Свята молитва є міст, що з’єднує два береги однієї великої річки Божої, молитва – золота нитка, що простяглася від землі до Неба. Це промінь, що пронизує темряву і спрямований у Царство Світла. Це вогонь, що спалює терня пристрастей, і ялин, що лікує з милості Творця, що милує. Таку «молитву, яка походить від щирого серця і підноситься горе понад ангельські сили» (за словами преп. Ісаака Сиріна), знайшов і здійснював рік у рік протягом усього свого життя архімандрит Іов (Кундря). До нього в село Мала Уголька, розташоване нагорі Карпатських гір, як в оазис, прагнули потрапити з усіх кінців Росії жадібні і прагнучі правди Божої.

Батько Іов (Іван Георгійович Кундря) народився 18 травня 1902 року в селі Іза (Хустський район Закарпатської області) у благочестивій родині русин1, що з давніх-давен зберігали віру православну. З 1772 року – на підставі угоди між трьома монархіями2 – до 1919 року Закарпатська Русь3 була у складі Австро-Угорщини. Влада переслідувала місцеве населення за рішучу відмову від унії. Віруючі збиралися на молитву ночами, таємно, у приватних будинках. Православні християни втрачали всі права, монастирі розоряли, священиків винищували. Траплялося, що ченців та черниць закопували живими в землю. Рятуючись від переслідувань, багато хто йшов у ліси, ведучи на самоті подвижницьке життя. Прийняти хрещення в Православній Церкві в ті роки означало підписати смертний вирок. Священики та ченці приховували свій сан від оточуючих.

Одного з таких Божих служителів приховував Георгій Кундря. Його шестирічний син Іван зі своїм другом носив гнаному за віру ченцю їжу. Благоговіючи перед ченцем, хлопчики попросили одного разу дозволу поцілувати хрест на його грудях і у відповідь почули: «Якщо його поцілуєш, то вже й бути ченцем. Якщо надумаєте стати ченцями, тоді й поцілуєте хреста». Обробілі спочатку діти думали не довго: прийшовши наступного разу, приклалися до хреста. Через шість років, 1914 року, дванадцятирічний Іван Кундря остаточно зробив свій вибір і був пострижений у мантію з ім’ям Йов.

З 1914 по 1925 рік кілька разів намагався молодий інок потрапити до одного з монастирів Афона, і щоразу осягала його невдача. Виявилося, що спочатку треба йти до Афін, потім – у Фессалоніки. Там оголосили, що бажаючому залишитися на Афоні необхідно зробити грошовий внесок, і назвали величезну суму. Він повернувся на Закарпаття, закінчив школу виноградарів, кілька років працював на землі від темної до темної, не витрачаючи на себе жодної копійки. Зібравши необхідні гроші, пройшовши всі кордони та заслони, знову з’явився о. Йов на Афоні – і знову була відмова.

У 1925 році він вирушив на Святу Гору в черговий раз, з супутниками-однодумцями. У Фессалоніках грецька влада мандрівників не пропустила, але архімандрит Св.-Пантелеїмонова монастиря о. Мисаїл благословив їх на подвиг – відкрити монастир на Закарпатті. Разом із благословенням він вручив їм частину мощей святого вмч. Димитрія Солунського. Після повернення вони продали своє майно, купили у Хустському районі урочище Городилове та заснували там малий скит в ім’я Пресвятої Трійці. Багато часу (з 1925 по 1939 рік) та сил витратив о. Йов, щоб відкрити монастир у Городилові. Збудував разом із послушниками храм, келії, господарські приміщення, розвів виноградник та городи.

У ті роки Закарпаття входило до складу Чехословаччини та явних гонінь на православ’я не було. Криваві та страшні часи настали у 1938 – 1939 роках, коли Закарпаття захопили угорські фашисти. 1939 року о. Йова заарештували та посадили до в’язниці міста Станіслава (нині Івано-Франківськ), з якої він вийшов у 1940 році. Саме тоді десятки тисяч русин рушили через карпатські перевали Схід, до російських братів. Пішов із народом, зі своєю паствою та о. Иов4, хоч розумів, що ні гітлерівський Захід, ні сталінський Схід не помилують православних русин, які йдуть з іконою Спасителя. Гітлер оголосив, що рейх заслав до росіян через Карпати сорок тисяч диверсантів та шпигунів, і Сталін наказав відправити біженців у Заполяр’я. Так о. Йов після тривалого та болісного етапування опинився у воркутинських таборах, де перебував до 1942 року.

