коли людина, залишивши все, зречеться срібла й золота та будь-якого майна, кинувши це або роздавши за заповіддю, тоді, відірвавши душу від турботи про це, вона дає їй можливість звернутися до піклування про саму себе, звільнившись від справ житейських, які ззовні розважають її.

Коли ж розум відірветься від усього чуттєвого і, піднявшись над потопленням турботою про це, почне вдивлятися у внутрішню людину; тоді, побачивши лице її до огиди забрудненим від блукання долу, по-перше, поспішає обмити його плачем, а потім, після зняття з нього цього потворного покрову, оскільки душа більше не розважається недостойними її речами, незбентежено входить у внутрішні її скарбниці й там таємно молиться Отцеві, Який передусім дає їй мир помислів, як готове вмістилище для благодатних дарувань, і разом із ним — досконале смирення, родительку й хранительку кожної чесноти, — не те смирення, яке полягає в неважких для кожного охочого смиренних словах і позах, але те, яке свідчиться благим Божественним Духом і яке творить дух, що «обновляється в нутрі нашому» (Пс. 50:12).

У них же (мирі та смиренні), як у міцно огородженому раї мисленному, зростають усякого роду дерева істинної чесноти, посеред яких споруджується царський священний чертог любові, а в передвечір’ї, як предначало майбутнього віку, цвіте невіддільна невимовна радість. Бо нестяжальність є матір’ю безтурботності; безтурботність — уваги та молитви; ці — плачу та сліз; а ці — згладжують усе упереджене (колишні гріхи); по згладженні ж цього зручно звершується решта шляху чесноти, тому що тоді усуваються будь-які до того перепони і совість стає бездоганною.

Від усього цього виточується радість і блаженний сміх душевний (Лк. 6:21). Тоді гіркі сльози перетворюються на солодкість, «слова» Божі «солодкі» стають «для гортані і понад мед устам» (Пс. 118:103), у молитві прохання змінюється на подяку, повчання у свідченнях Божественних стає радістю серця з упованням несоромним, — пізнається на досвіді те, що звіщає псалом: «скуштуйте й побачите, який благий Господь» (Пс. 33:9), — веселощі праведних, радість ображених, відрада принижених і утішення тих, що плачуть ради Нього.

Осяяння розуму Божественним світлом та споглядання премирного

Але простягнемо й далі слово наше, віруючи тому, що вирікали святі отці наші, і інших до того ж переконуючи, як каже Апостол за писаним: «Я вірував, тому й заговорив, — і ми віруємо, тому й говоримо» (Пс. 115:1; 2 Кор. 4:13). Коли вигнана буде всяка пристрасть, що гніздиться в нас, і розум, як уже сказано вище, повернувшись до себе та до інших сил душевних, вирощуванням чеснот прикрасить душу, усе простягаючись до досконалішого, ще і ще покладаючи діяльні сходження, більше й більше з Божою допомогою себе омиваючи: тоді він не лише зле відкидає, а й взагалі все чуже гонить геть, бодай воно й належало до доброї частини, і, зійшовши вище всього мисленного та будь-яких вільних від мрій про нього помислів, і все те з любові й заради любові до Бога відклавши, «як глухий і німий» (Пс. 37:14), предстоїть Богові.

Тоді ніщо зовнішнє не стукає у двері розуму, тому що благодать тримає внутрішнє в найкращому налаштуванні й невимовним — що предивно — світлом осяває його, удосконалюючи цим внутрішню людину. Коли ж таким чином «день почне розвиднятися, і зірниця засяє в серцях наших» (2 Петр. 1:19), тоді, за пророчим словом, «вийде» істинна «людина» на істинне «діло своє» (Пс. 103:23) і, користуючись світлом цим, тримається шляху, яким зводиться на гори вічні, і стає у світлі цьому споглядачем премирних речей.

Божественне світло у чистім умі та відновлення подоби Божої

Чому божественний Нил каже: «справжній стан розуму є мисленна висота, подібна до небесної барви, яку під час молитви відвідує і світло Святої Тройці». І знову: «якщо хтось хоче бачити розум у справжньому його стані, нехай звільнить себе від усіх помислів, тоді побачить його подібним до сапфіру або небесної барви. Але цього зробити не можна без безпристрасності: бо для цього потрібна допомога Божа і божественного Його світла вилиття».

