Святий Касіян Римлянин про вісім пристрасних помислів

Святий Касіян Римлянин про вісім пристрасних помисліверед цим я склав Слово про спільне життя, а в цьому Слові, уповаючи на ваші молитви, наважився написати про вісім гріховних помис лів, себто про обжерливість і блуд, про сріблолюбство, гнів, печаль, нудьгу, марнославство і гординю. Про здержливість черева Найперше ми скажемо про здержливість черева, протилежну до обжирства, про спосіб посту, якість і кількість страв. Скажемо про це не від себе, а так, як прийняли від святих отців. А вони передали нам не єдине правило посту, і не один спосіб споживання їжі, і не одну міру для всіх, бо не всі мають однакову силу чи через вік, чи неміч, чи через звички тіла. Але вони передали один длявсіх намір посту: багато не їсти й уникати різноманітности страв. Вони випро бували на досвіді, що корисніше їсти щодня в міру і так найлегше зберегти чистоту, аніж постити три-чотири дні, а то й цілий тиждень. Сказано-бо, що ті, котрі беруться за надмірний піст, часто потім їдять понад міру. Часом тіло знемагає від надмірного посту і стає лінивим до духовного служіння, часом,обтяжене многотою страв, спричиняє в душі нудьгу й розслаблення. І ще відомо з досвіду, що не всі можуть уживати зілля й овочі і не всі можуть їсти су хий хліб. Один їв дві літри хліба і ще хотів їсти, а другий їв літру і шість унгій і був ситий. Отож, для всіх, як ми вже сказали, була встановлена одна границяздержливости – не насичувати свого черева й не зводитися солодкістю горта ні. Не тільки різноманітність страв, а й кількість їх розпалюють пекучі стріли блуду. Хай би якою їжею наповнити черево, воно породжуватиме сім’я блуду. І ще: не тільки від надміру вина п’яніє думка, а й надмір води і страв обтяжує її і доводить до дрімоти. Для содомлян причиною падіння стало не випитевино і страви, а ситість від хліба, за словами пророка (Єз. 16, 49). Тілесна не міч не перечить чистоті серця, коли даємо тілові те, що потрібне через неміч, а не заради задоволення. Споживаємо страви на те, аби послужили нам для життя, а не для поривів тіла. Помірне з розумом споживання їжі підтримує здоров’я тіла, а не руйнує святиню. Як відомо, межа здержливости і правило, передане від отців, такі: хто їсть якусь їжу і хоче ще, нехай утримається від неї і не їсть до наситу. І апостол, сказавши, “не дбайте про тіло задля похотей” (Рм. 13, 14), заборонив їсти більше, ніж треба для тіла і дбати про приємності. Та й не поможе сама тільки здержливість від страв дійти душі до цілковитої чистоти, якщо не додадуться ще й інші чесноти. Тому смирення з послухом і пригнічування тіла багато нам поможуть. Здержливість від сріблолюбстване тільки в тому, щоб не мати срібла, а й щоб не бажати його, – вона прова дить до чистоти душі. Віддалення від гніву, печалі, марнославства, гордині – усе це провадить до головної чистоти душі. А до часткової чистоти провадитьціломудріє, себто здержливість, і піст. Неможливо ж із повним черевом во ювати в думках проти духа блуду. Тому найпершим для нас подвигом нехай буде панування над черевом і підкорення тіла не тільки постом, а й чуванням, і трудом, і читанням, і зосередженням серця над страхом геєни і над Царством Небесним. Про блудну пристрасть і тілесну похіть Другий наш подвиг – проти пристрасти блуду і тілесної похоті. Ця похіть ізраннього віку починає докучати людині. Великий і тяжкий це подвиг і ви магає подвійної боротьби, адже інші пороки воюють тільки в душі, а цей подвійно – в душі й у тілі, тому доводиться провадити подвійну боротьбу.Не досить-бо тільки тілесного посту, аби здобути цілковите ціломудріє й іс тинну чистоту, якщо не буде сокрушеного серця, і безнастанної молитви до Бога, і частого повчання в Писаннях, і труду, і рукомесла, котрі стримували бнеусталені поривання душі й відвертали її від скверних мріянь. А переду сім поможе нам смирення душі; його не переможе ні блуд, ні будь-що інше. А поки здобудемо смирення, подобає нам якнайпильніше берегти серце відскверних помислів; “із серця бо походять, – за словом Господнім, – лихі дум ки, убивства, перелюби, розпуста” (Мт. 15, 19). Адже й піст призначено намне тільки для пригнічення тіла, а й для тверезости ума, щоб він не потьма рився ряснотою страв і не знемігся розрізняти помисли. Подобає-бо не тільки старанно постити, а й бути уважним до помислів і духовного повчання, а без цього неможливо дійти до висоти істинного ціломудрія і чистоти. Треба нам, за словом Господнім, очистити “спершу середину чаші й миски, щоб і назовнібули чисті” (Мт. 23, 26). Отож, якщо є в нас ревність, за словами апостола, за конно чинити подвиг й увінчатися тим, хто переміг нечистого блудного біса,то пам’ятаймо, що ми дерзаємо не нашою силою і подвигом, а з поміччю Владики нашого Бога. Не перестане цей дух поборювати людину, поки вона во істину не увірує, що не своєю пильністю і не своїм трудом, а Божим покровомі поміччю визволяється від цієї недуги і виходить на висоту чистоти. Це над природна річ, і той, хто потоптав розпалення плоті і її солодкості, опиняється ніби поза тілом. Тому скажу так: неможливо людині своїми крилами злетіти до цієї високої і небесної