Листи до початкової черниці

«Поблизу ти дієслово це в устах твоїх і в серці твоїм» (Рим.10,8)

В останньому листі моєму я говорила тобі, сестро, про молитву взагалі; тепер скажу кілька слів про молитву виключно внутрішньої, або так званої «розумної», тому що вона здійснюється лише розумом і серцем таємно, без жодних зовнішніх знаків. Будучи виключно духовного характеру, вона не повинна і не може соромитися ні місцем, ні часом, ні якоюсь іншою умовою, але як безмежний і безмежний Дух Святий, що оживотворює молитву, так безмежна, невпинна і повсюдна молитва душі, таємно чинна: «На всякому місці я Панове!» (Пс. 102, 22). «Вечір і ранок і полудень я до Бога взиваю» (Пс.54,18.17). «Безперестанно моліться» (1Сол.5,17), – навчає святий апостол Павло. Очевидно, що Апостол розуміє тут внутрішню молитву, молитву серця і розуму, не зовнішню, в якій брала участь і плоть, бо неможливо нашій немічній і дебелій плоті невпинно, неухильно стояти на молитві як по самій немочі її, так і за безумовною залежністю її від обставин зовнішнього життя. Внутрішню ж, таємну молитву може і повинен тримати кожен, за словом Апостола: «потаємна серця людина в незнищенні лагідного і мовчазного духу», стоячи перед Господом (1Пет.3,4).

Якщо апостол навчає всіх християн «невпинної» молитві, то чи не тим більше така молитва становить неодмінну обов’язок ченців, як добровільно склали із себе зайві життєві турботи і присвятили себе виключно молитві і богодумству. При надяганні чернечого одягу (ряси) новоприйнятому послушникові вручаються, між іншим, і чотки для речового нагадування про невпинну молитву, якою повинен займатися початковий, поступово навчаючи себе цьому «духовному ділу», як називають святі отці-подвижники розумну молитву.

Нині й чотки, як і багато, що має високодуховне значення, втратили своє значення; чотки нині служать не стільки приналежністю для молитви, скільки приналежністю для вбрання, і щоб бути кращою прикрасою, робляться нині не з ниток або вовни, якими робилися передусім «вервиці» (тобто мотузкові вузлики) або, як їх ще називали, «листівки», а з хмарочосів. Малодушні інокіні тішаться ними, як діти, і хизуються одна перед одною. Не в багатьох вже обителях зберігається ще звичай здійснювати за четками спільне молитовне «правило» з поклонами або без них відповідно до статуту. Що ж до прямого призначення чоток, що перебуває у вправі з них ченця в безупинній внутрішній молитві, – майже зовсім втрачено. Втім, я не хочу цим сказати, щоб окрім чоток не можна було б набути навички внутрішньої молитви; навпаки, я особисто знаю людей, які ніколи не мали в руках чоток, як не належать до чернечого стану, а здобули високоспоглядальну «розумну» молитву; ні суспільство людей, серед якого вони обертаються, ні суєта мирського життя, що їх оточує, – ніщо не відволікає їх від безперервної внутрішньої бесіди з Богом, Якого вони завжди мають розум і які безперестанку носять у серці.

Такий стан душі є плід довготривалої праці, неослабної самоуваги та постійного самопримусу до молитви (розумної). Якщо доступне воно і можливе для людей і серед світу тих, що живуть, цих таємних рабів Божих, які сокровенно працюють Господу, то чи не тим більш доступним і обов’язковим для ченців; тому тобі, як інокині, за своїм покликанням зобов’язаною зберігати невпинну внутрішню молитву, я вказую, між іншим, на чотки, дані тобі разом з чернечим вбранням не як проста приналежність його, а як початковий учитель молитві і як речовий нагадування про неї.

Довготривала, неослабна праця, постійний самопримус, як я сказала, потрібні для набуття внутрішньої безперестанної молитви, але не забувай, що й будь-який успіх у чому б там не було, хоча б і у світському знанні чи мистецтві – вимагає теж чималої праці, посилених і постійних вправ, поки не набуде. Якщо не покладемо початку справи, то як зробимо її? Якщо ж не зробимо або, принаймні, не попрацюємо в ньому, то «віддамо про нього слово судного дня» (Мф.12, 36). Не на свої немічні й убогі сили покладаючись, а на всемогутню благодать і допомогу Божу сподіваючись, почнемо потроху привчати своє серце, що метушиться, до божественної тиші найсолодшого Ісуса, бо Він є «єдиний Цар світу (Ірмос)».

