Іноків Каліста та Ігнатія Ксантопулів: Майстерність і правило, звершене з Божою допомогою про тих, що хочуть безмовно в іночестві пожити

Іноків Каліста та Ігнатія Ксантопулів Майстерність і правило, звершене з Божою допомогою, про що свідчать святі: про тих, що хочуть безмовно в іночестві пожити, про їхнє пробування й проживання, і харчі їхні, і про те, причиною яких і скількох благ буває безмовність для тих, що з розумінням проходять її Це Слово розділене на 100 глав Глава 1. Передмова до цього слова, позначена як глава 1, розповідає про божественний і надприродний дар і благодать, що їх вірні мають від Святого Духа. одобає нам – котрих навчив Бог, говорячи за божественними словами, що носимо в серці новий закон, ясніший від полум’я, що ним керує благий і правий Дух, як дітям і спадкоємцям Божим, співспадкоємцям із Христом, – жити, наслідуючи ангелів, і не мати потреби, щоб хтось навчав нас цього і говорив нам: “Спізнайте Господа” (Єр. 31, 34). Нині через наш юний вік ми відійшли від доброго і вдалися до злого, а ще зваба лютого Веліяра і непримиренне його мучительство на нас вчинили, що ми відійшлидалеко від спасенних і богодійних заповідей і блукаємо по душезгубних ур вищах, а що найгірше, він спонукає нас і мудрувати, і діяти проти себе самих. Тому збуваються божественні слова: “Чи єсть, хто розуміє або шукає Бога. Всіухилилися, разом стали негідні” (Пс. 13, 2). І тому ми стали зовсім плотськи ми, і втрачаємо світлоносну й божественну благодать, і потребуємо один від одного сприяння та допомоги в добрих ділах. Глава 2. Це Слово було сказане як відповідь на запитання одного брата, а ще задля того, щоб зберегти заповідь отців. Оскільки ти, бажаючи, за словом Господнім, випробовувати божественні й животворні Писання і непогрішно навчатися таїн, багато разів просив у нас,негідних, слова і написаного правила задля твоєї користи, а може, і задля ко ристи інших, як ти сам казав, то ми, хоч і не раніше, а аж тепер вирішили, якподобає, з Божою поміччю, сповнити твоє похвальне прохання, забувши влас тиву нам зневіру, задля твоєї любови й користи, похваляючи тебе, духовне чадо, вельми любе, за ревність до добрих діл, за тривалу любов до трудів табоячись понад усе Божого осудження, яке страшно погрожує тому, хто прихо вує свій талант, а окрім цього, сповняючи заповідь отців. Бо заповідали нам отці наші й духовні учителі, щоб ми навчали й інших боголюбців так, як церобили отці. Бог – Отець любови і всіх загальних благ щедрий Податель – не хай дасть нам, повільним і слабоголосим, своєчасне слово, щоб ми відкрилинаші уста, Бог, що часто і безсловесним тваринам вдихав слово задля корис ти слухачів (Чис. 22). А ти і всі, що шанують слово, нехай прикладуть вухо, щоб премудро і розумно чути (2 Пт. 2) – і неухильно провадити життя так, як Йому до вподоби. Бо без Нього, як написано, “нічого не можемо творити”(Йо. 15, 5) корисного і спасенного і “коли не Господь збудує дім, даремне бу дівничі трудилися” (Пс. 126, 1). І так воно і є, як сказано. Глава 3. Про те, що кожному ділові передує намір. Намір цього Слова такий, щоб навчитися, яка має бути основа духовної будівлі, що в Христі. Оскільки намір випереджує всяке діло, то намір у нас обох такий: у мене – висловити те, що в наших силах, аби воно послужило для твого духовногонавернення, а в тебе – аби щиро пожити згідно зі сказаним. Передовсім подо бає знати, для чого будуємо. Тоді, дивлячись на Христа, покладемо кориснийпочаток основи, потім, коли настане час, діставши щедру поміч з висоти, по кладемо покрівлю під керуванням Духа. Глава 4. Про те, що початок всякого діяння за Богом – це життя за заповідями Спасителя, а кінець – повернення до дарованої нам спершу в божественному хрещенні благодаті всесвятого і живоначального Духа.Початок всякого діяння за Богом, коротко кажучи, полягає в тому, щоб нама гатися нам усяким способом і всією силою жити за законоположенням всіхбоготворних заповідей Спасителевих, а кінець – у тому, щоб, зберігаючи заповіді, повернутися до даного нам задарма з висоти, зі самого початку, від свя щенної купелі звершеному відновленню образу й поверненню благодаті. Або, інакше кажучи, – повернути цей дар і, відкинувши старого Адама з учинками й похотями, зодягнутися в нового й духовного, що ним є Ісус Христос. Як каже божественний апостол Павло: “О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас” (Гл. 4, 19). І ще: “Всі бо ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися” (Гл. 3, 27). Глава 5. Про те, яка буває благодать і як нам можна було б її одержати, і про те, від чого вона втрачається і що її відновлює. Яка є ця благодать і як би можна було нам її одержати, і від чого її втрачаємо, про це розповість тобі ясніший душею і тілом від усякого золота святий ЙоанЗолотоустий, кажучи так: “Що ж означають слова: «Ми ж усі, мов дзерка ло, відкритим обличчям віддзеркалюємо Господню славу й преображаємось у Його образ» (2 Кр. 3, 18)? Це було краще видно, коли діяли ознаки дарувань, але й тепер не так тяжко побачити це тóму, у кого благочестиві очі. Коли приймаємо хрещення, тоді й душа сяє більше від сонця, і не тільки бачимо славу Божу, а й приймаємо від неї якесь сяяння. Як чисте срібло, що лежить проти сонця, само випромінює світло не тільки через свою природу, а й через сонячне світло, так і душа, коли очиститься, стає яснішою від усякого срібла, приймаючи від слави Духа до тієї слави, що в ній, і таку, якою їй подобає бути від Господа Духа”. Трохи згодом він продовжує: “Чи хочеш, покажу тобі це виразніше на апостолах? Згадай Павла, що його одяг зцілював; згадай Петра, що навіть його тінь мала силу. Отож, якби не носили вони в собі царського образу, то не було б їхнє світло неприступне, не мали б такої сили їхні одежі і тінь. Царські ризи страшні і для розбійників. Чи хочеш бачити, як цей образ сяє у тілі? «І коли всі, що засідали в синедріоні, пильно дивилися на нього [Стефана], бачили його обличчя, немов обличчя ангела» (Ді. 6, 15). Але це ніщо проти тієї слави, що сяє всередині. Ту славу, що колись сяяла на обличчіМойсея, апостоли носили в душі, і навіть більше : Мойсеєве сяяння було чут тєве, а це – безплотне. Як вогнезорні промені від світних тіл променіють на ближчі до них тіла і вділяють їм зі свого світла, так буває і з вірними. Тому ті, що це відчувають, звільнюються від землі і почуваються, як на небі. Та горемені! Годиться тут і гірко зітхнути, бо ми, хоч і можемо насолоджуватися та ким благородством, що навіть не розуміємо до кінця, яке воно, та губимо його і дивуємося чуттєвим речам. Ця бо невимовна і страшна слава перебуває в нас один-два дні, а потім ми її пригашуємо, наводячи бурю житейських речей і густими хмарами відбиваючи промені”. І ще в іншому місці каже він таке: “Тіла тих, що благовгодили Богові, зодягнуться в таку славу, якої неможливо бачити цими очима. І якісь знакицього й невиразні прикмети зволив нам дати Бог і в Старому, і в Новому Заві тах. У Старому Завіті Мойсеєве обличчя сяяло такою славою, що нестерпною вона була для очей ізраїльтян, а в Новому набагато ясніше засяяло Христове обличчя”. Чи почув ти ці духовні слова? Чи зрозумів силу тайни? Чи збагнув, які болі нашого духовного відродження, що звершилися у святій купелі? Які його плоди, і повнота, і переможні почесті? І що в нашій владі зрощувати й зменшувати цю надприродну благодать, себто виявляти і потьмарювати? А потьмарювати її можуть такі речі: вихор житейських речей і пітьма, щонароджується від самих пристрастей, котрі, як буря чи лютий потік, натіка ють на нас і, затоплюючи душу, не дають їй ні перепочити, ні поглянути на істинне та блаженне добро, заради якого вона була сотворена. Коли вона всярозхитається від збентеження і диму пристрастей, то вони потьмарюють і погубляють її, озлоблену. А те, що противне до пристрастей, себто те, що поро джується від Господніх заповідей, буває у тих, що ходять не за плоттю, а за духом. Сказано-бо: “Духом ходіте, і тіла пожадливостей не чиніте” (Гл. 5, 16).Корисне воно і спасенне і, як по драбині, виводить на саму верхівку, на най вищий щабель любови, що ним є Бог. Глава 6. Про те, що у святому ми даром прийняли божественну благодать і, приховавши її під пристрастями, відновлюємо сповненням заповідей. Тоді в божественному лоні, себто у священній купелі, даром прийняли мибожественну благодать. Коли ж ми якось унаслідок зловживання тимчасовими речами і клопотання житейськими речами і млою пристрастей – о, не хай так не буде – приховаємо її, можливо нам через покаяння і сповнення богодійних заповідей знову прийняти і надбати таку надприродну світлістьі явлення її пресвітло бачити. Однак її явлення буває за мірою кожного, наскільки старається у вірі, а найбільше за допомогою і благоволінням Господа Ісуса Христа. Як каже святий Марко: “Христос – досконалий Бог – дару вав охрещеним досконалу благодать Святого Духа, яка не потребує ніякого додатку від нас, а відкривається за мірою сповнення заповідей і подає нам примноження віри, «аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й… до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Коли ж можемо щось додати із того, що знову відроджене в Ньому, то це вже від Нього, і тому воно стає в нас приховане”. Глава 7. Про те, як тóму, хто живе за Богом, подобає сповняти всі заповіді і більшу частину діяння приділяти дотриманню перших заповідей, котрі немовби породжують другі. Ми сказали, що початок і корінь такого діяння полягає в тому, щоб жити заспасенними заповідями, а кінець і плід – у тому, щоб повернутися до до сконалої благодаті Духа, дарованої нам у хрещенні, що присутня в нас. Богне відбирає в нас своїх дарів, їх приховують пристрасті, а сповнення заповідей віднаходить їх. Подобає нам сповненням, за нашими силами, цих запові дей відчистити, як тільки можливо, прояви Духа, що є в нас, щоб побачити їхясніше. “Закон Твій, – каже блаженний Давид, – світильник для ніг моїх і світ ло для стежок моїх” (Пс. 118, 105). І: “Заповідь Господня – світла, просвітляє очі” (Пс. 18, 9). І: “Тому прямував я до всіх заповідей Твоїх” (Пс. 118, 128).І апостол Йоан, що схилився Христові на груди, каже: “Хто Його заповіді збе рігає, той і перебуває в Нім, а Він у ньому” (1 Йо. 3, 24). І ще каже: “А заповіді Його не тяжкі” (1 Йо. 5, 3). А Спаситель каже: “Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об’явлю себе… Коли хтось мене любить, той слово моє берегтиме і злюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло. А хто мене не любить, той і слова мої не береже” (Йо. 14,

21.23-24). Однак на перші і найважливіші із цих заповідей, як на матір усіх інших, годиться приділяти більшу частину діяння. Так-бо з Богом досягнемо, не погрішивши, і попереднього наміру – себто доброго початку, і здобудемо кінець бажання – себто явлення Духа. Глава 8. Про те, що початком усякого боголюбного діяння є призивання з вірою імени Господа нашого Ісуса Христа, а ще про мир і любов, що проростають із цього. Початком усякого боголюбного діяння є призивання з вірою спасенного імениГоспода нашого Ісуса Христа, як Він і сам сказав: “Без мене ж ви нічого чи нити не можете” (Йо. 15, 5). Із цим призиванням процвітає мир – подобає-бо, каже апостол, молитися “без гніву й суперечки” (1 Тм. 2, 8) – і любов. “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі і Бог перебуває в ньому” (1 Йо. 4, 16). А цей мир і любов разом не тільки чинять молитву сприятливою, а й народжуються від самої молитви і ясніють, як божественні нерозлучні промені, і зростають, і стають досконалими. Глава 9. Про те, що через кожне з цих трьох зокрема і через усі разом нам рясно подаються усякі блага. Через цих трьох, і через кожне зокрема, і через усі разом, подаються нам і виливаються рясно усякі блага. Через прикликання з вірою імени Господа нашого Ісуса Христа сподіваємося, що приймемо милість та істинне життя, приховане в ньому, чисто призиваючи в серці ім’я Господа Ісуса Христа, що виточує їх [милість і істинне життя], як божественне завжди повне джерело.Миром, що перевершує всякий ум і не має ніякої межі, сподобляємося при мирення з Богом та один із одним. А любов’ю, що її слава незрівнянна, бо вона – кінець і основа закону і пророків, і тому, що Бог називається любов,з’єднуємося з Богом, а правда Божа скасовує наш гріх і преславно діє в нас за ради любови синівством благодаті. “Любов, – каже апостол, – покриває силу гріхів” (1 Пт. 4, 8). Любов “усе зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає” (1 Кр. 13, 7). Глава 10. Господь наш Ісус Христос під час спасенних страстей залишив призивання з вірою, мир і любов учням своїм як останні заповіді і божественне насліддя, а так само й після воскресення. Тому-то й сам преблагий і найсолодший Господь наш Ісус Христос і коли йшовна свою добровільну страсть задля нас, і коли після воскресення явився апо столам, а ще тоді, коли мав восходити до свого Отця за природою, а нашого – за благодаттю, як Отець щирий і дітолюбний залишив їх усім своїм як останні заповіді і люб’язну розраду і солодку, і певну, так би мовити, запоруку, і дане Богом, невід’ємне насліддя. Коли ж настали Його спасенні страсті, Він виявивце такими словами, сказаними до своїх учнів: “Вчиню, коли будь-що просити мете в моє ім’я” (Йо. 14, 14). І ще: “Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки не просили в Отця, Він дасть вам у моє ім’я. В ім’я моє досі ви не просили нічого. Просіте ж – і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть” (Йо. 16,23-24). А після воскресення Господь знову каже: “А ось чуда, що будуть су проводити тих, які увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими…” (Мр. 16, 17). Услід за цим говорить і апостол, що схилився на груди Спасові: “Ще й інші численні чудеса, що їх не списано у цій книзі, вчинив Ісус на очу своїх учнів. А ції – списано, щоб увірували ви, що Ісус – Христос, Син Божий, а вірувавши, – щоб мали життя в Його ім’я” (Йо. 20, 30-31). І божественний Павло каже: “Щоб перед іменем Ісусовим всяке коліноприклонилося на небі, на землі і під землею” (Флп. 2, 10). І в Діяннях апосто лів написано так: “Тоді Петро, наповнений Духом Святим, промовив: …нехайбуде відомо всім і всьому народові ізраїльському, що ім’ям Ісуса Христа Наза рянина, якого ви розіп’яли, а якого Бог воскресив з мертвих – ним цей стоїть здоровий перед вами. – І продовжує – …І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися” (Ді. 4, 8.10.12). А ще таке сказав Спаситель: “Дана мені всяка влада на небі й на землі” (Мт. 28, 18). Це ж видно із тих слів, що їх Богочоловік говорив до апостолів перед розп’яттям: “Мир залишаю вам, мій мир даю вам” (Йо. 14, 27). І трохи згодом промовив: “Сказав я вам це, щоб ви мали мир у мені” (Йо. 16, 33). І ще: “Це моя заповідь, щоб ви любили один одного” (Йо. 15, 12). І ще: “З того усі спізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати” (Йо. 13, 35). І ще: “Як мене Отець полюбив, так я вас полюбив” (Йо. 15, 9). “А в любові моїй перебуватимете, коли заповіді мої будете зберігати, як і я зберіг заповіді мого Отця і в Його любові перебуваю” (Йо. 15, 10). І ще після воскресення подавав мир, являючись у різний час своїм учням і кажучи: “Мир вам” (Йо. 20, 21). І до Петра, що Йому і першість над учнями дав, показуючи, що піклування про Його паству – це нагорода за його гарячу любов до самого Господа Ісуса Христа, тричі каже так: “Коли любиш мене, Петре, більше від інших, паси вівці мої” (Йо. 21, 17). Можна згідно з наміром сказати й таке, що через ці три показані предивні діяння породжуються нам якісь три особливі, себто очищення душі, просвічення і досконалість. Глава 11. Як із цих трьох сплітаються чесноти.Коли хтось захоче добре це дослідити, то побачить, що на цьому триплете ному і нерозривному шнурі висить ткана багряниця чеснот, що Бог її виткаві багато прикрасив. Бо життя за Богом – це як якесь чесне путо і ланцюг, уси паний золотом, у якому одна чеснота тісно залежить від іншої – і всі вони становлять одне ціле. Бо й одне діло всі вони звершують, щоб людина, яка живе з ними, по-справжньому обожилася. Вони збагачують її сполучнимикільцями, себто спасенним прикликанням із вірою, а коли хочеш, то й із на дією та смиренням найлюбішого імени Господа Ісуса Христа, а ще – миромі любов’ю. А вони становлять воістину богонасаджене тристовбурне й життєдайне дерево – хто до нього вчасно доторкається і причащається, як нале жить, той прийме не смерть, як перша людина, а життя нетлінне й вічне. Глава 12. Дар і пришестя Святого Духа від Бога Отця подається вірним заради Христа Ісуса та святого Його імени. Дар і пришестя Святого Духа дається вірним від Отця заради Христа Ісуса та Його святого імени, як каже сам пребожественний і душелюбний ГосподьІсус Христос до апостолів: “Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не ві дійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду – пришлю Його до вас” (Йо. 16, 7). “Як прийде Утішитель, якого зішлю вам від Отця, Дух істини, який від Отця походить” (Йо. 15, 26). І ще: “Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле” (Йо. 14, 26). Глава 13. Праведно встановили святі отці наші молитися нам зі Святим Духом, що живе в нас, у Господі нашому Ісусі Христі і від Нього просити милости. Тому-то й славні наставники наші й учителі зі всесвятим Духом, що живе в них, вельми всіх навчають передусім всякого доброго діяння і повчання. А тих, що хочуть стати на терен боготворної безмовности і посвятити себеБогові та відірватися від світу й умом безмовствувати, – у Господі молити ся і від Нього, не сумніваючись, просити милости, і найсолодше Його ім’я безнастанно мати ділом і повчанням у серці та в умі, і в устах завжди тримати, і в ньому і з ним і дихати, і жити, і спати, і вставати, і рухатися, їсти і пити – словом, спонукати себе все з ним чинити. Бо коли нема цього, тоді всяке зло сходиться докупи, так що нічого корисного в нас не залишається, а коли це є в нас, тоді проганяється все супротивне, і ніщо добре не вичерпується в нас, і нічого нема такого, що неможливо було б виправити. Так і сам Господь наш каже: “Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо. 15, 5). Тому це діло та ім’я страшней чесне для всякого сотворіння і перевершує всяке діло та ім’я, і ми, недостойні, призвавши з вірою та розпростерши на ньому всіма способами вітри ла цього Слова, починаємо прямувати вперед. Глава 14. Безгрішно ходити подобає тому, хто хоче безмовно проводити життя своє в Господі, а передусім вибрати з цілковитим відреченням і цілковитий послух.Заради імени великого Бога нашого і Спаса Ісуса Христа, що сказав: “Я світ ло, істина і життя, путь і двері до Отця” (див. Йо. 8, 12; 14, 6; 10, 9). І ще: “Хто ввійде крізь мене – спасеться. Увійде він, вийде – і знайде пасовисько” (Йо. 10, 9). Прислухайся до того, що кажемо і щиро тобі радимо. Передусім вибери собі з досконалим відреченням послух невдаваний і досконалий. Тож поспіши знайти наставника й учителя незвабного, а незвабність його нехай буде в тому, щоб давати свідчення того, про що він говорить, щоб його життя узгоджувалося зі Священним Писанням і словами духоносних мужів, нехайвін буде високий розумом і смиренний мудруванням, і доброзвичайний, і такий, якому слід бути учителеві у Христі за богоданими словами. А коли знай деш, пристань до нього, як батьколюбний син до рідного батька, і з того часу перебувай з ним увесь тілом і духом, ходячи за його повеліннями, дивлячисьна нього, як на самого Христа, а не як на людину, відкинувши від себе вся ку недовіру й сумніви, а також і мудрування, і волю з бажаннями. Тож будь простим і нецікавим, ходячи вслід за учителем, а совість твоя нехай буде якдзеркало – на свідчення твого безсумнівного і досконалого послуху до сво го вчителя. А коли й посіє щось супротивне у твоїх думках диявол – ворог усього доброго, утікай в самого себе, як від блуду й вогню, і звабникові, що підкидає тобі таке, премудро запереч: “Не учень вчителя навчає, а вчитель учня, і не я ціную старшого, а він мене, і не я суддя йому, а він мені”, – засловами Ліствичника (4 ступінь). Нема нічого кращого за таке життя в послусі для того, хто хоче розірвати рукопис своїх гріхів і бути вписаним у боже ственну книгу тих, що спасаються. Бо й за словами блаженного Павла Син Божий і Бог наш Господь Ісус задля нас став таким, як ми, і, вельми премудро влаштовуючи благовоління Отця, таким пройшов шляхом, який ми знаємо, і через нього сподобився прослави від Отця за благовгодження Йому за своєю людською природою: “Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної. Тому і Бог його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я” (Флп. 2, 8-9). Хто ж зухвало, щоб не сказати безумно, має надію здобути славу Господа і Бога і Спаса Ісуса Христа і прославу від Отця, не вибравшитієї ж самої дороги – ходити з Наставником і Учителем нашим Ісусом Хри стом? Подобає-бо учневі, коли прагне він стати таким, як його учитель, усією силою душі неухильно дивитися, як на найкращий приклад і первообраз, нажиття свого вихователя і вчитися від нього, і намагатися повсякдень наслі дувати його. Та ж навіть і про самого Господа Ісуса Христа написано: “І Він був слухняний їм [Отцю своєму і Матері своїй]” (Лк. 2, 51). І сам Спасительсказав: “Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, але – по служити” (Мт. 20, 28). А якщо хоче жити інакше, себто догоджаючи собі і за своєю волею, не маючи наставника, чи можна думати про нього, що він живебожественним життям, за словом Божим? Зовсім ні, він ніби не ходить, а ска че по скопаній землі. І каже Ліствичник, що як той, хто не має наставника, легко збивається з дороги, так і той, хто свавільно живе в чернецтві, легко гине, хоч і знає всякі премудрості світу цього. Тому численні, щоб не сказативсі, що не підпорядковуються послухові і живуть, не питаючи поради, з тру дом і потом у своїх мріях сіють багато, а насправді збирають вельми малий урожай. А деякі… О горе! Замість пшениці збирають кукіль. Це ті, що живуть самочинно і мудрують на догоду собі. Нема ж нічого гіршого від цього, і проце свідчить Ліствичник, пишучи так: “Усі, що зібралися на ниві умового іспо відання; усі, що хочете взяти ярмо Христове на свої шиї; усі, що поспішаєтесамих себе віддати в неволю, аби замість неї одержати свободу; усі, кого ви вищують руки інших, і котрі, пливучи, перепливають велику цю безодню, – знайте, що ви взялися ходити короткою і тяжкою дорогою, на якій може бутиодне тільки, що веде до зваби, – це самочинство” (Із 4 ступеня). Хто в усьому відрікся самочинства, той уже досягнув усього, що добре, і духовне, і бо гоугодне, хоч ще й не почав подвигу. Послух-бо полягає в тому, щоб не вірити собі в усьому доброму аж до кінця життя. Так і ти, пізнавши це, і зрозумівши, і бажаючи навчитися благої і невіддільної частки безмовности, що провадить на небеса, добре сповняй установлені закони, як тобі показано, і спочатку з радістю полюби послух, а потім безмовність. Бо як діяння – це сходження до видіння, так і послух – до безмовности. “Не пересувай межі стародавньої, що батьки провели” (Прип. 22, 28), – каже Писання. І ще: “Горе ж одному” (Проп. 4, 10). Таким чином, почавши добре класти підвалини, з часом зведеш і доброславну покрівлю на будівлі, яку будує Дух у тобі. Якщо її підвалини нездалі, як хтось сказав, то й уся будівля нікудишня, і навпаки: якщо початок добрий, то і все вивершено гарно і за своїм чином, хоч буває і протилежне. Однак і це стається залежно від нашого наміру та згоди. Глава 15. Які ознаки істинного послуху, щоб істинний послушник, знаючи їх, міг слухати, не согрішаючи. Та оскільки про це життя багато є сказаного і нелегко це повторювати, тому й ті, що проходять послух, проходять його по-різному. Подобає вказати й тобі на якісь ознаки послуху, зберігаючи які, як правило і вимірний шнур, що нимпослуговуються теслі, житимеш непорочно. Отож скажемо таке: подобає істинному послушникові, як на нашу думку, зберігати такі п’ять чеснот: першу – віру, себто годиться йому мати чисту й непохитну віру до свого насто ятеля, настільки, щоб бачити в ньому самого Христа і слухатися, за словами Господа Ісуса: “Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує;а хто гордує мною, гордує тим, хто послав мене” (Лк. 10, 16). І ще каже апо стол: “Все бо, що не з віри, – гріх” (Рм. 14, 23); другу – істину, себто щобвін був правдивий у ділі, і слові, і цілковитому ісповіданні помислів. “Поча ток слів твоїх – істина, – каже псалмоспівець, – бо Господь шукає правди”(Пс. 118, 160; 30, 24). І Христос каже: “Я – істина” (Йо. 14, 6), – тому й названо Його Самоістина; третю – щоб не чинити своєї волі. Марнота-бо для по слушника чинити свою волю, подобає йому завжди добровільно відсікати її, себто, щоб не примушував його до цього отець; четверту – щоб не перечити й не сперечатися, бо суперечка і сперечання – це діло неблагочестивих. Аджепише священніший Павло: “Коли ж хто сперечатися хоче, – то ми такого звичаю не маємо, ані Церкви Божі” (1 Кр. 11, 16). Коли ж це виразно забороне но всім християнам узагалі, то наскільки більше інокам, та ще й таким, що обіцяють заради Господа цілковито слухатися. Суперечливість і сперечання бувають через зарозумілість тих, що живуть із невір’ям та високомудрістю, яксказано: “Високомудрий інок багато перечить”. І навпаки, коли хтось не суперечить і не сперечається, то це походить від віри і смиренномудрости; п’я ту – щоб мати досконале й чисте ісповідання перед предстоятелем, про що й на постризі, стоячи перед страшним престолом Христовим, перед Богом і святими ангелами, ми дали обіт, що початком і кінцем всіх наших обітів і згоди Господеві буде ісповідання тайних помислів серця. Рече й блаженний Давид: “Я сказав: Відкрию проти себе Господеві беззаконня моє, і Ти простив безбожність серця мого”. І Ліствичник каже: “Хто виявляє свої рани, в того вони не запаляться ще більше, а вилікуються” (Із 4 ступеня). Хто цю п’ятірку перелічених чеснот зберігає премудро й розумно, хай безсумнівно знає, що через них, як через запоруку, одержить блаженство праведних. Оце ж бо ознаки, і корінь, і підвалини достопам’ятного послуху, вислухай ще, яке його гілля і плід і який від них захист. “Через послух, – знову каже Ліствичник, – з’являється смирення, через смирення – розсудливість, через розсудливість – передбачливість, а через передбачливість – прозріння, яке є ділом тільки Бога й особливим надприродним даром, що його Бог дарує тим, кого блаженно обожує” (Із того самого ступеня). Окрім сказаного, треба тобізнати й те, що за твоїм випробуваним послухом виточується в тобі і смирення, а зразу після смирення й розсудливість, і далі все, що за чином. І труди ся, наскільки можливо, непогрішно проходити шляхом послуху, так і вперед просуватимешся без прогрішень. Коли ж на початку послуху трохи кульгаєш,то знай, що не закінчиш добре того, що почав, тобто життя у Христі, і не увінчаєшся вінцем, дарованим переможцеві. Тому послух, ознаки якого ми вказа ли тобі раніше, нехай буде тобі як наставник. Мореплавці, щоб не заблукати, дивляться на компас, а ти, неухильно сповняючи послух, зможеш переплисти великий океан чеснот і досягнути тихого пристановища безпристрасности.Хоч і трапиться, що найде на тебе буря і піднімуться високі хвилі, коли сповнятимеш послух, та істинному послушникові, за словами Отців, не може на віть сам диявол пошкодити. Перш ніж покажемо тобі чесну висоту предивногопослуху, згадаємо ще один вислів святого отця. Найясніший світильник жит тя у Христі та новий Веселеїл небесної драбини каже ще таке: “Псалмоспів отці вважають за зброю, а молитву – за стіну, непорочні сльози – за вмивання, а блаженний послух цінують як ісповідництво, без нього ніхто із пристрасних не побачить Господа” (Із 4 ступеня). Видається нам, що сказаного досить, абивиразно пояснити і похвалити неповторний вигляд тричі блаженного послуху. Ми ще й на досвіді можемо зрозуміти й пізнати, коли поглянемо на попе реднє життя і розміркуємо над ним. Що було причиною сокрушення і смерти, хоч на початку ми було сотворені не такими? І що, навпаки, стало причиною оновлення і безсмертя? Знаходимо, що причиною першого, себто тління, було свавілля першого Адама, і самочинство, і непослух – через них було відкинуто й порушено божественну заповідь. Причиною другого, себто нетління, була одностайність з Отцем і послух Отцеві другого Адама – Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, а через одностайність і послух – збереження заповідей Отця. “Бо не від себе вирікав я, – каже Спаситель, – Отець, який послав мене, дав мені заповідь, що мені казати і що промовляти. І я знаю, що заповідь Його – життя вічне. Те, отже, що я кажу, кажу так, як Отець повідав мені” (Йо. 12, 49-50). Тож як у праотці [Адамі] і тих, що були після нього, матір’ю і коренем усіхпечалей була гордість, так у новому Богочоловікові Ісусі Христі і тих, хто бажає жити так, як Він, початком, джерелом і основою всього доброго є смирен ня. Такий лад і чин бачимо, що його зберігає і небесний священний чин всіх боговидних ангелів, і наша земна Церква. А хто від такого чину ухиляється і норовливо, щоб не сказати – зухвало, хоче жити, той відвертається від Богаі небесного світлого насліддя, відривається й відлучається від соборної апостольської Церкви і відсилається в пітьму й вогонь геєнський – цього навча ємося і в це віруємо. Кажемо, що так постраждають і прихильники лукавого Денниці, і лихословці всіх часів, злославні єретики, як сказано в богописанихсловах, що за самодогоджання і гордість були позбавлені, окаянні, божественної слави і насолоди і виключені зі священного зібрання. Каже дехто із прему дрих, що супротивне виліковується супротивним. Оскільки ж причиною всіх печалей є непослух і гордовитість, а всякої радости – послух і сокрушення,подобає воістину без прогрішень жити тому, хто бажає бути в послусі досвідченого і незвабного отця, що тривалими подвигами здобув видіння божествен них діянь, і приймати його повеління за поради як голос Божий і Божі поради. “При численності радників спасіння буває” (Прип. 11, 14 – цит. за Огієнком). Муж, що не приймає порад, – сам собі ворог. Якщо ж хтось зі славних отців здобув боготворну безмовність і досконалість у Бозі, не навчаючись послуху, то це могло статися тільки за Божим одкровенням і дуже рідко. А написано, що те, що стається рідко, не є законом для Церкви, бо одна ластівка ще веснине робить. А ти, коли віриш, що істинний послух – це попереднє навчання все доброї безмовности, залиши те, що буває тільки через промисел, і ходи тільки за загальноприйнятими переданнями божественних отців – так сподобишся почестей як для тих, що живуть за законом.Що ж, чи захоче хтось піти по невідомій дорозі без незвабного наставни ка? Та й ніхто не випливе на море без досвідченого керманича і не візьметьсяза якесь ремесло чи мистецтво без вправного вчителя. То чи посміє хтось по чати навчатися ремесла понад усі ремесла та мистецтва всім мистецтвам, піти по стежці, що веде до Бога, та осягнути безмірне мислене море, себто чернече життя, що подібне до життя ангельського, і чи вірить, що успішно закінчить його без наставника і керманича і вправного та досвідченого вчителя? Такийвоістину, яким би не був, умом себе зводить і дозволяє звести, перш ніж покладе початок, бо не за законом навчається. І навпаки, хто слухається постанов отців, хоч ще не почне нічого, а вже й закінчить. Звідки ж бо можемо зна ти, чи подобає нам воювати проти плоті, чи озброюватися проти пристрастей і бісів? До чеснот, як написано, приєднуються гріхи і стають ніби сусідами їм. Як навчимося стримувати тілесні почуття й узгоджувати душевні сили, мовструни на гуслях? А як зможемо розрізняти божественні голоси та одкровен ня, і втіхи, і видіння божественні, а ще підступи й засідки та бісівські марева?Словом, як зможемо ми досягти сопричастя з Богом і богодійного священно дійства і таїнства, не навчившись від учителя таїн істинного і просвіченого?Неможливо це, воістину неможливо. Навіть коли подивимося на вибрану по судину – блаженнішого Павла, таїнника невимовних, уста Христові, світло світу, спільне сонце, учителя всієї Вселенної, побачимо, що він ходить разом з апостолами і разом з ними розглядає благовіствування. А нащо? Щоб могти сказати про себе: “Не дарма труджуся, чи трудився” (Гл. 2, 2). Подивімося ще на саму Премудрість – Господа нашого Ісуса Христа, що говорить про себе: “Зійшов я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, хто мене послав” (Йо. 6, 38). А про пресвятого й животворящого Духа сказано: “Він бо не промовлятиме від себе, лише буде повідати, що вчує” (Йо. 16, 13). Бачачи користь цього чину, що підтримує і земне, і небесне, ми охопленітрепетом, і жахом, і страхом за нашу неміч і зневіру і за тих, що через безум ство й гордовитість вибирають життя самочинне й без послуху. Воістину-бо страшний такий подвиг, і незліченні злодії, і незчисленні засідки морськихрозбійників, і кораблі крушаться без міри, тому з багатьох спасаються одиниці. Але ці нехай ходять, як самі хочуть, бо написано, що “вогонь випро бовує діло кожного” (1 Кр. 3, 13). І ще: “Ти відплатиш кожному за ділами його” (Пс. 61, 13). Нехай Господь подасть розуміння всім жити не так просто, як хочуть, а так, як подобає. А ти і кожен, що хоче жити за Богом, згідноз тими словами, зрозумівши увесь золотий і духовний зміст блаженного по слуху, поспіши, як уже говорилося, знайти незвабного й досконалого учителя. За словами христоносного Павла: “Тверда страва для дорослих, у яких із-за звички почуття вправлене в тому, щоб розрізняти добро від зла” (Євр. 5, 14). І таким чином шукаючи пильно і з вірою, не погрішиш і досягнеш того, чого прагнеш. “Кожний бо, хто просить, – каже божественне Писання, – одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють” (Мт. 7, 8). Такий учитель навчить тебе за порядком і чином всього, що подобає знати і що миле Богові. А ще він спрямує тебе до богоугодних і високодуховних справ, недоступнихбагатьом, бачачи, що ти зі щирого серця радієш помірності, простоті і вбо гості щодо страв і напоїв, покривал та одягу і задовольняєшся потрібними, скромними й необхідними речами, а не надмірними й вигіднішими, що ними з прикрасами і блиском пишаються ті, що безумно живуть і самі підіймають меч на себе і своє спасення. Каже-бо великий апостол Павло: “Маючи поживу й одежу, цим будемо вдоволені” (Мт. 7, 8). Але ти шукаєш і бажаєш навчитися і почути від нас, що належить початкові, середині і кінцеві життя у Христі. Хоч і похвальне це питання, та нелегко відразу дати відповідь. Проте, колиХристос подає правицю, щоб відшукати тебе, поспішімо й ми дати тобі від повідь, зводячи на пречесному й досконалому послусі, як на утвердженій танепохитній основі, славнозвісний дім духовної будівлі – боготворну безмовність. І скажемо це, утверджуючись на отцівських і вимовлених Духом сло вах, як на непохитній опорі. Глава 16. Як у православній вірі подобає трудитися тóму, хто хоче бути повним добрих діл і за Богом безмовствувати, і про те, що віра є подвійна і як з нею подобає безмовнику мирному, безклопітному, непечальному, себто безтурботному, мовчазному, безмовному, за все благодарному пізнавати свої немочі й доблесно переносити спокуси, на Бога мати надію і від Нього чекати помочі.