Наприкінці він був повторно засуджений і засуджений до розстрілу. Вирок не встигли виконати. За розповідями о. Йова, сидячи в камері смертників, він молився свт. Миколі: просив чудотворця про одне – щоб не дав померти без причастя. Зненацька йому оголосили, що розстріл замінюється відправкою на фронт. Закарпатських біженців, які не загинули у таборах, відправили 1942 року воювати. Вони билися в 1-му Чехословацькому окремому батальйоні (сформований за домовленістю з радянським урядом генералом Свободою5 в 1942 році на території Приволзького військового округу в Бузулуці. 6. Разом з цим батальйоном, в 1943 році перейменованим на 1-ю Чехословацьку до тяжку, 1-у Чехословацьку особу). Праги. Був сапером. Наприкінці війни підпоручика Кундрю відправили до Москви охороняти будівлю Чехословацького посольства. У вільний час ходив він у Пилипівську церкву7 на Арбаті, побував у Трійце-Сергієвій лаврі, де зустрівся з архієпископом Лукою (Війно-Ясенецьким), знайомим ще по табору та в’язниці.

Через десятиліття після війни не забував Л. Свобода привітати зі святом Перемоги воїна-ченця. Портрет генерала з дарчим написом стояв біля о. Йова на столі поруч із фотографією свт. Луки.

Після демобілізації о. Йов повернувся на батьківщину, і в 1946 єпископ Ужгородський і Мукачівський8 Нестор (Сідорук; † 1951) висвятив його в ієродиякона, потім в ієромонаха. Того ж 1946 року о. Йов отримав благословення на відновлення спаленого німцями монастиря в Городилові і мав намір віддати цій справі всі свої сили. Але за часів хрущовських гонінь щойно відновлену обитель закрили. Після цього служив о. Йов у двох інших православних монастирях, які розорили один за одним: палили книги, оскверняли храми. Деякий час він опікувався паством рідного села Іза, а в 1962 році перейшов у парафію села Мала Уголька, де оселився зі своїм келійником Михайлом у невеликому будиночку поруч із церквою в ім’я святого вмч. Димитрія Солунського. До о. Йову йшли з будь-якого питання: як і де будуватися, який використовувати матеріал, у садових та городніх справах. Хоча він був за фахом виноградарем, але і тесляр, і столяр, і жнець, і швець шукали в нього поради та настанови. Коли ж тиск на Церкву посилювався, воїн Христов прикріплював на груди повну низку орденів і медалей і їхав до Мукачевого на приборкання партійно-чиновницької кліки. За старанну багаторічну працю на благо Церкви Христової у 1966 році до дня Святого Пасхи Святіший Патріарх Алексій9 поставив о. Йова в сан архімандрита.

Паствою його на той час були не тільки русини Малої Угольки. Світло, запалене Господом нагорі Карпатських гір, досягало всіх кінців землі Руської; насіння віри Христової, посіяне щедрою рукою старця в серцях людських, дало рясні сходи. За сотні тисяч верст їхали до нього духовні чада. Особливо багато їх було в Москві: лікарі та письменники, викладачі та інженери, геологи та артисти. Чверть століття тривав у Угольку молитовний подвиг о. Йова; день у день відправляв він служби повного богослужбового кола, у будь-яку погоду обходив розкиданий по гірських перевалах парафія, причащаючи хворих і вмираючих, втішаючи стражденних. Помер архімандрит Іов28 липня 1985 року і похований, згідно з заповітом, в огорожі храму святого вмч. Димитрія10.

† † †

Деяке уявлення про закарпатську оазу молитви дають витримки з листів схимонахині Феофани Ользі Миколаївні Вишеславцевій11. Листи свої м. Феофана не датувала. Швидше за все, вони були надіслані в кінці (19) 70-х років. Матінка Феофана в молоді роки жила з рідними в Полтаві і зверталася до владики Феофана (Бистрова)12 за духовним керівництвом. Про неї мені Ольга Миколаївна говорила із захопленням. Їх багато об’єднувало. Обидві Ольги (до чернецтва), вони познайомилися, будучи вже в літньому віці, у Москві, де Феофана була проїздом. Все життя вона працювала лікарем у Пітері. Коли вийшла на пенсію, поїхала на Закарпаття, щоб жити у монастирі (здається, у Мукачівському). Там вона зустріла о. Йова. Коли його перевели на приход13, м. н. Феофана поїхала з ним, бо вважала за необхідне стежити як лікар за його неміцним здоров’ям.

