У мене вже ввійшло у звичку казати «О Боже мій!», коли я чимось вражена чи здивована, — як, певно, і в багатьох людей.
Колись давно я сказала так при одному знайомому, і він зауважив: «Не згадуй імені Господнього надаремно». Відтоді чую це досить часто.
Мене це зацікавило: чи справді фраза «О Боже мій!» — це вживання Божого імені надаремно?
—
Запитання та відповіді в цій темі — український переклад обговорення з Christianity Stack Exchange (автори оригіналу: user92, a_hardin, Mason Wheeler, Flimzy), ліцензія CC BY-SA.
Коментарі (8)
Увійдіть, щоб залишити коментар
Авторизуйтесь через Google або свій обліковий запис. Ви зможете коментувати повністю анонімно 🕵️, увімкнувши галочку анонімності.
Увійти / ЗареєструватисьЯкщо виходити зі значення слова «надаремно» — тобто без потреби, без мети або в неналежний, нешанобливий спосіб, — то я б сказала, що так.
Цей вигук прямо Бога не ображає, але й не є вживанням Його імені з пошаною чи на Його славу.
Щодо звички: в однієї моєї знайомої була така сама. Коли вона усвідомила, що це вживання імені надаремно, то досить швидко її позбулася. Можливо, і вам буде легше, коли ви для себе це вирішите. Не чекайте, що вийде миттєво, — але моліться про допомогу.
Дякую. Чесно кажучи, сподівалася почути «та нічого страшного» 🙂 Але аргумент зрозумілий.
Варто згадати й первісний зміст заповіді. «Брати ім’я Господа» означало не лайку, а клятву іменем Господнім. Неправдива присяга була (і досі є в семітських культурах) надзвичайно серйозною справою, а присягатися неправдиво Божим іменем — це вже не лише клятвопорушення, а й блюзнірство.
Юдейська традиція так це й розуміє: Маймонід у «Книзі заповідей» тлумачить Вих. 20:7 саме як заборону марної клятви — коли клянуться в чомусь завідомо неправдивому, неможливому або в очевидному.
Є й інший вимір. Ми називаємо себе християнами — тобто взяли на себе ім’я Христа. Якщо ми звемося Його учнями, а живемо не так, як личить тому, хто носить це ім’я, — ми теж порушуємо цю заповідь. Недарма найгостріше Спаситель викривав саме лицемірів.
Оце сильно. Носити ім’я «християнин» надаремно — над цим варто замислитися більше, ніж над вигуками.
Одне одного не виключає, але пріоритети розставлено правильно 👍
Додам: я бачу лише один випадок, коли ця фраза точно не є вживанням імені надаремно, — коли ви справді звертаєтеся до Бога.
Отримали чудовий подарунок і вигукнули «О Боже мій!» із вдячності Господу. Або вам боляче, і ви кажете: «Боже мій, як Ти міг це допустити?» Це, по суті, молитва. Бути чесним із Богом у своєму розчаруванні — нормально, аби не переходити до прокльонів.
А от заміни на кшталт «о боженьки» чи «йой» замість імені… Якщо в серці зміст той самий, то зміна вимови мало що міняє.
Як філолог додам, що в українській «Боже мій», «Господи», «не дай Боже», «слава Богу», навіть «спасибі» (спаси Біг) — це застиглі молитовні формули. Наша мова буквально просякнута молитвою. Питання лише в тому, чи ми ще чуємо, що кажемо.
Юліє, дуже гарно сказано. Мабуть, спробую не відвикати, а навпаки — щоразу справді звертатися 🙂