святині і стати наслідником ангелів, якщо благодать Божа не возведе її із землі й болота. Люди, зодягнені в тіло, ніякою іншою чеснотою не вподобляються ангелам так, як ціломудрієм. Завдяки їй вони,ще живучи й перебуваючи на землі, отримують, за словами апостола, “грома дянство в небі” (Флп. 3, 2). Ознакою, що ми досконало здобули цю чесноту, є те, що душа не приймає в снах ні єдиного образу скверного мріяння. Хоч такий порух і не вважають за гріх, однак він означає, що душа нездужає і ще не звільнилася від пристрасти. Тому вірмо, що скверні мріяння, котрі буваютьу снах, вказують на попередню нудьгу і немочі, що бувають у нас. Вони ви являють недугу, приховану в тайниках душі, коли в снах трапляється нечиста спокуса. Тому й Лікар душ наших, знаючи, звідки походить причина недуги, вклав у тайники душі і лікування, кажучи: “Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці” (Мт. 5, 28), – виправляючи цим не тільки цікавий і блудний погляд, а й саму душу, що так недобре вживає очі, дані їй від Бога на добро. Тому і в премудрих приповідках не сказано берегти очі, а сказано: “Більш ніж щось інше пильнуй своє серце”(Прип. 4, 23).Найбільше подобає берегти серце, тоді правильно будеш вжи вати свої очі. А берегти його треба так: коли диявольська хитрість виростить у нашій думці спогад про якусь жінку: чи то про матір, чи сестру, чи якихось інших благоговійних жінок, – то скоро виганяймо цей спогад із серця. Якщо він довго перебуватиме в нашій пам’яті, лихий спокусник поведе думку від спогаду про осіб до скверних і шкідливих помислів. Та й заповідь, яку Бог дав первозданному Адамові, повеліває розчавити голову змієві (Бут. 3, 15), себто початкам шкідливих помислів, якими змій намагається заповзти в нашу душу,бо ми, впустивши голову, себто прилог помислу, впустимо і з’єднання із со лодкістю, себто все тіло змія. А звідси вже він поведе думку до беззаконного діяння. Але нам треба побивати “щоранку всіх грішних землі” (Пс. 100, 8), як написано, себто світлом знання розсуджувати й знищувати гріховні помисли землі, тобто нашого серця. І поки ще живуть діти вавилонські, себто лихі помисли, треба нам брати їх і розбивати об камінь (Пс. 136, 9), а камінь – це Христос. Якщо ж вони з’єднаються з нами і зміцніють, то будуть переможеніне без великого зітхання й труду. До слів Божественного Писання добре додати і слова святих отців. Сказав-бо святий Василій, єпископ Кесарії Кападокійської: “І жінки не знаю, і не дівственник я”. Із цих слів видно, що дар дів ства полягає не стільки в тілесній здержливості, скільки в душевній святостій чистоті, що здобувається Божим страхом. Говорять про це й отці, що немож ливо нам досконало здобувати чесноту чистоти, якщо спершу не здобудемов нашому серці істинної смиренномудрости, і не сподобимося істинного знання, поки в глибині душі живе блудна пристрасть. Скажемо і словами апосто ла, що таке ціломудріє, згадавши один його вислів: “З усіма дбайте про мир тапро святість, без якої ніхто Господа не побачить” (Євр. 12, 14). І до цього до дає: “Щоб не було ніякого блудника чи нечестивця, як Ісав” (Євр. 12, 16). Чим більша ангельська й небесна святість, тим тяжчі ворожі напади. Тому треба нам постаратися навчитися не тільки тілесної здержливости, а й сокрушення серця і частих молитов із зітханнями, аби піч нашого тіла, яку вавилонськийцар розпалює щоденно пожаданнями похоті, погасити росою пришестя Свя того Духа. До цього є в нас ще могутня зброя на битву – чування заради Бога. Бо як день, проведений у ревності, оберігає святість ночі, так і чування вночі береже чистоту душі за дня. Про сріблолюбство Третій наш подвиг проти духа сріблолюбства. Ця боротьба чужа для нашої душі і починається в інока через невірство. Бо причинами інших пристрастей,себто ярости і пожадання, є розпалення тіла, і вони ніби вроджені, бо супроводжують людину від народження, тому й багато треба часу, щоб їх перемог ти. А сріблолюбство – це недуга, що приходить іззовні, її легше відтяти, коли бути старанним та уважним. Коли ж не зважати на неї, вона стане найбільш згубна з усіх пристрастей, і нелегко тоді її позбутися. “Бо корінь усього лиха – грошолюбство” (1 Тм. 6, 5), – каже апостол. А ще згадаймо таке. Природні порухи тіла виявляються не тільки в дітей, які ще не розрізняють між добромі злом, а й у найменших і в немовлят, котрі, не маючи в собі ні сліду солодко сти, чинять природні рухи за плоттю. У немовлятах видно і гостроту ярости,коли бачимо, як вони яряться на тих, що їх скривдили. Я кажу це, не докоря ючи природі, як причині гріха, – нехай ніхто так не думає. Але я покажу, як ярість і бажання, хоч і дані Сотворителем на благо людині, через недбальство із природних стають протиприродними. Тілесний потяг до народження дітей і продовження роду дав Сотворитель не для блуду; і порух ярости даний нам,аби ми гнівалися на гріх, а не на свого ближнього. Тож не звинувачуймо природу чи Сотворителя, коли зловживаємо цим порухом, як не можна звинува чувати того, хто дав ножа для користи й потреби, а той, хто взяв ножа, вчинив ним убивство. Ми сказали це, аби показати, що пристрасть сріблолюбства походить не від природи, а