«Де є скарб ваш, той буде й серце ваше» (Мт.6,21),— говорить Господь. Якби ми весь скарб свій, тобто весь дорогий для нас і улюблений нами, думали в одному Господі, то, без сумніву, Він один і наповнював би Собою наше серце і думки і всю духовну істоту нашу; вчення Апостола про невпинну молитву не було б для нас багатотрудною заповіддю, а було б лише виконанням потреби своєї душі та задоволенням прагнення її – бути завжди з Господом нерозлучним серцем і розумом. Невпинна молитва «розумна» була б невід’ємною коштовністю нашою, джерелом духовної насолоди, серцевого простору; з ім’ям Ісусовим, що закликається в молитві серцем, є Сам Ісус, як каже Апостол: «Поблизу ти дієслово це, в устах твоїх, і в серці твоїм» (Рим. 10,8), тобто дієслово молитви твоєї до Бога, або Бог, Якого ти покликаєш. І Сам Господь каже: «Це стою при дверях (тобто при дверях серця) і толку (стукаю): коли хто почує голос Мій і відкриє двері, вниду до нього і вечеряю з ним, і той зі Мною» (Апок.3,20). Чи бачиш, чи розумієш безмірну любов до нас найсолодшого нашого Господа? Він Сам прагне жити в серці нашому, аби ми не відмовлялися, бажали прийняти Його, як і в іншому місці каже: «І вселюся в них, і схожу (тобто супроводжуватиму його на всіх шляхах його), і буду йому в батька, і ті будуть Мі в людині» (2Кор.6,16.18 і Лев.2). «О Божественного, про люб’язного, про найсолодшого Твого голосу, Господи, і блаженний, що почує голос Твій і відкриє Тобі двері серця свого!» О сестре, вникни в ці слова і вмилися, і роздумуй: чи потрібно Господеві, найблаженнішому і джерелу всякого блага, світла, чистоти і святині наше серце нечисте, вражене всяким гріхом, що смердить гноєм пристрастей, (серце порочне і лукаве; проте Він не гребує, проте Він не гребує, але Він не гребує, але Він не гребує, але Він не гребує, але Він не гребує; самі не протидіяли цьому. Здавалося б, як я і згадала вже, безперервна вправа у внутрішній, «розумній» молитві має бути найбажанішим заняттям чернечим, тим більше ще й тому, що вона доступна і зручна при будь-якій фізичній праці, при всякому житейському занятті, при смакуванні їжі і пиття, про кожен час дня і ночі, аби розум і серце слухали свого «внутрішнього діяння». Багато й дуже багато писали про розумну молитву Ісусову Богомудрі батьки, які досвідом довідалися і про насолоду, і про силу її; так, один духоносний чоловік каже: «З ім’ям Ісуса, або з щирою думкою про Ісуса, з’єднана велика сила: вона проганяє пристрасті, забороняє бісам, сповнює серце небесною тишею і радістю».

Інший каже: «Іменем Ісуса бий ратники (Бісівські спокуси), бо міцніше цього імені немає іншого під небесем». Ще каже: «Коли їстимеш чи п’єш, заважай їжу в устах твоїх з ім’ям Ісусовим, нехай освятить і насолодить воно їжу твою, подібно, як насолоджує собою серце твоє». Коли споживаєш їжу, думай про солодощі духовної їжі, при пиття – про солодощі і життєдайність води живої, обіцяної і поданої Ісусом віруючим, і пригадуй при цьому відповідні до цього вислови Його: «Всяк пий від води сея (земні) зжадиться паки; а хто п’є від води, аж ось Я дам йому, не злякається на віки» (Ів.4,13–14) і далі: «Коли хто хоче, нехай прийде до Мене і п’є!» (Ін.7, 37). Говори подумки до Господа: «Дай мені від води Твоєї, щоб не спрагу» (Ін.4,15). «Ісусе, пиття моє невичерпне, Ісусе, їжі міцна, Ісусе, хліб тваринний, насити мене голодну, Ісусе, джерело розуму, напій мене спраглий!» (Акафіст Ісусу Найсолодшому) та інше, подібно до відповідних текстів Святого Письма та молитвослів’я церковних. Коли йдеш кудись шляхом, згадуй майбутній усім нам шлях до Небесної нашої Батьківщини або перенесися думкою в ті часи, коли Господь, заради нашого спасіння втілившись, Сам ходив по землі, вчив, кажучи Своїм послідовникам: «Ось шлях, – ніхто не прийде до Отця. «Якщо двері вівцям» (Ін.10,7). «Прийдіть до Мене, всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас» (Мф. 11,28), і відповідними з Писання словами або власними твоїми, з глибини серця твого вихідними словами, відгукніся на всеблагий заклик Владики, хоча б, наприклад, так: «Настав мене, Господи, на шлях Твій, нехай піду в правді Твоїй!». (Пс.58,11) або: «Стопи моя направи по слові Твоєму» (Пс.118,133) і т.п.

Таким чином, серце твоє помалу звикне до бесіди з Господом, бесіді найсолодшої, що дарує світ душі твоїй, – світ, ні з чим не порівнянний, що перевершує всякий розум, тобто всяке поняття людського розуму, а осяганий лише серцем, силою благодаті Божої, що відвідує його під час молитви. Святий Ісаак Сирін каже: «Хто здобув невпинну, внутрішню молитву, той піднявся на небо, бо прийняв у серці Духа Божого». Інший духоносний чоловік, святий Іван Ліствичник, вигукує: «Молитва є споглядання Бога ще на землі, – золотий зв’язок, що з’єднує небо з землею, Творця з тварюкою, – є смілива бесіда створіння з Творцем, – є благоговійне стояння душі перед Богом, забуття всевиконуючим Духом Святим, смакування майбутнього блаженства, вміщення у серце Пресвятої Трійці». Ось якими похвалами ублажають молитву преподобні і Богоносні отці – стовпи чернецтва, що подвизалися в ній і досвідом пізнали її плоди. Вони уподібнюють її древу життя, харчуючись плодами якого душа не вмирає, бо як може померти, носячи в собі самого джерела життя і безсмертя?! О, щоб і нас сподобив Господь скуштувати від цього райського дерева!