1 Говорить Спаситель: “Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Го споди! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі” (Мт. 7, 21). Отож ти, возлюблений, якщо не тільки на словах клопочешся про боготворну безмовність, завдяки котрій вже тут приймають у собі світлі явлення Божого Царства Небесного ті, що істинно це проходять, а в будучому приймають досконало, то подбай, щоб, окрім православної віри, ти був повен і добрих діл. Та й будь з усіма в мирі, наскільки тобі вдасться, безклопітний, мовчазний, безмовний, у всьому благодатний і свідомий своєїнемочі, і досконало пильнуй своє око пильно й тверезо проти всіляких спо кус, що трапляються тобі кожного дня, борючися витривало проти всякого хвилювання та скорботи, що находить на тебе. Адже про перше і про друге, себто про те, що з православною вірою годиться тобі прикраситися і добрими ділами, таке каже відомий тобі учитель, славний брат Божий: “Віра без діл мертва, – як і діла без віри, – покажи мені твою віру без діл” (Як. 2, 26.18). А ще раніше Наставник всіх і Учитель, Господь наш Ісус Христос, промовив до учнів: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28, 19-20). І Богослов каже, що від кожного охрещеного Бог хоче таких трьох речей: правої віри від душі, чистоти від тіла та істини від язика. Про подвійність віри

2 Треба знати, що віра, за богопереданими словами, подвійна: одна – собор на, всіх православних християн, в якій ми спочатку хрестилися і з якою дай нам, Боже, і відійти; друга віра дана не багатьом, а таким, що, сповняючи всі боготворні заповіді, дійшли до образу й подоби [Божої] і, так збагатившисьбожественним світлом благодаті, утвердили всю свою надію в Господі, і на стільки достойно, що анітрохи, за словом Господнім, не вагаються у своємусерці щодо прошень, коли моляться до Бога, а з вірою просять і так одержують корисне. Тому тверду віру ці блаженні надбали через істинні діла, відкинувши від себе всяке розумування й роздумування, сумніви та клопотан ня, і всі цілковито наповнилися божественним захопленням, вірою до Бога, і надією, і любов’ю, та ще й змінилися кращою і блаженною зміною десниці Всевишнього, як каже божественний Давид. Та нема часу довго говорити про першу віру, бо настав час говорити про другу, що, як якийсь божественний плід, процвітає від першої і відроджується від неї. Бо ця віра – це як корінь і голова славної боготворної безмовности. “Як будеш безмовствувати, – каже Ліствичник, – не маючи віри?” (Із 27 ступеня). Та й божественний Давид каже:“Увірував я, тому і сказав” (Пс. 115, 1). І великий апостол Павло: “Віра є за порукою того, чого сподіваємося, – доказ речей невидимих” (Євр. 11, 1). І ще: “А праведник мій з віри буде жити” (Євр. 10, 38). І Спаситель промовляє доучнів, коли ті просили Його додати їм віри: “Якби ви мали віру, як зерно гір чичне, сказали б цій шовковиці: Вирвися з корінням і посадися в морі, і вона послухала б вас” (Лк. 17, 6). І ще: “Коли матимете віру і не завагаєтесь, ви зробите не тільки таке з смоківницею, але й коли горі цій скажете: Двигнись і кинься в море! – воно станеться. І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите” (Мт. 21, 21-22). Пише і святий Ісаак: “Віра – тонша від знання, як знання – від чуттєвих речей” (Слово 28). Усі святі, що сподобилися здобути цежиття – благоговіння перед Богом, – силою віри насолоджуються цим надпри родним життям. Ми говоримо не про ту віру, якою люди вірять у відмінність між собою божественних Іпостасей і в неповторну природу, властиву тільки Божеству, і в дивний промисел Воплочення через прийняття нашої природи, – хоч і ця віра вельми висока, – а про віру, що запалюється в душі від світла благодаті, що свідченням ума утверджує серце не сумніватися в утвердженні надії, далекої від усякої зарозумілости, і виявляє себе не в прихиленні вух,а в спогляданні духовними очима прихованих у душі таїнств і тайного й бо жественного багатства, прихованого від очей синів плоті, що його відкриває Дух, котрий живиться на трапезі Христовій повсякчасним навчанням Його законів, як сказано: “Якщо… мої заповіді берегтимете,.. дасть Він [Отець] вам іншого Утішителя, Духа істини, якого світ не може сприйняти… той навчить вас усього” (Йо. 14, 15-17.26). Поки не прийде той, хто є звершенням таїн, не сподобимося ми явно одкровення їх. Через цю віру Бог звершує зі святими невимовні таїнства, яких ми сподобимося тут благодаттю самого Христа, як заручини, а там – у самій Істині, в Царстві Небесному, з тими, що люблять Бога. Про те, що треба тобі бути мирним

3 Про третє, себто про те, що тобі треба бути мирним, є відома порада – слова блаженного Давида і христоносного Павла, що покликають голосніше за сурму. Порада першого: “Мир великий для тих, що люблять закон Твій, і нема для них спокуси” (Пс. 118, 165). І ще: “З тими, що ненавидять мир, був я сумирний” (Пс. 119, 6). “Шукай спокою і прямуй до нього” (Пс. 33, 15). А порада другого: “З усіма дбайте про мир і про святість, без якої ніхто Господа не побачить” (Євр. 12, 14). І ще: “Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі” (Рм. 12, 18). Про те, що треба тобі бути безклопітним

4 Про четверте, себто про те, що годиться тобі бути безклопітним, скаже тобі преподобний Ісаак, так промовляючи: “Коли бажання – це породження почуттів, то нехай мовчать ті, що хочуть клопотатися і зберігати мир ума; а ти не май діла з клопітливими”. Про те, що тобі треба бути непечальним і нетурботливим

5 Про п’яте, себто про те, щоб непечальним і нетурботливим бути від добрих і недобрих речей, повчать тебе слова, що їх у Євангелії говорить Го сподь: “Ось чому кажу вам: Не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись. Хіба життя не більш їжі, тіло – не більш одежі?” (Мт. 6, 25-26). “Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки, а Отець ваш небесний їх годує! Хіба ви від них не вартісніші?” (Мт. 6, 27). “Хто з вас, журячись, спроможен добавити досвого віку хоч один лікоть?” (Мт. 6, 27). “І про одежу чого ж вам клопотатися?” (Мт. 6, 28). І трохи пізніше: “Отож не турбуйтеся, промовлявши: Що бу демо їсти, що пити й у що зодягнемося?” (Мт. 6, 31). “Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне” (Мт. 6, 32).“Шукайте перше Царство Боже та його справедливости, а все те вам докла деться” (Мт. 6, 33). “Не журіться, отже, завтрашнім днем; завтрашній деньтурбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха” (Мт. 6, 34). Промов ляє і святий Ісаак: “Якщо в тебе є турботи, не знайдеш світла в душі своїй,ані тиші й безмовности в ослабленні твоїх почуттів” (Із 69 слова). І Ліствич ник: “Одна волосинка подразнює око, а малий клопіт нищить безмовність. Безмовність – це відкладення помислів і відречення від потрібних клопотів” (Із 27 ступеня). Хто воістину досягнув безмовности, той не клопочеться про своє тіло, бо правдомовний той, хто обіцяв клопотатися про нього. Про те, що треба тобі бути мовчазним

6 Ще й про шосте, що слід мовчати, змушує нас сказати це слово. Говорить про це і святий Ісаак: “Хто забороняє устам своїм обмову, той береже своє серце від пристрастей і повсякчас зрить Господа” (З початку 8 Слова). І ще каже той самий святий: “Коли всі діла цього життя покладеш на одну шальку, а мовчання – на другу, побачиш, що мовчання переважить діла” (Із 41 Слова). І ще: “Понад усе возлюби мовчання, бо воно наближає тебе до плоду, а язик не може цього висловити. Спочатку змусиш себе мовчати, а тоді від мовчання народжується в нас щось, що веде нас до самого мовчання. Нехай подасть тобі Бог відчути, що породжує мовчання. Коли ж почнеш жити за цим, то не зумію описати, яке світло засвітить тобі”. І ще: “Мовчання – це таїнствобудучого віку, а слова суть знаряддя цього світу” (Із 42 Слова). І святому Арсенієві божественний голос повелів це такими словами: “Арсенію, утікай, мо вчи, безмовствуй – і спасешся”2. Про те, що треба тобі бути безмовному

7 Також і про сьоме, себто про те, що слід тобі жити безмовно, достовірно вкажуть тобі Василій Великий і святий Ісаак. Перший сказав: “Безмов ність – це початок очищення душі”. А другий: “Межа безмовности – цецілковите мовчання” (Із 14 Слова). Василій кількома словами вказав початок мовчання, а Ісаак – його кінець. І в Старому Завіті сказано так: “Согрі шив єси? (Сир. 21, 1) Замовкни”. І ще: “Заспокойтесь і пізнайте, що я – Бог” (Пс. 45, 11). Каже і Ліствичник: “Перед безмовністю йде безклопітність про всі речі, чи добрі, чи не добрі” (Із 27 ступеня). Бо хто відчиняє вхід добрим речам, неодмінно зійде до недобрих. Друге діло, що передує безмовності, – це молитва, і третє – неокрадне діяння серця. Як неможливо тому, хто не знає грамоти, читати книги, так неможливо тому, хто не здобув першого діла, із розумінням проходити два наступні. І знову каже святий Ісаак: “Прагненням безмовности є безнастанне очікування смерти” (Із 41 Слова). Хто, не знаючи цього, вступає в безмовність, той не може збагнути, як ми маємо все терпіти і зносити. Як подобає за все благодарити

8 Так і про восьме, себто про те, щоб за все тобі благодарити, добрим учи телем для тебе буде божественний апостол Павло, що каже: “За все дякуйте” (1 Сл. 5, 18). І преподобний Ісаак: “Благодарення того, хто приймає, спонукає давця дати дари, більші за перші” (Від початку 2 Слова). Хто не благодаритьза мале, той і у великому брехун і неправдивий. Серце, що спонукає до безна станного благодарення, провадить дари Божі до людини, а помисел нарікання, що завжди ворушиться в серці, провадить до душі спокусу. Уста, що завжди благодарять, Бог благословляє, а серце, що возносить благодарення, приймає благодать.

2 У Четьї-Мінеї за 8 травня, арк. 358 на звороті. Як подобає знати свою неміч

9 Про те, яку велику користь здобуває той, хто осягнув пізнання своєї немочі, сказано на дев’ятому місці. Зрозумієш це, послухавши шостий псалом бо жественного Давида, в якому сказано: “Помилуй мене, Господи, бо немічний я” (Пс. 6, 3). І на іншому місці: “Я ж хробак, а не чоловік, посміховище людей і погорда народу” (Пс. 21, 7). І святий Ісаак: “Блаженний чоловік, що пізнає свою неміч, бо це пізнання стає для нього основою, і коренем, і початком усякої благостині. Коли людина збагне і по-справжньому відчує свою неміч, тоді це підводить душу зі слабкости, яка потьмарює це пізнання, і людина здобуває собі охорону, як скарб”. І ще: “Людина, що досягнула пізнання міри своєї немочі, досягнула цілковитого смирення”. Про те, що подобає стійко переносити спокуси