тільки від лихої зіпсутої згоди. Коли ця недуга знайде холодну й невірну душу на початку іночого життя, то підказуватиме їй якісь слушні й виправдані причини, аби затримувала в себе те, чого набуває. Вона малює в думках інока довгу старість і неміч тіла, підказує, що того, що дає для потреб тіла монастир, не досить навіть здоровому, не тільки хворому, що в монастирі не турбуються про недужих, що їх і зовсім занедбують, а колив кого з іноків нема припасеного золота, то і вмирає він тяжкою смертю. По тім підказує, що інок не може залишатися в монастирі через тяжку роботу і суворість отців. І коли такими помислами спокусить затримати в себе хоча бгріш, тоді схиляє інока навчитися рукоділля потай від авви, аби могти примножити бажане срібло. Далі спокушає окаянного непевними надіями, підказуючи йому про прибуток від рукомесла, а завдяки прибутку – про легше жит тя і безтурботність. Тоді інок починає думати тільки про прибуток і не бачитьнічого злого навколо себе: ні лютого гніву, коли зазнає збитків, ні потьмарен ня від печалі, коли втратить надію одержати прибуток. Як для інших черево стає богом, так для нього – золото. Тому й блаженний апостол, знаючи про це,називає сріблолюбство не тільки коренем усіх зол (1 Тм. 6, 10), а й ідолопо клонством. Отож бачимо, до якого великого гріха ця недуга штовхає людину,навіть і до ідолопоклонства може довести (Кл. 3, 5), бо сріблолюбець відвер тає свій ум від любови до Бога і любить тесаних із золота людських ідолів. Потьмарившись такими помислами, інок тягнеться до гіршого і вже не може мати ніякого послуху. Він обурюється, бентежиться і нарікає проти всякогоділа, перечить, і нема вже в ньому ніякого благоговіння. Він гасає по проваллях, як ярий кінь, не задовольняється щоденною їжею і, не соромлячись, го ворить, що не може цього стерпіти, каже, що Бог є не тільки тут і спастися він може не тільки на цьому місці, і каже, що коли не піде з монастиря цього, то загине. За спільника цієї зіпсутої думки стають йому збережені срібняки, і з ними він, як з легкими крилами, надумує вийти з монастиря, тому гордовито й рішуче заперечує проти всіх настанов, поводиться як чужий, ніби звідкисьприйшов, і як тільки щось побачить у монастирі, що треба б виправити, зра зу зневажає, і гудить, і висміює все, що є в монастирі. Також подає привід, щоб на нього гнівалися чи ображалися, щоб не здався він сам легковажним,коли піде з монастиря без причини. Якщо зможе когось іншого вивести з мо настиря підшептами і пустими словами, то не завагається це зробити, аби мати спільника у своїй слабкості. Сріблолюбця палить вогонь його грошей, тому він ніколи не зможе безмовствувати в монастирі або жити за правилом.Коли ж біс, як вовк, вкраде його із кошари і відлучить від отари, як призна ченого на з’їжу, тоді навчає його робити в келії все те, що він недбало робив у призначені години в монастирі. Не дає йому зберігати ні звичних молитов, ні посту, ні правил чування, зате зв’язує його несамовитим сріблолюбством і навчає якнайпильніше братися до рукоділля.Є три види цієї недуги, котрі однаково відкидає і Святе Писання, і на вчання отців. Один навчає окаянних іноків набувати й збирати те, чого не мали у світі. Другий змушує жалкувати тих, котрі відреклися від майна, і спонукає їх шукати того, що вони віддали Богові. А третій із самого початку зв’язуєінока невірством і холодністю, не даючи йому цілковито відректися від світських речей, навчаючи його боятися убожества й не довіряти Божому про мислові, чинячи його порушником обітів, які склав, коли відрікався від світу.Ми вже сказали, що в Божественному Писанні знаходимо приклади осу дження цих трьох видів. Бачимо, як Гехазі (2 Цар. 5, 22) захотів набути майна, якого не мав раніше, і втратив пророчу благодать, яку вчитель хотів передати йому, і замість благословення впала на нього пророча клятва і вічна проказа. І Юда захотів забрати те майно, котре покинув, коли пішов слідом за Христом, і не тільки зрадив Господа (Мт. 26, 15) і відпав від лику апостольського, а йжиття своє в тілі закінчив самогубством. Ананія й Сапфіра (Ді. 5, 1) затрима ли в себе дещо з прибутку, і апостольські уста покарали їх смертю. А великий Мойсей у Второзаконні таїнственно заповідає тим, котрі обіцяють відректися від світу і страхом невірства ще тримаються земних речей, кажучи так: “Хто боягуз і мліє серцем, нехай іде, нехай повернеться додому, щоб не охляло серце в його братів, як у нього” (Втор. 20, 8). Чи є щось певніше і ясніше за цесвідчення? Чи не з цього ми, що відрікаємося від світу, вчимося цілковито від рікатися і так виходити на битву, щоб не покласти початок слабий і зіпсутий і тим самим не відвернути інших від євангельської досконалости, нагнавши їм страху? А деякі хибно тлумачать слова Божественного Писання “Більшещастя – давати, ніж брати”, – прикладаючи їх до своєї омани і бажання срібло любства, перекручуючи думку сказаного і викривлюючи Господнє навчання,що каже: “Якщо хочеш бути досконалим… піди, продай, що маєш, дай бід ним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21),і думають, що замість убогости краще володіти багатством і давати мило стиню з