Ольга Миколаївна приїхала до Уголька до о. Йову 1967 року. Зупинилася в хатці м. Феофани та її «сестер» – місцевих мешканок, які допомагали м. Феофані справлятися з побутовими роботами з обслуговування численних паломників із Москви та з більш далеких місць. Пізніше у записнику Ольги Миколаївни звідси з’явиться запис: «Два місяці майже, червень і липень 1967 року, в Угольке. Земля та Небо, Гірка (де стояв храм, у якому служив о. Іов) та під гіркою. Одкровення на Гірці та гіркота «внизу». Все як сон. 29.10.68 р.».

Дізнаватись подробиці, розпитувати Ольгу Миколаївну мені завжди здавалося незручним, я тільки слухала те, що вона сама розповідала, а пізніше читала листи, надіслані їй м. Феофаною. Зазвичай вони рясніли лікарськими порадами, що і як приймати в різних випадках, подяками за посилки і проханнями знайти якісь ліки. Але іноді раптом проривалося інше – високе, справді цікаве, що я собі й виписала. Ці скупі уривки хоч і не дають повного уявлення про життя в закарпатській Вугільці, але досить зримо передають відчуття духовної атмосфери, сповненої незвичайної напруги та сили, – в якій відбувається перетворення християнської душі і відбувається наше спасіння.

1. «Чим глибше я поринаю в страх і радість літургійної таємниці, тим виразніше осягаю звучання хвали Творцеві, розлите в природі. Іноді мені здається, що все Уголька – ліси, гори, небо – це величезний храм, де весь час звучить музика Баха. Звичайно, це – миті, але ними потім можна жити весь день, і все забарвлюється та осмислюється зовсім по-іншому».

2. «Усюди скорботи та здивування, а причина одна: люди у своєму житті, думках, почуттях так далеко пішли від Бога, від вічних істин – основ нормального життя суспільства. І хочеться всім дати відчути безодню та безвихідь подібного існування. Але це ще не найважче. Важче переконати людину, яка підходить до Бога з повною впевненістю, що Божество є тільки для того, щоб охороняти його інтереси тут на землі, і що все можна купити своїми грошима та чужою молитвою, залишаючи своє серце зовсім осторонь Господа. Ось від таких розмов і зустрічей я зовсім знемагаю».

3. «У нас вдома теж панує дух мирської суєти, а це найгірше».

4. «Яка втіха стояти на Гірці і в найглибші хвилини, коли архімандрит проголошує: «Святий Господь Бог наш», відчувати, як душа сповнюється радістю, торжеством, розчуленням від свідомості святості і величі Господа! Я… так люблю все славне ім’я Господнє! Для мене в кожній фразі славослів’я і плач про свою нікчемність, і розчулення, і радість».

5. «Він (о. Йов) глибоко поблажливий і добрий як священик, а в життєвому спілкуванні він дуже прихований, дуже глибоко таїть своє духовне багатство. Але бувають хвилини, коли він відкриває себе, і тоді стає просто страшно від глибини та висоти його духу. Це буває дуже рідко. Після цього він усілякими, іноді дивними вчинками, словами хоче змусити забути все бачене. Загалом у побуті це оч[ень] своєрідний, іноді важкий характер. Я часто говорю: «Звичайно, Ви, архім[андрит], земний ангел, але не дай Бог, щоб у небесних Ангелів був Ваш характер». Він незмінно відповідає: «І всі Ви, матінко, вигадуєте». Глибоко впевнена, що Господь йому дарував право бути вищим від наших норм і вимог. Якби не ця віра, то інколи було б дуже важко. Служити йому – велике щастя, але дуже важко. І всі протести тьмяніють і змовкають перед очевидною силою його молитви».