10 Остання глава цього Слова, що завершує число 10, котре ми уклали, ведемову про те, щоб доблесно терпіти й терпляче та мужньо чинити опір різно манітним спокусам, які можуть траплятися тобі. Послухай, що написано проце у Священному Писанні. Каже хрестоносний Павло: “Нам бо треба боро тися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах” (Еф. 6, 12).І ще: “Коли ж вас виховано без картання – якого всі зазнають – то ви неза конно вроджені, а не сини” (Євр. 12, 8). І ще: “Кого Господь любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає” (Євр. 12, 6). І брат Господній каже: “Муж, що не зазнав спокуси, – недосвідчений муж” (Як. 1). І святий Ілля Екдик: “Годиться всякому християнинові, що право вірить у Бога, не бути без печалі, а завжди чекати й сподіватися спокуси, щоб, коли вона прийде, не жахався і не бентежився, а благодатно перетерпів труд скорботи і розумів слова, що їх співає разом із пророком: “Досліди мене, Господи, і випробуймене” (Пс. 25, 8). І не каже, що повчання Господнє засмутило його, а випра вило його до кінця”. І не шукай причин спокуси, звідки приходить, а тільки молися Богові, щоб благодатно переносити її. Як каже святий Марко: “Колиприйде спокуса, не шукай, чому або через кого прийшла, а перенось її благо дарно і незлопам’ятно”. І ще: “Якщо нелегко знайти такого, що благовгодив без спокус, за кожен випадок слід благодарити Бога”. Також: “Усяка скорбота виявляє схильність волі, чи схиляється вона праворуч, чи ліворуч. Тому всякаскорбота, що трапляється, називається спокусою, бо подає своєму причасни кові присмак прихованих бажань”. І святий Ісаак, окрім інших багатьох слів, каже ще й такі: “Кожній людині спокуса йде на користь. Якщо вона пішла накористь апостолу Павлові, то нехай замовкнуть усякі уста і увесь світ поко риться Богові” (Із 37 Слова). Подвижники зазнають спокус, щоб примножитиїм своє багатство. Слабкі – щоб збереглися від того, що їм шкодить, а сон ні – щоб приготувалися до пробудження, а ті, що далеко, – щоб наблизилисядо Бога. Свої ж нехай сміливо веселяться. Всякий син ненавчений не при йме багатства дому батька свого, щоб користуватися ним. Тому Бог спершу випробовує і томить, а тоді показує дар. Слава Владиці, що гіркими лікамиприносить нам солодке здоров’я. Нема такого, хто не зазнав би скорбот, на вчаючись, і нема нікого, кому цей час не видавався б гірким, коли доводитьсяйому пити отруту спокус. Без спокус неможливо скріпитися, але й перетерпі ти їх – не наше це діло. Як же може глиняна посудина перетерпіти протіканняводи, коли не укріпить її Божий вогонь? Коли покоримося, просячи в смирен ні з безнастанним бажанням у терпінні, все приймемо в Христі Ісусі, Господі нашому. Сказано в книзі Ісуса Сираха: “Мій сину, як приступаєш служитиГосподеві, приготуй свою душу на спокуси. Будь серцем праведний і постій ний, а в нещасті – не бентежся” (Сир. 1, 1-2). Подобає мати надію на Бога і від Нього сподіватися користиХто утверджує якір надії у Бозі, котрий може спасти, нехай від Нього споді вається і полегшення в спокусах. Сказано-бо: “Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог… разом зі спокусою дасть вам змогу її перебути” (1 Кр. 10, 13). І ще: “Утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить” (Рм. 5, 3-5). І ще: “Хто витримає до останку, той спасеться” (Мт. 24, 13). І: “Вашим стражданням ви спасетедуші свої” (Лк. 21, 19). Та й брат Господній каже так: “Уважайте за найви щу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам. Ви знаєте, що іспит вашої віри виробляє витривалість, за витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий, щоб ви були досконалі та бездоганні й щоб нічого вамне бракувало… Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде ви пробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять” (Як. 1, 2-4.12). “Страждання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рм. 8, 18). І ще сказано так: “Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою. І вивів мене з ями страждання і з багна намулу; і поставив на скелі ноги мої, і направив стопи мої. І вложив в уста мої пісню нову, пісню хвали Богові нашому” (Пс. 39, 1-4). Та й блаженний Симеон Метафраст пише: “Душа, зв’язана узами любови до Бога, не зважає на болі, а насолоджується терпіннями і цвіте в перенесенні страждань. І коли не переносить нічого печального задля того, кого любить, тоді гадає, що терпить, і уникає розради, як муки”. Глава 17. Про те, що є подвійний страх Божий: один – у початківців, а інший – у досконалих.Не подобає лінуватися й не згадати про подвійний страх Божий, бо ж ми з яко їсь нашої потреби наприкінці десяти глав, згадавши про досконалий страх, обірвали мову про чин першого страху. А святі отці ставили цей страх відразу після віри. Про перший страх, або про страх початківців Знай, найулюбленіший, що страх Божий – подвійний: один – у початківців, а другий – у досконалих. Про перший написано так: “Початок мудрости – страх Господній” (Пс. 110, 10). І ще: “Прийдіте, діти, послухайте мене; страху Господнього навчу вас” (Пс. 33, 12). Страхом Господнім кожен ухиляється від зла, і де страх – там збереження заповідей. Каже і преподобний Ісаак: “Страх Божий – це початок чесноти” (Із 1 Слова). Сказано-бо, що віра породжується і сіється в серці, коли ум відлучиться від клопотів цього світу, аби зібратисвої помисли, що блукають, у повсякчасне повчання майбутнього відновлен ня. Початок істинного життя людини – це страх Божий, а він не затримується в душі, коли помисли блукають. Тож умудрися, щоб основою твоєї подорожі став страх Божий, і незабаром станеш на воротах Царства, не ходячи довгою дорогою. Про другий і досконалий страх Божий Про другий, себто досконалий страх Божий, сказано так: “Блажен муж, щобоїться Господа, заповіді Його любити буде дуже” (Пс. 111, 1). І ще: “Блаженні всі, що бояться Господа, ходять путями Його” (Пс. 127, 1). “Бійтеся Госпо да всі святі Його, бо нема недостатку в тих, що бояться Його” (Пс. 33, 10). “Ось так благословен буде чоловік, що боїться Господа” (Пс. 127, 5). “СтрахГосподній чистий, перебуває повік-віки” (Пс. 18, 1). Та й святий Петро Дама скин пише: “Ознака першого страху – зненавидіти гріх і гніватися на нього, як гнівається на звіра той, кого звір укусив. Ознака страху досконалого – любити чесноту й боятися мінливости” (Із 2 книги, 3 Слова). І ще каже він: “Нема людей немінливих, і в усякій речі цього життя слід нам боятися падіння”. Тому й ти, із розумінням це вислухавши, поспіши разом з усіма згаданимичеснотами мати в собі безнастанно й перший страх. Бо він, як скарби, бере жені в скарбниці, певніший від усякого доброго діла. Коли його здобудеш, тоді скеруються стопи твої до сповнення всіх заповідей Господа нашого ІсусаХриста. Пройшовши цю дорогу, віднайдеш досконалий і чистий страх бажан ням чеснот і милістю благого Бога нашого. Глава 18. За заповіді і за віру в Господа нашого Ісуса Христа годиться нам, коли такий час настане, і життя свого не пощадити. Окрім сказаного, треба тобі ще й таке знати: за життєдайні заповіді і за віру в Господа нашого Ісуса Христа, коли такий час настане, подобає нам і свою душу погубити з радістю, себто навіть життя нашого не пощадити, як про це каже і сам Господь Ісус Христос: “Хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе” (Мр. 8, 35), – без сумніву віруючи і не роздумуючи, бо і воскресення, і життя, та й інші спасенні речі – це все сам Богочоловік Ісус Спаситель, як і сам сказав: “Я воскресіння і життя. Хто в мене вірує, той навіть і вмерши – житиме. Кожен, хто живе і в мене вірує, не вмре повіки”(Йо. 11, 25-26). І ще: “Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинород ного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним” (Йо. 3, 16). “Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали” (Йо. 10, 10). Отже, так поводячись, завжди “забуваючи про те, що позаду, і, як сказано,змагаючись до того, що попереду” (див. Флп. 3, 13), іди з Ісусом Христом, Го сподом нашим і не ухиляйся від цієї дороги. Здається нам, що добре і вельми доречно викласти спершу, що каже блаженніший предивний Никифор про входження в серце через дихання ніздрів. Це таке мистецтво, що допомагає зібрати думки, щоб таким чином з Божою поміччю наше спасення пройшло добрим порядком. Цей божественний муж, маючи підтвердження багатьох інших із писаних свідчень святих отців, каже таке. Глава 19. Про природне мистецтво проходити в серце через дихання ніздрів і про молитву, що водночас діє в нас, себто: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене. Це мистецтво допомагає якось зібрати думки.Чи знаєш, брате, що ми дихаємо повітрям і вдихаємо його не задля чого ін шого, як задля нашого серця? Серце – це причина життя і теплоти тіла. Серце притягує дух, щоб, видихаючи, випустити свою теплоту, а само збережеться в доброму стані. Причиною, чи, краще сказати, служителем, такого порядку є легені, що їх Бог сотворив нещільними; вони, як міх, вводять і виводятьпотрібне повітря. Тому серце, притягуючи холодне повітря і випускаючи те пле, – задля чого воно й влаштоване, щоб підтримувати життя, – непорушно зберігає усталений порядок. Отож сядь безмовно в келії і, зосередивши свій ум, введи його в ніздрі, через які повітря входить у серце, і змусь його ввійти у серце разом із повітрям. Коли він увійде туди, тобі буде не тільки весело й радісно, а будеш ти як муж, що відійшов зі свого дому, а коли повернеться, то й не тямиться з радости, що сподобився прийти до дружини та дітей. Такі ум, коли з’єднається з душею, наповнюється невимовної солодкости й ве селощів. Тому, брате, привчи свій ум нешвидко виходити звідти, хоч він на початку вельми томиться, почуваючись обмеженим і пригніченим усередині. А коли звикне, то вже не тягне його тинятися зовні. Царство Боже є всерединінас. Хто всередині його виглядає і відшукує чистою молитвою, тому все зо внішнє видається мерзенним і ненависним. І пізніше каже: “Подобає тобі і церозуміти, що коли ум твій перебуває там, йому не годиться мовчати і бездіяль ному бути, але дай йому слова: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Хай він безнастанно має це діло і повчання і ніколи його не полишає. Воно утримуватиме ум не розпорошеним, завдяки йому ум не охоплюють і не опановують ворожі прилоги, і повсякдень зводить до божественного бажанняй любови”. Отак блаженний цей отець має намір навчити ум цього природ ного мистецтва, щоб він від своїх звичних блукань, кружлянь і полонення повернувся до уважности, а уважністю повернувся до себе і так з’єднавсяз молитвою і відтоді сходив у серце з тією самою молитвою і в ньому перебу вав. Та й ще хтось із премудрих, ніби додаючи пояснення до сказаного, і сам, маючи досвід такого священного діяння, каже таке. Глава 20. Про природне мистецтво прикликати Господа Ісуса Христа разом із диханням.Подобає так чинити тому, хто любить повчання: коли ум наш навчимо входити разом із нашим диханням, тоді цілковито зрозуміємо, що ум не почне прикликати Господа Ісуса, поки не відкине всякий помисел і залишиться і самот ній, і нагий, не тримаючи нічого іншого в пам’яті, окрім призивання Господа нашого Ісуса Христа. І навпаки, коли виходить звідти і береться за зовнішні речі, то, хоч і не хоче, хапається за численні спогади. Глава 21. І божественний Золотоустий, як і інші давні отці, каже, що слід у серці молитися до Господа нашого Ісуса Христа і промовляти оцю молитву: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! Каже і великий Золотоустий: “Благаю вас, браття, ніколи не переставайте і не занедбуйте творити правило цієї молитви”. І трохи пізніше каже: “Нехай інок, чи він їсть, чи п’є, чи сидить, чи працює, чи подорожує, чи щось інше робить, безнастанно покликає: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!” І ще пізніше: “Нехай ім’я Господа Ісуса, сходячи в глибину серця, смиритьзмія, що захопив тамтешні пасовища, а душу спасе та оживить. Тож перебувай безнастанно в імені Господа Ісуса, щоб серце поглинуло Господа, а Го сподь серце – і ці двоє стануть єдиним”. І ще: “Не відлучайте серця вашого від Бога, а перетерпіть і бережіть його завжди з пам’яттю Господа нашого Ісуса Христа, поки всередині в серці не встановиться ім’я Господнє, і ні про що інше не помишляйте, тільки про те, щоб возвеличився у вас Христос”. Глава 22. Ще про пам’ять Ісусову з уважністю в серці та диханням. І Ліствичник пише: “Нехай пам’ять про Ісуса з’єднається із твоїм диханням, і тоді довідаєшся про користь безмовности” (Із 27 ступеня). І святий Ісихій:“Коли воістину хочеш зодягнути помисли в стид і благодушно безмовству вати й легко тверезитися серцем, нехай Ісусова молитва з’єднається із твоїм диханням – і за декілька днів побачиш, як це станеться” (Глава 182). Глава 23. Тому, хто хоче тверезитися умом, зокрема початківцеві, подобає сидіти під час молитви в безмовній і неосвітленій кімнаті, бо так природно умові й думці збиратися докупи. До вже сказаного, як до такого, що походить з висоти і що його узаконили святіотці, за свідченнями, які ми подали, про те, щоб дихання поєднувати із сер цем і всередині серця до Господа нашого Ісуса Христа молитися святим Його і спасенним іменем і навчатися, і тверезитися, і від Нього шукати нам милості, додається і таке: щоб у безмовності і завжди, а найбільше у встановлений длямолитви час сидіти в неосвітленому кутку тому, хто старається умово тверезитися в серці, зокрема початківцеві, як навчають і заповідають досвідчені в та кому всеблаженному діянні божественні отці та вчителі. Бо коли очі дивляться на видимі речі й розглядають їх, думка природно відволікається й розтікається,стає пригнічена й розпорошується. А коли подвижник зачиниться в безмов ній і темній кімнаті, тоді думка перестає витати, бо нема на що їй дивитися. Так і ум, по волі чи по неволі, частково втишується і починає зосереджуватися в собі, як каже Василій Великий: “Коли ум не розсіюється на зовнішні речі і не виливається на світ через почуття, тоді зосереджується в собі”. Глава 24. Господь наш Ісус Христос дарує невитання, якщо ум з вірою призиває в серці святе ім’я Господнє; допомагає при цьому природне мистецтво в серці через дихання і сидіння безмовно в неосвітленому місці і подібне. Перед усім цим, чи, краще сказати, взагалі перед усіма подвигами, ум звершує такий подвиг з допомогою божественної благодаті від сердечного, чистого і без витання прикликання з вірою Господа нашого Ісуса Христа, а не тількипростим, викладеним раніше, природним мистецтвом через дихання або си діння в безмовному і темному місці. Нехай не станеться так. Такий спосіб винайшли божественні отці не для чого іншого, як для того, щоб допомогти зібрати думку і від звичного витання повернутися їй до себе самої та до уважности, як ми вже говорили. Від повернення думки до себе та уважности породжується постійна чиста й без витання молитва ума, як каже святий Ніл: “Хто шукає уважности в молитві, знаходить молитву; про молитву слід нам більше дбати, ніж про що інше”. І про це ми до цього часу говорили. А ти, чадо, що любиш життя і хочеш бачити дні благі, і жити в тілі, як безтілесний, живи за таким правилом і уставом. Глава 25. Як треба проживати безмовникові від вечора до ранку і початок ширшої науки Коли зайде сонце, приклич на поміч преблагого і всесильного Господа Ісуса Христа, сядь на стільці в безмовній і неосвітленій келії і, зібравши свій ум від звичних зовнішніх справ і блукання і ввівши його в серце через дихання, тримай молитву, себто: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!Разом із диханням з’єднуй і слова молитви, як каже святий Ісихій: “Із дихан ням твоїм поєднай тверезість та Ісусове ім’я і незабутнє повчання про смерть і смирення; і перше, і друге приносить користь” (Глава 159). З молитвою таз усіма іншими речами, про які ми сказали тобі, пам’ятай і про суд, і про від плату за добрі та злі діла, і всією душею вважай себе за грішнішого від усіхлюдей і сквернішого від самих бісів; думай і про те, що будеш вічно мучити ся. І коли з якимось із цих помислів прийдуть до тебе умиління, плач і сльози, в них і пробувай, поки вони самі не минуться. Якщо ти ще не сподобився дару сліз, подвигнися й помолися смиренним мудруванням, щоб здобути їх. Ними-бо очищуємося від пристрастей і скверн і стаємо причасниками благих і спасенних діл, як каже Ліствичник: “Як вогонь пожирає очерет, так чиста сльоза змиває всякі скверни, явні і неявні” (Із 7 ступеня). А інший отець каже: “Хто хоче погубити гріхи, погубляє їх плачем, і хто хоче здобути чесноти, здобуває їх плачем. І коли нема в тебе умиління, знай, що є марнослав’я, самевоно й не дає душі умилитися”. Коли б не прийшли сльози, сиди, вслухаю чись у ці помисли, з молитвою одну годину. Тоді, вставши, співай уважномале повечір’я. І знову сівши, тримай молитву, наскільки є в тебе сили, чистою без витання, себто без якогось клопоту й будь-якого помислу, і якого-не будь мріяння – півгодини так сиди з великою тверезістю без непотрібних зітхань і їжі, без усяких помислів будь у молитві, коли хочеш бути тільки з умом. Тоді, осінивши знаком чесного й животворящого хреста себе і своє ложе, сівши на ньому, пройди думкою майбутні насолоди і муки, минущість і звабу теперішніх справ, ще згадай про раптову загальну нашу долю, себто смерть, і про страшне передсмертне і посмертне перевіряння слів і всього,чим ти согрішив. Коротко пригадавши все, що можна, і за це гаряче попро сивши прощення, точно переглянь, як минув день, і, лігши, тримай і молитву за словами: “Пам’ять про Ісуса нехай спить із тобою”. Засни на п’ять-шість годин, а взагалі узгоджуй тривалість сну із тривалістю ночі. Глава 26. Як проживати треба від утрені аж до ранку.Прокинувшись зі сну, славослов Бога і, прикликавши Його як свого Заступника, розпочни перше діло, себто сердечну молитву, чисту й без витання, про тягом години: у цю пору ум буває найтихіший і найменше клопітливий. Тому нам і дано заповідь приносити Богові в жертву, що перше і найкраще, себто свої перші думки, наскільки можна, возводити неухильно сердечною чистою молитвою до Господа нашого Ісуса Христа. Каже-бо святий Ніл: “Молитву звершує той, хто повсякчас цілковито приносить Богові свої перші думки”(Глава 126). Після цього співай опівнічну, якщо ти ще не утверджений у цілко витій безмовності і тому не можеш, як ми вже сказали, почати її, чи, може, ще й через якусь іншу причину, яка може часто траплятися початківцям у такому діянні і рідше – тим, котрі вже досягли якогось успіху, але ще не дійшли до досконалости. Досконалі-бо все можуть у Христі, що укріпляє їх. Однак ти, вставши зі сну, наскільки маєш силу, із тверезістю співай спочатку опівнічну з усякою уважністю та розумінням. Також, сівши, помолися в серці чисто і без витання, як ми вже казали, одну годину, а краще стільки, скільки подасть тобіПодатель блага. Каже-бо Ліствичник: “Уночі більше віддавайся молитві, а менше – псалмоспівові. А вдень, за силами своїми, роби своє діло” (Із 27 ступе ня). Коли, подвизаючись так, усе ще залишаєшся непильним і дрімаєш або ум твій тривожиться від якогось випадку, то, вставши, спонукай себе, як знаєш, триматися молитви. Потім сядь і поспіши помолитися, як написано, повсякчас пам’ятаючи, що чистою молитвою бесідуєш із чистим Богом. Тоді, вставши, співай із зрозумінням шестипсалм’я, 50-й псалом і канон, який хочеш. Тоді, сівши і чуваючи, помолися півгодини чистою молитвою і, знов уставши, співай хвалитні, звичайне славослов’я, перший час, а після цього сотвори відпуст. Що вимовляєш твоїми устами, вимовляй так голосно, щоб могли чути тільки твої вуха, бо повелено нам приносити Богові плоди уст з усієї душі й з усієї думки, благодарячи чоловіколюбного і премудрого Піклувальника, Бога нашого, що з нескінченної своєї милости сподобив нас легко пройти безодню минулої ночій побачити світлі простори цього дня. І гаряче так моли, щоб дарував нам непо рушно пройти мрячну й люту бурю бісів і пристрастей і помилував нас. Глава 27. Як подобає прожити від ранку до обіду.Ще й з ранку до обіду, наскільки можеш, усього себе віддавши в усьому Бо гові і помолившись до Нього зі смиренним і сокрушеним серцем, щоб помігтобі, немічному, лінивому й безвольному, перейди до чистої сердечної молит ви без витання і до читання. Стоячи, читай, що призначено тобі прочитати ізПсалтиря, Апостола і Євангелія, так само чини і в молитвах до Господа на шого Ісуса Христа і до Пресвятої Богородиці. На всіх інших читаннях можешсидіти. Після цього співай із розумінням звичайні часи, що їх вельми пре мудро встановили учителі Церкви, всією силою душі відкидаючи безділля, як учительку всякого гріха, із пристрастями та причинами пристрастей, хоч здаватимуться вони незначними й нешкідливими. Глава 28. Про збереження від безділля і про те, що й безмовному слід берегти церковне передання.Говорить святий Ісаак: “Бережіться, возлюблені, безділля, бо в ньому прихована певна смерть. Якби не безділля, не впав би інок у руки тим, що намага ються полонити його” (Із 71 Слова). Не за те осудить нас Бог того дня, що ми припинили псалмоспів і молитву, а за те, що через припинення їх відкрився вхід для бісів. Вони, коли знайдуть місце і зайдуть, і зачинять двері наших очей, тоді наповнять нас, своїх прибічників, люто відомщаючи нам. І стаємо підвладними їм через те, що ми залишили ці малі справи, за які Христа ради сподобляємося покровительства, як колись написали мудрі: “Хто не підкоряє своєї волі Богові, той підкоряє її супротивникові”. Тому те, що тобі видається за мале, виявляється стіною проти тих, що хочуть полонити нас. Звершуватипсалмоспів і молитву в келії премудро встановили ті, що тримають чин Цер кви, як відкрилося їм у Дусі, для збереження нашого життя. Залишення їх немудрі вважають за дрібницю і не зважають на спустошення, яке приносить залишення їх. Та для немудрих і початок дороги, і середина – це необмежена вільність, яка є матір’ю пристрастей. Краще-бо чинити подвиг, не залишаючицих малих, ніж, усуваючи їх, звільнити місце для гріха. Бо ця невчасна свобо да закінчується лютим рабством.І ще: “О які солодкі причини пристрастей. Діла пристрасти ще можна ві дітнути і, коли їх не буде, втихомиритися й веселитися, що їх не стало, але причин пристрасти ніхто не може позбутися. Тому, хоч і не хочемо, зазнаємо спокус. І сумуємо через пристрасні діла, але любимо, щоб у нас залишалися причини пристрастей. Не бажаємо гріхів, але з радістю приймаємо причинигріха. Отже, другі бувають причиною перших. Хто любить причини пристра стей, той мимоволі підвладний пристрастям і, хоч не хоче, служить їм. Хтоненавидить свої гріхи, той перестає грішити і, визнавши гріхи, одержить від пущення. Не відвикне людина від гріха, поки не зненавидить його, і не дістаневідпущення, поки не визнає прогрішень. Бо їх визнання – це причина істинного смирення, а смирення стає причиною розчулення, якого зазнає присоромле не серце. І ще: нема гріха непрощенного, є гріх нерозкаяний” (Із 2 Слова). Алегоді вже про це. Ти ж, проспівавши часи, про що ми вже згадували, їж, трима ючи молитву, поки їси, щоб, чинячи так, звикнути силою благодаті молитисябезнастанно за заповіддю. Слово про їжу, що утримує тіло за невимовною пре мудрістю Сотворителя, нехай трохи почекає. А Слово про їжу, котра наповнює і живить душу, себто священна і боготворна молитва, за словами отців, нехай розпочнеться. І вельми слушно: бо душа чесніша від тіла. Глава 29. Ще про молитву і як слід молитися безперервно. “Як тіло наше, коли з нього вийде душа, стає мертве і сморідне, так і душа, що не береться до подвигу молитви, стає мертва, і окаянна, і сморідна. Гіршим за всяку смерть треба вважати те, коли людина позбавляється молитви, – вчить нас великий пророк Даниїл, що сам бажав краще вмерти, ніж на короткий час позбавитися молитви” (Глава 9). Ще вчить нас божественний Золотоустий:“Кожен, хто молиться, бесідує з Богом. Кожен знає, яке це велике діло для людини – бесідувати з Богом, а яка це честь, то й уявити не можна, ця честь на віть красу ангелів перевершує”. Ще каже він таке: “Молитва – це спільне діло і ангелів, і людей. У молитві нема нічого середнього між однією та другоюприродою. Вона відділяє тебе від безсловесних, і вона ж єднає тебе з ангела ми. Той, хто ціле життя намагається вправлятися в молитвах і служінні Богові,швидко стає подібний до ангелів за життям, честю, благородством і премудрістю”. І ще: “Коли диявол побачить душу, захищену чеснотами, не сміє на близитися до неї, боячися сили і кріпости, яку подають молитви, що живлять душу більше, ніж страви живлять тіло”. І ще: “Молитви – це жили душі. Яктіло тримають вкупі жили і воно завдяки їм рухається, і стоїть, і живе, і твердо тримається, а коли посікти жили, зруйнується, – так і душі утверджують ся і стоять святими молитвами і легко рухаються подвигом благочестя. Коли позбавиш себе молитви, то ніби рибу виймеш із води. Як для риби вода – це життя, так і для тебе молитва. Молитвою можна пролітати крізь повітря, як крізь воду, і на небеса зійти, і близько Бога бути”. І ще: “Молитва і моління зводить храми Божі – людей. Як золото, каміння многоцінне і мармур зводятьцарські палаци, так молитва – людей – храми Христові. Яка може бути біль ша похвала для молитви, як не те, що вона зводить храми Божі, і Той, кого не вміщають небеса, входить у душу, що живе молитвою”. І ще: “З того можна побачити силу святих молитов, що апостол Павло проходив через усю землю, як на крилах пролітав, і був у темниці, і терпів побиття, і носив кайдани, і жив у наметі в убогості, і бісів виганяв, і мертвих воскрешав, і лікував недуги, але не покладав надії ні на що з цього всього щодо спасення, а молитвами огороджував душу. І після знаків та воскресення мертвих ішов на молитву, якподвижник на боротьбу за вінець. Бо це молитва була подателькою і воскре сенням мертвих, і всього іншого. Яку силу деревам дають води, таку силудають молитви святим”. Ще: “Молитва – це причина спасення, причина безсмертя, тверда опора Церкви, непорушна твердиня, страшна для бісів і спа сенна для нас, благочестивих”. Ще: “Як за царицею, що в’їжджає до якогось міста, везуть її багатства, так за молитвою, що ввійшла в душу, входить всякачеснота”. І ще: “Чим є підвалини для дому, тим є для душі молитва, її найпершу треба встановити в душі, як корінь, і плекати її пильно, а з нею і чеснотли вість, і дбання про вбогих, і всі закони Христові”. І ще: “Світло ума і душі – це ревна молитва, світло незагасне й повсякчасне. Тому лукавий вкидає в нашу душу незліченний кукіль помислів, навіть те, про що ми ніколи й не думали, – він збирає це під час молитви і виливає на нашу душу”. І ще: “Молитва – це велика зброя, велике утвердження”. І Григорій Богослов: “Подобає поминати Бога частіше, ніж дихати”. І святий Ісаак: “Не можна наблизитися до Бога без безнастанної молитви, бо коли, помолившись, задаси умові інші клопоти, розпорошиться думка”. І ще: “Всяка молитва, в якій не потрудилося тіло й не утіснилося серце, схожа на недоноска; без душі така молитва” (Із 28 Ступеня). І Ліствичник каже: “Молитва – це, за своїми властивостями, співперебування і з’єднання душі з Богом, а за дією – це стан світу, примирення з Богом, мати і водночас дочка сліз, очищення гріхів, міст через спокуси, перегорода дляскорбот, сокрушення битви, ангельське діло, пожива всіх безплотних, майбутня веселість, нескінченне діяння, джерело чеснот, причина дарувань, невиди мий успіх, пожива душі, просвітлення ума, сокира для відчаю, утвердження надії, звільнення від печалі, багатство іноків, скарб безмовників, зменшеннягніву, свічадо успіху, поява помірности, показник стану, одкровення майбут нього, ознака слави. Молитва для того, хто істинно молиться, – це судилище і перевіряння, і суд Господній ще до майбутнього суду”. І ще: “Молитва – це не що інше, як відчуження від світу видимого й невидимого”. І святий Ніл: “Коли бажаєш помолитися, відречися від усього, щоб успадкувати все”. І ще: “Молитва – це бесіда ума з Богом”. Ще: “Якщо хліб – це пожива для тіла і чеснота душі, так і духовна молитва – це пожива для ума”. Отож, так ми це все подали. А тепер настав час коротко сказати про устав споживання їжі за мірою, кількістю та ознакою. Глава 30. Про устав споживання їжі, себто про те, як слід їсти безмовникові.Написано: “Сину чоловічий!.. Ти їстимеш твій харч на вагу… Воду теж пи тимеш ощадно” (Єз. 4, 1.10.11). Тому, хто чинить подвиг за Богом, вистачає для життя. Коли не віддаси крови, як казав хтось із отців, не приймеш Духа. Каже й великий апостол Павло: “Умертвлюю своє тіло і поневолюю, щоб,проповідуючи іншим, я сам, бува, не став непридатним” (1 Кр. 9, 27). І бо жественний Давид каже: “Коліна мої ослабли від посту, і тіло моє змінилосябез оливи” (Пс. 108, 24). І Богослов: “Нічим так не вшануєш Бога, як пере несенням терпінь, і ні за що Він не воздає своїм чоловіколюбієм так, як засльози”. І святий Ісаак каже: “Як мати піклується про свою дитину, так і Хри стос піклується про тіло стражденного і завжди перебуває біля його тіла”. І ще: “Насичене черево не має розуміння Божих таїн” (Із 58 Слова). І ще: “Блаженний, хто відгородився від усякого сладострастя, що розлучає його з Тим, хто сотворив його” (Із початку 75 Слова). І ще: “Хто довгий час був спокушуваний у правих і в лівих, і сам себе багато разів випробував цимидвома способами, і прийняв численні рани від супротивників, і потай спо добився великого заступництва, той за довгі роки набув досвіду, а досвідомі благодаттю Божою зрозумів, що основа всіх благ, повернення душі з воро жого полону і путь, що веде до світла і життя, міститься у двох способах: щобзосередитися в одному місці і щоб повсякчас постити, себто премудро й ро зумно встановити собі правило здержливости черева, постійно перебуваючи на одному місці та вправляючись у богомислії. Звідси походить підкорення почуттів, звідси – тверезість ума, цим утихомирюються люті пристрасті, що рухаються в тілі, звідси лагідність помислів, звідси рух світлої мислі, звідси поривання до божественних діл чесноти, звідси високе й тонке знання, звідси безмірні сльози, що бувають повсякчас, і пам’ять про смерть, звідси ота чиста чеснотливість, цілковито вільна від усякої мрійливости, що спокушує думку,звідси бистрозріння і гострота розуміння віддалених речей, звідси щонай глибші божественні знання, що їх мисль осягає силою божественних словес, і найглибші рухи, що бувають у душі, і вміння відрізняти духи від святих сил і істинні видіння від суєтних марень. Звідси той страх на путях і стежках, що в безодні мислі відтинає зневіру і недбалість, звідси полумінь ревности, що спалює всяку біду і перемагає всякий страх, звідси пильність, що зневажає всяку похіть, і стирає її з мислі, і спонукає забувати про все минуще. Словом, звідси свобода істинної людини, і радість душі, і воскресення та спокій із Христом у Царстві Небесному. Коли хтось занедбає ці два способи, то нехайзнає, що позбавляє себе не тільки всього цього, про що ми згадали, а й роз хитує основу всіх чеснот, зневажаючи ці дві чесноти. Вони дві суть початок і основа божественного діяння в душі, а також двері й путь до Христа, колихтось утримає їх і в них перетерпить. Коли ж не утримає, то досягне супротивного, себто блукання тіла, беззаконного черевобісся та іншого”. Ще в ін шому місці (70 Слово) пише святий Ісаак: “Тих, що на початку подвигу кволіі слабкі, і не тільки цих подвигів, а й шуму листя на деревах бояться і бентежаться, перемагає найменша потреба, чи голод, чи мала неміч – вони відпа дають від подвигу і повертаються назад. А істинні й досвідчені не наїдаються вдосталь польовим зіллям ні не їдять чогось, поки не настане час їжі, навіть коли живляться сухим корінням, а, знемагаючи в тілесному подвизі, лягають на землю і ледве бачать на очі, бо надто утісняють тіло своє. Навіть коли від такої нужди наблизяться до часу виходу з тіла, то й тоді не погодяться бути переможеними і відпасти від свого кріпкого наміру. Прагнуть-бо і бажають примусити себе заради Божої любови і жадають трудитися задля чесноти, аніж мати тимчасове життя і всяке заспокоєння, що є в ньому. І коли найдутьна них спокуси, вони більше радіють, бо через спокуси стають досконали ми. І не сумніваються щодо Божої любови через свої труди, що завдають їм страждань, а поки не відійдуть із життя, доти намагаються стійко прийняти тяготу і не відступають, бо через тяготу стають досконалими”. Узгоджуючи своє життя із цими та подібними повчаннями, а ще слухаючитого, хто повелів ходити царською путтю і не збочувати ні праворуч, ні ліво руч, подаємо тобі устав і помірковане правило. Глава 31. Як подобає їсти подвижникові у понеділок, середу та п’ятницю.Три дні в седмиці, себто в понеділок, середу та п’ятницю завжди твори дев’я тицю, себто їж один раз на день, споживаючи шість онгій хліба (три восьмі фунта), сухої їжі не досита і води три-чотири чаші, коли хочеш, – ідучи за 69правилом святих апостолів, що постановляє: коли якийсь єпископ, чи пресві тер, чи диякон, чи читець, чи співець не постить у святу Чотиридесятницю перед Пасхою чи в середу та п’ятницю, нехай буде відлучений, хіба що неміч тілесна не давала б йому постити. Коли ж це мирянин, нехай буде відлучений (69 правило святих апостолів). А піст у понеділок святі отці встановили опісля. Глава 32. Як годиться їсти у вівторок та четвер. В інші два дні, себто у вівторок і четвер, їж двічі на день. В обід споживайшість онгій хліба, вареної страви не досита і не споживай сухої їжі, а коли по требуєш, то вина з водою три-чотири чаші. Увечері споживай три онгії хліба, а із сухої їжі чи з овочів – нічого, а вина з водою одну чашу, найбільше дві,коли тебе мучить велика спрага. Спрага вельми помагає в сльозах, за співжи теля маючи і чування, як каже Ліствичник: “Спрага і чування гнітять серце, ізпригніченого серця витікають сльози”. І святий Ісаак каже: “Бога ради потер пи спрагу, щоб Він напоїв тебе своєю любов’ю”.Якщо ти і в ці два дні їстимеш один раз, то добре зробиш. Бо здержли вість – це перша чеснота, мати, корінь, і джерело, і основа всякого добра. Та й хтось із зовнішніх мудреців каже: “Вибери найкраще життя, а тоді звичка зробить його приємним”. І Василій Великий говорить: “Де є твердий намір,там ніщо не стане на заваді”. І ще хтось із богоносних сказав: “Цвіт – це по чаток плоду, а здержливість – початок діяльної чесноти”. Можливо, що це і все, про що піде мова далі, здасться багатьом нелегким, а то й неможливим. Та хто подивиться на плід, який воно приносить, і якувелику славу породжує, той визнає, що воно легке, і з допомогою Господа нашого Ісуса Христа і своєю старанністю, за силами, проповідуватиме це і сло вами, і ділом, і ними ніби запечатає можливість цього. Каже-бо святий Ісаак: “Простий хліб із трапези чистого очищує від усякої пристрасти душу того, хтоїсть. Від трапези тих, що постять, чувають і трудяться в Господі, прийми лікування свого життя і зведи умертвлення своєї душі. Бо Возлюблений ляже посеред них, освячуючи страви, і гіркоту їхньої кривди перетворить у свою неви мовну радість, а Його духовні й небесні служителі осіняють їх” (Із 50 Сло ва). І ще каже він: “Святі їхні страви, солодкий запах подвижника і зустріч із ним веселить серця розсудливих”. І ще: “Любе Богові життя воздержника”. Глава 33. Як годиться їсти в суботу, і про чування, і як годиться їсти під час чувань. Кожної суботи, окрім Великої, годиться тобі їсти двічі, за уставом вівторка й четверга. Так чини, тому що так визначають святі правила, а ще тому, що навсі неділі року, окрім Сиропусної, має в тебе бути чування. Коли випаде чування на великі Господські празники чи на котрогось великого святого, сотво ривши його, залиш недільне. Але навіть тоді, коли є таке чування, у суботу їж двічі. Корисно воно завжди спонукувати себе до звершення нічного чування. Тому й коли випаде чування посеред тижня, корисніше тобі буде сотворити й недільне, і тоді, як каже Писання: “Світло твоє засяє, як зірниця, загоїтьсянегайно твоя рана” (Іс. 58, 8). Каже і святий Ісаак: “Початком кожного подви гу проти гріха і плоті є труд чування і посту, особливо для того, хто бореться проти гріха, що всередині нас. Це ознака ненависти до гріха та його похотів тих, що чинять подвиг проти невидимої раті. Майже всі прилоги пристра стей зменшуються від посту. Тому й нічне чування допомагає в подвизі. Хтоціле своє життя поєднує піст і чування, той є друг ціломудрія. Як спокій чере ва – це початок усіх зол, а розслаблення сном запалює похіть блуду, так піст, і чування, і бадьорість у служінні Богові – це путь Божа свята й основа всякої чесноти”. І ще: “Коли душа просвітиться пам’яттю про Бога і невсипущимчуванням удень і вночі, тоді Господь споруджує на її твéрді хмару, що покри ває її вдень і вогненним світлом просвічує вночі, і світло світить із середини її темряви”. Ще: “Вибери собі солодке діяння – повсякчасне чування вночі, яким усі отці скинули із себе стару людину й сподобилися оновлення ума.У ці години душа відчуває подих безсмертного життя і, відчуваючи його, ски дає зі себе тьму пристрастей і зодягається у Святого Духа”. І ще: “Пошануй чування, щоб знайшов ти утіху душі своїй”. І ще: “Не подумай, о чоловіче, що в усіх монаших подвигах є щось більше від нічного чування. Інока, котрий чуває із розсудливістю ума, не вважай за плотоносного, бо чування – це ділоангельського чину”. І ще: “Душа, що трудиться в ангельському чуванні, ма тиме очі, як у херувимів, аби завжди бачити й споглядати небесні видіння”.Його, себто чування, звершуй у молитві, співі та читанні чистим умом без ви тання і з умилінням – сам або з любим братством однодумців. Після кожноготвого чування зроби собі полегшу в їжі та питті на вечері, з огляду на труд чу вання: їж три онгії хліба і трохи сухої їжі, скільки потребуєш. Пий і три чашівина з водою. Дивися, щоб, коли чування випаде в день дев’ятниці, не полег шував ти її заради чування. Бо і це слід чинити, і того не лишати. Полегша, про яку сказано в цьому Слові, нехай буде після чування. Глава 34. Про те, як годиться їсти в неділі, та про інші речі, а ще про труд і смирення У всі неділі їж двічі на день, як і в суботи. Це правило нехай зберігається завжди, за винятком немочі. Так роби і в ті дні, коли встановили святі Отці,чи коли дозволяє звичай, чи з якихось божественних, а чи й супротивних причин. У ці дні їмо не один раз, і не їмо сухої їжі, а споживаємо від усякої корис ної і нешкідливої страви, але здержливо і в установленій кількості. Завжди воно краще здержуватися в усьому. У тілесних немочах, як ми вже сказали, годиться, не соромлячися, споживати все, що потрібно й корисно для тіла,адже божественні отці навчили нас бути страстовбивцями, а не тіловбивця ми. Також подобає тобі потроху споживати всього, що дозволено споживатиінокам, на славу Божу і з благодаренням, а ще задля того, щоб не впадати в за розумілість. Відвертайся від надмірности. “Нестаток у речах, – каже святий Ісаак, – вчить людину здержливости, хоч би вона й не хотіла”. А коли в нас їхнадмір і ми втішаємося ними, тоді не можемо стримуватися. Не люби заспокоєння для тіла. “Бо душа, що любить Бога, – як каже знов преподобний Іса ак, – знаходить заспокоєння тільки в Бозі”. Із трудом і здержливістю вибери смирення. “Труд і смирення, – каже хтось зі святих, – набувають Ісуса”. Глава 35. Як годиться їсти у святі пости і як їх проводити, а зокрема про Великий піст.Про устав їжі та про святі пости, гадаємо, не варто говорити окремо й доклад но. Як визначено тобі чинити в дні дев’ятниці, так правильно буде чинити і у святі пости, окрім субот і неділь. А коли можеш, зберігай суворіші пости й більше тверезости, особливо у святу й велику Чотиридесятницю – десятинуцілого року, що подає переможцям у Христі Ісусі почесті за подвиги боже ственним і світлоносним днем Воскресення. Глава 36. Трохи про розсудливість і про те, що помірному діянню нема ціни, і про послух.Цей подвиг та й інші подвиги подобає тобі проходити з пильною розсудливі стю задля подвійности твого життя і мирного устрою. “Дім мудрістю будують і розумом його скріплюють; знанням сповнюються комори: всяким дорогим і красним майном” (Прип. 24, 3-4). І божественний Таласій пише: “Розсудлива з розумом тіснота і вбогість – це царська путь, тому безрозсудне виснаження або нерозумна поблажливість некорисні суть, бо вони без розуму бувають”. Каже преподобний Ісаак: “За ослабленням тіла йде несамовитість і сум’яттяпомислів, за безмірним діянням – зневіра, а за зневірою – несамовитість. Не самовитість перша відрізняється від другої, бо за першою йде битва блуду, а за другою – залишення безмовности і перехід з місця на місце. Тому нема цінипомірному в трудах діянню. Його зменшення примножує солодкість, а надмір ність – несамовитість” (Із 71 Слова). І великий Максим каже: “Нехай не все твоє дбання буде про тіло, визнач йому заняття по силі, а весь свій ум зверни на внутрішнє” (63-я глава 4-ї сотні). “Тілесна вправа до дечого лише корисна,а благочестя на все корисне” (1 Тм. 4, 8). Коли ж шалька плоті перетягує і му чить, і обтяжує шальку душі, схиляючи її до безчинних і душезгубних рухів, як написано: “Тіло пожадає проти духа, а дух проти тіла” (Гл. 5, 17), – тоді ти,загнуздавши її віжками здержливости, умертвляй доти, доки, хоч і не хоче, під кориться тобі і підпорядкується кращому, згадавши великого апостола Павла,що каже: “Хоч наша зовнішня людина занепадає, однак наша внутрішня обновлюється день у день” (2 Кр. 4, 16). І слова святого Ісаака: “Дай сам собі умер ти в подвизі, а не жити в недбальстві. Мученики суть не тільки ті, що за віру в Христа прийняли смерть, а й ті, що вмирають за збереження Його заповідей”. І ще: “Краща нам смерть у подвигах, ніж життя у прогрішеннях”. І ще: “Усероби, порадившися з твоїм духовним у Господі отцем, так-бо Христовою благо даттю і нестерпне, і неможливе горішнє стає легким, і здаватиметься тобі, ніби ти несешся по долині”. Та подобає нам вернутися до того, від чого ми почали. Глава 37. Як подобає подвижникові проводити час після трапези до заходу сонця і як подобає вірувати, що за нашими трудами і їхньою мірою буде нам подано божественні дарування. Після обіду, як подобає подвижникові, за повелінням божественного Павла: “Кожний змагун стримується від усього” (1 Кр. 9, 25), – сядь і довго читай писання Отців, особливо про тверезість. А тоді поспи одну годину, якщо дні довгі, а вставши, трохи попрацюй, тримаючи молитву. Після цього помолися, як було вказано, почитай і повчайся, щоб ти смирився і відчував себе меншимвід усіх людей. Бо “кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто при нижується – вивищений” (Лк. 18, 14). І ще сказано: “Коли комусь здається, що він стоїть, нехай уважає, щоб не впав” (1 Кр. 10, 12). І ще: “Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать” (Як. 4, 6). І ще: “Початок гордині людської – відступ від Господа” (Сир. 10, 12). І ще: “Переступали горді закон до краю” (Пс. 118, 51). І ще: “Про високе не мудруйте, радше до покірного схиляйтеся” (Рм. 12, 16). І божественний Золотоустий каже: “Найкраще себезнає той, хто вважає себе за ніщо; нема нічого такого милого Богові, як зачислення себе до найостанніших”. Каже святий Ісаак: “Смиренномудрим від криваються таїнства”. І ще: “Звідки випливає смирення, звідти й слава Божа випливає”. І ще: “Як перед благодаттю йде смирення, так перед карою йде гординя”. І святий Варсонофій каже: “Коли справді хочеш спастися, вияви свій послух ділом: відірви свої ноги від землі і возведи на небо свій ум, і там навчайся вдень і вночі, і, наскільки матимеш силу, вважай себе за нікчемного, стараючись бачити себе нижчим від кожної людини. Оце істинна путь, окрім неї нема іншої путі для того, хто хоче спастися в Христі, що укріпляє його. Біжіть так, щоб осягнути нагороду. Свідчу це перед Богом живим, що хоче дарувати життя вічне всякому, хто хоче прийняти”. І Ліствичник говорить: “Не постив я, не чував, на землі не лежав, але смирився – і Господь скоро спасмене” (Із 25 ступеня). “Передовсім уважай себе за ніщо, – каже святий Вар сонофій, – бо хто живе, не клопочучись всякими речами, той наблизився до міста; хто вважає себе за ніщо перед людьми, той оселиться в місті; а хто вмер для кожної людини, той успадкує місто та його скарби. Отож, коли хочеш спастися, уважай себе за ніщо і поспішай уперед”. “Вважати себе за ніщо, – за словами преподобного Йоана, учня святого Варсонофія, – означає ні з ким себе не порівнювати і не говорити про добре діло: я це зробив”. Після цього молися чистою молитвою, не витаючи, поки не настане вечір, співай, як звичайно, вечірню і сотвори відпуст, віруючи зі щирого серця, що за нашими трудами й болями, якими здобуваємо чесноту, і за мірою наших діл подаються нам від Бога дари й почесті, й утішення, як каже божественний псалмоспівець: “Господи, коли прибільшилися страждання в серці моєму,розважання Твої звеселяли душу мою” (Пс. 93, 19). І Спаситель каже: “При йдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас” (Мт. 11, 28). І великийПавло: “Ми страждаємо разом із Ним [Христом], щоб разом із Ним і просла витися. Гадаю бо, що страждання нинішнього часу не гідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рм. 8, 17-18). Говорить і премудрий у божественних речах Максим: “Кажуть, що причиною для роздавання божественних благ єміра віри кожного. Наскільки ми віруємо, настільки й подається нам пиль ність до діяння. Хто трудиться за мірою свого діяння, той показує міру віри, приймаючи за своєю вірою міру благодаті. Хто ж не має діяння, той за міроюсвого недіяння показує міру невірства, а за невірство позбавляється благода ті. Тому зле чинить заздрісний, коли заздрить тим, що просуваються вперед, це ж у його владі, а не в когось іншого, вибрати те, щоб вірувати й діяти і за мірою віри прийняти благодать”.Проси з цілої душі провести час життя свого в покаянні і безболісної, без доганної і мирної кончини життя християнського, а до того – доброго одвіту, коли станемо на страшному суді Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Глава 38. Про те, що чиста молитва більша від усякого діяння.Окрім сказаного знай, брате, і про те, що всяка майстерність і всяке прави ло, та й взагалі різні діяння тому визначені і встановлені, що не можемо ми ще чисто й не витаючи молитися в серці. Тож, коли це звершиться в нас за благодаттю і благоволінням Господа нашого Ісуса Христа, тоді ми залишимочисленні й різні справи, що розділюють нас, з’єднаємося з Єдиним, і Оди ничним, і Єднальним, що понад усяке слово, як сказав славний Богослов: “Коли Бог з’єднується з богами [богоподібними людьми] і вони пізнають Його, тоді Святий Дух істинно осяває серце, а це осіяння породжується від згаданої чистої без витання молитви”. Рідко таке буває, ледве один із тисячі знайдеться, що сподобився Христовою благодаттю досягнути такого стану. А щоб і це пройти, і сподобитися духовної молитви, і одержати одкровення таїн будучого віку, – таких дуже мало, їх ледве можна знайти в поколіннях, за благоволінням благодаті, як каже святий Ісаак: “Як із тисяч людей один знайдеться такий, що сповнив заповіді і все, установлене законом, і досягнувчистоти душі, так із тисячі один знаходиться такий, що з великим бережен ням сподобився досягнути чистої молитви, пройти цю границю і прийняти таке таїнство. Оскільки чистої молитви сподобилися одиниці, то в поколіннях ледве знайдеш тих, що благодаттю Христовою сягнули того таїнства, що йдепісля молитви, і ще вище”. І пізніше він знову каже: “І коли мало хто молить ся чистою молитвою, то що скажемо про духовну молитву?” За його словами, всяка духовна молитва вільна від рухів, а та молитва, що в русі, нижча віддуховної. Тому й ти, коли хочеш осягнути нові таїнства на ділі, себто сподобитися їх на досвіді в Христі Ісусі, намагайся досягнути кожного часу, і кожної години, і в кожному ділі твоєму, щоб молитися тобі в серці чисто, не ви таючи, так, щоб із немовляти вирости в досконалого мужа, в міру зростанняповноти Христа і з вірним та мудрим управителем одержати блаженство і по хвалу, як той, хто важить “слова свої на суді, себто живе за розумом, тому й – повік не захитається” (Пс. 111, 5). Святий Филимон пише про це так: “Брате, чи вдень, чи вночі сподобить тебе Бог чисто й не відволікаючись помолитися умом, не зважай на своє правило, а, скільки сили твоєї, намагайся приставати до Бога – і Він просвітить твоє серце в духовному діянні”. І ще сказав так хтось із богомудрих: “Коли хочеш, залишаючись у тілі, служити Богові, як безтілесний, громадь безнастанну молитву в серці своєму – і стане душа твоя, як ангел, ще до кончини твоєї”. Погоджується з ними і святий Ісаак. Коли його запитав хтось, що найголовніше в трудах цього діла, себто безмовности, він відповів: “Коли хтось сподобиться неустанної молитви. Коли досягне її – досягне звершення всіх чеснот і стане оселею Святого Духа. Коли ж хтосьне прийняв напевно благодаті Утішителя, не може з радістю звершувати не устанну молитву. Коли Дух Святий оселиться в людині, то не припиняється в ній молитва: сам-бо Дух завжди молиться. Тоді молитва ця не припиняєтьсяв душі ні коли людина спить, ні коли чуває. Та чи їсть вона, чи спить, чи ро бить щось, навіть і коли міцно спить, пахощі й молитовні подихи без зусильздіймаються в її серці. Така молитва не відходить від людини, а триває повся кчас: хоч і втихне молитва зовні її – триває потаємно всередині. Тому хтось із хрестоносних називає мовчання чистих молитвою, бо їхні помисли – це божественні порухи, а порухи й мислі чистого серця – це кроткі голоси, що ними потай співають Тайному”. Та й інші численні богоносні, навчившися надосвіді завдяки благодаті, розповіли багато про такі дива, що ми через про тяжність слова пропустимо їх. Глава 39. Скільки коліноприклонень треба творити за добу.Про число коліноприклонень знаємо, що святі отці встановили їх числом три ста. Так маємо і творити їх вночі і вдень упродовж п’ятьох днів тижня. Бо кожної суботи і неділі, та й в інші дні, за звичаєм, а деколи й у тижні з певних таїнственних і невідомих причин повелено нам перестати творити поклони.Проте є деякі, що перевищують це число, а деякі применшують: кожен чи нить так, наскільки має сил і бажання. Отож і ти чини, що у твоїх силах. Тому воістину блаженний і многоблаженний, хто завжди спонукає себе до всього, що за Богом. “Царство Небесне здобувається силою, і ті, що вживають силу, силоміць беруть його” (Мт. 11, 12). Глава 40. Про те, що божественні дари подаються не тільки, як уже було сказано, за подвигом і мірою нашого діяння, а й за звичаєм, і пристойністю, і вірою, і природним нашим ладом.І про те треба знати, що божественні дари подаються нам не тільки за подвигом і мірою діяння, як ми вже сказали, а й за звичаєм життя нашого і пристой ністю, а ще за нашою вірою в майбутні речі, і за узгодженим у нас природнимладом. І каже святий Максим: “Ум – оруддя премудрости, словесність – знання. І перше, і друге підтримує віра, а дарування зцілень – природне чоло віколюб’я. Бо всяке божественне дарування має в нас своє оруддя: як силу, чи звичку, чи схильність. Це треба так розуміти: хто очистив ум від усякихчуттєвих мріянь – приймає премудрість; хто над вродженими пристрастя ми – ярістю і похіттю – поставив словесність – приймає знання; хто в знанні і словесності має непохитну певність щодо божественних речей – приймає віру, котра все може; хто здобув природне чоловіколюб’я, цілковито вбивши самолюбство, – приймає дар зцілення – і так воно є”.Дивись же, щоб ніхто не знав діла твого, окрім настоятеля і твого на ставника. Молись усердно й за нас, недостойних, що говоримо, а не робимо того, що добре, аби ми сподобилися чинити передусім богоугодні речі й так іншим говорили та радили. “Хто виконає їх [заповіді] і навчить [інших], тойбуде великим у Небеснім Царстві” (Мт. 5, 19). А тебе нехай укріпить Вседер житель і всещедрий Господь і посприяє тобі вислухати це все зі зрозумінням і чинити так з усяким бажанням. “Бо не слухачі закону справедливі перед Богом, – каже божественний апостол Павло, – а виконавці закону” (Рм. 2, 13). І нехай наставить тебе на всяке благе і спасенне діло і поведе Духом на умове і священне діяння за молитвами святих. Амінь. Оскільки раніше ми дуже мало говорили про діяльну розсудливість, нині настав час по силі коротко сказати про цілковиту і досконалу розсудливість. Бо вона більша від усіх чеснот, за свідченням славних наших отців. Глава 41. Про всезагальну і найдосконалішу розсудливість і про те, хто живе за плоттю і протиприродно, хто за природою і душевно, а хто живе надприродно і духовно.Хто живе за плоттю і проти природи, той остаточно втратив свою розсуд ливість, а той, хто віддалився від злого і поклав початок тому, щоб чинити добро, як написано: “Ухилися від злого і чини добро” (Пс. 33, 15), – такий, як початківець і той, що прикладає вухо до навчання, потроху наближається до відчуття розсудливости, котре подобає початківцеві. А той, хто живе за природою і за душею, себто за мислю і розумом, той називається середнім і за своєю мірою бачить і роздумує про себе та про подібних до себе. Хто живенадприродно і за духом, той пройшов пристрасність і межу початківця і се реднього і Христовою благодаттю досягнув досконалости, себто істинного просвічення своєї природи і найдосконалішої розсудливости, оскільки ясно бачить себе і роздумує про себе, тому й усіх бачить і чисто про них роздумує,а про нього ніхто, хоч і бачить, не роздумує і його не випробовує, бо він во істину духовний не за записом чорнилом на хартії, а за благодаттю, як каже божественний апостол: “Духовна ж [людина] судить усе, а її ніхто не судить” (1 Кр. 2, 15). Глава 42. Ще про розсудливість у порівняннях.Перший із них подібний до того, хто ходить темної, безмісячної ночі. Блука ючи в непроглядній пітьмі і мороці, не бачить ні самого себе, і не роздумує, ні дороги не знає, куди йти, як каже Спаситель: “Хто ходить у тьмі, не відає, куди йде” (Йо. 12, 35). Другий подібний до того, хто ходить ясної, зоряної ночі. Слабке зоряне світло ледь освітлює його, і він поволі ступає, часто спотикаючись об камені нерозсудливости і падаючи. Цей трохи бачить себе і роздумує, наче в тіні, як написано: “Прокиньсь, о сплячий, і встань із мертвих, а Христос освітить тебе” (Еф. 5, 14).Третій подібний до того, хто ходить тихої ночі, коли світить повний мі сяць. Він при місячному світлі йде, не блукаючи, і просувається вперед. Себе самого бачить, як у дзеркалі, і роздумує, і так само й ті, що йдуть із ним, як написано: “Ви добре робите, себто коли зважаєте на закон – як на світильник,який світить на темнім місці, – аж поки почне розвиднятися, і рання зоря зі йде в серцях ваших” (2 Пт. 1, 19).Четвертий подібний до того, хто ходить опівдні, освітлений ясними со нячними променями. Такий і самого себе добре бачить при сонячному світлі, і розмірковує, і, за словами божественного апостола, “судить усе” (1 Кр. 2, 15), хоч би що то було, хоч би що із ним сталося. Сам ходить не блукаючи і тих, що йдуть за ним, безперешкодно веде до істинного світла, і життя, й істини. Про таких написано: “Ви – світло світу” (Мт. 5, 14). Говорить і божественнийПавло: “Бог, який сказав: «Нехай із темряви світло засяє», – Він освітлив сер ця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа” (2 Кр. 4, 6). І блаженний Давид каже: “Позначилось на нас світло лиця Твого,Господи” (Пс. 4, 7). І ще: “У світлі Твоїм побачимо світло” (Пс. 35, 10). І Господь каже: “Я світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а мати ме світло життя” (2 Кр. 1, 9). Глава 43. Про перетворення і зміни, що бувають у кожній людині, та про найвищу славу смирення. Хочемо, аби ти дізнався і про те, що й ті, котрі очищенням і просвіченням досягли досконалости, наскільки мали сили, – бо не може досконалість бутидосконалою в цьому недосконалому віці, вона може бути тільки недоверше ною, – навіть вони не завжди залишаються незмінними: через природну немічі через гординю, що підкрадається, вони зазнають змін і бувають окрадені за для випробування, і знов одержують велике заступництво. А що супротивнедо цього, те отці називають часткою вовків. Непорушність і незмінність збережеться в майбутньому віці, а в цьому віці буває то час чистоти, миру й боже ственної втіхи, то час перемін, бурі та кволости. Це буває з кожним за мірою його життя та подвигів так, як сам Бог знає, для того, аби ми помічали за цим нашу неміч. Сказав хтось, що блаженний той, хто пізнає свою неміч, щоб ми,як каже апостол Павло, “…надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих” (2 Кр. 1, 9), – і так завжди зі смиренням, і покаянням, та іспо віданням поверталися до Бога. Каже-бо святий Ісаак: “Деякі раз по раз, дуже часто переступ чинять і лікують покаянням свої душі – і благодать приймає їх”(Із 46 Слова). У кожній словесній істоті необмежено відбуваються зміни, і пе ремін зазнає у всякий час кожна людина. Розсудливий багато побачить такихзмін і зрозуміє їх. Але випробування, що повсякдень трапляються з ним, мо жуть зробити його мудрим, якщо він тверезиться. Нехай пильнує у своєму умі й розуміє, наскільки думка повсякдень схиляється до лагідности й тихости і як від цього миру несподівано переходить до збентежености, навіть якщо нема для цього якоїсь певної причини, і як опиняється у великій і невимовній біді. І це те, про що блаженний Макарій написав з турботою і дбанням на пам’ять братії і на повчання, щоб не впадати у відчай, коли змінюється спротив, бо й ті падають, котрі належать до чину чистих, подібно як повітря холоне; і стається так не тому, що вони недбалі чи ліниві, або не тільки тоді але й тоді, коли вониживуть за своїм чином, з ними стаються падіння, що суперечить їхнім намі рам. І далі він пише: “Зміни бувають у кожній людині, як і в повітрі. Зрозумій,що це є в кожній людині, бо й природа в усіх одна”. Тож не думай, що він го ворить тільки про менших і слабших, а досконалі вільні від змін і непохитно стоять у своєму чині, не маючи пристрасних помислів, як і євхіти3 говорять. Тому Макарій і наголосив на тому, що зміни бувають у кожній людині. Як же ж це так, о Макарію? Ти ж кажеш, що буває спершу мороз, а потім спека, а тоді град – і нарешті гарна погода. Так і в навчанні нашому буває: спершу рать, а тоді прихід благодаті; якийсь час душа потрапляє в бурю і постають