надлишку. Такі нехай знають, що вони ще не відреклися від світу і не дійшли до іночої досконалости, бо соромляться разом із апостолом стати убогими в Христі і працею своїх рук служити собі й потребуючим, на ділісповнити іночий обіт і з апостолом прославитися, що роздав усе своє багат ство і часто був “у голоді та спразі… у холоді й наготі!” (2 Кр. 11, 27). Нехай такі подвизаються добрим подвигом з апостолом Павлом. Якщо б багатствобуло потрібне для досконалости, то сам апостол розумів би це й не нехту вав своїм саном, адже він був римським громадянином. І ті, що в Єрусалимі продавали свої доми й маєтки і складали ціну проданого до ніг апостолів,не робили б цього, якби апостоли вчили їх, що краще живитися зі свого май на, а не своєю працею і тим, що подадуть люди. Ще виразніше говорить проце апостол в Посланні до римлян, кажучи: “Тепер же йду в Єрусалим, свя тим служити, бо Македонія і Ахая вирішили зробити якусь збірку на потреби вбогих святих в Єрусалимі. Вирішили, та й винні їм” (Рм. 15, 26-27). І сам він часто бував закутий у кайдани, і сидів у темницях, і зазнавав труднощів подорожі, однак заробляв на прожиток працею власних рук. Розповідаючи, що приймав милостиню від братів, які прийшли до нього з Македонії, каже: “Мені у моїй нестачі допомогли брати, що прийшли з Македонії” (2 Кр. 11, 9).І до филип’ян пише, кажучи: “І ви, филип’яни, знаєте, що на початку єван гельської проповіді, коли я вийшов був з Македонії, крім одних вас, ніяка Церква не брала участи в даванні і прийманні, бо й у Солунь ви раз і вдругевислали були мені на потреби” (Флп. 4, 15-16). На думку сріблолюбців, фи лип’яни кращі за апостола, бо подавали йому милостиню зі своїх маєтків. Але ще нема таких зовсім безумних, що наважилися б так сказати. Коли хочемо йти за євангельським повелінням і за всією Церквою, збудованою з початку на апостолах, прислухаймося не до нашої думки і не перекручуймо добрих слів, а, відкинувши холодну й неправдиву думку, приймімо істину Євангелія. Так ми зможемо і піти за отцями, і правила спільного життя не порушимо, і воістину відречемося від цього світу. Добре буде згадати тут слова святого. Розповідають, що святий Василій, єпископ Кесарії Кападокійської, сказав до одного сенатора, котрий відрікся від світу, але залишив у себе щось із майна: “І сенаторство ти втратив, й іноком не став”. Подобає з усякою пильністю відтинати від нашої душі корінь усіх зол, що ним є сріблолюбство. Добре-бо відомо, що коли є корінь, тоді й гілкам легко рости. А чесноту ненабування сповнити нелегко тим, котрі проживають не в кеновії; у кеновії ж не треба турбуватися навіть про найпотрібніші речі. Пам’ятаючи про долю Ананії і Сафіри, біймося залишати собі щось із майна. Біймося кари, якої зазнав за сріблолюбство Гехазі, котрого вразила проказа,і не наважуймося збирати собі такі маєтки, яких ми і у світі не мали. Згадай мо і Юду, що повісився, і біймося збирати маєтки, якщо ми самі ж від них відреклися. А більше від усього завжди пам’ятаймо про смерть, бо не знаємо,як і в яку годину прийде Господь наш і знайде совість нашу, осквернену срі блолюбством, і скаже нам, як у Євангелії сказав до того багача: “Безумний! Цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому воно буде?” (Лк. 12, 20). Про гнівЧетвертий наш подвиг проти духа гніву. Треба, аби ми з Божою поміччю відтяли від душі його смертоносну отруту. Коли він засідає в нашому серці й засліплює очі серця темними збентеженнями, тоді не можемо здобути ні розсуд ливости в корисних речах, ні духовного знання, ні утримати досконалостидоброї ради, ні стати причасниками життя істинного, і не зможе наш ум спо глядати божественне й істинне світло, сказано-бо: “Занепокоїлось від гніву око моє” (Пс. 6, 8), – і не будемо причасниками божественної мудрости, хоч,на думку всіх, були б ми вельми мудрі, адже написано: “Гнів гніздиться в сер ці дурнів” (Проп. 7, 10); не зможемо сприймати спасенних роздумів і порад, хоч люди й будуть думати, що ми мудрі, адже написано, що гнів і мудрихгубить; не зможемо тверезим серцем утриматися на дорозі правди, адже ска зано: “Гнів людини не чинить справедливости Божої” (Як. 1, 20); не зможемонавіть набути лагідности і благовидности, що їх усі так похваляють, сказа но ж бо: “Гнівливий чоловік (Прип. 29, 22) – не благовидний”. Хто хоче статидосконалим і бажає законно подвизатися духовним подвигом, нехай відвернеться від усякого пороку, гніву і ярости. І нехай чує, що наказує йому вибра на посудина – апостол Павло: “Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусятьбути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою” (Еф. 4, 31). Кажучи “вся ка”, він не лишає нам ніякої причини для гніву, нібито вона важлива і нам потрібна. Хто хоче виправити брата, коли той согрішає, або заборонити йому, хай сам залишається незбентеженим, щоб, бажаючи полікувати іншого,не стягнув на себе недугу і не було до нього сказане євангельське слово: “Лі карю, вилікуй себе самого” (Лк. 4, 23). І ще: “Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не добачаєш?” (Мт. 7, 3). Порухи гніву, запалавши з будь-якої причини, засліплюють душевні очі і не дають бачити Сонця