6. “…Мене завжди дивує, коли до прийняття священства підходять лише з погляду свого бажання “служити Богу” у дуже широкому значенні цієї фрази і зовсім забувають, що це служіння вимагає і спеціальних знань, і навичок. Чому капітаном навіть річкового пароплава не призначають людину без спеціальних знань, а [місію] капітана [на] такій глибокій дивовижній річці, як церковне служіння (глибина церковного статуту, традицій, таїнств, дух [овного] керівництва), без знань може брати на себе людина тільки тому, що він бажає служити. Звісно, ​​можуть виникнути великі труднощі».

7. «…Хто не був на служінні літургії Преждеосвящених Дарів батьком архім[андритом], той не знає сили його молитовної віддачі. Колись мені була дарована велика, страшна радість під час цього служіння, і скільки я не житиму, вона повторюватиметься в цей момент».

8. «Учора в нас несподівано було велике церковне свято. Прийшов до нас із сусіднього села хор, такий простенький, сільський, але співав так молитовно; особливо зворушливо і зворушливо співали: «Про Тебе радіє…»14 – це одна з моїх улюблених піснеспівів».

9. «…Ніколи так гранично ясно не виражена сила благодаті Божої на ньому (о. Йові), як у ці дні (на Страсному тижні). Майже без їжі, зовсім без сну та відпочинку сповідував сотні, ходив по горах ночами сповідувати тих, хто не міг це здійснити вдень, ходив хитаючись, а коли починалося богослужіння – окрилявся і був наче молодшим і сильним. У мене весь час було відчуття холодка (не холоду душі, а холодка благоговіння перед чудом сили Духа Святого!)».

10. «Я живу точно роздвоєна: і реагую на всі потреби, і щось роблю, а в душі весь час хора голосів славослів’я Хресту і Страждання».

11. “Дитячим душам потрібен дух сім’ї”.

12. «Був такий випадок у неділю: ніч я провела без сну, чекала виклику до [отця] архім[андриту], вранці довелося вести утреню (дуже складну), прийшла додому на перерву у повній знемозі і пошкодувала себе. М. каже: “Приходила жінка з дитиною, просить подивитися, що з нею”. Я благала: «Не можу, нехай прийде після літургії», – щоб полежати бодай 30 м[інут]. Після літургії прийшла жінка, і я йшла до неї з почуттям спротиву (мені 80 років, я не працюю, нехай їдуть до лікарні). Побачила п’ятирічну дівчинку, синю, що вмирала, задихалася, з такими змученими оченятами, і відчула себе винною в цих годинах страждання і смерті, що могла бути. Не хочу говорити, самі зрозумієте, як рвонулася моя душа до Господа з молитвою про прощення та допомогу. Слава Богу, Він мене почув. Дитині вдалося врятувати (біда в тому, що другого дня був День Перемоги і відправляти дитину до лікарні було марно). І ось ці два дні я чітко відчувала Господню руку, яка направляла мене на правильне рішення для дитини. Зараз дівчинка, милістю Божою, поза небезпекою, а я, окаянна, окрилювана милістю Господньою, лежу ниць перед величчю Його милосердя. І ще зрозуміла, як страшно могла бути покарана (смертю дитини) за жалування себе. Щоденне вмирання без жодного вагання для інших – ось наша доля. Щодня Хрест і смерть – і буди Господнє ім’я благословенне».

13. «Пам’ятайте історичні слова про[тца] архім[андрита]: «Черниця – це просто і завжди скрізь просто»… і ще: «Після чернецтва (тобто після постригу) жити колишнім життям не можна», тобто якщо не зовні, то внутрішньо [необхідно] зовсім змінити своє ставлення до навколишнього середовища».

14. «Не люблю, не визнаю, не поважаю жодних самочинних нововведень у наше церковне життя, не освячених і затверджених можновладцями. О[тец] Тавріон іншої думки, і нам важко знайти спільну мову. Ось чому мені так завжди шкода та тривожно за душі молоді, яка потрапила до подібних керівників. Як часто широта заперечення обрядів (як звикли говорити наші модні водії душ) призводить до повного сум’яття і насамперед знищує першу основу богопізнання. Пам’ятайте у апостола: “Все мені дозволено, але не все корисно”15. На мою думку, це насамперед відноситься до сміливості мислення про те, що незмірно вище і глибше необлагодатованого людського мислення».