3 Євхіти – сектанти, які вважали, що спастися можна тільки неперестанною, внутрішньою умовою молитвою, і заперечували всі установи видимої Церкви. на неї люті хвилі; відтак знову приходить благодать і наповнює серце радістю і миром від Бога і чеснотливими та мирними помислами. Макарій згадує тут про помисли чистоти, вказуючи цим, що перед ними були помисли тваринні й нечисті, і радить, кажучи: “Коли після цих помислів, чеснотливих і лагідних, найде нашестя, не печальмося і не впадаймо у відчай, а коли прийде спокій і благодать, не хвалімося, а коли є радість, очікуймо скорботи”. І трохи далі каже: “Пам’ятай, що цього зазнали всі святі. Скільки ми живемо на цьому світі, стільки поруч із скорботами приходить до нас потай утіха. Бо на всякийдень і час вимагається від нас досвіду нашої любови до Бога в борінні і подвизі зі спокусами. І путь наша полягає в тому, щоб не печалитися і не зневірю ватися в подвизі. А хто хоче відвернутися від цього чи ухилитися, того частка буде з вовками”. О, який дивний святий! Як він коротким словом пояснив, якце відбувається, і показав, що воно не позбавлене глузду, і прогнав усякий сум нів із думок читача. “Той, – каже, – хто не хоче цією путтю йти чи ухиляється від неї, того частка з вовками. Такий поклав собі в думці громадити це і хоче йти стежкою окремою, яку не проклали Отці”. Трохи пізніше каже цей святий: “Смирення прощає многі прогрішення і без діл. А діла без смирення, навпаки, не корисні”. І далі: “Чим є сіль для їжі, тим є і смирення для всякої чесноти, воно може стерти кріпость багатьохпрогрішень. Тому треба безнастанно печалитися про нього. Коли його здобу демо, воно вчинить нас синами Божими і без добрих діл представить Богові. А без нього – суєтні всі діла наші, і всі чесноти, і всі діяння. Бог хоче зміни думки, і через зміну думки стаємо кращими. Достатньо самому смиренню стати перед Богом і заступатися за нас”. І ще розповів таке: “Сказав хтось зі святих: «Коли найде на тебе помисел гордині, кажучи тобі: Згадай про свої чесноти, – скажи йому: Подивися, старче, на блуд свій»”. Глава 44. Про покаяння, чистоту і досконалість. Досконалість всього життя нашого виявляється у трьох справах: покаянні,чистоті й досконалості. Що ж таке покаяння? Залишити попереднє життя і пе чалитися за нього. Що таке чистота? Серце, милостиве до всякого сотворіння.І що таке досконалість? Глибина смирення, себто залишення всього видимо го, або чуттєвого, і невидимого, або мисленого, не турбуючись ними. Або щетак: “Покаяння – це особливе добровільне умертвлення від усього. Серце ми лостиве – це горіння серця за всяку істоту, за людей, і птахів, і тварин, і бісів, і за всяке сотворіння”. І ще: “Доки ми живемо в цьому світі і залишаємося в тілі, хоч би й вознеслися до небозводу, не можна нам бути без діл, і трудів,і безклопітности. Оце і є досконалість, прости мені. Вищим від цього є по вчання, себто молитва без помислів”.Каже святий Максим: “Любомудрість за чеснотою породжує безпристрасність бажання, а не природи, а після нього, себто після безпристрасности бажання йде умова благодать божественної солодкости”. І ще: “Хто зазнав пе чалі і плотської солодкости, той може називатися досвідченим, бо на досвіді пізнав приємність і неприємність діл плоті. Досконалим може назватися той, хто солодкість плоті і біль переміг силою словесности. Всецілим – той, хто навички в діянні й спогляданні зберіг незмінними, кріпко простягаючи їх до Бога. Тому-то розсудливість названа вищою від усіх чеснот, бо ті, до кого вона приходить благоволінням Божим, просвічуються божественним світломі можуть роздумувати над божественними і людськими речами, випробовую чи їх, і розрізняти таїнственні й тайні споглядання”.Та вже настав час, наскільки можливо, докладно розповісти тобі, як ра ніше обіцяли, про початок боготворної безмовности. Бог же нехай наставить нас на те, що нам слід сказати. Глава 45. Про п’ять діл першої, або вступної, безмовности початківців, себто про молитву, спів, читання, навчання й рукомесло.Нехай початківець у безмовності проводить добу в п’ятьох ділах, якими слу жимо Богові. Себто в молитві, іншими словами, в пам’яті про Господа Ісуса Христа, яку безнастанно вводить через дихання в серце і виводить так само,стуливши уста, без будь-якої мислі і мріяння, чого досягає здержливістю черева, сну та інших почуттів, сидячи в келії з істинним смиренням. Окрім цього, він має проводити час у співі, читанні священного Псалтиря, апостоль ських послань і святих Євангелій, писань святих і богомудрих Отців, зокрема глави про уважність, молитву і тверезість, та й інші божественні слова Духа, з болем пам’ятаючи в серці про прогрішення і розмишляючи про суд Божий, чи смерть, чи про муки, чи насолоду вічними добрами. Нехай він має якесьлегке рукомесло, яке берегло б його від зневіри, і від рукомесла знову повертається до молитви. Рукомесло потрібне доти, доки ум звикне легко відкида ти свої витання досконалою молитвою до Господа Ісуса Христа, і постійною пам’яттю, і частим припаданням до внутрішньої оселі, себто до потаємного місця серця, і сталим докорянням собі. Пише святий Ісаак: “Поспіши ввійти в кімнату, що всередині тебе, й узриш оселю небесну. Одна й та сама вона – що перша, що друга; увійшовши в одну, побачиш і другу”. І святий Максим каже: “Серце владу має над усіма органами, і коли всі долини серця охопить благодать, воно царює над усіма помислами й членами. Там є ум і всі душевні помисли, отож там і слід дивитися, чи написала благодать закони всесвятого Духа. Де саме – там? На органі, що має владу, на престолі благодаті, де ум і всі помисли душевні, себто на серці”. Глава 46. Від чого подобає починати тим, котрі хочуть із розумінням безмовствувати? Який початок цього, і зростання, й успіх, і досконалість?Це перше і вступне діло іноків-початківців, що хочуть із розумінням безмовствувати: починають вони зі страху Божого та сповнення всіх по силі боготворних заповідей, без клопотання про потрібні чи непотрібні справи, а пере дусім із віри і цілковитого віддалення від супротивних і чистою прихильністю до сущого, як було вже сказано. Ті, що зростають непохитною надією і входять у міру зростання повнотиХриста, що буває в них від сердечної, чистої і без витання молитви всеці лою божественною і гарячою ревністю. І так стають досконалими нерухомою і непохитною духовною молитвою, і захопленням, що від досконалої любови виходить до єдиного Бога, а ще захватом і з’єднанням крайнього бажання, а воно непогрішне, і прямуванням і поспіхом від діяння до споглядання. Його прийняв і богоотець Давид і, змінившися божественною зміною, покликав: “І сказав я нестямі моїй: Кожен чоловік неправдивий” (Пс. 115, 2). І ще один із тих, що просіяли в Новому Завіті, каже: “Те, чого око не бачило й вухоне чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що Його лю блять, – і додає: нам же Бог об’явив Духом, бо Дух досліджує все, навіть глибини Божі” (1 Кр. 2, 9-10). Глава 47. Про чин безмовности початківців. Початківець, як ми говорили, хай не часто виходить зі своєї келії, уникає бесідта зустрічей з усіма, а говорить хіба що з великої потреби, уважно і здержли во, і рідко, як каже божественний Ісаак: “Про всяку річ пам’ятай таке: краща поміч від береження себе, ніж поміч від діл”. Та й не тільки початківцям, а тим, що вже досягли якогось успіху, бесіди та зустрічі стають причиноюруйнування, про що й говорить той самий святий Ісаак: “Спокій (тіла) шко дить тільки юним, а розпущеність – і юним, і старцям”. І ще: “Безмовність умертвлює зовнішні почуття, зате піднімає внутрішні порухи. А зовнішнє спілкування чинить навпаки, себто підіймає зовнішні почуття, а вмертвлює внутрішні. Якщо добре проходити путь безмовности, то проявиться в душі і дія її”. Ліствичник у 27 Ступені так навчає того, хто добре чинить і добримистежками ходить: “Безмовник – це той, хто в тілесному домі утримує без тілесне; преславне це діло”. Безмовник – це той, хто каже: “Я сплю, та моє серце не засинає” (П.п. 5, 2). Це той, хто зачиняє двері келії для тіла, двері язика – для розмов, а внутрішні двері душі – для лукавства духів. Глава 48. Про сердечну молитву та про діяння її через уважність і тверезість.Молитва звершується з уважністю і тверезістю в серці, без усякої іншої дум ки і якого-небудь мріяння. Словами “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий” ум нечуттєво й невимовно і досконало простирається до самого Господа ІсусаХриста. Словами “помилуй мене” повертається і рухається до себе, не можу чи не молитися за себе. Хто ж на досвіді досягнув любови, той простягається умом тільки до самого Господа Ісуса Христа, упевнившись явно у другому, себто в помилуванні. Глава 49. Як божественні Отці навчили нас промовляти молитву, чому по-різному, і яка ця молитва. Божественні отці не завжди навчали промовляти цілу молитву. Один навчав цілу, другий – половину, ще один – частину, а інший – ще по-іншому, залежно від сили і стану молільника. Божественний Золотоустий навчає промовлятиїї цілу і пише так: “Благаю вас, браття, ніколи не знехтуйте і не занедбай те правило молитви. Чув я колись, як Отці говорили: Що ж то за інок, коли він знехтує чи занедбає молитву. Чи він їсть, чи п’є, чи сидить, чи працює, чи подорожує, чи інше щось робить, нехай безнастанно покликає: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, – аби пам’ять про ім’я Господанашого Ісуса Христа піднімала його на битву проти ворога. Душа, що пону кає себе, все може віднайти пам’яттю – чи добре, чи зле. Спочатку побачить зло у своєму серці, а потім добро. Ця пам’ять може розбурхати змія, а може втихомирити його. Ця пам’ять може викрити гріх, що живе в нас, і може його знищити. Ця пам’ять може розворушити в серці всю ворожу силу, і ця ж сама пам’ять може її поволі перемогти й викоренити, бо коли ім’я Господа Ісуса зійде в глибину серця, воно смирить змія, що займає сердечні долини, а душу спасе й оживотворить. Тож перебувай безнастанно з іменем Господа Ісуса, щоб серце поглинуло Господа, а Господь – серце, тоді ці двоє стануть єдиним. Та діло це не станеться за день чи за два, а за роки і за довгий час. Багато часу й подвигів треба, поки виженеш ворога, – і Христос оселиться у твоєму серці”. І ще каже він: “Подобає утверджувати й управляти ум, і загнуздувати його і всякий помисел, і всяку лукаву дію топтати прикликанням Господа нашого Ісуса Христа. І де стоїть тіло, там нехай буде й ум, щоб між Богом і серцем не було нічого, ніякої перегородки чи перепони, що затіняє серце і відділяє ум від Бога. Якщо ж колись щось і захопить ум, не подобає затримуватися в помислах, щоб у день суду не порахувалося тобі з’єднання з помисламиза діяння перед Господом, коли Господь судитиме потаємні діла кожної лю дини. Тож завжди вправляйтеся і перебувайте в Господі Бозі нашому, поки помилує вас. І не шукайте нічого іншого, окрім милости від Господа слави,а шукаючи милости, шукайте зі смиренним і умиленним серцем і покликай те з ранку до вечора, а коли можливо, то й цілу ніч: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І понукайте свій ум на це діло аж до смерти. Великого подвигу вимагає це діло, бо «тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і ті, що вживають силу, силоміць беруть його; Царство Небесне здобувається силою» (Мт. 7, 14; 11, 12). Благаю-бо вас: не відлучайте сердецьваших від Бога, а залишайтеся з Ним і бережіть серця ваші з пам’яттю про Го спода нашого Ісуса Христа завжди, поки встановиться ім’я Господнє у серціі серце не помишлятиме ні про що інше, як тільки про те, щоб Господь звеличився у вас”. Святий апостол Павло писав про це раніше, ніж Золотоустий, ка жучи: “Бо коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимешу твоїм серці, що Бог воскресив його із мертвих, то спасешся, бо серцем ві рується на оправдання, а устами визнається на спасіння” (Рм. 10, 9-10). І ще: “І ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого”(1 Кр. 12, 3), – себто тоді, коли серце прийме дію Святого Духа, в якому й мо литься, – це буває в тих, що в собі нагромаджували Христа. Йдучи за цим, каже і святий Діадох: “Усяко мучить нас ум, коли загородимо пам’яттю про Бога всі його виходи, треба йому якогось діла, аби зупинити його бігання. Подобає, отже, дати йому прикликання Господа Ісуса, щоб тільки до цього він і звертався. Сказано ж, що «ніхто не може сказати: “Господь Ісус”, – як лишепід впливом Духа Святого». Нехай сам ум бачить завжди це слово у своїх гли бинах і не відхиляється ні до яких мріянь. Ті, що безнастанно в глибині серця пам’ятають про це преславне і вельми бажане ім’я, зможуть колись побачити і світло свого ума. Якщо тримати це ім’я міцно в думках, воно спалює всяку скверну душі. Сказано-бо: «Бог наш – вогонь, що пожирає» (Євр. 12, 29). Так Господь приводить душу до любови своєї слави. Коли Його славне і вельми бажане ім’я затримається пам’яттю ума в теплоті серця, звикнемо ми любити благість Його, і ніщо вже нам у цьому не перешкодить. Це-бо многоціннийперл, задля котрого продають увесь свій маєток, і, придбавши, мають неви мовну радість” (глава 59). А святий Ісихій так пише про Ісуса Христа: “Коли душа по смерті злетить у простір на повітря до врат небесних і матиме в собі Ісуса, що заступиться за неї (глава 149), то не посоромиться там ворогів, а зі сміливістю, як тепер, так і тоді, заговорить з ними у воротях. Тільки нехай аж до кончини своєї не полінується покликати вдень і вночі до Христа Ісуса – і Той небавом сотворить пімсту за неї, за своєю необманною і божественною обіцянкою, як говорить про неправедного суддю. Так, – кажу вам, – сотворить і в цьому житті, і після виходу її з тіла”. Ліствичник тільки таке говорить про Ісуса: “Бий супостатів Ісусовим іменем; нема-бо міцнішої зброї ні на небі, ні на землі” (Із 21 ступеня). І нічого більше не додає. А в іншому місці каже:“Пам’ять про Ісуса нехай з’єднається із твоїм диханням – і тоді пізнаєш ко ристь від безмовности”. Глава 50. Про те, що не тільки у святих отців, а й у верховних апостолів Петра, Павла та Йоана можна знайти слова про священну й боготворну молитву, подані Святим Духом.Не тільки у згаданих богомудрих отців та подібних до них можна знайти сло ва повчання про священну й боготворну молитву, а й перед ними, у самих першоверховних апостолів Петра, Павла та Йоана. Один із них говорить, якми вже згадували: “І ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впли вом Духа Святого” (1 Кр. 12, 3). Інший каже: “Благодать же й істина прийшлачерез Ісуса Христа” (Йо. 1, 17). І ще: “Кожен дух, який визнає, що Ісус Хри стос прийшов у тілі, той від Бога” (1 Йо. 4, 2). А вибраний з-поміж інших Христовий учень, коли Спас і Учитель сам запитав апостолів: “За кого маютьлюди Сина Чоловічого? – блаженне даючи ісповідання, відповів: Ти – Хри стос, Бога живого Син” (Мт. 16, 13.16). Тому й ті, що були після них, і наші славні наставники, найбільше ті, що жили життям безсупружим, пустельним і безмовним, зібрали такі вислови цілими й частинно – провіщені трьома стовпами святої Церкви, як божественним голосом, узаконені одкровенням Святого Духа та ще й часто засвідчувані трьома достовірними свідками, бо сказано, що троє свідків засвідчать усяке слово, – і, склавши зі Святим Духом,що живе в них, назвали стовпом молитви і передали своїм наступникам і навчили тримати й зберігати. Оце ж і чин, і правило вельми дивні з премудрі стю, що з висоти. Тому один прикликає Господа Ісуса, другий – Ісуса Христа, а ще інший – Христа, Сина Божого, так ніби йдуть один за одним і близько один до одного у згоді й поєднанні цих богодійних слів. Можеш помітити,що останнє слово першого прикликання стає ніби початком другого, а ос таннє слово другого – початком третього. Так і додаток до цих прикликань є знаменням Духа. Адже блаженний Павло сказав так: “Ніхто не може сказати:Господь Ісус, – як лише під впливом Духа Святого”. Оці слова, що напри кінці, ужив апостол Йоан на початку, кажучи: “Кожен дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі, той від Бога” (1 Йо. 4, 2). І це вони подали всім не самі від себе, а спонукувані долонею Пресвятого Духа. Бо й ісповіданнябожественного Павла після одкровення теж спричинене Святим Духом. Говорить апостол, що “все це чинить один і той же Дух, що розподілює кожно му, як він хоче” (1 Кр. 12, 11). Таким чином склалося потрійне і нерозривне плетиво боготворної молитви, вельми премудро й розумно виткане і зшите, і переходить далі, однаково бережене. А слова “помилуй мене” – це додаток, що його пізніше божественні отці склали зі спасенними словами молитви, себто “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий”, задля наймолодших чеснотами,себто початківців і недосконалих. Ті, що досягнули успіху й досконалі в Хри сті задовольняються тільки деякими божественними словами, себто такими: “Господи, Ісусе; Ісусе Христе; Христе, Сину Божий”. Або задовольняються самим тільки словом “Ісусе”, і тримають це слово, і цілують його, як цілу молитву, бо через нього наповнюються невимовної солодкости й радости, що перевершує всякий ум, всяке видіння і слух. І так опинившись поза плоттю і світом, з’єднавши почуття божественним даром і благодаттю, що вселяєтьсяв них, охоплені несамовито, і блаженно очищаються, і просвічуються, і вдосконалюються, уже тепер споглядаючи надприродну, безначальну й несотво рену благодать надістотного божества, ніби заручини, неявно, як у дзеркалі, і тільки пам’яттю і повчанням, як ми вже казали, задовольняючися котримсьіз тих слів, якими названий Богочоловік. Дух невимовно сподобляє їх захоплення, і єднання, і одкровення, і з’єднання, і їх підносять невимовні одкро вення. Звістуючи це й запевняючи, найсолодший і душелюбний Господь наш Ісус Христос, Син Божий, що Його проповіді – це Його діла, а слова Його суть дух і життя, таке сказав: “Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо. 17, 5).І ще: “І все, що попросите в моє ім’я, те вчиню, щоб Отець у Сині прославив ся. Вчиню, коли будь-що проситимете в моє ім’я” (Йо. 14, 13-14). Глава 51. Про те, що навіть початківцям можна молитися то всіма словами молитви, то тільки деякими, аби тільки в серці і повсякчас; і про те, щоб не часто змінювати слова молитви.Можна й початківцям молитися то всіма словами молитви, то тільки деяки ми, аби тільки в серці і повсякчас. Каже святий Діадох: “Хто завжди входить у своє серце, відходить від усяких житейських красот, бо хто ходить Духом, той не чинить пожадливостей тіла (Гл. 5, 16). Такий-бо ходить обгородженийчеснотами, самі чесноти стоять як воротарі чистоти. Тому й бісівські підсту пи не досягають його” (Глава 57). Пише і святий Ісаак: “Хто навідується до душі своєї повсякчас, того серце веселиться в одкровенні”(Із 50 Слова). І ще: “Хто збирає споглядання ума свого, той бачить всередині себе духовну зорю. Хто знехтував усяким витанням, той бачить Владику свого всередині свого серця”.Не годиться часто змінювати слова молитви, щоб частою зміною і перенесенням уваги ум не звик до непостійности й ухиляння й не залишився не встановлений і безплідний, як дерева, що їх часто пересаджують. Глава 52. Про те, що плід сердечної молитви потребує і багато часу, і подвигу, і спонуки, і взагалі всяке благо здобувається многими трудами й довгим часом. І те, щоб молитися в серці, і те, що вище від цього, – не проста річ, і якби так сталося, що здобудеться вона за короткий час і малим трудом, хоч таке буває й рідко, це стається з деякими за невимовним промислом. А так треба багато часу й труду, і не малого душевного й тілесного подвигу, і тривалої та великоїспонуки. За найвищою мірою дару і благодаті, що її сподіваємося причасти тися, подобає мати подвиги, рівні за силою, і часи за мірою визначати. Це-бо,як кажуть священновчителі, вигнання ворога з долин серця й оселення в ньо му Христа. Каже святий Ісаак: “Хто хоче бачити Господа, той нехай пильно очистить своє серце безнастанною пам’яттю про Бога і тоді світлістю своєїмислі на всякий час узрить Господа”(Із 50 Слова). А святий Варсонофій го ворить таке: “Якщо внутрішнє діяння з Богом не поможе людині, то даремновона трудиться зовнішнім. Внутрішнє діяння з болем серця приносить чисто ту, чистота – істинну безмовність серця, безмовність – смирення, смирення чинить людину Божою оселею. Коли в людину вселяється Господь, тоді з неївиганяються біси разом із пристрастями і людина стає храмом Божим, пов ним освячення, повним просвічення, чистоти й благодаті. Блаженний той, хто зрить свого Господа у глибині серця, як у дзеркалі, виливаючи своє молінняз плачем перед Його благістю”. Говорить і преподобний Йоан, єпископ Кар патійський: “Багато часу й подвигу треба для молитви, поки в непохитному устрої ума знайдемо сердечне небо, де живе Христос, за словами апостола:«Хіба не знаєте самі по собі, що Ісус Христос у вас перебуває? Хіба ви не ви пробувані!» (2 Кр. 13, 5)”. І великий Золотоустий у Слові до ігумена каже: “Безнастанно перебувай в імені Господа Ісуса, щоб серце поглинуло Господа, а Господь – серце, і вони двоє стануть єдиним. Але це діло не одного дня чидвох днів, але потрібно багато років і часу, багато подвигів і часу, поки виже неться ворог й оселиться Христос”. А поки що досить про це, звернемо наше слово до того, що має бути за чергою. Глава 53. Про нечисту сердечну молитву і як перейти до чистої молитви без витання. Коли постійно перебувати в згаданій майстерності сердечної чистої молитвибез витання, хоч би вона часом і бувала нечистою і з витанням через пере шкоди й помисли, навикне подвижник без понукання молитися, не витаючи умом, чисто й істинно. Себто ум перебуватиме в серці і не доведеться йоговводити туди з понукою через дихання, а він тут же тікатиме звідти. Навпа ки, він завжди сам звертатиметься до себе, з любов’ю перебуватиме в серціі молитиметься безнастанно. Каже-бо святий Ісихій: “У кого нема чистої мо литви, в того нема зброї на битву. Молитви, що діяла б безнастанно в душі і прикликанням Ісуса Христа вражала й опалювала б супостата, що таємно нападає” (Глава 21). І ще: “Воістину, блаженний той, хто так пристав в умі молитвою до Ісуса і безнастанно призиває Його в серці, як повітря пристає до нашого тіла чи полумінь до свічки” (Глава 196). І ще: “Сонце, пропливаючи над землею, творить день, а святе і чесне ім’я Господа Ісуса, що часто сяє, породжує незліченні думки, що сяють, як сонце”. Глава 54. Про чисту сердечну молитву і теплоту, яку вона породжує. Чистою сердечною молитвою без витання називається та молитва, від якої в серці народжується теплота, за словами псалмоспівця: “Запалилося серцемоє в мені і в думці моїй розгорівся вогонь” (Пс. 38, 4). Вогонь, що його Го сподь Ісус Христос прийде кинути на землю наших сердець. Спочатку була терноносна благодать, а тепер духоносна благодать, як і сам Господь наш Ісус Христос промовляє: “Вогонь прийшов я кинути на землю – і як я прагну,щоб він вже розгорівся” (Лк. 12, 49). Цей самий вогонь, зігрівши й розпа ливши Клеопу та його супутників, спонукав їх вигукнути здивовано один до одного: “Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі?” (Лк. 24, 32). Та й дивний Йоан Дамаскин ув одному тропарі своїх пісень до Богородиці пише: “Вогонь сердечний потягає мене до піснеспівулюбови дівичої”. Пише ще й святий Ісаак: “Від потрібного діяння породжу ється безмірна теплота, що розпалюється в серці від теплих помислів, котрі знову вселяються в ум. Це діяння і береження витончують ум в теплоті їхніхпомислів і подають йому споглядання” (Із 59 Слова). І далі: “І від цієї те плоти, що йде за благодаттю споглядання, породжуються часті сльози”. І ще далі: “І від безнастанних сліз у душі настає мир помислів і підноситься до чистоти ума, а чистотою ума людина доходить до споглядання Божих тайн”. І далі: “Після цього ум осягає такі одкровення, які бачив пророк Єзекиїл”. І ще з 69 Слова: “Сльози і биття себе по голові на молитві, ревне припаданнядо землі породжують у серці відчуття солодкої теплоти, і з похвальним захо пленням злітає серце до Бога й кличе: «Запрагнула душа моя до Бога живого. Коли я прийду і з’явлюся перед лицем Божим?» (Пс. 41, 3)”. І Ліствичник каже: “Коли в серце приходить божественний вогонь, він воскрешає молитву, а коли вона воскресне й вознесеться на небо, вогонь сходить у горницю душі”(Із 28 Ступеня). І ще: “Хто той вірний і мудрий інок, що зберіг свою теплоту незагасною, і до самої кончини своєї на всякий день додає до вогню во гонь, до бажання – бажання, до пильности – пильність?” І святий Ілля Екдик: “Коли душа, відвернувшись від зовнішнього, з’єднається з молитвою, тоді молитва оточує її, як полумінь, і чинить усю розпеченою, як вогонь залізо. І душа залишається та сама, але ніщо зовнішнє не може доторкнутися до неї, як не можна торкнутися до розпаленого заліза” (Глава 105). І ще: “Блаженний той, хто в цьому житті сподобився бачити себе і свою людську подобу, тлінну за природою, охопленою вогнем благодаті”. Глава 55. Про те, що ця теплота буває різного походження, а істинна теплота та, що походить від чистої сердечної молитви.Знай, що і така теплота має дуже різне походження і перебування в нас са мих. Це видно зі слів святих, але не можемо сказати, що й із самого діяння. Найправдивіше із них те, що походить від чистої і сердечної молитви і з неюзавжди приходить і виростає і в істинному просвіченні суботствує, себто чи нить людину, за свідченням Отців, істинно просвіченою. Глава 56. Про дію сердечної теплоти.Ця теплота відганяє все, що перешкоджає звершуватися найпершій чистій мо литві. Бог наш – вогонь, вогонь, що пожирає злобу бісів і наших пристрастей. Говорить святий Діадох (Глава 97): “Коли серце з пекучим болем приймає всередину себе бісівські стріли, так що сам поборюваний гадає, що відчуваєті стріли, то ненавидить тоді душа пристрасті з болем, бо це початок її очищення. Коли людина не відчує великого болю за безстидність гріха, не змо же великою радістю радіти за благість правосуддя. Хто хоче очистити своє серце, нехай пам’яттю про Ісуса Христа розпалює його, маючи безнастаннотільки це діло й повчання. Нема такого, що в один час треба молитися, а в ін ший – ні для того, хто хоче відкинути свою гнилість. Такому подобає завжди вправлятися в молитві береженням ума, хоч би й був він далеко від храму.Коли золотар хоче очистити золото і допустить, аби хоч на хвилю погас вогонь у горнилі, золото знов затвердне. Так і той, хто то згадує Бога, то не згадує, погубляє своїми лінощами все, що думає, що здобув молитвою. А муже ві чеснотолюбному властиво винищувати приземленість серця пам’яттю про Бога, щоб вогонь пам’яти поволі знищував зло і душа цілковито повернулася до своєї природної, і більшої за природну, світлости”. Каже той самий святий, що коли ум перебуває в серці, тоді він молиться чисто й незвабно: “Молитва істинна й незвабна буває тоді, коли серце, як молиться, береже ум”. І святий Ісихій пише: “Істинний тверезий той, хто в серці своєму інок” (Глава 159). Глава 57. Про уважність і молитву, бажання і дбання, що породжуються від теплоти.Такою ж теплотою і уважною молитвою, себто чистою молитвою, породжу ється в серці бажання Господа Ісуса Христа, що Його повсякчас поминаємов молитві, і божественне дбання та любов, як написано: “Дівчата тебе лю блять, притягують до себе… Я з любови знемагаю” (П.п. 1, 2; 2, 5). Говорить і святий Максим: “Усі чесноти сприяють умові до божественного дбання,а найбільше з них – чиста молитва. Кого вона підносить до Бога, той опиня ється поза всім”. Глава 58. Про сльози сердечні та ще про божественні бажання і дбання.Із такого серця витікає й багато сліз, що очищують і збагачують того, хто збагатів ними з любови, а не висушують і виснажують. І це буває від божественного бажання, а те – від божественної ревности через велике й нестримне ба жання згадуваного Господа Ісуса Христа. Душа захоплено кличе: “Насолодив ти мене бажанням, Христе, та перетворив Твоєю божественною ревністю. Увесь Ти, Спасе, солодкість, увесь прагнення й бажання, весь ненаситний, увесь доброта незбагненна”. І ще кличе із Павлом-Христопроповідником: “Хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування,чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?.. Бо я певний, що ні смерть, ні жит тя, ні ангели, ні князівства, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ані інше якесь створіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім” (Рм. 8, 35.38-39). Глава 59. Порада, щоб не шукати того, що понад міру, а ще спонука постійно пам’ятати в серці про Господа нашого Ісуса Христа. Нехай сподобиться подвижник цього і того, що буває після цього, про що тепер не час говорити. Сказано-бо: “Не шукай передчасно того, на що є свій час”. І ще: “Навіть добро перестає бути добром, коли невчасно робиться”. І святий Марко каже: “Некорисно, перш ніж зробиш перше, бачити друге. «Знання ж роздимає, а любов будує» (1 Кр. 8, 1)”. Подобає поспішити й завжди чинитиподвиг, як ми вже казали, і тримати пам’ять про Господа Ісуса Христа всереди ні, в глибині серця, а не зовні серця чи поверх нього, як каже про це той самийблаженний Марко: “Якщо найперше умовим упованням відкриється нам ну тро й потаємне і чисте нашого серця, не можна нам ні пізнати Того, хто живе всередині, ні побачити, чи прийняті наші словесні жертви, чи ні”. Глава 60. Про теплу ревність і божественне явлення в нас та про істинну благодать просвічення. Таким способом, як написано: “Духом ходіте і тіла пожадливостей не будетечинити” (Гл. 5, 16), – легко ухилитися не тільки від лукавих діл, а й від при страсних помислів і неподобних мріянь. А ще відступить від усякого помислу і мріяння той, хто ревністю своєю, що палає в чесноті, випалить і вигубить усяке лукаве діло, що чуттєво чи мислено діє в ньому з начальниками всякогозла – злорадними бісами, як каже святий Ісаак: “Страшний бісам і милий Бо гові та ангелам Його той, хто з теплою ревністю викорінює терня, які посіяв у ньому ворог” (Із 8 Слова). Він здобуде такий успіх, що прийме звіщення любови щодо себе і явного явлення, і вселення істинного, і божественного просвічення благодаті. Можна сказати, що він вельми радісно повернеться допопереднього благородства й духовного синівства, що їх одержав через бла годать і святе хрещення. І знову каже святий Ісаак (у тому самому Слові): “Це Єрусалим і Царство Боже приховане всередині нас. Ця країна – це тінь Божої слави, в яку ввійдуть тільки чисті серцем, щоб побачити лик свого Владики”.Тільки сам нехай не шукає явлення Божого, щоб не прийняв того, що насправ ді є тьмою, а вдає зі себе світло. Глава 61. Про дію Бога і Божого противника. Коли ум, не шукаючи світла, побачить його, нехай не приймає його, бо кажепреподобний Марко: “Є дія благодаті і є дія сатани, невідома немовлятам. Добра річ не придивлятися до цього світла, бо це може бути зваба, ні не прокли нати, бо це може бути істина, але все з упованням віддавати Богові: Він знає, яка користь від них обох. Зрештою, можна запитати того, хто має благодать і силу від Бога навчити й розсудити”. Глава 62. Про вчителя просвіченого й незвабного. І коли б знайшов ти того, хто може навчити, – не тільки тому, що довідавсяпро це із Божественного Писання, а й тому, що сам зазнав божественного про свічення, то за це слава Богові. Якщо ж ні, то краще не приймати, а вдатися смиренно до Бога, зі щирого серця вважаючи себе й називаючи недостойним такого достоїнства й видіння, як навчилися ми благодаттю Христовою від неоманливих уст, що ними рухає Дух Святий, із богонатхненних Писань та із досвіду. Глава 63. Про просвічення істинне й обманливе, себто про світло божественне й лукаве.У деяких своїх писаннях славні отці наші пояснюють ознаки незвабного й об манливого просвічення. Так зробив і Павло Латрійський. Коли учень запитав його, він відповів: “Світ супротивної сили схожий на природний вогонь іздимом. Коли його побачить очищена душа, в якій уляглися пристрасті, їй не приємно дивиться на нього, і вона відвертається. А божественне світло чисте й приносить радість. Воно, коли прийде, просвічує і наповнює душу радістю, світлом і веселістю і чинить її лагідною та чоловіколюбною”. Так говорять і інші. Однак, як чув ти попередні повчання, так і про це свого часу почуєш, а тепер ще не час. Глава 64. Про неподобне і благе мріяння і що про нього думати.Оскільки ми раніше згадали трохи про мріяння, до того ж про мріяння не подобне, корисно буде, як нам вдається, сказати кілька слів про це, та й провсяке мріяння, наскільки можливо. Вельми-бо воно заважає чистій сердеч ній молитві і єдиному простому діянню ума. Тому й божественні Отці багато й часто говорять про нього й проти нього. Воно буває таке різне, як казковий Дедал, і багатоголове, як гідра. Святі називають мріяння бісівським мостом.Нечестиві вбивці ходять по ньому й переходять його, спілкуються через нього з душею і входять у неї, чинячи її повним трутнів вуликом і житлом без плідних пристрасних мислей. Таке мріяння треба відкидати цілковито, навітьколи тобі не хочеться цього, заради покаяння і сокрушення, плачу і смирен номудрія. До цих додати повчання й споглядання та благе мріяння – і таквоювати проти неподобного мріяння, і повергнути його як безчесне й без стидне, і здобути перемогу над ним. Так чинячи, не тільки не зазнаєш втрати, а ще й матимеш надбання, бо розсудливо й непогрішно правуватимеш своїмиділами й неподобне мріяння побиватимеш мріянням благим, і зброєю супро тивних завдаватимеш смертельних ран їм самим, а то й убиватимеш їх, як божественний Давид убив колись Голіята (1 Сам. 17, 49). Глава 65. Про те, що святі радили в чистій молитві і в простому та єдиному діянні ума відкидати і неподобне мріяння, і благоподобні думки. Це подвиг немовлят, себто початківців. Хто за певний час здобуде успіх, цілковито відкине і неподобне, і благе мріяння і не дасть йому доступу до себе. Як віск, що тане від лиця вогню, так і воно зітліє і загине заради чистої молитви, необразного відречення ума й звільнення його від усього зарадистремління до Бога. А коли хочеш, то й прийняття єдиного і неуявного з’єд нання. Каже-бо святий Ісихій: “Усякий помисел – це мріяння в умі про якусь чуттєву річ. Бо асирієць сам має ум і спокушає не інакше, як звичними для нас чуттєвими речами” (Глава 180). І ще: “Оскільки всякий помисел входить у серце через мріяння про щось чуттєве, тоді сяє в ньому блаженне світлобожества, коли серце цілковито звільниться від усього і не матиме в собі ні яких уявлень, бо світлість являється в чистому умі, коли він полишить усякі помисли” (Глава 99). І Василій Великий каже: “Як не в рукотворних храмах живе Господь, так і не в якихось зображеннях і мислених уявленнях. Вони стоять перед зіпсутою душею й оточують її, бо вона не може чисто дивитися на істину, тримаючись образів і думок”. І божественний Євагрій говорить: “Бог там виявляє себе, де Його хочуть пізнати, тому чистий ум і називаєтьсяБожим престолом. Знання Бога перебуває не в помислах, що приносять обра зи в ум, а в помислах, що образів не приносять. Тому молитвеникові подобає цілковито віддалятися від помислів, що вносять в ум образи. Тоді ум інакшеналаштується, бачачи себе самого, інакшого набуде ладу, бачачи свою словес ність”. Отже, духовне знання відриває ум від помислів, що вносять образи, і,повчаючи його без образів, поставляє перед Богом. І святий Максим, поясню ючи великого Діонісія, каже: “Мріяння – це одне, а помисел, або думка, – це інше. Вони походять від різних сил і рухаються по-різному. Помисел – це дія і витвір розуму, а мріяння – пристрасть і уявлення про щось чуттєве або про щось ніби чуттєве. Відчуття сприймає все суще через несподіване уявлення, а ум доторкається до всього сущого, тобто сприймає його по-інакшому, ніжвідчуття. Крім того, у тілі або в дусі, де ми сказали спочатку, почуття пода ють уявлення й образи душі та ума, а вони розсуджують і роздумують над ними… Цією розумною силою душі подобає стримувати і мрійливу. Мрійливасила поділяється на три частини: перша – та, що утворює розуміння, особли во розуміння чуттєвого; друга – уявлення про те, що не охоплює розуміння чуттєвого, не має образів, утверджених ні на чому, що, власне, і називають мрійливою силою; третя – у ній печаль утворює всяку солодкість і мріяння про уявне добро чи зло. Тому й кажуть, що не можна ніяк уявляти Бога, бо Богвищий від усякої думки і взагалі вищий від усього”. Ще каже Василій Вели кий: “Коли ум не розпорошується на зовнішні речі і почуття не водять його по світі, він повертається до себе, собою восходить до знання Бога, і освітлений і просвічений Божою красою, забуває про природу” (З 3 книги послання 2). Тож, знаючи про це, спонукай себе повсякчас з Богом без мріянь, і образів,і уявлень цілковито всім умом чистим, і душею чистою, і серцем чистим мо литися так, як каже святий Максим. Глава 66. Про чисті й досконалі ум, душу і серце. Про чистий ум Ум чистий – це той, що дійшов до знання й освічений божественним світлом. Про чисту душу Чиста та душа, що звільнилася від пристрастей і безперестанно веселиться в божественній любові. Про чисте серце Серце чисте – це те, що має щодо Бога пам’ять без виглядів і образів і готове приймати образи тільки від Бога, якими Він явиться в ньому. До цього послідовно додамо ще й таке. Про досконалий умДосконалий ум – це такий, що істинною вірою споглядає Невидимого й ба чить усі Його творіння, і прийняв від Бога всеохопне розуміння промислу та суду, наскільки людина може вмістити. Про досконалу душу Досконала та душа, пожадальна сила якої якнайповніше звернена до Бога. Про досконале серце Досконале те серце, котре не має ніякого природного поруху до чогось чи за якимось образом. На ньому, як на гладенькій дощечці, через його простоту Бог, прийшовши, записує свої закони. Про чистий ум“Очистити ум, – говорить святий Діадох, може тільки Святий Дух”. “Стриму вати ум від витання, – каже Ліствичник, – може тільки Святий Дух”. Ще каже святий Ніл: “Якби захотіла людина побачити, як улаштований її ум, нехайпозбудеться всіх помислів, і тоді побачить, що він подібний до сапфіру чи не бесної блакиті” (Глава 58). І ще: “Устрій ума – це мислена висота такої барви, як небо, у неї під час молитви приходить світло святої Тройці”. І святий Ісаак: “Коли ум скине зі себе стару людину і зодягнеться в нову, благодатну, тоді узрить свою чистоту, подібну до неба, котре старші ізраїльські назвали Божим місцем, коли Бог явився їм на горі” (Наприкінці 16 Слова). Бо чинячи так, як було сказано, себто молячись чисто, без мріянь і образів, наслідуватимеш святих. Коли ж ні, то будеш не безмовником, а мрійником, і замість винограду збереш терен. О, нехай не станеться такого з тобою. Глава 67. Як пророки бачили видіння. Якщо деякі вважають видіння, образи й одкровення пророків за мріяння і природну річ, то нехай знають, що далекі вони від правдивого знання та істини. Бо пророки і священнотаїнники теперішнього часу бачили й мріяли не за якимось природним порядком і чином, а божественно й надприродно, в умі невимовною силою і благодаттю Святого Духа. Каже Василій Великий, що якась незбагненна сила давала видіння їхньому безмовному й чистому умові, слово Боже ніби промовляло в них. І ще: “Пророки бачили умом так,як їм показував Дух” (Слово на П’ятдесятницю, арк. 107 на звороті). І Григо рій Богослов: “Цей, себто Дух Святий, діяв спершу в ангельських і небесних силах”. І далі: “А ще в отцях і пророках. Одні з них бачили Бога або розуміли, а інші передбачали майбутнє, коли їхній ум приймав від Духа такі образи, через які майбутнє ставало для них як теперішність”. Глава 68. Ще про мріяння і численні й різні видіння. Коли хтось ще має сумнів, що можна приймати мріяння і мати численні та різні видіння, і перечить нам, і думає, що він наслідує святих, скажемо йомутакими словами Григорія Богослова: “Бога тільки ум може описати в обра зах, але він описує не те, що в Бозі, а те, що навколо Нього, коли декілька уявлень зберуться в один образ” (Слово на Різдво Христове). Можна сказати й словами божественного Максима: “Не може ум стати безпристрасним від самого тільки діяння, якщо не приймає численних і різних видінь”. Подібноговорять й інші святі. Хто заперечує це, нехай знає, що ці блаженні гово рили не про те діяння, що буває після прийняття, і не про благодать знанняі споглядання, котра самим досвідом з’єднує людину з Богом, а про видін ня, що буває після споглядання, себто про зібране з премудрости і рівности сущих, і згоди, що в помислі про Бога. Воно буває невиразне, та багатьом, а, зрештою, й усім, варто його приймати і роздумувати над ним. Той, хто ізрозумінням дослідив слова святих, добре зрозуміє слова Писання: “Бо з ве личі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пізнання Творця їх” (Муд. 13, 5), а не через мирське пустословне і суєтне хитромудре вчення.Воно-бо пишається, як безчесна рабиня, знаннями, софістикою та доказа ми, не навчене вірою євангельською і смиренням, й істинною одностайністю відганяється геть від священних притворів. А до нас нині звернене Слово про досконале й істинне сяяння, що його прийняли вибрані апостоли, коли вийшли з Ісусом на Таворську гору і змінилися воістину блаженною зміною і сподобилися бачити невидиме Царство й Божество чуттєвими очима, щозазнали божественної зміни, себто стали духовними завдяки десниці Святого Духа. Наскільки схід віддалений від заходу і душа перевищує тіло, на стільки й діяння після прийняття і благодать перевищує видіння, що буває після споглядання. Однак те видіння, що буває після споглядання, як ми вже сказали, коли уявлення іззовні чинно й узгоджено збираються одне за другим в якийсь один правдивий образ і вгору до Бога простираються вірою. Це, себто після прийняття, буває всередині серця безпосередньо від самого Бога, а часом іззовні, і явно тілові подає понад усяке розуміння від свого сяяння і божественного просвічення серцеві, що страждає надприродно, не творячинетварного обожнення, як каже святий Максим. Так-бо говорить цей свя тий: “Нетварне обожнення – це істинне сяяння Божества, що не має буття, а недомислено являється в достойних”. Погоджується зі сказаним і святий Діонісій: “Подобає знати, що ум наш має одну силу, щоб міркувати і бачити нею мислені речі, і другу, що нею бачить з’єднання, що перевищує природу ума, – ним він з’єднується з тим, що вище за нього”. І святий Ісаак говорить: “Кажуть отці, що в нас є два душевні ока, котрі бачать неоднаково. Одним оком бачимо сокровенне у сотворіннях, себто Божу силу, Його премудрість і Його промисел щодо нас, який осягаємо за величчю Його піклування про нас. Другим оком бачимо славу Його святого єства, коли Бог благозволить ввести нас в духовні таїнства” (Із 92 Слова). Говорить божественний Діадох: “Тільки Святий Дух подає божественні дари – мудрість і знання, та й усібожественні дарування, «кожне з яких має свою дію» (Муд. 9, 5) [у пер. Хо менка цієї цитати немає – прим. пер.]”. “Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання” (1 Кр. 12, 8), –свідчить апостол. Знання самим досвідом з’єднує людину з Богом, не спо нукуючи душу до розуміння речей. Тому деякі з тих, що цікавляться іночимжиттям, просвічуються цим знанням в почутті, але не приходять до розу міння божественних слів. Якщо ж із цим знанням дається комусь у страху премудрість, то рідко буває, що дії знання являються в любові. Бо знаннязвикло просвічувати дією, а премудрість – словом. Молитва дає знання і безмовність у цілковитій безклопітності, а премудрість подається через немар нославне навчання слів Духа, а найперше – через благодать Бога, що подає.Про це і святий Максим говорить у поясненні: “Криниця Якова – це Писан ня, а вода – це знання, що в Писанні; глибина – неописанне споглядання того, про що говорить Писання; черпак – записане божественне слово, якогоне мав Господь, бо Він сам Слово і подає вірним знання не через навчан ня й настанови, а через завжди текучу духовну благодать дарує достойним завжди текучу премудрість, що ніколи не висихає. Черпак – це навчання, що, прийнявши найменшу частку знання, залишає все, і не затримує його ніяке слово. Знання, що за благодаттю, має всю й без навчання премудрість,яку здатна охопити людина, що виточує її за потребами”. Ще таке каже святий Діадох: “Ум наш багато в молитві терпить через велику тісноту і зібран ня в серці молитовної чесноти, тому з радістю вдається в богослов’я, задля простору і свободи божественного споглядання” (Глава 68, 8). Не даваймо йому свободи численними розмовами й не дозволяймо, щоб він понад міру окрилювався радістю, вправляючись в численних молитвах, і псалмоспіві, і читанні Святого Писання. Ні не знехтуємо тим, що споглядали словолюбні мужі, що їхня віра пізнається із їхніх слів. Щоб, роблячи це, не допустилими змішатися нашим словам зі словами благодаті, не допустили умові від волікатися великою радістю і звабитися многослів’ям від марнославства. Та й коли нема мріяння під час споглядання, бережімо його і надбаймо йомувід цього майже всі мислі зі сльозами. Спочиваючи в час безмовности й на солоджуючись солодкістю молитви, буває не тільки зі згаданих причин, а й часто оновлюється, щоб швидко і без великого труду дійти до божественнихспоглядань і водночас досягнути до розсудливого знання з великим смиренням. Однак треба знати, що молитва вища від усякого простору, вона нале жить тільки тим, що в усякому почутті й звіщенні повні святої благодаті. Чи ти чув? Сказано, що молитва вища від усякого простору, що вона належитьтільки тим, що в усякому почутті й звіщенні, – себто всередині серця нечут тєво й надприродно наповнені божественного просвічення благодаті. Святий Ісаак називає її неназнаменованою пам’яттю, себто вона без уявлень, без образів і проста. Глава 69. Про п’ять сил душі, а ще про мріяння, властиві душі й уму. І про те, що треба цілковито уникати мріянь, і подоб, і образів, і уявлень в чистій молитві і в простому та єдиному діянні ума. Та, як ми вже сказали, не тільки під впливом бісів мріє душа, а й сама від себе, бо має п’ять сил, себто ум, мисль, думку, мріяння і почуття. Так і тіло має п’ять почуттів: зір, нюх, слух, смак і дотик. Серед душевних сил є одна – мріяння, через яку душа мріє. Подобає душі, коли хоче впорядкувати й добре налаштувати свої сили, – а найбільше ті свої сили, що з’єднують її з Богом і в цьому віці, і в майбутньому, – окрилювати і старатися возводитидо Бога. А про все інше клопотатися за потребою і вживати, що треба, і чинити. Дослідити треба, що кажуть про це святі отці, і так чинити. Каже свя тий Максим: “Оскільки душа сама по собі, себто за своєю суттю, словесна, мислена і самоіпостасна, то задля себе має діяти за природою і сама, і тілом,помишляючи за природою і розглядаючи і ніколи не відхиляючись від при родних мислених сил. Присутня єством у чомусь сущому, поки воно є та існує, вона невіддільна від нього. Душа ж існує завжди, відколи сотворена, і суща в іпостасі, бо Бог сотворив її такою, завжди помишляє, розглядає тапізнає і саму себе, і себе разом із тілом, і свою природу. Не знайдеться жод ного слова, що може відчужити душу від того, що за природою існує в ній, навіть після того як вона вийде з тіла. Ми пізнаємо і навчаємося від святих,що в теперішньому та майбутньому віці ум і думка рухаються і діють навко ло Бога, а інші сили – тільки в теперішньому віці, як властиві йому. Подобає й душі, як спритній управительці, що природно має над ними владу і хоче діяти не тільки в теперішньому, а й у майбутньому віці, намагатися всяко простирати вгору до Бога ум і думку і рухати й поєднувати їх під час чистоїмолитви й умового, єдиного, простого діяння і відлучати від мріяння та ін ших сил”. Каже святий Ніл: “Устрій молитви – це безпристрасна навичка, що найбільшою пильністю захоплює любомудрий і духовний ум на мисленувисоту. Бо душа, коли діє, збереже і чесне достоїнство, що їй подобає” (Гла ва 52, стаття 8). Глава 70. Ще про ум.Так подобає і самому умові, як сутності нероздільній, простій, самодосконалій, чистій і світловидній, берегти себе й пильнувати непричетною і роз діленою від усього, себто від мріяння. Він сам по собі має на це природну силу, щоб, ніде не затримуючись, повертатися до самого себе, й обертатися, і рухатися. Це-бо стояння ума, що буває в ньому від божественної благодаті, як каже Ліствичник: “Утримувати ум може тільки Святий Дух”. Якщо ум – це сила душі, і душа його рухає і начальствує над ним, то він є ще й оком душі,і так його й називають. А ще він переповнений властивою йому силою, при родною, простою і всецілою. Тому, коли він завжди за природою схильний до душі і до її сил, тоді й сам буває силою, і людина тоді називається душевною. А ще, коли прийме своє природне і просте істинне достоїнство і світлість,не розділену, і всецілу, і самовладичну, себто позбудеться тілесних і душев них властивостей і рухів і тому, що ум є силою, щоб за дією сподобився бути умом, себто став надприродною і духовною людиною, – тоді воістину завжди він неухильно повертається до себе й нестримно, цілковито відірвавшись від усього, восходить в пізнання Бога – неуявлене, і безвидне, і просте. Василій Великий каже: “Коли ум не розсіюється на зовнішні речі і не виливається на світ через почуття, тоді зосереджується в собі, восходить у пізнання Бога й, освітлений і просвічений Божою красою, забуває про природу”4. І так, якщоум приймає і береже те, що є за образом і подобою Божою, то він, сам мис лений, з’єднується із божественним умом, себто з’єднується і сполучається з Богом. Це діяння – це рух по колу, себто повернення ума до самого себе,