І Діадох святий каже також: «два блага подає нам свята благодать через хрещення, з яких одне безмірно перевищує інше: перше те, що вона оновлює нас у воді й осяває те, що є в нас за образом Божим, віднімаючи всяку нечистоту гріховну в нас; друге ж те, що вона починає діяти разом із нами. Отже, коли розум почне повним почуттям куштувати благість Святого Духа, тоді знати повинні ми, що благодать починає наче живописати в нас на тому, що за образом, те, що за подобою: так що почуття те показує, що ми преображаємося в подобу; досконалість же подоби пізнаємо із просвітлення».

І знову: «духовної любові ніхто не може здобути, якщо цілком і достеменно не просвітиться від Святого Духа: бо якщо розум через божественне просвітлення не прийме в досконалості того, що за подобою, то хоч і всі інші чесноти може він мати, досконалої ж любові все ще залишається непричасним».

Так само і св. Ісаак каже: «розум, облагодатствований під час молитви, бачить свою чистоту подібною до небесної барви, яка старійшинами Ізраїля названа була місцем Божим, коли була побачена ними на горі». І знову: «є чистота розуму, в якій під час молитви засяє світло Святої Тройці. Але розум, удостоєний цього світла, і з’єднаному з ним тілу передає багато знаків божественної краси, стоячи посеред божественної благодаті й дебелої плоті та сповіщаючи їй силу на те, що їй самій не під силу. Звідси — боговідне й неповторне доброчесне налаштування, до зла зовсім непорушне або важкорушне».

Різниця між смутком за Богом та мирською печаллю

Ось до якої висоти зводить блаженний плач смиренних серцем і вбогих духом. Але скажемо про нього і ще дещо. — Супроводжує він і всі види мимовільних, або мирських злиднів. Бо як не сумувати тому, хто і в грошах має нестачу, і голодує мимоволі, і працею обтяжений, і шаною обділений? — Тут плач є безутішним, поки триває бідність, особливо якщо той, хто терпить це, не має істинного знання. Бо такий не підпорядковує розуму чуттєві насолоди й прикрощі, а сам підкоряється їм і, зловживаючи винахідливістю розуму, примножує їх понад міру не лише без користі, а й з великою шкодою для душі.

Він піддає себе явному викриттю в тому, що слабо вірить Євангелію Божому, пророкам, які передували Йому, та Його учням, які йшли за Ним і були послані благовістити: що через убогість дарується невичерпне багатство, через безчестя — невимовна слава, через позбавлення — безскорботне утішення, а через перенесення грядущих спокус — визволення від вічної муки й скорботи, приготованої для тих, хто полюбив тутешнє розбещене життя і не схотів вузькими ворітьми та тісною дорогою пройти в життя.

Добре сказав Апостол Павло, що «смуток цього світу чинить смерть» (2 Кор. 7:10). Бо якщо істинне життя душі є божественне світло, що приходить від плачу за Богом, як вище сказано словами отців, то смертю душі буде лукавий морок, який від смутку цього світу наганяється на душу — той морок, про який Василій Великий каже: «гріх, що має своє існування у збідненні добра, неправдами утворює мисленний морок».

І божественний Марк каже: «охоплений злими помислами як побачить прихований під ними сутнісний гріх, що є мороком і туманом душі, який від злих помислів, слів і справ наганяється на неї? А хто не побачив цього загального гріха, коли помолиться про нього й очиститься? Хто ж не очистився, як знайде місце чистого єства? А не знайшовши його, як узрить внутрішню оселю Христову?»

Постійна молитва та збереження духовної оселі

Отже, належить постійною молитвою стяжати (відшукати) цю оселю, і не тільки здобути, але й зберегти. Бо є такі, які після того, як отримали це, втратили. Голе про це знання або випадковий досвід мають, можливо, і нешвидкі на навчання, і юні; постійне ж із терпінням роблення таке мають не всі навіть і благоговійні зі старців, і багатодосвідчені. З цим погоджується і Макарій, небесний за своїм віданням, і весь сонм преподобних.

Смуток цього світу та спасенна сила плачу за Богом

Але як морок цей отримує своє існування від усіх гріхів, так, якщо дослідиш і смуток цього світу, знайдеш, що він породжується і тримається всіма пристрастями. Він носить образ і є ніби початком, переддвериєм або запорукою майбутнього нескінченного плачу для тих, хто не захотів обрати собі ублажений Господом плач, — який не лише тут приносить утішення, служачи водночас запорукою і вічної радості, а й робить чесноту міцною та непохитною, роблячи душу непереклонною до гіршого.