15. «…Радість від скорботи і подяка за неї є єдиним вірним спілкуванням нас грішних з Господом. Колись, у дні далекої молодості, у моїй душі ще не ясно позначалося таке ставлення до скорбот, і я намагалася висловити це одному духовнику (це було вже після втрати влади Феофана Бистрова), і він слухав мене, а потім сказав: «Цього прийняти не можна, це якийсь духовний садизм». Пам’ятаю, як довго я відчувала біль від такої відповіді і довго ні з ким не заводила таких розмов, але в глибині душі вірила в істинність своїх переживань».

16. «…Коли я на світанку піднімаюсь на Гірку і бачу вогники хат і в них людей, які зовсім не розуміють того, яке велике диво відбувається в храмі, мене охоплює тривога. Якщо мені відкрито те, чого не знає багато хто, значить на мене лягає обов’язок бути як би їхньою представницею перед Господом. І це почуття загострює бажання молитися за всіх. І так багато в чому. Живу в Угольку з Божого благословення та з благословення старців. Живу щоб охороняти, як мені було сказано. Охороняти не тільки для себе, а для всіх, хто відчуває дух Угольки, для всіх, кому дорогий «заповідник чистої молитви», що в теперішньому та минулому відбувається. Центр сьогоднішньої Угольки – о[тец] архім[андрит] з його містичним зв’язком з великим минулим цього місця. Свідомість своєї відповідальності і дає мені сили за допомогою Божої пережити багато чого, перетерпіти, упокоритися, молитися. Для себе особисто давно вже не чекаю на те, чого хотілося».

17. «Він (архім. Іов) єдина, мабуть, на всій земній кулі людина, яка зуміла зберегти всю свою дитячу чистоту почуттів до сімдесяти п’яти років такого багатогранного життя. Потрібно було бачити його обличчя, таке збентежене, винне, коли він зізнався, що соромиться писати таким «великим людям» (московським інтелігентам), бо не знає російської мови. Всю силу переконаності в правоті я вжила на те, щоб довести, що В. І. і Вам потрібні його думки, а як вони будуть виражені – не має жодного значення і не зменшить Вашої глибокої довіри до нього».

18. «О[тец] архім[андрит] став схожим на себе (підлікували). Весь час ніщо так не пригнічувало нас, його оточуючих, як різка зміна його вигляду. Скаржитися він не звик і до цього року завжди панував над своїми недугами. Ми до цього звикли, а ось цього року здав, і так боляче було спостерігати за його безсиллям та занепадом енергії. Зараз він, як і раніше, енергійний, обслуговує всіх, хто приходить і, звичайно, запевняє, що зовсім здоровий».

19. «О[тец] архім[андрит] як дитина, не вміє берегти себе, і доводиться насилу оберігати його від ризикованих походів на високу гору в дощі тощо».

20. «За свою майже тридцятирічну близькість з [отцем] архім[андритом] я не пам’ятаю, щоб його слова були сказані даремно».

21. «У нас (у свята) співає народ, співає дуже своєрідно і за мелодією та за наголосами. Російським завжди важко. Наше радісне «Христос воскрес» вони тягнуть як наймінорнішу звістку».

22. «…Як шкода, як треба плакати про людей, які такі нещасні і так нічого не хочуть знати».

23. «У мене в свідомості завжди звучать слова моєї першої ігуменії, коли вона на всяке свято знімала [сестер] з усіх обов’язкових правил і ставила умову – щоб жодна людина не пішла скривдженою чи незадоволеною».

24. «Особливість нашого господаря (архім. Іова) у тому, що він завжди легко і весело знаходить вихід із будь-якого становища».

25. «Ще одну радість послав мені Господь: за всієї своєї немочі іноді я можу бути потрібна людям».

26. «…Вибралася вільна хвилина, і я пішла у ліс. Стояла біля гарненького молодого дубка. Він був весь у листі. І ось на моїх очах в одну мить з якимось дзвінким тихим шерехом у нього спало все листя, і його голенькі гілки потяглися вгору. Вразив мене і цей звук, і вигляд оголеного дерева. Тільки такому, оголеному, можна тягтися вгору…»

27. «Завжди вважаю, що зазнала поразки, якщо після прикрості, образи чи якоїсь невдачі потьмяніє в мені радість і подяка. Найбільше боюся втрачати цей стан духу».

