Молитва Ісусова має величезне значення у житті християнина. Це найкоротший шлях до досягнення Царства Небесного, хоча цей шлях нелегкий, і, вступивши на нього, ми маємо бути готовими до скорботи. Щоправда, неабияке значення мають і інші молитви, і людина, яка проходить Ісусову молитву, слухає в церкві молитвослів’я та піснеслів’я, здійснює обов’язкові келійні правила. І все-таки саме Ісусова молитва швидше за інших приводить людину в покаянний настрій і показує їй її немочі, отже, швидше наближає до Бога. Людина починає відчувати, що вона є найбільшим грішником, а це Богові тільки й потрібно.

Ворог намагається всіляко відхилити християнина від цієї молитви, її він найбільше боїться і ненавидить. Дійсно, людину, яка завжди творить цю молитву, сила Божа зберігає неушкодженою від ворожих мереж. Коли ж людина цілком переймається цією молитвою, то вона відкриває їй райську браму, і хоча б вона на землі не отримала особливих дарів і благодаті, душа її буде сміливо кричати: «Відкрийте мені браму правди» (Пс.117:19). І ось ворог вселяє різні помисли для збентеження нерозумних, говорячи, що молитва вимагає зосередженості, розчулення і так далі, а якщо цього немає, то вона лише гніває Бога. Дехто слухає ці докази і кидає молитву на радість ворогові.

Початківець Ісусову молитву подібний до гімназиста, що вступив до першого класу гімназії і одягнув форму. Можна думати, що він згодом і закінчить гімназію, можливо, й до університету піде. Але ось проходять спокуси першого ж уроку, наприклад, з арифметики учень не зрозумів, і помисл йому каже: «Першого уроку не зрозумів, тим більше не зрозумієш другого, а там, дивишся, викличуть. Краще позначся хворим та посидь удома». Якщо ж у учня є заможні родичі, то тут спокус ще більше, той самий спокушаючий голос каже: «У тебе дідусь і дядечко багаті, чого тобі вчитися, у них погости». Слухає ці промови гімназист, перестає вчитися, марнує час, а через кілька років виростає нікуди не придатний балбес. Час минув, яке тут вчення – і виключають його з гімназії. Так і з молитвою може статися. Не слід слухати спокусливих помислів, треба гнати їх далеко від себе і, не соромлячись, продовжувати молитовну працю. Нехай непомітні плоди цієї праці, нехай людина не переживає духовного захоплення, розчулення, але все-таки бездіяльною молитва залишитися не може. Вона безшумно робить свою справу.

Під час перебування в Оптині відомого старця отця Лева один інок, який двадцять два роки проходить Ісусову молитву, занепав – ніби не бачив ніяких сприятливих результатів своєї праці. Він пішов до старця і висловив своє горе.

— Ось, отче, двадцять два роки я здійснюю Ісусову молитву і не бачу жодного штибу.

– А який же ти хочеш розумітися? – Запитав старець.

– Як же, отче, – продовжував інок, – я читав, що багато хто, роблячи цю молитву, здобував духовну чистоту, мав чудові видіння, досягав повної безпристрасті. А я, окаянний, щиро усвідомлюю, що я найбільший грішник, бачу всю свою скверну і, розмірковуючи про це, йдучи дорогою від монастиря до скиту, часто тремчу, щоб не розверзлася земля і не поглинула б такого нечестивця, як я.

— А ти колись бачив, як матері тримають на руках своїх дітей?

– Звичайно, бачив, отче, але як це до мене стосується?

– А ось як. Якщо дитину потягне до вогню і вона навіть плакатиме через це – чи дозволить мати обпектися дитині? Звичайно, ні, вона віднесе його від вогню. Або вийшли ввечері жінки з дітьми повітрям подихати, і ось одна дитина потяглася до місяця і плаче: дай йому її пограти. Що робити матері, щоб його втішити? Не можна ж дати йому місяць. Вона його в хату віднесе, у хист покладе, похитає: «Нішкни, нішкни, мовчи!» Так і Господь чинить, дитино моя. Він благий і милостивий і міг би, звичайно, дати людині які завгодно дари, але якщо цього не робить, то для нашої ж користі. Покаяне почуття завжди корисне, а великі дари в руках людини недосвідченої можуть не тільки завдати шкоди, а й остаточно занапастити її. Людина може запишатися, а гордість гірша за всяку пороку: гордим Бог противиться. Всякий дар треба вистраждати. Звичайно, якщо цар просто так, від своїх щедрот, дарує, то не можна, відмовившись, кинути його йому в обличчя назад; треба прийняти з вдячністю, а й намагатися вживати з користю. Траплялися випадки, що великі подвижники, отримавши особливі обдарування, за гордість і засудження інших, які мають таких дарів, спадали в глибину смерті.