Бо той, хто збіднів, змирився і принизився заради Бога, якщо, стрімлячись до кращого, не здобуде при цьому плачу, буває мінливим і охочим повертатися думкою до того, що залишив, та бажати того, від чого відстав, роблячи себе таким чином злочинцем. Якщо ж, перебуваючи постійним у налаштуванні на блаженну вбогість і зважаючи на неї, він оселить у собі плач, то стає непохитним до залишеного позаду себе і не повертається зі злом до того, від чого раніше, роблячи добре, утік. «Бо смуток ради Бога», як каже Апостол, «чинить каяття на спасіння, якого жалкувати не треба» (2 Кор. 7:10). Тому хтось і з отців говорив: «плач чинить і зберігає».

Плоди плачу та очищення від колишніх гріхів

І не цей тільки плід від плачу, що від нього людина стає майже непорушною на зле і важкоповертаною до колишніх гріхів, а й той, що гріхи ці стають ніби небувалими. Бо оскільки людина через них спочатку плаче, то Бог вважає їх ніби мимовільними в ній; а що мимовільне, те не ставиться у провину.

Як той, хто плаче про бідність, свідчить цим, що вона у нього мимовільна, через що разом із тими, «хто хоче багатіти» або вже багатіє, «впадає в тенета» диявола, і, якщо, змінюючись, не поспішить утекти з цих тенет, прирече себе через це на вічну муку (1 Тим. 6:9): так і той, хто согрішає перед Богом, якщо, розкаявшись, у плачі за гріхи проводить дні свої, то праведно гріхи його зараховуються йому як мимовільні, і він, разом із тими, хто не согрішав подібно до нього, буде без спокуси для них іти шляхом, що веде в життя вічне.

Божественна любов та невимовна солодкість духовного утішення

Такий є плід початку плачу, який буває болісним, оскільки з ним поєднується страх Божий. Але, простягаючись уперед, він дивно поєднується з любов’ю Божою і приносить найсолодший і священний плід утішення з благості Утешителя, який (плід) споживають ті, у кого плач став рисою характеру (оякостилися плачем), і який для тих, хто не випробував його, є чимось нечуваним, бо він невимовний.

Бо якщо солодкість меду ніхто не може виразно пояснити словом тим, хто не куштував його, то хто пояснить солодкість радості та благодаті, які від Бога, тим, хто не випробував її? Звичайно, ніхто.

Духовне заручення та єднання душі з Богом через плач

Початок плачу є ніби якимось шуканням заручення Божого, яке здається недосяжним. Тому при цьому вимовляються деякі ніби передзаручальні слова тими, хто через сильне бажання цього плаче, роздираючись серцем перед Нареченим і закликаючи Його риданнями.

Кінець же плачу — шлюбне у чистоті довершене поєднання. Тому Павло, назвавши «великою таємницею» поєднання подружжя в одне тіло, каже: «А я говорю про Христа і про Церкву» (Еф. 5:31-32). Бо як ті бувають одним тілом, так ті, що Божі, є один дух із Богом, як десь той самий Апостол сказав: «Хто з’єднується з Господом, той є один дух із Господом» (1 Кор. 6:17).

Де ті, котрі кажуть, що благодать, яка перебуває у святих, є чимось створеним (тварним)? Нехай знають вони, що хулу промовляють на Самого Духа, Якого причасниками стають святі.

Порівняння початку і кінця плачу з поверненням блудного сина

Ми ж запропонуємо ще й інший, більш виразильний приклад для з’ясування того, про що у нас мова. Початок плачу подібний до повернення блудного сина: бо і він свого творця (діяча) сповнює соромом, і ті самі змушує говорити слова: «Отче, згрішив я проти неба і перед Тобою, і недостойний вже зватися сином твоїм» (Лк. 15:21). Кінець же його подібний до зустрічі та обіймів небесного Отця, яких, через багатство невимовного благоутробія сподобившись, син сповнюється радістю та відвагою (дерзновенням), цілунок приймає і дає, входить у дім разом із Отцем і з Ним трапезує, небесну при цьому смакуючи радість.

Заклик до блаженного плачу та прославлення Бога

Прийдімо ж і ми, у блаженній вбогості духом, «припадімо і поклонімося, і заридаймо перед Господом», Творцем нашим (Пс. 94:6), щоб і колишні гріхи обмити, і непохитними на зло самих себе зробити, і сподобитися причастя Духа Утішителя та Ним бути утішуваними, Йому славу возсилаючи з безначальним Отцем і єдинородним Сином, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.