28. «Так склалися обставини, що мені довелося провести все читання вечірні та вечері (канони вечері – моє улюблене). Почала як автомат, а потім жива благодать слів, спогади святих, спілкування з ними наповнили мене такою бадьорістю, радістю, фортецею, оновили мене як «орлю»16. Ішла додому з переповненою душею подяки Господу».

29. «Починаються передсвята, і підуть чудові стихири. Постараємося бути понад тіло і відстань і разом вбирати в душі святість і свіжість, які внесли в застарілий світ ці чудові події. А зараз навіть у нашій глушині сильно відчувається занедбаність суспільства людського. А в голові у мене слова Спасителя про те, що коли людина народжується у світ, тоді велика радість17. І адже в кожній такій старій істоті є ця людина, треба тільки докопатися і розбудити її…»

30. «Не будемо ж ми відкладати на чорний день (мова про гроші). На чорний день у нас є Господь. Це я вселяла, з Божою допомогою, і сестрам. Ось чому ми включилися в добування ліків і розсилку їх на всі боки».

31. «Важливо знайти дорогу в душу скорботного, запевнити в незмінній Божій благості, в тому, що будь-яка скорбота принесе радість і є проявом любові Божої. І людина якось укріплюється».

32. «Слава Богу, зараз про[тец] архім[андрит] трохи зміцнів і почав геройствувати. Під зливою, коли річки перетворилися на грізні потоки, на тракторі «Білорусь» поїхав освячувати престол. Вода мало не перевернула трактор, двоє людей звалилися у воду, але, слава Богу, архітектор архіт уцілів. Приїхав і, знаючи, що я засмучена, ходив таким собі павичем, вдаючи, що зовсім здоровий. І лише вчора, втративши голос, став слухняним. Продув його вітер, захворів очей і скроню».

33. «Поки що явно зі мною творяться дива. Вдома я майже нічого не бачу, як у тумані. А на Гірці спокійно, щоправда, з напругою, читаю…»

34. «Все сильніше в мені звучить голос совісті: треба будь-якими методами знайомити людей з тим прекрасним церковним світом, який від них прихований. І як ми зобов’язані повернути людям те багатство, яке даровано нам Господом (пізнання Його і у всьому нашому православному служінні Господу через Церкву та в Церкві). Колись у юності вл[адика] Феофан сказав мені, як важливо в кожен звичай, обряд вдихнути той молитовний порив, при якому він вперше починався. Тоді все з мертвого стане живим у Дусі».

35. «Глибоко впевнена, що щоденне здійснення Євхаристії прожене зневіру, викличе благодатний приплив духовних сил і все приведе на краще. О[тец] архім[андрит] цілком схвалив мою думку. Згадайте, у спогадах о. Олексія Мечева18 є місце, коли він у період занепаду духу та повного зневіри звернувся до о. Іоанну Кроншт[адському] та о. Іоанн порадив йому щоденне служіння літургії хоча б у абсолютно порожньому храмі. Як це поступово зміцнило дух о. Олексія і спричинило створення міцної дружної громади».

36. «Все ж яке це щастя жити серед природи і відчувати її хвалу Вседержителю. Іноді я після літургії спускаюся з Гірки, і мені здається, що звідти, з пологих гір і лісу, йде хвиля молитв літургії. Кожна літургія – це затримка катастрофи світу, віддзеркалення темної сили, що намагається поглинути світ».

37. «Ось уже вісімнадцять років (з них шістнадцять при мені) щодня однією людиною звершується літургія за всіх, і відбувається не якось поспіхом, а з повним добовим богослужбовим колом та підготовкою. Служив про[тец] архім[андрит] і при двосторонньому запаленні легень. Хотілося б написати, як минулого тижня ми служили вдвох з [отцем] архім[андритом] на світанку в порожньому храмі. Навколо вилися за вікном клуби туману, і було почуття повного відчуження від усього земного, наче ми знаходилися напередодні майбутнього».