4 3 книга, 2 послання. і звернення до Бога, і з’єднання з Ним, що єдине є без зваби і гріха, нестримне й безпосереднє, з’єднання понад усяке розуміння і споглядання понад усяке споглядання. Каже-бо великий Діонісій: “Рух душі – це рух по колу, в саму себе вона заходить від зовнішніх та умових її сил, єдине місце, куди вонаможе повернутися, бо ходить ніби по колу, тому не заблукає. Цей рух від вертає і відводить її від багатьох зовнішніх речей, з’єднуючи як єдиновидну зі з’єднаними силами, і так приводить до добра і блага, що понад усе суще, єдине й те саме, безначальне й безконечне”5. Душа рухається і назад, оскількиосвічує її властиве їй божественне розуміння, не мислено і стало, а словес но й минуче і ніби змішаними та минучими діями. Прямо рухаючись, коли не входить у саму себе і рухається тільки мисленістю, себто по колу, як я вже сказав, але дивиться й на те, що відбувається навколо неї, і на все зовнішнє, як на якісь знаки, прості та з’єднані між собою. Каже святий Максим: “Ум, прийнявши безпосереднє з’єднання з Богом, має за природою незайнятою ту силу, якою роздумує і розуміє. А коли розірве це з’єднання, помисливши щось не по Бозі, то розділиться, бо розітнув з’єднання, що понад усяке розуміння – поки був ним з’єднаний із Богом, що понад природу, то сам за причастям був богом – а природний закон ума стає для нього як гора непорушна”. І ще: “Ум чистий, що з’єднанням із причиною прийняв єдність понад усяке розумінняі ним утримав численне до того, що за причиною, – свій природний рух і єд ність, – недовідомо тримається єдиного, досягнувши невимовної пристані преблаженного мовчання, що його не опишеш ні словом, ні помислом. Алеєдиний за причастям досвід тих, що сподобилися, – насолода, вища всякої відомої насолоди, ознаки якої легко розпізнати, і вони всім явні, себто нечутли вість душі до цього віку і віддаленість від нього. Коли ум не співдіє з душею в тому, аби завжди рухатися до Бога, і сам від себе не вчиняє і не діє того, що властиве, себто, щоб повертатися самому до себе і нестримно восходитиу думку, що по Бозі, то не має він тоді ніяких плодів, а, з’єднуючись із мрій ливістю, інакшим стає і віддаляється від Бога”. Глава 71. Ще про чисту молитву. Святий Ніл говорив так: “Старайся, щоб твій ум під час молитви був глухий і німий, – тільки тоді зможеш молитися”6. І ще: “Скажу я те, що говориві молодшим: блаженний ум, що під час молитви не має зовсім ніяких об разів”7. І святий Філотей: “Рідко можна знайти таких, що безмовствують