правди, як тому, хто поклав на очі золоті чи олив’яні пластини і не дає очам бачити, і не розрізняють очі, що перед ними коштовний метал. Отак з якоїсь слушної чи не слушної причини розпалюється гнів і потьмарює зірдуші. Тільки тоді за природою вживаємо ярість, коли піднімаємо її проти пристрасних і сластолюбних помислів. Так і пророк навчає нас, кажучи: “Гніва ючись, не грішіте” (Пс. 4, 5), себто піднімайте гнів проти своїх пристрастей і лукавих помислів і согрішайте тим, що не прислуховуєтеся до того, що вонивам підкидають. І ще додає пророк до цього таку думку: “Що говорите у сер цях ваших, в тому кайтеся на ложах ваших”, – себто, коли прийдуть у вашесерце лукаві помисли, виганяйте їх гнівом проти них, коли ж виженете й опи нитеся ніби на ложі безмовности душі, тоді кайтеся. Погоджується з цим і апостол Павло, підтверджує це і додає: “Хай сонце не заходить над вашим гнівом; і не давайте місця дияволові” (Еф. 4, 26-27). Себто не чиніть так, аби Сонце правди – Христос – через гнів і з’єднання з лихими помислами зайшло у вашому серці, бо коли Христос відійде, тоді диявол знайде у вас місце. Про це Сонце сам Бог каже через пророка: “Тим, що бояться імени мого, засяє сонце правди, і зцілення в крилах їхніх буде”. Якщо зрозуміємо те, що сказане в Писанні, то дізнаємося, що навіть до заходу сонця не можна нам тримати гнів. Що ж скажемо про тих, що лютістю і несамовитістю пристрасного устрою не тільки до заходу сонця зберігають гнів, а й на довгі дні поширюють його, не розмовляючи одні з одними і не слухаючи одні одних, примножують на свою згубу отруту злопам’ятности, не знаючи, що подобає стриматися не тільки від гніву, який виривається назовні, а й від того гніву, що в думках, аби ум не потьмарився пітьмою злопам’ятности, не відпав від світла розумуй розсудливости і не втратив перебування в ньому Святого Духа. Тому й Господь наказує у Євангелії залишити свій дар перед жертовником і піти прими ритися з братом (Мт. 5, 24), бо не буде Богові приємна наша жертва, коли ми тримаємо в собі ярість і злопам’ятність. І апостол, наказуючи молитися без перерви (1 Сл. 5, 17) і на всякому місці підносити преподобні руки без гніву, навчає нас роздумати над цим. Залишається нам або ніколи не молитися і цимпорушити заповідь апостола, або, намагаючись сповнити його повеління, мо литися без гніву й злопам’ятности (1 Тм. 2, 8). Й оскільки ми часто нехтуємо ображеними чи зажуреними братами, кажучи: “Вони журяться не через нас”, – Лікар душ, бажаючи вирвати з коренем із серця нашого такий обман, наказує залишити дар і помиритися з братом не тільки тоді, коли ми будемо ображені на брата, а й тоді, коли він образиться на нас слушно чи не слушно,лікувати його примиренням, а тоді приносити дар. Але чого так довго затри муватися на євангельських та апостольських заповідях? Можна цього самого навчитися і зі Старого Завіту, що нібито більш поблажливий до нас, але каже: “Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці” (Лев. 19, 17). І ще: “Дорога злопам’ятства веде до смерти”, – і тут не тільки забороняє виявляти гнів, а йтримати його в думках. Тому подобає тим, котрі йдуть за Божественним зако ном, усіма силами подвизатися проти духа гніву і проти недуги, що криєтьсявсередині нас, а не наповнюватися ярістю проти людей і йти в пустелю й уса мітнення, бо там нема нічого, що спонукає їх до гніву, і в усамітненні добре здобувати чесноту витривалости. Це через гордість і через те, що не хочемодокоряти собі і причину збентеження приписати своєму недбальству, бажаємо відійти від братії. А поки причини нашої немочі приписуємо іншим, неможливо нам досягти цілковитої витривалости. А початок нашого виправлен ня й миру починається не від того, що ближній терпить нас, а від нашоїнезлобивости до ближнього. Коли ж, віддаляючись від подвигу витривало сти, відходимо в пустелю й усамітнення, то візьмемо туди зі собою й наші пристрасті не вилікуваними, а прихованими. Бо пустеля і самітництво в тих, що не позбулися пристрастей, не тільки оберігає пристрасті, а й приховує їх і не дає відчути самому в собі, яка пристрасть перемагає. Пустеля, навпаки,підкидає таким мріяння чесноти і запевняє, що вони вже осягнули витрива лість і смирення, поки нема нічого, що їх дратує і спокушає. Коли ж трапитьсяякась причина, що підбурює їх і збуджує, то зразу приховані всередині пристрасті, що таїлися й раніше і живилися безмовністю й безділлям, як незагнуздані коні, вириваються зі своїх стаєнь і міцніше й лютіше несуть свого верш ника до погибелі. Частіше в нас лютують пристрасті, яких ми навчаємосяне від людей, і саму тінь терпіння й витривалости, яку мусимо мати, втрачаємо, опинившись серед братії, бо недбалі ми в подвизі й усамітненні. Як отруйні звірі, що залягають в пустелі у своїх леговищах, тоді являють свою не самовитість, коли відчувають чиєсь наближення, так і пристрасні люди безмовствують не з любови до чесноти, а тому що їх змушує пустеля, і тоді викидають отруту з душі, коли хтось наблизиться і роздратує їх. Тому той, хто бажає осягнути досконалу лагідність, нехай усяко намагається не тільки на людей не гніватися, а навіть і на тварин і на бездушні речі. Пам’ятаю, як я, коли перебував у пустелі, гнівався на тростину для писання, що вона надто груба чи надто тонка, і на дерево гнівався, коли не міг його швидко порубати.