* * *

Примітки

Русини – німецька назва російського населення західноросійських земель, захоплених Австро-Угорщиною. Живуть по обидва боки Карпат у Галичині, Буковині, Північній Угорщині. На початку XX ст. налічувалося 4 млн русин (Свята Русь. Енциклопедичний словник російської цивілізації. М.: Енциклопедія російської цивілізації. 2000. С. 734). – Тут і далі прямуючи. ред.

Перший розділ Польщі був закріплений особливим договором, підписаним у Петербурзі 25.07.1772 р. між Росією, Австрією та Пруссією.

Закарпатська Русь – історична назва однієї з найдавніших частин Росії, що входила до Малоросії. З найдавніших часів населення цієї території було частиною східнослов’янської етнічної групи. У X-XI ст. входила до складу Київської Русі. З XI ст. окупована Угорщиною, пізніше – Австрією та Австро-Угорщиною; 1919 р. – Чехословаччиною. Повернено Росії у 1944 р. Центр Закарпатської Русі – м. Ужгород (Свята Русь. С. 272 ​​– 273).

З особистих спогадів о. Іова відомо наступне: «…Задумав я втекти до Росії до наших російських братів православних… я міцно помолився і перейшов кордон СРСР… Натрапив на прикордонний загін… Мене відвезли до слідчої в’язниці НКВС. …Судила мене трійка НКВС. Суд тривав сім хвилин. Вирок: 15 років за шпигунство, 5 років – доважок за релігійність та ще 5 років заслання. Разом: 25 років »(Лялін В.Н. По святих місцях. СПб: Сатіс. 2001. С. 83 – 84).

Свобода Людвіг (25.11.1895 – 20.09.1979) – державний, політичний та військовий діяч Чехословацької Соціалістичної Республіки (ЧРСР). Після окупації Чехословаччини німецькими військами 1935 р. перебрався до Польщі, де сформував чехословацьку військову частину, з якою у вересні 1939 р. перейшов до Радянського Союзу. У 1943 р. очолив 1-ю Чехословацьку окрему бригаду, що боролася з німецько-фашистськими загарбниками. З 1968 по 1975 р. – президент ЧССР, Верховний головнокомандувач збройних сил ЧССР.

Бузулук – місто в Оренбурзькій області.

Храм Воскресіння Слова з прибудовами Єрусалимської ікони Божої Матері та ап. Пилипа.

Мукачівська єпархія заснована 940 р. за почином патріарха Константинопольського Феофілакту. З 1491 р. місцем перебування єпископів Мукачівських став Св.-Миколаївський монастир (Мукачево). Постійно тіснячи уніатами, Мукачівська єпархія була близька з Сербською Церквою, що втекла від турецького ярма в межі Австро-Угорщини, де зіткнулася з австрійським ярмом, ще тяжчим, бо «турецьке ярмо вбивало тіло, австрійське ж пося». Сучасна Мукачівська єпархія приєднана до РПЦ 22.10.1945 р. після ухвали Синоду Сербської Православної Церкви про її передачу в юрисдикцію Московського Патріархату.

Алексій I (Симанський) – Патріарх Московський і всієї Русі з 4.02.1945 по 17.04.1970.

Див [Архімандрит Іов (Кундря). Некролог]/Журнал Московської Патріархії. 1986. № 3. С. 29.

Вишеславцева Ольга Миколаївна (4.03.1898 – 30.06.1995) – духовна письменниця, 1967 р. була пострижена в Угольку архім. Іовом з ім’ям Марія на честь святої рівноап. Марії Магдалини (див. зб.: Три зустрічі/ Упоряд. Трофимов А.М.: Паломник, 1997. З. 185 – 476, 527 – 528).

Феофан (Бистрів), архієпископ Полтавський, Новий Затворник (31.12.1873 – 6.02.1940) – духовник Царської Сім’ї, богослов, подвижник віри та благочестя.

Храм в ім’я святого вмч. Димитрія Солунського у с. Мала Уголька Тячівського р-ну Закарпатської області.

На літургії Василя Великого замість «Гідно їсти» співається «Про Тебе радіє, Благодатна, всяка тварюка».

Порівн. 1Кор. 6, 12; 10, 23.

Див Пс. 102, 5: … оновиться як орля юність твоя.

Див Ін. 16, 21.

Батько Олексій Мєчов. Спогади. Листи. Проповіді. Париж. YMCA-PRESS. 1970. 389 с.