– А все-таки хотілося б від Бога готелю, – провадив далі інок, – тоді й трудитися було б і спокійніше, і радіше.

– А ти думаєш – це не милість Божа до тебе, що щиро усвідомлюєш себе грішником і трудишся, здійснюючи молитву Ісусову? Продовжуй чинити так само, і якщо Господе буде завгодно, Він дасть тобі і щиру молитву.

Через кілька днів після цієї розмови по молитвах отця Лева відбулося диво. Одного недільного дня, коли той інок послухано подавав їжу братії і, ставлячи миску на стіл, промовив: «Прийміть, браття, послух від мене, убогого», він відчув у своєму серці щось особливе, наче якийсь благодатний вогонь раптом підпалив його. Від захоплення та трепету інок змінився в обличчі і похитнувся. Братія, помітивши це, поспішили до нього.

– Що з тобою, брате? – Запитували його з подивом.

– Нічого, голова захворіла.

– Чи не вгорів ти?

– Так, мабуть, пригорів, допоможіть мені, Господа заради, дійти до моєї келії.

Його провели. Він ліг і зовсім забув про їжу, забув усе на світі і тільки відчував, що серце його горить любов’ю до Бога, до ближніх. Блаженний стан! З тих пір молитва його стала вже не усною, як раніше, а розумно-сердечною, тобто такою, яка ніколи не припиняється і про яку Святе Письмо говорить: «Я сплю, а моє серце пильнує» (Пісн.5:2). Втім, не завжди Господь посилає розумно-серцеву молитву, дехто все життя молиться усною молитвою. З нею і вмирають, не відчувши захоплення серцевої молитви, але й таким людям не слід сумувати. Для них духовні захоплення почнуться в Майбутньому Житті і ніколи не закінчаться, а збільшуватимуться з кожною миттю, осягаючи все більше і більше Божі досконалості, в трепеті вимовляючи: «Свят, Свят, Свят».

З Житія преподобного Пимена Великого1 відомий такий випадок. До нього прийшла одного разу його мати з далекої Африки і хотіла його побачити. Коли про це повідомили преподобному, він відповів:

– У мене немає матері.

– Як же ні, – заперечили йому, – ця жінка, що приїхала, переконливо каже, що вона твоя мати.

– У мене немає матері, – повторив святий, – але все одно запитайте мою матір, чи хоче вона мене бачити.

– Дивне питання, отче, якби вона не хотіла тебе бачити, то не зробила б таку подорож.

– Ні, запитайте її, де вона бажає мене бачити, у цьому житті чи майбутньому?

Коли це передали матері святого Пимена, вона зрозуміла його значення і відповіла: «Бажаю побачитися з моїм сином у майбутньому житті», і пішла назад. Цей випадок дуже повчальний. Можливо, якби мати наполягла на тому, щоб неодмінно побачити сина, вона не побачила б його у майбутньому житті. Коли ж її великий син обіцяв з нею побачитись за труною, то цим обіцяв їй вічне спасіння.

Звідси можна зробити і такий висновок: здійснюючи Ісусову молитву, ми можемо не відчувати святих захватів у цьому житті, зате в повній силі відчуємо їх у майбутньому. Молитва Ісусова поділяється на три, навіть чотири ступені.

Перший ступінь – усна молитва, коли розум часто відбігає і людині треба вживати велике зусилля, щоб зібрати свої розсіяні думки. Це трудова молитва, але вона дає людині покаяний настрій.

Другий ступінь – молитва розумно-сердечна, коли розум і серце, розум і почуття – заразом. Тоді молитва звершується безперервно, чим би людина не займалася: їла, пила, відпочивала – молитва все відбувається.