А ще – на кресало, коли не міг швидко викресати вогню. Отак коли гнів поширюється, то накидається навіть на бездушні речі. Але коли бажаємо одер жати Господнє блаженство, то не тільки треба нам стримувати вияви гніву, а навіть і в думці не гніватися. Не стільки корисно нам стримувати уста в час ярости і не вимовляти лютих слів, як очищати серце від злопам’ятности і у своїй думці не звертати лукавих помислів проти брата. Євангельська наукавчить більше відтинати корені прогрішень, ніж плоди. Коли від серця відітну ти корінь ярости, не будуть учинені ні діла заздрости, ні ненависти. “Кожен,хто ненавидить брата свого, – душогубець” (1 Йо. 3, 15), бо вбиває брата, не навидячи його в уяві. Люди не бачать його крови, пролитої від меча, але Бог бачить убите думкою і настроєм. Він-бо не тільки за вчинки, а й за помислиі бажання воздає кожному чи вінцями, чи муками, як і сам через пророка го ворить: “Ось іду зібрати їхні діла й помисли”. А ще апостол каже: “…в їхніхсерцях, як свідчить їм їхнє сумління і думки, то засуджуючи їх, то оправдую чи, – в день, коли Бог… судитиме тайні вчинки людей” (Рм. 2, 15-16). СамВладика, навчаючи нас, як подобає нам відкидати всякий гнів, каже в Єванге ліях: “Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові” (Мт. 5, 22). Отак твердо сказано про це в Писаннях. Намір-бо Господній – корінь та іскру гніву відсікати всіма способами і не тримати в собі ні однієї причини гніву. Бо гнівможе починатися нібито зі слушної причини, а потім доводить до несамови тости й безсловесної ярости. Найкращі ліки від цієї недуги – вірити, що не треба нам піднімати своєї ярости чи то слушно, чи не слушно. Коли дух гніву потьмарює думку, то не знайдеться в нас ні світла розсудливости, ні утвердження правильної ради, ні управління правди, не зможе душа наша і храмом Святого Духа бути, бо дух гніву потьмарив нашу думку і запанував над нами. І нарешті подобає нам по всяк день пам’ятати про свою смерть, що не відомо, коли прийде, і знати, що не буде нам користи ні від ціломудрія, нівід відречення, ні від посту і чувань, – якщо будемо одержимі гнівом і нена вистю, то підпадемо під суд. Про печаль П’ятий у нас подвиг проти духа печалі, що потьмарює в душі всякий духовний зір і не дає їй узятися до добрих діл. Коли цей лукавий дух охопить душу і всюїї потьмарить, то не дасть їй ні ревно молитися, ні з користю читати Священ не Писання, ні бути лагідною і прихильною до братії, і вкладає ненависть до всіх діл і до самого життя за обітами. Печаль збентежує душу так, що вона не чує всіх простих спасенних порад, розслаблює її міцність і терпіння, чинить її ніби безумною і нечуттєвою, зв’язавши помислом відчаю. Тому, якщо в нас є намір подвизатися духовним подвигом і перемогти з Божою поміччю лукавих духів, бережімо, скільки сили, своє серце від духа печалі. Як міль точить одяг,а хробак – дерево, так і печаль роз’їдає душу людини, навчаючи уникати вся кої доброї бесіди і не приймати поради від щирих друзів, не даючи відповісти їм добре й мирно, але, охопивши всю душу, наповнює її гіркотою і нудьгою.І врешті пропонує їй утікати від людей, нібито вони є причиною її збентежен ня. Печаль не дає душі пізнати, що не ззовні приходить її недуга, а криєтьсяв ній самій і виявляється тоді, коли прийдуть спокуси і своїми порухами роз будять її. Ніколи людина не зазнає шкоди від чого-небудь, якщо в ній самій не буде причини пристрастей. І тому Сотворитель усього і Лікар душ наших Бог, що єдиний бачить рани душі, заповідає не відходити від людей, а відтинати причини пороків, що містяться в нас. І знати, що здоров’я душі здобувається не у віддаленні від людей, а в перебуванні з чеснотливими і в подвизі. Коли ж через якісь нібито слушні причини залишаємо братію, то цим не відтинаємопричин печалі, а тільки змінюємо їх, а недуга наша й далі криється всередині і виявляється від чогось іншого. Тому всяко чинімо подвиг проти внутріш ніх пристрастей. Коли вони за благодаттю і Божою поміччю будуть викинені із серця, то не тільки з людьми, а й з дикими звірами легко буде нам жити, засловами блаженного Йова: “І дикий звір буде з тобою в мирі” (Іов 5, 23). Передусім подобає нам подвизатися проти духа печалі, котрий вкидає душу у від чай, щоб відігнати нам його від свого серця. Цей дух не дав Каїнові покаятися у братовбивстві, а Юді – у зраді Владики. Перебуваймо тільки в тій печалі, що буває в покаянні за гріхи, а поруч з нею йде добра надія; про неї апостол каже: “Смуток задля Бога чинить спасенне каяття” (2 Кр. 7, 10). Печаль задля Бога живить душу надією покаяння і поєднана з радістю. Тому вона чинить людинупильною і готовою до всякого доброго ділання, доступною, смиренною, лагід ною, незлобивою, терплячою у всяких добрих трудах і терпіннях. Це-бо печаль задля Бога, і через неї в людині пізнаються плоди Святого Духа, себто радість, любов, мир, довготерпіння, благість, віра, здержливість. А в супротивній печалі пізнаємо плоди лукавого духа, себто