5 Про божественні імена, глава 4, стаття 8.

6 Глава 11, стаття 8.

7 Глава 117, стаття 8. розумом. Це роблять тільки ті, кому вдається завдяки безмовності матив собі завжди божественну радість і втіху”8. І Василій Великий: “Блага мо литва та, що вчиняє в душі явним божественне знання. Вселення Бога – цепостійна пам’ять про Бога, яку не перебивають земні клопоти, а ум не тур бується несподіваними пристрастями, а, ухиляючись від усіх, повертається до Бога як Боголюбець”9. Глава 72. Про те, що безпристрасність ума – це одне, а чиста молитва – інше, більше від того. Подобає знати й те, що хоча, як каже святий Максим: “Ум не може стати безпристрасним від самого діяння, коли не прийматиме численних і різнихспоглядань”, – та говорить навпаки божественний Ніл: “Можна бути безпри страсним і не молитися істинно, і бути далеко від Бога”. Цей святий отець так говорить про таку людину: “Хоч ум буде і вищий від тілесних речей, він щене зможе бачити Божого місця, він може роздумувати над помислами і бра тися до різних речей”10. І ще: “Той, хто здобув безпристрасність, не завжди молиться істинно, він ще може мати прості помисли і роздумувати над ними – і бути далеко від Бога”11. І ще: “Якщо ум не затримується в простих помислах про речі, це ще не означає, що він уже досягнув місця молитви, він ще може думати про різні речі, хоч це й незначні справи, але вони вносять в ум різніуявлення і відводять його далеко від Бога”12. Говорить і Ліствичник: “Ті по движники, що навчилися істинно молитися, воістину говорять із Господом віч-на-віч, так, як царські урядовці говорять особисто із царем. Дивлячись на це, можеш зрозуміти відмінність між обома способами життя і непорівнянне порівняння того, що буває після прийняття з висоти, і того, що з власного розуміння. Діло першого – повчання і численні й різні видіння, діло другого –істинна молитва. До того ж безпристрасність ума – це одне, а молитва істин на – це інше”. Іще: “Той, хто має істинну молитву, за свідченням святих, за необхідністю має і безпристрасний ум. А хто має тільки безпристрасний ум, той ще може не мати істинної молитви.” Отак воно буває. Але продовжимо наше Слово. Оскільки не тільки те, про що вже було сказано, а й сама пам’ять про добре й супротивне несподівано приносить образи в ум і приводить до мріяння, подобає і про це трохи сказати.

8 Глава 3, стаття 8.

9 ГУ 3 книзі, послання 2, аркуш 55 на звороті.

10 Глава 57, стаття 8.

11 Глава 55, стаття 8.