Третій ступінь – це вже творча молитва, яка здатна пересувати гори одним словом. Таку молитву мав, наприклад, преподобний пустельник Марк Фрацький. До нього якось прийшов для навчання один інок. У розмові Марк запитав: «Чи є у вас тепер такі молитовники, які можуть і пересувати гори?». Коли він це говорив, гора, на якій вони були, здригнулася. Святий Марк звернувся до неї, як до живої: «Стій спокійно, я не про тебе говорю».

Нарешті, четверта сходинка – це така висока молитва, яку мають тільки Ангели і яка дається, можливо, одному з усього людства.

Небіжчик батько Амвросій мав розумно-серцеву молитву. Ця молитва ставила його іноді поза законами природи. Так, наприклад, під час молитви він відокремлювався від землі. Його келійники спромоглися бачити це. Останнім часом батюшка був хворий і весь час напівлежав у ліжку, тож не міг ходити до церкви. Усі служби, окрім обідні, відбувалися в нього в келії. Якось робили всеношну. Батюшка, як завжди, напівлежав. Один келійник стояв попереду біля образу і читав, а інший – позаду батюшки. Раптом він бачить, що батько Амвросій сідає на ліжку, потім піднімається на десять вершків, відокремлюється від ліжка та молиться у повітрі. Жахнувся келійник, але був у безмовності. Коли прийшла його черга читати, то другий, ставши на місце першого, спромогся того ж бачення. Коли закінчили службу і келійники пішли до себе, один сказав іншому.

– Ти бачив?

– Так.

– Що ж ти бачив?

– Бачив, що батюшка відокремився від ліжка та молився на повітрі.

– Ну, значить, це правда, бо я подумав, що мені тільки це здається.

Хотіли вони спитати про того отця Амвросія, та побоялися: старець не любив, коли говорили щось про його святість. Візьме, бувало, ціпок, стукне цікавого і скаже: «Дурень, дурень, що грішного Амвросія про це питаєш?» – І більше нічого.

Нині у Кавказьких горах рятується отець Іларіон. Жив він спочатку у гуртожитковому монастирі на Афоні, а тепер усе залишив і служить Богу в подвигу пустельництва. З ним живе ще молодий (30 років) чернець – отець Венедикт. Йому дано старцем деякі доручення і серед іншого – дізнатися, як у монастирях звершується молитва Ісусова. Він об’їздив багато монастирів (чоловічі та жіночі) і дійшов сумного висновку. Ця необхідна молитва майже всюди залишена, особливо у жіночих монастирях. Виконавці її подекуди, як свічки, догоряють. Насамперед Ісусову молитву проходили не тільки ченці, вона була обов’язковою і для мирських (наприклад, відомий історичний діяч Сперанський2, видавець законів, вправлявся в творенні Ісусової молитви і був завжди радісний, незважаючи на багаторізні праці свої).

Тепер навіть ченці недовірливо ставляться до цього подвигу. Один, наприклад, каже іншому:

– Чув?

– Що?

– Та отець Петро почав звершувати Ісусову молитву.

– Невже? Ну, мабуть, збожеволіє.

Є прислів’я: немає диму без вогню. Справді траплялися випадки, що й божеволіли люди, але чому? Хай бралися за цю молитву самочинно, без благословення, і, почавши, зараз же хотіли потрапити до святих, лізли на Небо безперервно, як кажуть, ну і зривалися. (Отець Венедикт нещодавно був в Оптиній, поїхав після Преображення Господнього. З батюшкою Варсонофієм він вів тривалі бесіди і на запитання про Ісусову молитву отримав відповідь: «Всі раби Божі – і в монастирі, і в скиті – проходять молитву Ісусову, тільки трудову, тобто першу сходинку» і на першому ступені». градацій, і ті, хто проходить цю молитву, піднімаються, так би мовити, з однієї лінійки на іншу. Але людина не може визначити сама, на якому рівні вона стоїть. Вважати свої чесноти було б фарисейською гордістю. Треба вважати себе таким, що стоїть нижче за всіх і прагнути отримати від Господа ті дари, які безсумнівно несе з собою Ісусова молитва, – це покаяння, терпіння і смирення.

* * *

Примітки

Преподобний Пімен Великий († бл. 450; пам. 27 серпня) – єгипетський подвижник.

Сперанський Михайло Михайлович (1772-1839) – радник імператора Олександра I. Керував кодифікацією законів Російської Імперії. Будучи сином сільського священика, наприкінці життя здобув титул графа.