нудьгу, нетерпеливість, ярість, ненависть, сперечання, відчай, лінощі в молитві. Цієї печалі треба нам уникати так само, як уникаємо блуду, і сріблолюбства, і ярости, й інших пристрастей. А лікують її молитвою, і надією на Бога, і повчанням божественних слів, і благоговійним перебуванням з людьми. Про нудьгуШостий наш подвиг проти духа нудьги, що поєднується і співдіє з духом пе чалі. Це лютий і сильний біс, що завжди воює з іноками. Він нападає на інока о шостій годині, навіює йому жах і викликає ненависть і до самого місця, і до співбратів, до всякого діла, і до читання Божественного Писання, і підкидає йому помисли перейти на інше місце, а якщо не перейде, то даремні всі його труди і все життя. До цього всього навіює йому ще й голод о шостій годині, який не найшов би на нього навіть після триденного посту, чи найдовшої дороги, чи найтяжчого труду. Ще вкладає йому помисли, що ніяким іншимспособом не зможе позбутися цієї недуги і цього тягаря, як тільки частими ви ходами і відвідинами братів нібито задля користи або відвідин хворих. Якщо цей дух не зможе такими помислами спокусити інока, тоді наводить на нього глибокий сон і нападає на нього з більшою силою і кріпостю, і не позбутисяйого нічим іншим, як тільки молитвою, віддаленням від пустослов’я, повчанням божественних слів і терпінням спокус. Коли біс знайде інока, не укріпленого цією зброєю, то, поціливши в нього своїми стрілами, чинить скиталь цем, і лінивим, і бездільним, спонукає його обходити численні монастирі й ні про що не клопотатися, хіба що дивитися, де бувають обіди та бенкети. Хто впав у нудьгу, той думає тільки про такі непотрібні речі. Потім біс поволівтягує інока у світські речі, потроху зводить його такими шкідливими почи наннями, поки цілковито не відтягне його від іночих обітів, хоча апостол, як премудрий лікар, показує, як вирвати його з душ наших з коренем, і вказує на причини, які його породжують, кажучи: “А вам, брати, наказуємо в ім’яГоспода нашого Ісуса Христа сторонитися кожного брата, який живе в ледар стві, а не за переданням, що ви його прийняли. Самі бо знаєте, як треба нас наслідувати. Ми ж безладдя поміж вами не коїли, ані не їли ні в кого дармо хліба, а вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас нікого. Не тому, що не маємо на це права, а тому, щоб дати себе вам за зразок, щоб ви нас наслідували. Бо коли ми були у вас, ми вам це наказали: Як хтосьне хоче працювати, хай і не їсть. Та проте чуємо, що деякі у вас живуть у ле дарстві й не роблять нічого, тільки байдикують. Таким то наказуємо і велимо Господом нашим Ісусом Христом спокійно працювати і споживати хліб, що самі заробили” (2 Сл. 3, 6-12). Чуємо, як виразно апостол вказує нам причини нудьги. Він називає ледачими тих, що нічого не роблять, і одним цим словомдокоряє за гріх. Хто нічого не робить, той ледачий, і неблагоговійний, і зух валий у словах, швидкий на докори, тому й не здатний до безмовности і рабзневіри. Апостол наказує сторонитися таких, себто віддалятися, як від смертельної недуги. Бо вони живуть “не за переданням”, що його вірні прийня ли від апостолів. Цими словами апостол каже, що вони горді, і насмішники, і руйнівники апостольських передань. І ще каже: “Ані не їли ні в кого дармохліба, а вдень і вночі тяжко та гірко працювали, щоб не утруднювати з вас ні кого” (2 Сл. 3, 8). Учитель народів, проповідник Євангелія, що був узятий до третього неба, навчаючи, що Господь повелів проповідникам Євангелія жити із проповіді, сам працює вдень і вночі, щоб не стати ні для кого тягарем. Що ж зробимо ми, коли лінуємося працювати і ганяємося за відпочинком для тіла? Нам не доручено ні нагляду за Церквами, ні проповіді Євангелія, нам треба наглядати тільки за своєю душею. Ще ясніше апостол вказує на шкоду від лінощів, коли каже: “Не роблять нічого, тільки байдикують”, – від неробства походить байдикування, себто цікавість, від такої цікавости – безчинство, від безчинства – усякий гріх. Вказуючи, чим треба від нього лікуватися, апостол додає: “Таким то наказуємо і велимо… спокійно працювати і споживати хліб,що самі заробили”. А до цього ще й додає заборону: “Як хтось не хоче пра цювати, хай і не їсть” (2 Сл. 3, 12.10). Святі отці в Єгипті, навчившись із цих слів апостола, не дають інокам ні хвилини бути бездільними, особливо юним інокам, знаючи, що витривалими трудами і нудьгу проганяють, і на хліб собі заробляють, й убогим помагають. Трудяться вони не тільки для своїх потреб, а подають зі своїх трудів і чужинцям, і вбогим, і в’язням, вірячи, що таке доброчинство, така свята жертва приємна Богові. І ще кажуть отці, що хтотрудиться, той бореться з одним бісом і зазнає від нього утисків, а на безділь ного нападають численні духи. Добре буде згадати ще й слово авви Мойсея – найдосвідченішого з отців, яке він сказав мені. Коли я трохи побув у пустелі, замучила мене нудьга, прийшов я до авви і сказав, що вчора замучила мене нудьга і я знемігся вельми, і не звільнився від неї, аж поки не пішов до авви Павла. Відповів мені на це авва Мойсей, кажучи: “Ні. Ти не звільнився від неї, а, навпаки, ще більше піддався їй. Знай, що ще більше нападатиме на тебе, коли ти залишиш свій чин, поки