12 Глава 56, стаття 8. Глава 73. Ще про мріяння та образи ума й про ознаки зваби та істини. Які є ознаки зваби Коли безмовствуєш і хочеш бути наодинці з Богом, ніколи не приймай, якбити побачив щось чуттєве чи мислене всередині себе чи зовні, хоч це буде ніби то Христос, чи ангел, чи якийсь святий, чи зображення світла уявиться в умі.Не вір йому й обурюйся на нього, хоч би це й було щось добре, аж поки не за питаєш досвідчених. Так-бо корисніше й любіше Богові, і приємніше. Тож завжди бережи свій ум без образів, уявлень, без вигляду і форми, без якостий без кількости, вслухаючись тільки в слова молитви і повчаючись, і роздуму ючи всередині в русі серця, за словами Ліствичника: “Початок молитви в тому, щоб відразу відганяти прилоги, середина молитви – коли ум з’єднується з тимисловами, які говоримо або про які роздумуємо; а досконалість молитви – захо плення до Господа” (Із 28 Ступеня). Святий Ніл каже так: “Є найвища молитва досконалих – захоплення ума і цілковитий вихід з усього чуттєвого, коли Дух вставляється перед Богом, що бачить стан серця, як на долоні, і невимовними знаками виявляє своє хотіння” (Із Слова до диякониси анкирської, глава 27 і 28). Так апостол Павло був узятий до третього неба, не знаючи “чи то було в тілі, чи то було без тіла” (2 Кр. 12, 2). Так і апостол Петро, коли зійшов на дах помолитися, бачив у видінні скатерку з усяким гаддям (Ді. 10, 9). Після першої є друга молитва, коли ум з умилінням іде за словами молитви, знаючи,до кого звернене це моління. Коли молитва перетинається і змішується з тілес ними клопотами, вона віддаляється від молільника. Отож перебувай у цьому і не приймай нічого іншого, поки не втихомиряться пристрасті й не розпитаєш досвідчених. Отак коротко можна сказати про ознаки зваби. Подивися ж тепер, які є ознаки істини Ознаки істини і благого й животворящого Духа такі: “Любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість”, – так каже божественний апостол, називаючи плоди божественного Духа. Каже він ще таке: “Поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве” (Еф. 5, 9). Усе, що супротивне до цього, – це ознакизваби. А хтось із богомудрих, коли його запитали, сказав таке: “Щодо неза блудної дороги до спасення, про яку ти кажеш, возлюблений, багато є стежок, що ведуть до життя, і багато таких, що ведуть до смерти”. І далі той самий богомудрий сказав: “Є одна стежка, що веде до життя, – збереження заповідейХристових. У цих заповідях знайдеш ти різні чесноти, а особливо ці три: сми рення, любов і милосердя; без них ніхто не побачить Господа”. І ще далі: “Ці три – це непереможна зброя проти диявола, що її дарувала нам свята Тройця, себто смирення, любов і милосердя, що на них навіть поглянути не може вся многота бісів. Нема-бо в них ні сліду смирення, бо вони затемнилися гордістю і їм уготований вічний вогонь. Де в них любов або тінь милосердя, коли вони непримиренно ворогують із людським родом і вдень, і вночі не перестають воювати проти нього. Тож озброймося цією зброєю, бо хто її носить, до тоговороги не підступають”. І ще пізніше: “Цей триплетений шнур, що його вит кала й виплела свята Тройця, – бачимо їх і трьох, і воєдино: троє їх за іменами, а, коли хочеш, то й за іпостасями, а єдині вони за силою, і дією, і наближенням до Бога, і видінням, і присвоєнням”. Про них Владика каже: “Ярмо бо моє любе і тягар мій легкий” (Мт. 11, 30). І улюблений учень каже: “А заповіді Його не тяжкі” (1 Йо. 5, 3). І ще трохи пізніше: “Тому душа, що з’єдналася з Богом чистотою життя і береженням заповідей і цією зброєю, що нею є сам Бог, зодягнулася в самого Бога і певним чином буває богом через смирення, милосердя і любов. Вона проходить через чуттєву двійцю і виходить вище від основи закону, від любови, з’єднується із пресущественною і живоначальноюТройцею, безпосередньо бесідуючи з Нею, світлом приймає світло і веселить ся непроминучою і вічною благодаттю”. Але годі вже про це. Тепер, коли ми вже згадали про ознаки й плоди зваби та істини і про те, що є за плодами, як каже божественний Павло, від якого вони духа, подобає нам сказати словами Отців про обидві потіхи: божественну, що від істинної благодаті, і вдавану, що від супротивного. Ось як говорить про це божественний Діадох. Глава 74. Про потіху божественну й удавану “Коли наш ум почне відчувати потіху Святого Духа, тоді й сатана якимось солодким почуттям приходить у нічній безмовності утішати душу, коли вона от-от засне. Коли її ум тримає в теплій пам’яті ім’я Господа Ісуса і вживає отесвяте і преславне ім’я як зброю проти зваби, відходить той облесник і запа люється на чуттєву битву проти душі. Тому, коли ум пильнує і розпізнає звабулукавого, здобуває досвід розпізнавати такі речі” (Діадох, глава 31). І ще: “Бла га потіха буває тілові, коли воно чуває або засне з теплою пам’яттю про Бога, ніби пристаючи до Його любови. А потіха від зваби приходить подвижникові тоді, коли він засне неміцно, тонким сном, і не дуже міцно пам’ятає про Бога” (Глава 32). Перша потіха, оскільки вона від Бога, схиляє великою душевною радістю душі подвижників благочестя до Божої любови, а друга ніби вітромзваби розвіває душу, через сон тіла намагається викрасти досвід почуття здо рового розуму, особливо тоді, коли він перебуває в теплій пам’яті про Бога. Коли ум у цей час з усякою пильністю пам’ятатиме про Господа Ісуса Христа, він розвіє цей, нібито солодкий, подих ворога і з радістю підніметься на битву проти нього, маючи, окрім благодаті, ще одну зброю – свій досвід. І ще: “Якщодуша безсумнівним і немрійливим рухом розпалюється до Божої любови і тяг не за собою тіло в глибину тієї невимовної любови, чуваючи або засинаючи таким способом, як ми вже сказали, з дією святої благодаті, не думаючи ні про що інше, окрім того, до чого прямує, – то треба знати, що це так діє Святий Дух. Душа, насолоджуючись тією невимовною насолодою, ні про що інше не може роздумувати, тільки радіє неослабною радістю” (Глава 33). Коли ж ум прийме сумнів чи якусь нечисту думку, яка діє навіть тоді, коли ум прикликає святе Боже ім’я, щоб відігнати зло, а не лише з любові до Бога, треба знати, що така нібито радість походить від облесника. Така радість недобра й безчинна, бо ворог хоче цією радістю довести душу до перелюбу. Коли ворог побачить, що ум уже здобув досвід свого почуття, тоді приваблює душу до себе нібитодобрими потіхами, щоб вона, захоплена тією розслабленою й вологою солод кістю, не розпізнала підступу облесника. З цього пізнаємо духа істини й духалести. Однак неможливо ані спізнати божественної благодаті в розумі, ні від чути гіркоти бісівської, поки не переконаєшся в тому, що благодать оселиласяв глибині ума, а лукаві біси перебувають в околицях серця. А біси зовсім не хочуть, аби люди дізналися про це, щоб ум, побачивши це, не почав озброюва тися проти них пам’яттю Божою. Тепер ти вже знаєш про це і задовольняйся цим. Каже-бо Писання: “Знайшов ти мед, їж, скільки потребуєш, та гляди, щоб з переситу не довелося його вертати” (Прип. 25, 16). Глава 75. Про божественну солодкість, що точиться із серця Настав час доречно сказати: “Хто скаже, чи солодкий мед, поки не куштувавйого?” Тим паче неможливо пояснити божественної солодкости і надприрод ної та життєдайної веселости, що точиться від чистої сердечної й істинної молитви й тече завжди, як каже Богочоловік Ісус: “Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки” (Йо. 4, 14). І ще: “Коли спраглий хтось, нехай прийде до мене і п’є. Хто вірує в мене, як каже Писання, то ріки води живої з нутра його потечуть” (Йо. 7, 37-38). Той апостол, що лежав на грудях Господа, каже те саме про Святого Духа, якого мають прийняти ті, що вірують у Нього. І великий Павло каже: “Бог послав у ваші серця духа Сина свого, який взиває: Авва, Отче” (Гл. 4, 6). Глава 76. Про те, що духовна солодкість має багато ознак, та не має імениЦя духовна надприродна і життєдайна солодкість – це водночас і істинне сяян ня, і морок понад світло, і невимовна краса, і найвище бажання, спогляданняй Боговидіння, і таїнственне обожнення, що перебуває несказанно і, коли ви явиться якось, залишається невідомим, і коли вдасться його хоч якось зрозуміти, залишається незбагненним. Каже великий Діонісій: “Ми молимося прийти в цю превишню тінь світла і невидінням та нерозумінням увидіти й зрозумітиТого, що понад видіння і розуміння. Самим тим, що не бачимо й не розуміє мо, ми воістину бачимо й розуміємо і, відкинувши все, надістотно оспівуємо Надістотного”. І ще: “Божественна тінь – це неприступне світло, в якому живе Бог як Невидимий через світлість, що понад усяку світлість, і Неприступний,бо виливає із себе надістотне світло. У цю тінь потрапляє кожний, хто спо добиться бачити й пізнати Бога. Самим тим, що не бачить і не розуміє, стає вищий від видіння і розуміння, і розуміє те, що вище від усього чуттєвогой умового”. Каже Василій Великий: “Невимовні є всеконечні й неісповідан ні сяяння Божественної краси. Їх словом не скажеш і не вмістиш слухом. Чискажеш про сяяння ранкової зорі, чи про ясність місяця, чи про сонячне світ ло, – вони не відображають Божої слави, і порівняно з істинним світлом вони ще далі від нього, ніж глибока ніч і пітьма далеко від полуденного світла. Ця краса невидима для тілесних очей, її можна осягнути тільки душею і думкою,і коли вона осяє когось зі святих, то залишить у них нестерпне жало любо ви, так що вони, нарікаючи на це життя, говорять: «Лихо мені, що подорож моя продовжилася» (Пс. 119, 5). І ще: «Запрагнула душа моя до Бога живого» (Пс. 41, 3). «Хотілося б мені померти, щоб із Христом бути, бо так багато краще» (Флп. 1, 23). І ще: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі» (Лк. 2, 2). Святі за в’язницю мали теперішнє життя. Вонине могли насититися видінням Божественної краси, тому молилися, щоб бачи ти їм безперестанку світлість Господню у вічному житті”. Говорить і Григорій Богослов: “Де є страх, там і збереження заповідей, а де збереження заповідей, там і очищення плоті, і звільнення від хмари, що огортає душу і не дає бачити чистого Господнього променя. А де очищення, там і осяяння, а осяяння – цесповнення найбільших бажань, або найбільшого бажання, або того, що пере вищує найбільші бажання”. Говорить божественний Григорій Ниський: “Коли пильним життям очистиш скверну, що назбиралася на твоєму серці, то знову засяє тобі боговидна краса, – як це буває із залізом. Коли на точилі обчистити з нього іржу, те, що було чорним, починає виблискувати на сонці і променіти. Так і внутрішня наша людина, що її Господь називає серцем, коли обчиститьіржу, що лукаво зацвіла й зогнила на очах, знову прийме подібність до перво образу і буде благим, а за благим слідом піде до того всяке благо”. І святийНіл каже: “Блаженний той, хто осягнув незбагненність, невідлучну від мо литви”. І Ліствичник: “Безодня плачу веде до втіхи, чистота серця приймає просвічення, просвічення – це невимовна дія, видима й водночас невидима, зрозуміла й водночас незбагненна” (Із 27 ступеня). Тому тричі блаженні ті,що, на зразок давньої Марії, вибрали цю добру частку і життя духовне та не віддільне і сподобляються такої богоподібної частки, що з великою радістю тазахопленням, як було в божественного Павла, вони можуть жахатися й клика ти: “Та коли з’явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога, Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа, якого вилив на нас щедро через Ісуса Христа, нашого Спаса, щоб ми, оправдані Його благодаттю, стали згідно з надією спадкоємцями життя вічного” (Тит. 3, 4-7). І ще: “Той же, хто утверджує нас з вами во Христі, і хто помазав нас, то Бог, який поклав на нас свою печать і дав у серця наші завдаток Духа” (2 Кр. 1, 21). І ще: “А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас” (2 Кр. 4, 7). Дай, Боже, і нам хоч трохи стати подібними до них за їхніми молитвами, що прихиляють Господа до нас, за милістю й благодаттю. Глава 77. Про те, що тому, хто хоче пильно безмовствувати, подобає бути лагідномуТобі ж, о чадо, подобає це розуміти передовсім і разом з усіма. Хто хоче на вчитися добре стріляти, натягує лук, маючи ціль перед собою, – так і той, хто хоче навчитися безмовствувати, нехай має за ціль, щоб завжди бути сумирнимсерцем. Говорить-бо святий Ісидор: “Не досить тільки навчатися чесноти, по добає ще й лагідним бути в навчанні. Коли, здійснюючи подвиг лагідности,перервемо його якимось неспокоєм, то це буде не що інше, як бажати спасен ня і нічого не робити задля спасення”. А ще раніше від цього святого сказав божественний Давид: “Навчить покірливих у суді, навчить тихих путів своїх”(Пс. 24, 9). А крім нього, ще й Ісус Сирах: “Тайни свої відкриває Він скром ним” (Сир. 3, 19). І найсолодший Ісус каже: “Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим” (Мт. 11, 29). І ще: “Та ось на кого я дивлюсь ласкаво: на вбогого й скрушеного духом, і на того, що тремтить перед моїм словом” (Іс. 66, 2). І ще: “Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони” (Мт. 5, 5 – цит. за Огієнком), – себто серце, що приносить плоди благодаті в тридцять, і шістдесят, і сто разів за чином новоначальних, середніх і досконалих. Ніколи нічим не бентежачись і не бентежачи, коли десь зайде мова не про благочестя. Глава 78. Як нам навчитися бути лагідними і про три сили душі: гнівливу, пожадальну і словесну Ти легко навчився б лагідности, коли б усе відхиляв від себе й спонукав душудо любови, більше зберігаючи мовчання і помірно споживаючи їжу і завжди молячись, як говорили Отці: “Гнівливу силу душі загнуздай любов’ю, по жадальну висуши здержливістю, а словесну окриль молитвою – тоді ніколине потьмариться світло ума”. І ще: “Вуздечка для ярости – це своєчасне мовчання, для безсловесної похоті – помірна їжа, нестримного помислу – мо литва одномислена”. І ще: “Є три чесноти, що завжди подають умові світло:не дивитися на лукавство іншої людини, терпіти все, що трапиться, без збен теження, добро чинити тим, що зло чинять. Ці три чесноти породжують іншітри, більші від них: коли не дивитися на лукавство іншої людини, породжується любов; коли без збентеження переживати все, що трапиться, – лагід ність; коли чинити добро тим, що зло чинять, – набувається мир”. І ще: “Є три головні моральні стани в монахів: перший із них – не грішити ділом, другий – щоб у душі не затримувати пристрасних помислів, і третій – безпристрасно дивитися на лиця жінок і тих, що опечалили тебе”. Глава 79. Про те, що подобає швидко каятися в падіннях, а надалі премудро утверджуватися.Коли б довелося тобі чимось збентежитися чи впав би ти й согрішив, відразу слід примиритися з тим, хто опечалив тебе чи кого ти опечалив, і каяти ся з душі, і плакати, і лити сльози, і докоряти собі, а надалі пильнуватисяй утверджуватися. Вельми премудро навчає Господь Ісус: “Коли, отже, при носиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирися перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій” (Мт. 5, 23-2). І апостол: “Усяка досада, гнів, лють, крик та хула мусять бути викорінені з-посеред вас разом з усією злобою. Будьте, натомість, добрі один до одного та милосердні, прощайте один одному, як Бог у Христі вам простив” (Еф. 4, 31-32). І ще: “Гнівайтеся та не грішіте! Хай сонце не заходить над вашим гнівом” (Еф. 4, 26). І ще: “Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву… Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай добро злом” (Рм. 12, 19.21). Це сказано про примирення одного з одним. Глава 80. Про падіння і покаяння.Про падіння каже святий Ісаак: “Не печальмося тоді, коли впадемо, печаль мося, коли залишаємося впалими. Падіння часто буває і з досконалими” (Із

