У відомих мені протестантських традиціях самогубство не розглядається як автоматичний і невідворотний вирок до пекла. Однак між самогубством і справжньою християнською вірою існує глибока світоглядна та духовна несумісність. Віра, яка згасає саме тоді, коли потрібно довіритися Богові в стражданнях, викликає серйозні запитання щодо своєї щирості.
Самогубство суперечить усьому, чого навчав Христос про цінність життя, любов та уповання на Отця. З християнської точки зору позбавлення себе життя є вбивством. Це зазіхання на життя, яке насправді належить не нам, а Творцеві. Ми віримо, що викуплені дорогою ціною і належимо Христу. Життя — це дар, довірений нам у розпорядження, а не наша абсолютна власність.
Звісно, ми віримо, що якщо людина отримує спасіння, то виключно завдяки благодаті Божій та прощенню через жертву Христа, яка покриває всі гріхи. Проте жива віра в Христа завжди проявляється у вчинках і слухняності Його слову: хто любить Його, той береже Його заповіді. А одна з фундаментальних заповідей гласить: Не вбивай (Вихід 20:13).
Крім того, віра в Христа дарує надію не лише на майбутній рай, але й сенс для теперішнього земного життя. Християнин покликаний проходити випробування, знаючи, що Бог діє на благо тим, хто Його любить, і що страждання формують стійкість духу. Самогубство ж є актом глибокого відчаю та зречення від цього покликання. Важко поєднати щире слідування за Христом із добровільним знищенням Божого творіння у собі.
Згадайте, як апостоли називали себе слугами та рабами Христа, згадайте притчі про господаря та управителя в Євангелії від Луки, зміст Послання до Римлян або покаяння розбійника на хресті. Християнський шлях — це шлях довіри Богу до останнього подиху.