врешті не переможеш його терпінням, молитвою і рукоділлям”. Про марнославство Сьомий наш подвиг проти духа марнославства. Це різновидна і найтонша пристрасть, і не швидко помітить її той, на кого вона нападає. Бо прилоги інших пристрастей помітніші, і легше з ними вести боротьбу душі, коли воназнає, хто її ворог, і заперечує йому, і поборює його молитвою. Гріх марнослав ства, оскільки він різновидний, нелегко перемогти. Він приходить у всякомупочинанні, у погляді, слові, у мовчанні, і в ділі, і в чуваннях, і в постах, і в молитві, і в читаннях, і в безмовності, і в довготерпінні. До цього всього додається марнославство і намагається поранити Христового воїна. Кого не змо же спокусити до марнославства розкішною одіжжю, того спокушає старим одягом. Кого не зможе вивищити почестями, того вивищує нібито терпінням безчестя. Кого не змусить хизуватися красномовством, тому, як безмовникові, лестить за мовчання. Кого не може розслабити вишуканими стравами, того постом розслабляє до похвали. Отак у всякому ділі і в усякому починанні подає лукавому бісові причину для нападу. А крім цього, ще підучує мріяти про достоїнство. Пам’ятаю одного старця: коли проживав у скиту, він ішов до келії якогось брата, щоб відвідати його, і, наблизившись до дверей, почув,як брат говорить у келії. Подумав старець, що брат читає Писання, і став по слухати, і почув, що брат, вражений марнославством, сам себе рукополагає на диякона і подає відпуст оглашенним. Почувши це, старець постукав у двері і зайшов. Брат, зустрівши його, поклонився за звичаєм, і намагався випитати,чи довго старець стояв під дверима. А старець лагідно відповів йому, кажу чи: “Прийшов я, коли ти давав відпуст оглашенним”. Почувши це, брат упав старцеві до ніг і благав молитися за нього, щоб він збавився від цієї омани. Згадав я це, аби показати, до якої нечутливости доводить людину цей біс. Хтохоче досконало творити подвиг й увінчатися вінцем правди, нехай усіма спо собами намагається перемогти цього многовидного звіра, завжди пам’ятаючи Давидові слова: “Бог розсипав кості чоловікоугодників” (Пс. 52, 6). Нехай нічого не робить задля людської похвали і сподівається нагороди тільки відГоспода. Завжди відкидаючи помисли, що приходять до його серця і похваля ють його, нехай смиряє себе перед Богом. Так зможе він звільнитися від духа марнославства. Про гординю Восьмий наш подвиг проти духа гордині. Він найлютіший і найлихішийз усіх. Він найбільше нападає на досконалих, і тих, що зійшли майже на вер шину чесноти, намагається повернути назад. Як смертельна недуга руйнуєне один член тіла, а всі, так і гордість не частину душі, а всю її руйнує. З ін ших пристрастей кожна хоч і тривожить душу, але воює тільки проти однієї чесноти і, намагаючись перемогти її, частково потьмарює душу і бентежитьїї. А пристрасть гордині потьмарює всю душу і доводить до найбільшого падіння. Щоб краще зрозуміти сказане, подивімося так: обжерливість намага ється зруйнувати здержливість, блуд – ціломудріє, сріблолюбство – убогість, ярість – лагідність й інші гріхи намагаються зруйнувати протилежні до них чесноти. Коли гріх гордині заволодіє окаянною душею, він, як якийсь лютий мучитель, що захопив велике місто, руйнує його вщент. Свідком цього є тойангел, що впав із небес через гордість, який був сотворений Богом і прикрашений усякою чеснотою і премудрістю, але захотів приписати це своїй при роді, а не Божій благодаті. Тому й уявив себе рівним Богові. Викриваючи цю його думку, каже пророк: “Ти ж говорив у своїм серці: – На небо зійду, над Божими зорями мій престол поставлю й возсяду на горі зборів… Зійду на вершок хмар, зроблюсь, як Всевишній” (Іс. 14, 13-14). А ти людина, а не Бог.А ще інший пророк каже: “Чого ти сильний у злобі беззаконням похваляєшся?” (Пс. 51, 3). Знаючи це, біймося і з усякою пильністю бережімо своє сер це від смертоносного духа гордині завжди, коли вдасться нам здобути якусь чесноту, повторюючи слова апостола: “Не я, але благодать Божа, що зо мною” (1 Кр. 15, 10). І ще ті слова, що сказав Господь: “Без мене ж ви нічого чинитине можете” (Йо. 15, 5). І ще слова пророка: “Коли не Господь збудує дім, да ремне будівничі трудились” (Пс. 126, 1). І ще сказано: “Це – не справа того,хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує” (Рм. 9, 16). Хоч би й найбільшою ревністю хтось розпалився і загорівся бажанням, обмежений плот тю і кров’ю, не зможе інакше осягнути досконалість, як милістю Христовоюі Його благодаттю. Бо й апостол Яків каже: “Всяке добре даяння… згори схо дить” (Як. 1, 17). І апостол Павло: “Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?” (1 Кр. 4, 7), – а ніби воно твоє? А що спасіння нам буває Божою благодаттю і милістю, свідчить про це той розбійник, що не за чесноти прийняв у нагороду Царство Небесне,а благодаттю Божою й милістю. Знаючи про це, наші отці всі нам однодум но передали, що не інакше можна осягнути досконалість чесноти, як тількисмиренням, що через віру, і страхом Божим, і лагідністю, і цілковитим нена буванням. Ним і досконалу любов здобудемо благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа, що Йому слава навіки-віків. Амінь.