90 Слова). Коли залишаємося в ньому, то це для нас цілковита смерть. А печаль, що нею печалимося за свої падіння, рахується нам за благодаттю за мість чистого діяння. Хто ж, уповаючи на те, що покається, падає вдруге, той лукавить із Богом. На такого несподівано нападає смерть, і він не доживає до часу, на який сподівався, щоб сповнити діла чесноти. І ще: “Подобає нам на всяк час пам’ятати, що покаяння ми потребуємо протягом двадцяти чотирьох годин, удень і вночі” (Із 87 Слова). Слово “покаяння”, як побачили ми на ділі, означає ревну повсякчасну молитву, повну умиління, що наближається до Бога з прошенням простити колишні гріхи, і турботу про береження намайбутнє. І ще: “Покаяння – це благодать, дана людям після благодаті [хре щення]” (Із 83 Слова). Покаяння – це друге народження від Бога. Через віру ми прийняли запоруку другого народження, а через покаяння очікуємо, що воно буде нам дароване. Покаяння – це двері милости, відчинені для тих, хто тримається їх; цими дверима входимо в божественну милість. Не ввійшовшив них, не знайдемо милости. “Всі бо згрішили, – каже божественне Писан ня, – і оправдуються даром Його ласкою” (Рм. 3, 23-24). Покаяння – це друга благодать і народжується в серці через віру та страх. Страх – це батьківський жезл, що кермує нами, поки досягнемо духовного раю. І коли досягнемо його, він залишає нас там і повертається. Рай – це любов Бога, що в ній є насолода всіх” (У тому самому Слові). І ще: “Як неможливо перепливти широке море без човна й корабля, так і неможливо без страху перейти до любови. Міжнами і мисленим раєм лежить смердюче море, перепливти через котре змо жемо кораблем покаяння, а за гребців нам буде страх. Коли ж гребці, себто страх, не спрямують корабля покаяння, яким перепливаємо море світу цього, до Бога, потонемо тоді в смердючому морі”. Глава 81. Ще про покаяння, любов, плач, сльози й докори собі.“Покаяння – це корабель, страх – його керманич, любов – божественне при становище” (Ісаака 83 Слово). Страх садовить нас на корабель покаяння, перевозить через смердюче житейське море і спроваджує до божественного пристановища, себто до любови. І коли дістанемося до любови – дістанемосядо Бога, завершиться наша путь, і перейдемо до острова, що далеко від сві ту, де є Отець, Син і Святий Дух. Сам Спаситель так говорить про плач по Бозі: “Блаженні, що плачуть, бо будуть утішені” (Мт. 5, 4 – цит. за Огієнком).Преподобний Ісаак ще пише про сльози: “Сльози, що бувають під час молит ви, – це ознака милости Божої, що її сподобляється душа, коли кається; це підтвердження того, що молитва прийнята і душа сльозами почала входитив поле чистоти” (Із 30 Слова). Коли подвижник не відкине помислів про мину щі речі й не перестане уповати на світ і не зневажати його, і не почне готувати собі благої путі своєї кончини, і не почнуть у душі рухатися помисли про те,що буде там, то не зможуть очі виливати сльози. Сльози-бо примножують ся та побільшуються від чистої безнастанної молитви без витання, помислівчисленних і частих і від пам’яти про тонкі речі, що бувають у думці та опе чалюють серце своєю пам’яттю. І Ліствичник: “Як вогонь пожирає солому, так чиста сльоза змиває всяку видиму й пізнану скверну” (Із 7 ступеня). І ще: “Набуваймо чистих і необлесних сліз, згадуючи, як душа наша виходитиме з тіла, – нема в них ні окрадення, ні возношення, а тільки очищення й любов до Бога, і омиття гріхів, і безпристрасність”. І ще: “Не вір тим джерелам сліз,поки цілковито не очистишся, не надійне те вино, котре щойно розлили із ча вила”. І ще: “Ті сльози, що від страху, самі по собі бережуть душу, а ті, що від любови, часом бувають окрадені від деяких, якщо в серці не буде розпалений великий приснопам’ятний вогонь під час діяння. І дивно те, що смиренніше, виявляється свого часу твердішим”. І ще: “Сльози кончини породжують страх, коли ж страх породить відвагу, тоді настає радість, коли ж утихне неосяжна радість, тоді процвітає цвіт преподобної любови” (Із того самого ступеня). Про докоряння собі. Із писань Антонія Великого Про докоряння собі каже великий Антоній: “Оце велике діло для людини,коли вона покладе согрішення свої понад собою перед Богом й очікувати ме спокус аж до останнього подиху” (У патер. скит, про смиренномудрість). А інший святий отець, коли його запитали: “Що, отче, найбільше з того, що ти здобув на цій путі?” – відповів: “Те, щоб докоряти собі в усьому”. Той, хто питав, похвалив цю відповідь, сказавши: “Нема іншої путі, окрім цієї”.І авва Пімен підтвердив: “Усі чесноти ввійшли в світ цей. Візьми одну чесноту – і без неї ледве тримається людина”. І запитали його: “Що це за чесно та?” А він відповів: “Щоб людина завжди докоряла собі”. І ще сказав: “Хто докоряє собі, хоч би що сталося з ним: чи втрата якась, чи безчестя, чи якась скорбота, – він наперед вважає, що заслужив це, і ніколи не бентежиться” (У книзі авви Доротея, аркуш 52). Глава 82. Про уважність і про те, щоб премудро утверджуватися. Подібно й про увагу та про утвердження пише божественний Павло: “Тожуважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використо вуючи час, бо дні лихі” (Еф. 5, 15-16). І святий Ісаак: “О премудросте, яка-бодивна єси і як передбачаєш усе наперед. Хто за малу ціну, себто за набуван ня, купує собі звільнення від великих пристрастей, той добре чинить. Це і єлюбомудрість, – щоб завжди перебувати в тверезості і в малих, і в наймен ших ділах: здобувається тоді велике заспокоєння, і не спить подвижник, щобне сталося щось супротивне з ним, але завчасу відтинає причини і в малих ре чах зазнає малої печалі, перемагаючи нею велику” (Із 75 Слова). І далі: “Тому й говорить премудрий: будь бадьорим і тверезим у житті твоєму, бо сон ума – це образ істинної смерти” (там само). Каже і священновчитель Василій: “Хто в малих ділах лінивий, не вір, що він здобуде щось велике”. Глава 83. Про те, що треба пильнувати всього того, про що було сказано, а передовсім про те, щоб бути сумирним і безмовним і чисто старатися безмовникові призивати Господа Ісуса Христа всередині серця. Отож пильнуй усього, про що було сказано, а передусім того, щоб безмовно,і покірливо, і з чистою совістю Господа Ісуса Христа призивати в глибині сер ця, як ми вже казали. Коли так чинитимеш, божественна благодать спочинена душі твоїй. І Ліствичник каже: “Ніхто, повний ярости і возношення, лице мірства й злопам’ятности, нехай не наважиться наближатися до безмовности, аби не впасти йому в несамовитість” (Із 27 ступеня). Коли ж хтось чистий від цього, тому буде більше користи від безмовности, але не першому. І тоді благодать не тільки спочине на твоїй душі, а й цілковито заспокоїть душу від бісів і пристрастей, що спершу гнітили її. Хоч би вони й ще гнітили її, але не матимуть влади над нею, бо душа вже не прихиляється до них і не прагне від них насолоди. Глава 84. Про добру пильність у захваті й божественну красу.Усе бажання такої людини, і сердечна пильність у захваті, і цілковите її пори вання спрямоване до найбільш доброї і блаженної краси, що її Отці й назвали краєм усіх бажань. Каже Василій Великий: “Коли старання про благочестя увійде в душу, вона сміється з будь-якої боротьби, і всі удари, яких зазнає, приносять їй через це бажання насолоду і не завдають ран”. І ще: “Чи є щось прекрасніше від божественної краси? Яка думка радісніша від думки про Божу велику красу? Яке бажання душі таке сильне й нестримне, як буває відБога в душі, очищеній від гріха, що з певністю промовляє: «Я з любови зне магаю» (П.п. 2, 5)”. Глава 85. Про битву, повчальний допуст і залишення після відвернення.Подвижник зазнає боротьби і через повчальний допуст, а не через залишен ня після відвернення. А чому? Щоб не возносився ум його через благо, якездобув, а, зазнаючи боротьби і приймаючи повчання, завжди зберігав смирення і ним не тільки перемагав ратників, що воюють проти нього, а й сподо блявся більших дарів, просуваючись уперед, наскільки це можливо людській природі, що, зв’язана й пригнічена неуникними кайданами і тягарем плоті, простує до досконалости в Христі й безпристрасности. Каже святий Діадох: “Сам Господь говорить, що «сатана наче блискавка падав з неба» (Лк. 10, 18)” (Глава 86), аби не бачити йому, зловидному, осель святих ангелів. Як же він, не маючи нічого спільного з добрими рабами Божими, може мати спільне з Богом житло – людський ум? Сказати, що це буває за допустом? Цим щенічого не сказано, бо при допусті душа не позбавляється божественного світ ла, тільки благодать приховує від ума свій прихід, ніби для того, щоб скинути душу в бісівську гіркоту, щоб вона з усяким страхом і великим смиренням шукала допомоги в Бога, поволі пізнаючи злобу свого ворога. Це так, ніби мати на якийсь час відриває від своїх обіймів пустотливу дитину, щоб та, налякавшись лихих людей довкола чи якихось звірів, зі страхом і сльозами знову повернулася в материнські обійми. Допуст, що буває після відвернення, передає душу бісам як таку, що не хоче знати Бога. Ми ж не діти страху, хай такого не буде з нами. Віруємо, що ми немовлята істинної Божої благодаті,що живимося, як молоком, малими допустами й частими утіхами, аби Бо жою благістю сподобитися нам дійти до “звершености мужа, до міри повногозросту повноти Христа” (Еф. 4, 13). І ще: “Навчальний допуст приносить велику печаль і смирення і помірний розпач душі, щоб її славолюбна й безбо язна сила дивовижно переходила до смирення. Він приносить одразу й страх Божий, і сльозу ісповідання, і велике бажання цілковитого мовчання. А коли Бог відвернеться від душі, вона наповнюється розпачем і водночас невір’ям, і гнівом, і гординею. Подобає нам знати, які вони бувають, ці обидва допусти, і залежно від цього приступати до Бога. У першому випадку маємо принестийому благодарення з ісповіданням, щоб Він повчив нестриманість нашу, поз бавляючи утіхи, щоб як благий Отець повчив нас відрізняти чесноту від гріха. А в другому випадку – безнастанне ісповідання прогрішень і рясні сльози, і більше усамітнення, щоб, так додавши трудів, умолили ми Бога поглянути,як і раніше, на серце наше. Однак треба пам’ятати, що коли під час навчаль ного допусту душа змагається із сатаною, благодать не виявляється явно, а підтримує душу невидимою допомогою, щоб показати її ворогам, що душа сама здобула перемогу”. Говорить і святий Ісаак: “Неможливо без спокус, що бувають за допустом, набути людині досвіду в духовній битві й пізнати свого Промислителя, і зрозуміти Бога свого, і сокровенно утвердитися у вірі в Нього, а тільки силою свого досвіду, що його набула” (Із 49 Слова). І коли побачить благодать, що в помислі людини хоч трохи почалося возношення себе і почала вона гордовито думати про себе, зразу допускає, щоб піднялисяна неї спокуси й утвердилися в ній, аж поки зрозуміє вона свою неміч і тікатиме, і смиренням триматиметься Бога. Так людина доходить до міри доско налого мужа, що вірить у Сина Божого й уповає на Нього і зростає в любові. Дивно-бо виявляється Божа любов до людини, бо часом вона буває в речах, що обмежують уповання людини, і там Бог показує свою силу для спасення, що в Ньому. А часом людина знаходить силу Божу в спокої і просторі, а буває, що Бог показує свою силу чуттєво, тільки в країні безмовности і в пустелі, і в місцях, де не буває зустрічей із людьми і суєти. Глава 86. Про безпристрасність і про те, що таке людська безпристрасність.До цього всього треба додати ще й коротке слово про безпристрасність і до сконалість і цим закінчувати наше писання. Василій Великий говорить таке: “Хто любить Бога і Його безпристрасність і хоче утримати хоча б малу її частину, а ще бажає спізнати духовну святиню, тихість, і неклопітливість,і лагідність, і веселість, і радість, яку вони породжують, той поспішає відвести помисли від усякої пристрасти, що бентежить душу, і споглядає на боже ственні речі чистим і неотіненим оком, ненаситно насичуючись тамтешньогосвітла. Навчивши душу перебувати в такому настрої і ладі, наскільки мож ливо, уподібнюється до Бога і буває Йому любий і бажаний, бо перетерпіввеликий і нелегкий подвиг і, залишаючись у своїй природі, зумів чистою дум кою, відлученою від тілесних пристрастей бесідувати з Богом. Ось що можна сказати про безпристрасність”.Про те, що таке людська безпристрасність, пише святий Ісаак: “Безпри страсність – це не те, щоб не відчувати пристрастей, а те, щоб не прийматиїх. Коли подвижник набуває численних і різних явних і тайних чеснот, за неможуть у ньому пристрасті й не зможуть повставати на душу, і не треба думкою пильнувати за ними. Думка може тоді наповнюватися на всякий часщонайкращими образами із повчань і бесід, що рухаються в умі” (із 48 Сло ва). І коли пристрасті почнуть ворушитися й тривожитися і наближатися додумки, вона зненацька захоплюється якимось образом небесного, що ввій шов в ум, і пристрасті залишаються бездіяльними. Так говорить і блаженний Марко: “Ум за Божою благодаттю сповнює чесноти і, коли наблизиться до споглядання, майже не відчуває гріха й нерозумности душі” (у тому самому Слові). Бо споглядання захоплює його на висоту і відчужує від усього, що у світі. У подвижників через їхню чистоту, і тонкість, і легкість, і гостроту їхнього ума, і за їхні труди їхній ум очищується і стає прозорий, бо їхнє тіло висохло від вправ у безмовності і тривалого перебування в ній. Тому легко й швидко додається кожному і навчає їх споглядати те, що в них, і жахатисяперед ним, і через це примножуються видіння і їхня думка має над чим за триматися. Вони ніколи не залишаються без видінь, котрі приносять у них духовний плід. У їхніх серцях довготривалою звичкою згладжуються спогади про те, що пристрасті порушують у душі, і послаблюється сила диявольської влади. Якщо душа не буде лагідна з пристрастями чи не здружиться з ними у своєму помислі, а матиме клопотання про зовсім інші речі, не може сила кігтів пристрасти володіти її духовними почуттями. Каже блаженний Діадох: “Безпристрасність не означає, що на нас не нападатимуть біси (Глава 88), бо тоді нам «довелося б вийти з цього світу» (1 Кр. 5, 10), – за словами апостола; вона означає, що вони не переможуть нас, коли нападатимуть, адже ратникив латах також зазнають пострілів супротивників, і чують шум пострілів, і ба чать випущені в них стріли, але не зазнають ран, бо лати захищають їх. Вони, захищені залізом, коли нападають на них, залишаються непереможеними,а ми, озброєні світлом святого обладунку і вдягнені в шолом спасення, озброєні в усі благі діла, розітнемо полки темних бісів. Чистоту приносить не тіль ки те, що не чинимо зла, а й те, що благою пильністю відкидаємо зло”.Святий Максим поділяє безпристрасність на чотири види: “Перша безпристрасність – це коли тілесний потяг до гріха не чиниться ділом. Друга без пристрасність – цілковите відкидання пристрасних помислів у душі, через що в’яне рух пристрастей у першій безпристрасності, бо нема пристраснихпомислів, що запалювали б їх. Третя безпристрасність – це цілковита байду жість до пристрастей похоті, що з неї складається і друга безпристрасність від чистоти помислів. А четверта безпристрасність – це цілковите відкинення в умі всіх чуттєвих мріянь, що від неї породжується третя, що не має чуттєвих мріянь, які породжують образи пристрастей”. І ще: “Безпристрасність – це мирний стан душі, в якому вона не прихиляється до гріха”. Глава 87. Ще про безпристрасність і досконалість.Ще й святий Єфрем таке каже про безпристрасність і досконалість: “Безпристрасні нестримно прямують до краю всіх бажань, чинять недосконалу доско налість, бо вічним благам нема кінця. Досконалість можна визначити за міроюлюдської сили, а недосконалість – це те, що завжди можна перевищити щоденними подвигами й постійним восходженням до Бога”. Подібно і святий Ніл го ворить про досконалість: “Треба знати, що є дві досконалості: одна тимчасова, а друга вічна, – що про них згадує апостол Павло: «Коли настане досконале,недосконале зникне» (1 Кр. 13, 10). Ці слова «коли настане досконале» озна чають, що тут навіть не можемо вмістити божественної досконалости”. І ще:“Божественний Павло знає дві досконалості і знає, що одна й та сама люди на буває досконала і недосконала – досконала вона щодо життя теперішнього і недосконала щодо життя майбутнього. Тому він і каже: «Не те, щоб я осягнув уже мету чи був уже досконалий, але змагаю далі, чи не здобуду її». І трохи згодом каже: «Ті ж, які досконалі, роздумуймо про це» (Флп. 3, 12.15)”. Глава 88. Про любострасність, сладострасність, пристрасність і безпристрасність.Каже і святий Ілля Екдик: “Любострасність тіла, сладострасність душі, при страсність ума – це все лукаві речі. Перша виявляється через дотик, інші – через інші почуття. А те, що протилежне до них, себто безпристрасність,виявляється через супротивне до дотику й почуттів”. І ще: “Сладострасному недалеко до любострасного, а пристрасному до сладострасного, а безпри страсний найбільш віддалений від них обох” (Глава 71 і 72). Глава 89. Що означає любострасний, сладострасний, пристрасний і безпристрасний та про лікування кожного з них.“Любострасний – це той, у кого схильність до гріха переважає над словесні стю, хоч він і не грішить явно” (Глава 73). Сладострасний – той, у кого дія гріха слабша за словесність, хоч і діє всередині нього. Пристрасний – той, хто з власної волі перебуває між одним і другим. Безпристрасний – той, хтоне знає цього всього. У цій главі вказано, як лікувати ці стани: “Любострасність гине в душі через піст і молитву, сладострасність – через чування і мов чання, пристрасність – через безмовність та уважність, а безпристрасність настає від пам’яти про Бога” (Глава 74). Глава 90. Про віру, надію та любов. Та оскільки початком, серединою і кінцем усякого блага, а можна сказати, щой подателем і управителем, є віра, надія і любов – цей триплетений і Бого тка ний шнур, – а найбільше від усіх любов, бо Бога називають Любов’ю і Він є нею, то неслушно буде не доповнити розповіддю про них те, чого бракуєв цьому писанні. Та й святий Ісаак каже: “Тоді тільки людина прийме доско налість багатьох плодів Святого Духа, коли сподобиться досконалої любови”. Згадаймо, отож, і про неї.Каже святий Ліствичник: “Після пояснення всього, уже сказаного, зали шаються ці три, що пов’язують та утримують усі інші, – віра, надія і любов, а найбільша з них усіх любов, бо й Бог називається Любов’ю. Здається мені, що перша з них – як промінь, друга – як світло, а третя – як сонце, усі три утворюють одне сяяння й одну світлість. Перша може все творити й зводити, другу оточує Божа милість і не дає їй захитатися, а третя ніколи не падає,не минається, і кого вона вразить, тому не дасть відпочити від блаженної не стями” (Із 30 ступеня). І ще: “Про любов знають ангели за дією осяяння. Бог є любов, і хто хоче визначити, яка ця любов, той уподібнюється до сліпого, що хоче порахувати пісок у морській глибині. Любов за своїми якостями – цеуподібнення до Бога, наскільки можливо осягнути людині, а за дією – це сп’я ніння душі, за властивостями – джерело віри, безодня довготерпіння, море смирення. Любові властива відмова від усякого супротивного помислу, бо любов не замишляє зла. Любов, і безпристрасність, і синівство відрізняються тільки за назвами. Як світло, і вогонь, і полум’я близькі за дією, так розумій і про ці три”. Каже святий Діадох: “Усякому духовному видінню, браття, нехай передує віра, надія і любов, а найбільше любов. Перші дві навчають зневажати видиміблага, а любов єднає душу з Божими чеснотами, пізнаючи умовим чуттям не видимого Бога” (Глава 30). І ще: “Одна є природна любов душі, а інша – та, що приходить у душу від Святого Духа. Перша порушується від нашого хотіння,тому й легко розкрадають її лукаві духи, коли ми не володіємо своїми бажан нями. А друга настільки розпалює душу до Божої любови, що всі сили душі пристають тоді до невимовної благості божественного бажання у безмірнійпростоті настрою. Тоді ум, ніби наповнений духовним діянням, виточує джере ло любови й радости” (Глава 34). І святий Ісаак: “Любов до якихось речей – це як малий світильник, що світить, підживлюваний оливою, або як струмок, що наповнюється дощовою водою і тече, поки йдуть дощі. А любов, що походить від Бога, – це як джерело, котре б’є із землі й ніколи не висихає, бо сам Бог є їїджерелом і підживлює її” (Глава 30). І коли запитали його, яке завершення бага тьох плодів Духа, відповів: “Коли хтось сподобиться досконалої Божої любови”. І коли його ще запитали, звідки знати людині, чи вона досягнула такої любови,відповів: “Коли пам’ять про Бога зворушиться в умі його, тоді серце його відра зу зворушиться до Божої любови, а очі виточують многоту сліз. Такий у любові звичай викликати сльози при згадці про того, кого любимо. Така людина ніколи не позбавляється сліз, бо ніколи не втрачає того, що нагадує їй про Бога. Тому вона навіть уві сні бесідує з Богом: любов-бо має звичай таке спричиняти. І це є досконалістю для людини в цьому житті” (Із 21 Слова). І ще: “Любов Божа тепла за своєю природою і коли безмірно найде на когось, то приводить душудо захоплення. Тому серце того, хто це відчуває, не може її вмістити й витри мати, а залежно від міри любови починає дивно змінюватися. Ось такі видимі її ознаки: рум’яниться лице і стає радісне, і тіло розпалюється, відступають від нього страх і соромливість, і стає людина як у нестямі, втікає від неї сила, щозбирає ум, і стає вона ніби здивована. На страшну смерть дивиться, як на ра дість, а коли її ум споглядає небесні речі, нема йому в цьому ніяких перешкод. Буваючи відсутньою, вона провадить бесіду, як присутня, хоч ніхто її не бачить. Природно приходить їй знання та споглядання, і вона не відчуває чуттями своїх рухів, коли рухається між речами. Коли й робить щось, то не відчуває цього, бо ум її перебуває у високому спогляданні і думка її ніби говорить із кимось іншим.Цим духовним сп’янінням п’яніли колись апостоли й мученики. Перші про йшли увесь світ, трудячись і зазнаючи зневаг, а другі були посічені, проливаликров свою як воду і, зносячи найлютіші муки, не зневірилися, а доблесно пере терпіли й були премудрими, хоч їх і вважали за безумних. А інші поневірялися в пустелях, і горах, і вертепах, і земних проваллях, у безчинстві залишаючись благочинними. Такого безумства нехай сподобить Господь і нас” (Із 73 Слова). Глава 91. Про Святе Причастя і про те, причиною яких благ є часте Причастя з чистою совістю.Воістину ніщо так не допомагає нам і не співдіє на очищення душі і просві чення ума, й освячення тіла, і на божественну зміну й безсмертя обох, а ще на прогнання пристрастей і бісів, чи, правильніше сказати, на надприроднез’єднання з Богом і божественне злиття, як часте, з чистим серцем, наскіль ки можливо людині, Причастя святих, пречистих, безсмертних і животворних таїнств, самого чесного Тіла і Крови Господа, і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа. Тому треба і про це сказати, наскільки можливо, і так потрудитися, аби укласти й закінчити це Слово. Те, що треба часто причащатися Святих Таїнств, відомо не тільки з того, що говорять святі, а ще більше зі слів самого Життя й самої Істини, каже-бо: “Я – хліб життя. Це ж хліб, що з неба сходить, щоб той, хто їстиме його, не вмер. Я – хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його я дам, це – тіло моє за життя світу… Якщо не споживатимете тіло Сина Чоловічого й не питимете Його кров, не матимете життя в собі… Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому. Як мене Отець живий послав, і я Отцем живу, так і той, хто споживає мене, житиме мною. Це й хліб, що зійшов із неба. Хтоцей хліб споживатиме, той повіки житиме” (Йо. 6, 48-51.53.56-58). А Христо носець Павло каже таке: “Браття, я бо, що прийняв від Господа, те й передаввам: Господь Ісус тієї ночі, якої був виданий, узяв хліб і, віддавши подяку, роз ламав і сказав: «Це моє тіло, воно за вас дається. Це робіть на мій спомин». Так само й чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша – Новий Завіт у моїй крові. Робіть це кожний раз, коли будете пити, на мій спомин». Бо кожного разу, як їсте хліб цей і п’єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки Він не прийде. Тому хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть хліб цей і п’є цю чашу. Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього тіла, суд собі їсть і п’є. Ось чому у вас багато недужих і хворих, а чимало й умирають. Якби ми самі себе осуджували, то нас би не судили. Коли ж Господь нас судить, Він нас тим поправляє, щоб не були ми засуджені зо світом” (1 Кр. 11, 23-32). Глава 92. Про те, що треба навчитися, що таке чудо Святих Таїнств, чим вони є, для чого нам дані і яка користь від них. Пише й Золотоустий: “Треба знати, що таке чудо Святих Таїнств, чим вони є, для чого нам дані і яка від них користь. Ми всі – одне тіло й члени від Тіла Господа нашого Ісуса Христа і Його костей. Хай добре прислухаються до цих слів посвячені. Будьмо такими не тільки в любові, а із самим цим таїнством з’єднаймося плоттю. Це таїнство стає нам поживою, що її дарував Господь, показуючи свою велику любов до нас. Тому змішав себе з нами і своє тіло з нашим, щоб ми були як тіло, з’єднане з Головою, – так чинять ті, що вельми люблять. Про це свідчить і Йов, згадуючи рабів, що з великої любови до нього говорили: «Хто покаже такого, хто з м’яса його не наситився?» (Іов 31, 31). Тому-то й Христос так учинив, вводячи нас у більшу любов і виявляючи свою любов до нас, дозволяючи охочим не тільки бачити себе, а й доторкнутися до себе, і спожити, і з’єднатися, і сповнити всяке бажання” (Бесіди про Євангеліє від Йоана, бесіда 46). І ще: “Ті, що причащаються пресвятого Тіла й чесної Крови, стоять з ангелами й архангелами, і небесними силами, зодягнувшись у Христову царську ризу, тримаючи духовну зброю. Та цим я не сказав щенічого великого: вони зодягаються в самого Царя” (та сама 46-а бесіда). Наскільки велике, і страшне, і дивне це таїнство, настільки – якщо чистим при ступиш – приступив ти на спасення, а якщо з лукавою совістю – то на муку й кару, сказано-бо: “Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього тіла,суд собі їсть і п’є” (1 Кр. 11, 29). Якщо карають тих, котрі оскверняють царську багряницю або роздирають її, то, безсумнівно, карають тих, хто з нечи стими думками приймає це Тіло. Вони зазнають тієї самої муки, як і ті, що пробили це Тіло цвяхами. Послухай, про яку страшну муку говорить апостол Павло: “Коли хтось відкидав закон Мойсея, він немилосердно гинув смертю при двох чи трьох свідках. Оскільки гіршої, подумайте самі, заслужить каритой, хто потоптав Божого Сина й уважав кров завіту, якою освятився, за зви чайну” (Євр. 10, 28-29). Усі, що причащаємося цього Тіла, що споживаємо цю Кров, подумаймо про те, що це ми споживаємо Тіло того, хто сидить у небі й кому поклоняються ангели. Горе мені! Скільки в нас є доріг до спасення. Він сотворив нас своїм Тілом, своє Тіло подав нам, а ми ніяк не відвернемося від зла. О нечутливість наша!” (Бесіда 3 на Послання до Ефесян, арк. 194). І ще: “Якийсь дивний старець розповів мені, що він сподобився бачити й чути, що коли хтось перед смертю з чистою совістю причаститься Святих Таїнств, то заради Святого Причастя супроводитимуть його ангели і винесуть звідси”.Каже й божественний Йоан Дамаскин: “Оскільки ми подвійні і складені, подобає, щоб і народження було подвійне і пожива складена. Дається народжен ня з води і Духа, а пожива наша – хліб життя – Господь наш Ісус Христос, що зійшов із небес. Як у хрещенні поєднав із єлеєм і водою благодать Святого Духа, бо людям звично обмиватися водою і намащуватися єлеєм, і вчинив її купіллю нового народження, так і тому, що для людини звично їсти хліб і пити воду й вино, поєднав із ними своє Божество і вчинив їх своїм Тілом і своєю Кров’ю, щоб через звичні й природні речі ми досягали надприродних речей.Тіло, що народилося від святої Діви, воістину з’єднане з Божеством, не з не бес воно сходить після вознесення, а хліб і вино перетворюється в Боже Тіло і Кров. Коли хочеш знати, як це стається, досить тобі почути, що це буває Духом Святим. Святим Духом від святої Богородиці Господь сам собі і в собі самому сотворив Тіло. Більше ми нічого не знаємо, відомо нам тільки те, щоСлово Боже істинне, дійове і всемогутнє, а спосіб, як воно діє, – недосліди мий. Хто з вірою достойно причащається, тому воно буває на відпущення гріхів і на життя вічне і на зцілення душі й тіла, а хто без віри недостойно причащається – на осудження і на муку. І цей хліб і вино – це не символ Тіла Христового, а саме обожнене Тіло Христове і Його Кров. Бо сам Христос каже: «Тіло моє – їжа правдива, і кров моя – правдивий напій». Тіло Христовеі Його Кров дають зріст нашій душі і тілові, а самі не вичерпуються, не під владні тлінню, не викидаються назовні, а з’єднуються з нашою природою й оберігають її від усякої скверни. Бо навіть коли золото має домішки, його очищують вогнем, – щоб не були ми в майбутньому віці осуджені разом зі світом. Очистившись, з’єднуємося з Тілом Христовим і Його Духом і стаємо самі Христовим Тілом. Хліб цей – це початок майбутнього хліба, котрий і єнасущним. Насущний цей хліб або майбутній, бо зберігається для нас у май бутньому віці і приймаємо його, щоб зберегти своє життя. Тіло Господнє – це животворний Дух, бо Воно зачалося від Духа, а що народилося від Духа, тесамо є Духом. Це кажу не для того, щоб заперечити природу Тіла, а хочу показати Його животворність і божественність. Тіло і Кров Христові називають ся прообразами майбутнього не тому, що це воістину Тіло і Кров Христові,а тому, що через них ми зараз причащаємося Христового божества, а в майбутньому віці будемо причащатися Його самим спогляданням”. Каже боже ственний Марко: “Як вино розходиться по всьому тілу того, хто п’є, і вино буває в ньому, а він – у вині, так і той, хто п’є Кров Христову, наповнюється духом Божества, що розчиняється в досконалій душі, а душа в ньому, і, так освятившись, стає достойною Господа. Усі-бо ми були напоєні тим самим Духом, і ті, що воістину Євхаристією хліба причащаються, сподобляються стати причасниками Святого Духа, і так можуть достойні душі повіки жити. Як тіло живе не само по собі, а життя його приходить іззовні, себто від землі, так і щодо душі благозволив Бог, щоб вона не зі своєї природи, а від божества й Божого Духа і світла мала поживу, питво, одіж, котрі є істинним життям душі. Божественна природа має і хліб життя, що сказав: «Я – хліб життя»(Йо. 6, 48), і воду живу, і вино, що веселить, і єлей радости”. Каже святий Іси дор: “Причастя Божественних Таїнств називається з’єднанням, бо дарує нам з’єднання із Христом і чинить нас причасниками Його Царства”. Говорить святий Ніл: “Неможливо вірному інакше спастися й отримати відпущеннягріхів і здобути Царство Небесне, як тоді, коли він зі страхом, вірою і любов’ю не причащається пречистих таїнств Тіла і Крови”. Подібно пише і свя тий Василій у посланні до благородної Кесарії: “Причащатися на всякий день і приймати святе Тіло і Кров Христові добре й вельми корисно, бо про це виразно говорить і сам Спаситель: «Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним» (Йо. 6, 54). Хто ж засумнівається, що часто причащатися Життя означає не що інше, як жити многотою? Ми причащаємося чотири рази на тиждень: у неділю, середу, п’ятницю й суботу, а в інші дні – якщо випаде пам’ять якогось святого” (із третьої книги Послання 90). Думаю, щов ці дні цей святий відправляв Божественну літургію. Не міг-бо він повсяк день відправляти, обтяжений стількома клопотами. Говорив і авва Аполлон,що інокові подобає, якщо можливо, причащатися повсякдень Христових Таїнств. Бо хто віддаляється від них, той віддаляється від Бога, а хто часто причащається, той часто приймає Спасителя. Каже-бо сам Спаситель: “Хто спо живає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому” (Йо. 6, 56). Це на користь інокам – часто споминати спасенні страсті. На всякий деньподобає бути готовими і триматися так, щоб бути завжди достойними при ймати святі таїнства, бо так сподобляємося і відпущення гріхів. Говорить і Ліствичник: “Коли тіло, доторкаючись до тіла, змінюється за дією, то як не змінитися тому, хто непорочними руками доторкається до Божого Тіла?” (Із 58 ступеня). Та й у Герондику написано: “Йоан із Востру, муж святий, щовладу мав над нечистими духами, запитав бісів, що жили в біснуватих отроковицях і лукаве в них чинили: «За що ви боїтеся християн?» А вони відпові ли: «Є у вас три воістину великі речі. Перша – та, що носите її на шиї. Друга – та, що нею обмиваєтеся в церкві. А третя – та, що споживаєте її на зібранні». Він іще запитав: «А з цих трьох якої найбільше боїтеся?» Відповіли вони:«Якби ви добре зберігали те, чим причащаєтеся, то ніхто з нас не міг би покривдити християнина». Отож вороги наші найбільше бояться хреста, хре щення і Причастя”. Глава 93. Кінець усіх широко поданих причин й окремі поради тому, хто про них просив. Оце-бо, чадо найулюбленіше, з допомогою Божою виконалося твоє прохання. Чи звершилося воно за твоїм бажанням і сподіванням, не знаємо, але було воно за силою нашою, а Богові миле те, що буває за силою. Дивися, щоб не зупинився ти на цьому в навчанні й трудолюбності, щоб ти й на ділі був пильним і любив навчатися. Говорить-бо й славний брат Господній: “Браття мої возлюблені! Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний дочоловіка, що розглядає в дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве по глянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він. Хто ж пильно розглядає закон свободи й у ньому перебуває, – не як слухач-забудько, а як виконавець діла, – той щасливий у ділі своїм” (Як. 1, 22-25). Глава 94. Як подобає слухати й розуміти духовні слова отців.Передусім подобає тобі з належним благоговінням розуміти й слухати боже ственні й духовні настанови Отців. Каже-бо святий Макарій: “Духовні речінедосяжні для недосвідчених. А щоб їх осягнула душа свята й вірна, на допомогу їй приходить причастя Святого Духа. Тоді небесні скарби Духа являються тому, хто приймає їх на досвіді, а хто не здобув досвіду, той зовсім не здат ний їх прийняти і зрозуміти. Отож слухай про них благоговійно, поки й сам ти, віруючи, сподобишся їх отримати. Тоді досвідченими душевними очима побачиш, яких благ і тайн можуть і тут причащатися християнські душі”. Коли будеш у такому стані, то швидше від написаного й почутого збереш плід і матимеш користь. І коли навчатимешся, і чого навчишся, те чинитимеш ділом, то й інших своїм досвідом навчатимеш і наставлятимеш таїнственнихречей. Нехай так і буде тобі, що утверджуєшся на всесильній долоні Госпо да Ісуса Христа. Амінь. А оскільки надмір слова неприємний для слуху, як і надмір їжі для тіла, то найкраще зберігати міру. Подобає і нам, що уникаємо надмірности і вітаємо поміркованість як найкращу, ще трохи затриматися нацьому Слові і, ніби давши короткий заголовок цього писання, на ньому кину ти кітву цього Слова. Глава 95. Найголовніше – як подобає молитися та про істинне просвіченння й божественну силу. Говорять Отці: “Хто хоче розсудливо трезвитися, нехай завжди, вдихаючи повітря через ніздрі і проводячи його до серця, що лежить під лівим соском,потрудиться молитися чисто й без витання, пильнуючи тільки слова молит ви, і повчаючись, і розмишляючи, себто слова: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, – аж поки не просвітиться ум у серці”. Як каже святий Діадох: “Ті, що славного й многобажаного імени Ісуса Христа безнастаннонавчаються в глибині серця, можуть колись побачити і світло свого ума” (Гла ва 59). Коли з Божою поміччю це станеться, відтоді підемо дорогою життянашого за Богом як у світлі, бо й станемо синами світла, не блукаючи і не спо тикаючись, як каже Світлоподатель Ісус: “Поки у вас світло – віруйте в світло, щоб світла синами вам стати” (Йо. 12, 36). І ще Він каже: “Я світло світу. Хто йтиме за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя” (Йо. 8, 12). І Давид так взиває до Господа: “У світлі Твоїм побачимо світло” (Пс. 35, 10). І божественний Павло: “Бог, який сказав: «Нехай із темряви світло засяє», –Він освітлив серця наші” (2 Кр. 4, 6). Бог – як незагасний і всесвітлий світильник наставляє вірних, і вони через Нього підводять свої очі на найвищі висо ти, і їм, бо в них чисті серця, відчиняються небесні двері рівноангельськогой високого життя і ладу. Бог світить їм, як сонце, щоб вони могли досліджу вати, розсуджувати, проглядати, передбачати. Через Бога їм світить безвісне явлення й одкровення таїн, через Духа вони наповнюються надприродною і божественною силою і завдяки цій надприродній силі полегшуються їхні тіла або витончується тягар їхньої плоті і злітає вгору. Цією просвітительноюсилою Святого Духа деякі святі Отці, хоч були ще в тілі, як нечуттєві й безті лесні, переходили, не замочивши ніг, непрохідні ріки і моря, по яких пливуть кораблі; довгі, багатоденні переходи долали вмить та чинили інші предивні речі на небі, на землі, в сонці, в морі, в пустелях, в містах, у різних краях і сторонах, зі звірами й гадами, з тваринами й садами, з бездушним каменем і з усяким сотворінням й усіма стихіями – і їх усі прославляли. І коли вонистояли на молитві, їхні чесні тіла відривалися від землі, ніби здобули кри ла, бо божественний і надприродний благодатний вогонь спопеляв твердість і тягар тіла та й здавалося – о чудо, – що в них вселилася кріпость і благодать після того, як їхню природу змінила й ніби перекувала Богодійна долоня. По кончині чесні тіла деяких із них залишилися нетлінними, явно показуючи, що в них, та й у всіх, хто вірить, як вони, живе надприродна благодать і сила. І після загального воскресення та сама просвітительна сила Святого Духа ніби дасть їм крила і захопить їх на хмари, у повітря, на зустріч із Господом, як каже тайновідець божественний Павло: “Так будуть з Господом завжди”(1 Сл. 4, 17). Про це ж співає і духомовний Давид: “У світлі лиця Твого бу дуть ходити вони, і іменем Твоїм увесь день радітимуть, і правдою Твоєю піднесені будуть. Бо Ти – слава сили їх, і благоволінням Твоїм піднесеться сила наша” (Пс. 58, 16-18). І ще: “Бо Божі володарі землі вельми піднеслися” (Пс. 46, 10). І велегласний Ісая таке говорить: “Ті ж, що на Господа вповають, відновлюють сили, немов орел, здіймають крила, біжать, не знають утоми” (Іс. 40, 31). І святий Макарій: “Усяка душа, що вірою і пильністю в чеснотах сподобилася тут зодягнутися в Христа в силі й із запевненням, і з’єдналасяз небесним світлом нетлінного образу, сподобляється завжди істинного спо глядання небесних таїн. А в день воскресення тим самим небесним способом слави тіло прославиться з душею і Дух захопить його на небеса, у повітря,назустріч Господеві, і сподобиться стати таким, як тіло Його слави, і так по віки тіло царюватиме разом із душею”. Глава 96. Ще про найголовніше. Початком і матір’ю цих нових слів, що понад усякі слова, є безмовність ізцілковитою безклопітністю, уважність і молитва. За тверду основу і нездо ланний захист служить їм сповнення по силі всіх боготворних заповідей. Від цих чотирьох, себто від безклопітности, безмовности, уважности й молитви буває в серці рух і теплота, що спалює пристрасті й бісів і очищає серце, нібив горнилі. Від неї буває прагнення Господа нашого Ісуса Христа і безнастан на пильність. Від пильности із серця, як із джерела, часто витікають солодкі сльози, що ними душа й тіло очищуються, як гісопом, покаянням, любов’ю,і благодаренням, і ісповіданням і гладшають. А від цих – тиша й мир помис лів, якому нема меж, бо він перевищує всякий ум. А від них – осяяння, світле, як сніг, і кінець – безпристрасність у людині й воскресення душі, перш ніжвоскресне тіло, а до того ж діянням і спогляданням, вірою, надією та лю бов’ю відновлення образу й подоби, повернення і цілковите поривання вгорудо Бога, безпосереднє єднання з Ним, захоплення і спочивання в Ньому, стояння в теперішньому віці, як у дзеркалі, зі сподіванням і запорукою, а в май бутньому – лицем в лице, і повне причастя Бога, і завждиприсутня насолода. Глава 97. Це воістину незвабне й істинне, передане від Отців, життя за Богом, себто безмовність після послуху, що його святі Отці слушно назвали сокровенним життям у Христі. Ця путь і духовне життя по Бозі, і священне діяння справжніх християн – це незвабне й істинне, і чисте, і сокровенне життя в Христі. Цією путтю йшов і навчив нас ходити Богочоловік – найсолодший Ісус, пройшли цю путь і божественні апостоли, і ті, що були після них, – славні наставники наші й учителі, що від першого Христового приходу на землю й донині сіяють, як світильники, у світі просвіченням слів життя і преславними ділами. Вони передали одні одним аж донині це добре насіння, священну закваску, святий початок, неукрадну запоруку і благодать, силу з висоти, многоцінний бісер, божественну частку Отців, скарб, закопаний на полі, заручини Духа, царське знамення, живу й текучу воду, божественний вогонь, чесну сіль, помазання,запечатання і світло. Щоб це все й далі передавалося у спадок, щоб таїнствен но переходило з роду в рід аж до другого приходу Христового. Правду сказав той, хто обіцяв: “Отож, я з вами по всі дні, аж до кінця віку” (Мт. 28, 20). Глава 98. Є ще й інші спасенні путі, а ця путь – вибрана й царська і приводить до синівства. Хоча й інші путі й способи життя, а, коли хочеш, то й добрі діяння наставляли й давали спокій тому, хто ними проходив, а ще є путі, котрі ведуть до рабства або до наймитування, та й численні оселі є в домі Отця Небесного, але ця путь – царська й вибрана і вища від усіх інших діянь, як душа вища від тіла. Ту людину, яка проходить нею так, як подобає, ця путь оновлює від землі й попелу до Божого синівства і преславно в дусі чинить богом. Так і Василій Великий говорить: “Святий Дух прийшов до душі людини і дав їй життя,дав і безсмертя, і воздвиг її, лежачу. Те, що Святий Дух воздвигнув завжди сутнім рухом, стало живим і святим. І коли Святий Дух вселився в людину, вона прийняла гідність апостола, ангела й Бога, – та, що була спершу землею і попелом”. Глава 99. Через висоту діяння це життя називають по-різному. Тому божественні Отці різними й славними іменами називають його. Цюпуть, що про неї ми говорили, назвали похвальним діянням і правим спогляданням, молитвою понад усякий простір, тверезістю ума, умовим діянням, ді лом майбутнього віку, ангельським життям, небесним життям, божественнимпробуванням, країною живих, таїнственним спогляданням, духовним бенке том, богоданим раєм, небом, Небесним Царством, Божим Царством, мороком,вищим від світла, сокровенним життям у Христі, спогляданням Бога і обож ненням, що понад усяку природу. Наслідуючи цих божественних Отців, ми,що живемо “на глинищах і цегельнях” [Вих. 1, 14], в лукавих і нечистих по мислах, словах і ділах, потрудилися, возлюблений, сповнити твоє прохання. Воістину не полінувалися ми зробити і так, як ти просив, і понад нашу міру, заради твоєї любови і заповіді Отців, як сказали ми на початку цього Слова.Наставником цього рівноангельського життя є новий і невимовний проми сел Слова й Сина Божого і Його вочоловічення благоволінням безначального Отця і співдією Святого Духа. Глава 100. Повчання З Божою допомогою і благодаттю подобає і нам, наскільки можна, намагатися й подвизатися, щоб ми сподобилися віднині ніби заручин із цими надприродними й величними дарами, щоб не сталося так, що не одержимо їх через малу безнадію. Коли такі блага чекають нас, возлюблені, не тільки в упованнях та обітницях щодо майбутнього віку, то потрудімося воістину вже тепер, поки маємо час.Ідімо й чинімо подвиг, щоб і ми сподобилися їх малим і тимчасовим старанням і коротким трудом, а найбільше – Божим даром і благодаттю. “Страж дання нинішнього часу негідні майбутньої слави, яка має нам з’явитися” (Рм. 8, 18), – за словами Павла – божественного проповідника. Потрудімося віднині, щоб, за його ж таки свідченням, отримати “завдаток Духа” (Рм. 8, 23;

2 Кр. 1, 22). Коли комусь вдасться поріднитися із царською родиною, вінчинить усе можливе, щоб підтримати цей зв’язок, і ділами, і словами, і по мислами, навіть життям своїм нехтуючи заради такої слави й чести минущої і тимчасової, часом досягаючи цілковитої погибелі, а не користи. Наскільки ж тоді нам подобає потрудитися й постаратися, коли нас кличе до спілкування,весілля та єднання з Ним Бог – Цар усіх царів і Сотворитель, єдиний і прис носущний, що своїм людям подає благу й тривалу славу і честь. Та й не тількице, а ще й дає їм дітьми Божими стати – каже-бо Писання: “Котрі ж прийня ли Його – тим дано право дітьми Божими стати, які в ім’я Його вірують” (Йо. 1, 12). Дає право, не примушує силою проти нашого бажання. Бо примус завжди викликає опір проти того, хто примушує, щоб злом відповісти на зло. Так шанує Він наше право вільного вибору, щоб, коли добре діло чинитьсяза Його благоволінням і благодаттю, додалися до нього наші старання і пильність. Отож Він, Бог і Владика, усе своє вчинив. Усіх нас однаковими сотво рив, за всіх і вмер, щоб однаково спасти всіх. А нам залишається приступити до Нього, увірувати в Нього, стати Йому рідними, зі страхом, і старанням, і любов’ю служити Йому, чоловіколюбному Владиці й Попечителю, що таквозлюбив нас, що ізбавив від мучительства диявола – нашого началозлобно го ворога, і примирив із Отцем і Богом, і вчинив нас спадкоємцями Божими і співспадкоємцями своїми, що найпреславніше і найблаженніше. Тож нехайне станеться так, що ми малою безнадією і недбальством і фальшивим задо воленням віддалимо себе від таких великих благ, і чести, й насолоди. Вчинімо все й потрудімося і, якби була потреба, не пожаліймо і свого життя за Нього,як і Він не пожалів свого життя задля нас, хоч Він і Бог, щоб так ми сподо билися і нинішніх, і майбутніх дарів і вінців. Нехай же дасться це всім нам благоволінням і благодаттю самого преблагого й милосердного Господа, Богаі Спаса нашого Ісуса Христа, що так смирив себе задля нас і таким смирен ням віднині щедро подає надприродну і благотворну свою благодать. Йому ж подобає всяка слава, честь і поклоніння з безначальним і пречистим Його Отцем і соприсносущним, і пресвятим, і благим, і животворящим Його Духом нині й повсякчас і на безконечні віки віків. Амінь.вагрій, премудрий і вчений муж, просіяв близько 318 року. Василій Великий поставив його на читця, а брат Василіїв, Григо рій Ниський, рукоположив на диякона. Священних слів навчив його Григорій Богослов, що при ньому він був архидияконом, коли Григорій правив Константинопольською Церквою, за свідченнямНикифора Каліста в книзі 11, главі 42. Наостанку, відрікшись від усьо го, що в світі, вступив у монаше життя. Тонко розуміючи духовні речі й добре вміючи висловити свої думки, він уклав численні писання, із яких вирішили ми подати в цій книзі Слово до безмовників і глави про розрізнення пристрастей і помислів, як вельми потрібні й корисні. ʹ